Модельні хитрощі

ЖУРНАЛ ЛЮБИТЕЛЕЙ МАСШТАБНОГО МОДЕЛИЗМА И ВОЕННОЙ ИСТОРИИ

серія «Секрети технології»

Микола ПОЛІКАРПОВ

МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

ПОСІБНИК ДЛЯ МОДЕЛІСТІВ

ЦЕЙХГАУЗ

серія «Секрети технології»

Микола ПОЛІКАРПОВ

МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ (ПОСІБНИК ДЛЯ МОДЕЛІСТІВ)

Москва Видавництво «Цейхгауз»

УДК ББК

629 39.42 П89 Серія «Секрети технології» Відповідальні за випуск М. Полікарпов, Е. Чукашов Дизайн, верстка А. Гусєв Фото А. Малишев, М. Полікарпов Малюнки М. Полікарпов Керівник проекту А. Єгоров Переклад dmytroanaty

П89

М. Полікарпов Модельні хитрощі — М.: ТОВ Видавництво «Цейхгауз», 2006. — 48 с.

Нова серія «Секрети технологій» є додатком до журналу «М-Хобби» і ґрунтується на опублікованих в журналі матеріалах. Це видання є добіркою статей відомого моделіста і редактора журналу М. Полікарпова, присвячених самостійному виготовленню всіляких деталей та аксесуарів для моделей та різного роду прийомам і пристосуванням, що полегшують роботу моделістів. Серія призначена в першу чергу для моделістів-початківців, оскільки містить практичні рекомендації по доведенню моделей до високого рівня копійності, та разом з тим буде цікавою моделістам з великим стажем практичної роботи.

УДК 629 ББК 39.42

© Видавництво «Цейхгауз», 2006 © dmytroanaty, 2012

ISBN 5-9771-0004-3 (Рус.)

ТОВ Видавництво «Цейхгауз». 115533, Москва, а/с 25 Тел.: (495) 776-97-46 E-mail: [email protected] www.zeughaus.ru Підписано в друк 22.06.06. Формат 70x100/16. Папір офсетний. Гарнітура «Балтика» Друк офсетний. Умов.друк.арк. 6,5. Тираж 2000 екз. Віддруковано в друкарні ТОВ «Партнер», м. Москва

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

Х

то і коли побудував першу в історії людства модель, достоту невідомо. Найстародавніші археологічні знахідки моделей кораблів датуються мало не X століттям до нашої ери — це з надзвичайною ретельністю виконані з розфарбованої глини і дерева копії папірусових човнів, знайдені в гробницях єгипетських фараонів. В середні століття моделі вітрильників використовували замість креслень — згідно них потім будували справжні кораблі, збільшуючи розміри деталей до натуральної величини (таких «будівельних моделей», як їх називають, немало в Морському музеї Петербурга). Ну а коли так, найстародавнішим видом моделізму, поза сумнівом, слід вважати корабельний. Проте йшов час, створювалися нові зразки техніки, а отже і їх моделі. Вже в кінці XVIII століття з’явилася перша модель паротяга, що відкрила цілу епоху залізничного моделізму. З народженням автомобіля в кінці XIX століття почалося і виробництво мініатюрних машинок з бляхи, що більш менш точно відтворювали оригінали. І, нарешті, наймолодший вид моделізму — авіаційний. Англійці, як писав про них Дюма, «терплячі сидні», і, напевно, тому саме вони подарували світу стільки способів вбивати час. Жив у них там, в Англії, в 30-х роках XX століття чоловік, який вперше в світі придумав збірну модель-копію. Звали його Джеймс Стівенс, і став він засновником фірми Skybird, першої в світі компанії, що викинула на ринок комплекти деталей для збірки моделей літаків в масштабі 1:72 — цей «розмір» залишається одним з найпопулярніших і до цього дня. Паперовий пакет містив деяку кількість випиляних по контуру дерев’яних заготівок, дротяні стійки шасі, свинцеві колеса, деталі з бляхи і шматок наждачного паперу. Перша модель Skybird з’явилася в 1935 році, а до кінця Другої світової війни каталог фірми складався вже з 120 найменувань.

3

Під час війни моделям знайшлося цікаве застосування. Вони поставлялися в армію для тактичних занять з особовим складом — зенітники в усі часи вважали за краще спочатку стріляти, а вже потім розбиратися, і було багато випадків, коли свої ж літаки ці славні хлопці не відразу пізнавали... Крім того, Міністерство оборони надсилало їх споттерам. Споттери — цивільні особи, звичайні англійці, що жили поблизу узбережжя на літаконебезпечних напрямах. Побачивши, що наближаються ворожі літаки, вони повідомляли про це по спеціальному телефону. Ось для них і надсилали перші стендові (тобто, не літаючі, але такі, що точно передають зовнішній вигляд прототипу) моделі з метою навчити їх розпізнавати машини супротивника і видавати більш точну інформацію. В сучасному світі люди починають будувати моделі техніки з різних причин. Хтось збирає мініатюрні літаки тому що вибрав в житті дорогу, не пов’язану з льотною професією, а потяг до неба залишився, хтось просто захоплюється історією авіації або одержує задоволення, вивчаючи таким чином конструкцію літальних апаратів. Є любителі танків і броньовиків, багато хто колекціонує автомобілі або збирає моделі кораблів. Причин для розвитку цього виду дозвілля багато, як багато і напрямів колекціонування — кожний тут може знайти своє. Сьогодні існує маса можливостей для поповнення колекції завдяки розвинутій індустрії пластикових збірних моделей — з набору полістирольних деталей за допомогою клею і нехитрого набору інструментів за вечір можна збудувати маленький танк або літак. Втім, такий нескладний підхід багато кого перестає з часом задовольняти, і вони починають самостійно удосконалювати промисловий набір, роблячи його все більш докладною і точною копією історичного прототипу. В результаті на світ

4

МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

з’являється справжній шедевр ювелірного мистецтва, що вражає уяву витонченістю дрібних деталей і відтворенням найменших подробиць — аж до слідів від ніг екіпажу на запорошеній броні танка або замків на капоті мотора літака. Звичайно, така робота під силу лише досить досвідченим моделістам і для неї вимагається накопичити і обробити неабиякий об’єм інформації про справжній танк, літак або корабель, що саме по собі захопливо і недаремно з погляду кращого розуміння історії.

Є один спосіб! Моделі бувають різноманітні... Так і хочеться продовжити «червоні та блакитні», тим паче, що ті, хто пам’ятає вироби донецької фабрики іграшок (ДФІ) 80-х років повністю зі мною погодяться. В ті часи напівпідпільної торгівлі дефіцитними моделями зустрічалися пронизливо блакитні «Файрфлаї» та «Барракуди» чарівного морквяно-помаранчевого кольору. Однак зараз мова не про те. Будь-який середньостатистичний моделіст час від часу піддає свій організм тяжким потрясінням. Гарні дівчата, важкий робочий день, весна, непомірне вживання напоїв, важкі наслідки інфарктів та інші шокувальні обставини періодично будять в нас потяг до прекрасного, яка негайно приймає клінічні форми. І нормальна, здавалося б, людина хапає в руки ніж... і починає перекроювати розшивку на моделі літака. Якщо серйозно, до подібної екстравагантної поведінки нас спонукають декілька причин: так звана «зовнішня» розшивка на старих моделях, необхідність відновлення фрагментів рельєфу поверхні після підгонки і шліфування або бажання добитися більш точної відповідності кресленням і фотографіям прототипу. Для збірних полістирольних моделей якось історично склався класичний метод імітації стиків листів «обшивки» — береться заточений «дзьобиком» шматок ножівкового полотна, або, якщо є гроші і магазин під боком, спеціальний різак фірми Tamiya, і на пластику під лінійку продряпуються канавки. Провисання полотна створюється фасонним скребком з напівкруглим лезом, яким проскрібають в декілька прийомів улоговинки між «нервюрами» або «стрингерами» (дивлячись де «провисає», на крилі або на фюзеляжі). На жаль, класичний метод не позбавлений недоліків. Ну, по-перше, моделі далеко не завжди поділені на деталі з урахуванням меж листів обшивки прототипу. Отже, іноді доведеться наносити роз-

Повний робочий комплект: «дзьобик» для нарізання розшивки, гнучка протиковзна лінійка та брусок для заточування леза «дзьобика»

шивку поперек лінії склеювання деталей, яка майже напевно, була заздалегідь вами зашпакльована. Твердість шпаклівки і полістиролу різна, значить канавка в них вийде різної глибини (а можливо, і ширини), тай викришування шпаклівки більш ніж ймовірне. Далі, полістирол є різний. По одному різак йде легко, залишаючи рівну тонку борозну і зрізуючи акуратну спіраль стружки, а в іншому утворюються відколи і задираки або він взагалі намагається розшаруватися. Або ось іще неприємність — до різака доводиться прикладати значне зусилля, значить, скажімо так, «маневреність» вашої руки виявляється невеликою. Якщо виникає необхідність вигнути канавку хитрим радіусом або нанести лінію на поверхню подвійної кривизни велика ймовірність того, що різак зірветься і заїдете ви зовсім не туди. В таких випадках можна було б скористатися заточеною голкою, але вона видавлює пластик, доводиться зрізати кавалки що утворилися, тай сполучати нанесені голкою і різаком ділянки розшивки не завжди зручно. Ось тут на часі задати наше фірмове питання: «Що робити?», і отримати на нього таку ж впізнану відповідь: «Є один спосіб!». Він добре знайомий саморобникам і, звичайно, не мною придуманий, але чомусь, стосовно пластикових моделей, мало хто ним користується. Поверхня моделі вишліфовується, щоб видалити всі сліди фірмової розшивки і згладити дефекти. Зібрана модель (без дріб’язку, на зразок стійок шасі і стулок, але з приклеєними на місця ліхтарями кабін і готовим інтер’єром) готується, як ніби під фарбування. Тобто, внутрішні порожнини герметизуються, а пластик знежирюється. Прозорі ділянки засклення захищаються масками зі скотчу (в даному випадку рідини типу Maskol не годяться).

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ Тепер починається найцікавіше. Модель задувається з аерографа шаром шпаклівки. Можна використовувати фірмову, просто видавити з тюбика в ємність з розчинником № 646 та розмішати, а можна і звичайну автомобільну нітрошпаклівку купити, що вийде на порядок дешевше. Я якраз нею і користуюся, сіра така, знаєте, вітчизняна автошпаклівка НЦ 008 в поліетиленових банках по 1 кг. Є й імпортні аналоги. Тільки майте на увазі, потрібна саме нітрошпаклівка, численні двокомпонентні композиції тут не підходять. Якщо користуватися автомобільною шпаклівкою, модель необхідно заздалегідь заґрунтувати (як і під нітрофарбу) або додати в шпаклівку певну кількість бутілацетату, щоб вона «приварилася» до пластика. А якщо розбовтати в розчиннику модельну, то і ґрунтувати не потрібно. Шпаклівка наноситься як звичайна фарба, в декілька шарів з проміжною сушкою. Коли товщина шару досягає 0,25 — 0,5 мм, модель слід залишити у спокої на пару діб для просушування. Є один нюанс — якщо на моделі є деталі, що сполучаються під кутом 90° або під гострим кутом, їх краще покривати шпаклівкою окремо, а приклеювати на місця вже перед остаточним фарбуванням, в повністю обробленому вигляді (правда, на жаль, не завжди це можливо). Річ у тім, що затікаючи в кути, шпаклівка утворює «галтельки». Добре аби лише кут ставав не чітким — його можна було б потім вивести наждачним папером, але є ще проблема. Шпаклівка сохне з поверхні і зменшується в об’ємі, «витягаючи» з кутів внутрішні, ще рідкі шари. У результаті, коли починаєш такий кут шліфувати і розкриваєш шпаклювальну «скоринку», радісно знаходиш під нею довгу порожнину, яку доводиться знову шпаклювати і сушити.

5

Потім все вишліфовується дрібним шмерґелем з водою (якщо шмерґельна шкірка водостійка), а краще з гасом (він ледь-ледь розчиняє шпаклівку). Рідина обов’язкова, інакше шкірка вмить забиватиметься і залишатиме подряпини. У результаті ви отримаєте абсолютно гладку і однорідну поверхню. Її можна зробити ще більш гладкою, якщо останній шар шпаклівки нанести не з традиційним 646-м розчинником, а з більш важким 649-м. Сохнути буде довше і встигне самостійно розрівнятися за рахунок сил поверхневого натягу. Тепер саме час поклопотатися про накладні листи, стрічки по стику крила та інші виступні елементи. В традиційній методиці дряпання по пластику їх вирізують з тонкого полістиролу та наклеюють. Клеїти на цианокрилатний клей погано — навколо утворюється бруд від крапельок клею, що видавилися, і можливе неповне прилягання в тих місцях, де він встиг підсохнути. На полістирольний рідкий клей, на зразок того ж бутилацетату — велика ймовірність, що тонкий полістирол просякне ним наскрізь і втратить форму (звичайно такі деталі норовлять загнутися по краях, як скибочка старого сиру, або зморщитися). Ми підемо іншим шляхом. Вирізуємо зі скотчу трафарет за формою накладного елемента, наклеюємо на модель і задуваємо шпаклівкою. Після висихання знов нанесену шпаклівку вишліфовуємо урівень зі скотчем. Тепер трафарет знімаємо — все, лист з чіткими, рівними сторонами і ідеальною поверхнею готовий! Якщо необхідно домогтися більшої товщини накладного елемента, достатньо просто вирізувати трафарет зі скотчу, складеного в декілька шарів. Ще простіше з накладними стрічками — пара смужок скотча на крило — ось і весь трафарет.

6

МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Заглиблення під лючки, якщо ви плануєте потім вирізувати і вклеїти їх окремими деталями, виходять аналогічно. Замість скотчу тут, правда, зручніше використовувати звичайний папір, наклеєний за допомогою склеювального олівця. Її потім видаляти зручніше — кинув зверху ватку з водою, клей і відмокнув. І немає ризику пошкодити пінцетом край заглиблення, як буває при спробах «видряпати» з нього трафарет зі скотчу. А розшивку по шпаклівці гравірувати одне задоволення. Робиться це заточеною голкою, яка легко повторює будь-які вигини трафарету. Шпаклівка набагато м’якша за полістирол і зусилля на інструменті мінімальні, значить менше ризик промахнутися з лінією. Канавки виходять якнайтонші, матеріал з них не видавлюється валами. По закінченню роботи достатньо пройтися по тому, що розшив щіткою, і більше нічого не потрібно зачищати. Важливо не перестаратися і не прорізати шар шпаклівки до пластика. Нюти накатувати — мила справа, майже не потрібно натискати на коліщатко, і слід чітко видно. Для імітації провисання полотна достатньо створити рельєф стрингерів і нервюр (робиться аналогічно накладним листам, про що мова йшла вище), задути зверху додатковим шаром шпаклівки, щоб загладити грані і зобразити власне провисання полотна — готово! Ліхтарі кабін після зняття масок виглядають як влиті — адже ви їх переплетення та стик з фюзеляжем вишліфовували разом зі всією моделлю, тому ніяких щілин між «склом» та моделлю бути просто не може. Окрім іншого, якщо модель ще і фарбувати нітрофарбою, вона трохи розчинить верхній шар шпаклівки і згладить всі мікроподряпини та відколи. Поверхня вийде ідеально гладка. Ну а на розшивку

фарба ця ніяк не вплине, хіба що дно канавок стане ще рівніше. Якщо вирішите скористатися нітрофарбою, ґрунтувати під неї вже не потрібно — до шпаклівки вона і так намертво пристане.

Все про літники Пам’ятаєте, з «Аліси в країні чудес»: «Що залишається від казки потім, після того, як її розказали...»? Якщо відповідь на це каверзне питання так і залишилася на совісті Льюіса Керола, то вже на питання: «Що залишається від моделі після того, як її зібрали?», легко відповість будь-який з нас. Звичайно, залишаються літники. Викидати шкода, а якщо ні — жодного місця для складування не вистачить. Залишається знайти застосування цій дармовій сировині. Тим більше, це зовсім не важко, та й придумано все у загальних рисах задовго до нас. Окрім очевидного застосування — виточування деталей на верстаті або без нього або розчинення в бутилацетаті для отримання клеїв та шпаклівок, як правило, вельми посередньої якості, є і більш цікавий шлях. В нагрітому стані шматки літникової системи можна розтягувати до будь-якої товщини і як завгодно гнути, одержувати з них деталі методом гарячого штампування і т.д.

Один з видів саморобного «коліщатка» з годинникової шестірні для «накатування» нютових швів

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

7

тонше нитка вийде. Проте, не варто намагатися робити у такий спосіб антени або розтяжки на біпланах, оскільки нитка виходить неміцною і Ви витратите дуже багато часу і нервів намагаючись встановити її на місце. Про всілякі розтяжки ми поговоримо наступного разу, а поки повернемося до теми нашої нинішньої розмови. Якщо вам необхідні товщі прутки, наприклад, для імітації трубопроводів в нішах шасі або антенного господарства, бажано узяти м’який пластик і нагрівати його до можливо більш «рідкого стану», розтягуючи потім поволі і обережно. Що значить «м’який»? Річ у тому, що модельні фірми використовують різну сировину, тому літники, скажімо, Italeri, Heller або Smer — м’які, легко ріжуться, не дуже крихкі, а ось у Hasegawa полістирол більш жорсткий, але витягнуті з нього деталі зручніше гнути, вони більш міцні. З найжорсткішого матеріалу зроблені, мабуть, моделі колишнього NOVO. Експериментальним шляхом Ви досить швидко визначите для себе, пластик якого виробника на що згодиться. Не варто з розтягнутого пластика будувати які-небудь підтримні або навантажені конструкції на моделі, деталі з часом іноді деформуються під дією внутрішніх напруг

Для нашої мети найкраще підходять прямі ділянки літникових рамок, по можливості, без відгалужень та внутрішніх порожнин. На вибраній ділянці необхідно видалити надфілем і скальпелем облой та сліди від штовхачів. Розтягувати пластик безпосередньо над вогнем не можна; ця поширена помилка призводить до того, що літник просто рветься. Над джерелом тепла тільки розігрівають полістирол, рівномірно повертаючи заготівку то однієї, то іншою стороною, поки вона не почне провисати в зоні нагріву під власною вагою, не допускаючи безпосереднього контакту матеріалу з відкритим вогнем (горілий полістирол дуже крихкий). Потім її швидко, поки не остигнула, відсовують убік і розтягують. Чим різкіше тягнути, тим

Застосування профільованих літників П-подібного січення для імітації силового набору на моделі Amiot 143 в масштабі 1/72

8

МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

(особливо цим грішать м’які сорти полістиролу). Все-таки основне застосування технології полягає у створенні різних «архітектурних надмірностей». Описаний вище спосіб дуже зручний для отримання «прокату» складних профілів, трубок, виштамповок на обшивці, стрічок і т.д. Скажімо, Вам потрібен гофрований ствол кулемета «Максим» в 72у масштабі. Берете круглий літник, нарізуєте на ньому гофр (навіть, якщо вийде не дуже акуратно — не біда, після розтягнення, при відповідному зменшенні діаметра, більшість огріхів зникне); рівномірно повертаючи над вогнем то одним, то іншим боком, нагріваєте і розтягуєте до потрібної товщини. Все, заготівка для декількох (притому, абсолютно однакових!) кулеметів готова. Так само можна понавитягувати тонкостінних трубочок, тільки тут необхідно дуже ретельно підібрати сорт полістиролу і співвідношення діаметрів отвору і заготівки, а ще треба стежити за рівномірністю прогрівання з усіх боків, інакше прорветься. Аналогічно виходять гайки будь-якого діаметра (з літника, заточеного під шестигранник), профільний прокат для імітації шпангоутів фюзеляжу (літнику надається П-подібний переріз), підкоси крила і оперення краплеподібного перерізу тощо. Для виготовлення деталей з вираженими гранями (тих же гайок), корисно спочатку злегка перебільшити кути при обробці літника, зробити їх трохи гострішими, оскільки при розтягуванні вони звичайно дещо «опливають». Якщо розтягнути шматочок листового полістиролу, виходять гарні тонкі стрічки для імітації прив’язних пасків, деталей амуніції на фігурах 35го масштабу, накладних елементів обшивки літака і т. ін. З відрізків літникових систем від прозорих деталей можна наробити скільки завгодно цілком при-

стойних світловодів (хоча і з гіршими оптичними властивостями, ніж справжні, промислового виготовлення; але в господарстві згодиться). А я одного разу зробив навіть модель кулькової ручки фірми BIC в масштабі 1:10, розтягнувши до потрібної товщини справжню ручку цієї фірми.

Окрім своїх ланцюгів... Ланцюги — необхідний атрибут не лише для всіляких рокерів, металістів, «нових українців» (тут, самі розумієте, золоті) та іншої... малошанованої публіки. Потрібні вони бувають і людям пристойним, таким, як ми, наприклад. Тільки якщо вищезазначені громадяни можуть свої залізяки купити в магазині, то нам доводиться самим клопотатися про створення своїх ма-а-ленсеньких ланцюжків в різноманітних масштабах, від 35-го до 720-го. А без цього нам нікуди — всі дрібні корки заливної горловини, шплінти і інші деталі, які легко губляться, на танках, броньовиках і вантажівках звичайно обладнуються контрольними ланцюжками. На кораблях якірні ланцюги є? А то! А на кораблях в масштабі 1:350 або ще гірше 1:720 як бути? Не залишати ж той непотріб, який звичайно на палубах відштампований. Припустімо, з корабельними ланцюгами (а вони в житті дуже навіть не маленькі), та ще й у відносно крупному 350-у, зрозуміло як поступити — зробити оправку за формою кільця, намотати на неї дріт відповідної товщини, і, розрізаючи на кільця, зібрати з них ланцюжок. Крупнокільцеві ланцюги в 35-у масштабі, наприклад, буксирні, що на БТ-2 спереду висять, робляться аналогічно. Але залишається питання, а що з контровочними ланцюжками робити — якщо на оригіналі до-

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

вжина кільця близько 10 мм, то в 35-м виходить менше 0,3 мм? Можна, у принципі, теж з кілець збирати, але який же це зір потрібно мати, та і часу піде багато. Контровки є в наборах фототравлення фірми Aber, але далеко не скрізь є можливість придбати її продукцію, та й коштує вона не дешево. Проте «що голіший, то мудріший» — є мудрість і на цей випадок. Береться тонкий мідний дріт (дріт з твердіших металів гірше пасуватиме для нашої мети), складається навпіл і туго скручується. Скрутити потрібно максимально щільно і акуратно, обкрут до обкруту, цю операцію зручно виконувати,

9

затиснувши в лещатах один кінець джгута, а в петельку іншого встромивши корбу. Потім отриманий джгут кладеться на ковадло або на будь-який гладкий брусок металу та акуратно розплющується легкими ударами молотка. Те, що в результаті цієї операції вийде, виглядатиме точно як ланцюжок з найдрібнішими кільцями. Причому чим тонше ви візьмете дріт, тим дрібнішими вийдуть кільця. Теоретично немає межі мініатюризації. Правда, всі кільця лежатимуть в одній площині. Для зовсім дрібних ланцюжків це не грає ролі — при довжині кільця 0,2 — 0,3 мм цього таке спрощення просто не впадає у вічі. Готовий виріб залишається тільки обережно пофарбувати, щоб не залити фарбою внутрішні отвори в кільцях (для цього фарбу слід розвести рідкіше) і зігнути, надавши природне положення на моделі. Якщо дріт товстіший, а кільця ланцюга, відповідно, крупніші, їх, для більшого реалізму, можна розвернути через один на 90°, як в житті. Відразу зробити це не вдасться — дротинки, з яких складаються кільця хоча й розплющені, але ніяк одна з одною не сполучені і можуть розпастися. Тому розплющений ланцюжок доведеться спочатку пролудити звичайною свинцево-олив’яною лютою при великій кількості флюсу (каніфоль). Якщо каніфолі буде мало люта заллє ланки. Після цього залишки флюсу змиваються спиртом або будь-яким розчинником для нітрофарб і можна розвертати кільця, тепер вони вже нікуди одне від одного не подінуться.

Фари Зібраний з окремих кілець якірний ланцюг моделі крейсера «Варяг» в масштабі 1/350 («Звезда»). Контрфорси зімітовані «ниткою», витягнутою з клею «Момент»

«В темноті люди бачать погано». Така беззаперечна думка сяйнула в голові нашого пра-пра-пращура, пітекантропа Аїиу, допоки його доїдав

10 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

непомічений вчасно шаблезубий тигр. З метою запобігання подібних нещасних випадків, рідні і близькі покійного стали застосовувати підручні засоби (типу «факел») для освітлення небезпечних виробництв (полювання на різну зубасту і рогату тварюку). Збігав час, профіль робіт, пов’язаних з підвищеною небезпекою, змінювався, і ми дожили до того, що одним з найстрашніших проявів нашої життєдіяльності став транспорт. Хури, карети, пароплави, паровози і т.д., аж до танків і літаків... Зрозуміло, людство не могло не застосувати свій історичний досвід до всього цього різноманіття. Спершу намагалися бігати попереду возів з ліхтарями, але потім здогадалися забезпечувати освітлювальними приладами самого «тигра» (в кам’яному столітті це б було важко...). І ось, всі ці «Тигри», «Фердінанди», АНи та «Запорожці» світивши фарами, ревучи моторами і брязкаючи... хто чим... Ач як мене занесло... Ну гаразд. Ви вже, напевно, здогадалися — мова піде про імітацію фар на моделях чого завгодно в будь-якому масштабі. (Адже здогадалися, так?) Рецептів відомо багато, але не всі вони дають

гідні результати. Наприклад, в комплектах пластикових збірок літаків іноді зустрічаються посадочні фари, з тих, що кріпляться на стійці шасі, відлиті цілком з прозорого полістиролу. Безглуздо намагатися зафарбувати її задню сторону (рефлектор) чим-небудь фірмовим під «блискучий метал», в надії досягти характерного блиску при погляді крізь «скло» — ви побачите щось сіре, без щонайменшого дзеркального відблиску. Причина в механізмі утворення цими фарбами «полірованого» покриття за рахунок сил поверхневого натягнення. А ви спробували поглянути на барвистий шар з вивороту. Тому має сенс завжди складати фари на моделях мінімум з двох деталей — корпусу та скла, майже як в житті. З корпусом все просто: він виточується з пластика на токарному верстаті, видавлюється з тонкого металу або листового полістиролу. Потім зсередини полірується і забарвлюється Chrom Silver (Testors) або будь-якою іншою «дзеркальною фарбою». Малярних вправ можна уникнути, встановивши в корпусі рефлектор з алюмінієвої фольги, але без спеціального устаткування його важко видавити достатньо глибоким (який потрібен, наприклад, для машин в масштабі 1:35). В дрібних масштабах зробити таку деталь легко — шматочок фольги (краще товстішої, від упаковки — ванночки для харчових продуктів) кладеться на напівм’яку поверхню (стопка паперу, лист лінолеуму, жорсткої гуми і т.д.) і акуратно проминається яким-небудь інструментом. В ролі останнього можуть вдало виступити порожній стрижень кулькової ручки, олівець або щось спеціально вами під дану операцію виготовлене. Готова деталь відрізується від листа і вклеюється на місце.

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

БМД-1 в масштабі 1/35 («Звезда») — той рідкісний випадок, коли можна використовувати фару з набору. Достатньо акуратно пофарбувати рефлектор Polished Metall

Саморобна фара ГАЗ-67 в масштабі 1/72. Корпус фари виточено з літника, скло вичавлено пробійником з розігрітого плексигласу

Ось так, як правило, виглядають фари з набору на моделі літака в масштабі 1/72

Ось так, як правило, виглядають фари з набору на моделі літака в масштабі 1/72

11

Для корпусів і відбивачів інколи можна скористатися і листовим полістиролом, штампуючи його в гарячому стані. В принципі, треба було б виконувати цю операцію аналогічно тому, як вичавлюють ліхтарі кабін, тобто, окрім пуансона робити ще і рамку-матрицю з фанери. Проте, корпуси фар звичайно не великі, що і дає можливість трішки спростити собі життя, обійшовшись одним пуансоном, але застосовуючи точковий нагрів. В цьому випадку роль рамки-матриці грає сам пластик, оскільки навкруги невеликої розігрітої зони він залишається жорстким. При цьому необхідно використовувати достатньо товстий матеріал і робити витяжку глибше, щоб мати змогу відрізати готову деталь на деякій відстані від листа, де її краї ще щільно облягають пуансон. На крупних деталях зхалтурити так само, на жаль, не вдається. Скло на невеликих фарах можна імітувати за допомогою «Micro Kristal Klear» фірми Microscale. Але це для ледачих. Є ще засіб подібного роду — Clear Fix від Humbrol. Різниця двох сполук полягає в тому, що «Фікс», на відміну від «Крістала» дає усадку і якщо їм відразу «залити» фару, то суміш потворно зморщиться. Перший засіб позбавлений цього недоліку. Куди як кращих результатів ви досягнете, пройшовши до кінця тернистим шляхом копійності і зробивши скло окремою деталлю з плексигласу. Плоскі скельця невеликого діаметра (на висувних фарах сучасних транспортників, наприклад) легко вирізувати з плівки для упаковки квітів або іншого подібного матеріалу за допомогою пробійника. Ним може стати будь-яка трубочка відповідного розміру (збройові гільзи, пишучі вузли від кулькових ручок і т.д.), якщо ви заточите її торець. Опуклі стекла доводиться точити з оргскла на верстаті. Полістирол для цієї мети не дуже підходить — він м’якше і не дає після поліровки такого «гострого блиску», як плексиглас. Можна, проте, обійтися без токарних робіт: лист тонкого оргскла розм’якшується над вогнем (чим сильніше, тим краще, але не перестарайтеся — підгорання матеріалу неприпустимо), швидко переноситься на чисту, тверду, рівну поверхню і деталь вибивається пробійником. Потрібно тільки утримувати його, не піднімаючи, до повного охолодження «плекса», тоді вирізаний кружечок буде злегка опуклим. Залишиться тільки обломити з країв зайвий матеріал, обробити лінію ломки надфілем і у разі потреби дряпнути на внутрішній стороні лінії, що зображають карбування скла. Полірування при даному способі не потрібне.

12 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Врізані в пруг консолі освітлювальні прилади теж нескладні у виготовленні. В крилі моделі робиться виїмка на місці майбутньої фари. Це місце забарвлюється, обладнується рефлектором. Прозорий обтічник вигинається з нагрітого оргскла, підганяється і вклеюється на місце. Після повного висихання клею вся ділянка обробляється надфілями і наждачним папером урівень. Не бійтеся подряпати прозору деталь, головне, досягти ідеального злиття її формою з навколишнім матеріалом, без уступів і щілин, а подряпини зникнуть при подальшій поліровці абразивною пастою. Як і у випадку з навігаційними вогнями слід робити прозору ділянку дещо більшою, ніж потрібно. Істинна форма і розміри фари задаються на етапі забарвлення застосуванням відповідної маски з скотча. Так ви зможете приховати від нескромних поглядів лінію стику обтічника фари з крилом. Дуже прикрасить вашу роботу встановлена в рефлектор лампа. Її можна виточити або отримати оплавленням прозорого літника. На сучасних реактивних літаках фари герметичні і заповнені

інертним газом, де і живе нитка розжарення. Ніякої лампи в них немає.

Аеронавігаційні вогні Вогні на літаках з’явилися не відразу, в усякому разі, в Першу світову їх ще не було. Зате машини Другої і наступних воєн прямо-таки виблискують всілякими маяками, аеронавігаційними, стройовими і кодовими вогнями. Не варто тут вдаватися в подробиці питання про призначення кожного з перерахованих типів світлових приладів, як і з’ясовувати, що саме з цього розмаїття повинно бути представлене на Вашій конкретній моделі, краще поговоримо про те, як по можливості просто, але достовірно їх зімітувати. Не можна сказати, щоб модельні фірми були зовсім вже глухі до наших естетичних потреб, наприклад, Hobby Plus з Вітебська, відома своїми аксесуарами і фарбами, випускає литі полістиролові набори краплеподібних БАНВ (бортові аеронавігаційні вогні). В комплект входять два прозорі літники з деталями — зелений і червоний. Проте, по-перше,

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

На Ан-12 в масштабі 1/72 фірми «Роден» стекла фар входять в набір, але рефлектори довелося самостійно видавити з фольги і вклеїти у висвердлений отвір у мотогондолі

навіть для масштабу 1:72, не кажучи вже про більш дрібні, вони явно великуваті, а, по-друге, колірна насиченість і якість відливок помітно змінюється від партії до партії (причому далеко не завжди змінюється на краще). Грають в подібні ігри і на Заході, але тут до неоднозначної якості додається ще і цілком багатозначна (нулів багато) ціна. А душа просить чогось високого (і дешевого)... Доводиться викручуватися самостійно. З погляду моделіста, всі вогні за формою можна поділити на декілька типів: вбудовані, коли прозорий обтічник, що прикриває лампу, повторює обводи певної ділянки крила або фюзеляжу, в яку він вбудований; виступаючі краплеподібні і у формі тіл обертання. Найпростіші у виготовленні якраз ці останні. Як правило, циліндрову форму мають проблискові маяки, іноді і БАНВ (на французьких бомбардувальниках Другої світової війни, наприклад). Такі деталі виточуються на токарному верстаті з кольорового

13

прозорого полістиролу або оргскла. В крупних масштабах їх ще можна надсвердлити зсередини, з подальшою поліровкою порожнини, для відображення деякого внутрішнього об’єму. Якщо Ви працюєте в 72-му або дрібнішому масштабі, або якщо вогонь напівсферичний, можна обійтися і без токарного верстата. Достатньо оплавити до утворення кульки потрібного діаметра заздалегідь розтягнутий відрізок літникової рамки з прозорого полістиролу. Далеко не завжди під руками може виявитися пластик потрібного кольору, у такому разі, зробивши деталь із звичайного прозорого літника, її можна належним чином пофарбувати або кольоровим акриловим лаком фірми Tamiya, або, якщо і його немає, розвести в нітролаку (наприклад, в цапоні) невелику кількість пасти від кулькової ручки. Якщо вирішите скористатися таким саморобним фарбником, або промисловим кольоровим нітролаком, наносьте його на полістирол обережно, тонкими шарами в декілька прийомів, щоб нітрооснова не «під’їла» пластик. Вбудовані вогні теж не викликають особливих труднощів. В найпростішому варіанті достатньо зробити в потрібному місці крила пропил, дещо більший майбутнього БАНВ, вставити в нього шматочок кольорового оргскла або полістиролу і після висихання клею акуратно обточити напилком частини прозорої заготівки урівень з поверхнею крила. Після цього вся ділянка вставки полірується дрібним шмерґелем і полірувальними пастами, і вже на етапі забарвлення за допомогою масок формується видима частина навігаційного вогню. Принципово важливо, щоб «прозорий шматок» крила на місці майбутнього світлового приладу був дещо більше, ніж потрібен. Після того, як, повністю по-

14 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

фарбувавши модель, знімете маску з цієї не пофарбованої ділянки, у Вас вийде дуже акуратний контур вогню, якої б складної форми він не був (це, самі розумієте, залежить тепер тільки від контурів шматочка скотча, що послужив маскою). Крім того, в цьому випадку крізь прозорий пластик не буде видно поверхню приклеювання, вогонь набуде «глибину». Необхідно лише ретельно зашпаклювати та зашмерґелювати шов, щоб під фарбою його не було видно, на щастя він знаходиться достатньо далеко від потрібної Вам ділянки через більший розмір заготівки. Оскільки плексиглас значно твердіший за полістирол, з якого відливають промислові моделі, він під час шліфування і полірування сточується повільніше навколишнього матеріалу і починає потроху випирати горбом. З цим неприємним явищем можна боротися, акуратно розподіляючи зусилля при обробці, тобто інтенсивніше «знімаючи стружку» з плекса, а не з його найближчого оточення. Але простіше використовувати для такої «інкрустації» кольоровий полістирол, тоді і описаних проблем не виникне. До речі, джерелом кольорового пластика можуть стати хоббі-плюсівські літники, прозорі лінійки, дитячі іграшки, старі зубні щітки і т.д. Для крупних масштабів можна додатково зробити в тілі заготівки отвір для імітації лампочки, а на найбільших моделях такого роду деталі взагалі має сенс видавлювати з листа, подібно до ліхтарів кабін. При цьому досягається ефект якнайповнішої відповідності прототипу, навіть і по конструкції. Тут вже доречне окреме виготовлення лампи і інших дрібних внутрішніх деталей. Найскладнішими і трудомісткими у виготовленні вважаються бортові аеронавігаційні і стройові вогні краплеподібної форми. Швидше за все (на дрібних масштабах) можна їх імітувати за допомогою «Micro Kristal Klear». А можна довго і

марудно обточувати шматочки кольорового полістиролу до потрібного розміру і форми. Обидва ці способи мають свої недоліки. Перший — швидкий, але не дуже якісний; другий — трудомісткий і не гарантує ідентичності парних деталей, адже виточивши зелений вогонь Вам може забракнути терпіння і бажання точно підігнати до його розмірів червоний. Згаданих недоліків позбавлений третій спосіб. Берете відрізок сталевого дроту (можливо, просто цвях) і надфілем обробляєте його торець, якому надається форма і розмір необхідної деталі. Коли обробка завершена, деталь загартовується (не лякайтеся, не потрібна муфельна піч, достатньо нагріти до тьмяно-червоного свічення, хоч на конфорці газової плити, і швидко сунути у воду). Створений таким чином сталевий пуансон полірується, і потім декількома легкими ударами молотка вбивається в шматочок свинцю. В м’якому металі утворюється поглиблення — форма. Залишається тільки розігріти на полум’ї сірника або запальнички кольоровий полістирол і швидко, поки він не встиг вистигнути і затвердіти знову, втиснути в цю форму. Все, вогонь готовий, відрізуєте його від заготівки (цю операцію зручніше здійснювати дрібною і тонкою пилкою, типу тих, що виходять з бритвених лез), свердлите знизу неглибокий отвір для «ніжки» (її корисно зробити з тягнутого прозорого літника як для більш надійного з’єднання з моделлю, так і для краси — ніби лампа там видніється) і встановлюєте на місце. Чи варто говорити, що отримані у такий спосіб деталі будуть абсолютно однакові і не вимагають якої-небудь додаткової обробки. На перший погляд, описаний рецепт може здатися дуже трудомістким, але, насправді найдовший етап — виготовлення пуансона, не займе більш ніж півгодини, а ось зате

Габаритні вогні Citroen 11CV в масштабі 1/48 від Tamiya зроблені дуже просто — наклеєні вирізані пробійником шматочки клейкої фольги, а на них нанесені крапельки прозорого червоного акрилового лаку Tamiya

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

15

Виготовлення вбудованого аеронавігаційного вогня на консолі крила моделі літака Vickers Viking в масштабі 1/72 фірми «Макет». Необхідне полірування шматочка прозорого пластика та фарбування його кольоровим лаком

БАНВ, виточений з кольорової прозорого держака від зубної щітки, на моделі Bloch MB 200 в масштабі 1/72 фірми КР

штампувати готову продукцію Ви зможете легко, швидко і в будь-яких кількостях, далеко не на одну модель. Не полінувавшись одного разу зробити декілька форм різних типорозмірів, надалі проблему краплеподібних вогнів можете вважати вирішеною раз і назавжди. Вважаю, Ви самі вже здогадалися — так можна отримати деталі будь-яких контурів (конічні проблискові маяки, у тому числі), це залежатиме лише від пуансона. В одному з номерів газети «Моделізм» була наведена схема для облаштування на моделі діючої світлотехніки. Так от, згадані ніжки-штифти можуть бути успішно замінені світловодами зі світлодіодами на іншому кінці. На літаках ВВС США в період Другої світової війни встановлювалися так звані кодові вогні. Це три круглі кольорові стекла, розташовані в ряд на нижній поверхні крила. Їх можна змоделювати або

способом, описаним для вбудованих вогнів, або трохи інакше. В крилі надсвердлюють отвори з діаметром рівним склу з урахуванням окантовки. Потім відповідним пробійником, це може бути заточена трубочка або пишучий вузол від кулькової ручки вибивається кружок з листового астролону або іншого прозорого листового матеріалу (обрізки заготівок ліхтарів кабін вакуумних моделей, упаковка від чого-небудь). Отримане скельце забарвлюється, причому краще зсередини, кольоровим прозорим лаком і вклеюється в заготовлений отвір, урівень з поверхнею крила літака. Після висихання клею (не використовуйте тут Super Glue — він робить скло мутним; застосуйте ПВА, нітролаки або який-небудь Clear Fix) шпаклюються і зачищаються шви, частина скла, що мусить залишитися прозорою, закривається маскою з скотча (вона вирізується пробійником меншого діаметра, ніж саме скло, ви-

16 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Так повинні виглядати «ніжки» — штифти з прозорого літника для кріплення БАНВ та проблискового маяка

ходить імітація окантовки) і далі дієте як у випадку з вбудованими вогнями.

Приладові дошки Збираючи моделі літаків, Ви, пане, рано чи пізно приходите до думки про те, що модель «прямо з коробки» не більше ніж красива іграшка і починаєте покращувати і, якщо можна так виразитися, оживляти свої творіння. Для досягнення більшого реалізму застосовують тонування, масштабну зміну кольору і фактури фарби, імітацію слідів експлуатації, розшивки, тощо, але одним з найістотніших поліпшень є виготовлення інтер’єру кабіни. Добре пам’ятаю, як в юному віці ми з однокласниками заглядали у вікна автомобілів, які стояли у дворі, порівнюючи достоїнства і недоліки їх салонів і оцінюючи швидкість по цифрах на шкалі спідометра. Схожі бажання виникають у глядачів на всіх модельних виставках, однак вже стосовно вашого дітища. Бідно детальована або перерозмірена начинка кабіни псує враження навіть від самої вилизаної зовні моделі. Ну, а в інтер’єрі найпомітніша деталь — приладова дошка. Чому б не поговорити сьогодні про способи їх виготовлення? Ступінь деталювання залежить, зрозуміло, від масштабу, але деякі методи залишаються єдиними для копій, зменшених і в 10, і в 72 рази. Можна просто намалювати приладову дошку на шматку пластика, використовуючи масляні фарби і голку. Це недовго, але і результат буде досить смутний. Хорошого рівня можна досягти, застосовуючи фототравлені деталі, особливо у сполученні з нижчеописаним методом, але далеко не завжди є травлівка саме така, яка потрібна Вам, не завжди є гроші, щоб її придбати і, нарешті, часто-густо якість таких деталей є кричуще невідповідною їхній ціні. Набагато краще зробити все самому. Дуже добре виглядають дошки, зроблені фотоспособом. Основні етапи тут такі: малюється збіль-

шена в 10 разів дошка; знімається дзеркальним фотоапаратом; друкується потрібна кількість раз в потрібному масштабі і обробляється. Як бачите, дуже просто. Тепер трохи докладніше. Етап перший: малюється… Ви берете шматок ватману, чорну туш і малюєте збільшену в 10 разів, у порівнянн з тією, що вставлятимете в модель, деталь зі всіма шкалами приладів, ободами і розміткою. Дошка повинна бути чорною з білими лініями; зовнішній контур краще брати не з креслення — інакше може не влізти в кабіну, а за допомогою картонних шаблонів або іншим способом зняти з моделі. Швидше за все, дошка ваша буде дещо меншою в порівнянні з кресленням через товщину пластика бортів кабіни, тому прилади доведеться розташовувати практично як на кресленні, але все-таки не зовсім точно (якщо ви збираєте вакформу — ця проблема зникає). Великі шматки ватману зручно зафарбовувати художнім пензлем відповідного номеру вже після того, як рапідографом або рейсфедером нанесені межі білого і чорного і розміщено все, що можна. Дрібні білі деталі, типу цифр на шкалах, можна після висихання туші дописати «Штрихом» за допомогою тонкого пензля, або білою гуашшю, або тією ж Humbrol, або ще чим-небудь відповідним. Сподіваюся, ви не про-

Намальовані на комп’ютері приладові дошки для моделі винищувача И-16 в масштабі 1/72

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

фесійний фотограф і подальший опис дилетанта фотопроцесу вас не дуже покоробить, отже... Етап другий: знімається... Отриманий планшет, закріплюється на будьякій відповідній поверхні, скажімо на стіні, і рівномірно освітлюється декількома, встановленими поряд лампами, по можливості більш потужними, не менше 100 Вт. Ще краще робити зйомку в сонячний день на вулиці. Фото апарат закріплюється на штативі (в найпростішому випадку — струбциною до спинки стільця) на висоті середини планшета і здійснюється таїнство фотографування. При цьому діафрагма повинна бути максимально закрита. Натиснення заповітної кнопки проводиться через трос, плівка вживається з якнайменшим зерном або спеціальна — МЗ-ЗЛ (проте, її чутливість всього 5 од. ГОСТ). Корисно зняти декілька кадрів з різними витримками, хоча б з поваги до власного креслення. Не прагніть зробити знімок в повний кадр — краще, щоб на негативі зображення займало приблизно половину площі. Звичайно, при використанні репродукційної установки процедура дещо спрощується. Етап третій: друкується… На жаль, перш ніж що-небудь друкувати, вам слід перетворити свій фотозбільшувач у фотозменшувач, оскільки навіть розміром в півнегативу і навіть при максимально опущеному об’єктиві зображення на папері буде більше, ніж вам хотілося б. Спосіб боротьби простий — встановити на об’єктив подовжувальне кільце від фотоапарата. Кільце підбирається досвідним шляхом і закріплюється чим завгодно: гумками, клейкою стрічкою або чим вам підкаже фантазія, оскільки діаметри різьби на кільці і об’єктиві різні. Головне, щоб більш менш співпадали вісь оптики збільшувача і центр кільця. Тепер можна друкувати, вибравши найконтрастніший негатив, на контрастну тонкий глянсовий папір, користуючись контрастним проявником, проми-

17

ваючи в контрастній воді…, ні, це я вже загнув; але ідея, загалом, зрозуміла. Якщо ви працюєте не з М 1:72, а з більш крупним масштабом або маєте професійний збільшувач замість УПА-509, описані проблеми вас не торкнуться. Етап четвертий і останній: обробляється… Якщо ваш масштаб великий — М 1:32; М 1:35 або ще більший, можна спорудити якийсь бутерброд з фотодошки, оргскла (або іншого прозорого листового матеріалу завтовшки 0,5 — 1 мм) і фальшпанелі з тонкого полістиролу, в якій вирізуються отвори на місцях приладових шкал, яка забарвлюється в потрібний колір (до слова кажучи, більшість приладових панелей мають зовсім не чорний колір), забезпечується виступними ободами приладів з тонкого мідного дроту (якщо є на прототипі), всілякими тумблерами і ручками. Це і буде обличчя вашої роботи. Оргскло створить ілюзію глибини шкал приладів і дасть характерний відблиск, імітуючи їх стекла. Фальшпанель до плексу приклеюється дихлоретаном, ПВА або лаком, тільки не «Super Glue» — від нього помутніє скло; фотографія до плексигласу — ПВА, лак або Clearfix. Іноді на дошці прототипу є сигнальні лампочки. Їх можна виготовити таким чином: береться літник з прозорого полістиролу, витягується до потрібної товщини над полум'ям (запальнички, свічки, газового пальника, спиртівки ну і т.д.), а потім отриманий пруток акуратно оплавляється сірником, який слід тримати зверху. Залежно від сорту пластмаси і енергійності нагрівання отримаєте або кулясте потовщення, або півсферичний «капелюшок». Бажаний діаметр і форма досягаються досвідним шляхом і зміною

Приладова дошка моделі літака Amiot 143 в масштабі 1/72, виготовлена методом фотодруку та склеєна із фальшпанелі з отворами та власне дошки з циферблатами приладів

18 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ пластика, оскільки у різних модельних фірм він сильно відрізняється по м’якості, температурі плавлення і іншим характеристикам. Коли потрібна форма досягнута, деталь фарбують або прозорим кольоровим фірмовим лаком, наприклад, від Tamiya, або просто нітролаком з додаванням пасти від кулькових ручок. У фальшпанелі свердлиться отвір і готова лампа встановлюється на місце. Аналогічно можна імітувати аеронавігаційні вогні і лампи фар. Якщо ви схочете підсвітити за допомогою мікролампочки торець плексигласового прошарку «бутерброда», оргскло зіграє роль плаского світловода і вийде підсвічування шкал приладів та палаючі сигнальні вогники. До речі, тягнутий прозорий літник і сам може бути застосований як світловод, хоча і з більшим світлопоглинанням, ніж оптоволокно заводського виготовлення. На приладових дошках часто стирчать всілякі важелі з кульками на кінцях. Виготовляти ці кульки дуже зручно за допомогою клею ПВА. Крапля його наноситься голкою на торець важеля, після підсихання операція повторюється до досягнення потрібного діаметра кульки (сили поверхневого натягу змусять клей прийняти саме цю форму). Після чого все забарвлюється нітрою або будь-якою іншою фарбою. Виходить швидко і дуже красиво, особливо в дрібних масштабах. При роботі з невеликими моделями, скажімо в М 1:72, процедура створення приладової панелі спрощується. Просто береться глянсова світлина (відразу після етапу 3), з клейкої стрічки вирізуються підходящим пробійником кола з діамет-

Так на моделі виглядають фототравлені прилади, пофарбовані фабричним способо. Модель DH-2 в масштабі 1/48 фірми Eduard

рами, що відповідними шкалам приладів, потім ці маски наклеюються на свої місця, після чого вся дошка задувається з аерографа матовим лаком (або звичайним, але з досягненням матової фактури, якщо дошка чорна, або фарбою потрібного кольору). Після висихання лака кола, що закрива-

Фарбована приладова дошка в масштабі 1/48 виробництва чешської фірми Eduard. Залишилося лише крапнути у «віконця» приладів лак і приклеїти деталь на місце

ють шкали приладів, видаляються і ви одержуєте матову дошку з трохи втопленими (на товщину шару лаку) блискучими приладами. Якщо ви скористалися прозорим лаком — на цьому можна і зупинитися, оскільки крізь його шар буде видно всю необхідну розмітку. Якщо ж дошка на прототипі, на жаль, не чорна і вам довелося скористатися фарбою, подальше опорядження буде лише справою вашої винахідливості і навиків роботи з голкою та художнім маслом. Замість використання лаку, можна зробити дві фотодошки, на одній з них обережно відділити папір від емульсії (це не дуже складно зробити, підрізаючи і зіскоблюючи папір гострим різаком, поклавши попередньо картинку фотошаром вниз на рівну поверхню) і пробійником зробити отвори на місцях шкал приладів. Потім панель матируется (лаком або фарбою, можна і друкувати на матовому папері, але виходить гірше) і дошка збирається як було описане вище, але без скла. Згадані пробійники зручно виготовити з обрізаних і заточених писальних вузлів від кулькових ручок — якщо їх різати в різних місцях і заточувати то на внутрішній, то на зовнішній діаметр, з п'яти однакових вузлів вийде п'ять різних пробійників. Фотоспособом зручно, крім того, робити всілякі таблички, окремі прилади і радіопанелі, що зазвичай рясно покривають борти кабін.

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ Втім, повсюдне розповсюдження комп'ютерної техніки дозволяє внести корективи в описаний метод виготовлення приладових дощок. Тепер можна не вдаватися до громіздкого фотоспособу, не розводити проявник, фіксаж і не виймати із запорошеного кута фотозбільшувач, а друкувати фальшпанелі шкали приладів на принтері. Для цього, правда, доведеться спершу хоч трохи освоїтися з одним з багатьох графічних редакторів для створення зображення в комп'ютері. Найбільш поширеною програмою такого роду є Photoshop компанії Adobe. Для того, щоб отримати з його допомогою бажане зображення приладової дошки, можна піти двома способами: намалювати його «з нуля» або відсканувати з креслення та обробити. Другий спосіб простіше, але не завжди доступний через відсутність креслень до багатьох літаків. Детально описувати способи створення зображень в Photoshop немає потреби — для цього випущена сила-силенна книг і посібників користувача, — але на деяких специфічних моментах все ж таки зупинимося.

Чорно-білі малюнки можуть існувати в двох форматах: в градаціях сірого кольору (Grayscale) або у вигляді «гравюри» всього з двох кольорів — чорного та білого (Bitmap). Кінцевий результат для друку ми зобов'язані отримати саме у вигляді Bitmap, але малювати картинку зручніше в Grayscale, оскільки в цьому режимі доступні багато корисних функцій програми, наприклад, «шари» (Layers). Фокус в тому, що, роблячи малюнок в градаціях сірого, ми використовуватимемо лише одну його «градацію», малюючи радикально чорним кольором по білому екрану. «Радикальність» доведеться забезпечити уручну: параметри СМУК в палітрі слід встановити 0-0-0-100. Роздільна здатність картинки для виведення на лазерному принтері не повинна бути меншою ніж 600 dpi (краще більше, якщо, звичайно, принтер дозволяє). Друкувати

19

Приладова дошка винищувача И-15 в масштабі 1/48 фірми Rest Models, виготовлена методом «канапки»

дошки на струменевому принтері нема сенсу — не зважаючи на астрономічні цифри роздільної здатності цих пристроїв, що заявляються виробниками , вони друкують набагато менш чітко (для струменевого принтера параметри роздільної здатності мають дещо інший фізичний зміст, ніж для лазерного принтера, але про це виробники звичайно нічого не кажуть). Ще краще піти в найближчу фірму, що займається фотодруком для поліграфії (а вони є в кожному місті), і за пару доларів в гривневому еквіваленті видрукувати у них плівку з отриманою картинкою — там досягається роздільна здатність до виводу до 3000 dpi, відповідно свою картинку ви можете робити з роздільною здатністю, скажімо, 2400 dpi (що різко підвищує якість опрацьовування дрібних деталей на ній). Крім того, прозора вивідна плівка з надрукованими на ній (дзеркально) циферблатами приладів сама по собі чудово зімітує заразом ще і скельця приладів. Залишиться тільки «проявити» прозорі «стрілки»

Приладова дошка BV-222 Viking 1/72 фірми Revell потребує лише акуратного фарбування... ну і по крапельці лаку на циферблати приладів для імітації стекол

20 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ та «шкали», зафарбувавши їх з вивороту білою фарбою. Подальше використовування отриманих на принтері панелей для вашого «бутерброду» абсолютно аналогічне описанному вище для фотоспособу.

Ліхтарі кабін Ліхтар... Якою романтикою віє від цього слова! Іржавий ліхтар утворює коло тьмяного світла на мокрому асфальті в темному провулку, де ви цілком ймовірно можете заробити ліхтар під оком, повертаючись пізнім непогожим вечором додому. В теплий затишок, де на столі лежить купка пластикових деталей, і одна з них вирізняється з поміж інших особливою прозорістю, прикидаючись ліхтарем кабіни пілота... Ось тут частенько і очікує нас справжня пригода. Ліхтарі кабін із комплекту мало коли бувають гарні. Різнотовщинність матеріалу створює ефект лінзи, що спотворює інтер’єр; часто полістирол буває не зовсім прозорим, або його поверхня не ідеально відполірована, з подряпинами та задрами. Знайома картина чи не так? А якщо ви будуєте саморобку, тут вже аж ніяк не обійтися без виготовлення ліхтаря кабіни. Вважається, що це дуже складна та марудна робота. Що ж, можливо, розповідь відомого макетника Валери Кузнєцова у моєму викладенні переконає вас у протилежному. Слово честі, Валера наробив цих деталей, мабуть, не одну сотню, та й мені не раз доводилося, і нічого, живі поки! Перше питання: з чого робити. Кращим вибором для 72-го масштабу буде оргскло товщиною від 0,5 до 1 мм. Для більш крупних моделей може бути потрібним відповідно більш товстіше оргскло. Тонкий плексиглас можна тепер придбати в пунктах нарізки скла або на спеціалізованих фірмах, оголошення яких часто зустрічаються в рекламних газетах. Невеликі літаки у 72-му або 144-му масштабі можна спорядити ліхтарями, видавленими з прозорої плівки — такої, знаєте, з якої зроблені всілякі ванночки для харчових продуктів, упаковки від імпортних лез для гоління тощо. Однак цей матеріал має низку недоліків: він поганенько полірується, приклеїти до моделі таку деталь можна лише цианокрилатним клеєм типу Super Glue, який любить при висиханні покривати все навкруги білястою «памороззю». З іншого боку, засклення з плівки виходить дуже тонким, а це основне достоїнство для козирків відкритих кабін всіляких біпланів 30—40-

На моделі P-51 1/48 від Tamiya виявився бракований ліхтар і довелося видавити заміну з плексигласу, який після поліровки виглядає анітрохи не гірше, нід «рідний»

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

х років. На місці їх можна зафіксувати на Super Glue. Якщо він знову візьметься за своє, «паморозь» вдасться перемогти покривши козирок, прямо по ній, прозорим лаком Tamiya X-22. Доречі, і сам по собі цей лак можна використати замість клею для прозорих деталей. Прозорий полістирол для наших потреб категорично не годиться — при нагріванні він починає «текти», а не тягнутися, нерівномірно змінюючи товщину, та й занадто він крихкий. Небажано використовувати і прозорий целулоїд. Він добре витягується, легко приклеюється ацетоном до моделі з полістиролу, але з часом жовтіє, на його поверхні з’являються маслянисті виділення. Якщо заготовлений шматочок «плексу» покритий дрібними подряпинами, слід заздалегідь заполірувати його пастою ГОІ або іншою дрібноабразивною пастою. Розмір заготівки повинен бути в 2 — 3 рази більше по довжині і ширині, ніж вигляд в плані майбутнього ліхтаря.

21

Найголовніше пристосування для подальшої роботи — пуансон. Саме ним ми й відштамповуватимемо деталь. Пуансон можна виготовити з дерева, бажано твердих порід: бук, яблуня, груша тощо. У жодному випадку це не повинна бути хвойна деревина — нагрівшись від гарячого оргскла, вона виді-

Кабіна моделі Bloch MB 200 в масштабі 1/72, виготовлена самостійно по технології «кабін з пласкими стеклами»

22 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

ляє смолу, що може спричинити масу неприємностей. Не годиться і крупношарова, як деякі сорти дуба — його структура відіб’ється на склі. Пуансон підганяється і приміряється багатократним прикладенням до фюзеляжу моделі. Фактично потрібно зробити дерев’яну кабіну, один до одного таку, яку ви хочете отримати потім в «прозорому виконанні». Пуансони для невеликих ліхтариків, блістерів і ковпаків турелей можна виточити з товстого оргскла, відполірувавши їх до прозорого стану. Побоювання, що від тепла заготівки він «підтане» марні — не встигне, дуже велика його маса порівняно з тонким листочком плексигласу. Потім необхідно вирізати з дерева (будь-якої породи, тільки не хвойної) плавний «спуск» і знизу підклеїти епоксидною смолою (для більшої міцності) держак. Напрям шарів деревини на пуансоні і «спуску» повинен бути однаковим, інакше по-різному розширюючись від тепла заготівки, ці шматки дерева можуть створити по лінії їх з’єднання випинання поверхні, породивши непотрібні оптичні ефекти. Потім з нього знімається шар матеріалу приблизно рівний (або трохи менший — з урахуванням витягування) товщині оргскла. Цю операцію зручно виконувати за допомогою найпростішої насадки до бормашини, хоча при її відсутності можна обійтись і надфілями. Готовий пуансон покривається в декілька шарів нітролаком або емалітом, а після його висихання шліфується і полірується до дзеркального блиску. Якість поліровки дуже важлива, оскільки щонайменший дефект поверхні неодмінно відіб’ється на готовій деталі (зробить він це, звісно, зсередини, де полірувати особливо незручно...). Тепер потрібно підготувати матрицю. Це проста рамка з фанери, в якій зроблений виріз, що повто-

рює форму пуансона в плані з невеликим припуском на товщину оргскла. Для матриці не можна використовувати метал — він обпалюватиме руки в процесі штампування, пластик теж не годиться — від розігрітого оргскла його обов’язково «поведе». Отже фанера — оптимальний варіант. Ще знадобиться притискач. Він дуже схожий на матрицю, тільки отвір в ньому ще більше. Сам процес, у загальних рисах, відбувається так: пуансон змащується тонким шаром машинної оливи; оргскло вкладається між притискачем і матрицею і, в оптимальному варіанті, кладеться на деякий час в духовку при температурі близько 150°С, а зазвичай, просто гріється над полум’ям спиртівки. Гріти скло потрібно до тих пір, доки воно не почне пружинити як желе. Дуже перегрівати не треба, а то пожовкне або покриється дрібними пухирцями. Ну, а далі, все просто. Тримаючи за краї матриці, оргскло «надягається» на заздалегідь закріплений в лещатах пуансон. Операція проводиться ніжно, але енергійно і глибоко. «Глибоко» — означає, що матриця повинна опинитися нижче ніж край ліхтаря, щоб не утворилися галтельки. Тепер треба

Саморобна «давлена» турель для моделі літака Bloch MB 200 в масштабі 1/72

набратися терпіння на декілька хвилин, упродовж яких доведеться потримати всю споруду, щоб плексиглас вистиг і зберіг задану форму. В деяких книгах рекомендується нагрівати оргскло окремо, а потім вже гарячим вкладати між притискачем і матрицею. На мій погляд, окрім додаткової нервозності, нічого такий метод не дає. Набагато зручніше гріти всю «канапку» цілком. Якщо ви не встигли «дотиснути» ліхтар, а плексиглас вже вистиг і більше не тягнеться, не переживайте. Цю ж «зіпсовану заготівку» можна ще раз нагрівати, і вона розправиться, наче нічого і не було.

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

Тепер витягування можна повторити, з надією на більш успішний результат. Залишається відрізати готовий ліхтар від «облою» лобзиком, бормашиною або тригранним надфілем. При цьому необхідно залишити невели-

23

Якщо ні того, ні іншого робити не хочеться, можна спробувати зробити «хитрий пуансон». На ньому грані штучно перебільшені і скло наче натягується між ними, не торкаючись поверхні. Останній спосіб застосовується також для виготовлення гранованих кабін, як у Bf-109 та Ju-88. Втім, такі кабіни краще виклеювати з окремих пласких скелець, але, зрозуміло, не у висячому положенні, а теж на своєрідному пуансоні. Крупні стекла, на зразок носа Ил-4, не варто намагатися тиснути цілою «панчохою» — швидше за все ніщо не вийде: або порветься, або товщина буде нерівномірною, або з пуансона не зніметься (як відомо, при охолоджуванні все на світі стискається).

Процес виготовлення блістера. Етап «натягування» розігрітого «скла»

кий припуск для остаточної підгонки по місцю. До полістиролу оргскло чудово клеїться дихлоретаном. Як бачите, зовсім не складно. Втім, як і в будьякій справі, є тут і свої хитрощі. Ну, наприклад, лобове скло в жодному разі не вийде пласким — обтягуючи пласку передню сторону пуансона деталь отримає помітну зовнішню опуклість. Боротися з цим можна по різному. Найкраще вирізати відповідний шматок з передньої частини і вклеїти туди окремо виготовлене скельце. Ледарі можуть просто трішки підшліфувати це місце на ліхтарі.

Секунда і охололий блістер можна знімати з оправки для демонстрації (насправді його слід іще обрізати, задля чого знову надіти на оправку)

24 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Секунда і охололий блістер можна знімати з оправки для демонстрації (насправді його слід іще обрізати, задля чого знову надіти на оправку)

Такі деталі роблять з двох половин, розрізаючи пуансон по вертикальній площині. Дрібні блістери отримати і того простіше. Для них достатньо одного пуансона, а без матриці можна обійтися. Її роль зіграє саме оргскло, тільки нагрівати його потрібно «точково», наприклад, над полум’ям запальнички. Іншим разом, як би ми не старалися, поверхня готової кабіни, матиме дрібні нерівності. Не лякайтеся, оргскло чудово полірується і подібного роду дефекти легко видаляються ватяним тампоном з полірувальною пастою. Ймовірно, ви помітили, що ні про яке переплетення ми не згадували. Це недаремно. На пуансоні його розмічати не треба. Імітація каркаса ліхтаря зазвичай відбувається на етапі забарвлення готової моделі. Тут є декілька способів. Можна, як завжди, закрити прозорі ділянки масками з липкої стрічки; дунути на ліхтар інтер’єрним кольором, а потім фарбувати всю модель. Після зняття масок перед очима постане переплетення, що трохи виступає за рахунок товщини шару фарби.

Іноді простіше буває скористатися методом декалей (особливо коли слід зобразити силу-силенну дрібних віконець, як на носі того ж таки Ил-4. Уявляєте «радість», готувати для них маски з клейкої стрічки?). Для цього на клейовий папір (обрізки старих декалей, папір для обклеювання вікон, клейка стрічка для пакування посилочних ящиків на пошті) надувається аерографом спочатку інтер’єрний колір, потім колір зовнішнього забарвлення моделі. Після висихання фарби, від отриманої таким чином декалі відрізуються смужки потрібної товщини, і з них формується переплетення. Робота ця нічим принципово не відрізняється від застосування стандартних перевідних картинок з комплекту. Обидва описані методи добрі для 72-го і більш дрібних масштабів, де шар фарби вдало імітує невелику товщину металевої смужки переплетення. В більш крупних масштабах це може виглядати вже не переконливо. Тут згодяться переплетення, наклеєні з тонкого целулоїду (від старої кіноплівки) або полістиролу від харчових упаковок. Але акуратніше за все переплетення вийде зі... шпаклівки! З нею поводяться як зі звичайною фарбою, наносячи її через маски з клейкої стрічки і після висихання, знімаючи шмерґелем надлишки до проступання масок. Товщина переплетення автоматично дорівнюватиме товщині застосованого для масок клейкого паперу. Шпаклівка годиться будьяка — фірмова (Tamiya, Humbrol) розводиться нітророзчинником № 647 або 646 до рідкого стану, а якщо візьмете вітчизняну нітрошпаклівку, не забудьте заздалегідь дунути ґрунтом на місця майбутніх переплетень (все як при роботі з фарбою). Використовувати для вирізування переплетень папір, ізоляційну стрічку та інші побутові матеріали не варто. Ізоляційна стрічка, рано чи пізно, відвалиться, залишивши свій клейовий шар на ліхтарі, а структура паперу настільки характерна, що приховати її фарбуванням навряд чи вдасться. Цей розділ адресований в першу чергу початківцям, але й наші достатньо досвідчені колеги по захопленню, можливо, знайдуть тут щось для себе цікаве.

Фарбування Найскладніший та найважливіший етап побудови моделі — фарбування та тонування. Саме від нього залежить сприйняття завершеної копії, саме на цій стадії можна або звести нанівець всі зусилля по деталюванню та «вилизуванню» пластика, або, навпаки, замаскувати якісь свої упущення і недоробки.

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

Як правило, першу в своєму житті модель кожна людина... не фарбує зовсім. Потім людина підростає (і в творчому і в біологічному значенні цього слова. — Авт.) і в межах роздумів про значення життя починає замислюватися на тему: «А що ж, власне, робити з купою покритих пилом і частково поламаних танко-літаків з о-о-ось того темного кутка?» Від відповіді на це наріжне питання залежить не тільки подальша доля пари кілограмів полістиролу, але і народження нового моделіста. Адже як тільки він вирішить не викинути, а навпаки, зробити схожим «ось цей Jaguar ось на цю картинку на коробці» (А чи не застаріли мої уявлення про життя? Сумніви. — Авт.), людина ця, залишаючись «сапієнсом» переходить, проте, на наступний (Більш високий!? Надія. — Авт.) ступінь еволюційних сходинок і стає моделістом. Моделіст — у принципі, теж людина (Гасло. — Авт.), але стурбований питаннями не тільки добування ікри на хліб, але і не менш дорогих коробок з дрібними шматочками пластика, банок та тюбиків з різнокольоровими субстанціями, що погано пахнуть. А ще він жадає все нових і нових картинок, зображення на яких повинні пробуджувати його творчу фантазію і примушувати втомлені руки знов і знов підіймати важкий напилок (А бува і сокиру... Зловтіха. — Авт.) в безплідних спробах увігнати в креслення черговий продукт хімії полімерів або розмахувати аерографом в прагненні додати йому ну саме ось такий відтінок зеленого кольору. А до речі, всі знають, що таке цей «Аерограф»? Це зовсім не повітряний дворянин ви-

25

сокого рангу, а прилад для нанесення фарби на модель. В англійському варіанті його назва звучить більш прагматично «Airbrush» тобто «повітряний пензель». В мінімальному вигляді система для роботи з аерографом складається з нього самого, компресора, ресивера та сполучних шлангів. Сьогодні цілком можливо купити вже готову систему, зібрану на єдиній основі, але можна для економії коштів і за наявності дармового компресора (зі старого холодильника з найближчого смітника) зібрати її і самостійно. Спершу має сенс закупити аерограф виробництва Новолукомльського заводу «Етон» (найпоширеніший варіант). На відміну від імпортних, він порівняно недорогий, а результати роботи дозволяє отримати анітрохи не гірші. Хоча, звичайно, в орудуванні не такий зручний, і останнім часом сильно впала якість виготовлення — стали часто траплятися відверто браковані екземпляри, з ексцентричним отвором у форсунці, наприклад. Принцип дії нашого аерографа дуже простий. Там є сопло, і в його середині — форсунка (в тех-

26 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

нічній мові форсунка — прилад для розпилення однієї фази в іншу, звичайно рідкої в газоподібну). Отвір форсунки перекритий голкою, яку Ви можете пересувати, натискуючи на гашетку. Чим сильніше натискуєте, тим ширше відкриється отвір, і більше фарби поллється на модель. Щоб не думати постійно про зусилля натискання (а отже і про кількість фарби, що подається), на задньому кінці корпусу аерографа є гвинт, що обмежує хід голки. Тут вже тисни не тисни на клавішу, більше фарби, ніж ви спочатку хотіли, не поллється. Повітря В сопло подається стиснуте повітря, і за рахунок розрідження, що виникає в його струмені (ефект Бернуллі) фарба «підсмоктується» в струмінь з форсунки і розпиляється. Все разом це називається ежектором. Ширину факела розпилювання можна регулювати, обертаючи сопло. Воно при цьому зміщується по різьбі, і шпарина між ним і форсункою (а значить і швидкість потоку повітря) міняється. До аерографа додається три змінні ежекторні головки (сопла і відповідні їм форсунки), і запасна голка. Бережіть гострий кінець голки від деформацій (особливо вигинів), оскільки саме від того, наскільки гостра голка, залежить, наскільки щільно вона перекриватиме струмінь фарби. У ряді випадків вам вистачить навіть щонайменшого її недотискуваня, щоб складна і тонка робота над лініями розділення кольорів камуфляжу пішла нанівець. На практиці найчастіше застосовується найменша

ежекторна головка (внутрішній діаметр форсунки 0,3 мм), але якщо Ви міняєте сопло, то не забудьте висунути голку вперед для перекриття більшого отвору у форсунці. Кожній форсунці відповідає своє власне сопло — не переплутайте. Голку легко пересунути, трохи вигвинтивши її з сухаря (що це таке, ясно з подальшого Повчання). Іноді замість викиду фарби в повітряний струмінь аерограф починає робити щось зворотне — викидати повітря в резервуар з фарбою. Фарба починає пінитися, а іноді навіть вихлюпується з резервуару. Причина — в маленькому хлорвініловому кілечку, яке виконує роль прокладки — Ви його або порвали, або згубили, витягнувши разом з форсункою. Якщо згубили — не засмучуйтеся, його легко зробити, відрізавши від хлорвінілової трубки відповідного діаметра (радіомонтажники іменують таку трубку «кембриком»). Компресор Для роботи цілком підійде компресор, що дає не менше 1,5 атмосфер. Це не може бути пилосос, або фен, або вентилятор — у них підвищення тиску викликає зростання перетікань — простіше сказати заткнули Ви своїм аерографом пилососу вихід повітря, ну і гаразд, він і повітря не виштовхуватиме через Ваш агрегат, а ганятиме його усередині корпусу, допоки мотор не перегріється і не згорить. Компресорів буває багато різних, дуже добрі спеціалізовані імпортні. Якщо з фінансами у вас туго, то купіть що-небудь рідне, наше, від холодильника. Якщо пощастить, то можна і на звалищі знайти викинутий холодильник із справним компресором (холодильники, зрозуміло, треба шукати компресорні, а не адсорбційні — в останніх компресора

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ немає). Можна звернутися і в майстерню по ремонту холодильників, проте врахуйте, що в цьому випадку Ви заплатите не тільки за агрегат, але і за його «заміну» — тобто сплатите липовий ремонт по квитанції. Агрегат від холодильника — це герметичний корпус у формі горщика або циліндра, усередині якого знаходиться поршневий або роторний компресор. Розбирати не раджу — пиляти корпус довго і важко, та і ні до чого: вони, звичайно, вже якщо згоріли — то назовсім, не полагодиш. З корпусу стирчить пара — трійка трубок, і клем-колодка для підключення до мережі. Увага! Напруга в мережі небезпечна для життя! Всі роботи по підключенню повинні виконуватися кваліфікованим персоналом, що пройшов інструктаж, а всі з’єднання надійно ізольовані. Як правило, підключається компресор через теплове реле (іноді зовні корпусу буває ще і пусковий пристрій для асинхронного). Це реле викидати не треба, воно не вимикатиме Ваш агрегат через кожні 15 хвилин, і взагалі не буде його вимикати, за винятком випадків перевантаження. В останньому випадку воно врятує Вас від вигоряння двигуна. Якщо вже реле спрацювало — залиште агрегат у спокої на десяток хвилин, після чого можете сміливо продовжувати роботу — компресор включиться. Іноді реле помилково спрацьовує — звичайно коли не закріплено і лежить на боку — поставте його «вгору головою», і воно вам віддячить. Спрацьовування по перевантаженню часте на початку експлуатації, це не жахливо (в електротехнічні подробиці вдаватися не будемо) або коли в компресорі загусла олива (взимку на балконі) і двигун не може його прокрутити (дайте йому прогрітися і повторіть пуск). Олива в герметичному корпусі потрібна для змащування компресора при роботі, а не для його охолоджування. Тому заливати в нього всю оливу, яка є в будинку не треба, для профілактики досить 200 мл раз на півроку — рік. Надлишок оливи веде до перегріву агрегату так само як і її брак (в першому випадку через підвищення в’язкого тертя в олив’яній ванні, а в другому — сухого тертя в механізмі). Не наливайте в компресор абищо! Соняшникову олію він не переживе. Він їсть компресорну (найкраще), трансформаторну оливу, ну, «веретенку», але не розводьте гасом тавот і не розтоплюйте маргарин — не треба. Компресорна олива відрізняється тим, що має підвищену температуру займання, а це особливо важливо, оскільки в про-

27

цесі стиснення відбувається сильне нагрівання повітря. Ви ж не хочете перетворити свій компресор на дизель? Масло додають шляхом самозасмоктування його компресором через вхідну трубку (потроху!).

Один з різновидів масляного компресора. Потужна дуга зверху — це одночасно ресивер та ручка для перенесення

При роботі з вихідного патрубка компресора летітимуть пара та бризки оливи, для їх вилову (а заразом і для згладжування стрибків тиску, викликаних циклічністю роботи поршневої машини), служить ресивер. Потрапляння оливи на модель дуже, ну ду-уже небажане, хоча іноді і не смертельне. В процесі роботи з компресора, окрім оливи, можуть летіти і краплі води — конденсат. Конденсація водяної пари, яка завжди є в повітрі, відбувається через залежність агрегатного стану води від тиску. За відсутності ресивера конденсат може накопичуватися в трубці, а потім викидатися на модель, тому ресивер бажано мати і при безмастильному компресорі. В новолукомльських аерографах найчастіше ламаються дві деталі: запірна голка та гашетка. Запасна голка звичайно входить в комплект, а ось

Саморобний важіль замість педалі на новолукомльському аерографі — палець не стомиться і працювати зручно

28 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ гашетку прийдеться виготовити самостійно. Насправді її варто замінити саморобною відразу після придбання, оскільки працювати зі штатною «кнопочкою» відверто не зручно — після півгодини безперервного натискання на неї (а це цілком типовий час для нанесення, скажімо, частини забарвлення камуфляжу на середніх розмірів винищувач 1 /72) розігнути власний палець (зовсім не казенний, між іншим. Нарікання. — Авт.) в початкове положення вдається лише сконцентрувавши всю силу волі на даному процесі. Нова гашетка типу курка робиться з відрізка триміліметрового дроту або відповідного цвяха за 15 хвилин, а життя полегшує кардинально. В один з шлангів системи подачі стиснутого повітря, безпосередньо перед аерографом, бажано встановити найпростіший фільтр для видалення пари і мікрочастинок оливи та води, що не осіла в ресивері. Сполучні трубки краще всього використовувати від медичних одноразових систем переливання крові та крапельниць. Вони стійкі до оливи і тримають тиск. Гумові трубки краще не застосовувати — в парах оливи вони дуже скоро розкладуться, якщо, звичайно, вони не з стійкої до оливи гуми. Не вся олива осяде в ресивері, від найдрібніших частинок він не врятує — тут потрібен найпростіший фільтр, що встановлюється безпосередньо перед аерографом. Візьміть трубки від крапельниці (вони зручні тим, що прозорі) завдовжки 100 — 150 мм і гляньте на малюнок. Тонка нитка, прив’язана до зв’язки товстих і затиснена між перехідниками і трубкою-корпусом, не дасть потоку повітря здути зв’язку до аерографа. Вона — найважливіший елемент фільтру, без неї ця штука не працює. Масло і конденсат осядуть на фільтрі, потрібно тільки час від часу міняти вату і нитки. Іноді потрібно отримати менший тиск, ніж дає компресор, для цього потрібно мати де-небудь врізаний в трубку трійник, з будь-яким регульованим затиском на кінці для випускання повітря. Фарбу можна застосовувати найрізноманітнішу, далі спробуємо стисло охарактеризувати найпоширеніші. За великим рахунком, всі модельні фарби ді-

На моделі RSO в масштабі 1/72 камуфляжні плями намальовані по базовому покриттю з нітрофарби акриловою художньою фарбою Pentel — вона дає дуже тонкий шар і при цьому відзначається хорошою покривністю

ляться на дві великі групи — емалі на синтетичному розчиннику та акрилові. Як правило, акрилові фарби є ультразвуковою суспензією акрилу у водноспиртовому розчині. Проте, є і виключення, такі, як акриловий «Акан», де розчинником служить щось ацетоновмісне. Найбільшу і дешеву групу складають фарби вітчизняного виробництва. По суті справи, це звичайні нітроемалі, з тих, що продаються в будь-якому господарському магазині у великих залізних банках. Тільки розфасовані вони в аптечні флакони; кольори більш-менш (Як правило, менш, ніж просто менш... Єхидство. — Авт.) підігнані під зразки часів Другої світової війни або сучасного історичного періоду розвитку техніки; та ще додані наповнювачі для матовості. До модельної хімії цього класу відносяться

Головне перед фарбуванням — надійно захистити ділянки моделі, що не фарбуються

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

Клейку стрічку зручно нарізати, наклеївши її на лист оргскла

Для нанесення камуфляжних полів з рівними межами смужки з клейкої стрічки Tamiya пасують ідеально

«HOBBY+PLUS» з Вітебська, «ХОБІ» з Харкова, продукція відомої фірми «Звезда» з Москви, а також нітрофарба, яку розливають в пляшечки з-під пеніциліну численні приватні продавці у модельних клубах різних міст. Для всього перерахованого господарства годяться найбанальніші розчинники № 646 і 647, перед нанесенням цих фарб поверхню моделі необхідно покривати ґрунтовкою. Для роботи пензлем вони непридатні, оскільки мають малу покривність, швидко висихають — сліди від волосків пензля не встигають затягнутися, і роз’їдають полістирол. Правда, по останньому пункту виключення можна зробити для харківської фарби — за рахунок деяких добавок вона не така агресивна і дозволяє фарбувати невеликі ділянки пензлем за декілька прийомів. В «HOBBY+PLUS» найкраще — інструкція та історична довідка. Фарбувати ж нею не варто: по-перше, туди явно додана добра жменя

29

художньої олійної фарби або чогось подібного, через що сохне вона вкрай довго, а остаточно, здається, взагалі не висихає, створюючи неміцну барвисту плівку. По-друге, форсунка аерографа постійно забивається через значну величину частинок пігменту. А найбільша неприємність полягає у відсутності декларованої та мало не винесеної в девіз точності кольору. «Звезда» — серії «Супер» є не чим іншим як фарбою Humbrol. Окрім цього, Лобненською фірмою випускаються ще й акрилові фарби. Однак з їхньої палітри зручно змішувати необхідні відтінки. До речі, не забули основного правила змішування фарб? Чорний + червоний = коричневий; жовтий + синій = зелений тощо. Осібно стоїть «Акан», який, будучи акриловим, по суті, нормально розбавляється нашими розчинниками 600-ї серії, не вимагає ґрунтовки, розмішаний в точній відповідності з історичними пофарбуваннями, але дорогий. В асортименті цієї фірми є і відмінна ґрунтовка для полістиролу, її оптимально застосовувати під вітчизняну нітрофарбу, замість поширених вичавок з ГФ-021 або автомобільних АК-070, ФЛ-093 та інших. Закордонних фарб зараз продається теж немало. Зручні вони тим, що не вимагають ґрунтовки і, як правило, кодування кольорів в інструкціях до збірних моделей вказується саме з використанням однієї з таких систем фарб. Бувають полімеризні та неполімеризні фарби. Найпоширеніші з першої групи — HUMBROL та REVEL. З другої — Model Master, TAMIYA COLOR і GUNZE SANGYO. Полімеризні фарби різняться тим, що після повного висихання їх вже неможливо змити штатним розчинником (нештатним міцним розчином каустику змивається все і завжди. — Авт.). В системі HUMBROL є глянсові, матові і напівматові кольори, імітатори металевих покриттів (Metal Cote). Для аерографа підходять всі види цієї фарби, абсолютно не важливо, що у них на етикетці написано; наші розчинники можна застосовувати без побоювання. Metal Cote після короткого просушування поліруються м’якою ганчірочкою, після чого вони стають на диво схожі на справжній метал. У HUMBROL є пара великих недоліків: матові кольори мають настільки крупні частинки твердої речовини, що виглядають ледь не оксамитовими (тобто абсолютно не придатні для забарвлення літаків, тільки фігури і техніка 1/35); а блискучі кольори сохнуть божевільно довго, але навіть після повного, здавалося б, висихання відбитки пальців на них залишаються з надзвичайною легкістю. Зараз з’яви-

30 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Приклад якісного фарбування «під глянець», якого майже неможливо досягти за допомогою пензля — порятунок лише в аерографі. Модель Citroen 11CV в масштабі 1/48 фірми Tamiya

лася нова серія HUMBROL-extra, де матовість доведена до терпимого рівня, але все-таки, все-таки... Про REVELL, можна сказати майже те ж, що і про HUMBROL, з невеликою поправкою на більш високу якість і прийнятну матовість фарб цієї фірми. Останніми роками почався випуск фарб спеціально і лише для аерографа — ним і слід наддавати перевагу, хоча і звичайний REVELL, під 646-й розчинник... Пролітає з свистом!

Дуже добра фарба для роботи аерографом — японська GUNZE SANGYO (до речі, для пензля вона абсолютно не придатна. — Авт.). По суті, це нітрофарба, але прекрасної якості і з досить точною відповідністю кольорів. Model Master і TAMIYA COLOR ні в чому особливому не помічені і дуже демократичні. Демократичні в тому значенні, що Model Master легко змішується з вітчизняними фарбами на нітрооснові

Приклад нанесення дрібноплямистого камуфляжу за допомогою пензля. Фарбувати такий камуфляж аерографом на доволі «кучерявій» моделі 72-го масштабу, звичайно, можна, але ж надто морочливо. А пензель та акрилова фарба дозволяють досягнути непоганого результату ціною значно менших зусиль

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ у присутності розчинника 600-ї серії, а акрилова TAMIYA (буває ще й емаль TAMIYA на летких розчинниках), не дивлячись на свою «горілчану природу» допускає застосування нітророзчинників. Це все було про те, чим фарбувати. Наступне природне питання — як фарбувати. Багато хто прагне виконувати цю операцію на свіжому повітрі, де-небудь на балконі. Тут дуже важлива гарна погода. При низькій температурі і високій вогкості повітря (безпосередньо після дощу, наприклад) на забарвленій поверхні, особливо на блискучій, можуть з’явитися білясті або матові лисини, позбутися яких можна лише перефарбувавши все наново. Іноді ви з цікавістю спостерігаєте на своїй моделі дрібні пухирці, в яких під барвистою плівкою знаходиться крапелька води. Це симптом того, що забруднився фільтр перед аерографом і у факел розпилювання потрапляють пари води й оливи з компресора. Змініть «начинку» фільтру, продуйте шланги, та, переконавшись, що за перилами балкона немає зливи, сміливо продовжуйте працювати. Фарбу слід розводити рідше. Звичайно, при цьому знижується покривність і вам доведеться пройтися по одному і тому ж місцю кілька разів (факел розпилювання потрібно відрегулювати на мінімальну подачу фарби, закрутивши гвинт на торці руків’ї аерографа), проте покриття виходить з мінімумом дефектів, рівномірне і тонке, не заливається рельєф та лінії розшивки. Якщо на ділянці, що фарбується наростають горби та бризки, аерограф починає «плюватися», форсунка засмічується — значить, ви залили непомірно густу фарбу або вона забруднена частинками домішок і пігментного порошку грубого помелу. Взагалі, вітчизняні фарби корисно перед вживанням ретельно перемішати, а потім профільтрувати (для цієї мети зручні металеві сіточки від автомобільних бензофільтрів, але можна обійтися і марлею). Аерограф бажано направляти на модель під кутом, близьким до 90°, і не в якому випадку не тримати довго на одному місці — вмить утворюються «плями» і патьоки. Факел повинен постійно знаходитися в русі. При фарбуванні складних місць, типу стику крила з фюзеляжем літака, одну з поверхонь ви неминуче фарбуєте під гострим кутом і на ній утворюється буйний поріст з крупинок застиглої фарби, що вельми нагадує щетину. В таких місцях краще збільшити подачу фарби — вона наллється калюжею, зате крапельки встигнуть в цій калюжі розчинитися і після висихання покриття вирівняється. Стежте тільки, щоб «берегова лінія» цієї калюжі була розмитою, плавно переходила в основне забарвлення. Можна поступити і простіше— одну з площин, що так невдало сполу-

31

чаються, прикрити від аерографа шматочком ватману, тримаючи його на невеликій відстані від поверхні моделі — хай «щетина» на ньому і наростає. Використовувати матові фарби доцільно лише для більш менш однотонних моделей, скажімо, для танків в масштабі 1/35. Літаки 1/72 зручніше фарбувати глянсовою фарбою — шар виходить тонший, а значить, не так помітні краї плям камуфляжу; набагато легше добитися якісного прилягання декалей до гладкої фарби, не утворюється ефекту «сріблення» через мікроскопічні пухирці повітря, що залишились між підкладкою декалі та мікронерівностями фарби (ось ці-то нерівності і створюють «матовість» фарби). Вже після висихання декалей і остаточної обробки літак покривається матовим або напівматовим лаком, при цьому ступінь блиску окремих ділянок його поверхні вирівнюється. В цьому значенні гарна вітчизняна нітрофарба або яка-небудь добра імпортна, на зразок тієї ж GUNZE SANGYO.

Повчання з бойового застосування аерографа Затверджено наказом Головного редактора «МХоббі» від 15.04.93 Аерограф Новолукомльського заводу є основною ручною зброєю російського моделіста і призначений для забарвлення живої сили і техніки на відстанях до 250 — 300 мм. Живлення аерографа фарбою відбувається з резервуару, що знаходиться на його корпусі, або з приставного магазину, що входить в приладдя. Живлення повітрям може здійснюватися від компресора, місцевих пневмомереж або іншого джерела повітря з тиском не нижче ніж 1,7 атмосфери. В комплект входять: аерограф, футляр-підставка, приладдя, посібник. У складі приладдя є: запасна голка, три сопла з форсунками (внутрішній діаметр отвору форсунок 0,3, 0,4 0,8 мм), приставний магазин для фарби, кронштейн для кріплення на підставці в бойовому положенні. В похідному положенні аерограф поміщається у футляр-підставку (розмір футляра 210x100x20 мм). Принцип дії Автоматика аерографа працює на принципі ежектора. За рахунок розрідження, що виникає в струмені повітря (ефект Бернуллі), фарба засмоктується в потік з форсунки (3) і розпилюється. В положенні «готовність» отвір форсунки перекритий голкою (10). При натисненні на гашетку (8) вона діє на штовхач (9), який передає зусилля на сухар (11),

32 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

закріплений на голці. Голка відходить назад, до упору різьбового хвостовика голки (12) в гвинт регулювання ходу (15). При цьому отвір форсунки відкривається і відбувається розпилювання фарби. Після відпускання гашетки голка повертається в колишнє положення під дією повертальної пружини (13). Гашетка закрита кожухом (6), який закріплений гайкою (5). Повітря потрапляє в корпус аерографа через штуцер (16), а потім через отвір в корпусі і проточки на зовнішній поверхні форсунки в сопло (1). Для запобігання від потрапляння повітря високого тиску в резервуар з фарбою, служить хлорвінілова прокладка ущільнювача (4). Органи управління і регулювання 1. Гашетка (8). Знаходиться на корпусі з правої сторони при напрямі розпилювання «від себе». При натисненні на гашетку зарядженого і справного аерографа відбувається розпилення фарби. Увага! Перед натисканням на гашетку переконайтеся у відсутності в зоні розпилювання людей, домашніх тварин, джерел відкритого вогню, а також декалей, ліхтарів кабін та інших сторонніх предметів! 2. Гвинт регулювання ходу гашетки (15). Знаходиться на задньому кінці аерографа. Визначає крайнє заднє положення голки. Обмежуючи максимальний хід гашетки, регулює подачу фарби з резервуару. При повністю закрученому гвинті хід гашетки рівний нулю, і подача фарби не здійснюється.

Увага! Не слід повністю викручувати гвинт — при цьому можливе вискакування повертальної пружини (13). 3. Регульоване сопло (1). Знаходиться в передній частині аерографа і призначене для регулювання швидкості повітряного струменя і ширини факела розпилювання. Регулювання здійснюється перед фарбуванням, обертанням сопла по різьбленню. В необхідному положенні сопло закріплюється контргайкою (2). Увага! При повністю закрученому соплі подача повітря перекрита, і можливий зрив шланга, порушення цілісності прокладок та перегрівання компресора. 4. Різьбовий сухар (11). Знаходиться усередині корпусу аерографа на голці. Визначає крайнє переднє положення голки, і пересувається обертанням по різьбленню. Регулювання проводиться при наладці нового аерографа або при зміні сопла. В робочому положенні сухар фіксується різьбовим хвостовиком голки (12). Увага! При надто передньому положенні сухаря голка не доходить до отвору сопла, і подача фарби здійснюється навіть при відпущеній гашетці! Промивка Промивка аерографа обов’язково виконується при заміні фарби, а також відразу після завершення роботи.

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ Для цього в резервуар заливається чистий розчинник, гвинт регулювання ходу ослабляється, і проводиться розпилення до повного вироблення розчинника. При переході з темного кольору фарби на світлий, при користуванні металевими фарбами, а також в кінці роботи промивку повторити двічі. При невчасній або неякісній промивці можливий вихід аерографа з ладу. Неповне розбирання Неповне розбирання проводиться: При регулюванні і наладці аерографа. При обслуговуванні і чищенні. При виникненні затримок. Забороняється проводити розбирання зарядженого аерографа, а також аерографа, підключеного до джерела повітря високого тиску. При неповному розбиранні слід спочатку відвернути кожух (14), і витягнути голку з сухарем і хвостовиком. При роботі з голкою діяти обережно, не допускаючи деформації вістря. Потім послідовно знімаються сопло (1), контргайка (2), форсунка (3), гайка (5), кожух (6), гашетка і штовхач (8, 9). Прокладка (4) при вигвинчуванні форсунки може залишитися усередині корпусу. Щоб уникнути її псування не слід намагатися її витягнути. Якщо прокладка залишилася на форсунці — не допускати її втрати. Збірка проводиться у зворотному порядку. При акуратному користуванні і ретельній промивці частого чищення не вимагається. Чищення проводиться розчинниками, при цьому промиваються сопло, гашетка, штовхач, голка, корпус зовні. При засміченні отвору форсунки забороняється чистити його металевими і іншими твердими предметами (дріт і т. ін.). В цьому випадку слід покласти форсунку в розчинник на 1 — 2 доби, а потім продути її компресором. В даний час на ринку обладнань для моделізму існують два різновиди компресорів: відносно дешеві (150 — 400 у.о.) мембранні («сухі») і малошумні оливні. Всі вони забезпечують тиск повітря на виході в межах від 0,6 до 2,5 атмосфер. В ресивері тиск досягає 6 — 8 атмосфер, після чого на багатьох моделях накачування повітря автоматично припиняється і нагнітач знов включається тільки після початку роботи аерографом і як наслідок падіння тиску в ресивері. Манометр робочого тиску (на аерограф), як правило, пов’язаний з регулятором, що дозволяє міняти тиск повітряного струменя у вказаних вище параметрах. Це зроблено для того, щоб Ви могли забезпечити якісне фарбування при застосуванні найширшого асортименту фарб (адже акрил та

33

Представник сімейства недорогих мембранних компресорів

емаль мають різну густину і в’язкість, як і вживані в моделізмі розчинники). Головною характеристикою будь-якого компресора є його продуктивність, інакше кажучи, кількість повітря, що проходить через аерограф. Зовсім як в одному старому фільмі: «чим хутро краще, тим він дорожче і відповідно чим хутро дорожче, тим воно краще». Основна відмінність мембранних компресорів від оливні полягає в конструкції механізму нагнітача. У перших робочою поверхнею є спеціальна еластична мембрана, а у другого металевий поршень. Якісні характеристики (рівномірність подачі повітря і продуктивність) у обох типів практично однакові. Різниця в тому, що малошумні оливні компресори при правильному поводженні здатні ударно пропрацювати декілька десятків років. Головне не забувати (при необхідності) долити оливу, для чого цілком годиться наше вітчизняне трансформаторне. Мембранні компресори більш галасливі (деякі моделісти ставлять додаткові гумові прокладки на

Типовий представник класу «юніорських» аерографів

34 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Дуже добрий варіант сучасного аерографа. Педаль подвійної дії, обдування сопла, зручна ємність для фарби

ніжки пристрою) і термін їх роботи обмежений еластичністю робочого тіла нагнітача — мембрани. Втім, після її заміни компресор знову «готовий до праці і оборони». Разом з тим по конструкції мембранні простіші оливних, звідси і їх більш низька ціна. Лінійка сучасних імпортних аерографів не поступиться по асортименту модельному ряду хорошого автомобільного концерну. В доступному продажу в нашій країні зараз знаходиться не менше 50 різновидів цього чудового інструменту. Якщо відкинути «юніорські моделі» і апарати для розпису по тканині, які все-таки не розраховані на тонку роботу з моделями, то ціни на аерографи для моделістів коливаються від 70 до 600 у. о. Як правило «юніорські моделі» працюють за принципом зовнішнього змішування. Фарба з місткості поступає за рахунок відтоку повітря з сопла. Голка у таких апаратах або відсутня зовсім або ж за-

кріплюється нерухомо. Звідси простота та дешевизна конструкції. Всі «пристойні аерографи» розраховані на внутрішнє змішування. Фарба і повітря зустрічаються усередині головки і єдиною сумішшю вилітають з сопла. За технічними можливостями моделі аерографів останньої групи розрізняються в основному за дією гашетки (або педалі, якщо завгодно). Вона може бути одинарної дії, розрахована на зміну кількості повітря або фарби, що подається, а може бути подвійної дії, змінюючи об’єми фарби і повітря одночасно (за бажанням користувача). Наприклад, натиснення гашетки вниз збільшує подачу повітря, а натиснення назад — подачу фарби. Є ще маса дрібних відмінностей аерографів «професійної групи». Місце кріплення місткості для

На крилі И-15 в масштабі 1/48 зелені плями нафарбовані без масок і обтерті по краям змоченим в бензині тампоном. Цей метод добре працює при використанні нітрофарби, якщо, звичайно, просушити базовий колір хоча б добу

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

35

Імітація напівстертого зимового легкозмивного камуфляжу на моделі літака ЛаГГ-3 в масштабі 1/72. Для цього основні «літні» кольори були виконані нітрофарбою, подель була задута з аерографа білою емаллю Testors. Після її висихання біла фарба де-не-де стиралася змоченим у бензині ватним тампоном

фарби (зверху або знизу), додаткові механізми ладнання, різні системи установки сопла. У багатьох моделей на соплі є спеціальна насадка для додаткового обдуву, що дозволяє позбутися однієї неприємності, що властива їх Новолукомльським колегам. Вона перешкоджає налипанню на кінчику сопла частинок фарби, які, наростаючи, періодично здуваються на поверхню, що фарбується у вигляді потворних грудочок. І, нарешті, найголовніше достоїнство якісних аерографів. При достатніх навичках і правильному розведенні фарби ширина факела розпилювання може бути доведена до значень 1,5 — 2 мм. Таким аерографом цілком можна писати як звичайним фломастером. Але загальні принципи роботи найважливішим знаряддям виробництва моделіста нічим не відрізняються від раніше описаних прийомів приборкання білоруського аерографа.

Поради до фарбування При необхідності створити багатоколірний камуфляж, для розділення кольорів можна використовувати тисячу і один спосіб — це і маски з газетного паперу, приклеєні на мило, і крем для гоління, яким замазують ділянки, що не підлягають забарвленню, і клейка стрічка, і Color Stop. Але іноді можна поступити простіше. Коли перший шар фарби (основний колір) просохнув, скажімо, добу, відрегулюйте аерограф на мінімальну подачу фарби і найвужчий факел (обертанням сопла) і малюйте плями іншого

кольору. А зараз, не даючи другому кольору довго сохнути (більше години), обітріть краї плям ватяним тампоном на сірнику, змоченим бензином. Ви побачите, що більш свіжа фарба легко стирається і виходить абсолютно чітка межа кольорів. Аналогічно видаляються випадкові плями фарби. Немало проблем зазвичай буває при фарбуванні стику крила і фюзеляжу. Тут звичайно накидають фарбу дрібними горбами, які називають хто манкою, хто щетиною, справа смаку. З’являється це щастя через дуже густу фарбу і високий тиск повітря. Біда в тому, що при сполученні площин під 90°, аерограф неминуче фарбує одну з них під гострим кутом, що і створює умови для утворення горезвісної манки. Коли фарбуєте такі місця, прикрийте одну із сторін кута листом щільного паперу, не притискуючи його впритул до поверхні, щоб не залишити слід. Хай манка наростає на ньому. А ще треба збільшити витрату фарби і понизити тиск, щоб фарба не дуже швидко висихала. Отримані блискучі лисини в цих місцях зрівняються по матовості із загальним тлом при обробці лаком. Якщо ви все-таки «накидали» фарбою, дайте їй ґрунтовно висохнути, а потім акуратно пошліфуйте це місце дрібним шмерґелем або підфарбуйте наново, або покрийте лаком, якщо вдалося не порушити шар фарби. Декілька порад, список яких ви продовжите самі. Не слід тримати аерограф під гострим кутом до поверхні — будуть горби фарби та інша погань. Оптимально факел розпилювання направляти на площину, що фарбується, під 90°.

36 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ Не тримайте факел розпилювання на одному місці — отримаєте патьоки фарби. Аерограф постійно повинен бути в русі. Без потреби не застосовуйте ні легкі, ні важкі розчинники. Кожному звіру — своє місце. Ваша «робоча конячка» має № 646 або 647. При нанесенні камуфляжу починайте з найсвітлішого кольору. Зафарбувати чорну фарбу білою ще нікому не вдавалося. Якщо ви хочете надути через трафарет пізнавальні знаки на темне тло, скажімо, зірки на зелений І-16, спочатку дуньте через цей же трафарет білою фарбою, інакше зірки будуть коричневими. Бійтеся червоної фарби. Зафарбувати її можна лише радикально чорним, з під будь-якого іншого вилізе обов’язково, хай і не відразу, але через пару днів. Після червоної фарби краще всього аерограф розібрати і протерти окремо внутрішні деталі ватою, інакше доведеться прогнати через нього літр розчинника, щоб позбутися рожевого відтінку. Аналогічним чином корисно поступати і після сріблянки. І останнє. Все, що Ви зараз прочитали, вам, швидше за все, не знадобиться. В кожній конкретній ситуації вам доведеться викручуватися самостійно. Тому сміливо включайте компресор в мережу і вперед! Власний досвід — кращий вчитель в таких справах, а мені ще не доводилося бачити людину, яка навчилася б чому-небудь, начитавшись журнальних статей.

Типовий дефект декалей — наповзання одного фарбового шару на інший

Інший ефект — пожовкла лакова підкладка

Декалі Кожний, кому хоч раз в житті доводилося збирати модель літака або танка, неминуче мав справу з декалями. Вже тим більше не варто розповідати про те, що це таке читачам нашого журналу. Я теж був упевнений, що цілком достатньо знаю про предмет оповіді до тих пір, доки з цікавості не копнув трохи в глиб історії. Слово «декалькоманія» — від нього і походить наше жаргонне скорочення «декаль» (хочу зауважити, що саме «декаль», а не «деколь»...) — французьке, а ось сам метод перевідних зображень придуманий, виявляється, росіянином. Ще у 1840 році російський художник А. І. Теребенєв отримав «привілей» (тепер сказали б «патент») на спосіб нанесення малюнків для прикраси ширвжиткового посуду, адже ручний розпис був ділом довгим і не дешевим. Ідея полягала в тому, що картинку друкували друкарським способом на проклеєному папері, а потім вже зводили на тарілку або чашку і закріп-

Не менш розповсюджений брак декалей — зміщення зображення. Вихід у всіх випадках один — замінити декаль

лювали прозорою глазур’ю. У 1865 році герой Севастопольської оборони генерал С. А. Хрулєв удосконалив винахід А. І. Теребенєва: тепер спосіб годився для будь-яких типів промислових виробів. Ті «décalcomanie» відрізнялися від нинішніх. Перш за все, малюнок друкувався на них лицем до основи, картинка розмочувалася і прикладалася до поверхні (ледь не сказав до моделі, хоча які вже там літаки-танки у XIX столітті-то) папером догори, а

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

потім папір видалявся. До речі, може, хто пам’ятає, ще в 70-х роках подібного типу перевідні картинки продавалися в СРСР. Нині часи інші і, при бажанні кожний з Вас може спробувати свої сили в розробці і створенні власних декалей (ось тільки патент за це, на жаль, не отримає). В житті моделіста події зазвичай розвиваються по одному з двох типових сценаріїв. Перший: Ви купили модель, в коробці є декаль, запропонована в інструкції схема забарвлення вас влаштовує. Другий: ви побудували саморобку, або вас не влаштовують варіанти забарвлення придбаної моделі, або декаль в наборі покрита настільки товстим шаром лака, що немає жодної надії перевести її якісно. В першому випадку необхідно усього лише «перемогти» декаль з комплекту, в другому — спочатку зробити її. Отже, спершу «наука перемагати». Декаль може багато що. Опущена у воду, вона може розсипатися на маленькі шматочки або згорнутися в грудку незрозумілої конфігурації. На моделі прозоре, начебто, тло її лакової підкладки може стати білястим. Нарешті, після висихання вона може просто відвалитися. Щоб бути готовим до всіх цих сюрпризів, бажано до початку роботи випробувати, як поведеться який-небудь непотрібний фрагмент декалі. У принципі, майже завжди це можна передбачити по фірмі-виготовлювачу, наприклад, декалі старих моделей Italeri мали товстенний лаковий шар і «стояли колом» — примусити їх слідувати вигинам поверхні моделі було практично неможливо; «новівські» обожнювали розсипатися; вироби фірми Travers, навпаки, мали еластичну і тонку підкладкою, що до-

37

«Конвеєрне» переведення дрібних зображень. Підкладка з однотипними написами замочується у мілкій калюжці, спеціально заради такого діла зорганізованій на столі, і відмоклізображення швиденько «розтягуються» пінцетом. В краплі води пливти їх нікуди, і внаслідок відсутності шару води над паперовою підкладкою декалі ризик згортання лакової основи зображень «в трубочку» також відсутній

зволяло добиватися прекрасних результатів, але вимагало підвищеної уваги (було легко порвати або розтягнути); декалі компанії Anna & Co не можна «приварювати» спиртом і т. д. Якщо пробний шматочок у воді розсипався, таку декаль перед вживанням необхідно задути з аерографа тонким шаром прозорого лаку. Ліпше за все для цієї мети придатні нітролак, наприклад, серії НЦ222. Акрилові, навпаки, абсолютно непридатні. З фірмовими емалевими лаками, типу Humbrol або Testors, теж не варто зв’язуватися. Ідеальне рішення проблеми — суміш Liquid Decal Film фірми Microscale. Вона наноситься пензликом і створює абсолютно невидиму, еластичну плівку — вона була спеціально розроблена для відновлення старих пересохлих декалей. В колишні роки з аналогічною метою використовувався медичний клей БФ-6. Наносився він або аерографом (розводиться спиртом

38 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ

Саморобна декаль на моделі He 111B масштабу 1/72 фірми «Роден» виглядає анітрохи не гірше «фірмової»

Виготовлення декалі починалось ось з цього комп’ютерного малюнка. Сукня панянки була пізніше зафарбована в рожевий колір вже на надрукованій декалі так само, як кістяк. Контур малюнка при друці на лазерному принтері виходить трохи припіднятим, що не дає фарбі розтікатися і полегшує роботу пензлем

або 646-м розчинником), або просто розмазувався пальцем, одним швидким рухом (окрім жартів, виходило краще, ніж пензлем). У БФ-6 є великий недолік — він з часом темніє на світлі, тому, якщо вже скористалися ним, після переведення і висихання декалі, вже на поверхні моделі, клейову плівку слід

скачати і видалити, а це далеко не завжди виходить. Крупні фрагменти, якщо їх надовго замочити у воді, частенько спливають з паперової підкладки і радісно згортаються в трубочку. Такого задоволення їм завдавати не варто — надто вже тоскно їх розпрямляти, та й клейовий шар змивається з вивороту, адже він-то якраз і приклеює декаль до моделі. Необхідне зображення потрібно вирізувати з листа максимально точно по контуру. При цьому зручно користуватися манікюрними ножицями, різаком і деякими спеціальними інструментами, виготовити які дуже просто. Потім пінцетом занурюєте його у воду, буквально на 5 — 10 секунд, і кладете на стіл, в наперед підготовлену мілководу калюжу. Там він остаточно відмокає, але спливати, за відсутністю водної гладіні, йому вже нікуди. Коли клей розм’якне достатньо для того, щоб плівка декалі могла вільно зміщуватися по підкладці (перевіряти це слід акуратно, не докладаючи великих зусиль, інакше може порватися), можна переносити зображення на модель. Там воно обережненько зсовується з підкладки приблизно на те місце, де йому призначено бути і пензликом остаточно позиціонується. Плівку декалі можна буде переміщати лише в тому випадку, якщо під нею буде водяний прошарок, інакше відразу приклеїться, тому слід заздалегідь нанести крапельку води на потрібну ділянку моделі. Води не повинне бути, дуже багато, особливо для дрібних елементів, на зразок технічних на-

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

39

Жорстка лакова підкладка декалей і матова фарба спричиняють «сріблення» декалей, оскільки під лаком залишається повітря між мікронерівностями фарби (саме вони і роблять фарбу матовою)...

...спосіб боротьби простий — перед нанесенням декалі потрібно покрити відповідну ділянку глянсовим лаком, перевести декаль і покрити всю модель матовим лаком

писів, інакше вони і в цій краплі зможуть згорнутися або поплисти по ній абикуди. Потім надлишок вологи промокається — кому чим подобається, можна туалетним папером, серветкою, деякі використовують навіть прокладки, з тих, що «з крильцями» — потрібно лише в процесі роботи час від часу брати свіжу «промокашку», а то вона поступово просочується лекальним клеєм і починає підлипати. При роботі з різноманітним дріб’язком, на зразок позначень люків на сучасних літаках, коли необхідно розмістити по моделі безліч однакових значків, зручно відразу замочувати велику ділянку декалі зі всіма цими елементами і потім пінцетом розносити їх по місцях. Такий підхід економить час, оскільки не потрібно чекати, поки «розмокне» черговий значок. Прозорий лаковий шар декалі стає інколи білястим, «сріблиться», через те, що між ним і поверхнею моделі залишаються пухирці повітря. Звичайно цей неприємний ефект виявляється у всій красі, якщо модель пофарбовано матовою фарбою — мікронерівності, що додають їй матовість, одночасно служать чудовими пастками для повітря. З цієї причини краще брати або нітрофарби, або інші емалі, що створюють глянсове покриття. Матовість в цьому випадку досягається на фінальному етапі, коли модель задувається напівматовим лаком вже разом з декалями. Якщо все ж таки ви хочете неодмінно скористатися матовими фарбами, то місця під декалі доведеться спеціально готувати, покриваючи блискучим лаком (наприклад, «Satin Coat» Humbrol, Х22 Tamiya тощо.). Вирівнювання отриманого блискучого «п’ятачка», за ступенем матовості із загальним тлом проводиться аналогічно попередньому випадку.

На нерівності (лінії розшивки, гофри, нюти тощо) або поверхні подвійної кривизни декалі лягають погано. Тут допоможуть спеціальні рідини. Їх два типи. Перші наносяться на фарбу, якою пофар-

Декальна зірка огортає кіль моделі Ан-12 як перчатка. Для цього її довелося розрізати по лінії стику кіля та стерна повороту і пофарбувати в червоний колір торчак кіля. В даному випадку жодні спеціальні рідини не допомогли б «затягнути» декаль в таку глибоку щилину

40 МОДЕЛЬНІ ХИТРОЩІ бована модель, і злегка розм’якшують її для кращого приклеювання декалі і усунення повітряних пухирців. До цього класу відноситься, наприклад, Aero Set фірми Microscale. Як дешевий замінник можна використовувати етиловий спирт (для нітрофарби) або оцтову есенцію (для фірмових емалей). Суміші другого типу покликані розм’якшувати підкладку декалі, робити її більш еластичною для кращого облягання рельєфу. Такий, наприклад, Aero Sol від того ж Microscale. За його відсутності, можна скористатися аміловим спиртом або звичайним етиловим. Проте, заздалегідь потрібно переконатися, що спирт не розчиняє фарбу декалі і не приводить до зморщення підкладки. Звичайно цих заходів цілком вистачає, щоб декаль намертво «приварилася» до моделі, майже не виділяючись за товщиною. Але в найскладніших випадках можна украй обережно, тонким пензлем, нанести бутилацетат або нітророзчинник на проблемне місце (наприклад, уздовж лінії розшивки, що потрапила під декаль). Іноді зустрічаються такі декалі, клейовий шар на яких украй мізерний. Вони тримаються на моделі майже виключно за рахунок сил поверхневого натягу, а після висихання води гарно відвалюються. Сприяє цьому і матове забарвлення моделі. В такій ситуації декаль доводиться буквально приклеювати клеєм ПВА. Фрагмент знімається з паперової під-

кладки, перевертається лицьовою стороною донизу, і на його виворіт голочкою наноситься крапелька розведеного водою клею (ближче до середини, коли декаль притиснеться до моделі, він там сам як треба розтечеться). Ми поговорили про загальні способи роботи з декалями, але іноді доводиться спочатку зробити саму декаль. Складного тут нічого немає, деякі проблеми можуть виникнути лише з добуванням клейового паперу. Звичайно використовують поля від старих декалей, але підійде і стрічка для заклеювання вікон або упаковки поштових посилок. Якщо у вас є лазерний принтер, з його допомогою можна надрукувати прямо на клейовому папері (багато разів перевіряв — з моїм Hewlett Packard 5L нічого не трапилося) дрібні технічні написи або контури кольорових зображень. Потім їх зручно розфарбувати будь-якою фарбою — порошок принтера утворює ледь опуклі «борти», не даючи кольорам перетікати за відведені для них рамки. Звичайно, немає сенсу робити так пізнавальні знаки, а ось для складних і дрібних елементів, на зразок бортового живопису, дуже зручно. «Технічка» виходить читабельною (під лупою), висотою шрифту до 0,2 мм. Створювати зображення зручно в звичному для вас графічному редакторі (я використовую Photo Shop і Photo Finish). Природно, готову декаль перед засто-

Хороші декалі після застосування рідин Set і Sol практично зливаються з поверхнею моделі, «обтікаючи» щонайменші нерівності рельєфу. Після нанесення шару напівматового лаку вже майже неможливо буде відрізнити декаль від нафарбованого через трафарет зображення

СЕКРЕТИ ТЕХНОЛОГІЙ

суванням необхідно покрити лаком для закріплення зображення. Заправляти в принтер клейовий папір, що вже покритий лаком не варто — в середині цього агрегату папір нагрівається, і немає гарантії, що лак не розім’якне і не прилипне. Простіше всього робити пізнавальні знаки. Для них вирізуються трафарети з липкої стрічки (хоч з коричневої пакувальної) або синтетичної кальки, а потім аерографом через них наноситься нітрофарба на шматочок клейового паперу. Нітрофарба краща тому що вона сама по собі створює еластичну і досить міцну плівку і не вимагає додаткового лакового покриття. Застосовувати таку декаль бажано упродовж декількох годин з моменту виготовлення, поки фарба ще не ламка і зберігає еластичність. Втім, її легко «підбадьорити» і через довгий час, задувши з аерографа чистим розчинником, «приварювати» краще всього спиртом.

41

Для вирізування кіл в трафаретах використовується циркуль-вимірник, в якому одна голка заточена під різак. Прямі ділянки трафарету прорізаються модельним ножем і саморобними міні стамесками. Багатоколірні пізнавальні знаки, ті ж британські «кокарди», зовсім не обов’язково відразу надувати на клейовий папір цілком, щоб перевести потім однієї декаллю — це породжує непотрібні клопоти з центрівкою трафаретів. Можна всі кола і кільця нафарбувати окремо або навіть вирізати циркулем з листа клейового паперу покритою фарбою потрібного кольору (при цьому трафарети взагалі не знадобляться), і так само по окремості перевести, збираючи і центруючи прямо на моделі. Готова «кокарда» від цього товстішою не стане — шари фарби в обох випадках однакові, як і їх число. Таким же чином зручно робити тонкі смуги (наприклад, ватерлінії кораблів), відрізуючи їх модельним ножем від задутого фарбою листа клейового паперу. Тонку червону облямівку на радянських зірках зручно малювати рейсфедером, заправленим тією ж нітрофарбою. Після нетривалого тренування ви легко підберете оптимальну її густину і зможете малювати акуратні тонкі лінії. Окремі погрішності можна підправити, зіскоблюючи з клейового паперу фарбу, що підсохла, кінчиком ножа (це можливо, звичайно, тільки до нанесення захисного лакового шару). До речі, лаки можна використовувати ті ж самі, що і для відновлення старих промислових декалей. Порядок нанесення кольорів при виготовленні саморобних декалей стандартний — від світлих до темних.

Микола ПОЛІКАРПОВ. Фігура в середовищі моделістів майже легендарна. Займатися моделізмом почав в кінці 70-х років минулого століття. Працював у відділі науково-технічної інформації ЦАГІ, де не з чуток дізнався про авіацію та моделізм. Має вищу освіту (закінчив МЕІ). Член союзу журналістів Росії. Вже працюючи в журналі «М-Хобби» зіткнувся з необхідністю вивчення радянського автомобілебудування, і упорався з цією задачею блискуче, свідченням чого є його цікаві і пізнавальні статті, опубліковані в журналі. Неодноразовий учасник і призер виставок стендового моделізму, останнім часом бере участь в суддівстві. Є одним із засновників (в 1992 році) «М-Хобби», де і проходить його трудова діяльність. Автор більше 100 статей, монографій (багатьом пам’ятна його серія, присвячена радянській аеродромній техніці), книг (у тому числі і виданих за кордоном) і звичайно прекрасних креслень, присвячених зразкам радянської військової техніки. За тринадцять років зібрав для журналу більше 130 моделей. Дотепер вважає себе моделістом-початківцем, та із задоволенням освоює нові прийоми і технології.

Моделі бувають різноманітні... Так і хочеться продовжити «червоні та блакитні», тим паче, що ті, хто пам’ятає вироби донецької фабрики іграшок (ДФІ) 80-х років повністю зі мною погодяться. В ті часи напівпідпільної торгівлі дефіцитними моделями зустрічалися пронизливо блакитні «Файрфлаї» та «Барракуди» чарівного морквяно-помаранчевого кольору. Однак зараз мова не про те. Будь-який середньостатистичний моделіст час від часу піддає свій організм тяжким потрясінням. Гарні дівчата, важкий робочий день, весна, непомірне вживання напоїв, важкі наслідки інфарктів та інші шокувальні обставини періодично будять в нас потяг до прекрасного, яка негайно приймає клінічні форми. І нормальна, здавалося б, людина хапає в руки ніж... і починає перекроювати розшивку на моделі літака.