Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник

К И Ї В С Ь К И Й НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ФАКУЛЬТЕТ СОЦІОЛОГИ ТА ПСИХОЛОГІЇ

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА

СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДОВІДНИК

КИЇВ

НАУКОВА Д У М К А

2004

Видано в рік 170-ліття Київського національного університету імені Тараса Шевченка ББК 63.5(4УКР)я2 Є88 УДК 314.7+314.9 + 316.3

Автори В.Б. ЄВТУХ, В.П. ТРОЩИНСЬКИЙ, К.Ю. ГАЛУШКО, К.О. ЧЕРНОВА У довіднику за структурним принципом подано відомості про українську етнонацію, національні меншини та спільноти з невизначеним статусом (т.зв. корінні народи), про представників окремих етносів та їхні групи, представлені в Україні. Для кожної спільноти наведено інформацію про її загальну чисельність та розселення в світі, генеалогію мови, антропологічний тип, віросповідання, чисельність і розселення в Україні, мови спілкування, соціально-демографічні характеристики, історію цієї спільноти в Україні, додається нарис її етнічної історії. Довідник містить дані перепису 2001 р. про національний склад населення, мову спілкування, освіту, наведено бібліографію із вказаної проблематики. Для етнологів, політологів, соціологів, істориків, державних службовців, студентів, які вивчають етносоціологію, та усіх, хто цікавиться міжетнічними взаєминами в українському суспільстві.

Рецензенти: О.В. Картунов, Ю.І. Яковенко,

доктор політичних наук, професор доктор соціологічних наук, професор

Рекомендовано до друку вченою радою факультету соціології та психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 7 від 31 березня 2004 р.)

Науковий редактор (мови етнічних спільнот) — К.М. Тищенко, доктор філологічних наук, професор Редактори Н.С. Колосок,

Є

0302020000-038 2004

ISBN 966-00-0360-9

А.Я.

Бельдій © В.Б. Євтух, В.ІІ. Трощипський, К.Ю. Галушко, К.О. Чернова, 2004

В.Б. ЄВТУХ, В.П. ТРОЩИНСЬКИЙ

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІАЬСТВА. ДЕЯКІ АСПЕКТИ СИСТЕМНОГО БАЧЕННЯ її РОЗВИТКУ

Системний аналіз етнонаціональної структури українського суспільства передбачає насамперед необхідність з'ясування змісту деяких базових термінів. Йдеться, зокрема, про такі, як «система», «структура» та «соціальна структура». У найзагальнішому вигляді системою називають сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих між собою елементів, що становлять певне цілісне утворення. Іншими словами, система — це ціле, що складається з частин. Будь-яким системним утворенням притаманна структура, яка відображає тип або спосіб зв'язків між елементами системи. Доволі чітке соціологічне уявлення про структуру дають праці одного з її провідних вітчизняних дослідників С.О. Макеєва. Він визначає соціальну структуру як сукупність об'єднань людей, до кожного з яких індивіди можуть належати зважаючи на певні інтереси, симпатії, потреби, вік, стать, національність, спільність долі або становище в суспільстві. Такі об'єднання (класи, верстви, групи, категорії тощо), власне, й виступають елементами соціальної структури. Однак самі по собі вони її ще не утворюють. Соціальна структура виникає лише за певного способу організації елементів та їх упорядкування. Як зазначає С.О. Макеєв, «групи і категорії індивідів так чи інакше відчувають потребу одна в одній, залежать одна від одної та взаємно доповнюють одна одну. В такому разі соціологи говорять про функціональну залежність елементів, що утворюють одне ціле — структуру... Водно-

з

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

час соціальні групи наділені та користуються неоднаковими правами, мають різні зобов'язання, різне багатство, славу, престиж, можливість задовольнити сподівання та вимагання своїх членів. Отже, вони не рівні між собою, а структура — це підтримувана та порівняно стійка нерівність, тобто ієрархічне розташування груп одна відносно одної» 1 . Звичайно, цими характеристиками далеко не вичерпується зміст терміна «соціальна структура», тим більше, що це поняття, як зауважує той же С.О. Макеєв, так і не набуло загальноприйнятої інтерпретації2. Разом з тим на підставі викладеного вище можна зробити принаймні два висновки. По-перше, соціальна структура містить у собі всі основні ознаки системи, тобто є системним утворенням. По-друге, в соціальній структурі виявляються два основних типи зв'язків між елементами: функціональний та ієрархічний. З цього логічно випливає, що, оскільки етнонаціональна структура — це різновид соціальної структури, вона також є функціонально та ієрархічно організованою множиною спільнот і груп, об'єднаних насамперед за етнічною ознакою. Згідно з офіційними даними (всеукраїнський перепис населення 2001 р.), на території України мешкають представники понад 130 етносів. Щодо типів етнічних спільнот, то в етнонаціональній структурі нашої країни сьогодні можна виокремити українську націю та етнічні меншини. Щоправда, у Конституції України йдеться також про корінні народи. На нашу думку, поняття «корінний народ» безпідставно потрапило у правові документи України, оскільки воно не визначене і, скажімо, за традиційним сприйняттям корінних народів у міжнародній практиці не може бути застосоване в українському контексті. Якщо ж брати за основну ознаку визначення поняття «корінний народ» відсутність державного утворення поза межами України, то на такий статус в Україні можуть претендувати гагаузи, караїми, кримські татари та кримчаки. Певні відмінності спостерігаються також у сприйнятті поняття «етнічна (національна) меншина». На відміну від багатьох європейських поліетнічних країн нормативно-правова база нашої держави дає можливість зараховувати до меншин представ1

С. 93.

Соціологія: Навч. посібник /

За ред. С.О. Макеєва. — К., 1999. —

Макеєв С.О. Структура соціальна// Соціологія: короткий енциклопедичний словник / За заг. ред. В.І. Воловича. — К., 1998. — С. 609. 2

4

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

ників практично усіх етносів, які нині проживають в Україні. Зокрема, згідно з Законом України «Про національні меншини в Україні», «до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою»3. Дискусії останніх років, аналіз реалізації прав національних меншин в інших поліетнічних країнах (наприклад, в Угорщині, Словаччині) спонукає до чіткішого визначення критеріїв, за якими представників тих чи інших етносів України можна було б зараховувати до національних меншин. Зокрема, йдеться про їхній кількісний склад, тривалість проживання на даній території тощо. Елементи етнонаціональної структури ми пропонуємо нині визначати таким чином: український етнос (українська етнонація); етнічні групи — серед них з невизначеним статусом (корінні народи/національні меншини) та національні меншини; представники окремих етносів. При цьому доцільно зробити кілька зауважень. Український етнос — найчисельніша етнічна спільнота України (понад 37,5 млн). Щодо етнічних груп з невизначеним статусом, то до них молена віднести гагаузів (бл. 32 тис.), караїмів (бл. 1200), кримських татар (бл. 250 тис.), кримчаків (406). За відсутності чітких критеріїв визначення поняття «національна меншина» в українському політико-правовому полі та офіційній практиці (етнополітиці) пропонуємо скористатися критеріями, покладеними в основу визначення поняття «національна меншина» учасниками спільної робочої групи Ради Європи і України у рамках праці над пілотним проектом «Освітня політика і меншини. Україна». Принагідно зазначимо, що вони базуються на відомому визначенні поняття «національна меншина» Ф. Капоторті4: група населення, яка відрізняється від основної групи населення своїм етнічним походженням, чи то своєю національністю, чи то своєю мовою, чи то своєю релігією; за своєю кількістю поступається основній групі населення; не займає домінантної позиції в країні; демонструє бажання зберігати свою самобутність і свою культуру, традиції, релігію чи мову; не складається 3

С. 4.

Закон України «Про національні меншини в Україні». — К., 1993. —

Capotorti F. Study on the rights of persons belonging to ethnic, religious and linguistic minorities. — New York, 1979 (UN Doc. E / C N / 4 / S u b / 2 / 3 8 4 / Rev.l, UN Sales No. E. 78 1V1). — P. 96. 4

5

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

з недавніх іммігрантів або біженців; має глибоке коріння в країні проживання (як правило, громадяни цієї країни). Додамо до цього: група населення, до якої входить достатня кількість індивідів, котрі усвідомлюють себе її членами й здатні репродукувати свою самобутність через участь у діяльності етнічних організацій, художніх колективів, створення умов для збереження і розвитку своєї мови тощо, тобто володіти внутрішніми резервами для досягнення, за Р. Бретоном, «інституційної наповненості» структур національної меншини5. Отже, враховуючи вищевикладене, на наше переконання, до національних меншин в Україні є підстави зараховувати такі етнічні групи населення: росіяни (понад 8,3 млн); білоруси (понад 275 тис.); молдовани (понад 258 тис.); болгари (понад 204 тис.); угорці (понад 156 тис.); румуни (понад 150 тис.); поляки (понад 144 тис.); євреї (понад 100 тис.); вірмени (бл. 100 тис.); греки (понад 91 тис.); татари (понад 73 тис.); рома6 (понад 47 тис.); азербайджанці (приблизно 45 тис.); грузини (бл. 34 тис.); німці (понад 33 тис.); литовці (понад 7 тис.); словаки (понад 6 тис.); чехи (бл. 6 тис.); естонці (понад 2,8 тис.)6а. Утім ця пропозиція не є остаточною й категоричною. Інші громадяни України неукраїнського етнічного походження не відповідають визначеним критеріям і ми пропонуємо класифікувати їх як представників етносів, поділяючи на групи представників етносів і окремих представників етносів. Останнє зумовлене їхньою чисельністю — від кількох тисяч до 2—3 осіб. Зауважимо також, що у багатьох етнічних спільнот населення України існують внутріетнічні групи — субетнічні утворення, які внаслідок різних причин зберігають специфічні риси культури, діалектні особливості мови та самоназву (мікроетнонім). Це, зокрема, в українців — бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини; у росіян — козаки; у кримських татар — південноBreton R. Institutional completeness of ethnic communities and the personal relations of immigrants / / Amer. J. Sociol. — 1964. — 70, № 2. 6 Інформація про рома подається далі у розділі «цигани» (відповідно до назви, вжитої у всеукраїнському перепису). 6а Тут і далі відповідні статистичні дані щодо характеристики етнонаціональної структури українського суспільства подаються за матеріалами всеукраїнського перепису населення 2001 p., уміщеними, зокрема, в збірнику: Україна поліетнічна: інформаційно-бібліографічний покажчик / Упоряд. І. Винниченко, А. Лойко. — К., 2003. — 108 с.; принагідно використовуються також поки що не опубліковані матеріали Держкомстату України. 5

6

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

бережні («ялтинські»), гірські («татлар»), центральнокримські («ортаполак»), степові («ногайлар»); у татар — волго-уральські, сибірські, астраханські. Такі групи існують також серед греків, молдован, рома, угорців, поляків7. У період між переписами населення 1989 та 2001 pp. відбулися зміни, в ряді випадків — істотні, у кількісних вимірах основних елементів етнонаціональної структури українського суспільства. Якщо загальну кількість українців обидва переписи зафіксували практично на одному й тому самому рівні — приблизно 37,5 млн осіб, то друга за чисельністю етнічна спільнота України — росіяни — упродовж тринадцяти міжпереписних років скоротилася на понад 3 млн осіб (з 11 355 582 у 1989 р. до 8 334 141 у 2001 p.), або більше ніж на 26 % сукупності росіян в Україні наприкінці 80-х років XX ст. Внаслідок цього питома вага росіян в етнонаціональній структурі України зменшилася майже на 5 %. Таке зменшення російської етнічної спільноти в Україні менш за все пов'язане з виїздом відповідної кількості її членів на постійне проживання в інші країни. Головна причина — зміна етнічної ідентифікації певною кількістю росіян в Україні. Водночас скорочення майже на 383 тис. осіб, або на 78,7 % (з 486 326 у 1989 р. до 103 591 у 2001 p.), єврейської етнічної спільноти зумовлене еміграцією її переважної більшості до Ізраїлю, а також до країн Західної Європи та США. Це призвело до того, що за ознакою чисельності євреї в Україні серед усіх етнічних спільнот перемістилися з третього на чотирнадцяте місце. Чинник еміграції, передовсім на історичні батьківщини, відіграв не останню роль у зменшенні у міжпереписний період чисельності білорусів (з 440 045 у 1989 р. до 275 763 у 2001 p.), поляків (з 219 179 у 1989 р. до 144 130 у 2001 р.) та чехів (з 9122 у 1989 р. до 5917 у 2001 р.) в Україні. З іншого боку, в цей же період спостерігався істотний кількісний приріст деяких етнічних спільнот України, які належать до основних елементів її етнонаціональної структури. Так, чисельність кримських татар внаслідок повернення з місць депортації збільшилася з 46 807 до 248 193 осіб; у результаті кримськотатарська етнічна спільнота за кількісною ознакою перемістиУкраїнці. Історикоетнографічна монографія: У 2 кн. Книга 1. — Опішне, 1999. — С. 132, 133—142; Субетнічні групи національностей України / / Бюл. Держ. ком-ту України у справах національностей та міграції. — 1999. — № 3. - С. 1 1 9 - 1 2 2 . 7

7

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

лася з чотирнадцятого на п'яте місце, а її питома вага серед населення України зросла від 0,1 до 0,5 %. З урахуванням того, що практично усі кримські татари проживають в Криму, їхня питома вага серед населення півострова досягла 12 %. Останній всеукраїнський перепис населення відобразив певне кількісне збільшення етнічних спільнот румунів (з 134 825 у 1989 р. до 150 989 у 2001 p.), азербайджанців (з 36 961 у 1989 р. до 45 176 у 2001 p.), грузинів (з 23 540 у 1989 р. до 34 199 у 2001 р.) та значне чисельне зростання вірменської етнічної спільноти (з 54 200 у 1989 р. до 99 894 у 2001 p.). Таким чином, хоча за ознакою чисельності основних елементів вертикаль етнонаціональної структури українського суспільства за тринадцять міжпереписних років певною мірою видозмінилася, загалом її конфігурація за цією ознакою виявила тенденцію до стійкості. Проте етнонаціональна структура, як і будь-яка соціальна структура, складається не лише з основних елементів, що, стабільно відтворюючись, забезпечують наступність та порядок у розвитку суспільства. До цієї структури належать також, так би мовити, неусталені елементи, які ми означуємо поняттям «представники окремих етносів». їхній вік значно коротший. Для деяких з них характерна прямо-таки стрибкоподібна динаміка чисельності, оскільки такі елементи виникають і зникають насамперед внаслідок новітніх міграційних процесів, до яких активно залучена Україна. Так, кількість етнічних ороків в Україні за період 1989—2001 pp. збільшилася майже в 480 разів (з 2 до 959 осіб), іжорців — у понад 90 разів (з 9 до 812 осіб), ескімосів — у 51 раз (з 3 до 153 осіб), в'єтнамців — у понад 8 разів (з 472 до 3850 осіб), курдів — також у понад 8 разів (з 238 до 2088 осіб). Які ж функції виконують основні елементи в системі етнонаціональної структури українського суспільства, що надає їй організованості та упорядкованості? Системотворним елементом етнонаціональної структури українського суспільства є, поза всяким сумнівом, українська етнонація. Саме вона виконує функцію демографічної та етнічної основи цього суспільства. Перепис 2001 р. іще раз підтвердив, що українці кількісно переважають в усіх регіонах держави за винятком Автономної Республіки Крим, становлячи в цілому 77,8 % населення України. Це досить високий показник етнічної однорідності й водночас вагомий аргумент для віднесення України до держав з поліетні-

8

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

чним складом населення, а не до типових поліетнічних країн, в яких, як, приміром, у Росії, структурними одиницями є цілісні автохтонні етноси, конституйовані у формі національної державності в складі Російської Федерації. Ще одна надзвичайно важлива функція, яку здійснює українська етнонація, — це функція основного генератора державотворення. Політична воля українців позбутися накинутої силою історичних обставин залежності від інших етнополітичних утворень і створити власну українську державу засвідчується численними спробами, спрямованими на досягнення цієї мети. Це, якщо навіть не посилатися на факти з особливо дискутованої нині протоукраїнської історії, козацька держава XVII—XVIII ст., Українська Народна Республіка, держава гетьмана П. Скоропадського (1917—1920 pp.) та українська радянська державність, принаймні у перше десятиліття її існування, Карпатська Україна з жовтня 1938 р. до березня 1939 р. і, нарешті, проголошення незалежності та утворення національної української держави у серпні 1991 р. До речі, термін «національна держава», на противагу деяким твердженням, зовсім не тотожний поняттю «етногомогенна» або «етнократична» держава. Національна держава в європейському (французькому, німецькому, польському тощо) розумінні цього поняття означає, що головним суб'єктом національно державного самовизначення виступає, як правило, нація, яка традиційно проживає на даній території, є на ній найчисленнішою етнічною спільнотою; її територія розселення визначає кордони держави, а самоназва нації стає назвою держави, яку вона утворює. Щодо іншоетнічного населення даної території, то воно може підтримувати або не підтримувати прагнення титульної нації до політичного самовизначення. Приклади одного та іншого дає, зокрема, й історія України. Проте це не змінює того принципового факту, що головним суб'єктом державотворення на основній території свого розселення, а отже, й національної державності є саме ця титульна нація. Особлива роль української нації в утворенні української держави знайшла своє відображення, зокрема, в Основному Законі України, в преамбулі якого зазначається, що Конституція приймається Верховною Радою України, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

9

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Серед інших першорядних функцій української нації слід також назвати функцію основного носія державної мови. Згідно з переписом населення 2001 p., мову своєї національності вважають рідною 85,2 % українців. Зважаючи на те, що частка українців в етнонаціональній структурі українського суспільства становить 77,8 % й беручи до уваги певний відсоток українізованих осіб з числа національних меншин, загалом українську мову вважають рідною 67,5 % населення України. Зауважимо, однак, що реальна етномовна ситуація в Україні є набагато складнішою, ніж її відбиває наведена офіційна статистика. Українська мова як державна ще не набула необхідного поширення в усіх її функціональних виявах на всій території України. Суспільний і побутовий престиж української мови не є адекватним її виражальним можливостям та високому рівню розвитку. Як свідчать результати опитування, проведеного фахівцями Інституту соціології НАН України в січні 2001 p., лише 37 % респондентів спілкуються в сім'ї винятково українською мовою, 37 % — виключно російською, 1 % — іншими мовами, 26 % — по-різному, залежно від обставин8. Ясна річ, національність респондентів, згідно з правилами репрезентативного опитування, в цілому відповідає пропорціям нинішньої етнонаціональної структури українського суспільства. Якщо говорити про функції меншинного сегмента етнонаціональної структури, то насамперед слід мати на увазі функції утвердження мовного розмаїття і культурного плюралізму в українському суспільстві, а також розширення й поглиблення міжнародних зв'язків України внаслідок зацікавленості в цьому, зокрема, етнічних батьківщин відповідних меншин. Функції властиві не лише елементам системи, а й їй самій. При цьому функції системи є інтегрованим результатом функціонування її елементів. Головна функція етнонаціональної структури в етногетерогенному суспільстві полягає в тому, щоб забезпечувати в ньому стабільність та міжнаціональний мир. Адже поліетнічність може не тільки слугувати джерелом соціального і культурного збагачення, але, за відсутності раціональної конфігурації, розбалансування етнонаціональної структури суспільства, нерідко призводить до конфліктів на етнічному ґрунті, що супроводжуються насильством та руйнуванням, викликають у відУкраїнське суспільство 1994—2001. Результати опитування громадської думки. — К., 2001. — С. 114. 8

ю

Деякі аспекти

системного

бачення

її

розвитку

повідь дії репресивного характеру, ставлять під загрозу єдність держав, на території яких вони відбуваються, і створюють небезпеку втягнення в них сусідніх країн. Особливості становлення елементів етнонаціональної структури українського суспільства, здійснення ними своїх функцій, як і функціонування структури в цілому, молена предметніше уявити, якщо проаналізувати внутрішні процеси, котрі відбуваються в середовищі різних етнічних спільнот України, а також взаємовплив цих процесів та відповідні наслідки для етнонаціонального розвитку української держави. Одразу ж зазначимо, що основним змістом внутрішніх процесів, характерних для усіх елементів етнонаціональної структури українського суспільства, є більш або менш інтенсивне відродження втрачених чи нерозвинених раніше сутнісних атрибутів етнічності. У багатьох зарубіжних поліетнічних країнах цей процес з різною інтенсивністю виявляється вже упродовж останніх чотирьох десятиліть. Одним із перших дослідників, який спробував охарактеризувати це явище й узагальнити його вплив на суспільні процеси, був англійський етнолог Ентоні Сміт9. Для означення феномену етнічного відродження він вжив термін «етнічний ренесанс». Зазначимо, що цей термін доречніший, коли йдеться про відродження етнічностей (етнічних меншин) у рамках поліетнічних країн, де сформувалися політичні нації з чітко визначеною домінуючою більшістю, а інші етнічні компоненти етнонаціональної структури інтегровані в них. У межах інтегративних процесів етнічних рухів у таких країнах час від часу спостерігається активізація етнокультурного життя меншин, подеколи загострюються відносини між останніми і домінуючою більшістю (як правило, у контексті реалізації етнополітики владними структурами). Два мотиви є найхарактернішими для таких процесів: прагнення меншин, зазвичай стимульоване лідерами їхніх організацій, зайняти вагоміші ніші у суспільному житті тієї чи іншої країни і невдоволення станом забезпечення етнокультурних прав меншинних груп населення та етнополітикою держави. Описані процеси характерні для більшості поліетнічних країн світу. Проте є такі, яким властивий дещо інший перебіг подій. До них належать передовсім нові країни, котрі виникли на території колишнього Радянського Союзу та колишньої Юго9

Smith A. The ethnic revival in modern world. — Cambridge, 1981.

и

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

славії10. Істотна відмінність етнонаціональних процесів у цих країнах від перебігу їх у більшості європейських країн полягає у тому, що тут лише почалося формування політичних націй на основі домінуючої у кількісному плані етнічної більшості. Остання стає ядром, основоположним компонентом нової територіально-політичної (потестарної) спільноти11 — держави, котра, як уже зазначалося, перебирає назву цієї більшості: українці в Україні, македонці в Македонії, словени у Словенії і т.д. З переходом у нову якість пов'язане й етнічне піднесення (етнічне відродження) більшості. У згаданих країнах етносоціальні організми (ЕСО)12 етнічних більшостей, які були позбавлені власної реальної політичної надбудови, перетворюються на визначальний чинник розвитку нових держав. У нашій країні українська етнічна спільнота як етносоціальний організм хоч і не зовсім тотожна поняттю держави, але якнайтісніше з ним пов'язана, принаймні набагато тісніше, ніж до незалежності, навіть із тогочасним квазідержавним утворенням — Українською Радянською Соціалістичною Республікою. За таких умов українці об'єктивно отримали можливість відроджувати та розвивати у повному обсязі атрибути своєї етнічності. Особливо ті, які раніше Москва класифікувала як загрозливі для процесу формування «нової історичної спільності — радянського народу» і які за своєю суттю становили єство української етнічності. Сьогодні перепон на шляху самореалізації українців як етнічної спільноти немає; більше того, існує реальна можливість (вже у котрий раз) відбутися українцям як етносоціальному організмові, що має свою державу. Саме ця обставина дає підстави для вживання (поряд із терміном «етнічний ренесанс») терміна «етнополітичний ренесанс» як такого, що адекватно відтворює сутність сучасного стану насамперед системотворного елементу етнонаціональної структури українського суспільства: з одного боку, він вказує на суто Євтух В. Менеджмент у поліетнічних спільнотах / / Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 4; Managing multiethnic local communities in the countries of the former Yugoslavia / Ed. by N. Dimitriyevic. — Budapest, 2000. 11 Бромлей Ю.В. Опыт типологизации этнических общностей / / Сов. этнография. — 1972. — № 5. 12 Бромлей Ю.В. Этнос и этносоциальный организм / / Вестн. АН СССР. — 1970. — № 8; Його ж. Современные проблемы этнографии. — М., 1981. — С. 32—37. 10

12

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

етнічний аспект, а з іншого — фіксує наявність політичної волі більшості до закріплення своєї державності. Український етнос, незважаючи на обмежені (ідеологічно й економічно) можливості за часів Радянського Союзу, зберіг потенціал своєї самобутності, а після отримання незалежності почав реалізовувати його не лише у межах географічної території, яка і раніше була населена переважно етнічними українцями у складі іншої держави, але вже у межах етнополітичного організму (ЕПО)13, де він становить домінуючу частину населення. За цих умов, особливо у перші роки незалежного розвитку, результати етнічного відродження українців були відчутними: від упровадження української етнічної символіки як державної до формування досить стійкої етнічної самосвідомості та належності до єдиної спільноти. Цей процес супроводжувався утвердженням позицій української мови в усіх сферах суспільно-громадського життя, зокрема, у державному управлінні й навіть у сфері особистісних стосунків; мала місце до певної міри інтенсивна дерусифікація з різних причин зрусифікованих українців. Відроджувалися традиції та історична пам'ять українського народу, прикладом чого може слугувати козацький рух, відновлення діяльності громадських організацій (що було притаманне українському національному рухові, зокрема, на початку минулого століття) і різних форм участі громадян країни у її суспільному житті (наприклад, жіночі клуби, народні доми, об'єднання за позапрофесійними інтересами тощо). З одного боку, показником, а з іншого — значним стимулятором українського етнополітичного ренесансу у новітній час стало введення в школах та інших навчальних закладах таких дисциплін, як народознавство та українознавство, й утвердження цих дослідницьких напрямів як пріоритетних у системі соціогуманітарних наук. Важливим показником процесу відродження українців України стала інтенсифікація їх зв'язків з особами українського походження — «українською діаспорою»14 в інших країнах та усвідомлення українства в усьому світі як єдиного українського етносу15. Див.: Етнічний довідник: У 3 ч. 4 . 1 . Терміни та поняття. — К., 1997. — С. 60. 14 Євтух В. Етнополітичний ренесанс в Україні та українська діаспора: проблеми в з а є м о д і ї / / Укр. діаспора. — 1992. — № 2. 15 Див.: Євтух В.Б. Структура та характер взаємодії елементів сучасного українського е т н о с у / / Формування української нації: історія та інтерпретації. — Львів, 1995. 13

із

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Ще одним, на наш погляд, дуже суттєвим чинником етнополітичного ренесансу українців стало функціонування України як самостійного суб'єкта міжнародно-правових, міжнароднополітичних і міжнародно-економічних процесів. Зокрема, прихід в Україну представництв міжнародних офіційних, міжнародних неурядових організацій, іноземних фірм і утворення спільних з українським та іноземним капіталом підприємств також відіграли важливу роль у становленні українського етносу в Україні як визначального цементуючого компонента (mainstream) у державотворних процесах. Це зумовлювалося тим, що вони почали свою діяльність в Україні як самостійній державі у рамках процесу утвердження самодостатності українців як вирішального чинника творення української нації (у політичному значенні цього терміна) й української держави. Йдеться про адаптацію до такого перебігу подій і певною мірою сприйняття їх як закономірних, що, зокрема, відбилося в інтегруванні української (державної) мови у діяльність цих організацій (підбір кадрів для роботи в Україні зі знанням української мови, принаймні таким надавалася перевага; офіційне листування українською мовою; введення до штату перекладачів зі знанням української мови тощо). Специфічним чином етнічний ренесанс українського етносу відбився у середовищі його субетнічних груп. Це виявилося передовсім у зацікавленості особливостями (історичними, географічними, етнокультурними) свого походження та свого статусу у сучасній ієрархії українського етносу. Така зацікавленість, як правило, переростала у бережливіше ставлення до етнографічної спадщини груп і плекання самобутніх традицій та звичаїв у рамках українського етносу як частки цієї етнічної спільноти. Одночасно етнополітичний ренесанс українського етносу та національних меншин дав поштовх лідерам русинської субетнічної групи до артикуляції претензій на свою окремішність від українського етносу й переконань у необхідності боротьби за визнання русинів щонайменше окремою національністю, а то й взагалі нацією16. Констатуючи відсутність у русинів багатьох рис, притаманних етнічній меншині, етносу, а тим більше нації (як в етнічному, так і у політичному сенсі), можна стверджувати безпідставність подібних претензій і класифікувати це як найбільш Див.: Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія периферійного націоналізму. — К., 1999. 16

14

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

концентрований вияв процесу політизації етнічності, що існує в умовах етнополітичного відродження не лише в Україні, а й в інших поліетнічних країнах світу17. Щодо етнополітичного ренесансу у середовищі національних меншин, то тут варто звернути увагу на два моменти: інтенсивне «пробудження» етнічної самосвідомості та прагнення до відродження етнічної самобутності; пошуки шляхів до ефективної участі у суспільно-політичних процесах, самоутвердження як дійових чинників державотворення із зайняттям відповідних ніш в економічному та політичному житті нової держави. У першому аспекті фіксується щонайменше три особливості: • зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою у суспільному житті України як складової СРСР, і трансформація її у національну меншину (до речі, українські росіяни повністю підпадають під запропоновані вище критерії поняття «національна меншина») з відповідними політико-правовими статусними нормами, притаманними такому типу етнічних спільнот; • особливий характер відродження тих національних меншин, які й до незалежності демонстрували досить високий рівень внутрішньої згуртованості (це явище ми називаємо «етнічною солідарністю»)18, що давало змогу зберігати і певною мірою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдовани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав достатній ґрунт для інтенсифікації і йдеться більше про утвердження себе як дійових чинників державотворних процесів і посилення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місцевому й регіональному рівнях; • в окрему групу можна виділити ті національні меншини, де процес відродження відбувається надто швидкими темпами, але у них не було такої бази, як, скажімо, у тих, про які йшлося вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вірмен, греків, євреїв, німців, рома, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно утворювалися власні етнічні організації, відкривалися школи або класи з етнічними мовами навчання, засновувалися періодичні або ж епізодичні видання і т.д. Можна сказати, що формувалася система 17

169.

Див.: Євтух В. Менеджмент у поліетнічних спільнотах. — С. 168—

Див: Jewtuch W. Ethnischer Antagonismus und ethnische Solidaritaet in den Laendern Nordamerikas / / Migrationsforschung. — 1989. — Heft 22. 18

15

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

«інституційної наповненості». Разом з тим вони активно почали включатися у суспільно-політичні процеси і прагнути до статусу дійового чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціонального розвитку. На наш погляд, останнє поки що не дуже вдається, бо вони, як правило, ще не сформувалися у стійкі елементи етнонаціональної структури українського суспільства з чітко вираженим почуттям етнічної солідарності. Цим зумовлюються велика кількість організацій у деяких меншин та певна конкуренція за лідерство у їхніх етнічних рухах. Серед типових і найхарактерніших рис етнічного відродження національних меншин можна назвати такі: • утворення організацій з переважаючим членством однієї етнічності. їх на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях налічується бл. 1070; • діяльність художньо-мистецьких колективів, які збирають, відтворюють і пропагують фольклор, традиції, звичаї своїх етносів (за попередніми підрахунками нині таких в Україні налічується бл. 1200); • функціонування державних шкіл з повним, частковим або епізодичним навчанням етнічними мовами: за даними Міністерства освіти і науки у 2002/03 н.р. в Україні діяло 21 100 загальноосвітніх навчальних закладів, в яких навчалося 6 млн 135 тис. учнів; серед них з українською мовою навчання — 16 937 шкіл (З млн 945 тис. учнів), російською — 1732 школи (понад 804 тис.), румунською — 94 (понад 25 тис.), угорською — 69 (понад 16,5 тис.), кримськотатарською — 13 (бл. 4 тис.), польською — 4 (понад 1 тис.), молдовською — 9 (бл. 4 тис. учнів), крім того, в цей же час було 2242 загальноосвітніх навчальних заклади, в яких навчання здійснюється двома і більше мовами; російську мову як предмет вивчають 1 млн 704 тис. учнів, кримськотатарську — 32,5 тис., болгарську — 13,4 тис., польську — понад 4 тис., молдовську — понад 2,3 тис., єврейську — 1,3 тис., угорську — 1,3 тис., словацьку — 349, гагаузьку — 212, румунську — 249 учнів; нині в Україні діє також 156 недільних шкіл, в яких мовами етнічних меншин навчається бл. 5 тис. учнів19; наЧілачава Р., Пилипенко Т. Деякі аспекти реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин України / / Міжнаціональні відносини і національні меншини України: стан, перспективи. — К., 2004. — С. 164—174. 19

16

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

явність середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, які готують фахівців мовами етнічних меншин або ж у яких викладаються спеціальні дисципліни (переважно філологічного циклу та народознавчого характеру); • видання преси етнічними мовами або ж для етнічних меншин; вони виходять з різною періодичністю і різними накладами (на початок 2003 р. їх кількість сягала 188 видань); • мовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема, Закарпатська, Чернівецька, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України; • видання літератури (не лише підручників) мовами національних меншин (з цією метою у 1992 р. була утворена Головна редакція літератури мовами національних меншин); за час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ бл. 500 назв видань, надрукова20

них понад шістдесятьма мовами . Принагідно зауважимо, що наведені приклади (а їх перелік, звичайно, за потреби можна було б розширити) свідчать не лише про етнічне відродження меншин, а й про реалізацію їх прав у рамках українського етнополітичного організму. Певні особливості має ренесанс у середовищі етнічних спільнот з «невизначеним статусом», зважаючи на що варто мати на увазі кілька моментів. 1. Сьогоднішня кримськотатарська спільнота складається переважно з репатріантів — депортованих та їхніх нащадків, які поступово повертаються до Криму, переважно із Узбекистану: якщо перепис 1989 р. зафіксував приблизно 47 тис. кримських татар, то перепис 2001 р. — бл. 250 тис., тобто за 13 років їх кількість збільшилася у п'ять разів. Високий ступінь етнічної солідарності та опанування ареалом попереднього розселення (звісно, не завжди тотожного тому, який був до депортації) — два визначальних чинники темпів етнополітичного ренесансу кримських татар. Наявність етнічного ареалу, практично всього переліку індикаторів «інституційної наповненості» (етнічних організацій, віросповідання, середніх та вищих навчальних закладів, преси, художніх колективів, літератури кримськотатарською мовою тощо), координуючого політико-адміністративного органу (Меджліс кримськотатарського народу, зауважимо, нелегітимний, оскільки 20

Т а м само. — С. 1 7 7 — 1 7 8 .

2-4-1649

17

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

його функції не вписуються у правові рамки чинного законодавства), представництво (хоч і не завжди адекватне питомій вазі кримських татар у структурі населення півострова) у місцевих органах влади — все це сприяє формуванню нового типу етнічного самоврядування. Тут поєднуються риси територіальної та національно-культурної автономії. Згідно з документами кримськотатарського руху, перевага надається територіальному принципові реалізації запитів розвитку кримських татар — йдеться про утворення кримськотатарської автономії на території Криму21. Гострота соціально-економічних проблем облаштування кримських татар (про це, зокрема, йшлося під час депутатських слухань з питань міжнаціональних відносин в АРК, що відбулися в Сімферополі 25 лютого 2004 p.), незавершеність процесу переселення їх з інших країн СНД (певний потенціал збільшення кримськотатарського населення Криму зберігається в Узбекистані, Киргизстані, Росії), потужна політична складова кримськотатарського руху, вагома роль релігійного (ісламського) чинника, вміле використання образу (подеколи цілеспрямована експлуатація його у політичних цілях) знедоленого, скривдженого народу визначатимуть у майбутньому досить активну фазу етнополітичного відродження у напрямку формування територіально-адміністративної автономії (за умови існуючої етнополітики держави щодо кримських татар). 2. Гагаузи чи не єдина етнічна спільнота України, яка практично на сто відсотків розселена компактно (в Одеській області на кордоні з Молдовою). Маючи свій етнічний ареал, досить високий ступінь етнічної солідарності, тісні контакти з гагаузами Молдови, ця спільнота за умов сприятливої державної етнополітики зберігає добрі шанси для підтримання і розвою етнічної самобутності. Разом з тим, на нашу думку, гагаузи України, маючи багато передумов для реалізації своїх прав за територіальним принципом, повністю схильні до вирішення проблеми свого розвитку у рамках всеукраїнського контексту. Підстави для такого висновку дає той факт, що лідери гагаузів не порушують питання про спеціальне етнічне територіальне утворення (типу ЕСО). Щоправда, події після парламентських виборів у Молдові у лютому 2001 p., які стимулювали автономістські тенденції серед гагаузької спільноти Молдови, можуть збудити подібні настрої у певних кіл українських гагаузів. Утім навіть і за такого Див.: Губогло М., Червонная С. Крымско-татарское национальное движение. — Т. 1. История. Проблемы. Перспективы. — М., 1992. 21

18

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

сценарію ці настрої, на наше переконання, не стануть домінуючими. 3. Основні зусилля кримчаків та караїмів у процесі етнічного ренесансу зосереджуються на відродженні та підтриманні символів і знакових рис своєї самобутності: мови, пам'яток історії та культури. Стосовно кримчаків і караїмів, очевидно, йдеться не про відтворення, репродукування себе як етносів (принаймні цей мотив не є превалюючим), а швидше про збереження історичної пам'яті про ці дуже специфічні етнічні групи населення України й інтегрування її в історичну пам'ять всього Українського народу. Останній термін вжито тут у політичному контексті — всі громадяни України. Щодо такої категорії громадян України, як «представники інших етносів», то етнічний ренесанс у їхньому середовищі має обмежені можливості. Певно, найхарактернішими його ознаками є усвідомлення належності до тієї чи іншої етнічності та співвіднесення себе з етносом, який розташований за межами України; спроби реанімувати свою історичну пам'ять через реалізацію інтересу до свого етнічного походження й етнічної батьківщини (не обов'язково у розумінні етнополітичного організму, а й у прив'язці до певного місця у цьому ЕПО, яке є тим чи тим етнічним ареалом); інтенсифікація зв'язків з етнічною батьківщиною. Аналізуючи стан етнополітичного ренесансу в Україні та його впливи на етнонаціональний розвиток українського суспільства, варто враховувати також ще дві етнічні категорії, що не є усталеними елементами його етнонаціональної структури, — біженців та іммігрантів, які тимчасово перебувають на території нашої країни. Річ у тім, що етнополітичний ренесанс українського етносу, національних меншин стимулююче діє на посилення їхньої етнічної солідарності й збереження самобутності у нових умовах проживання. До того ж чинне українське законодавство (подеколи і недосконале) та державна етнополітика надають можливості для цього через реалізацію їхніх прав. Зокрема, у проекті Концепції державної етнополітики фіксується норма, що українська держава «вживатиме заходів до їхньої тимчасової інтеграції, захисту від примусової асиміляції, а також сприятиме поверненню біженців на попереднє місце проживання після створення там умов для їхньої безпеки або добровільному переселенню в інші держави»22. Такий підхід заохочує Цит. за: Євтух В. Про національну ідею, етнічні меншини, міграції... — К., 2000. — С. 69. 22

19

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

збереження етнічної самобутності цими категоріями мешканців України, адже її втрата здатна зумовити ускладнення їхньої реінтеграції у суспільство, з якого вони вийшли. Деякі групи іммігрантів та біженців створюють власні етнічні організації, які за метою своєї діяльності відрізняються від об'єднань, заснованих національними меншинами з громадян України. Щоправда, навряд чи можна виключати можливість трансформації етнічних спільнот іммігрантів та біженців у національні меншини України. Характер трансформаційного процесу залежатиме тут від кількох обставин, зокрема, від намірів лідерів таких спільнот щодо осілості чи міграції; соціально-економічної та політичної ситуації у країнах виходу; політики української держави; ступеня толерантності у міжетнічній взаємодії в Україні23. Отже, на підставі виявлених тенденцій етнічного відродження (для деяких елементів етнонаціональної структури — етнополітичного ренесансу, а для інших — етнічного ренесансу) та проаналізованих його рис (безумовно, лише незначної їх частини) можна зробити кілька попередніх висновків. • У стадії етнополітичного чи етнічного ренесансу знаходяться всі елементи (усталені й тимчасові) етнонаціональної структури українського суспільства. • Етнополітичний (етнічний) ренесанс виявляється з різною силою у різних етнічних спільнотах і його результати по-різному даються взнаки як у середовищі самої спільноти, так і у взаємодії цих спільнот, а також впливають на формування визначальних тенденцій етнонаціонального розвитку України. • Найінтенсивніше етнічне відродження відбувається у середовищі українського етносу, болгар, греків, кримських татар, німців, поляків, рома, румунів, угорців та деяких інших. Це виявляється передовсім у відродженні занедбаних (до чого призвела офіційна політика тодішньої держави) етнічних мов, традицій, інших ознак етнічності, а для української спільноти ще й у прагненні вибудувати і зміцнити державу, в якій вона є основою державотворення. Щодо росіян, то етнополітичний ренесанс у їхньому середовищі має дещо своєрідну форму. Дискусія, особливо останніх Про це йшлося у: Ебтух В.Б. Мигранты в Украине: новые этничности — новые проблемы и перспективы / / Этничность на постсоветском пространстве: роль в обществе и перспективы. — К., 1997. 23

20

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

років, про становище російської етнічної спільноти в Україні засвідчує, що лідери її організацій за поодинокими винятками спрямовують свою діяльність на збереження позицій, якими російське населення тішилося у межах усього колишнього Радянського Союзу, у тому числі й в Україні. Вони не бажають адаптуватися до нових умов, у яких росіяни становлять етнічну меншість (заперечується навіть термін «національна меншина» стосовно росіян), і усвідомлювати нові реалії та правила взаємодії. До речі, з подібною ситуацією росіяни зіткнулися у всіх країнах колишнього СРСР24. І саме такий неконструктивний підхід деяких лідерів російських організацій та рухів до визначення місця росіян в етнонаціональній структурі за нових умов може породжувати й породжує конфліктогенні ситуації. • Фази етнополітичного ренесансу українців й етнічного ренесансу національних меншин та інших спільнот України практично збігаються, вони розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. й інтенсифікувалися після проголошення незалежності у 1991 р. Важливим моментом для оцінки спрямованості дії відроджувальних чинників у середовищі різних елементів етнонаціональної структури українського суспільства є те, що під час проведення всеукраїнського референдуму за незалежність України проголосувало понад 90 % її населення. Це означає, що реалізацію ідеї українського етнополітичного організму, носіями якої за рідкими винятками були українці, підтримали представники інших етносів, котрі мешкають в Україні. Нагадаємо, що останні становили тоді майже 28 % усього населення. І якщо навіть припустити, що вісім з чимось відсотків, які не голосували за незалежність, належали до вихідців з інших етносів, то і в цьому випадку більшість їх була за незалежність. Цей факт дає підстави для висновку, що на початковій стадії етнополітичного (етнічного) ренесансу, попри різні цілі щодо вирішення суто внутрішніх проблем різних етнічних спільнот, було закладено добротну основу інтегративного типу етнонаціонального розвитку українського суспільства в цілому. • За минулий період (12—15 років) етнополітичний ренесанс в Україні пройшов першу фазу всього циклу саме у той час, коли формувалися цілі учасників цього процесу (провідників укМиграции и новые диаспоры в постсоветских государствах. — М., 1996; Савоскул С.С. Русские в новом зарубежье / / Обществ, науки и современность. — 1994. — № 5. 24

21

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

раїнського національного руху, етнічних організацій, їх лідерів): чітка орієнтація на побудову незалежної Української держави, зміцнення її позицій на міжнародній арені, утвердження україноетнічних засад у державотворних процесах; формування умов (соціально-економічних, правових, політичних) для розвитку етнічних меншин і активізації їх участі у суспільно-політичних процесах. Змістом наступної стадії етнополітичного ренесансу має стати досягнення поставлених цілей, вдоволення потреб етнокультурного і певною мірою політичного розвитку різних елементів етнонаціональної структури. Завершальна (третя) фаза етнополітичного ренесансу, на нашу думку, буде визначатися зменшенням (за умов вирішення головних проблем відродження) гостроти постановки питань етнонаціонального розвитку. Втім не виключено, що на новому етапі розвитку української держави ці проблеми можуть постати з новою силою. Адже процеси глобалізації й стандартизації у ширшому контексті, принаймні європейському, створюватимуть колізії, викликані прагненнями до збереження етнічної самобутності вихідцями з різних етносів, які мешкають в одному етнополітичному організмі. За нашими підрахунками (на основі аналізу таких процесів у зарубіжних поліетнічних країнах та етнополітичної ситуації в Україні впродовж десятилітнього періоду)25, цикл етнополітичного відродження може продовжуватися ЗО—40 років (в інших країнах — приблизно 20—30 років). Таким чином, у процесі етнополітичного ренесансу в Україні чітко виявляються дві основні тенденції. Перша — прагнення побудувати національну державу. Найбільш концентровано його уособлюють представники українського етносу, переважна частина членів національних меншин. Дискусія точиться в основному навколо того, яким чином втілювати це прагнення. Очевидним є факт, що згідно з Конституцією України наша держава є унітарною26. Ця обставина може створити враження, що пріоритетом етнополітичного відродження в Україні є етнічно однорідна держава, асиміляція інших компонентів в українське етнічне тло й етнічна гомогенізація суспільства. Хоча насправді, як буде показано далі, попри сильний пасіонарний, за М. ГуміДив.: Евтух В.Б. Концепции этносоциального развития США и Канады: типология, традиции, эволюция. — К., 1991; Його ж. Про національну ідею, етнічні меншини, міграції... 26 Конституція України. — К., 1996. — С. 4. 25

22

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

льовим, вплив українського етнічного компонента на етнонаціональний розвиток країни, про створення такої держави не йдеться. Друга тенденція — відродження етнічної самобутності інших елементів етнонаціональної структури супроводжується зростанням етнічної солідарності, внутрішньої групової згуртованості й активізацією етнічних рухів за реалізацію прав меншин. Останнє за певних обставин може породжувати конфліктогенні ситуації та якщо не сепаратистські, то принаймні ізоляціоністські настрої у середовищі національних меншин. Аналізуючи взаємодію двох вказаних тенденцій та вплив на неї різних чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, варто зважати на кілька обставин: • історичну тяглість безконфліктного (за поодинокими винятками) співіснування представників багатьох етносів на території нинішньої України; • чинник підлеглості, а до певної міри й національного пригнічення, але, безумовно, обмеження можливостей розвитку як етносоціальної спільноти українців, так і представників інших етносів; • перспективу розвитку самобутності всіх елементів етнонаціональної структури українського суспільства завдяки проголошенню Україною незалежності; • засади етнонаціональної політики української держави та механізми її реалізації; • позиції держав етнічних батьківщин щодо частин своїх етносів, які знаходяться у рамках українського етнополітичного організму; • можливості взаємодії різних частин етносів, у тому числі й українського; • зовнішньополітичні пріоритети та орієнтації України. Розглянемо, яким чином перелічені обставини можуть корелювати етнополітичний ренесанс і впливати на етнонаціональний розвиток українського суспільства. Історичний досвід співіснування представників різних етносів на території України (маються на увазі ті часи, коли Україна являла собою хоч і незавершений, але принаймні достатньо окреслений етносоціальний організм) дає підстави говорити про переважаючий безконфліктний тип розвитку міжетнічної взаємодії. Конфліктні ситуації у стосунках між українцями й поляками, українцями і євреями у XVI—XX ст. обмежувалися рамками відносин між дво-

23

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ма етнічними спільнотами і не впливали визначально на формування міжетнічної взаємодії загалом, в якій український етнічний компонент відігравав вагому роль. До того ж належність окремих частин теперішньої України до різних країн (АвстроУгорщини, Росії, Польщі, СРСР, Румунії, Чехословаччини) на тих чи тих відтинках історії перетворювала український етнос на меншину у складі інших держав, щоправда, компактно розселену, і зумовлювала особливий тип міжетнічної взаємодії, коли українці не були її домінантою. Отже, довгий час визначальним у формуванні етнонаціональної ситуації був фактор підлеглості й обмеження можливостей розвитку української етнічної СПІЛЬНОТИ, ЯК І ІНШИХ СПІЛЬНОТ, ЯКІ проживали на цих територіях майбутньої єдиної української держави. Ця обставина сприяла формуванню міжетнічної солідарності представників різних етнічностей у спротиві асиміляції, частогусто примусовій, і втраті самобутності. Певне пожвавлення етнічної самобутності на тій частині території України, яка входила до складу колишнього Радянського Союзу, викликала політика створення адміністративно-територіальних одиниць у 20-х — на початку 30-х років XX ст. для таких меншин, як болгарська, єврейська, німецька, польська, а також політика українізації. Щодо територій України, які входили до складу інших країн, то там упродовж усього часу відбувалося пригноблення українців і, безумовно, надання переваг для розвитку представникам титульної нації. Після об'єднання всіх українських земель в єдиний етносоціальний організм (1945 р.) у складі колишнього Радянського Союзу (як зазначалося вище, Україна не набула всіх ознак етнополітичного організму, а була, швидше, квазідержавним утворенням) сталися певні статусні зміни елементів його етнонаціональної структури: румуни, угорці, чехи знову перетворилися на меншинні етнічні групи; українці стали ще чисельнішою етнічною спільнотою, однак не домінуючою у всіх соціальних виявах; росіяни поступово почали займати панівні, домінуючі позиції по всій території України, закріплюючи у такий спосіб статус підлеглості всіх інших етнічностей. Така ситуація об'єктивно зумовлювала посилення тенденції до міжетнічної солідарності «підлеглих», що у майбутньому позитивно вплинуло на формування безконфліктного типу розвитку етнонаціональних процесів. Власне, йдеться про однакові можливості щодо статусу в ієрархії «домінантність—підлеглість».

24

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

З набуттям Україною незалежності у етнічних спільнот з'явилися небачені раніше можливості розвитку своєї самобутності. Такі можливості були зафіксовані, зокрема, у Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), Акті проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), у Декларації прав національностей України (1 листопада 1991 p.). Від початку 90-х років минулого століття відбуваються чергові зміни у статусі елементів етнонаціональної структури українського суспільства: українці перетворюються на домінуючу етнічну спільноту, а представники інших етносів (принаймні численних, з певними потенційними внутрішніми можливостями до самоорганізації) — на усталені компоненти даної структури. Взаємодія цих компонентів з домінуючою більшістю (українцями) виходить на новий рівень. Такий перебіг подій, здавалося, відкривав можливість для утвердження стандартного і панівного на території колишнього СРСР типу відносин між домінуючою етнічною та підлеглими спільнотами, де превалювала б тенденція до гомогенізації. Отже, один із варіантів розвитку міг би полягати в перетворенні українського етносу не лише на домінуючий, а й на панівний елемент етнонаціональної структури з перспективою на гомогенне в етнічному плані суспільство. Проте цього не сталося, хоча настрої «Україна для українців» час від часу зринають у дискусії про майбутній етнонаціональний розвиток держави. Однак вони не є визначальними і для їх розвитку у сьогоднішній Україні недостатньо ґрунту. Серед багатьох чинників, які позбавляють перспективи етнокультурну гомогенізацію українського суспільства, вирішальним має стати державна політика у сфері етнонаціонального розвитку. Стратегія української держави у цій сфері визначена передовсім Конституцією України, у преамбулі якої йдеться про те, що «Український народ — це громадяни України усіх національностей»27. Отже, у правовому відношенні всі елементи етнонаціональної структури мають однакові права. Конституція України зобов'язує державу «сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України» 28 . Низка законодавчих актів України (Закони Ук27 28

Т а м само. — С. 3. Т а м само. — С. 7.

25

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

раїни «Про національні меншини в Україні», «Про ратифікацію Рамкової конвенції про захист національних меншин», «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» та ін.) спеціально визначають правові засади розвитку національних меншин, що в свою чергу є аргументом на користь тенденції до поліетнічності українського суспільства. Зрозуміло, стратегія держави у сфері етнонаціонального розвитку, в тому числі щодо збереження поліетнічного й формування полікультурного характеру українського суспільства, повинна спиратися на досконалі механізми впровадження правничих засад державної етнополітики та вправну управлінську систему (етнічний, етнополітичний менеджмент). На сьогоднішній день можна констатувати, що вони тільки-но формуються. Зусилля управлінців концентруються лише на частковій реалізації «компенсаційних прав» меншин. На початковому етапі формування етнополітичного менеджменту особливо чітко виявляються прагнення лідерів як українського національно-патріотичного руху, так і етнічних рухів утвердити у ньому свої позиції, погляди, підходи та ідеологію в цілому, які б впливали на зміст етнонаціонального розвитку країни. Зокрема, йдеться про створення можливостей для зміцнення позицій українськості у суспільно-політичному розвиткові України (проект Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні», проект «Концепції державної етнонаціональної політики України», програма «дерусифікації» шкільництва та громадського життя), про спротив цьому процесові й прагнення вибороти собі вигідніші та зберегти привілейовані ніші у суспільному житті (деякі лідери російського етнічного руху в Україні), про формування власних адміністративно управлінських структур в етнічних ареалах (кримські татари, румуни, угорці) із закритими циклами (дитячий садок— школа—вищий навчальний заклад), підготовку спеціалістів етнічними мовами тощо. До цього можна додати пропозиції внесення змін до чинного законодавства України про національні меншини, які мають на меті закріпити їхній статус, що не відповідає реальним можливостям їхнього соціального функціонування, а швидше потенціалові, не завжди об'єктивно визначеному лідерами етнічних рухів. Врахування й закріплення крайніх поглядів як перших, так і других в етнополітичному менеджменті однозначно створить перешкоди на шляху до конституювання в Україні поліетнічного, полікультурного суспільства. Продуктивним у запобіганні

26

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

такому сценарію є децентралізація управлінських зусиль і створення умов для участі представників різних елементів етнонаціональної структури у прийнятті рішень, які їх стосуються, особливо на регіональному та місцевому рівнях. Крім того, необхідно створювати умови для формування системи толерантності у міжетнічній взаємодії29. Як уже зазначалося, історичний досвід і специфічний статус України (або її частин) у складі різних етнополітичних організмів дає підстави стверджувати, що їй були властиві засади міжетнічної толерантності. У новітніх умовах ця теза підтверджується численними етносоціологічними дослідженнями. Принагідно наведемо кілька прикладів із даних моніторингу соціальних процесів, у тому числі й етнонаціональних, який здійснюється в Інституті соціології НАН України з 1994 р. Отже, одним із визначальних показників, які свідчать про стабільність і толерантність у міжетнічних стосунках та певною мірою адекватність державної етнополітики, є феномен дискримінації, власне, за оцінкою самих дійових осіб етнонаціонального розвитку. Позитивні відповіді респондентів семи опитувань про наявність дискримінації щодо різних національностей коливаються для українців у межах 6,6—9,6 %; росіян — 5,7—9,5; євреїв — 4,1—7,2; для інших національностей — 4,5—6,3 %. Водночас абсолютна більшість респондентів, яка з дискримінацією за етнічною ознакою не стикалася: українці — 88,1—93,1 %; росіяни — 85,7—93,6; євреї — 86,0—95,3 %; інші національності — 83,5—92,8 %. Високий рівень толерантності у міжетнічних стосунках підтверджують заміри за шкалою американського соціолога Е. Богардуса про ставлення представників різних етнічних спільнот один до одного. Скажімо, середній бал за період з 1992 по 2000 р. становив 1,43—1,83; для росіян — 1,90—2,46; білорусів — 2,41—2,85; євреїв — 3,77—4,18; поляків — 3,77—4,75; німців — 4,43—4,81; словаків — 4,55—5,50; угорців — 4,24—5,08; кримських татар — 4,55—5,09; молдован — 4,60—5,11; румунів — 4,56—5,15 тощо30. Див.: Єбтух В.Б., Трощинський В.П., Аза А.О. Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті: Навч. посіб. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. — 58 с. 30 Українське суспільство 1992—2000. Думки, оцінки й умови життя населення України / / Українське суспільство: Моніторинг — 2000 р. Інформ.-аналіт. матеріали. — К., 2000. — С. 371—381. 29

27

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Поза всяким сумнівом, стійкі установки на толерантність відкривають перспективи для утвердження такого феномену, як міжетнічна солідарність, що за певних обставин, попри усі політичні настрої або навіть політичні доктрини, може відіграти вирішальну роль у консолідації українського суспільства на багатоетнічній, багатокультурній основі. Вияви такої солідарності фіксуються на рівні як національних меншин (скажімо, міжетнічні об'єднання громадських організацій меншин), так і у ширшому контексті (нагадаємо, що на початку свого зародження Народний рух України, здавалося б суто етноукраїнський, об'єднав навколо себе і представників інших національностей, деякі з них були його членами). Як уже зазначалося, важливою функцією меншинного сегмента етнонаціональної структури українського суспільства, з одного боку, є функція розширення й поглиблення міжнародних зв'язків України внаслідок зацікавленості в цьому етнічних батьківщин відповідних національних меншин. З іншого — зв'язки з країною походження стимулюють збереження і розвиток самобутності тих частин етносів, які мешкають на теренах іншої держави. Вони, як правило, отримують моральну, матеріальну та фінансову підтримку і від країн походження. Скажімо, в Угорщині сформована правова база, що, зокрема, регулює і фінансову допомогу етнокультурного розвитку угорців України31. У різних формах (через державні органи, громадські організації) подібна допомога надходить з Болгарії, Ізраїлю, Німеччини, Польщі, Росії тощо. Оскільки такі контакти й зв'язки останнім часом активізуються, постала необхідність їхнього правового регулювання. Воно здійснюється у рамках Закону України «Про національні меншини в Україні» (ст. 15, 17), міждержавних, міжвідомчих угод та діяльності урядових змішаних комісій. На сьогоднішній день діють такі угоди: «Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччиною про співробітництво у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні» (вересень 1996 p.), «Угода між Міністерством України у справах національностей та міграції і Департаментом національних відносин при Уряді Республіки Молдова про співробітництво з питань міжнаціональних відносин» (лютий 1996 p.), «Угода про Toth /. Legal regulations regarding hungarian diaspora / / Regio. Minorities, Politics, Society. — 2000. — № 1. — P. 37—64. 31

28

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

співробітництво між Міністерством Російської Федерації у справах національностей та федеративних відносин з Державним комітетом України у справах національностей та міграції» (вересень 1997 p.), «Протокол про співробітництво між Державним комітетом України у справах національностей та міграції та Департаментом національних меншин і вихідців з Литви при Уряді Литовської Республіки» (червень 2002 p.). Свого часу були підготовлені проекти міждержавних угод про співробітництво у забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, між Україною та Естонією, Латвією, Грузією, Узбекистаном, Білоруссю, Азербайджаном, а також проекти міжвідомчих угод про співробітництво у сфері зазначених вище проблем між Державним комітетом України у справах національностей та міграції і Комітетом у справах національностей адміністрації Тюменської області (Росія), Міністерством у справах народів Республіки Саха (Якутія, Росія), Міністерством праці Республіки Казахстан. Конструктивним чинником у вирішенні проблем національних меншин в Україні та, відповідно, українців у тих чи інших країнах, а відтак і у правовому регулюванні питань, що виникають у процесі етнополітичного розвитку, стали змішані комісії: змішана українсько-угорська комісія з питань забезпечення прав національних меншин, аналогічна українсько-румунська комісія, міжурядова українсько-німецька комісія у справах депортованих німців, які повертаються в Україну, двостороння українсько-словацька комісія з питань національних меншин, освіти і культури, підкомісія з гуманітарного розвитку міжурядової українсько- російської комісії. Згадані правові документи та органи, що займаються реалізацією прав національних меншин, як і державна етнополітика України, уможливили збільшення обсягів та розширення діапазону взаємодії різних частин етносів, що мешкають в Україні. Зокрема, це стосується й українського етносу. Цей момент, безумовно, посилює значення етнополітичного відродження українців та етнічного ренесансу національних меншин, спонукаючи разом з тим до пошуків шляхів оптимальної взаємодії між цими тенденціями сучасного етнонаціонального розвитку України. Щоправда, постійні і, підкреслимо, невдалі реорганізації центрального виконавчого органу, який опікується координацією

29

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

діяльності усіх структур державного управління у сфері етнонаціонального розвитку, вкрай негативно позначилися на діяльності перелічених комісій та виконанні угод. Через це до урядів практично не надходять системні рекомендації щодо шляхів вирішення складних питань у двосторонніх відносинах, які стосуються національних меншин в Україні та української діаспори у відповідних країнах. Йдеться, зокрема, про питання, пов'язані з відкриттям державних українських шкіл, культурних центрів, змістом підручників для меншин і діаспори; дискусіями, які загострюються з приводу відкриття пам'ятника української державності на Верецькому перевалі у Закарпатті тощо. До речі, ніхто не опікується моніторингом реалізації домовленостей, що, безумовно, у дискусіях про становище національних меншин у країнах-учасниках угод надає перевагу опонентам України. На наш погляд, надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненнями національно-патріотичних сил до утвердження не віртуальної, а справді незалежної української держави і потужною хвилею етнічного відродження національних меншин є зовнішньополітичні пріоритети й орієнтації України. Маємо чітко усвідомлювати, що заявлений Україною курс на інтеграцію у європейське співтовариство держав потребує прийняття й адаптації тих правових норм, які у ньому утвердилися. Щодо таких у сфері етнонаціонального розвитку і міжетнічної взаємодії, то вони зорієнтовані на концепцію плюралістичного розвитку суспільств, побудову такої системи регулювання стосунків між домінуючою етнічною більшістю і меншинними етнічними групами населення, яка покликана упереджувати конфліктогенні ситуації у їхній взаємодії. При цьому, зрозуміло, не виключаються конфлікти, котрі можуть виникнути на етнічній основі у тих чи інших поліетнічних країнах Європи; однак вони, як правило, є наслідком неадекватної політики держави в етнонаціональній сфері. Оскільки поліетнічні європейські країни свого часу пройшли через етап загострення етнонаціональних проблем і віднайшли шляхи, засоби та форми значного їх пом'якшення32, то, вочевидь, орієнтація на такий спосіб вдоволення потреб розвитку різних елементів етДив.: Ебтух В.Б. Регулирование национальных отношений е странах Запада / / Обществ, науки. — 1990. — № 32

зо

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

нонаціональної структури може бути цілком прийнятною для України. До речі, і на Сході вдається вгамовувати етнічні конфлікти, але позаяк це здійснюється переважно силовими методами, то й врегулювання їх тимчасове і вони швидко відновлюються, на відміну від ситуації в європейських країнах, де перевага у запобіганні та вирішенні конфліктних ситуацій надається політико-правовим засобам. Сучасну конфігурацію етнонаціональної структури українського суспільства визначають не лише процеси становлення, стабілізації та внутріетнічного розвитку кожного з її елементів, процеси міжетнічної взаємодії, а й певна ієрархія цих елементів, що склалася за рядом ознак. Така ієрархія переважно є наслідком деформованого розвитку етнонаціональної структури суспільства в минулому, коли, зокрема, українська нація зазнавала соціально-економічної та політичної дискримінації на власній території. Доречно у зв'язку з цим навести слова визначного громадсько-політичного діяча міжвоєнної української еміграції, засновника і керівника Українського соціологічного інституту в Празі (1924—1932 pp.) Микити Шаповала, який на підставі ґрунтовного аналізу соціальної структури Радянської України 20-х років XX ст. дійшов висновків, що: 1) «на Україні панує міжнаціональна система суспільного поділу праці»; 2) «українська національність — село»; 3) «українська національність займає в соціальній системі становище класу і то нижчого»33. Загалом, за Шаповалом, тодішнє «суспільство України» надавалося на визначення його як цілісної соціальної системи, чого не можна було сказати про «українське суспільство» (сукупність українців та їхніх позицій). «Українське суспільство» через брак власної еліти та власного робітництва він називав неповною соціальною структурою. Принагідно зазначимо, що, зважаючи на ці обставини, інший український соціолог, Володимир Старосольський, вбачав головну причину поразки української національної революції (1917—1920 pp.) саме у тодішній соціальній структурі України. Безперечно, з часом соціальна структура Радянської України еволюціонувала в бік її більшої збалансованості, але певні Цит. за: Трощинський В. Український соціологічний інститут у Празі: організація і наукова праця (1924—1932 p p . ) / / Укр- діаспора. — 1992. — № 2. — С. 146. 33

31

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

диспропорції за етнічною ознакою наявні і сьогодні. Річ у тому, що в наш час ще більшою мірою, ніж раніше, реальне становище людей залежить від місця їх проживання — кращих порівняно із селом умов для реалізації творчих можливостей людини і тим самим для її соціального розвитку в містах, передовсім великих. Отже, соціальне обличчя етнічних спільнот, зокрема рівень освіти та кваліфікації, не в останню чергу зумовлюється співвідношенням у складі кожної з них міського й сільського населення. За нашими приблизними підрахунками, здійсненими на підставі попереднього аналізу відповідних даних перепису 2001 p., питома вага сільського населення серед українців становить майже 37 %, серед росіян — 13, білорусів — бл. 22, молдован — 71, кримських татар — 66, болгар — 58, угорців — 64, румунів — 78, серед поляків — 31 %. Урбанізовані етнічні групи займають зазвичай престижніші соціальні позиції, мають у своєму складі більшу частку працюючих з вищою кваліфікацією. Це чітко простежується, приміром, за показником вищої освіти, яка є однією з головних умов отримання висококваліфікованої роботи та досягнення престижних соціальних позицій. Цікаво порівняти за цим показником дані двох останніх переписів населення в розрізі найчисленніших етнічних спільнот України. Так, за переписом 1989 p., серед зайнятого населення вищу (в тому числі незакінчену вищу) освіту мали 12,7 % українців, 21,6 росіян, 47,1 євреїв, 15,5 білорусів, 5,5 молдован, 10,4 болгар та 10,6 % поляків. Таким чином, найбільше осіб з вищою освітою мали найурбанізованіші етнічні групи. За результатами дослідження кваліфікаційного складу зайнятих серед семи вказаних найчисленніших на кінець 80-х років XX ст. етнічних спільнот України встановлено його відмінності та особливості пропорцій у кожній. Провідне місце за структурними пропорціями кваліфікаційного складу зайнятих посідала єврейська етнічна група. Питома вага працівників, зайнятих в управлінні, в цій групі була найвищою в Україні та майже вп'ятеро перевищувала цей показник у молдован. Російська етнічна група, питома вага якої серед усіх працюючих дорівнювала 22,7 %, становила третину зайнятих у науці та приблизно 30 % усіх управлінців України34. Рудницъка Т.М. Трудовий потенціал українського суспільства в етнічному вимірі / / Українське суспільство на порозі третього тисячоліття. — К., 1999. — С. 634, 63S—639. 34

32

Деякі аспекти

системного

бачення

//

розвитку

Перепис 2001 p., як зазначено вище, відобразив дещо іншу вертикаль найчисленніших етнічних спільнот України. За показником (підкреслимо — приблизним, який певною мірою ще може коригуватися під час остаточного обрахування результатів перепису) питомої ваги осіб з повною вищою освітою в кожній зі складових цієї вертикалі на сьогодні маємо таку картину: українці — 21 %, росіяни — 30, білоруси — 24, молдовани — 8, кримські татари — 18, болгари — 17, угорці — 9, румуни — 7, поляки — 20 %. Отже, за роки існування незалежної української держави чітко визначилася тенденція до збільшення частки осіб з вищою освітою серед усіх етнічних спільнот, що є основою етнонаціональної структури суспільства. Водночас відмінності за цим показником між росіянами, білорусами, українцями і поляками, з одного боку, та румунами, молдованами й угорцями, з іншого, залишаються все ще значними, що зменшує можливості останніх здійснити висхідну соціальну мобільність на рівні групи. Певні відмінності за рівнем вищої освіти (при цьому аж ніяк не на користь титульної нації) спостерігаються і між першими. Коли йдеться про ієрархічні або статусні відмінності між елементами етнонаціональної структури українського суспільства, слід також мати на увазі різні можливості тих чи інших спільнот задовольнити етнокультурні, а то й політичні інтереси своїх членів. Скажімо, до російської спільноти престижно належати через її особливий статус в Україні як такий, що спирається, зокрема, на цілком завершену мовну й культурну інфраструктуру та потужну підтримку етнічної батьківщини. Сила кримських татар визначається насамперед високим рівнем їхньої внутрішньогрупової солідарності та згуртованості, здатністю за допомогою чітко організованих колективних дій й прямого тиску на владу досягти своїх цілей. Звернемо увагу й на такий момент. Ті елементи етнонаціональної структури, тобто ті етнічні групи, які утворилися в результаті новітніх міграційних процесів і члени яких не мають українського громадянства, на відміну від громадян України різних національностей, законодавчо обмежені в деяких політичних (щодо можливостей обирати й бути обраним до органів влади, належати до політичних партій) та соціально-економічних (працевлаштування, здобуття освіти тощо) правах. Загалом проблема ієрархічних зв'язків між елементами етнонаціональної структури українського суспільства є чи не най3 — 4-1649

33

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

менш дослідженою, що не в останню чергу пояснюється браком відповідної соціальної інформації. В контексті системного бачення етнонаціональної структури українського суспільства важливо з'ясувати не тільки її внутрішню будову, а й зовнішні зв'язки кожного з її елементів, зокрема можливість входження останніх у більші системи, організовані за гомоетнічним принципом (більші спільноти). З цієї точки зору українську етнонацію, зрозуміло, не можна розглядати як складову частину більшої гомоетнічної системи (спільноти). В цьому сенсі вона вже є найзагальнішою системою, яка має свої підсистеми: територіальне або поселенське ядро етносу (українці, які проживають в Україні) та діаспору (українці, які проживають за межами України на території інших етнополітичних організмів). Щодо національних меншин України, то, будучи діаспорними утвореннями стосовно своїх етнічних батьківіцин (країн виходу), вони якраз і виступають складовими частинами, або підсистемами, відповідних етносів, основні ареали розселення яких знаходяться за межами української території. Саме слово «меншина» вказує на те, що це частина цілого. Скажімо, угорці в Україні є частиною угорського етносу, поселенське ядро якого розміщене в Угорщині. Так само польська, російська, білоруська, румунська, вірменська (цей перелік можна було б продовжити) меншини є частинами відповідних етносів, поселенські ядра яких знаходяться на територіях держав — їхніх етнічних батьківщин. Цілком очевидно, що в цю схему не вписуються етнічні групи з невизначеним статусом. Проте це радше поодинокі випадки, що потребують окремого аналізу, на якому тут не зупинятимемося. Навіть побіжний погляд на етнос через просторове розміщення його частин дає підстави зробити висновки, які прямо стосуються підходів до забезпечення подальшого розвитку етнонаціональної структури українського суспільства. Уявімо собі на мить цілком гіпотетичну ситуацію, за якої якась національна меншина або навіть кілька меншин зазнали б в Україні етнічної асиміляції. Це, звичайно, вкрай негативно позначилося б як на даних етнічностях, так і на етнічній мозаїці України загалом. Проте така ситуація не становила б системної загрози відповідним етносам, яким надано усі можливості для успішного розвитку на території їх етнополітичних організмів (держав). Проте

34

Деякі аспекти

системного

бачення //

розвитку

якби в Україні не було створено належних умов для збереження й розвитку етнокультурної самобутності українців, то не виключено, що вони як цілісний етнос з часом просто зникли б із земної кулі. Усе це слід ретельно враховувати, формуючи та здійснюючи державну етнополітику в Україні, особливо, коли йдеться про визначення пріоритетів етнокультурного, зокрема мовного, розвитку, форм і способів захисту етнічних прав титульної нації та національних меншин, моделі міжетнічної взаємодії тощо. Ефективна державна етнополітика, що спирається на адекватну законодавчу базу, науково обґрунтовані рекомендації та достатні фінансові ресурси мають стати головним інструментом для модернізації етнонаціональної структури українського суспільства у бік її більшої відповідності кращим європейським зразкам.

з*

УКРАЇНСЬКА ЕТНОНАЦІЯ

УКРАЇНЦІ (самоназва). Народ, основне населення України. У. належать до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім'ї. За даними перепису 2001 р.1, чисельність У. в Україні становить 37 541 693 особи, що дорівнює 77,8 % усього населення держави. У 1989 р. чисельність У. (37 419 тис.) становила 72,2 % населення УРСР. Ці дані свідчать про те, що, попри зменшення населення України майже на 7 %, чисельність У. скоротилася лише на 1 %, а питома вага зросла на 5,6 %. У. становлять більшість населення усіх регіонів України, окрім АР Крим. Рідною мовою вважають українську 85 %, російську — 14 %, розмовляють також угорською, молдавською, румунською, білоруською, кримськотатарською. У містах проживають 59 % У., решта (41 %) — сільське населення. За ступенем урбанізованості У. серед численних етносів поступаються росіянам, білорусам та полякам. Аналогічною є ситуація щодо кількості осіб з вищою освітою (28 %) 2 . У. — стала спільність людей, що складалася історично на території їх давнього розселення і Дані до 1989 р. подаються переважно за матеріалами А. Пономарьова : Українці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 30—138. 2 Маються на увазі особи з повною, базовою, початковою та незакінченою вищою освітою. 1

Українська

етнонація

характеризується низкою спільних ознак: етнічною самосвідомістю, самоназвою, мовою, психічним складом, культурою, побутом, соціально-територіальною організацією. За типологічними ознаками У. неоднорідні. До складу етнонації входять такі основні компоненти: 1) традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами; 2) етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву; 3) субетнічні групи, що складаються як з етнорегіональних, так і етнографічних угруповань. Певне уявлення про зовнішні ознаки У., їх місце серед інших народів, а також про стан їхнього внутрішнього розвитку дають кількісні характеристики — динаміка чисельності та характер розселення. Вони визначаються трьома основними чинниками: станом природного відтворення (рівнем народжуваності та смертності), ступенем міграцій та характером етнічних процесів (консолідаційних, інтеграційних або ж асиміляційних). У свою чергу, значення та особливість прояву кожного із вказаних чинників коригувалися своєрідністю історичної долі У., позначеною, як відомо, особливою драматичністю. Адже територія України весь час розчленовувалася між окремими державами, кожна з яких, як правило, проводила політику денаціоналізації. Її наслідком ставала асиміляція українського населення, нині особливо відчутна на тих українських землях, що опинилися поза межами основного етнічного масиву, окресленого державними кордонами України, — Стародубщині (Росія), Мараморощині та Банату, що відійшли до Румунії, Пряшівщині, яка відійшла до Словаччини. Відповідно до своєрідності історичної долі У. визначалися й етнічні процеси, зумовлюючи зміни їхньої чисельності як в Україні, так і поза її кордонами. Так, зменшення кількості У. протягом XVIII ст. на території їх основного етнічного масиву з 85,6 до 83,3 % було спричинене насамперед імміграційними процесами, а також відторгненням від материнського етнорегіону деяких українських земель. Міграцію У. за межі своєї етнічної території ілюструють такі показники: лише в Росії на поч. XVIII ст. налічувалося 8 % усіх У. світу, на поч. XIX ст. — 14,4 %, на поч. XX ст. — 22,4 %. Міграційні процеси, які переважно позначалися на зменшенні чисельності У. і в XIX ст., утворювали два могутніх потоки: один ішов у внутрішні губернії Російської держави (на Алтай,

37

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Далекий Схід, Нижнє Поволжя, Північний Кавказ) та щойно звільнені землі (Новоросію, Бессарабію); другий — в основному за океан (до Канади, США, Бразилії, Аргентини та ін.). Якщо у 1795 р. за межами України перебувало майже 2 млн У. (в Україні налічувалося 8695,3 тис. осіб, у всьому світі — 10 440,1 тис.), то у 1897 р. понад 6 млн осіб (в Україні — 20 977,9 тис., в усьому світі в цілому — 26 365,5 тис. осіб). У 20—30-ті роки XX ст. відбувалося відносне зростання кількості У. в Україні (їхня питома вага щодо чисельності У. у світі досягла 83,6 %) внаслідок як деякого збільшення території основного етнічного українського масиву, так і асиміляційних процесів, що охопили зарубіжне українство. Кількість У. збільшувалась і в 40-х роках минулого століття внаслідок переселення У. з Польщі та Чехословаччини під час обміну населенням між цими країнами та СРСР. В останні три десятиліття (за винятком останніх років) зростання відносної й абсолютної чисельності У. в Україні уповільнюється через посилення асиміляційних процесів, а також пожвавлення міграції в Україну іноетнічного населення з республік колишнього СРСР. Збільшилась у вказаний період імміграція У. за кордон. Зазначена тенденція характеризується такими даними. У 20-х роках XX ст. загальна чисельність У. становила 37 млн 227,8 тис. осіб, з них проживали в Україні 27 млн 567 тис., у різних р-нах СРСР — 8 млн 344,4 тис., у країнах Західної Європи — 745,8 тис., в Америці — 560,0 тис. осіб. Наприкінці 30-х років відповідно: 35 млн 616 тис. осіб — усього, 29 млн 606,8 тис. — в Україні, 4 млн 524,7 тис. — в СРСР, 876,1 тис. — в Європі, 609,0 тис. —в Америці; у 1959 p.: 38 млн 624,7 тис. — 32 млн 158,4 тис. — 5 млн 063,3 тис. — 335,0 тис. — 1 млн 053,0 тис. осіб; у 1979 p.: 44 млн 083,9 тис. — 36 млн 495,6 тис. — 5 млн 858,3 тис. — 490,0 тис. — 1 млн 220 тис. осіб; у 1998 р. — 46 млн 136,0 тис. —37 млн 419,0 тис. — 6 млн 764,0 тис. — 500,0 тис. — 1 млн 428,0 тис. осіб. Лише останнім часом починає проявлятися тенденція до збільшення чисельності та питомої ваги У. в Україні, а також у державах ближнього зарубіжжя. Вона спричинена зростанням їхньої національної свідомості: чимало У., колись записаних під іншою національністю, тепер відновлюють свою національну приналежність; кількість У. в Україні збільшується, зокрема, за рахунок повернення У. з країн ближнього зарубіжжя. Останнім часом кількість У. в Україні зросла на 930 тис. осіб.

38

Українська

етнонація

Отже, У. — один з найбільших народів Європи, другий за чисельністю серед слов'янських народів і основний в етнонаціональній структурі України. Відповідно до кількісних характеристик окреслюється й великий культурний здобуток У. Проте їх етнічну історію дослідники нерідко оцінюють неадекватно. Така позиція найрельєфніше виявилася у період «інтернаціоналізації», ідеологічною основою якої була теорія «колбочки». Обстоюючи ідею злиття всіх націй в нову й єдину історичну спільність — радянський народ, а національних культур — в загальнорадянську культуру, ця теорія деформувала історичне мислення. Виходило, ніби не потрібно звертатися до проблем національного розвитку, осмислення національного коріння, природи та механізму нації, уникаючи самого поняття «український народ», вживаючи натомість термін «народ України». Мовляв, перша назва має «націоналістичне» забарвлення, а друга — засвідчує «інтернаціоналізм». До речі, вказана концепція не така вже й нова, методологічно вона пов'язана з дещо призабутою, але також хибною теорією, доволі поширеною наприкінці минулого століття як у вітчизняній, так і в зарубіжній історіографії. Йдеться про обґрунтування пріоритетності «російської (іноді польської) історії» в історії східних слов'ян: її витоки відшукували у давньокиївському пласті, ведучи далі історичний стрижень через Велике князівство Володимирське — Московське князівство — Російську імперію, а відтак і СРСР з обов'язковим геополітичним етногенетичним центром у Москві. Виходило, що власного національного життя український народ ніколи не мав: воно розчинялося або у всесвітній історії, або в історії Речі Посполитої та історії Росії. Раннє Середньовіччя України (XIV—XVI ст.) ховалося в історії Великого князівства Литовського, Угорщини, Речі Посполитої, а час після XVII ст. — в історії Російської держави. Історія України й У. зводилася тим самим до нетривалого часового відтинку — з моменту «відпадання» від Польщі до возз'єднання з Росією, тобто лише до історії Гетьманщини. Перші спроби з'єднати цю «урізану» історію з попередніми віками історичного розвою українського народу сприймалися з недовірою, як прояв якихось утаємничених тенденцій, вплив політиканства в науці, свідчення українського сепаратизму. Отже, заідеологізовані підходи до осмислення етнічної історії У., що культивувалися тривалий час, а деякою мірою дають-

39

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ся взнаки і нині, відволікали від основної проблеми — походження та формування українського етносу та української нації. Викривляючи ранню історію У., цілком природно, відсували у пізніші періоди і час їх етно- та націогенезу, що давало підстави для деформації всієї етнічної історії та, певна річ, заперечення оригінальності У. як нації. Спростовувалася її окремішність: вона поставала «провінційною народністю», а її мова — великоруською «підговіркою». Сьогодні в етнологічній науці ми підходимо до тієї межі, яку можна назвати «етапом очищення» — звільнення її від ідеологічних і політичних догм і, власне, повернення на наукові позиції об'єктивності. Остання передбачає розгляд будь-якого етносу, в тому числі й українського, як самобутнього утворення, що має притаманні лише йому риси, своєрідний механізм зародження, формування й відтворення, оригінальну історію, тобто все те, що становить внутрішню сутність етносу. Це добре відоме нині положення, особливо фундаментально обґрунтоване Л. Гумільовим, набуває надзвичайної гостроти та полемічності, тільки-но починає проекціюватися на український ґрунт. І це зрозуміло, адже воно суперечить усталеній теорії про генетичну єдність і навіть одночасність зародження всіх споріднених східнослов'янських народів — росіян, українців і білорусів. Не відкидаючи положення про їх етнокультурну спорідненість (але в жодному разі не поділяючи ідею про «єдину етногенетичну колиску»), підкреслимо своєрідність кожного з названих народів, яка виявляється не тільки в несхожості їх історичного розвитку, але, головне, у самій природі походження. На відміну від багатьох інших народів У. зароджувалися у дуже незвичній етнічній та історичній ситуації, а саме на перетині різних систем — етнокультурних, соціальних, економічних, політичних, релігійних, а нерідко і на зламі несумісних культур. На історично-культурні зони нашаровувалися також етнічні, мовні, адміністративні та політичні системи, створюючи передумови для формування ієрархічності української національної культури, що проявляється, зокрема, у розмаїтті її регіональних та зональних варіантів. Регіональність української культури — одна з найхарактерніших її особливостей, що водночас дає ключ до розуміння глибинної сутності культури, її осмислення як соціальної системи. За своєю структурою етнічна культура У. надзвичайно різнопланова, етнографічно багатобарвна, а в

40

Українська

етнонація

історичному плані — багатошарова, тобто вона самобутня й неповторна навіть у системі споріднених народів, хоч і ґрунтується на спільній для них слов'янській основі. Багатоваріантність закладена у самій природі генези У. Адже її етнічна основа — давньоруська етнічна спільнота — не була монолітною, а складалася з різних субетносів. В їх ролі виступали тоді етноплеменні об'єднання, відомі з «Повісті врем'яних літ» як племена полян, древлян, сіверян, волинян, тиверців, білих хорватів, уличів. Етнічна мозаїчність надалі посилювалася через утворення етнотериторіальних та етнополітичних одиниць — земель, а відтак і «княжих столів» (князівств), відомих за назвами Галицька, Холмська, Перемишлянська, Сяноцька землі, Поділля, Покуття, Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Чернігівщина, Стародубщина, а у пізніші часи — Вкраїна, Мала Русь, Запорожжя... До речі, етнографічна мозаїчність українського етносу не означає його послаблення, розпорошення або руйнацію. Навпаки, розмаїття субетнічних утворень і, зокрема, етнографічна мозаїчність забезпечують життєздатність етносу, підтримуючи етнічну єдність через внутрішнє неантагоністичне суперництво між ними. Йдеться, власне, про головний стабілізуючий етнос механізм: якщо він спрощується, відбувається деградація, а то й руйнація етносу. У цьому плані український етнос — надзвичайно стійка система завдяки її складній субетнічній структурі, що формувалася біля витоків його зародження. Упродовж століть вона підтримувалась, набуваючи нових забарвлень: починаючи з XV ст. до її складу включалися нові етнотериторіальні одиниці — історично-етнографічні регіони. їх виникнення пов'язане зі специфічністю історичної долі України й У., зокрема, з колонізацією окремих земель України агресивними сусідніми державами, які надавали їм власні специфічні етнокультурні риси. Історично-етнографічна карта України надзвичайно різноманітна, включаючи такі регіони (а отже, й регіональні типи культури), як Середня Наддніпрянщина (Гетьманщина), Полісся, Сіверщина, Поділля, Волинь, Галичина, Закарпаття, Північна Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Донщина, Слобожанщина, до складу яких, у свою чергу, входять відомі історичні зони — свого роду символи етнічної історії У.: Надпорожжя, Надбужжя, Наддністрянщина тощо, а також ет-

41

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

нографічні р-ни — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, регіон розселення поліщуків. Нині відроджується пам'ять і про ті історичні землі У., що відійшли до сусідніх держав, але залишилися частиною українського материнського етнорегіону, — Берестейщину, Стародубщину, Подоння, Кубань, Сяноччину, Холмщину. Ще колоритніша етнонімічна картина У.: вона містить у собі як нові, так і стародавні самоназви. До наших днів збереглися крайові самоназви, що траплялися ще у давньоруських літописах і позначали причетність людей до «батющини» — землі свого роду, своїх предків: кияни, чернігівці, смоляни, полотчани. Пізніше з утворенням нових країв та земляцьких об'єднань виникли самоназви за походженням. Вони й нині доволі усталені в крайовій самосвідомості У.: подоляни, волиняни, поліщуки, буковинці, слобожани, запорожці, донеччани. Картина крайових самоназв, що віддзеркалює регіональну самосвідомість У., не завжди, однак, вписується у структуру історично-етнографічного районування країни. Палітра етнонімічних назв складніша, оскільки пов'язана з надзвичайно тонким механізмом — самосвідомістю людей, котрі не завжди адекватно визначають свою належність до певного регіону. Етнічна самосвідомість У. завжди була і є нині багатошаровою, пов'язаною з усвідомленням своєї причетності до держави, до нації, до краю. Сучасний її шар виявляється в основному на трьох рівнях: крайової, етнічної та національно-державної самосвідомості. Остання як найвищий щабель розвитку етнічної самосвідомості складається з двох фаз — «спокійної», для якої характерним є усвідомлення цілісності української нації, і «лавиноподібної», пов'язаної з пробудженням українства як державної нації. Ієрархічність етнічної самосвідомості особливо рельєфно проявляється в регіонах зі складною етнічною структурою населення. Так, у Західному Поліссі, де проживають в основному У. та білоруси, етнонімна картина така: У., усвідомлюючи себе українцями, називають себе поліщуками, а сусідніх У., які мешкають південніше, — польовиками або полянами; білорусів вони називають литвинами, хоча ті самі себе називають поліщуками, вважаючи, що литвини («ліцвіни») — це білоруси, які проживають у Білорусі. У. західних р-нів Полісся переважно усвідомлюють себе русинами в пам'ять своїх пращурів часів Давньої Русі.

42

Українська

етнонація

Ще розмаїтішою є система етнічної та етнорегіональної самосвідомості У. Карпатської України. Там у середовищі українського населення виявляється декілька її рівнів: усвідомлюючи себе українцями (і, відповідно, називаючись українцями), вони постійно зберігають генетичний зв'язок із давньою Руссю через додаткову самоназву «русини» («руснаки», «русичі», «руські»); усвідомлюючи приналежність до рідною краю — Карпат, іменуються «карпаторусами»; залежно від приналежності до етнографічних груп — «гуцулами», «бойками» або «лемками», а залежно від р-ну проживання — «підгорянами», «верховинцями» чи «долинянами». Сусідів-українців, які колись мешкали на землях, що знаходились у складі Австро-Угорщини, вони іменують «агрорусами», а ті їх — «рутенами» (латинська назва русинів) або «крайниками» (власне українцями). Подібна ієрархічність самоназв та назв У. склалась і в багатьох інших етноконтактних зонах України, відтворюючи тим самим розмаїтість етнічної історії та етнічної самосвідомості У. Основні етнонімічні фрагменти такі: батюки, бойки, буковинці, верховинці, волиняни, галичани, гуцули, запорожці, карпаторуси, козаки, лемки, малороси, малоросіяни, ополяни, підгорці, пінчуки, подоляни, поліщуки, польовики, поляни, райки, роксолани, русини, руснаки, севрюки, слобожани, степняки, тавричани, угроруси, хохли, червоноруси, черкаси, черноморці. Проте все це разом є однією нацією — У., котрі увібрали все розмаїття її історично-етнографічних барв, бо вона об'єднала їх спільністю національної свідомості, єдністю історії та культури. Розуміння системи етнонімічної картини та етнічної самосвідомості У. дає можливість впритул підійти і до загальніших наукових проблем, зокрема проблеми етно- та націогенезу У. Її актуальність наразі набуває особливої значущості нерідко через втягнення цієї проблеми у вир політичних та публіцистичних пристрастей, породжуючи фантастичні теорії походження У. їхні витоки пов'язують то зі скіфами, то з гунами чи болгарами, то з етрусками або й китайськими племенами, намагаючись таким чином «подовжити» етнічну історію У. Насправді ж наукових підстав для подібних теорій і гіпотез немає. Дані археологічних, антропологічних, лінгвістичних та етнографічних досліджень підтверджують східнослов'янську основу У. їхніми далекими предками були анти й склавіни, котрі, починаючи з другої чверті І тис. н.е., заселяли межиріччя Дніпра і Прип'яті. Корін-

43

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ня пам'яток дулібів-волинян, що входять у коло слов'янських старожитностей типу Луки-Райковецької, сягає празької та деяких більш ранніх культур. Дулібо-волинянське об'єднання не досягло своєї державної завершеності. Східнослов'янську державу Русь, що сформувалася у IX ст. на ширшій етноплемінній основі, по суті, можна вважати початком української державності та поштовхом до націогенезу. Щоправда, він не був завершений: через нетривалий час існування держави так і не сформувалася, на жаль, саме українська самосвідомість її населення. Націогенез У. пов'язаний з їхнім загальним національним піднесенням, що виявилося у формі національно-визвольної боротьби XVI—XVII ст. Саме тоді оформилися національні інтереси, визначилися національна ідея, національні гасла та атрибути, Запорозька Січ — тож недаремно тоді У. називали «нацією козаків». Однак процес націогенезу У. «дозрівав», проходячи ряд етапів, відомих як «національно-культурне відродження». Розпочавшись у XIV ст. як військово-політичне відродження, воно тривало до кін. XVIII ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті у наші дні — у формі загального національного піднесення, охоплюючи всі важливі сфери життя українського народу — державотворення, культуру, науку, побут. Опосередкованим свідченням етно- та націогенезу У. є лінгвістичні дослідження. Мова У., сягаючи праукраїнських (слов'янських) діалектів, засвідчує свій безперервний розвиток. Найдавніші пам'ятки Київської Русі виявляють риси, що згодом стали визначальними для формування структури саме української мови (бл. XI ст.) і вказують на багато в чому відмінний розвиток порівняно з розвитком близькоспоріднених мов, зокрема російської та білоруської. Водночас вони свідчать про щедру палітру говорів і говірок, притаманних колись окремим етноплемінним об'єднанням, землям, регіонам. Сучасна українська мова зберігає розмаїття регіональних варіантів говорів: поліських, подільських, середньонаддніпрянських, гуцульських, бойківських, лемківських, буковинських, покутських, слобожанських, степових, наддністрянських, надсянських тощо. Генетичну картину У. розкривають й антропологічні дані, які підтверджують, що У. належать до великої європеоїдної раси, тяжіючи до її південної гілки. Характерні ознаки: високий

44

Українська

етнонація

зріст, брахіцефалія, відносно темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього «усередненого типу», до якого належить переважна більшість сільських жителів, трапляються на півночі України, в зоні Карпат, нижньому Подніпров'ї та Буковині, що дає підстави виділити тут окремі морфологічні варіанти. Взагалі за антропологічними характеристиками У. поділяються на декілька типів: карпатський, волинський, деснянський, нижньодніпровський та центральноукраїнський. Найдавніші, архаїчні риси фізичної будови збереглися на Правобережному Поліссі та Волині, де зафіксовано також сліди перебування балтських племен. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров'ї відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатській зоні та на Буковині — фракійського компонентів. Окрім того, в окремих південних р-нах Середньої Наддніпрянщини спостерігається незначна монголоїдна домішка — наслідок слов'яно-тюркських контактів часів Давньої Русі. Загалом У. — доволі антропологічно однорідна людність, основні ознаки якої формувалися на теренах України впродовж останніх тисячоліть. Достатньою розмаїтою є етнічна культура У. Її традиційною основою було хліборобство з потужним виявленням землеробської сутності, культом землі та землеробської праці. Згодом, з формуванням козацтва, на цю традиційну основу нашарувалася козацька культура, що обстоювала протилежні цінності. Якщо землеробський тип культури ґрунтувався на ідеї прив'язаності до землі й рідної оселі, віншуючи як життєдайний початок жінку, насамперед матір, то для козаків основоположними були ідея шляху, неспокою, чужини, простору та суто чоловічі чесноти. Взаємодія двох типів етнічної культури і, власне, двох типів ментальності, що відбувалася тим не менше на спільній міфологічній основі, значною мірою привнесла в систему ментальності елементи фантастичного й водночас трагічного. Ця своєрідність менталітету згодом набула національних рис і національного характеру У. — народу з надзвичайно високим чуттям трагічного. Певна врівноваженість цих майже протилежних етнокультурних систем досягалася за рахунок творення національної еліти — носія не лише національної свідомості, а й нового типу культу-

45

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ри європейського рівня. Початок її формування припав на порубіжжя XVI—XVII ст. Спрямований національною елітою український менталітет позначився на своєрідності українського суспільства, орієнтованого передовсім на внутрішні механізми самоорганізації. Саме тому у ньому досягли закінченого розвитку системи родинної спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехових організацій тощо. Така спрямованість системи із відповідною комунікацією етнічних стереотипів характеризує українство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом з тим його не можна віднести і до архаїчного типу суспільства, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка толерантно ставиться до різних суперечностей.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ З НЕВИЗНАЧЕНИМ СТАТУСОМ

АЗЕРБАЙДЖАНЦІ (самоназва — азербайджанлилар). А. — основне населення Азербайджану (5 млн 805 тис. осіб). Загальна кількість — бл. 17 млн осіб. Живуть також в Ірані — 7 млн, Російській Федерації — 336 тис., Грузії — 307,6 тис., Узбекистані — 44,4 тис., Туркменії — 33,4 тис., Казахстані — 90,1 тис., Киргизії — 15,8 тис., до нещодавна у Вірменії — 84,9 тис., незначна кількість — в Афганістані, Іраку, Туреччині. Належать переважно до південної раси великої європеоїдної раси. Мова азербайджанська офіційно називається «тюркська» і входить до південно-західної (огузької) підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; діалекти: північні, західні, східні, південні. Писемність з 1991 р. на основі латинської графіки. Віруючі А. — мусульмани, здебільшого шиїти. В Україні, за даними перепису 2001 p., проживає 45 176 осіб (1989 р. — 36,9 тис.). Найбільше — у Донецькій (8075), Харківській (5684), Дніпропетровській (5683), Луганській (3121) обл., АР Крим (3748), Одеській обл. (2777), м. Києві (2567), Запорізькій обл. (2490). Рідною мовою вважають азербайджанську 23 958 (52 %) осіб, українську — 3224 (7 %), російську — 16 968 (37 %), кримськотатарську — 102 (0,2 %) особи. Етнічна історія. В етногенезі А. брало участь населення давніх держав Мани (перша пол. І тис. до н.е.), Албанії Кавказької (друга пол. І тис. до н.е. — X ст. н.е.), Мідії, Атропатени (IV ст.

47

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

до н.е. — VII ст. н. е.), албани, гаргари, утії, каспії, леги, які розмовляли кавказькими мовами, — на півночі та іраномовні куртії, манеї, мідяни — на півдні. Атропатена після арабського завоювання VII ст. стала називатися Адербайджан (арабською), Адербадаган (перською). Під владою Арабського халіфату було об'єднано Північний та Південний Азербайджан; почалося поширення ісламу. З місцевим населенням змішувалися, особливо з поч. І тис. н.е., прийшлі, перевалено тюркомовні народи (гуни, хозари та ін.). Процес тюркізації відбувався в основному в XI— XIV ст., що було пов'язане із вторгненням тюрків-огузів (сельджуків) і монголо-татар. У XI—XIII ст. перевалено завершилося формування азербайдлсанського етносу. У цей час відбувається заміна корінних мов — іранської азери (на півдні, терен Атропатени) і кавказької аранської (на півночі, терен Албанії) тюркською. До сер. XVIII ст. на території Азербайдлсану існувало понад 15 дерлсав-ханств (найбільші — Кубинське, Шекінське, Ширванське, Бакинське, Карабаське), які підкорялися Ірану. Приєднання Північного Азербайджану до Росії відбулося у першій третині XIX ст. (за Гюлістанським 1813 р. і Туркманчайським 1828 р. договорами Росії з Іраном). У сер. XIX ст. оформилася сучасна літературна мова на базі бакинсько-шемахінського діалекту і староазербайдлсанської мови; писемні пам'ятки на староазербайдлсанскій мові належать до XIII—XIX ст. До 30-х років XX ст. в офіційних російських документах А. називалися закавказькими (адербайджанськими) тюрками, татарами. Після проголошення Азербайдлсанської РСР (квітень 1920 p.; з 1990 р. — Азербайдлсанська Республіка) відбувалася подальша консолідація А. У 1929 р. азербайджанська писемність була переведена з арабської на латинську графіку, у 1939 р. — на російську, з 1991 р. — знову на латинську. БІЛОРУСИ (самоназва — бєларуси). Б. — основне населення Білорусі (7904,6 тис. осіб). Загальна чисельність — бл. 10,5 млн осіб. Живуть також у Російській Федерації (1206,2 тис.), Литві (63,2 тис.), Латвії (119,7 тис.), Естонії (27,7 тис.), Україні, Казахстані (182,6 тис.), Польщі (бл. 250 тис.), Молдавії (19,6 тис.), у США, Аргентині, Канаді. Виділяється субетнічна група поліщуків. У говорі цієї групи Б. спостерігаються деякі фонетичні риси, властиві українській мові. На інших окраїнах білоруської етнічної території в говорі та окремих елементах культури місцевого білоруського населення та-

48

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

коле помітний вплив сусідів: на півночі та сході — росіян, на заході — поляків-мазовшан, на північному заході — литовців і латишів. Б. належать переважно до східноєвропейського типу середньоєвропейської раси (у межах великої європеоїдної раси). Розмовляють білоруською мовою східної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї; діалекти: південно-західні, північно-східні, т.зв. поліські говори. Після 1945 р. білорусами було записано бл. 1,5 млн українців Берестейщини. Поширені також польська, литовська мова. Писемність на основі кирилиці. Віруючі Б. — переважно православні, бл. 25 % — католики. Згідно з переписом 2001 p., чисельність Б. в Україні — 275 763 особи (у 1989 р. — 440 тис.), що становить 0,57 % населення України (1989 р. — 0,9 %). Серед них: у Донецькій обл. — 44 525 осіб (16 %), Дніпропетровській — 29 528 (10 %), АР Крим — 29 285 (10 %), Луганській обл. — 20 587 (7 %), м. Києві — 16 549 (6 %). Концентрація у місцях компактного розселення — переважно Рівненській обл. — (11 827 осіб) — є помітно меншою, ніж в індустріальних та урбанізованих регіонах. В інших обл., суміжних з Білоруссю (Волинській, Житомирській, Київській), кількість Б. населення значно менша. За рідну білоруську мову вважають 54 573 особи (19,7 %), українську — 48 202 (17,4 %), російську — 172 251 (62,4 %), молдавську — 42. Подальше опрацювання результатів перепису дасть можливість з'ясувати причини такого інтенсивного зменшення кількості Б. в Україні — 38 % — еміграцію або асиміляцію; навряд чи можна говорити про природне зменшення (навіть з урахуванням загального скорочення населення країни на понад 7 %). Високоймовірною є роль обох вказаних чинників, оскільки серед Б. в Україні переважає міське та високоосвічене населення, яке є наймобільнішим у цих процесах. Щодо втрати характерних етнічних ознак, то у Донецькій обл. вважають рідною білоруську мову лише 10,4 % Б., російську — 85,5, українську — 3,9 %. Щоправда, у Рівненській обл., де Б. є переважно сільськими жителями, вважають рідною українську мову 80 %, а білоруську — 11,2 %; щодо останньої це дуже близько до показників індустріальної Донеччини і є безперечним показником асиміляції. У попередній (дорадянський та радянський) період переважала протилежна тенденція1. Протягом тридцятилітнього періоСоціально-демографічна динаміка Б. населення до 1989 р. подається за: Данильченко О., Рудницька Т. Білоруси / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 21—24. 1

4 — 4-1649

49

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ду з 1959 р. кількість Б. в Україні зросла на 51,3 %. Таке інтенсивне кількісне збільшення білоруської етнічної групи було пов'язане насамперед з активними міграційними процесами. Іншою вагомою причиною збільшення чисельності Б. стало те, що в повоєнний період народжуваність у Б. України була значно вищою, ніж в інших етнічних групах (28,7 на 1000 осіб у Б. проти 19,4 у росіян і 21,4 в українців у 1959 p.). Найвища серед інших етнічних груп частка осіб, які народилися поза межами України (в 1989 р. вона досягала 65,4 %), підтверджує, що Б. є новим населенням України і більшість з них — переселенці. Нині Б. розселені досить рівномірно по всій території України. Для них характерне, як правило, дисперсне розселення у всіх без винятку обл. Найбільшу частку Б. статистика фіксує в Донецькій обл., де проживає 17,5 % (нині 16,1 %) усіх Б. України. Переважна більшість білоруського населення України є жителями міст. Питома вага городян в цій етнічній групі в період 1959— 1989 pp. постійно зростала і наприкінці 80-х років досягла майже 80 %. Якщо в 1959 р. мешканці міст серед Б. становили 73,3 %, то у 1989 р. — вже 79,3 %. Найбільша частка городянбілорусів у Донецькій (93,7 %) і Луганській (92,9 %) обл. Дише в одній обл. — Рівненській — сільські жителі серед Б. становлять більшість (68,6 %). Саме тут, у смузі українсько-білоруського пограниччя в Сарненському і Рокитнянському р-нах, розташовані села, що є основним масивом більш-менш компактного проживання Б. на теренах України, де вони мешкають разом з українцями та в українському оточенні. Значна частка сільського населення серед Б., які живуть у Кіровоградській (42,3 %), Миколаївській (36,1 %) та Полтавській (32,3 %) обл. Тут їх оточення, особливо у Миколаївській обл., в основному є етнічно змішаним. Вивчення мовної ситуації, що склалася в етнічній групі Б., показало, що тільки 35,5 % (нині 19,7 %) Б. вважало рідною мовою білоруську, 55,2 % (нині 62,4 %) — російську. Зрештою, менше половини білоруського населення України (48,5 %) констатувало в 1989 р. вільне володіння мовою своєї національності. З 1970 по 1989 р. питома вага Б., котрі вільно володіють українською мовою, зросла з 22,7 до 27,9 %, з яких 9,3 % (нині 17,4 %) вважали цю мову рідною. За показниками рівня освіти білоруська етнічна група на 1989 р. займала четверте місце серед інших етнічних спільнот України. Якщо у 1959 р. частка Б. з вищою освітою становила 2,6 %, то наприкінці 80-х років вона значно зросла і в 1989 р.

50

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

становила 11,6 % (у містах — 13,6 %, на селі — 3,3 %). (Дані щодо освіти за 2001 р. повністю ще не опрацьовані.) Пропорції соціально-професійного складу трудоактивної частини білоруської етнічної групи, що певною мірою віддзеркалюють її статусні позиції на соціальній драбині українського суспільства, на рубежі 80—90-х років мали такий вигляд: керівники — 3,89 %, спеціалісти — 21,35, службовці-неспеціалісти — 6,37, робітники — 59,50, селяни — 8,90 %. Приблизно половина трудоактивних Б. зайнята в індустріальному промисловому виробництві та сільському господарстві. Значною також є частка Б., які працюють у гірничо-видобувній промисловості. Новіші дані, з урахуванням істотної зміни соціальної та статусної структури суспільства за останні 10 років, ще не можна навести. З громадських об'єднань Б. в Україні можна назвати Всеукраїнську спілку білорусів з осередком у Києві (голова — І.О. Оржехівська), Білоруське культурно-просвітницьке товариство у Сімферополі, Обласне земляцтво білорусів у Вінниці, Волинське товариство білорусів у Луцьку, Закарпатське обласне товариство білорусів «Сябри» в Ужгороді, Товариство білорусів «Мінськ» у Запоріжжі, Білоруську громаду Львівської області у Львові, Рівненське обласне управління «Білорусь». Б. в Україні. Поселення Б. на терені України почалося ще в ранньому Середньовіччі. Історичні джерела донесли до нас імена багатьох майстрів, вихідців з Полоцької, Туровської, Мозирської земель, які жили й працювали в Києві. Важливу роль у взаємовідносинах українського й білоруського народів доби Середньовіччя відігравали переселення, пов'язані із соціальними конфліктами. Значна частина білоруського населення, що в ході цієї боротьби в XVI—XVII ст. перейшла в Україну, осідала в містах, зокрема в Києві, Черкасах, Каневі, Звенигороді, Луцьку. У степовому Подніпров'ї селилися відхідці з білоруських земель, які займалися рибальством і мисливством. Під час Визвольної війни українського народу 1648—1657 pp. велика кількість Б. рятувалася від терору шляхти на українських землях. У другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст. переселення Б. в Україну значно збільшилося. Відбувалося воно переважно в трьох основних формах: втечі селян на вільні землі від соціального гніту, примусового переселення кріпаків поміщиками та відхідництва. Вихідці з Білорусі поселялися на спустошених вій4*

51

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

нами Подніпров'ї, Волині. Чимало білоруських сіл виникло на Рівненщині, Слобожанщині, у верхів'ях р. Сули. У другій пол. XVIII ст. тривало переселення Б. в Україну, почасти набуваючи нових форм. Зокрема, в 1794 р. до Катеринослава з Могилівської губ. було переведено Дубровненську суконну мануфактуру разом з приписаними до неї селянами в кількості 2854 сім'ї, що започаткувало розвиток промисловості на півдні України. У цей період значно зростає відхідництво на Чернігівщину, причому не лише на сезонні роботи, а й пов'язане з добуванням солі та ремісництвом, а також в міста Київ, Кременчук, Катеринослав, Херсон. Чимало відхідників залишалися там на постійне проживання. Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. великих масштабів набуло переселення поміщицьких селян із білоруських вотчин на вільні землі Причорномор'я. Внаслідок цього утворилися білоруські села на Миколаївщині, в межиріччі Інгульця та Інгулу. Неподалік, на Єлисаветградщині, жили й переведені з Білорусі військові поселенці. Нова ситуація склалася в ЗО—40-х роках XIX ст. Тоді на південь України було переселено декілька тисяч сімей дрібної білоруської шляхти, позбавленої дворянських звань після польського повстання 1830—1831 pp. Переселення селян-однодворців колишніх білоруських дворян відбувалося і в 1846 р. Суттєвим чинником зміни етнічної ситуації в Україні в XIX ст. стали втечі сюди, переважно на південь, білоруських селян-кріпаків. Особливого розмаху й масовості цей селянський рух набув у 20—30-х роках. Упродовж XIX ст. інтенсивність міграції з Білорусі в Україну посилювалась і досягла значних розмірів. За переписом 1897 p., лише в Київській губ. Б. налічувалося 6395 осіб. У другій пол. XIX ст. характер та спрямування міграційних процесів дещо змінюються. У зв'язку з вичерпанням фонду вільних земель на півдні України більшість білоруських переселенців цього періоду зрештою ставали робітниками на промислових підприємствах Поділля, а також Донбасу й Придніпров'я, які швидко розвивались. Індустріальна праця та міський спосіб життя, що прийшли на зміну порівняній замкнутості колишніх сільських громад, значно прискорили процеси розмивання та асиміляції відносно нечисленного білоруського населення України. Цьому значною мірою сприяла близькість мов і спорідненість культур двох сусідніх народів, що мали також чимало спі-

52

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

льних рис у господарчому житті та побуті. Особливої інтенсивності асиміляційні процеси набули вже в XX ст. У роки Першої світової та Громадянської воєн міграція з Білорусі в Україну різко зменшилась і лише із середини 20-х років почала поволі зростати. Важливу роль у збільшенні кількості білоруського населення в Україні, як і в розвитку економічних та культурних зв'язків двох республік, у цей період відігравав такий доволі специфічний чинник, як сезонні робітники. Відродження зруйнованої війнами економіки країни розпочиналося з відбудови об'єктів першочергової ваги, зокрема шахт Донбасу, а також металургійних і машинобудівних підприємств півдня України. Майже половина сезонних робітників з Білорусі прямувала у Донбас. Якщо в 1924—1925 pp. їх було 6,2 тис., то в 1925—1926 pp. — вже 21,3 тис. осіб. Ще одним суттєвим чинником зростання чисельності Б. в Україні ставало сільськогосподарське переселення. У сер. 20-х років, коли малоземелля й перенаселення білоруського села давалися взнаки найвідчутніше, воно набуло значного розмаху. За першу пол. 1924 p. лише з Гомельської губ. на південь України переселилося 1125 осіб. Загалом у зазначений період в Україні проживало бл. 76 тис. Б. Однак переважна більшість їх була розселена дуже розпорошено в українсько-білоруському пограниччі та індустріальних центрах Донбасу й південного регіону, не утворюючи компактних етнічних масивів. Ця обставина в умовах форсованої індустріалізації та швидкого зростання кількості робітників прискорювала їхню асиміляцію і втрату ними національних ознак. Статистичні дані свідчать, що в 1926 р. на будівництві нових промислових гігантів Донбасу та Придніпров'я за оргнабором працювало понад 10 тис. робітників-білорусів, а в 1930—1931 pp. їх кількість зросла до 34 тис. осіб. Аналогічна ситуація повторилася в 1943—1950 pp., у період післявоєнної відбудови промисловості Донбасу та півдня України. Тоді у цих регіонах кількість Б. дещо зросла, але згодом почалося неухильне і дедалі швидше її зменшення. Етнічна історія. Основну участь в етногенезі Б. взяли східнослов'янські племена дреговичів, західних кривичів і радимичів на основі потужного балтського субстрату. Територія суч. Білорусі була колонізована слов'янами, а місцеве населення асимільоване впродовж VII—VIII ст. Ці племена у IX—XI ст. увійшли до складу Київської держави, яка формувалася, підко-

53

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

рюючи басейн Дніпра. Існування єдиної давньоруської народності залишається дискусійним питанням, оскільки Давня Русь була передовсім політичним об'єднанням, а за етнічним складом, хоч і за переважання слов'ян, строкатим. Стверджувати можна лише наявність спільної книжної мови та елітарної культури, з'ясування ж форм лояльності та структури ідентичності загалу східнослов'янської людності є вельми проблематичним. Ще на момент написання «Повісті врем'яних літ» (поч. XII ст.) значну роль відігравала ідентичність племінного характеру. Очевидною є рання схильність локальних князівств на білоруських теренах до сепаратизму від київського столу. У сер. XIII — поч. XIV ст. землі Білорусі увійшли до складу Великого князівства Литовського, де протягом XIV—XVI ст. на території Турово-Пінської, Берестейської, Гродненської, Полоцької, Мінської, Вітебської і частини Смоленської та Чернігівської земель склалася давньобілоруська (або «руська») мова, яка у XIV—XVI ст. використовувалася у державному діловодстві, літописанні, правових пам'ятках. Політична окремішність і процеси структурування еліти русько-литовського походження на ґрунті потужної місцевої локальної ідентичності відіграли визначальну роль у формуванні специфічних рис білоруської культури та мови. Білоруська етнічна спільнота сформувалася у XIV—XVI ст. У цей час стосовно частини білоруських земель почала уживатися назва Біла Русь. Щодо походження цієї назви у науковій літературі немає спільної думки. Найчастіше трапляється тлумачення найменування Біла Русь шляхом зіставлення його з назвою Чорна Русь, якою позначалася частина західної давньоруської території з містами Новгородком, Слонімом, Здитовим, Волковиськом і Гродно, захоплена литовськими князями раніше інших частин Західної Русі. Припускається, що Білою Руссю в XIII ст. стали називати іншу частину Західної Русі, ще вільну в той час від влади литовських князів-завойовників і не скорену татарами. У цьому сенсі Біла Русь могла означати Вільну Русь. За іншим тлумаченням, походження розглянутих топонімів ставиться в залежність від поширення християнства в західній частині Русі: Білою Руссю нібито стали називати ті білоруські землі, в яких раніше затвердилася нова, християнська релігія, а Чорною Руссю — землі, де довше зберігалося язичництво. У першій чверті XVI в. у Білорусі з'являється друкарство, виникнення якого пов'язане з ім'ям білоруського першодрукаря

54

Національні

меншини

та етнічні г р у п и з невизначеним

статусом

і просвітителя Георгія Скарини. Його видання широко розповсюджувалися в Російській державі та інших слов'янських країнах. Видатну роль у розвитку білоруської культури відіграли Василь Тяпинський, Симон Будний, брати Мамоничі, Симеон Полоцький, діяльність якого залишила помітний слід також у культурному житті росіян та українців. їхні книги білоруською мовою були важливим засобом розвитку освіти і боротьби за свою самобутність. Зі створенням у 1569 р. об'єднаної польсько-литовської держави — Речі Посполитої — у її складі опинилися й білоруські землі. Здійснювалася полонізація Б., насаджувалися католицтво, уніатство. З кін. XVII в. подальший розвиток писемної літератури білоруською мовою сповільнився. Державною мовою на території Білорусі стала польська, що активно сприймалося білоруською аристократією, котра переходила в католицтво й значною мірою ополячувалася. Вищі прошарки суспільства у XVI—XVIII ст. орієнтувалися на польські культуру та мову, що гальмувало політичну емансипацію білоруського етносу; нижчі й середні шари (селянство, частина міщан, дрібна шляхта) відтворювали традиційну білоруську культуру. До XVII ст. назва Біла Русь закріплюється за білоруськими землями. Для позначення жителів Білої Русі з'являється визначення «білорусьці», одночасно існували позначення «литвини», «русини», «поліщуки», «полесяни». Населення Білорусі в період панування Литви і Польщі іменувало себе, а також свою мову і свою православну віру «руськими». Назва «білоруси» стає уживанішою після приєднання Білорусі до Росії наприкінці XVIII ст., головним чином у російській науковій та публіцистичній літературі. Починаючи з царювання Олексія Михайловича (1645—1676), термін Біла Русь входить у титул російських царів, які іменували себе «усія Великія і Малия і Білия Росії самодержцями». У результаті трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) білоруські терени відійшли до Росії. Після придушення Польського повстання 1830—1831 pp. указом 1839 р. було ліквідовано уніатську церкву. З 1840 р. указом Миколи І заборонялося офіційно вживати терміни «Білорусія», «білоруси»; білоруські губернії стали називатися губерніями Північно-Західного краю. Інтенсивно запроваджувалася російська мова. Після придушення повстання 1863— 1864 pp. різко посилилася русифікація Б. Обмеження соціальної мобільності католиків спричинило перехід частини інтелігенції, дрібної шляхти і селянства у православ'я.

55

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Формування етнічної самосвідомості проходило в умовах конфесійних суперечностей між православ'ям і католицтвом, причому обидві конфесії стверджували, що Б. є не самостійним народом, а частиною поляків чи росіян. У кін. XVIII — на поч. XIX ст. на основі народної розмовної мови почала складатися білоруська літературна мова. У XIX — на поч. XX ст. з'явилася професійна література білоруською мовою. У 50—60-ті роки XIX ст. серед інтелігенції зміцнюються уявлення про Б. як окремий самостійний народ. Розвиткові етнічної самосвідомості сприяли праці М.В. Довнар-Запольського, Ф. Богушевича, М.Я. Нікіфоровського, Є.Ф. Карського, П.В. Шейна, Є.Р. Романова, В. Ластовського та ін. У кін. XIX ст. частина населення, що раніше відносила себе до поляків, стала ідентифікуватися з Б. Етнонім «Б.» поширився серед усіх груп населення, витиснувши у багатьох місцевостях назву «литвини», однак на рівні повсякденної свідомості він ще не набув належного значення і як самоназва народу закріпився лише після проголошення нетривалої діяльності Білоруської Ради (кін. 1917 — поч. 1918 p.), утворення Білоруської РСР (1919 p., з 1991 р. — Республіка Білорусь). Внутрішньоетнічна консолідація, що тривала в Білорусі протягом усього XX ст., сприяла зменшенню діалектних розбіжностей і зближенню культурних комплексів окремих територій.

БОЛГАРИ (самоназва). Б. — основне населення Болгарії. Загальна чисельність — понад 9,4 млн осіб, у т.ч. у Болгарії — понад 8,8 млн осіб. Живуть також в Україні, Молдавії (88,4 тис.), Російській Федерації (32,8 тис.), Казахстані (10,4 тис.). Розмовляють болгарською мовою, південної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Б. належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. В окремих р-нах переважають риси балкано-кавказької раси. Писемність на основі кирилиці. Розрізняють дві групи діалектів — східну та західну. Віруючі — переважно православні, є невеликі групи католиків і протестантів; значна група мусульман. В Україні, за даними перепису 2001 p., проживають 204 574 Б. (у 1989 р. — 233,8 тис.), що становить 0,42 % (1989 р. — 0,45 %) населення України. З них в Одеській обл. — 150 683 особи (73 %), Запорізькій — 27 764 (13 %), Миколаївській — 5614, Донецькій — 4833. Вважають рідною болгарську мову 131 237 (64 %) осіб, українську — 10 277 (5 %), російську — 62 067 (30 %), молдавську — 205. У місцях компактного розселення: болгарську —

56

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

78 %, російську — 19 %, українську — 2 %. Простежується тенденція до збільшення мовців російською, кількість мовців українською залишається стабільною. Етнічна історія. Перші писемні відомості про населення земель, які нині населяють Б., знаходимо в поемах Гомера, у Гекатея (VI ст. до н.е.) і Геродота (V ст. до н.е.). Це — фракійці. Античні автори розповідають про них як про численний народ, розділений на окремі племена. У V ст. до н.е. найрозвинутіші з них утворили союз племен з рисами рабовласницької держави під проводом племені одрисів. Жителі Фракії вели інтенсивну торгівлю з грецькими колоніями, розташованими на узбережжі Чорного та Егейського морів: Месембрією (нині Несебр), Одесосом (нині Варна), Аполлонією (нині Созопол) та ін. Звідси поширювався еллінський вплив, що залишив помітний слід у культурі фракійців. Деякі елементи фракійської культури були, у свою чергу, сприйняті греками (наприклад, міф про Орфея, культ Діоніса). У IV—II ст. до н.е. Фракія перебувала під владою Македонського царства. У цей час на місці фракійського селища Пулпудева було засноване місто Філіппополь (майбутній Пловдив). Помітний слід в історії Балканського піво-ва залишило римське панування (І—IV ст. н.е.). До цього часу належить поява багатьох міст (у їх числі Сердіка — майбутня Софія). Римляни у військових цілях проклали на Балканах мережу доріг. Деякі з них були важливими торговими шляхами, що зберігали своє значення аж до Нового часу. Міста й фортеці стали центрами романізації фракійського населення. Сильніше вона відчувалася в Мезії, де було більше римських легіонерів і колоністів, тоді як на півдні та на сході країни, як і раніше, відчутним був вплив грецької культури. Основна маса фракійського народу зберігала свою мову та звичаї. Фрако-греко-римська антична культура була багатою позитивною спадщиною, яку отримали від місцевого населення слов'яни, що тут оселилися. Її вплив помітний дотепер у деяких сторонах матеріальної та духовної культури і у мові болгарського народу. У перші століття нашої ери етнічний склад Фракії ускладнився. Цією територією пройшли і частково осіли, змішавшися з місцевим населенням, бастарни (И ст.), готи (IV ст.), гуни (V ст.) та інші народи. Вторгнень зазнала переважно північна половина нинішньої Болгарії. Варвари сильно спустошили країну, винищили або відтіснили в гори багатьох місцевих жителів.

57

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

у у — у і с т # н а Балкани рушили слов'яни, які до другої пол. VI ст. заселили весь піво-в. Основну їх масу на болгарських землях склали племена склавинів, які до того перебували у межах теперішньої Валахії та Угорщини; з українських степів прийшла й частина антів. Фракійське населення, що збереглося після епохи варварських навал, частково було зрушене слов'янськими вторгненнями, значна ж його частина залишилася на місці і поступово злилася з прибульцями. Частина романізованих фракійців, переважно скотарі, пішли в гори південно-західних районів піво-ва (це були предки влахів). Серед слов'ян, які заселили східну частину Балканського піво-ва, візантійські джерела виділяють такі племена чи племінні групи: севери в Добруджі; так звані сім племен (чи «сім колін») у Придунайській низовині; тимочани по р. Тимоку; моравці по Мораві; смолени між Местою та верхньою течією Арди та ін. Візантійці краще знали племена, що жили ближче до центру імперії і які були лише однією зі складових частин болгарського народу. У географії Мойсея Хоренського (VII ст.) на південь від Балкан згадується слов'янська область Загір'я (північно-східна Фракія), але назви племен, що її населяли, залишилися невідомими. Слов'янські племена, які осіли на Балканах, цілком імовірно, становили територіальні об'єднання з пережитками родових відносин. З родових інститутів найкраще зберігалася сімейна громада (задруга). Політичний устрій племен і племінних союзів мав риси військової демократії. Слов'яни — переважно землеробський народ, розвинуті в них були також скотарство та деякі ремесла. У східнобалканських слов'ян — предків болгар — з VII ст. почалося формування державної організації у межах Нижньої Мезії (Північна Болгарія). Слов'янська держава вела запеклу боротьбу з Візантією, що прагнула відновити свою могутність на Балканах. У 670-ті роки на Дунайську рівнину з південноросійських степів вдерлася кочова орда тюркомовних болгар під проводом хана Аспаруха. (Щоб відрізняти їх від слов'янського етносу, щодо них вживається назва «протоболгари».) Боротьба проти спільного ворога — Візантії — зблизила слов'ян і протоболгар. У державі Болгарії, яку Візантія визнала у 680 p., панівне становище зайняла протоболгарська знать. Політичне панування тюркського шару серед слов'ян установилося аж ніяк не внаслідок їхньої культурної переваги, а через їх більшу військову організова-

58

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ність. Протоболгари незабаром почали осідати на землі. Впродовж VIII—IX ст. у Болгарії відбулося злиття двох етнічно різнорідних елементів. У цьому процесі слов'янська мова та культура здобули перемогу, болгари залишили лише своє ім'я державі та народу, який її населяв. Столицею Болгарської держави була спочатку Пліска, згодом Преслав. Одночасно відбувався процес консолідації самих слов'янських племен, інтенсивніше в рамках Болгарської держави. Ядро болгарського етносу становили мезійські слов'яни. З розширенням кордонів держави до нього включалися нові слов'янські племена, багато з яких, будучи близько спорідненими зі слов'янами Болгарії, вливалися до складу болгарського етносу. Так, у VIII ст. було приєднане Загір'я, у IX в. — землі між СтараГІланіною, Родопами і великою частиною Македонії. Болгарії підкорилися тимочани й моравці. Інтеграції жителів Болгарії в єдину спільноту сприяло прийняття в 865 р. християнства, поширення слов'янської писемності та формування наприкінці IX ст. літературної мови. Християнство болгари прийняли з Візантії і спочатку користувалися грецькою писемністю. Проте водночас вже існувало слов'янське письмо, створене Кирилом (Костянтином) та Мефодієм. Кирило і Мефодій були родом з Фессалонік (Солунь). Вони перевели богослужбові книги з грецької на знайому їм мову солунських слов'ян, яка була зрозумілою у ті часи й іншим слов'янським народам. Брати розгорнули просвітню діяльність у Моравському князівстві, що відстоювало свою незалежність у боротьбі з франками і тому було зацікавлене у встановленні самостійної церкви. Болгарський князь Борис (852—888 pp.), також спонукуваний прагненням створити незалежну від Візантії церкву, запросив у 880-ті роки з Моравії учнів Мефодія — Климента, Наума та ін., які продовжили на Балканах справу свого вчителя. Засновуються Преславська, згодом Охридська літературні школи. Тут, як вважають, було створено кирилицю, що потім поширилася в інших слов'янських землях. Значення її для культури всіх слов'ян усвідомлювалося вже в той період. Болгарський письменник X ст. Чорноризець Хоробрий порівнював роль слов'янського письма для слов'янського світу з роллю грецької й латині для інших європейських країн. Розквіт ранньосередньовічної болгарської культури припадає на царювання Симеона (893—927 pp.).

59

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

У той самий період і трохи пізніше, після походів київського князя Святослава на Дунай, зміцнюються торгові та культурні зв'язки болгар з Руссю. Царювання Симеона — час військової експансії Болгарії, коли кордони держави розширилися до берегів Егейського та Адріатичного морів, включивши і деякі неболгарські землі. Після смерті Симеона в його державі настає період роздробленості та внутрішніх смут. У 969 р. відокремилися західноболгарські обл. Два роки згодом північно-східна частина Болгарії була завойована Візантією. Західна Болгарія виступила як зберігач державної традиції Болгарської держави. Вона вела запеклу багаторічну війну з Візантією, у ході якої були відвойовані і східноболгарські райони. Проте в 1018 р. Візантії вдалося скорити Болгарію. У період візантійського панування (1018—1186 pp.) у північно» східній частині Болгарії та на Софійському полі осіла й асимілювалася з місцевими жителями частина печенігів і половців. Роль, яку вони відіграли в етногенезі болгар, ще не вивчена. Деякі дослідники пов'язують назву печенізького племені цоп з назвою «шопи». Відгомоном перебування половців (куманів) є болгарське власне ім'я Куман, уперше засвідчене писемними джерелами в XVI—XVII ст. У результаті повстання проти Візантії (1185—1186 pp.) виникло Друге Болгарське царство, до складу якого увійшли Придунайська обл., Загір'я й сучасна Добруджа. Столицею його стало Тирново. Історія Другого Болгарського царства заповнена війнами і походами. Його кордони то розширювалися до берегів Адріатичного й Егейського морів, то знову звужувалися. Найбільшої політичної моці Болгарія досягла за царювання ІванаАсеня II (1218—1241 pp.). У другій пол. XIII ст. знову посилилися відцентрові устремління болгарської знаті, що часом переставала підкорятися центральній владі. У XIII—XIV ст. настав культурний розквіт Другого Болгарського царства. Болгарська література, живопис, архітектура суперничали з культурою передових країн того часу. Тирновська літературна школа мала сильний вплив на літературу сусідніх православних народів — русів, сербів, влахів та ін. У сер. XIV в. Болгарія розпалася на три самостійних царства: Добруджу, Відінську обл. і Центральну Болгарію. Роздробленість полегшила туркам підкорення Болгарії (1393 p.). Завою-

60

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

вання супроводжувалося руйнуванням багатьох міст, винищуванням і вигнанням місцевих жителів. Тепер частину населення великих міст становили турки та греки. Міста слугували опорними пунктами турецької колонізації і там сильніше відчувався вплив турецької культури (наприклад, в одязі, оздобленні житла, архітектурі). У Родопських горах, розташованих близько до центрів Османської імперії, в XVI—XVIII ст. турки провели насильницьку ісламізацію частини населення. Релігія деякою мірою відокремила болгар-мусульман від їхніх родичів-християн, і донедавна вони ще зберігали древніші особливості слов'янської культури, аніж болгари-християни, й стародавній родопський діалект. Крім того, у Родопах були оселені турки, а також скотарське турецьке плем'я юрюків, які кочували тут до сер. XIX ст. у період літнього випасу худоби. Турецькі колоністи осіли на кращих рівнинних землях по Мариці та на сході Болгарії. У XVIII— XIX ст. на півночі та північному сході країни облаштувалися групи татар і черкесів (майже всі вони виселилися під час війни 1877—1878 рр.)« Залученням мусульманського елементу турки прагнули усталити своє панування в Болгарії. Існування в межах Османської імперії, соціально-економічному розвитку якої були притаманні застійність, експлуатація та сваволя турецьких чиновників і військових, національна та релігійна дискримінація, гальмувало розвиток економіки й культури Б. Цим пояснюється тривале збереження замкнутості господарства, економічна та етнографічна відособленість окремих обл., живучість діалектів. На XIX ст. фактично зжила себе форма землевласництва, властива Османській імперії, — рангова маєтність, яка надається посадовцю султаном, поступившись місцем безумовній формі земельної власності — чифлікам. Тяглі селяни, котрі не потрапили на той час під владу чифлікчієв, були визнані самостійними власниками земель, які вони обробляли. Таких селян у Болгарії виявилась більшість. Чифлікські землі обробляли постійні або сезонні працівники, частина яких була з числа самостійних селян. Поширення приватної власності прискорило соціально-економічний розвиток країни; сформувалися національна буржуазія, інтелігенція, з'явилася міська та сільська біднота. Проте тривалий час у підприємництві й торгівлі домінували греки. їх ідеологічною опорою були грецька православна церква і грецькі

бі

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

школи. Цим зумовлюється складність руху болгарського Відродження (друга пол. XVIII ст. — 1877 p.), спрямованого і проти турків, і проти греків. Боротьба проти греків вилилася переважно у форму вимог самостійності для болгарської церкви, права вільного розвитку для болгарської культури та мови. Боротьба проти турецького панування набула характеру народно-визвольної революції, що охопила широкі верстви болгарського народу. Початком болгарського Відродження прийнято вважати вихід у світ 1762 р. «Історії славено-болгарської» ченця Паїсія Хілендарського, який вперше заговорив про болгар як про самостійний народ і прикладами з його славної історії прагнув розбудити національну самосвідомість співвітчизників. Вершиною руху Відродження стало повстання в квітні-травні 1876 p., т.зв. Квітневе, підготовлене діяльністю революційних організацій у 60—70-х роках XX ст. Головну роль серед них відігравав Болгарський революційний комітет. Повстання довелося почати раніше наміченого терміну через зрадницький донос. Недостатня організованість і слабка озброєність повстанців призвели до його розгрому. Однак воно сколихнуло весь болгарський народ, викликало співчуття широких суспільних кіл за кордоном і наблизило день звільнення від турецького ярма. Наприкінці XVIII і в XIX ст. відбувалися значні переміщення болгарського населення. Слабко заселені простори східноболгарських степів заселялися жителями Фракії, Стара-Планіни й деяких інших обл. Населення Придунайської рівнини збільшилося за рахунок болгар, які спустилися з гір. Однією з причин переселень були російсько-турецькі війни. Болгари активно допомагали російським військам і за це жорстоко переслідувалися турками. Десятки тисяч болгар, часом цілими селами, переселялися до Росії (до Бессарабії, в Україну) та Румунії, де утворилися великі болгарські колонії. У період болгарського Відродження створилися умови для формування болгарської нації. Цьому сприяли такі чинники, як посилення економічної інтеграції, розвинута соціальна диференціація, створення широкої мережі шкіл, пропагандистська діяльність журналів і газет, формування новоболгарської літературної мови, нарешті національно-визвольна боротьба, що гуртувала народ. Завдяки перемозі Росії над Туреччиною у війні 1877—1878 pp. Болгарію було звільнено від іноземного ярма, що тривало бл.

62

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

500 років. Разом із російськими військами боролися загони болгарських ополченців. З березня 1878 р. у Сан-Стефано був підписаний мирний договір, що підтвердив утворення Болгарського князівства, до складу якого були включені Північна та Південна Болгарія і Македонія. Цей день щорічно відзначається в Болгарії як національне свято звільнення від турецького ярма. Однак на настійливу вимогу західних держав Сан-Стефанський договір (що торкався не лише Болгарії) був переглянутий на Берлінському конгресі в червні 1878 р. Його учасники, визначаючи кордони балканських держав, керувалися суто політичними міркуваннями, не беручи до уваги етнографічні й історичні чинники. Найбільших змін зазнали кордони Болгарії: васальне стосовно Туреччини Болгарське князівство було обмежене з півдня Балканами, Південну Болгарію оголошено автономною провінцією Османської імперії і названо Східною Румелією, Македонія та Південна Фракія залишилися під владою турків. Звільнення від турецького ярма мало величезні позитивні наслідки для болгарського народу. Було демократизовано соціальний устрій, створено національну державу. Болгарське князівство за формою було парламентською монархією з дуже ліберальною за тих часів конституцією (Тирновська конституція). Розвиток ринкових відносин у місті та селі пішов швидшими темпами. Почали створюватися нові промислові підприємства (перевалено легкої промисловості). Великі зміни сталися в сільському господарстві. Турецьке чифлікське землеволодіння було знищено. Оскільки болгарських поміщиків у країні майже не виявилося, панівною формою земельної власності стала дрібна селянська власність. У подальшому процес руйнації старих традицій та уніфікації форм побуту і культури пішов значно швидше, особливо в рівнинних р-нах. Населення гірських обл., більш відстале економічно і менше порушене внутрішніми переселенськими рухами, довше зберігало етнографічну самобутність. Капіталізм у Болгарії розвивався, однак, у несприятливих умовах. Пізно звільнившись від іноземного ярма, Болгарія вийшла на міленародну арену відсталою країною. Вона не витримувала конкуренції на європейському ринку. Відразу ж почався ввіз промислових товарів і капіталів у Болгарію, що призвело до економічного підпорядкування її провідним державам Центральної Європи — Німеччині та Австро-Угорщині. Це обумовило міжнародну полі-

63

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

тичну орієнтацію Болгарії. Аж до Другої світової війни Болгарія залишалася переважно аграрною країною з украй низьким рівнем розвитку сільськогосподарського виробництва. Надалі кордони Болгарської держави неодноразово змінювалися. У 1885 р. після повстання Східна Румелія возз'єдналася з Болгарією. У 1913 р. за Бухарестським мирним договором Болгарія отримала долину Струми, Родопську обл. і вихід до Егейського моря, але втратила Південну Добруджу. Кордони сучасної Болгарії збігаються з тими, що були встановлені 1919 р. після Першої світової війни, але з Південною Добруджею, повернутою їй у 1940 р. Невдачі в другій Балканський і повна поразка в Першій світовій війні економічно виснажили Болгарію і призвели до втрати нею частини території — земель з виходом до Егейського моря, Південної Добруджі та прикордонних із Сербією р-нів. Особливості соціального розвитку країни позначилися на спробі встановлення режиму влади селянства як домінуючої верстви. В умовах післявоєнної кризи у 1920 р. до влади прийшла Болгарська землеробська народна спілка (БЗНС), яка прагнула встановити однопартійну диктатуру. У 1923 р. відбувся правий переворот, провід БЗНС був винищений. Повстання комуністів восени того ж року було придушене. У Другій світовій війні Болгарія виступила на боці Німеччини, але не брала безпосередньої участі у воєнних діях. У вересні 1944 p., напередодні приходу радянських військ, владу було взято Вітчизняним фронтом на чолі з комуністами. Надалі було встановлено комуністичний режим, який тривав до 1989 р. Основні соціальні зміни відбулися внаслідок індустріалізації та урбанізації. Б. в Україні. Поселення Б. в Україні мають багатовікову історію1. Переселення їх сюди почалося ще в другій пол. XVIII ст. і тривало до кінця 70-х років XIX ст. Це спричинювалося османською неволею, кінець якій поклала російсько-турецька війна 1877—1878 pp. Заселення південних рубежів імперії біженцями з Балкан спочатку передбачало створення з їхнього середовища військових формувань, необхідних для захисту кордонів від зовнішніх Виклад соціально-демографічного розвитку Б. на терені України до 1989 р. подається переважно за: Павленко В. Болгари / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 26—29. 1

64

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ворогів. На поч. XIX ст. переміг урядовий курс на освоєння Б. безлюдних південних степів і розвиток тут за їхньою допомогою землеробства, тваринництва, торгівлі, ремесла. У далекосяжних імперських планах південні слов'яни — російські піддані — мали слугувати своєрідним мостом між Росією та Балканами для поширення там російського впливу. Б. селилися компактними групами, засновуючи болгарські колонії. Вони осідали й в українських містах (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві), де займалися торгівлею і частково ремеслом. Розвивалося городництво, садівництво, тютюнництво. Надлишки сільськогосподарської продукції сприяли розвитку торгівлі. Господарська й культурно-просвітницька діяльність місцевих Б. мала велике значення не тільки для економічного та культурного розвитку українських і молдавських земель, а й для стимулювання освітнього та національно-визвольного руху в Болгарії. Болгарські колоністи зробили визначний внесок у її національне визволення. У часи Громадянської війни в Україні за протистояння сил Української Народної Республіки, Радянської України, збройних сил півдня Росії окремі представники болгарського населення опинилися у різних таборах. Однак основна маса Б. стояла осторонь політичної боротьби і здебільшого вороже зустріла радянську владу. Нестабільна ситуація, голод 1921—1923 pp. змушували деяких колоністів покидати обжиті місця і повертатися до Болгарії. Проте, незважаючи на трагічні події більшовицького перевороту і Громадянської війни, на півдні України Б. становили значну кількість населення. У 1920 р. у 40 болгарських селах Таврії, в основному в Бердянському пов., проживало 100 тис. Б., на Херсонщині в 10 болгарських селах мешкала та сама кількість, що й у Таврії, в 15 болгарських селах Криму налічувалося 45 тис. осіб. Дещо меншу кількість Б. зафіксував перепис 1926 p.: 223,1 тис. осіб, що становили 0,6 % населення республіки. Процес виникнення в Україні національних р-нів розпочався у 20-х роках XX ст. У 1924 р. на Мелітопольщині були сформовані Романівський (у 1925 р. перейменований на Колорівський) і Цареводарівський (у 1927 р. перейменований на Ботєвський) р-ни. У 1925 р. з болгарських сіл Ленінського р-ну на Одещині створюється Великобуялицький (у 1926 р. перейменований на Благоєвський), у 1927 р. в Першотравневому окрузі — Вільшанський р-ни. 5 — 4-1649

65

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Владними структурами в місцях проживання Б. стали виборні сільські Ради. У 1925 р. існувало 33 болгарські сільські Ради, що охоплювали 44 населених пункти; у 1927 р. їх було вже 45, а перед ліквідацією національних р-нів у 1939 р. налічувалося 52. Поряд зі створенням місцевих болгарських сільських Рад з кінця 1924 р. у болгарських районних центрах організовуються судові органи влади, а саме 4 болгарські судово-слідчі камери. Вони мали свої штати суддів, судовиконавців, слідчих, які знали болгарську мову і вели нею діловодство. Оскільки болгарське населення України займалося переважно землеробством, то й увага болгарських центральних і місцевих органів влади була прикута до розвитку тут сільського господарства. На поч. 20-х років XX ст., коли починався процес колективного ведення сільського господарства, в нього включилася лише деяка частина незаможних Б. Про це свідчить кількість у 1924 р. колективних господарств Цареводарівського (Ботєвського) р-ну, а саме — 3 комуни і 5 артілей, що займали 5,5 % оброблюваної в р-ні землі. Промисловість у болгарських національних р-нах була представлена перевалено виробництвом з переробки продукції сільського господарства. Окрім економічних важелів соціалізації села, радянська влада застосовувала і політичні, насамперед агітацію та пропаганду. Її несли в маси комуністична партія та громадські організації, якими вона керувала. Проте справжньої опори в болгарському середовищі комуністична партія не мала. Нечисленних партосередків були одиниці. Зокрема, у 1925 р. у трьох болгарських р-нах, переважно в Цареводарівському, діяло 15 первинних організацій КП(б)У, що об'єднували 22 членів партії. Такою самою була ситуація й у комсомолі. Серед громадських організацій порівняно поширеними були комітети незаможних селян, Міжнародна організація допомоги борцям революції, Червоний Хрест, Товариства друзів авіаційної та хімічної промисловості. Післяжовтнева розруха позначилася на шкільній справі. У 1924/25 навчальному році діяло 43 болгарські школи, тобто менше, ніж до революції. У них навчалися 4314 учнів і працювали 98 вчителів. Зацікавленість влади у сприйнятті друкованого слова широкими верствами населення дала швидкі результати. Вже в 1925/26 навчальному році функціонували 74 болгарські школи, в яких налічувалося 7184 учні та 109 вчителів. Переваж-

66

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

но це були початкові школи. Семирічок налічувалося одиниці й розміщувалися вони в районних центрах або великих селах, таких, як Великий Буялк, Кубагці, Каторижино та ін. Педагогічну освіту Б. здобували у Преславському болгарському педтехнікумі, що відновив свою роботу у формі педкурсів 1921 р. і набув статусу середнього спеціального навчального закладу у 1924 р. У ньому навчалося щорічно бл. 150 студентів, розподілених по чотирьох групах. При педтехнікумі діяли тритижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 30-ті роки XX ст. вчителів болгарських шкіл випускав болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети. Потребу у фахівцях із сільського господарства забезпечувала Преславська агропрофшкола, в трьох групах якої щорічно навчалося 80 осіб. У 1931 р. школу реорганізували у сільськогосподарський технікум з трьома факультетами: виноградарства, садівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгарський сектор при Одеському сільськогосподарському інституті. У навчальних закладах України за національним складом до загальної кількості учнів і студентської молоді частка Б. становила: у вузах — 0,1 %, технікумах — 0,2, робітничих факультетах — 0,2 %, тобто менше, ніж відсоток загальної кількості болгарського населення України (0,6 %). Радянська влада надавала важливого значення культурнопросвітній роботі серед національних меншин, що мала велике пропагандистське навантаження. У сер. 20-х років у болгарських національних р-нах був один клуб, 19 сільбудів, 26 хат-читалень, 30 бібліотек. У культурно-освітній роботі серед болгарського населення України важливе місце належало болгарським секторам Всеукраїнського відділення Центровидаву і Укрдержнацменвидаву. Болгарською мовою суспільно-політичну, соціально-економічну, науково-популярну, навчальну і художню літературу видавали з 1926 р. З 1932 р. видання болгарської літератури повністю перейшло до болгарського сектору Укрдержнацменвидаву, що функціонував до початку Великої Вітчизняної війни. Усього Укрдержнацменвидав з 1926 по 1941 р. опублікував бл. 600 назв книг болгарською мовою загальним накладом понад 900 тис. примірників. В Україні розвивалося болгарське театральне мистецтво. У 1926 р. з ініціативи Наркомосу зі студентів і викладачів Преславського педтехнікуму було укомплектовано болгарську теат5*

67

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ральну пересувну трупу, що обслуговувала болгарське населення Мелітопольського, Одеського округів і Криму. Наркомос став ініціатором створення і другого болгарського театру. 20 травня 1934 р. в Одесі зі студентів болгарського сектору Одеського театрального училища і кращих драмгуртківців сформувався Болгарський колгоспний театр-студія ім. Георгія Димитрова. Репресії 1937—1938 pp. торкнулися всіх соціальних шарів Б. на довоєнній території України, особливо інтелігенції, яка зародилася в сприятливих для розвитку національних меншостей умовах перших десятиліть радянської влади. Майже весь цвіт болгарської національної літератури в Україні було знищено. Після зміни політики щодо національних груп, чия основна етнічна територія знаходилася за кордоном, під сумнів було поставлено лояльність їх щодо політичного режиму СРСР. Б., зокрема, перестали призивати до армії. Було ліквідовано їхню територіальну автономію (національні р-ни та сільради) і культурні інститути (національні школи, пресу, театр тощо). У 1944 р. поголовно були виселені на схід кримські Б. (бл. 12 тис. осіб) разом з іншим корінним населенням піво-ва. Доля «неблагонадійності» позначилася на Б. у Бессарабії. У середині червня 1941 р. було проведено термінову депортацію Б. з числа замолених і середніх власників до Сибіру разом із родинами. Посуха в Бессарабії 1946—1947 pp. викликала нові виселення Б. у Росію, перевалено молоді, яка влаштовувалася в осн. на лісорозробки, будівництва (уникаючи заводів і фабрик, ймовірно, через більшу суворість в оформленні документів). Згодом Б. Росії адаптувалися до праці на промислових підприємствах. Особливо русифікувалося населення східних і південних регіонів України, в тому числі й Б. Хоча, згідно з переписом 1970 p., в Україні проживало 234,4 тис. Б. (що становить 0,5 % її населення), але не кожний з них володів рідною мовою. Нині основне болгарське населення України і Молдови зосереджене в 57 болгарських селах, міське — переважно у містах Болград та Ізмаїл. Болгарські сільчани продовжують займатися скотарством і рільництвом. Традиційними галузями господарства залишилися городництво і садівництво, що дають найбільший вихід товарної продукції. Велика увага приділяється вирощуванню винограду, під обробіток якого відведені значні земельні площі. Найкомпактніше Б. заселений Болградський р-н на Одещині, створений у 1940 р. після возз'єднання Бессарабії з СРСР. Із

68

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

81,6 тис. жителів 19 населених пунктів р-ну основну частину становлять Б. Демократичні процеси в Україні, розбудова її державності дали змогу зрушити з місця придушене наприкінці 30-х років минулого століття національно-культурне відродлсення етнічних спільнот. Щодо болгарської меншини перші кроки в цьому напрямі вже зроблено. Процес національно-культурного відродлсення починається зі створення національних освітніх закладів, насамперед шкіл. Так, в Одеській обл. у 33 загальноосвітніх школах болгарську мову як предмет вивчають 7764 учні, у 25 школах діють факультативні групи, де навчанням рідної мови охоплено 1589 дітей. В Одеському університеті відкрито факультатив із вивчення болгарської мови та літератури. У м. Болград відкрито болгарсько-українську гімназію (150 учнів). У Запорізькій обл. на базі 16 шкіл створено 47 факультативних груп з вивчення болгарської мови та історії. У Миколаївській обл. діють дві факультативні групи. Ведеться робота з підготовки кваліфікованих фахівців болгарської мови та літератури. Педагогічні кадри для шкіл у місцях компактного проживання Б. готують Ізмаїльський педінститут, Бердянський та Львівський університети. Білгород-Дністровське педагогічне училище (Одеська обл.) готує 60 вчителів початкових класів і 15 вихователів дошкільних закладів. В Одесі виходить болгарський тилсневик «Роден край». Річний обсяг радіомовлення для Б. Одещини становить 40 год., а через телерадіокомпанію «Крим» — 13 год. Культурно-мистецьке лсиття Б. представляють 107 самодіяльних художніх колективів. В Одесі створено Асоціацію болгарських національно-культурних товариств і організацій України, яка об'єднала 8 товариств: товариство болгарської культури «Содружество» (м. Приморськ Запорізької обл., 1992 p.), товариство болгарської культури (м. Запоріжжя, 1991 p.), Київське товариство болгарської культури «Родолюбие» (1990 p.), товариство болгар «Алфатар» (с. Вільшанка Кіровоградської обл., 1990 p.), Болгарське культурно-освітнє товариство (с. Тернівка Миколаївської обл., 1989 p.), Болгарське товариство ім. Кирила і Мефодія (м. Болград Одеської обл., 1989 p.), Кримське культурно-освітнє товариство (м. Сімферополь).

69

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ВІРМЕНИ (самоназва — хай).

Народ, основне населення Вірменії (3083,6 тис. осіб). В. компактно проживають в Азербайджані, Грузії, на Північному Кавказі, а також у СІЛА, Франції, Ірані, Туреччині, Сирії, Лівані та ін. країнах. Загальна кількість — понад 6,5 млн осіб. В. належать до арменоїдної раси великої європеоїдної раси. Вірменська мова утворює окрему групу індоєвропейської сім'ї і має два діалекти — західний і східний. За переписом населення 2001 р. В. в Україні налічувалося 99 894 особи (1989 р. — 54 200). Дані свідчать про зростаючу імміграцію В., спричинену, певно, економічною ситуацією на їхній батьківщині. Мову своєї національності вважають рідною 50 563 (50 %) В., російську — 43 105 (43 %), українську — 5798 (5 %). За даними попереднього перепису, переважала кількість В., які вважали рідною мовою російську. Найбільша кількість В. проживає у південно-східних регіонах України та у м. Києві. В. в Україні. На теренах України В. відомі з найдавніших часів. Встановлення у IV—VII ст. контактів між слов'янами і Вірменією, природний розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв'язки, а також необхідність через загрозу фізичного знищення зовнішніми загарбниками шукати порятунку і притулку в інших землях, зумовили їхнє оселення в Україні-Русі. Впродовж XI—XVII ст. у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (всього відомо 70). Найбільші колонії були у Львові, Кам'янціПодільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Бродах. Важливим стимулом переселення В. на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище В. в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові. В. відігравали певну роль в житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського піво-ва, Росією та ін. Заможні В. займалися благодійницькою діяльністю, допомагали викуповувати християн з неволі. У Кам'янціПодільському В. до 1790 р. мали свій магістрат. Займалися В. торгівлею, працювали на промислах. Значна частина В. займалася ремісництвом. У Львові, Кам'янці-Подільському, Язлівці, Києві ремісники були об'єднані в окремі цехи. Багато з них займа-

70

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

лися землеробством, садівництвом, виноградарством. В. володіли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках. У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалися історіографія, літописання (половецькою та вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові у 1616—1618 pp. була вірменська друкарня), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664—1781 pp.), з 1701 р. — вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій пол. XVII ст. протягом п'яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані В. культові й цивільні споруди збереглися до нашого часу, зокрема церква Саркіса в Феодосії XIV ст. та ін. У релігійному відношенні В. в Україні були підпорядковані Ечміадзінському патріархату. Церква була дійсно національною організацією. Із занепадом політичної самостійності Вірменії народ зберігав свою національну організованість в особі церкви. Релігійна полеміка кін. XVI — поч. XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфронтацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі В. в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Траплялися напади на вірменські школи з метою примусового закриття їх. У XVII ст. особливо погіршилися відносини між В. та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї В. обмежувалися й у ін. містах. Перехід частини В. в іншу віру суттєво вплинув на їх загальне становище. Особливо для тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилася на інородців як на неблагонадійних. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича В. лише за підозрою у стосунках з поляками назавжди мали бути виселені з Києва. На запорозьких землях у кін. 70-х — поч. 80-х років XVIII ст. за чисельністю на третьому місці після українців (64 %) і греків (13,7 %) знаходилися В. (10,6 %), потім росіяни та ін. народи. У процесі заселення визволених земель виникали нові вірменські поселення. Після падіння царату Українська Центральна Рада приділяла постійну увагу питанню національних меншин, які проживали на території України і становили 30 % населення. Національна політика будувалася на засадах пропорційного представниц-

71

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

тва національних меншин у «зносинах з урядами і органами самоуправи» в тих округах, де такі народності становили національний мінімум, вивчення рідної мови у школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, права національних та релігійних груп створювати свої культурні та релігійні товариства й установи. У 20-х роках XX ст. найбільша кількість В. — 5 тис. осіб — проживали у Харкові. Тут для В. були створені клуб, школа на 90 учнів, просвітницька організація «Хабтан» (Харківське товариство трудящих-вірменів), виходила газета «Кармир Угір» («Червоний шлях»). По одній вірменській школі було відкрито у Києві та Одесі, 12 шкіл функціонували в Криму. У 1924—1931 pp. в Україні працювали Будинки народів Сходу, зокрема у Києві — вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства, вивченню зв'язків східних республік з Україною. В Україну в 1929 р. приїздив вірменський поет А. Акопян, а група письменників України на чолі з П.Г. Тичиною відвідала Вірменію. В.М. Сосюра присвятив Вірменії поему «Хвиля» (1924). Спалах творчої енергії народів з кінця 20-х років було штучно припинено. В., які проживали у Львові (що входив до складу Польщі), до 1939 р. мали можливість вивчати рідну мову, літературу, історію. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, гімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменістики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та малозабезпечених верств населення. Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою у житті всіх народів СРСР, у тому числі й вірменського. У роки Великої Вітчизняної війни В. разом з іншими народами колишнього Радянського Союзу боролися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупованої ворогом території України. У повоєнний період з'явилися нові форми культурних взаємозв'язків: обмін радіо- та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв'язки між літературно-художніми об'єднаннями, зокрема, ім. Т. Шевченка з українського м. Стрия Львівської обл. і вірменського м. Іджеван. Вірменською мовою перекладено твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Павла Загребельного, збірки дитячих творів українських письменників. Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської лі-

72

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

тератури. Плідність зв'язків народів України і Вірменії засвідчено виходом у світ 1989 р. української антології «Вірменської класичної поезії». На мову Т. Шевченка її переклали 42 українських поети, для яких є співзвучними думи та мрії вірменських поетів. В Україні створено національно-культурні товариства, головна мета яких — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Вірменії. Нині існує 13 таких товариств: у Криму, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Львівській, Миколаївській, Сумській, Одеській, Харківській обл., у Києві, Севастополі. Почали працювати недільні школи для дорослих і факультативи для дітей з вивчення вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови відбуваються на базі українських шкіл.

ГАГАУЗИ (самоназва).

Етнічне ядро гагаузького етносу знаходиться на території сучасної Молдови, де, за даними перепису населення 1989 p., проживало 153,5 тис. Г.; разом із Г. України вони складають переважну більшість (80 %) усіх Г. світу. Представники цієї національності проживають також у північно-східній Болгарії, Румунії, Греції, Туреччині, Казахстані, Узбекистані, на Північному Кавказі та у Приазов'ї, в країнах Середньої Азії, невеликі групи гагаузької діаспори є в Канаді та Бразилії. Г. належать до середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — гагаузька, південно-західної (огузької) підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Після втрати давньої писемності була безписемною; у 1957 р. на основі російської графіки був складений новий алфавіт і заснована нова писемність, водночас вживається латинська графіка (у Молдові). За даними перепису 2001 р., в Україні налічується 31 923 Г. (у 1989 р. — 31 967), з них в Одеській обл. — 27 617, Донецькій — 494, Запорізькій — 268. Переважна більшість (71 %) рідною вважає гагаузьку мову (у 1989 р. — 79 %), розмовляють також російською (18 %) та українською (3 %). Поза межами Одеської обл. кількість мовців Г. мовою різко зменшується. Віруючі Г. — православні. У традиційних віруваннях відбився тюркський вплив. Етнічна історія. Гіпотези про походження Г. численні: отуречені християни чи християнізовані турки, болгари, що сприйняли тюркську мову, та ін. У Туреччині популярною є се-

73

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

льджуцька теорія, згідно з якою Г. — нащадки малоазійських тюрків, які переселилися в XIII ст. під проводом султана Ізеддіна Кейнавуса до Добруджі і разом з тюркомовними куманами (половцями) українських степів заснували тут «Огузьку державу» («Узієя-лет»). До переселення Г. з Балкан до Російської імперії (Бессарабії) вони складалися з двох груп: «хасил Г.» (справлені Г.) і «болгарські Г.». Імовірніше за все, основу Г. становили тюркомовні кочівники (огузи, печеніги, половці). Європейські дослідники розглядали як ймовірних предків Г. тюркомовних протоболгар, які у 670-ті роки прийшли на Балкани з берегів Волги. У XIII ст. їхні нащадки прийняли християнство. Однак відомостей про поширення серед віруючих перекладу Нового Завіту турецькою мовою (виданий біблійним товариством у Лондоні з використанням грецького алфавіту) немає. На території Північно-Східної Болгарії та Південної Добрудлеі у XVIII ст. з окремих огузьких племен завершується формування гагаузького етносу, в культурі якого відбилися болгарські, грецькі, сельджуцькі впливи. Г. зберегли свою етнічну ідентичність у протистоянні ісламізації. Проте, рятуючись від османського гноблення та репресій, постійно були змушені мігрувати. З кін. XIV ст. до Дністровсько-Прутського межиріччя переселяються поодинокі болгарські та гагаузькі втікачі. У XVIII ст. цей процес посилився, а на поч. XIX ст. набув масового характеру. На північному сході сучасної Болгарії збереглися лише нечисленні гагаузькі поселення, основна ж частина гагаузького народу мігрувала. Разом із болгарськими, сербськими, румунськими, албанськими та ін. переселенцями Г. прийшли й оселилися на малозаселених і спустошених війною землях Буджацького степу — в Південній Бессарабії та на Лівобережжі Дністра. Компактні гагаузькі поселення, переважно моноетнічні, а також етнічно змішані, розмістилися в р-ні сучасних молдавських і українських міст Кілії, Комрата, Бендер, Ізмаїла, Білгорода-Дністровського. Визволення цього краю від османського поневолення в результаті перемоги над Туреччиною в ході російсько-турецьких війн у першій пол. XIX ст. створило сприятливі умови для масових переселень сюди з Балкан представників різних етносів, і зокрема, Г. Зацікавлена у колонізації спустошених війнами південних регіонів імперії царська влада ще з 1819 р. надавала колоністам «прав вільних селян», на кілька років звільняла від військової

74

Національні

меншини

та етнічні г р у п и з невизначеним

статусом

служби, сплати податків тощо. У 1850 р. кількість гагаузьких колоністів у Бессарабії наближалась до 22 тис. осіб, а за першим Всеросійським переписом населення 1897 р. становила вже 55,8 тис. Праця болгарських та Г. переселенців змінила вигляд Буджацького степу: розорювалися землі, розвивалися садівництво, виноградарство, тваринництво, бджільництво та ін. сільськогосподарські галузі. Після підписання так званого Паризького трактату (1856 p.), за яким землі в районі м. Ізмаїл тимчасово перейшли до складу Румунії, нова хвиля болгарської та гагаузької міграції покотилася далі на схід, до південно-східних степів України. У 1861— 1862 pp. група Г. оселилася в Таврійській губ. З дозволу й адміністративного сприяння властей Російської імперії кілька колоній Г. і болгар у 1861—1862 pp. переселилися на Мелітопольщину. У Приазов'я мігрували Г. з Бендерського, Болградського, Акерманського пов. Бессарабської губ. У перебігу реалізації столипінської аграрної реформи частина Г. у 1912—1914 pp. переселилася до Казахстану. В роки колективізації група Г. осіла в Узбекистані, де заради збереження громадянських прав індентифікувала себе з болгарами (дотепер Г. у с. Майському Ташкентської обл. вважають себе болгарами). Щоправда, тенденція спочатку ідентифікувати себе з болгарами загалом властива Г. на теренах колишнього СРСР поза межами компактного проживання у Молдові та Україні. Перша спроба національно-територіальної автономізації гагаузького народу припадає на роки революційної ситуації в Російській імперії, за часів якої у 1905 р. була проголошена Комратська республіка з центром у м. Комрат. Нова спроба організації автономного територіально-адміністративного утворення була здійснена у 1991 p., коли в складі новоутвореної держави Молдови на засадах конфедерації Г. проголосили Гагаузьку республіку зі столицею у м. Комрат. Проголошена республіка не одержала офіційного визнання парламенту Молдови, а також інших держав. Адміністративне закріплення гагаузьких поселень у складі України відбулося у 1940 p., коли внаслідок національно-територіального розмежування між Українською РСР і Молдавською РСР землі навколо м. Ізмаїл увійшли до складу Ізмаїльської (згодом — Одеської) обл. України. У 1959—1989 pp. чисельність Г. зросла, однак у 70-ті роки приріст Г. скоротився в 2,5 раза (у Молдові майже в 3 рази) по-

75

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

рівняно з 60-ми роками через асиміляторську політику республіканської влади. У 70-ті роки третина Г. проживала в містах, решта — у сільській місцевості. На рубежі 80-х років частка городян збільшилася до 36 %. Відносно стійко зберігалося володіння рідною мовою. Основною сферою виробничої діяльності Г. в Україні є сільське господарство (землеробство, овочівництво, виноградарство, тваринництво), а також переробна, виноробна, будівельна та ін. галузі. В останні десятиліття формується технічна, гуманітарна, мистецька інтелігенція. Етнічний ренесанс, що охопив усі етноси й етнічні групи держав колишнього СРСР, виявився і в етнокультурному розвитку Г. В Україні проживає найбільша гагаузька діаспора. Це зумовлює важливість і актуальність розвитку тут гагаузької культури в тісному контакті з культурою Г. Молдови, національними культурами інших народів. Таким чином, гагаузька етнічна спільнота в Україні переживає двоєдиний соціокультурний процес: національної ідентифікації у складі поліетнічної української нації та організаційного оформлення міцних каналів культурної та гуманітарної комунікації з осередком у Молдові. Після тривалого процесу деетнізації та русифікації (у 70-ті роки питома вага Г., які визнавали гагаузьку мову рідною, зменшилася на 8 %, у 80-ті роки — на 11 %) закладаються підвалини національного культурного відродження (законодавча база, формування національних кадрів, створення мережі національної освіти, культурномистецького розвитку). З 1989 р. в ряді середніх шкіл Молдови та Болградського, Кілійського, Ренійського р-нів Одеської обл. розпочато факультативне викладання гагаузької мови. У 1993/94 навчальному році гагаузьку мову і літературу вивчало понад 200 учнів у 16 факультативних групах в 4 школах Одещини. Програма цього факультативного курсу передбачає вивчення гагаузької мови як рідної на базі української мови, а також проведення занять з історичної і народознавчої тематики. Для шкіл України готуються педагогимовники у педучилищах і вузах Молдови й України. Видавництво «Маяк» в Одесі розпочало випуск книг гагаузькою мовою. У 1992 р. у м. Ізмаїл створено Фонд гагаузької культури (відродження гагаузької культури і мови). У Болградському р-ні Одеської обл. діє гагаузько-болгарський художній колектив — ансамбль танцю «Кадинжа», в селах організуються самодіяльні колективи. Етнічному відродженню Г. України сприяє діяльність національно-культурного товариства.

76

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ГРЕКИ (самоназва — еллінес). Народ, основне населення Греції (9,5 млн осіб). Г. проживають також у Туреччині, Єгипті, США, країнах Південної Америки, в Грузії та Краснодарському краї РФ. Належать до індосередземноморської раси великої європеоїдної раси, деякі північні групи — до балкано-кавказької раси. Мова — новогрецька, індоєвропейської сім'ї мов. За мовою Г., які живуть в Україні, поділяються на дві групи: греки-елліни (новогрецький діалект) і греки-татари (тюркська мовна група). Віруючі Г. — православні. За переписом 2001 р., в Україні проживає 91 548 Г. (1989 р. — 98 594), з яких рідною мовою вважають грецьку 6 %, російську — 88 %, українську — 4,7 %. Проживають Г. переважно у Донецькій обл. — 85 % загальної чисельності в Україні та АР Крим (З %), ін. південних обл. Чисельність українських Г. зменшується внаслідок еміграції. Г. в Україні. Сучасне розселення Г. в Україні зумовлене їхньою багатовіковою колонізацією південноукраїнських земель. Перші колонії грецьких держав-метрополій виникли на узбережжі Чорного моря ще у давні часи. Відомі вони як античні держави Північного Причорномор'я й існували із сер. І тис. до н.е. Найдавнішою грецькою колонією на території сучасної України було поселення на о-ві Березань, засноване у другій пол. VII ст. до н.е. Заснування інших грецьких колоній у Північному Причорномор'ї припадає в основному на VI ст. до н.е. На правому березі Дністровського лиману на місці сучасного Білгорода-Дністровського було засновано Тіру, Бузького лиману — Ольвію, на берегах Боспору Кіммерійського (Керченської протоки) — Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Тірітаку, Німфей, далі на захід узбережжя Криму в VI ст. до н.е. виникла Керкінітіда (на місці сучасної Євпаторії), в кін. V ст. до н.е. — Херсонес Таврійський. Всі ці колонії незабаром перетворилися на самостійні рабовласницькі поліси. Подальша історія формування грецької діаспори на території України пов'язана з новим великим періодом грецької колонізації півдня України, який розпочався із сер. XVIII ст., коли Російська імперія почала проводити активну зовнішню політику в боротьбі з Османською імперією за південні землі України. Наслідком цієї політики стала російсько-турецька війна 1768—1774 pp., яка спричинила найбільшу хвилю грецької еміграції за всю багатовікову історію грецької колонізації півдня

77

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

України. Ця еміграція мала політичний характер. Основну масу емігрантів становили солдати і офіцери восьми добровольчих батальйонів, сформованих з Г., які брали участь у війні проти Туреччини на боці Російської імперії. Разом з ними після закінчення війни емігрувало також багато мешканців Егейського архіпелагу (кілька тисяч осіб). Ця еміграція стала можливою за умовами Кучук-Кайнарджійського мирного договору, які дозволяли балканським колоністам переселятися на територію півдня України протягом року після підписання миру. Слід зазначити, що еміграція нелегально тривала й після цього терміну. Постійні потоки греків-переселенців поповнювали нові грецькі колонії, які виникли після російсько-турецької війни 1768— 1774 pp. У 1775 р. з військових грецьких переселенців, які прибули до Керчі, Єнікале і Таганрога, було створене так зване Албанське військо, а у 1779—1783 pp. з переселенців, які погодилися нести військову службу, сформований Грецький полк. У 1784 р. його перевели із Керчі до Балаклави, а у 1797 р. він дістав назву «Балаклавський грецький батальйон» і ніс прикордонну службу вздовж Кримського узбережжя від Севастополя до Феодосії. У 1818 р. у батальйоні налічувалося 1194 чол. Він розташувався у Балаклаві, селах Кадикой, Камара, Карань, Ласпі та Керменчик. Проте не всі грецькі поселенці перейшли на військову службу, багато з них займалися мирною працею і оселилися в Керчі та Єнікале. У цей час були утворені Таганрозька та Херсонська грецькі громади. З цією хвилею еміграції Г. з Балкан збіглося переселення грецького населення з Криму на узбережжя Азовського моря. У 1775 р. Кримське ханство потрапило під владу Османської імперії. Грецьке та ін. християнське населення Криму було витіснене в степову і гірську частини піво-ва. Воно потрапило під жорсткий соціальний, національний і релігійний гніт Туреччини, що посилило еміграційні настрої християнського населення Криму, які були підтримані зовнішньою політикою царського уряду Росії. Масове переселення християнського населення почалося навесні 1778 p., коли 9 травня 6000 підвод з 31 098 переселенцями вирушили з Криму через Перекоп, Гнилі Води, Чорний Колодязь, Молочні та Кінські Води, Олександрівку (Запоріжжя) до Приазов'я. Разом з Г., яких налічувалося 18 407 осіб, переселялися також вірмени, грузини, волохи. Чимало переселенців загинуло в дорозі, частина повернулася до Криму, решта оселилася на узбережжі Азовського моря. З самого початку осілі в

78

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Приазов'ї Г. складали дві групи: греки-елліни (новогрецький діалект) і греки-татари (тюркська мовна група). Те, що частина греків говорила мовою, близькою до татарської, було зумовлене характером їхнього багатовікового розселення в Криму поруч із татарами. Греки-елліни (самоназва — «румеї») у 1779 р. заснували м. Маріуполь і 12 сіл біля нього: Сартана, Чермалик, Каракуба, Стиля, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Чердакли, Ялта та Урзуф; греки-татари — 10 сіл: Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешеве, Богатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Новий Керменчик, Мангуш. З часом поблизу них виникли й інші поселення. Відомі також пізніші заселення Г. у Приазов'ї. Так, 1829 р. грецькими переселенцями з Туреччини було засновано с. Анадоль. Серед грецьких общин півдня України община маріупольських Г. була найчисленнішою. У самому місті та навколишніх селах у 1816 р. проживало 11,5 тис. Г. Друга російсько-турецька війна 1781—1791 pp. викликала нову хвилю грецької еміграції, але вона була не такою значною, як після російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Після підписання Яського мирного договору на півдні України оселилося кілька сот Г. і албанців, котрі брали участь у воєнних діях у Середземному морі у складі грецької добровільної флотилії. З них був сформований грецько-албанський дивізіон. У 1795 р. вони оселилися неподалік від Одеси в р-ні містечка Олександрівка. Невдовзі до них приєдналися ще 62 родини і, крім того, ще 42 особи. Згодом дивізіон було перетворено на Одеський грецький батальйон. Пізніше значна частина цих Г. увійшла до складу місцевих станів Одеси. На всьому півдні України грецька колонія Одеси з часом досягла найбільшого розвитку. Г. становили значну частку купецького стану Одеси. На поч. XIX ст. Одеса стає одним із найважливіших пунктів міжконтинентальної грецької торговельної мережі. У 1783 р. до Російської імперії був приєднаний Крим, після чого, поряд із греками-старожилами там почали з'являтися нові грецькі переселенці. На поч. XIX ст. грецьке населення Криму, за деякими даними, становило 16,5 тис. осіб. У результаті перемоги Російської імперії над Туреччиною у війні 1806—1812 pp. до її складу ввійшла Бессарабія, що зумовило подальше кількісне зростання грецького населення півдня України. Найчисленнішими грецькими громадами в Бессарабії були Ізмаїльська та Акерманська.

79

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Вигідне географічне положення придунайських міст і містечок, що мали важливе зовнішньоторговельне значення, сприяло подальшому припливу грецьких переселенців у Бессарабію. Із 24 360 задунайських переселенців (1816 р.) 830 осіб були Г., котрі селилися зазвичай у Томаровському цинуті. Грецька колонія, що складалася переважно з купців, виникла водночас у м-ку Рені. Чимало греків-переселенців прибуло після цієї війни і на землі Північного Причорномор'я, проте масштаби грецької еміграції після 1812 р. значно зменшилися. Таким чином, 1812 р. можна вважати важливим рубежем в історії грецької еміграції на територію півдня України. Він завершує 37-річний період (1775—1812 pp.), на який припадає велика кількісно і масштабна за географією розселення еміграція Г., що відбувалася в умовах постійних війн Російської імперії з Туреччиною за південноукраїнські землі. Надалі в процесі історичного розвитку нащадки переселенців з Греції значною мірою були асимільовані численнішими місцевими етнонаціональними спільнотами. Суттєві зміни у кількісному складі грецького населення півдня України відбулися за радянських часів, коли на долю цього народу випали тяжкі сталінські репресії. У 1944 р. разом з іншими народами, а саме кримськими татарами, вірменами та болгарами, з Криму було депортовано 14,7 тис. Г. Етнічно стабільнішим виявилось грецьке населення Приазов'я — нащадки переселенців з Криму, які становлять основну частину сучасної грецької діаспори України. Слід зазначити, що і в останні два десятиліття між трьома переписами населення 1970, 1979 і 1989 pp. кількість грецького населення зменшилась. Це спричинене не лише етнічними процесами та природним рухом в їхньому середовищі, а й міграцією Г. за межі України, до інших держав СНД, до своєї етнічної батьківщини, особливо в останні роки. Процес національно-культурного відродження Г. починається з утворення національних освітніх закладів. У 1991—1995 pp. у навчально-виховних закладах новогрецьку мову як предмет вивчало 582 учні, факультативно — 226 учнів. Крім того, діти опановували рідну мову в 5 недільних школах. Фахівців із новогрецької мови та літератури для навчально-виховних закладів готує Маріупольський гуманітарний інститут Донецького університету. Річний обсяг телепередач новогрецькою мовою на Донеччині становить 27 год., у Криму — 26 год. У Маріуполі

80

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

щотижня виходить в ефір ЗО-хвилинна радіопередача новогрецькою мовою. Інтереси Г. в Україні представляє Федерація грецьких товариств України, що об'єднує товариства, які функціонують у Криму, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Львівській, Одеській, Харківській обл., м. Києві. Товариства здійснюють різноманітну роботу, спрямовану на відродження та розвиток національних культурних традицій, проводять щорічний фестиваль грецької музики, пісні та танцю в регіонах компактного проживання Г. в Україні. ГРУЗИНИ (самоназва — картвелі). Г. — основне населення Грузії (3787,4 тис. осіб, у т.ч. в Абхазії — 239,9 тис., Аджарії — 324,8 тис., Південній Осетії — 28,5 тис.). Чисельність у Російській Федерації — 130,7 тис. осіб, в Азербайджані — 14,2 тис., в Україні та Казахстані — 9,5 тис., на півночі Туреччини та в Ірані — бл. 120 тис. осіб. Мова — грузинська, картвельської сім'ї, на території Грузії представлена 17 діалектами, що відповідають субетнічним групам Г.: на заході — аджарці, гурійці, імеретини, лечхумці, рачинці; на сході — картлійці, кахетинці, мохевці, мтіули, пшави, тушини, хевсури; на півдні — джавахи, месхи; в Азербайджані — інгілойці; в Ірані — ферейданці; в Туреччині — імерхевці, свани. Віруючі Г. — православні, частина — мусульмани-суніти. Перші, доволі численні поселення Г. були засновані в Україні у 40-х роках XVIII ст. на базі військових та поміщицьких осередків, типових для Південної України того часу. За переписом 2001 р., Г. в Україні налічувалося 34 199 осіб (1989 р. — 23 540 осіб); від 1970 р. їхня кількість зросла в три рази. Переважна більшість проживає у південно-східних регіонах та м. Києві. Мову своєї національності вважають рідною 12 447 осіб (52,9 %), російську — 10 035 (29 %), українську — 967 (4,1 %), іншу — 91 (0,4 %) особа. В Україні створено чотири національно-культурних товариства: в Криму, Львівській та Одеській обл. Головна мета цих товариств — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Грузії. Етнічна історія. У давніх східних та античних джерелах відомі давньогрузинські племена мушків, тубалів, халібів, колхів та ін. Етнічне ядро Г. складалося з трьох великих близкоспоріднених племінних об'єднань — картів, мегрелів, сванів, що займали у давнину велику територію поміж Великим Кавказом на півночі, Малим Кавказом на південному сході, у басейні р. Чо6—-4-1649

81

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

рохи на південному заході. У IV—VI ст. Г. прийняли християнство. У V ст. з'явилися перші писемні літературні пам'ятки грузинською мовою. Утворення на рубежі X—XI ст. централізованої держави, яка досягла апогею у XII — поч. XIII ст., в основному завершило процес формування грузинського етносу, сприяло зростанню економіки та культури, розвитку міст, встановленню політичних та економічних, культурних зв'язків із Західною Європою, Руссю, Сходом. Після монгольського завоювання (XIII ст.), навали Тимура (друга пол. XIV ст.) з кін. XV ст. почався період децентралізації, що посилилася в XVI—XVII ст. у результаті агресії османської Туреччини і сефевидського Ірану. Землі на південному заході Грузії — Лазика, Аджарія, МесхетДжавахеті — були захоплені Туреччиною. Почався процес насильницького потуречення та ісламізації грузинського населення. У стані політичного та соціально-економічного застою Грузія залишалася майже до кін. XVIII ст. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (Картлійсько-Кахетинське царство) уклали «Дружній договір» (Георгіївський трактат), що передбачав протекторат Росії над Грузією. Однак у 1801 р. маніфестом Олександра І грузинське царство було ліквідоване, Східна Грузія включена до складу Російської імперії. У 1811 р. до Росії було приєднано Західну Грузію. До кін. 70-х років XIX ст. у результаті російсько-турецьких воєн до Грузії були приєднані деякі її історичні області — частина Месхет-Джавахеті та Аджарія. У 1918 р. було створено Грузинську Демократичну Республіку, яка проіснувала до лютого 1921 p., коли частини Червоної Армії встановили тут радянську владу. Було утворено Грузинську РСР (до 1936 р. перебувала у складі Закавказької Федерації, потім безпосередньо в складі СРСР). У 1991 р. Грузія прийняла Акт про незалежність. ЕСТОНЦІ (самоназва — еестласед). Народ, основне населення Естонії (963,3 тис. осіб). Належать до західнобалтійського та східнобалтійського типів атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Писемність — на основі латинської графіки (з XVI ст.). Більша частина віруючих — протестанти (лютерани); православні — переважно представники субетнічної групи сету на південному сході Естонії.

82

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

За переписом 2001 р., в Україні проживає 2868 Е. (1989 р. — 4202). Е. в УкраїніЕстонські поселення (в Криму) були засновані у 1861—1879 pp. учасниками сектантського руху, очолюваного ярвамаським селянином Ю. Лейнбергом («пророком Малтсветом»). Незважаючи на релігійну оболонку, цей рух був, по суті, проявом соціального протесту селянства проти прибалтійських поміщиків та духовенства. Перші естонські поселенці прибули до Перекопа у травні 1861 р. Для них у Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському пов. було виділено 36 тис. десятин землі у 40 селах. Переселенців прийняли села Замрук (нині Берегове Бахчисарайського р-ну), Актачи-Кіят (нині Абрамівка Сімферопольського р-ну), Бурлюк (Віліно Бахчисарайського р-ну), а також Кара-Кіят, Ботка, Кіят-Орка, Учкую-Кущі та ін. У Замруку в перші місяці було збудовано школу, до якої запрошено вчителя з Естонії. Зведено було також молитовний будинок, танцювальний майданчик. За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини і Закарпаття) проживало 2227 Е., з них 1887 (69,2 %) осіб — у сільській місцевості. Найбільше Е. (2210 осіб) мешкало на той час у Таврійській губ. З них 1740 осіб проживали в сільській місцевості. Найбільше Е. було в Перекопському пов. — 832 особи, Євпаторійському — 406 осіб. За родом занять розподіл Е. Таврійської губ. був таким: у землеробстві — 1482 особи, в армії — 140, приватна обслуга — 123, у виготовленні одягу — 44 особи. У кін. XIX — на поч. XX ст. Е., які мешкали в селах Криму, виїжджали на заробітки до Сімферополя, Севастополя, Феодосії та Ялти. їхня працьовитість та акуратність всюди високо цінувалися. Після Першої світової та Громадянської воєн частка естонського населення України зросла насамперед внаслідок міграцій військового та робітничого люду. У 1920 р. було створено Естонську секцію (відділ) агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У. Секція існувала також в Одесі. Водночас у Харкові діяв естонський комітет, що стояв на засадах національно-патріотичної ідеї. У маєтку Олексіївка (за 6 верст від Харкова) того ж року було створене естонське «комуністичне Подається за: Винниченко К., 2001. — С. 43—44. 1

6*

І. Естонці / / Етнічні спільноти України. —

83

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

господарство». Основними формами роботи естонських агітаційно-пропагандистських секцій були мітинги, збори, співбесіди (у Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці) переважно у військових частинах, де був високий відсоток естонців-вояків, зокрема у 2-й бригаді Української трудармії. Естонською мовою видавався тижневик «Новий лад». У 1922 р. бідняки-естонці організували в Ічкінському р-ні (Крим) артіль «Зоря комунізму». За статистичними даними 1921 р. у Криму проживало 2367 (0,3 % всього населення) Е.; через 5 років — у 1926 р. — 2084 особи. З них назвали рідною естонську мову 1852, письменних було 1864 особи (один із найвищих показників). У Сімферополі проживало тоді 276 осіб, Севастополі — 84, у сільських поселеннях — 1504 особи. У 1930 р. у місцях компактного поселення Е. у Криму були створені національні сільради: у Сімферопольському р-ні — 2, Джанкойському — одна. У 1924/25 навчальному році на піво-ві діяло 5 естонських шкіл І ступеня (початкових) із 131 учнем. Навчання проводилося рідною мовою. У роки тоталітарного режиму Е., яких ледь не офіційно вважали за іноземців, як і всі, зазнали репресій. У всіх селах, де вони проживали, було «розкрито контрреволюційні змови», за що постраждав не один «іноземець». У 1939 р. у Криму проживало 1900 Е., або 0,2 % загального числа жителів півострова (чоловіків — 854, жінок — 1045). Про подальшу зміну чисельності — див. вище. Етнічна історія. Е. сформувалися у Східній Прибалтиці на основі змішання давнього аборигенного населення і прийшлих зі сходу у III тис. до н.е. фінно-угорських племен. Пізніше вони увібрали східнофінно-угорські, балтські, німецькі та слов'янські елементи. До І тис. н.е. склалися основні угруповання естських племен. У цей період встановлюються контакти естів (чудь давньоруських літописів) зі східними слов'янами. У перших століттях н.е. особливості культури різних естонських племен простежуються за археологічними пам'ятками достатньо чітко. Племінні території збігаються загалом із пізнішими р-нами поширення основних діалектів естонської мови і дають можливість виділити три великі племінні групи: північну, західну та південну. Ареал південної групи охоплював і деяку частину території Латвії — Відземе. Незважаючи на яскраво виражені місцеві особливості матеріальної культури, зокрема своєрідний тип кам'яних могильників, речовий матеріал, знайде-

84

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ний у них, багато в чому подібний до інвентарю латиських і литовських пам'ятників і складає разом з останніми одну велику прибалтійську культурну спільноту. У сер. І тисячоліття н.е. естонські племена зав'язують безпосередні відносини зі східними слов'янами, які просунулися до цього часу від верхів'їв Дніпра до басейну р. Великої та Псковського озера. Частина кривичів проникла на південний схід Естонії. В XI—XIII ст. помітно розвиваються продуктивні сили, особливо в землеробстві та скотарстві. Переважаючим стало парове землеробство, перелогова і вирубна системи відійшли на задній план. Орна земля перейшла переважно в приватне володіння окремих господарств, поширилася подвірна система землекористування, а общинними залишилися косовиці, вигони, ліси, мисливські та рибальські угіддя. Таким чином, почався процес розпаду сільської громади. Місцева еліта захоплювала усі великі ділянки земель. Великі господарства, що відокремилися, називалися «мизами» (естонською mois). Зростання великого землеволодіння й зумовлене цим посилення знаті були найважливішими суспільними процесами цього періоду. Виникають торгові центри на місці сучасного Таллінна, Тарту, великі городища — Отепя, Вальяла, Варбла та ін. Відомо про походи естів у XI ст. у скандинавські та руські (Псков) землі. В XI—XII ст. робилися безуспішні спроби приєднати естів до давньоруських князівств: походи Ярослава Мудрого в 1030 p., Ізяслава в 1054 p., новгородців у XII ст. та ін. Починаючи з XI—XII ст. внаслідок посилення економічних зв'язків між давньоестонськими землями — маакондами — у матеріальній культурі Е. відбувається стирання деяких місцевих особливостей і поширення низки спільних елементів. Західноєвропейські джерела початку XIII ст. людність принаймні материкової частини називають спільною назвою «Е.». На початку XIII ст. Е. разом із лівами і латишами стали жертвою навали німецьких і датських лицарів. У 1227 р. завоювання Естонії було завершено. Південно-східна її частина дісталася тартуському єпископу, Сааремаа і Ляенемаа — сааре-ляенеському єпископу, центр і південний захід — Ордену мечоносців, що у 1237 р. влився до Тевтонського ордену, утворивши його особливу Лівонську гілку. Північ захопила Данія (1238— 1346). З цього часу Е. були обернені у католицтво, проте населення зберігало переважно свої давні вірування, що складалися з

85

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

анімістичних уявлень, які поступово сприйняли деякі християнські елементи. Влада здійснювалась через мережу феодальних замків та маєтків-миз; поступово посилювалися визискування, вимагання не лише данини, а й роботи на панщині. У містах панівне становище зайняли німецькі купці та ремісники. Міста, особливо найбільші з них — Таллінн і Тарту, домоглися за прикладом німецьких міст широкого самоврядування. Влада перебувала в руках магістрату, що вербувався з верхівки купецтва. Купці об'єднувалися в гільдії, ремісники — у цехи. З часом уся велика торгівля зосередилася в руках міського купецтва, а право займатися ремеслом стало монополією міських цехових майстрів. Поступово, особливо з XIV ст., феодали почали все більше урізувати як майнові, так і особисті права естонців. Особливо швидко погіршилося становище сільського населення в північних р-нах Естонії, у датських володіннях. Тут у ніч на 23 квітня 1343 р. піднялося загальне повстання, відоме як «повстання Юр'євої ночі». Однак естонці були розбиті Лівонським орденом, що відібрав у Данії північну частину Естонії. Наслідки невдалого повстання були для естів надзвичайно важкими. В другій пол. XIV ст. і особливо в XV ст. велика частина сільського населення була прикріплена до землі. Е. перетворилися на кріпаків. Назва «Е.» поступово заступається в усному мовленні та документах місцевих німців зневажливою назвою «ненімець», що стало, по суті, рівнозначне поняттю «мужик». Естонська самобутня культура продовжувала існувати і розвиватися як селянська, словесність і музика — у вигляді селянських народних казок і пісень, а образотворче мистецтво — перевалено в прикрашанні селянського одягу і побутових предметів. У цей час поступово заселялися й малородючі р-ни, що пустували (наприклад, о-в Хіюмаа, південний захід материкової Естонії, Північне Причуддя). У цій внутрішній колонізації брали участь на півдні країни деякою мірою латиші, а в Причудді — росіяни і водь. На північно-західному узбережжі та деяких о-вах оселилися шведські селяни. Влада Лівонського ордену і католицьких єпископів була деякою мірою підірвана Реформацією, що поширилася з 20-х років XVI ст. з Німеччини в Прибалтику і призвела до поступової зміни католицизму лютеранством, коли богослужіння стало вестися естонською мовою.

86

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Лівонська війна, яка почалася в 1558 p., тривале перебування російських військ на території Естонії і повстання селян, що спалахнуло у зв'язку з війною в 1560 p., підірвали систему дрібних феодальних державних утворень. Після тривалих феодальних воєн уся територія Естонії з 1645 р. була підлеглою Швеції. Тривалі війни спустошили країну, погіршили правове становище селянства. З кін. XVI ст. в Естонії почали діяти правові норми, за якими становище кріпаків було майже прирівняне до становища рабів за римським правом: селянин, його потомство і майно вважалися власністю феодала, селянин не міг розпоряджатися навіть своїм рухомим майном. Одним із наслідків Північної війни 1700—1721 pp. було приєднання Естонії до Росії. З північної частини Естонії було утворено особливу Естляндську губ., південна ж увійшла до складу Ліфляндської губ., частина якої була населена латишами. Царський уряд затвердив усі станові й автономні привілеї остзейських німецьких баронів і великого бюргерства, зберігши таким чином у повній силі т.зв. балтійський особливий порядок. Місцева німецька знать інкорпорувалася у правлячу верству Російської імперії. У другій пол. XVIII ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком товарного господарства почався розпад кріпосницької системи і розвиток елементів ринкових відносин. На відміну від інших північних р-нів Росії, де розвиток товарно-грошових відносин виражався в масовому переведенні селян на грошовонатуральний оброк, в Естонії він призвів до нового збільшення панщини. Внаслідок специфіки аграрних відносин в остзейських провінціях (неподільність селянських дворів, відсутність оброчної системи, систематичні вигнання селянства із земель і т.ін.) прошарок безземельного селянства тут виник дуже рано і швидко збільшувався. В ситуації частих соціальних конфліктів і заворушень остзейські поміщики і царська влада змушені були розпочати реформи. У 1816 р. в Естляндії й у 1819 р. у Ліфляндії селяни формально здобули особисту волю, але їхня земля перейшла в повне розпорядження поміщиків. Селян позбавили спадкового користування їхніми наділами. У 20-ті роки XIX ст. в Естонії виникають перші великі промислові підприємства. Однак розвиток капіталістичного виробництва гальмувався вузькістю внутрішнього ринку, а також тим, що селянам офіційно було заборонено селитися в містах. Частина сільського населення Естонії перейшла у православ'я, спо-

87

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

діваючись завдяки цьому мати переваги при одержанні землі. У перебігу загальноросійських реформ 60—70-х років XIX ст. селянам було надано право викупу свого наділу, розширено їхні права на свободу пересування, обмежено владу поміщиків над селянами. У 1868 р. законом було заборонено панщину. До 90-х років XIX ст. велику частину селянської землі було викуплено. Ціна на землю в Прибалтиці була в два-три рази вищою, ніж у сусідніх російських губерніях. Частина селянської верхівки намагалася розмовляти німецькою мовою і всіляко наслідувати спосіб життя німецького населення. Цей прошарок зіграв роль посередника у проникненні елементів міської німецької культури в середовище сільського населення. У XIX ст. почала формуватися естонська нація. Через особливі місцеві умови вона утворилася переважно на основі сільської буржуазії. Естонська міська буржуазія сформувалася пізно й у цьому процесі почала брати участь пізніше сільської. У південних і центральних р-нах Естонії національний рух почався в 60-х роках, а на північному заході та на островах — наприкінці XIX ст. Група сету почала зливатися з естонською нацією приблизно лише у 20-х роках минулого століття. Естонський національний рух був спрямований проти привілейованого становища прибалтійських баронів і німецької буржуазії, проти збережених у Прибалтиці залишків феодально-станового ладу. Зростання освіченості сприяло поширенню в народі друкованого слова, що вирішально впливало на розвиток естонської суспільної думки і національної культури. У 80—90-х роках XIX ст. соціальна структура естонської нації доповнюється місцевим робітництвом. У роки Першої світової війни позиції прибалтійсько-німецького дворянства і буржуазії трохи ослабли на користь зміцнення ролі естонського політичного руху. З лютого по листопад 1918 р. Естонія була окупована німцями, затим прийшли війська Антанти. Спроби імпортувати радянську владу зазнали поразки навесні 1919 p., коли була проголошена незалежна Естонська республіка. За часів незалежності змінилася етносоціальна структура естонського суспільства: аграрна реформа позбавила німецьких поміщиків провідної ролі у сільському господарстві, естонське село перетворилося на суспільство дрібних власників. Велика індустрія через втрату російського ринку занепала.

88

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

У 1940 р. Естонія була анексована СРСР внаслідок укладення 1939 р. Пакту Рібентропа—Молотова, за яким вона належала до радянської сфери впливу. Було проголошено Естонську РСР. Радянські соціальні реформи і паралельний процес репресій проти «ворогів естонського народу» були перервані подіями Великої Вітчизняної війни та окупації естонських теренів військами Німеччини. Протягом окупації на терені Естонії загинуло бл. 60 тис. місцевих жителів, бл. 40 тис. було депортовано до Сибіру радянськими органами безпеки у 1941 та 1944—1949 pp. Після реабілітації вони повернулися на батьківщину. Незалежність Естонії було проголошено у 1990 р. ЄВРЕЇ (самоназва — єгудим — на івриті, ід чи аїд — на ідиш). Діаспорний народ, що складається з багатьох етнічних спільнот та субетнічних груп, етнічною батьківщиною якого є Палестина. Основне населення Ізраїлю. Загальна чисельність — бл. 12,8 млн осіб; з них у СІЛА — бл. 6 млн, Ізраїлі — понад 4 млн, решта — у Франції (650 тис.), Росії (536,85 тис., 1989 p.), Великій Британії (410 тис.), Аргентині (300 тис.), Канаді (300 тис.), Бразилії (150 тис.), ПАР (120 тис.); по декілька десятків тисяч живуть також: в Австралії, Угорщині, Бельгії, Німеччині, Ірані, Італії, Мексиці, Білорусі, Молдові, Нідерландах, Румунії, Туреччині, Узбекистані, Уругваї, Чилі; дрібніші групи Є. живуть в інших країнах світу. Мова — іврит (давньоєврейська), субетнічні діалекти (ідиш та ін.), поширені мови навколишнього населення. Антропологічно неоднорідні, оскільки домінуючим критерієм етнічної належності до Є. є конфесія. Віруючі Є. — юдаїсти. Переважна більшість Є. Східної Європи, в тому числі й України, належить до субетнічної групи ашкеназів (ашкіназі, від давньоєвр. «ашкіназ») — нащадків східноєвропейських Є., які розмовляли в минулому на ідиш. До Другої світової війни зберігався поділ на етнографічні групи: литваки в Литві, Білорусі та західних прикордонних обл. Росії; українські Є. в Україні та Бессарабії; курляндці в Латвії; польські Є. в Польщі; галиціанер в українській та польській Галичині. По закінченні війни і ліквідації центрів традиційної єврейської культури і розселення в Україні, Білорусі, Прибалтиці та Молдові значна частина ашкеназів перемістилася до Росії, де піддалася мовній і культурній асиміляції. До нащадків ашкеназів належить більша частина Є.

89

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

світу, Є. Східної Європи та колишнього СРСР, більша частина Є. Західної Європи, США, Канади, Латинської Америки, Південної Африки, майже половина Є. Ізраїлю. Проблема визначення чисельності Є. як розсіяного, діаспорного народу ускладнюється розпливчастими критеріями етнічної філіації. Переписні дані базуються на динамічному критерії самосвідомості, що змінюється залежно від зміни соціальних і політичних чинників. Близькою до переписних даних у колишньому СРСР була чисельність Є., зареєстрованих у внутрішніх радянських паспортах. Єврейська громада традиційно вважає Є. особу, народжену від матері-єврейки, котра сповідує юдаїзм. Кількість Є. за цим критерієм приблизно на 25 % перевищує переписні дані. Широко застосовуються на практиці критерії ізраїльського «Закону про повернення», відповідно до якого кожна людина, у якої дід чи бабця Є., має право на репатріацію до Ізраїлю (їх чисельність на 100—150 % більше, аніж переписна). Є. в Україні. Можна стверджувати, що протягом останніх 100 років в Україні відбувається потужна депопуляція та асиміляція Є. Щодо останнього часу, то порівняно з 1989 р. їх чисельність зменшилася майже на 79 %, з 486 тис. до 103,5 тис. (0,2 % населення України за переписом 2001 p.), з яких лише З % зберегли рідну мову; решта розмовляє російською (83 %) та українською (13,5 %). Нинішня чисельність Є. в Україні зрівнялася з такою на кін. XVI ст. Основною причиною депопуляції з 1945 р. була примусова або свідома асиміляція, а з 1967 р. — масова еміграція до Ізраїлю, США та Німеччини декількома хвилями. Найінтенсивнішим був виїзд з 1989 р. У 1979 р. кількість Є. в Україні становила 634 тис., тобто за 20 років їх стало на 83,7 % менше, а порівняно з 1970 р. (777 тис., 1,6 % населення) — на 86,7 %. Отже, за період дозволеної еміграції чисельність українських Є. зменшилася приблизно на 90 %. Водночас у Є., які залишилися в Україні, значно підвищився рівень національної свідомості: вони є однією з найбільш організованих та громадсько активних національних меншин. Є. переважно мешкають у великих містах, проте точно останні цифри ще не можна навести (дані обробляються). Також поки не можна вказати відомості щодо освіти: на 1989 р. серед численних етносів України Є. займали перше місце за часткою осіб із вищою освітою, а на 2001 р. вони до найчисленніших не належали; тому дані ще не оброблені.

90

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Етнонім. Етнонім «Є.» через церковнослов'янську мову походить від грецького «ебраїоз» («єврей»), що у свою чергу походить від івритського ів-рі («той, що перейшов через що-небудь»). Як етнічне позначення в Біблії вперше застосовано до праотця Авраамова, який, імовірно, перейшов р. Євфрат, потім до Є. періоду Виходу і до перших царів (кін. II — поч. І тис. до н. е.). У живому усному вжитку побутують різні ендо- та екзоетноніми, близькі до «Є.», які етимологічно належать до івритського «юдей, житель Юдеї», що стало самоназвою Є. із сер. І тис. до н. е. Через посередництво давньогрецької і латинської утворюються українське «юдей», українське «жид» (запозичене з польської мови). Мова. Перші автентичні писемні пам'ятки фінікійсько-палеоєврейським письмом відомі з поч. І тис. до н. е., найдавніші автентичні фрагменти біблійного тексту — з VIII ст. до н. е. Із сер. І тис. до н. е. до наших днів іврит (давньоєврейська мова) користується складо-алфавітним т.зв. квадратним єврейським письмом. Іврит зберігався як розмовна мова Є. давнього Ізраїлю до перших століть н. е., потім змінився на арамейську, згодом у діаспорі заступився різними єврейськими мовами та етнолектами, що виникали в замкнутих громадах Є. на ґрунті мов навколишніх народів. З XIX ст. починається рух за відродження івриту як живої розмовної мови, який у другій пол. XIX ст. об'єднався з палестинофільським рухом. Батьком сучасного івриту вважається Елієзер Бен-Єгуда (Лазар Перельман) (1858—1922). За останні 100 років іврит перетворився на розмовну мову ізраїльтян, якою розмовляють бл. З млн Є. У діаспорі знання івриту, як і раніше, лишилося пасивним, хоча івритська культура впливає на культуру Є. діаспори все більшою мірою. В Україні та Росії до 1917 р. івритом як мовою літургії володіли практично всі дорослі чоловіки. Багато хто використовував іврит і як мову релігійної та світської освіти, на івриті виходили періодичні видання, видавалася художня література. З підросійських теренів вийшли основні класики і творці сучасної івритської культури: Аврахам Many, Єгуда-Лейб Гордон, Хаїм-Нахман Бялік, Шаул Черняховський, Володимир-Зеєв Жаботинський та ін. У 20-ті роки XX ст. іврит у СРСР піддався гонінню, була припинена творча, видавнича діяльність на івриті. Сьогодні його викладають на спеціальних курсах, у всіх єврейських загальноосвітніх, релігійних та вищих школах.

91

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Ідиш (букв, «єврейський», єврейсько-німецький «жаргон») — мова ашкеназів, зародилася в Німеччині в X—XII ст. як єврейський етнолект на ґрунті горішньонімецьких діалектів басейну Рейну (р-н Майнц-Вормс-Шпеєр), з XIV—XV ст. ідиш був перенесений євреями на схід — у слов'янське оточення. Ідиш використовує квадратне єврейське письмо з XII ст., поділяється на діалекти: північно-східний (Литва, Білорусь, Східна Латвія, Псковська, Смоленська, Брянська обл. Росії); центральний (Польща, Західна Галичина); південно-східний (Україна, Молдова, Румунія). Ідиш був розмовною мовою більшої частини Є. світу впродовж усього Середньовіччя і Нового часу. Число мовців на ідиш, що напередодні Другої світової війни становило 11 млн осіб, різко зменшилося через геноцид і наступне витіснення ідиш мовами навколишніх народів та івритом в Ізраїлі. До сер. XIX ст. Є. сприймали ідиш як мову «другого ґатунку» чи як «жаргон» і «жіночу» мову порівняно з івритом. На відміну від чоловіків жінки здобували освіту на ідиш через популярні видання. В другій пол. XIX ст. у Російській імперії починається розквіт художньої літератури на ідиш (Менделе Мойхер Сфорім, чи Ш. Бройде-Абрамович; Шолом Алейхем, чи Ш. Рабинович; І. Перец). Одночасно ідиш (як «мова народних мас») береться на озброєння єврейським соціалістичним рухом і протиставляється івриту. У 20—30-ті роки XX ст. отримує розвиток «єврейська пролетарська культура» на ідиш, протиставлена забороненому «сіоністському» івриту. У кін. 30-х років починається переслідування єврейської культури й громадської діяльності, що призвело до повного припинення суспільного функціонування ідиш до кін. 40-х років. Пізніше відновлюється преса на ідиш, але сфера його застосування різко звужується. Ідиш перестав бути комунікативним засобом, ним володіють переважно представники старшої генерації. Традиційні єврейські мови діаспори, у тому числі ідиш, у післявоєнні десятиліття почали виходити з ужитку через розмивання кордонів старих субетнічних утворень. Розмовними мовами більшості Є. України є російська та українська. Релігія. Національна релігія Є. — юдаїзм, представлений різноманітними напрямками: традиційно-ортодоксальним, чи міснагедським; хасидським, включаючи любавичську, карлінську, брацлавську, сквирську та ін. хасидські течії; мізрахістським, чи ортодоксально-сіоністським; реформістським. Невелика частина Є. сповідує інші релігії, зокрема православ'я або протестант-

92

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ські течії. Етнічна та конфесійна самосвідомість Є. часто злиті воєдино. Згідно з юдаїстськими нормами, Є., які прийняли іншу релігію, перестають належати до єврейського народу, а іновірець, який перейшов у іудаїзм (гіюр), вважається Є., але таке трапляється рідко, і рабинів зобов'язували відговорювати іновірця, який звернувся до нього з проханням про перехід в іудаїзм. Проте останні роки цей процес посилився через зростання еміграції до Ізраїлю і велику кількість національно змішаних шлюбів. Етнічна історія. Давньоєврейський етнос сформувався протягом II тис. до н. е. на терені Ханаану (суч. Ізраїлю) у результаті інтеграції семітомовних кочівників-скотарів (імовірно, ів-рі чи хабіру месопотамських написів) і хліборобів оазисів Ханаану. Згідно з єврейською традицією, записаною в Торі, Є. склалися в народ у процесі виходу поневолених предків Є. з Єгипту і завоювання ними обітованої Богом «землі Ізраїлю» у сер. II тис. до н. е. На межі II та І тис. до н. е. Є. стають землеробським народом. У цей період складається перше давньоєврейське царство, засноване царями Саулом (1025—1004 pp. до н. е.) і Давидом (1004—965 pp. до н. е.) зі столицею в Єрусалимі, будується Перший єрусалимський храм, складається монотеїстична релігія Є. — жрецький юдаїзм, протягом І тис. до н. е. створюється найбільший релігійний, літературний та історичний пам'ятник Танах, або Старий Завіт Біблії, центральною частиною якого є Тора, чи П'ятикнижжя Мойсееве. Етнічну та культурну єдність давніх Є. було порушено із розпадом давньоєврейського царства і завоюванням Ізраїльської та Юдейської монархій, що утворилися на його рештках, Ассирією і Вавилоном у VIII—VI ст. до н. е. Завойовники зруйнували Перший храм і вивели велику частину людності за межі Ізраїлю. Народна традиція зберегла пам'ять про колишніх жителів Ізраїльського царства, т.зв. 10 загублених колін, чиї сліди назавжди втратилися десь за Іраном. У кін. VI ст. до н. е. частина Є. повертається з Вавилонського полону в Юдею і будує в Єрусалимі Другий храм, навколо якого знову починається державна і духовна консолідація Є. З тих пір формується модель етнічного розвитку, що складалася з центру в Юдеї та великої діаспори, яка спочатку утворилася в Месопотамії, а на межі н. е., охопила Єгипет, Малу Азію, Сирію, Іран, Північну Африку, Західне Середземномор'я, Крим, Кавказ, частину Середньої Азії. У період Другого давньоєврейського Хасмонейського, чи

93

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Маккавейського, царства (164—37 pp. до н. е.) до складу Є. включаються неєврейські семітські народи Негева й Зайордання та еллінізоване населення Галілеї і берегової смуги Ізраїлю. Римське завоювання і розгром єврейських визвольних рухів І— II ст. призвели до масового насильницького виселення значної частини Є. з Юдеї; вигнанці поповнили єврейські громади діаспори. Етнічний центр в Юдеї практично припинив існування після арабського завоювання Палестини 638 p., хоча невеликі групи Є. продовжували жити на історичній батьківщині постійно. Тяга до повернення в Ізраїль («шиват Цийон», тобто «повернення до Сіону», до гори, на якій стояв Єрусалимський храм) зберігалася серед Є. увесь час, була освячена юдаїзмом і закріплена в літургічній формулі «Наступного року в Єрусалимі». Із зруйнуванням Другого єрусалимського храму в 70 р. н. е. оформляється пристосований до життя в діаспорі рабиністичний юдаїзм, в основі якого поряд із Танахом лежить інша найбільша єврейська релігійна та правова пам'ятка — Талмуд, створений в Юдеї та Вавилоні в період II—V ст. н. е. Центром релігійного та громадського життя замість храму стає синагога, або місце для збору («будинок збору»), а її служителем не жрець (коген), який приносить жертву, а рабин (рав) — учений знавець і тлумач традицій. У діаспорі послідовно змінюється кілька домінуючих центрів, що мали традиційні єврейські найменування: Бавель (Месопотамія з прилеглими районами Закавказзя й Курдистанського нагір'я), V—XI ст. н. е.; Сефарад (Піренейський піво-в), із межі до н. е. та н. е. до 1492 p., коли Є. були вигнані з Іспанії; Ашкеназ (спочатку Центральна Німеччина, потім Східна Європа), X ст. — перша пол. XX ст. Перші відомості про єврейські поселення в Закавказзі належать до IV—III ст. до н. е. У гірських Є. (див. Представники окремих етносів) збереглися перекази про переселення частини їхніх предків на Кавказ після зруйнування Першого єрусалимського храму і про походження від «10 загублених колін».

Етнічна історія Є. у Східній Європі та Україні. З

І ст. до н. е. Є. оселяються в грецьких колоніях у Криму, зокрема в Боспорському царстві, та на Таманському піво-ві. У ранньому Середньовіччі Є. — біженці з цих районів, що перебували під контролем Візантії, та зі Східного Закавказзя, що входило до складу Ірану, а з сер. VII ст. н. е. підлеглого Халіфату, по-

94

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

чинають проникати на терени Північного Кавказу та південноруських степів, де в VI—VIII ст. складається держава тюркомовних кочівників хозар (Хозарський каганат), до складу якої в добу розквіту в IX—X ст. входили землі від устя Дніпра до Аральського моря з осередком у Нижньому Поволжі та береговій смузі Дагестану. Втягнута в конфлікт із християнською Візантією і мусульманським халіфатом, Хозарія у VIII ст. приймає юдаїзм як державну релігію. Збереглося листування на івриті хозарського володаря кагана Йосипа (сер. X ст.) з єврейським візиром Кордовського халіфату Хасдаєм ібн-Шафрутом. У кін. X ст. Хозарський каганат гине під ударом Русі, після чого основні торгові шляхи Східної Європи переносяться з Волги на Дніпро. У Києві на поч. X ст. існує громада Є. змішаного єврейськохозарського походження. У X—XIII ст. Є. розселяються в Чернігові, Володимирі-Волинському, Перемишлі, у Чехії, можливо, на заселеній слов'янами частині Східної Німеччини. Вони формуються в окрему слов'яномовну субетнічну групу Є. — кенаанітів зі специфічним єврейським етнолектом на основі давньоруської мови. Після розпаду Київської держави кенааніти продовжували жити на Волині, у складі Великого князівства Литовського і зберігалися в районі Бреста аж до поч. XVII ст., коли остаточно асимілювалися в ашкеназькому середовищі. Ашкенази стали просуватися на схід від долини Рейну і горішнього Дунаю в XII—XIII ст., спочатку оселившись у Сілезії, а до XIV—XV ст. розташувалися по всій території Речі Посполитої та Великого князівства Литовського. В останньому вони зустрілися з кенаанітами і невеликими групами караїмів, оселених литовськими князями в Галичині й Литві. Перші поселенці, які рятувалися від гонінь у Центральній Європі, притягнуті заступництвом корони і ділових перспектив, були жителями великих міст, де, як і в Німеччині, вони селилися в особливих кварталах — гетто. У 1264 р. князь Болеслав V Благочестивий дарує привілеї Є. Калішського воєводства, поширені потім за Казимира III Великого в 1334—1367 pp. на Є. усієї Речі Посполитої. Аналогічні привілеї були даровані Є. Литви в 1388—1389 pp. князем Вітовтом. Вони визначали правовий статус Є. як безпосередніх підданих короля, які платять податки до скарбниці в обмін на захист особистості, власності та свободи віросповідання, общинну автономію і право займатися торгівлею й ремеслами. Є. з Польщі рушили на українські землі, що увійшли до складу Речі Посполитої. Масова міграція Є. в Україну почалася

95

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

після укладення Люблінської унії 1569 р. На той час економічна діяльність Є. у Польщі зосереджувалась переважно в торговельно-посередницькій сфері, оренді, ремісництві. Безумовно, це потребувало формування певного економічного простору. Нові території відкривали нові можливості. Вже на поч. XVII ст. в Україні налічувалося бл. 120 тис. Є. Матеріальне життя Є. в Україні було пов'язане з великим феодальним господарством (оренда маєтків, лихварство, збирання податків), що спричиняло загострення взаємин з українським селянством. У міру ослаблення королівської влади в XV—XVI ст. Є. стали переселятися у володіння шляхти на терені Польщі та сучасних України й Білорусі, поклавши початок т.зв. містечковій моделі розселення і культури, характерної для східноєвропейського єврейства. У XVI ст. Східна Європа стає центром розвитку єврейської духовності. У багатьох містах відкриваються єврейські школи і єшиви, розробляється нова методика схоластичного тлумачення Талмуда («пільпель»), розвиваються каббалістичні студії. Рабин Мойше Іссерлес із Кракова (1525—1572) кодифікує ашкеназький варіант основного єврейського кодексу «Шулхан арух». Поширюються серед Є. і світські знання, особливо медицина. У сер. XVIII ст. на заході України зароджується нове містичне учення в юдаїзмі — хасидизм, що проповідує служіння Всевишньому в матеріальному світі. Засновником хасидизму вважається проповідник Ісраель бен-Еліейзер Баалшлем-тов, чи Бешт (1700—1760), що жив у Прикарпатті. Хасидизм охопив більшу частину українських Є. і проник у Лігу (єврейське позначення Білорусі та Литви, терену колишнього Великого князівства Литовського). Серед спадкоємців Бешта найбільш популярними є раббі Нахман із Брацлава, онук Бешта, засновник т.зв. брацлавського хасидизму, і Шнеер-Залман з Ляд, який поклав початок найвпливовішій хасидській течії Хабад, очолюваній з тих пір його нащадками з династії Шнеерсонів. Хасидизм залишився як самостійна течія у рамках ортодоксального юдаїзму. Економічна конкуренція і католицький фундаменталізм спричинили зростання антисемітизму. Різні обмеження в правах, звинувачення в опоганенні гостії (облатки), «криваві наклепи», погроми, вигнання з міст відбувалися протягом XV — першої пол. XVII ст. У 1495 p. Є. були вигнані з Великого князівства Литовського, однак у 1503 р. одержали дозвіл повернутися. Можливо, це вигнання призвело до посилення єврейського впливу на

96

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

сусідній Новгород, де в 1471 р. зароджується т.зв. єресь жидовствующих. Московська влада до XVIII ст. займала антиєврейську позицію, забороняючи Є. селитися в межах Росії та піддаючи Є. гонінням. Так, під час Ливонської війни в 1563 р. за наказом Івана Грозного були вбиті Є. захопленого російськими військами Полоцька. У 1740 р. у Росії було видано указ про вигнання всіх Є., які там проживали, — 292 чоловіків і 281 жінки. Під час повстання Богдана Хмельницького (1648—1657 pp.) та наступних російсько-польської 1654—1667 pp. і польсько-шведської 1656—1660 pp. воєн загинуло не менше 100 тис. Є. На Лівобережній Україні, що відійшла до Росії в 1667 p., Є. не залишилося взагалі. У XVII—XVIII ст. Є. вдалося відновити чисельність і общинні структури; у т.ч. з XVI ст. існували органи єврейського самоврядування — ваади (Ваад Чотирьох земель, тобто Великої та Малої Польщі, Волині й Поділля; Литовський ваад та ін.), що мали й фіскальні функції. Погроми сер. XVII ст. і погроми гайдамаків у сер. XVIII ст. (у травні 1768 р. загинуло бл. 20 тис. Є.) на тривалий час підірвали економічне становище Є. на українських землях. Внаслідок трьох поділів Польщі між Пруссією, Австрією та Росією у 1772, 1793 і 1795 pp. значна частина Є. Речі Посполитої (бл. 676 тис. на терені України, Білорусі, Литви та Росії) опинилася у складі Російської імперії. У 1787 р. російськими громадянами стали бл. 2 тис. кримчаків і 3 тис. караїмів колишнього Кримського ханства. У 1812 р. була приєднана Бессарабія, в якій на той час проживало бл. 20 тис. Є. ашкеназів і невелика кількість сефардів (середземноморських Є.). У кін. XVIII ст. у рос. підданство з Черкесії перейшли декілька сотень адигомовних Є., які належали до зниклої групи мамшухів, нащадків давнього єврейського населення Західного Кавказу. Протягом 1801—1828 pp. Росія завоювала Східний Кавказ, включно із Дагестаном і Північним Азербайджаном, де на той час жило бл. 7 тис. гірських Є., і Грузію з декількома тис. грузинських Є. У 1864—1884 pp. до Росії відійшли середньоазіатські території, де проживало бл. 10 тис. середньоазіатських, або бухарських, Є. У першій пол. XIX ст. Російська імперія стала місцем проживання найчисленнішої єврейської громади світу (до 1914 р. у Росії проживало більше половини Є. світу). Більшість Є. у кін. XVIII ст. жило в сільській місцевості та в маленьких містах-містечках. Займалися ремеслами, промислами, багато Є. керували маєтками, були посередниками між містом і 7 — 4-1649

97

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

селом, тримали корчми, займалися дрібною торгівлею. Є. трималися відособлено, погано володіли польською мовою і майже не володіли російською, керувалися общинними, або кагальними організаціями. Російський уряд намагався обмежити вплив Є. на населення власне Росії, зокрема захистити російське купецтво від конкуренції. Едиктом 1782 р. австрійський імператор Франц-Йосиф II дозволив Є. переселитися з Польщі на українські землі, а саме на Підкарпатську Русь та Буковину. Тоді ж таки в Російській імперії починає формуватися «смуга єврейської осілості». За наказом Катерини II у 1782 р. міщанам і купцям (за законами Російської імперії Є. записували лише до цих станів) заборонялося селитися за межами міст. Згодом, на прохання російських купців, яких непокоїла конкуренція з боку торговців-євреїв, 21 грудня 1791 р. було видано наказ, за яким Є. «не мають ніякого права записуватися в стан купців у внутрішніх російських містах та портах, а тільки за наказами нашими дозволено їм користуватися правами громадянства й міщанства у Білорусі, а також у Катеринославському намісництві та у Таврійській області». У 1791 p., тобто ще до остаточного поділу Польщі, було покладено початок встановленню т.зв. смуги єврейської осілості, до якої в її остаточних кордонах 1835 р. входили землі, що дісталися Росії від Речі Посполитої та від Кримського ханства, тобто Ковенська, Сувалкська, Віленська, Вітебська, Могилевська, Мінська, Гродненська, Волинська, Київська, Чернігівська, Полтавська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і Бессарабська губ. та дев'ять губ. Царства Польського без Києва, Миколаєва, Ялти і Севастополя. Є. дозволялося жити тільки всередині «смуги осілості», виїзд із неї, навіть тимчасовий, був ускладнений. Водночас уряд почав вживати заходів зі зміни соціального статусу Є. усередині «смуги осілості». Укладання 1804 p., яке зажадало виселення Є. із сільської місцевості, через відсутність засобів і важкі соціальні наслідки в 1808 р. було скасоване. Розпочалося створення єврейських землеробських колоній у Новоросії, більшість з яких проіснували до Другої світової війни, під час якої вони були знищені нацистами. Міграції Є. у південні р-ни України і Росії протягом XIX — першої пол. XX ст. призвели до утворення центрів єврейського розселення в Одесі та Ростові-на-Дону. Приєднання польських земель до Росії не зупинило антисемітських гонінь. Періодично в різних місцях

98

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

спалахували процеси «кривавого наклепу», у яких Є. намагалися звинуватити в ритуальному вживанні крові християнських дітей: Сенненська справа в Білорусі 1799 p., Гродненська справа 1816 p., Веліжська справа 1822—1824 pp. у Смоленській губ., Телиняйська справа 1827 p., Ізяславська справа 1830 р. Практично всі вони закінчувалися виправдувальними вироками. Незважаючи на звіт урядової комісії 1855 p., що визнав «кривавий наклеп» як наклеп, процеси продовжувалися. Вершиною й одночасно кінцем «кривавого наклепу» у царській Росії стала справа М. Бейліса 1911—1913 pp., яка набула міжнародного розголосу і закінчилася виправданням підсудного. Відносно ліберальна політика доби раннього правління Олександра І, що прагнула «виправити» Є., спонукати їх до фізичної та землеробської праці, змінилася в миколаївський період відверто дискримінаційними заходами. У 1827 р. було скасовано грошовий податок, яким обкладалися Є. замість військової повинності. Було введено рекрутський набір малолітніх дітей Є. у т.зв. солдатські школи кантоністів з наступним відбуванням 25літнього терміну військової повинності. Цей захід мав сприяти насильницькому хрещенню. З 1827 по 1856 p., коли інститут кантоністів було скасовано, кількість малолітніх рекрутів Є. перевищувала 50 тис. Значна частина кантоністів хрестилася, що не означало для них повного розчинення в християнстві. Кантоністам давали російські прізвища та імена, а їхнім нащадкам дозволяли проживання поза «смугою осілості». Так виникали перші єврейські поселення у власне російських губерніях. Іншим заходом «виправлення» Є. було втручання влади в їхнє релігійне та культурне життя: запровадження в 1826 р. нагляду над єврейськими книгами, ввезеними через кордон, введення цензури єврейської літератури, видання 1836 р. закону, що дозволяв друкарство тільки в місцях, де є цензор. Дискримінаційна політика російської влади стосовно Є. була заново сформульована в законодавстві 1835 p., що закріпило «межу осілості», інститут кантоністів, цензуру. Продовжувалася політика створення землеробських поселень, у т.ч. короткочасна спроба заселення Є. Сибіру. У кін. 40-х років XIX ст. було засновано спеціальний комітет «для визначення заходів корінного перетворення Є. у Росії», розробки якого мали виразно антиєврейський характер. Влада намагалася примусити Є. до відмови від традиційного способу життя та релігійної освіти, вбачаючи шлях розв'язання «єврейського питання» у християнізації та маку*

99

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

симальному прилученні до російської мови та культури. Рекрутська норма збільшувалась у п'ять разів, у 1844 р. царським указом було скасовано правову самостійність єврейської громади — кагалу. Нагляд за єврейськими установами і стягнення податків були передані під контроль міських дум і поліції. Разом з тим уряд не зрівняв Є. у правах з рештою населення країни і, як і раніше, покладав на єврейські інституції рекрутський набір і збір спеціальних єврейських податей. В епоху Олександра II замість хрещення як необхідного засобу «перетворення» Є. в урядовій політиці місце інструменту соціальної та культурної асиміляції в навколишньому середовищі зайняла переважно «освіта» через засвоєння російської мови, відмову від традиційного способу життя, здобуття світської освіти. Наштовхнувшись спочатку на опір більшої частини Є., цей план у ліберальну епоху 60-х років XIX ст. почав усе більше зацікавлювати єврейську молодь, яка в останній третині століття активно повернулася у бік освіти і відмови від архаїчних форм єврейської традиції. Водночас були затверджені різноманітні пільги, що дозволяли проживання поза «смугою осілості» купцям І гільдії (1859), особам із вченими званнями (1861), деяким категоріям ремісників (1865). У Царстві Польському Є. було дозволено купувати нерухомість і селитися повсюдно. Ці пільги, а також підвищення освітнього рівня та посилення асиміляційних тенденцій призвели до деякого збільшення числа Є. у внутрішніх губерніях Росії, у т.ч. у Санкт-Петербурзі, Москві, містах Поволжя, Уралу, Сибіру. Із 70-х років XIX ст. Є. починають селитися в Баку, приваблені відкриттям й експлуатацією нафтових родовищ. У Сибіру до них приєднуються заслані Є., вислані в район Байкалу за участь у польському повстанні 1863 р. З'являється прошарок єврейських підприємців і аристократів (нотаблів), серед яких династія фінансистів, меценатів і громадських діячів баронів Гінцбургів, банкіри і будівельники російських залізниць брати Полякови. Єврейські підприємці зайняли помітне місце в харчовій, текстильній, тютюновій промисловості, брали участь у будівництві залізниць, розвитку гірничої промисловості. Збільшилася чисельність осіб вільних професій, інтелігенції, інженерів. Проте все-таки кількість Є., які засвоїли російську культуру, аж до революції залишалася порівняно невеликою і на них продовжували поширюватися різноманітні обмеження, зокрема заборона обіймати державні та урядові по-

100

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

сади. Величезна кількість Є., які жили в «смузі осілості» у маленьких містах-містечках, залишалася далекою від російської культури, продовжувала розмовляти на ідиш і дотримуватися релігійних та національних традицій. Розширення прав Є. припинилося в 70-ті роки XIX ст., коли почалася державна кампанія проти інородців. Наприкінці царювання Олександра II антисемітизм знову починає домінувати в державній політиці. «Міське положення» 1870 р. підтверджує обмеження єврейського представництва в міських думах. У 1873 р. закривають державні школи, засновані для Є. у 1844 р. Найсильнішу антисемітську реакцію продемонструвала періодика. Після вбивства 1881 р. Олександра II реакційні антисемітські тенденції в державній політиці цілком домінували над ліберальними. Почався період постійних інспірованих урядом погромів. У 1881—1921 pp. сотні погромів забрали, за різними оцінками, життя від 100 до 250 тис. Є., знищили цілком єврейську власність і майно в 700 містах і населених пунктах. Погроми, вигнання (напр., повторне вигнання із сільської місцевості 1882 р. чи вигнання усіх Є. з Москви 1891 р.) і подальше посилення дискримінаційних заходів таких як введення 1887 р. квоти на чисельність студентів — «процентної норми», збереження архаїчних обмежень Є. у правах навіть після скасування кріпосного права викликали різку реакцію в середовищі тих Є., які почали піддаватися асиміляції і прагнули до зближення з російською культурою; у них деяка ідентифікація з росіянами змінилася на прагнення до збереження Є. як етнічного цілого, віддалення від російського суспільства. Почалася масова єврейська еміграція. Усього за період з 1881 по 1914 pp. з Російської імперії емігрувало бл. 1,7 млн Є. — 85 % до США, решта — до країн Західної Європи (переважно до Німеччини і Великої Британії), Канади, Південної Африки, Аргентини. Створення «смуги осілості» значно вплинуло і на демографічну ситуацію в Україні. У 30-ті роки XIX ст. в українських губерніях Російської імперії проживало понад 600 тис. Є., а в Галичині — бл. 270 тис. осіб. На той час це становило майже 40 % загальної кількості Є. у Східній Європі. Отже, у 70-ті роки XIX ст. регіонами найбільшої концентрації єврейського населення були міста й невеликі містечка Правобережної України. У містах Є. становили 32 % мешканців, у містечках — 53 %, у селах — 15 %.

101

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Протягом 1860—1897 pp. чисельність Є. в Україні зростає. За переписом 1897 р., в українських губерніях Російської імперії проживало 1 млн 644 тис. 488 осіб, що становило 8 % загальної кількості населення. Станом на 1897 р. порівняно з іншими національностями в українських губерніях Російської імперії Є. посідали третє місце — після українців та росіян. У Східній Галичині та Буковині у XIX — на поч. XX ст. проживало бл. 770 тис. Є. Отже, загалом на рубежі століть в Україні, яка була одним із регіонів чи не найвищої концентрації єврейського населення в Європі, мешкало бл. 2,3 млн Є. У XIX ст. визначились і традиційні напрями економічної діяльності Є. в Україні — торговельно-посередницька діяльність, дрібне виробництво, лихварство. 22 жовтня 1825 р. вийшло загальне положення про заборону оренди маєтків Є., що спричинило спрямування їхньої економічної активності в інших напрямах: оренду млинів, скуповування збіжжя, продаж селянам промислових товарів, ґуральництво (незважаючи на заборону). А на підставі законів 1864 і 1867 pp. Є. позбавляли прав оренди в селі за винятком шинків, млинів, цукрових і скляних заводів. 26 грудня 1844 р. за ініціативою графа Кисельова, міністра державних маєтків, було видано «Положення щодо євреїв-хліборобів», яке, до речі, діяло аж до 1917 р. За цим положенням Є. дозволялося: переходити у хліборобський стан; отримувати наділ (5—8 га) з державних земель, який не можна було продавати, здавати в оренду; набувати приватну власність, селитися на приватних землях; впроваджувалися різні пільги для хліборобів. Однак у цілому єврейська колонізація півдня України відбувалася дуже повільно. Так, на поч. XX ст. у землеробських колоніях у «смузі осілості» мешкало лише 13 тис. єврейських родин (76 тис. осіб). Значна кількість поселенців займалася ремісництвом, переїжджала на проживання до міста. У другій пол. XIX ст. Є. в Україні жили, незважаючи на заборони, під управлінням «кагалу» (єврейської громади), який ставив за мету ізолювати єврейство від чужих впливів, зберегти національні риси, традиційну релігію, загальний устрій життя. Однак у кін. XIX — на поч. XX ст. внаслідок загальних суспільних процесів, промислового перевороту традиційна єврейська громада руйнувалася. На межі століть формувалася соціальна структура єврейського загалу у «смузі осілості». За даними перепису 1897 р., у

102

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

«смузі осілості» у промисловості було зайнято бл. 1/3 єврейського населення; сільським господарством займалися 3—4 % Є.; торгівлею — понад 40 %; перебували на державній службі та займалися «вільними професіями» (лікарі, юристи, літератори тощо) — 5 %; наймити, службовці приватних компаній, поденники — бл. 5 %; решта — зайняті у невиробничій сфері, священики, військовослужбовці, а також особи «без певних занять», лави яких часто поповнювалися за рахунок торговців, посередників, орендарів, що збанкрутували. У кін. XIX ст. намічається консолідація єврейського громадського життя в Російській імперії, формуються усі основні політичні та громадські рухи, що домінують у єврействі протягом XX ст. У 1882 р. зароджується палестинофільський рух Ховевей-Ціон (на івриті «Ревнителі Сіону»), який закликав Є. знайти давню батьківщину в землі Ізраїлю. У тому самому році група перших колоністів БІЛУ (абревіатура чотирьох слів із Біблії «Так рушить будинок Якова») прибуває в Палестину. Наприкінці XIX ст. після І Базельського конгресу сіоністів (1897) у Російській імперії виник активний сіоністський рух, що поставив за мету відновлення єврейської держави в Ізраїлі. З Російської імперії вийшли основні лідери сіонізму: Ахад-га-Ам (Ашер Гінзберг), Є. Членов, М. Соколов, М. Усишкін, 3. Трумпельдор та ін. В Україні та Білорусі народилися засновники ізраїльської держави, її перший президент X. Вейцман, президент І. Бен-Цві, прем'єр-міністри Г. Меїр, ПІ. Перес, І. Шамір та ін. У 1899 р. було створено партію Поалей Ціон (на івриті «Робітники Сіону»), що поєднала соціалістичну ідеологію із сіоністською програмою побудови єврейської держави (проіснувала до 1928 p.). У 1897 р. зароджується єврейський соціалістичний робочий рух, очолений партією Бунд. Єврейський історик С. Дубнов стає на поч. XX ст. засновником т.зв. фолькістського (від ідиш «фольк» — народ) руху, що ставив за мету досягнення національної автономії Є. у країнах діаспори. Велика кількість Є. пристала до різноманітних російських політичних рухів — кадетів, есерів, меншовиків і більшовиків. У 1902 р. у Вільні був заснований рух ортодоксально-релігійного сіонізму Мізрахі (абревіатура на івриті «мерказ рухані» — «духовний центр»). Одночасно розгорнув діяльність антисіоністський рух Агуддат Ісраель (на івриті «Об'єднання Ізраїлю»). Після революції 1905— 1907 pp. значно поширилася єврейська періодика. У 1919 р. на території колишньої Російської імперії видавалося 120 єврейсь-

юз

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ких журналів і газет, з них 10 — на івриті, інші — російською мовою та ідиш. Події 1917—1920 pp. значно вплинули на соціально-економічне, політичне і культурне становище Є. України і загалом мали для них негативні демографічні наслідки. У 1917 р. Є. брали активну участь у політичному житті України і мали власні політичні організації: сіоністські партії (Агуддат Ісраель, Мізрахі, Цеїрей Ціон), сіоністську робітничу партію сіоністського спрямування Поалей Ціон, Бунд, Фольгспартей (Народна партія) та ін. Є. брали участь також у загальноросійських і українських партіях (Українська партія соціалістів-федералістів — А. Марголін, 3. Маргуліс; Українська соціал-демократична робітнича партія — Й. Гермайзе). У липні 1917 р. до Української Центральної Ради разом із партіями інших національних меншин увійшли представники єврейських політичних партій (30 місць у Центральній Раді і 5 — у Малій раді), потім у складі Генерального секретаріату, а згодом Ради Міністрів УНР були деякі єврейські політичні діячі: М. Зільберфарб, М. Рафес, О. Золотарьов, А. Ревуцький, Я. Вульф-Ляцький, П. Красний, С. Гольдеман. У складі уряду УНР було Міністерство єврейських справ. За короткий час свого існування міністерство ухвалило кілька законопроектів щодо поліпшення життя Є. в Україні, але реалізувати їх не встигло: закони про створення єврейських громадських рад і вибори їхніх членів; про видання шкільних підручників мовою ідиш; про відкриття єврейської вчительської семінарії та ін. 8 січня 1918 р. Центральна Рада вперше в історії України ухвалила закон про національно-персональну автономію національних меншин, у т.ч. і Є. Офіційно було визнано єврейську мову (ідиш), засновано єврейські школи тощо. У період 1917—1920 pp. українське єврейство не було прихильником жодної з воюючих сторін. Багато Є. (єврейських політичних партій) підтримувало ідею самостійності України, частина Є. відстоювала ідею збереження Російської імперії, більшість інтелігенції та пролетаріату пішла за більшовиками. З 1917 по 1921 pp. на території України сталися численні погроми, внаслідок яких загинуло, за різними оцінками, від 100 до 200 тис. осіб. Погромні акції цієї доби відбувалися як на теренах, підконтрольних українській владі, так і на територіях, які займали то Збройні сили Півдня Росії, то Червона Армія. В

104

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Україні в ці смутні часи панував антисемітизм, який міг бути приводом або виправданням для грабунків, мародерства, вандалізму, вбивств. Популярні у свій час звинувачення Директорії УНР і «петлюрівців» у сприянні погромам є безпідставними. Директорія та провід українського війська забороняли та перешкоджали вчиненню подібних акцій (що доведено сучасними дослідженнями), проте реальний контроль уряду за територією та численними отаманськими формуваннями був мінімальним. Не дивно, що коли радянська влада оголосила антисемітизм і погроми поза законом, значна частина єврейського населення перейшла на сторону більшовиків. Унаслідок погромів та еміграції чисельність єврейського населення України зменшилась, особливо у західному та центральному регіонах (Галичина у 1900 р. — 610 тис. осіб, у 1931 р. — 556 тис.; Центральна Україна у 1897 р. — 1 млн 475 тис. осіб, у 1926 р. — 1 млн 210 тис.). За встановлення радянської влади Є., як й інші народи, позбавлялися можливості безконтрольно розвивати своє громадське та культурне життя. Вже 1918 р. влада силами єврейських комуністичних секцій РКП(б), т.зв. євсекцій, почала переслідування усіх некомуністичних форм єврейського життя. До 1920 р. були заборонені основні єврейські організації, до сіоністських і Бунду включно, почалася активна кампанія проти юдаїзму як релігії, зачинялися синагоги. Ще у серпні 1919 р. іврит був оголошений «буржуазною» мовою і заборонені усі видання на ньому, а також діяльність сіоністських партій, але, зазначимо, до 1924 р. у Києві діяла івритська гімназія «Тарбут», а останні сіоністські організації були ліквідовані на початку 30-х років XX ст. До поч. 30-х років припинилась уся діяльність у сфері єврейської традиційної науки, добродійності, просвітництва тощо, які суперечили новій політиці підтримки «єврейської пролетарської культури». Вона базувалася виключно на ідиш і мала на меті впровадження в єврейські трудові маси комуністичної ідеології та відмову від релігії й національних традицій. На українських землях, які були під владою Польщі (Галичина, частина Волині), незважаючи на антисемітську політику польської влади, економічну дискримінацію Є., культурне життя єврейської меншини переживало розквіт. Працювали видавництва, виходило бл. 200 єврейських газет і журналів, функціонувала система середніх шкіл з викладанням на івриті — «Тарбут»,

105

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

була поширена діяльність єврейських політичних партій різного спрямування. На українських теренах, які знаходились у складі Румунії (Північна Буковина) та Чехословаччини (Закарпаття), Є. були однією з найчисленніших національних меншин (Північна Буковина 1930 р. — 129 тис. осіб; Закарпаття — 89 тис.). їхнє становище у міжвоєнний період (1918—1939 pp.) було майже таким самим, як і Є. Галичини та більшої частини Волині. Національно-культурне й політичне життя Є. на території УРСР тривало (і навіть був період розквіту — 30-ті роки XX ст.), але в рамках, які визначав та дозволяв радянський тоталітарний режим. З'явилася т.зв. радянська (пролетарська) єврейська (ідишистська) культура. 1920—1935 pp. в УРСР — період інтенсивного розвитку цієї культури. Київ до кін. 30-х років був світовим центром ідишистської культури поряд із Варшавою та Вільно. Виходило багато газет і журналів («Ді ройте велт», «Фармест», «Проліт» тощо), класика світової літератури вйдавалася на ідиш. У 1925 р. в УРСР діяло 393 школи на ідиш, 4 педтехнікуми, єврейський відділ при Інституті народної освіти в Одесі, Всеукраїнський музей єврейської культури ім. Менделе (Одеса), Центральна державна єврейська бібліотека (Київ). У 1925 р. у Харкові відкрився Державний єврейський театр (М. Лойтер). З 20-х років в Україні працювала група єврейських письменників і поетів, які згодом стали відомими всьому світу. Вони створили радянську єврейську літературу на мові ідиш — писали про комсомол, колгоспи, заводи: А. Квітко, Д. Гофштейн, П. Маркіш, І. Фефер, Д. Бергельсон, Дер Ністор, М. Гарцман, М. Талалаєвський, І. Бухбіндер, Д. Хайкіна, Р. Балясна, Д. Дрізо та ін. Низка літераторів-євреїв влилася в український літературний процес: А. Первомайський, С. Голованівськй, І. Кулик, А. Когштейн, А. Смілянський, В. Торін, Є. Адельгейм, А. Розенпуд та ін. Єврейська наука набула розвитку на академічному рівні, саме та наука, яка займалася дослідженням культури, історії Є. України. У 1919 р. була заснована Постійна жидівська історично-археографічна комісія в складі ВУАН (І. Талант); у 1926 р. — Кафедра єврейської культури ВУАН. У 1929 р. вона була реорганізована в Інститут пролетарської єврейської культури теж при Академії наук (І. Аіберберг). У 1936 р. інститут ліквідували

106

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

як «гніздо троцькизму» і на його базі створили Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору (І. Співак). Значний внесок зробили Є. у різні галузі української радянської науки: математика — С. Бернштейн, І. Штаєрман; фізика — А. Гольдман, Н. Моргуліс, А. Случкін; біологія і медицина — А. Рубенчик, Я. Моділевський; філософія і історія — Й. Гермайзе, С. Семковський, Я. Фейгін та ін. В УРСР, за даними 1926 p., мешкало 1 млн 580 тис. Є., що становило 5,4 % усього населення Радянської України. Перевалена частина Є. знайшла роботу у містах: 1925 р. — 25 % Є. у складі державного урядового апарату; 26,7 % — у господарсько-фінансових установах. Найбільша скупченість єврейського населення в Україні у 20—30-ті роки була в Одесі — 154 тис. осіб; Києві — 140 тис., Харкові — 81,5 тис. осіб. Незважаючи на велику урбанізацію, Є. займалися також сільським господарством. У 1924—1930 pp. в УРСР було засновано 162 єврейські хліборобські колонії (9526 господарств). У 1933 р. у сільському господарстві Радянської України було зайнято 80 тис. Є. У 30-ті роки в УРСР існувало п'ять єврейських національних р-нів: Калініндорф на Херсонщині — 32 селища; Сталіндорф на Дніпропетровщині — 11 громад; Новозлатопольський р-н на Запоріжлеі — 40 селищ; Фрайдорф і Ааріндорф у Північному Криму. Мова ідиш у цих р-нах була офіційною. Фінансову допомогу їм надавав «Агро-Джойнт». Забігаючи наперед, слід зазначити, що колективізація, голод, Друга світова війна призвели до того, що єврейські хліборобські колонії згодом припинили існування. У 20-х — на поч. 30-х років стали створюватися єврейські ради. В Україні у 1930 р. їх було 169 і вони охоплювали 12 % єврейського населення республіки; виникали єврейські судові палати, профспілки, інститути, партосередки. Плани створення єврейської республіки чи області було відкинуто на користь заснування Єврейської автономної області (ЄАО) на Далекому Сході в долині Біри і Біджана з центром у м. Біробіджан (офіційно проголошена 7 травня 1934 p.). Колонізація ЄАО, відірваної від будь-яких історичних зв'язків з Є., відбувалася нерівномірно і неодноразово припинялася через масові репресії та поголовне знищення колоністів, серед яких, крім Є. із західних обл. СРСР, були також переселенці зі США, Канади, Палестини, Західної Європи та Південної Америки. Максимальна кількість єврейських поселенців в ЄАО становила бл. 30 тис. осіб

107

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

(1948 р.). У післявоєнний період ЄАО перетворилася на адміністративний анахронізм. Окрім ініційованих владою, відбувалися і стихійні міграції єврейського населення. Після Громадянської війни розпочалася масова міграція Є. до великих міст (Києва, Харкова, Москви, Ленінграда). Чимало жителів колишньої «смуги осілості» виявлялися «позбавленцями» через рід занять чи соціальне походження, вони селилися в приміських селищах, утворюючи свого роду нові містечка навколо столиць. Єврейські мігранти у великих містах швидко піддавались акультурації, забували єврейську мову, переходили на російську як мову внутрішньородинного спілкування, поступово вливалися переважно до складу нової радянської інтелігенції. Містечко як зосередження традиційної єврейської ашкеназької культури та ідиш продовжувало деградувати і було остаточно знищене під час Другої світової війни і геноциду. Репресії сталінського режиму у другій пол. 30-х років торкнулися, звичайно, і Є. Проте вони поки що не мали антисемітського характеру — це були загальні репресії тоталітарної диктатури. Зазнали репресій партійні діячі, творча інтелігенція (з 154 репресованих українських письменників — 21 єврей). Напередодні Другої світової війни у 1939 р. в Україні (крім Закарпаття та Буковини) мешкало 2 млн 531 тис. Є. (6,2 % усього населення України). Німецька окупація України (1941—1944 pp.) стала трагедією для українського єврейства. Як і на всіх окупованих територіях, в Україні нацисти здійснювали політику «остаточного вирішення єврейського питання». За час окупації на українських теренах загинуло 1 млн 400 тис. Є. усіх вікових груп. Місця масового знищення Є. в Україні: Бабин Яр (Київ), Янівський табір (Львів), Дробицький Яр (Харків), Жандармська Балка (Дніпропетровськ), Бердичів, Житомир, Одеса та ін. Апогеєм сталінських репресій проти Є. стали 1949—1952 pp.: боротьба з космополітизмом, «справа лікарів». Було ліквідовано Кабінет єврейської мови, літератури і фольклору (1949 p.), знищено відомих письменників (П. Маркіша, І. Фефера, А. Квітка та ін.). Ці події призвели до згортання розвитку єврейської національної культури в Україні. З кінця війни відновилося витіснення Є. з керівних посад у всіх сферах життя країни. У 1947 р. відновлюється процентна норма для Є. у навчальних закладах, престижних сферах праці. У 1949 р. репресіям піддається створений під час війни для збору коштів на користь СРСР

108

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

серед американських Є. Єврейський антифашистський комітет, очолюваний С. Михоелсом. Почалася розв'язана владою антисемітська кампанія проти «безрідних космополітів», під якими малися на увазі Є. У ЇЇ ході цькування та репресій зазнали тисячі Є., діячів радянської культури і науки. Є. позбавляли роботи, засилали у віддалені частини країни, арештовували. Своєї найвищої точки антисемітизм досяг у «справі лікарів». 13 січня 1953 р. було арештовано й обвинувачено у замаху на убивство Й. Сталіна та ін. керівників радянської держави 9 лікарів, з них 6 — Є. Смерть Сталіна припинила розгортання сценарію цієї справи, відповідно до якого після публічної страти заарештованих лікарів Є. мали бути депортовані до Східного Сибіру. (Щоправда, останні дослідження заперечують факт підготовки масової депортації, принаймні з Москви.) У повоєнний період до смерті Й. Сталіна були повністю ліквідовані усі форми єврейської національної культури: преса, музеї, театри та ін. У 40—50-ті роки Є. піддавали насильницькій асиміляції. Будьякий прояв зв'язку з єврейством засуджувався; саме слово «єврей» не прийнято було уживати. В офіційній пресі Є. як етнос почали розглядати як нелояльну до держави групу. Після проголошення у 1948 р. держави Ізраїль Є. СРСР заборонили репатріюватися до нього, було вжито заходів для придушення будь-яких проявів національних почуттів. З 50-х років антисемітська пропаганда набуває антисіоністського та антиізраїльського характеру. У другій пол. 50-х — на поч. 60-х років виникли умови для деякого відновлення офіційної єврейської культури. У другій пол. 60-х років починається процес єврейського національного відродження, який набув характеру масового руху за право на еміграцію і на «алію», тобто репатріацію до Ізраїлю. Оскільки влада відмовляла Є. у виїзді, сформувалася постійно зростаюча група «відмовників», що взяла на себе місію відтворення єврейського національного буття. Чимало відмовників зазнали репресій. У роки існування «відмовного» руху у великих містах СРСР склалися підстави для функціонування непідконтрольного владі єврейського громадського життя і культури. Повсюдно виникали гуртки вивчення івриту, релігії, історії, філософії, клуби знайомств та ін. З 1967 р. з СРСР емігрувало бл. 800 тис. Є., з них бл. 500 тис. — до Ізраїлю, решта — до західних країн, переважно до США. У 1989—1991 pp. у результаті масової еміграції з СРСР виїхало бл. 500 тис. Є.

109

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

В Україні у 70—80-х роках тривали процеси депопуляції та асиміляції єврейського населення: у 1970 р. — 777 тис. Є. (1,6 % населення УРСР); 1979 р. — 634 тис. осіб (1,3 %). У цей період в Україні, як і загалом в СРСР, інтенсифікувався процес еміграції Є. Якщо за весь період по закінченні Другої світової війни і до 1970 р. з України до Ізраїлю виїхало лише 2 тис. осіб, то в 70-ті роки — майже 81 тис., причому в 1975—1979 pp. — 2/3 з них. Однак особливо швидко еміграція Є. посилюється з 1987 р. внаслідок лібералізації правил виїзду. У цей рік дозвіл на виїзд на постійне місце проживання в Ізраїль отримали 3 тис. осіб, у 1988 р. — 10 тис., у 1989 р. — 33,2 тис. осіб. Найбільше дозволів на виїзд до Ізраїлю було видано в 1990 р. — 68 тис. Щодо напрямів єврейської еміграції, то, крім Ізраїлю, куди виїздила більшість емігрантів (70 %), здійснювався виїзд і в інші країни, насамперед до СІЛА і ФРН. Упродовж 1991—1993 pp. еміграція Є. дещо уповільнилася, а в 1994 р. знову почала інтенсивно зростати у зв'язку з погіршенням економічної ситуації. Порівняно з 1989 р. чисельність Є. зменшилася майже на 79 %, знизившись з 486 тис. до 103,5 тис., з яких лише 3 % зберегли рідну мову, решта користується російською та українською. В цілому Є. становили майже 50 % емігрантів. У подальшому цей відсоток буде знижуватися, але лише внаслідок зменшення кількості Є., які залишилися, порівняно з іншими категоріями емігрантів. У незалежній Україні створюються умови для національнокультурного розвитку Є. Відкриваються школи з єврейською мовою навчання, на початок 1994/95 навчального року діяло 4 загальноосвітні та 5 релігійних недільних шкіл. У школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської обл. і м. Києва функціонує 12 навчальних єврейських груп. У загальноосвітніх навчально-виховних закладах єврейську мову як предмет вивчають 724 учні, факультативно — 362 учні. Організовано підготовку вчителів у Київському педучилищі № 3 та Південноукраїнському педагогічному університеті ім. К.Д. Ушинського (м. Одеса) за спеціальністю ідиш, іврит і російська мова. У Києві працює Міжнародний Соломонів університет, на 7 факультетах якого навчається 300 студентів. Розпочав свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури України. Рішенням Президії НАН України створено Кабінет єврейської історії і культури як науковий підрозділ Інституту національних відносин і політології НАН України.

110

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Мистецькі традиції єврейського народу представляють 2 театри в Києві — «Штерн» і «Мазлтов», 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів. В Україні створено велику кількість єврейських товариств різних спрямувань, які об'єднані у всеукраїнські організації. Найбільші з них — Асоціація єврейських організацій та общин України (у складі 120 об'єднань) і Товариство єврейської культури України, яке має відділення в багатьох містах. Офіційно зареєстровано також 29 релігійних юдаїстських громад. К А Р А Ї М И (самоназва — карай, в множині — карайлар від арамейсько-староєврейського «той, хто знає Письмо», «той, хто пояснює Письмо», тобто «той, хто вірить у Біблію», «бібліст»). Нині невелика тюркська народність, представники якої живуть у АР Крим, містах Одещини, Миколаївщини, релікти — в містах Західної України, розпорошено в містах цілої України. Загальна чисельність у країнах колишнього СРСР — бл. 2,6 тис. осіб. Окрім України живуть у Російській Федерації (680 осіб), переважно у Москві та Санкт-Петербурзі, Литві (289 осіб). Окремі групи К. мешкають у Польщі та Франції; найбільша кількість (бл. 20 тис.) зосередилася у сер. 80-х pp. XX ст. в Ізраїлі. У країнах колишнього СРСР К. вважаються самостійним етносом, походження якого трактується вченими по-різному. Розмовляють караїмською мовою кипчацької групи тюркських мов; діалекти: кримський, тракайський (північний), галицький (південний). Релігія К. — караїмство, засноване на Старому Завіті. Загальна кількість К. в Україні, за переписом 2001 p., — 1196 осіб. З них вважають рідною караїмську мову — 5 %, російську — 70, українську — 13, кримськотатарську — 1,6 %. Етнічна історія. Караїмство як єресь щодо ортодоксального юдаїзму (талмудизму, раббанізму) виникло 762—767 pp. внаслідок діяльності Анана бен Давида в Месопотамії. Довкола цієї течії об'єдналися давніші неортодоксальні групи євреїв, які також дотримувалися виключно Старого Завіту Біблії, відкидаючи пізніші релігійні та ритуальні правила, зокрема Талмуд. Після занепаду Хозарської держави (кін. X ст.) конфесійні громади К., тюркські та частково іранські (буртаси) за етносом і тюркською мовою (з давньоєврейською богослужбою), зберігалися в степах Приазов'я (XII—XIII ст.) та Криму (досі). У XIII ст. у Криму оселилася значна кількість К., переважно з Ві-

пі

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

зантійської імперії. У столиці кримських ханів Солхате (нині Старий Крим) громада К. існувала в XIV ст. Згідно з караїмськими переказами, литовський князь Вітовт, розбивши кримських татар у 1392 p., погнав бранців, серед яких було декілька караїмських родин. Вони були оселені в Троках (Тракай поблизу Вільнюса), Луцьку, Галичі, пізніше стали розселятися по ін. містах Литви, Волині, Поділля. Під час єврейського погрому 1648 р. в Україні більша частина К. поділила долю євреїв-рабиністів, і до кін. XVIII ст. адміністрації різних країн, як правило, не розрізняли громади К. і єврейські громади. У 1495 p. К. виганяли з Литви. Із включенням Криму (1783 р.) і Вільно (1795 р.) до складу Російської імперії становище К. змінилося. У 1795 р. Катерина II звільнила К. (кількість яких у Росії досягла 2400 осіб) від сплати подвійної податі, якою обкладалися євреї Росії, і дала дозвіл на придбання земельної власності. У 1827 p. К. Криму (як і татари), а в 1828 р. — К. Литви й Волині були звільнені від військової повинності. Прагнучи поліпшити своє правове становище, провідники К. домоглися в 1835 р. зміни офіційної назви громади: замість євреї-К. отримали назву «росіяни-К. старозавітного віросповідання» (пізніше — просто К.). К. були рухливими мігрантами, при цьому імпульси, які у XIV—XVIII ст. призводили до самоліквідації одних колоній та заснування нових (чи об'єднання в одній колонії) не завжди ясні. Велику роль відіграли ідеї етноконфесійної консолідації. Міграція з Криму до Південної та Східної України з кін. XVIII ст. була викликана економічними чинниками. Визначається кілька регіонів розселення К.: Крим (з IX ст.), західноукраїнські землі (з XIII—XIV ст.), південь України (з кін. XVIII ст.), Центральна і Північна Україна та Слобожанщина (з поч. XIX ст.). На відміну від євреїв Криму, переважно дрібних торговців і ремісників, К. були хліборобами, які володіли тютюновими і фруктовими плантаціями і соляними копальнями. У 1837 р. у Таврійській губ. К. дістали права релігійного самоврядування (подібно до Кримського мусульманського духівництва). Резиденцією гахама (хахама, глави караїмського духівництва) була Євпаторія, тут знаходилася караїмська друкарня. У 1863 p. К. були цілком зрівняні в правах з жителями Росії. Після 1917 р. частина кримських К. емігрувала з Росії до Польщі, Франції, Німеччини, Туреччини. Число кримських і польсько-литовських К. зменшилося внаслідок асиміляції. У 1926 р. у

112

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

СРСР проживало 9 тис. К., за його межами — 5 тис.; у 1932 р. у СРСР (перевалено у Криму) — бл. 10 тис. і 2 тис. — у Польщі та Литві, а також у Туреччині (Стамбул), Єгипті (Каїр), Іраку. Під час Другої світової війни К., як правило, не піддавалися переслідуванням з боку німецької окупаційної влади, тому що міністерство внутрішніх справ Німеччини 5 січня 1939 р. винесло рішення, що К. не налелеать до єврейської громади і їхня «расова психологія» не є єврейською. К Р И М С Ь К І Т А Т А Р И 1 (самоназва — Крим татарлар, тобто кримські татари, яку останнім часом намагаються замінити на «кримли» — «кримці»). Тюркський етнос, який заселяє в Україні в основному Кримський піво-в (за межами України проживають в Узбекистані, існує також діаспора давнішого походження в Румунії, Болгарії, Туреччині). За переписом 2001 р., К. т. в Україні налічувалося 248 193 особи, з яких за рідну вважають мову власної національності 92 %, російську — 6 %. В АР Крим проживає 243 433 особи, що становить 98 % загальної чисельності К. т. в Україні та 12 % загального населення піво-ва. Серед К. т. 27 % мають різний ступінь вищої освіти. Монгольський за походженням етнонім «татар» вперше зафіксований 732 р. У Монголії — назва племені, у кін. XII ст. майже вщент винищеного монголами. У XIII ст. вона перейшла на кочові племена монголів та тюрків, які у 1220—1240 pp. здійснили агресію на Східну та Центральну Європу, захопивши у 30-х роках XIII ст. також Крим. Етнонім «Крим татарлар» особливо поширився з 1475 р. (після захоплення турками південного узберележя Криму). Етнічна історія К. т. охоплює період від сер. XIII ст. донині й поділяється — залежно від політичної історії — на кілька періодів: 1) монголо-татарський і золотоординський (бл. 1261 р. утворено окремий Кримський юрт зі столицею в Солхате, тобто Киримі, нині Старий Крим); 2) Кримського ханства — самостійного (1437—1478), залежного від Османської імперії (1478— 1772), від Росії (1772—1783); 3) у складі Російської імперії, згоДані до 1989 р. подаються переважно за: Дашкевич Я. Татари кримські / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 115— 120. 1

-4-1649

113

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

дом СРСР (1783—1944; до тотальної депортації К. т. 1944 р. до Середньої Азії). Новий період етнічної історії з моменту поступового повернення К. т. в Україну та Крим (початки рееміграції — кін. 70-х років XX ст.). Визначальним для етногенезу К. т. є те, що після приходу монголо-татар до Криму там поступово здійснювалася (частково добровільна, частково примусова) асиміляція місцевого дотатарського населення (греків, готів, решток хозар і половців), яка згодом поширилася на генуезців, українців (полонених з ясиру), інші народності, що відбилося в антропології та етнографії К. т. Поширені в сучасній кримськотатарській ідеології етногенетичні конструкції, що відносять початок етносу ледь не до VII—VIII ст. — до появи перших тюрків у Криму — і навіть до II—IV ст., позбавлені наукового підґрунтя. Практично до 1944 р. існував поділ на субетноси: 1) південнобережні («ялибойлю») з помітними ознаками османізації (частково це колишні кримські турки, що поселялися на території колишніх генуезьких колоній, захоплених Туреччиною 1475 p.); 2) гірські («татлар», тати) — значною мірою татаризовані греки, готи, інші народності; 3) центральнокримські («орта-юлак»); 4) степові («ногайлар», ногайці або «мингат», «мангит», мангити — недавні кочівники, переважно ногайці з походження). Кримськотатарська мова як одна з мов кипчацької групи тюркських мов пройшла значну еволюцію, починаючи від другої пол. XIII ст. Найдавніша пам'ятка — «Кодекс куманікус» (XIV ст.). У XIX — на поч. XX ст. розрізнялися три діалекти: 1) південний, по суті, кримський діалект османської мови з огузької групи тюркських мов та незначною кількістю кипчацьких елементів; 2) середній, що остаточно став основою літературної мови; 3) північний, близький до ногайської мови. Після депортації діалектні відмінності помітно нівелювалися. До 1929 р. вживалася арабська графіка, до 1938 р. — латинська, відтоді кирилична. На момент приходу до Криму (сер. XIII ст.) монголо-татари були шаманістами-тенгріанцями (Тенгрі — верховний бог); пережитки шаманізму зберігалися до XIV ст. Виникла розгалужена релігійна адміністративна система на чолі з ханом, одночасно халіфом, та муфтієм, релігійними суддями (каді), значною кількістю монастирів дервішів (на чолі з шейхами), мережею шкіл (медресе, мектебе) при мечетях. На поч. XIX ст. (без Ялтинського пов.) налічувалося 1556 мечетей та мектебе, 1980 р. — лише 275

114

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

мектебе. На сьогодні основну масу татар охоплює Духовне правління мусульман Криму з бл. 70 громадами; невелика кількість вірних підпорядковується Духовному об'єднанню мусульман України. Традиційний спосіб господарювання та побут у XVIII — кін. XIX ст. формувалися таким чином. На південному березі: житла з нетесаного каменю, з плоскими дахами, неправильним розташуванням кімнат; заняття — садівництво (персики, груші, яблука, горіхи), виноградарство (понад 50 сортів винограду), городництво, вирощування тютюну, рибальство. У горах і передгірському та центральному регіонах: житла — вузькі приземні будівлі з дерева та глини, також з нетесаного каменю; заняття в селах — садівництво, товарне городництво, вирощування тютюну, вівчарство, птахівництво (кури), зернове господарство (спочатку просо, ячмінь, згодом пшениця), лісові промисли (деревне вугілля, дрова), лісове бджільництво (бортництво). Заняття в містах: токарство, виготовлення повсті, кованого мідного посуду, обробіток сталі (ножі, раніше кинджали, вогнепальна зброя), чинбарство, виправлення сап'яну, юхту; також виготовлення селітри, пороху. В степу: житла з саману, черепашника, глини; заняття — тваринництво (коні, вівці, кози), землеробство. Великі центри культури в містах: Солхате (нині Старий Крим), Бахчисарай (столиця ханства з другої пол. XV ст.; вже тоді до 2 тис. будинків, 25 тис. населення), Гезлев (нині Євпаторія; головний порт ханства, у XIV ст. 2 тис. будинків, понад 20 тис. населення), Карасубазар (нині Білогорськ; ремісничий і торговельний центр), Перекоп (фортеця для захисту Перешийку, купецькі склади, у XVI ст. не більше 500 будинків). На захопленому турками південному побережжі столиця намісника Кефе (Кафа, Феодосія). Перехід кочівників до осілості (седентаризація) почався ще в золотоординську епоху, хоча елементи кочового господарства збереглися у північній частині піво-ва до сер. XVIII ст. У ханстві сформувалися доволі стала соціальна структура та цивільна адміністративна система, очолювана ханом (виключно з династії Гіреїв), затвердженим або посадженим турецьким султаном, калга-султаном (спадкоємцем хана), нуреддин-султаном (переважно брат хана, другий його спадкоємець), каймаканом (хан-агаси, везир, великий бей), мурзами (старші родів) та іншими цивільними сановниками. Зберігався родоплемінний лад; півострів поділявся на бейліки могутніх родів (Шірін, Барін, Кіпчак, Ман8*

115

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

сур, Сіджеут, Яшлав, Аргін). Ремесло мало цехову організацію. Слабко розвивалися торгівля, мануфактури. Земля — власність феодалів, релігійних об'єднань (вакуфні землі), особисто вільного селянства. Широко використовувалася праця рабів (переважно — полонянок з України). У XVIII ст. виникає нове службове дворянство. Сильні релікти патріархального ладу, полігамна родина. Правова система будувалася на поєднанні залишків домусульманського права (тере) з мусульманським шаріатом; зберігалася кровна помста. До поч. XVIII ст. Кримське ханство було сильною у військовому відношенні автономною державою у складі Османської імперії, могло дати для далеких походів навіть понад 100 тис. воїнів. Татарські набіги із захопленням ясиру, що в окремі періоди здійснювалися щорічно або 2—3 рази на рік, дуже непокоїли Росію, Литву, Польщу, винищували їхні людські ресурси. Рейди К. т. охоплювали Молдову, Угорщину, доходили навіть до Данії. Україна дуже часто була об'єктом набігів, джерелом ясиру, який, виведений в Крим, значною мірою асимілювався з К. т. (особливо після звільнення з неволі). Напружені через воєнні походи стосунки ханства із сусідами відбилися на долі ханства та на ставленні до К. т., що призвело до їх дискримінації після захоплення Криму Росією, масової еміграції татар під час загострення міжетнічних стосунків. Ці стереотипи відчуваються й досі. У містах ханства розвивалася наука — теологія, філософія, право, історичне хронікерство; помітні були арабські, згодом турецькі впливи. Культивувалося складання народних історичних пісень. Високого ступеня розвитку досягли архітектура (під впливом мавританського та сельджуцького стилів), художній обробіток каменю (архітектурні деталі з рослинним і геометричним орнаментом, надгробки), дерева (орнаментована різьба), металу (прикрашання зброї), шкіри. Захоплення 1783 р. Криму Росією призвело до великого занепаду культурного життя: по-варварському було спалено багато давніх рукописів (1833 p.), зруйновано чимало архітектурних пам'яток. Почалося заселення Криму росіянами, українцями, чужоземними колоністами (1802 p.), міцніла брутальна русифікаторська політика. Культурне відродження почалося у другій пол. XIX ст. — формування художньої літератури, журналістики, на ідейний зміст якої впливав молодотатарський рух (1880— 1895 pp.). На цей період припадає консолідація сучасної кримськотатарської нації. Серед політичних течій помітний вплив почи-

їй

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

нають справляти ідеї кримськотатарського сепаратизму (1909— 1917 pp.). У 1917 р. (25 березня) було створено Курултай, що висунув Мусульманський виконком (уряд), взяв участь в організації кримськотатарських військових ескадронів. Кримськотатарський національно-визвольний рух ускладнювався внутрішньою боротьбою між соціалістами та націоналістами, переслідуванням цього руху як російськими монархістами, так і більшовиками. К. т. становили меншість на піво-ві (не більше 25 % населення), що й вирішило долю сепаратистських тенденцій. У період після утворення Кримської автономної радянської республіки у складі Російської Федерації хвилі патронування над К. т. («татаризація») змінювалися терором і репресіями, насамперед щодо інтелігенції, яка втратила 35—40 тис. осіб (з 1928 р. і пізніше, особливо в 1937—1938 pp.). Цей процес логічно завершився депортацією 1944 р. У період «татаризації» було організовано 6 татарських р-нів та 144 татарські сільради; 1936 р. діяло 386 національних шкіл. Починаючи із сер. XVIII ст., демографічна ситуація в Криму поступово, але неухильно змінювалася не на користь К. т. Уже під час походів російських військ на Крим 1727, 1738 і 1739 pp. здійснювалося фізичне винищення татарського населення, жорстоко було придушено опір і повстання 1772, 1777, 1782 pp. Періодично виникали хвилі еміграції. Якщо до 1787 р. емігрувало лише 8 тис. осіб, то 1792 р. це вже були десятки тисяч. Друга велика еміграція — 1850—1860-х pp. (пік 1863 p.), коли перестало існувати 784 татарські села, а кількість емігрантів сягнула до 150 тис. осіб (частина потонула в морі). Третя велика еміграція 1893—1900 pp. — бл. 80 тис. осіб. У зв'язку з цим зменшується частина кримськотатарського населення: 1860 р. — 51 %, 1897 р. — 34 %, 1921 р. — 21 %. Депортація К. т. була здійснена 18 травня 1944 р. (в основному) і завершена в червні цього ж року. За офіційними даними (т.зв. числа Л. Берії), було депортовано 183 155 К. т.; за татарськими джерелами — 238 500, з яких упродовж першого півтора року померло бл. 110 тис. осіб. Без сумніву, був здійснений акт гено- і етноциду, про це свідчить звинувачення цілого народу в державній зраді (нібито на користь німецьких окупантів) і застосування принципу колективної відповідальності. Після переведення Криму до складу УРСР (1954 р.) у 1956 р. було видано указ (неопублікований) про реабілітацію К. т., але практично без права повернення до Криму.

117

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Упродовж 1960—1980 pp. К. т., спираючись при цьому також на підтримку українських дисидентських кіл, вели вперту боротьбу за повернення на півострів. Лише 1989 р. Верховна Рада СРСР формально засудила депортацію. Повернення почалося в кін. 70-х років, набирало динаміки, хоча й наражалося на сильний опір, провокації, контрпропаганду на місці. За даними кримськотатарських дослідників, 1979 р. у Криму мешкало 5 тис. К. т., 1988 p. — 17,5 тис., 1989 p. — 38 тис. (що відповідає офіційному переписові 1989 p., згідно з яким в СРСР було тоді 272 тис. К. т., більшість — в Узбекистані (189 тис.), в Україні в цілому 47 тис. Для всіх 93 % кримськотатарська мова декларувалася рідною; загальні дані, ймовірно, значно занижені: 1990 р. — 120 тис., 1991 р. — 132 тис., 1993 р. — 260 тис., 1995 р. — 250 тис. (після повернення частини К. т. до Узбекистану). Основні р-ни розселення К. т. на сьогодні: Сімферопольський — 30—35 тис. осіб, Білогорський — 27—28 тис., Бахчисарайський — 26—27 тис., Джанкойський — 16—18 тис. осіб. Матеріальну підтримку реемігрантам надає лише уряд України, неофіційно також Туреччина. Вважається, що до Криму повернулося трохи більше половини К. т. із Середньої Азії. Темпи повернення сповільнюються через невлаштованість переселенців (за даними 1995 p., 75 % безробітних, 25 % без житла, 48 % хворих), фактичну заборону повертатися на давні місця проживання, сутички — часом збройні — з російськими шовіністами, антитатарську пропаганду, руйнування жител, погроми, загальну криміногенну ситуацію. К. т. сьогодні — консолідована нація зі значною політичною активністю та високим рівнем організованості й дисциплінованості. Основні політичні організації: Кримськотатарський національний рух (організований 1989 р. в Узбекистані) — центристського характеру, виступає за національно-територіальну автономію, орієнтується на українські національно-демократичні сили; Національний рух кримських татар (1987 р.) співпрацює з російськими прокомуністичними силами в Криму. Крім них, організації правих і лівих радикалів, опозиційних до України та Росії; правих екстремістів «Адалет», що організують парамілітарні загони аскерів. Кримськотатарський другий Курултай (перший у 1917 р.) ухвалив 1991 р. у Сімферополі декларацію про національний суверенітет, затвердив національні прапор і гімн. Постійне представництво — Меджліс (до якого, однак, входять не всі політичні організації) офіційно не визнаний, має свої ре-

118

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

гіональні меджліси на місцях. У Верховній раді Криму є депутатська фракція «Курултай». У Сімферополі діють Кримськотатарський національний театр, Кримськотатарська національна картинна галерея, Кримськотатарський фонд культури, Кримськотатарська бібліотека та ряд асоціацій, створених за професійною ознакою. Є кримськотатарські засоби масової інформації — радіо- та телепередачі, щоправда, з обмеженою програмою, преса. Професійна структура К. т. після депортації кардинально змінилася — тепер це переважно міське населення з різноманітними робітничими (технічними, будівельними тощо) спеціальностями. У зв'язку з цим про обмежене відродження традиційних професій мова може йти лише у сільській місцевості. Всупереч декларованому, за переписом 1989 р. (з політичних мотивів), дуже високому рівню знання рідної мови, насправді кримськотатарською володіє лише старше покоління. Почалося відновлення культурно-освітньої мережі. У 1994 р. в дошкільних закладах кримськотатарською мовою виховувалося 750 дітей, у двох кримських школах навчалося рідню мовою 788 учнів, у вищих навчальних закладах системи підготовки молодших спеціалістів — 2 студенти. У загальноосвітніх навчально-виховних закладах кримськотатарську мову як предмет вивчало 32 140 учнів, факультативно або в гуртках — 1543 учні. Педагогічні кадри для навчання та виховання дітей К. т. рідною мовою готують Сімферопольський університет і Сімферопольське педагогічне училище. Річний обсяг телепередач телерадіокомпанії «Крим» кримськотатарською мовою становить 208 год., радіопередач — 234 год. Кримськотатарською мовою видається 6 газет і 2 журнали. Інтереси К. т. представляють три громадських об'єднання, діяльність яких спрямована на збереження та відновлення національних традицій кримськотатарського народу. К Р И М Ч А К И (самоназва — кримчах). Невеликий етнос, розселений переважно в Криму (Сімферополь, Євпаторія). Загальна чисельність — бл. 1,5 тис. осіб. В Україні, за переписом 2001 p., проживає 406 К., 65 % — російськомовні, бл. 30 % вважає рідною мовою кримськотатарську кипчацької групи тюркських мов. Етногенез неясний; імовірно, первісне ядро — хозари, які прийняли юдаїзм; до них згодом приєдналися інші елементи

119

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

(єврейські, татарські). Це частково підтверджують антропологічні дані. Розмовною мовою до 1941 р. була говірка середнього діалекту кримськотатарської з архаїчними елементами (є гіпотеза про окрему кримчацьку мову), мовою релігійних обрядів — давньоєврейська. В джерелах як окрема субетнічна група під назвою К. зафіксована вперше 1844 р. — тоді остаточно оформилася власна етногрупова свідомість, коріння якої сягають принаймні XVI ст. Основний центр у Карасубазарі (нині Білозерськ). Основні заняття — торгівля, дрібні ремесла. Одягом, побутом, способом життя К. мало відрізнялися від кримських татар. Мали власну релігійно-обрядову традицію, відмінну від інших груп юдаїстів. Основну масу К. фізично винищили 1942 р. під час німецької окупації Криму. ЩІІІІІІІІІІІ

ЛИТОВЦІ (самоназва — лєтувяй). Народ, основне населення Литви (2924,3 тис. осіб). Належать до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — литовська, балтійської групи індоєвропейської сім,ї. Писемність — на основі латинської графіки. Переважна більшість віруючих — католики. За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 7207 Л. (1989 р. — 11 278). Після Другої світової війни чисельність Л. в країні повільно зростала: у 1959 р. — 8906 осіб, 1970 р. — 10 715, 1979 р. — 9658, 1989 р. — 11 278 осіб, а останні 10 років зменшується. В Україні Л. проживають переважно у південносхідних обл. У 1990 р. у Києві було створено Товариство литовської культури ім. Майроніса. Наприкінці наступного року в Київському костьолі св. Олександра вперше було відправлено службу литовською мовою, яка згодом стала щотижневою. Діти Л. у Києві мають свою недільну школу. Етнічна історія. Предки Л. — давньобалтські племена, що з'явилися в басейні Німану і Даугави в кін. III — на поч. 11 тис. до н. е., асимілювавши автохтонне населення. На межі н. е. тут сформувалися племена, що згодом увійшли до складу Л., — власне Л., чи аукштайти (литва давньоруських літописів), жямайти (жмудь), скальви (шалави), надруви, а також частина судавів (ятвяги), південні групи куршів, земгалів і селів. Для вивчення перших століть нашої ери вчені мають у своєму розпорядженні численні матеріали з городищ, селищ, різноманітних могильників, а також деякі писемні джерела. Згодом землеробство

120

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

стає основним заняттям мешканців, причому в деяких районах поширилося влсе орне землеробство, що, природно, сприяло подальшому розвитку скотарства. У зв'язку зі зрослим вивозом бурштину балтійські племена потрапили в поле зору античних авторів. Римський історик І ст. н. е. Корнелій Тацит у праці «Германія» (розд. 45) першим описав жителів узбережжя Балтійського моря і назвав їх естіями (Aestiorum gentes). Наприкінці II ст. Птолемей писав про два народи у цьому районі — судинів і галіндів. Судини Птолемея — це судави чи ятвяги, які часто згадуються у руських літописах. Найдавніший руський літопис знає також голядь-галіндів, які жили по верхній течії Протви. Докладніше про галіндів як про неіснуюче вже плем'я говорить у XIV ст. історіограф Тевтонського ордену П. Дусбург. Значний археологічний матеріал дає можливість встановити область розселення основних прусських, литовських і латиських племен: самбіїв, галіндів, судавів-ятвягів, куршів, скальвів, надрувів, жемайтів, аукштайтів, земгалів, латгалів та ін. Племена давніх пруссів простежуються переважно по різних поховальних пам'ятках, кераміці. На території Литви виділяються дві основні культурні обл.: обл. ґрунтових могильників західних і центральних р-нів Литви та обл. курганних могильників і городищ східної частини Литви. У цих обл. простежуються менші локальні групи. Так, у найзахіднішій частині обл. ґрунтових могильників (довкола Клайпеди, терен куршів у Латвії) виділяється локальна група могильників, яка належить предкам куршських племен, ім'я яких (Соті) ми знаходимо у письменника IX ст. архієпископа Бременського Римберта та у літописі Нестора (корсь). Поховальний обряд, а також інвентар на сході різко відрізняють цю обл. від західної групи. Пам'ятки цієї обл. належать предкам жемайтів. Особливе місце займають курганні могильники з трупопокладенням, характерні для східної частини Литви та південної частини Латвії, а трохи раніше й центральної частини Литви. Починаючи з V ст. н. е. на сході Литви поширився обряд трупоспалення, що згодом перейшов і в інші обл. Курганні могильники в східних р-нах Литви проіснували до XII—XIII ст. У могильниках виявлено поховання з кіньми. Ці характерні похоронні пам'ятки залишили предки східнолитовських племен, відомі в писемних джерелах під ім'ям литовців, литви (аукштайти). Деякі особливості притаманні також обл. південного сходу Литви і

121

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Заніманню, де жили ятвязькі племена. В другій пол. І тисячоліття н. е. племінні союзи починають зникати, заступаючись територіальними громадами. На рубежі І—II тисячоліть багато племінних назв зберігаються тільки як географічне поняття. У V—VIII ст. у зв'язку з подальшим розвитком орного землеробства й тваринництва відбувається інтенсивний процес розпаду патріархально-общинного ладу. Господарською одиницею стає родина, посилюється майнова диференціація, з'являються городища-притулки й укріплені городища та селища біля них. У IX—XII ст. будується багато добре укріплених великих городищ, оточених могутніми валами. Поблизу городищ концентрувалися селища, що займали досить великі площі. Частина городищ надалі стала замками знаті та центрами князівств і земель. Деякі з них дали початок середньовічним містам — Вільнюсу, Клайпеді, Укмерге та ін. Важливу роль ці городища відіграли в боротьбі за незалежність і під час навал хрестоносців (XIII—XV ст.). Великі зміни відбуваються в поховальних обрядах. По всій Литві в IX—XII ст. панував обряд трупоспалення, могильники цього часу дуже великі. Окремі поховання виділяються особливо багатим інвентарем: предмети побуту та праці, прикраси, ювелірні вироби зі срібла, мечі та кінська збруя. У могильниках і в скарбах знаходять вироби масового виробництва, що вказує на розвиток ремесел і виділення ремісників із загальної маси хліборобів і тваринників. Розвиток ремесел і торгівлі зумовив появу грошей (злитки срібла, литовські карбованці, чи гривні). Усе це є характеристиками стратифікованого суспільства. У X— XII ст. сформувалися перші литовські князівства. Литва і литовці згадуються в західних джерелах вже в 1009 p., у східнослов'янських — у 1040 р. Осередок литовського етносу формувався в басейні Німану і Нерис (Вілії) шляхом злиття племінних об'єднань власне Литви, жемайтів у північно-західній частині Литви, литовців Занімання, частково ятвягів (судавів) у південно-західних районах Литви. У XIII—XIV ст. до складу литовської народності ввійшли південні групи куршів і земгалів. З усіх балтійських племінних об'єднань тільки литовцям вдалося в XIII ст. створити власну державу. Прусси, майже всі латиські племена, частина західних литовців потрапили під владу Тевтонського ордену, причому прусси до кінця XVI ст. були цілком винищені або германізовані.

122

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

З початку XIII ст. Литва вступила у важку кровопролитну боротьбу з Тевтонським орденом. Основна територія Литви виявилася затиснутою ворожими силами, що часом цілком відрізали її від виходу до моря. Украй запеклою була боротьба за Жемайтію та Занімання. Частина судавів пішла вглиб Литовської держави і оселилася у південно-східній її частині. їхніми нащадками є субетнічна група дзуків. Частина литовців, які жили на захід від Німану в Пруссії, потрапила під владу Тевтонського ордену і кілька століть зазнавала насильницької германізації. Незважаючи на це, західні литовці зберігали свою етнічну свідомість до Другої світової війни. Під час війни частина їх була винищена гітлерівцями, частина пішла на Захід з відступаючими фашистськими військами, частина переселилася в Литву. До XV ст. у джерелах Жемайтія розглядалася як особлива область (князівство, староство) держави. Проте вже на початку XV ст. великий князь литовський Вітовт (1392—1430) у суперечці з Тевтонським орденом зазначав, що жемайти й аукштайти (жителі горішньої Литви) є литовцями, складають один народ, що Жемайтією зветься частина Литви, переважно правобережжя нижньої течії Німану. Найдавніші писемні джерела дають лише найзагальніше уявлення про соціальні відносини у литовців. Вони свідчать, що існували замки, в яких жили правителі, старійшини чи військові вожді, котрі володіли скарбами зі срібла та золота. Військових вождів вибирали із середовища родової аристократії. У джерелах згадуються простолюд і раби. Литовці знали лише патріархальне рабство. Язичники-литовці обожнювали Сонце, Місяць і деякі явища природи, вірили у потойбічне життя. До складу Великого князівства Литовського з часу його утворення ввійшли не лише литовські, а й білоруські, деякі російські та українські землі. На соціально-економічний розвиток Литви великий вплив справляли її сусіди — слов'яни. Характерно, що в Русі Литва запозичила такі політико-адміністративні терміни, як волость, тіун, боярин. Руська мова в ЇЇ давньобілоруському варіанті стала офіційною мовою Литовської держави для складання державних, торгових і судових документів. Нею написано найдавніші литовські літописи й акти, що ввійшли у багатий державний архів — Литовська Метрика і три Литовських Статути (1529, 1566 і 1588 pp.). Литовська писемність з'явилася тільки в XVI ст.

123

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Із самого початку свого державного існування (перша пол. XIII ст.) Литві довелося вести важку і завзяту боротьбу з Тевтонським орденом. Його агресія прикривалася поширенням серед язичників-литовців християнства. Литовська держава понад 100 років проіснувала як язичницька, хоча християни (православні і католики) не переслідувалися. Перший великий князь Литви Міндовг (Міндаугас, 1236—1263) відрікся від прийнятого християнства з політичних міркувань: підкоряючись Папі Римському, він був би зобов'язаний допустити в Литву єпископа і його заступників — Тевтонський орден. Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316—1341) дозволив в'їзд у державу католицьким місіонерам. Язичництво вже не відповідало новим реаліям. Боротьба проти тевтонської агресії зблизила Литву з Польщею. У 1385 р. у Кревському замку було укладено Польсько-Литовську унію. Великий князь литовський Ягайло (Йогайла) став польським королем і обіцяв християнізувати країну. Кревська унія об'єднала сили Литви і Польщі в боротьбі проти Тевтонського ордену. У битві під Грюнвальдом у 1410 р. польсько-литовські війська завдали йому нищівної поразки, після якої небезпеку нападу з боку тевтонських лицарів було надовго усунуто. Однак у володінні ордену залишилася частина Жемайтії (Клайпедський край). У 1387 р. відбулося хрещення литовців. Поряд з уведенням католицтва «привілеями» Ягайла закріплювався квазіфеодальний лад, селян-общинників доволі швидко перетворювали на кріпаків, що викликало в 1418 р. перше відоме в історії Литви повстання селян. Повстанці нападали на двори бояр, спалили костьол, прогнали єпископа. Селяни надовго зберегли ворожість до католицтва, у якому бачили неодмінного супутника кріпосництва. Ще в XVI ст., як зазначали сучасники, вони дотримувалися язичницьких обрядів і з християнською вірою були майже не знайомі. Унія з Польщею і запровадження християнства сприяли прагненню польської знаті підкорити й ополячити Литву. Бояри (крім дрібної шляхти) сприйняли польську мову і нехтували литовською як мовою черні. Полонізація панівного класу особливо посилилася після укладення в 1569 р. нової (Люблінської) унії з Польщею, що закріпила привілейоване становище польської шляхти у польсько-литовській державі. Після запровадження християнства великі міста Литви діставали права самоврядування (магдебурзькі); наприкінці XV ст.

124

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

міські ремісники об'єдналися в цехи західноєвропейського зразка. З посиленням кріпацтва селянам і сільським ремісникам стало вкрай важко переселятися в міста. Феодал мав право розшукати в місті свого підданого і повернути його в село, тому значну частину міського населення становили іноземці. Євреї переселилися в Литву наприкінці XIV ст. із Західної Європи в зв'язку з переслідуванням у деяких країнах. Єврейські громади користувалися в Литовській державі самоврядуванням, а їх верхівка займалася відкупом різних державних зборів, давала позики і порівняно швидко зміцнилася економічно. Торгівля та ремесло поступово стали основним заняттям євреїв Литви. Татари з'явилися в Литві за таких обставин: присланих Тохтамишем як союзне військо татарських воїнів з їхніми родинами великий князь Вітовт розселив відповідно до військової організації сотнями й сороками по містах і селах. І нині поблизу Вільнюса існує поселення «Сорок татар». У міру того, як військові послуги втрачали значення, татари перетворювалися на звичайних селян. Довгий час вони славилися як гарні возії та чудові городники. Разом із татарами в Литві з'явилися караїми, які оселилися у Вільнюсі, Тракаї, Паневежисі. На поч. XVI ст. у Литві знайшли відгук ідеї Ренесансу і Реформації. Це сприяло розвитку литовської культури: друкарства, писемності, мистецтва та науки. Реформати вимагали богослужіння і церковних книг розмовною мовою народу, сприяли поширенню освіти литовською мовою. У 1547 р. вони видали першу литовську книгу — катехізис з букварем М. Мажвідаса. Для боротьби з реформацією єзуїти, у свою чергу, почали видавати релігійні книги литовською мовою. Після перемоги католицької реакції (контрреформації) у сер. XVII ст. литовська писемність переживає занепад, у словниковому складі збільшується число полонізмів, змінюються й деякі граматичні форми. У сер. XVI ст. внаслідок економічних змін у Західній Європі збільшився попит на збіжжя, і в Литві було проведено «волочну реформу», яка призвела до встановлення фільваркової системи. Під час Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького та російсько-польських війн, у які вона переросла, польськошведської війни від військових втрат, голоду і чуми протягом 13 років загинула майже половина населення Литви. Під час Північної війни (1700—1721) загинула третина населення країни, у

125

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Жемайтії — половина. Решта живих селян не в силах були нести колишні повинності, і поміщики всіляко намагалися залучити на свої спустілі землі якнайбільше людей. У XVII—XVIII ст. у зв'язку з переслідуванням старообрядників у Росії невеликі групи їх з'явилися в Литві. Компактніше вони оселилися на північному сході країни, у районі Утена, Рокишкис і Зарасай. Місцеві жителі часто називали їх пилипонами, тому що деякі з них належали до безпопівської секти пилипівців. У 1795 р. після остаточного поділу Речі Посполитої Литву було приєднано до Росії. Занімання (територія по лівому березі Німану) відійшло до Пруссії; у 1807 р. воно увійшло до складу Варшавського герцогства, а в 1815 р. за рішенням Віденського конгресу перейшло до Росії як частина Королівства Польського. Литовська територія, приєднана до Росії, була поділена на губернії: Ковенську, Віленську і Сувалкську; Вільнюс, який був столицею Великого князівства Литовського, став резиденцією генералгубернатора. Західнолитовські землі з Клайпедським краєм залишилися, як і раніше, у володінні Пруссії. Польське повстання 1830—1831 pp. знайшло широкий відгук у Литві, де, особливо в Жемайтії, крім шляхти, у повстанні брали участь і селяни. Кріпосне право було скасовано 1861 р. на підставі особливого «Місцевого положення» для губерній Північно-Західного краю. Селянський рух злився зі збройним повстанням 1863—1864 pp., жорстоко придушеним військами. Селяни Заніманського краю в 1864 р. одержали землю без викупу і відразу стали її власниками. Після придушення повстання 1863 р. царська влада, переслідуючи русифікаційні цілі, заборонила литовцям користуватися латинським алфавітом, що практично означало заборону литовського друку. Було також заборонено навчати литовської мови в школах. Ці заходи завдали великої шкоди національній культурі. Проте литовські книги друкувалися за кордоном, нелегально переправлялися на батьківщину і поширювалися книгоношами. Створювалися численні таємні литовські школи. Напередодні революції 1905 р. заборону друку рідною мовою було скасовано. З кінця 1904 р. почали легально видаватися газети і журнали литовською мовою. У 1905 р. було дозволено в деяких школах як необов'язковий предмет викладати литовську мову. Під час Першої світової війни Литва стала місцем бойових дій, була окупована Німеччиною. Внаслідок подій громадянської та Польсько-радянської війни держава у 1918 р. здобула не-

126

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

залежність, але 1920 р. втратила Вільнюський край, анексований Польщею, 1923 р. отримала Клайпедську (Мемельську) обл. У 1939 р. Німеччина відтяла Мемель, а у 1940 р. країну було приєднано до СРСР як Литовську РСР; у сучасних межах Литва існує з 1945 р. Знову незалежна з 1991 р. (проголошено у 1990 р.) А. в Україні 1. У житті українського народу Литва, яка у XIII ст. з розрізнених племен об'єдналася в одну державу, відігравала вирішальну роль з поч. XIV і до сер. XVI ст. Першим з литовських князів приєднав до своєї держави українські землі, зокрема Волинь, Гедимінас (Гедимін; 1293—1341). Він одружив свого сина Любарта з волинською княгинею. Литовське завоювання несло звільнення українським землям від татарської залежності; крім того, Литовське князівство вже за Гедиміна стало державою литовсько-руською, в якій «руський» (білоруський та український) елемент займав політично рівнорядне становище. Альгердас (Ольгерд, син Гедиміна) поступово інкорпорував Чернігово-Сіверську землю, віддаючи владу в основних її центрах своїм синам або небожам. Київська земля була зайнята у 60-х роках XIV ст. (у Києві сів син Ольгерда Володимир). Одночасно була окупована і Переяславська земля. Ольгерд закріпив своє володіння Київщиною після того, як 1363 р. розбив татар на Синіх Водах; слідом прийшла черга Поділля. Основна заслуга у вигнанні татар з Поділля належить Коріятовичам — небожам Ольгерда. У боротьбі проти поляків за Волинь литовських князів підтримувало й українське населення. Успіхи литовських князів на українських землях значною мірою пояснювалися тим, що вони не порушували місцевого укладу життя. Управа на місцях залишалася колишньою; руські (українські) бояри ставали на службу до литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Розвиненіша культура русинів (білорусів та українців) мала великий вплив на Л. Вони переймали від русинів військову організацію й способи оборони: будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами. Княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд — усе це запозичувалося в Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двору та державної канцелярії. Підрозділ подається за: Винниченко І. Литовці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 66—70. 1

127

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

У Києво-Печерській лаврі у 1397 р. було поховано дружину Ольгерда княгиню Іуліанію (в чернецтві Марію). У 1384 р. Вітовт (небіж Ольгерда, онук Гедиміна) прийняв православну віру з іменем Олександра. Цей видатний політик і добрий вояк зібрав під свою руку всі (крім Галичини) українські землі; його володіння досягли Чорного моря. Використовуючи чвари в татарській орді, Вітовт дістав від татарського хана Тохтамиша формальне зречення від його історичних прав на руські землі. Задля забезпечення торгівлі ззовні Вітовт заснував фортеці з сильними гарнізонами на Дніпрі, Бузі, Дністрі та у прикордонних містах Поділля. У гирлі Дніпра було зведено фортецю св. Івана, другий замок поставлено під Білгород-Дністровським; у Хаджибеї (на місці сучасної Одеси) обладнано порт, звідки руський хліб вивозили до Візантії. Будувалися великі мости на Південному Бузі та інших ріках; засновувалися зручні переправи, прокладалися шляхи через ліси. У 1415 р. Вітовт видав окружну грамоту про відділення Київської митрополії від Московської. Таким чином митрополію було поділено на Східну (Московську) та Західну (Київську). Місцем перебування київських митрополитів були Київ, Новогрудок та Вільно. 1410 р. у битві проти хрестоносців під Грунвальденом (Грюнвальдом), на боці литовсько-польського війська серед інших були Київський та Кременецький полки. За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини, Закарпаття та частини Північної Буковини) проживало 1684 Л. (з них у сільській місцевості 764 осіб, або 44,3 %). Більшість українців литовського походження проживали на той час у південних губ.: Херсонській — 540 осіб (з них у містах 478 осіб, або 88,5 %), Катеринославській — 325 (у сільській місцевості — 230 осіб, або 70,8 %), Таврійській — 218 осіб. У Волинській губ. третина місцевих Л. була зайнята у землеробстві, в Катеринославській — у металургійному виробництві (20 %), на видобуванні руд (17,8 %), обслуговуванні (17,8 %). На поч. XX ст. в Одесі діяли литовські товариства взаємодопомоги та просвіти. Кількість Л. в Україні значно збільшилася під час Першої світової війни. Лише в Києві у 1919 р. проживало 1159 Л. За переписом 1920 р., у Кременчуцькій, Миколаївській, Чернігівській, Одеській та Полтавській губ. налічувалося 15 569 Л. (дані неповні: в деяких повітах перепис не проводився). У 1920 р. було створе-

128

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

но Литовський відділ агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У, основним завданням якого було проведення агіткампанії (насамперед серед демобілізованих і тих, хто висловив намір реевакуюватися). Тоді ж було створено секції при губкомах у Харкові, Катеринославі та Одесі. У Харкові видавалася газета «Дарбінінку балсас» («Голос робітника»), виходили неперіодичні збірники «Раудоной»та «Дірва» (з питань радянського будівництва). Влітку того ж року функціонувало тимчасове бюро (замість відділу) при ЦК КП(б)У у складі 3 осіб. У червні було скликано Всеукраїнську нараду литсекцій, організовано також секції в Бахмуті, Києві, Полтаві та Кременчуку. У серпні 1920 р. в Харкові було проведено І Всеукраїнську конференцію комуністівлитовців. У 1920 р. у зв'язку з реевакуацією Л. було ліквідовано секції у Полтаві, Києві та Кременчуку. Відділ агітації та пропаганди, що діяв при Харківському губкомі КП(б)У, у 1920 р. мав клуб «Комуністас» («Комуніст»), при якому діяли драматична, культурно-освітня, музична секції та хор. Тут були вечірні курси для дорослих, на яких тричі на тиждень читалися «наукові та політичні лекції». При білорусько-литовському відділі Одеського губкому також діяв клуб. Було відкрито секцію при губернському відділі наросвіти, курси для дорослих, 3 школи. У наступному, 1921 p., уповноважені литвідділу ЦК КП(б)У працювали в Полтаві, Олександрівському (Запоріжжі), Херсоні. Інструктори виїжджали до Одеси, Полтави, Миколаєва, Кременчука, Катеринослава, Запоріжжя, Вінниці. В Покотилівці (поблизу Харкова) діяв литовський дитбудинок. У 1921 р. темпи та розміри реевакуації зростають: лише в листопаді з Донецької губ. виїхало до Литви 2700 осіб. За переписом 1926 р., Л. у межах УРСР та Кримської АРСР проживало 7186 осіб (0,05 % всього населення). Найбільше Л. на той час проживало в Одеській (1038 осіб, або 0,1 % населення округи), Харківській (відповідно 787 осіб, або 0,4 %) та Київській (719 осіб, або 0,04 %) областях. МОЛДОВАНИ (самоназва — молдовень). Народ, основне населення Молдови (2,8 млн осіб). Проживають також у Російській Федерації (172,6 тис.), Україні (342,5 тис.), Казахстані (33 тис.) та ін. Належать до середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси; фіксується домішка південноєвропейського (середземноморського) компонента. Мо9 — 4-1649

129

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ва — молдавська, східної підгрупи романської групи індоєвропейської сім'ї. Поширення набула також українська мова. Писемність на основі кириличної графіки (у 1989 р. прийнято рішення про перехід на латинську графіку). Віруючі М. — православні. За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 258 618 М. (1989 р. — 342 500), що становить 0,5 % населення України; М. рідною мовою вважають молдавську 70 %, російську — 17 %, українську — 10 %. М. є одним із найменш урбанізованих численних етносів України (міське населення — 27 %). Етнічна історія. В етногенезі М. виділяються два етапи: формування етнічної спільноти волохів — предків усіх східнороманських народів — і утворення молдавської народності. Волохи сформувалися в ареалі, що охоплював північ Балканського п-ова і Карпатські гори, на основі групи фракійських племен, які у перших ст. н. е. зазнали романізації, а потім, починаючи з VI ст., встановили контакти з розселеними у цьому регіоні слов'янами. Молдавський етнос почав формуватися у Східному Прикарпатті внаслідок етнічної взаємодії волохів і східних слов'ян, які там проживали. Територія розселення М. у XIV ст. увійшла до складу Молдавського князівства: в його межах завершилося формування молдавського етносу. У XVI ст. Молдова опинилася під владою Османської імперії. Наприкінці XVIII ст. лівобережжя Дністра, а пізніше землі між річками Прут та Дністер (Бессарабія) були відвойовані у Туреччини й приєднані до Росії. На кін. XIX — поч. XX ст. серед М., які населяли в Росії Бессарабську, частково Подільську й Херсонську губ., відбувалася подальша консолідація. У 1918 р. Бессарабія була приєднана до Румунії, а в лівобережних р-нах Дністра, заселених М., у 1924 р. була створена Молдавська АРСР (у складі України). У 1940 p., після включення Бессарабії до складу СРСР на частині території Молд. АРСР і більшій частині Бессарабії була створена Молд. РСР, з 1991 р. — Республіка Молдова. Основні традиційні заняття — тваринництво, із сер. XIX ст. — хліборобство, виноградарство, садівництво. Усна народна творчість представлена календарною та родинною обрядовою поезією, казками, героїчним епосом, історичними, ліричними та ін. піснями, прислів'ями, приказками. М. в Україні. На початок 1994/95 навчального року в Одеській обл. функціонувало 11 денних загальноосвітніх навчаль-

130

Національні

меншини

та етнічні г р у п и з невизначеним

статусом

них закладів із молдавською мовою викладання, які відвідувало 7087 учнів. Крім того, працювало 7 змішаних російсько-молдавських шкіл, які відвідувало 3146 учнів. У загальноосвітніх навчально-виховних закладах України молдавську мову як предмет вивчає 1435 учнів, факультативно або в гуртках — 303 учні. Педагогічні кадри для шкіл, де навчання ведеться молдавською мовою, готують Чернівецький університет і педагогічні училища — Білгород-Дністровське Одеської обл., Чернівецьке та Уманське. Інтереси М. в Україні представляють такі товариства: Обласна національно-культурна асоціація (м. Одеса) та Обласний християнсько-демократичний альянс молдован (м. Ізмаїл). НІМЦІ 1 (самоназва — дойче). Народ, основне населення Німеччини (понад 80 млн осіб). Належать переважно до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси, представники центральноєвропейської раси. Мова — німецька, західногерманської підгрупи германської групи індоєвропейської сім'ї. Згідно з переписом населення 2001 р., в Україні проживає 33 302 Н. (1989 р. — 37 849), розселені переважно у Дніпропетровській, Одеській, Донецькій обл. Вважають рідною мовою російську 64 %, українську — 22, німецьку — 12 % (1989 р. — 23,2 %). Упродовж останніх років до України повернулися 2 тис. Н., які поселилися переважно у південних обл., але загальна чисельність скоротилася за рахунок еміграції до ФРН. Н. в Україні. Перші згадки про Н. в Україні датуються кінцем X ст. У цей час в Київській Русі все частіше з'являються європейські купці, мандрівники, члени посольських делегацій. Починаючи з XI ст., невеликі групи Н. із Майнца, Відня, Любека засновують торговельні колонії в Києві, Володимирі-Волинському, Луцьку. Після монгол о-татарської навали на запрошення галицько-волинських князів німецькі майстри приїздять для відбудови міст, розвитку ремесел та торгівлі. Вихідців із германських земель можна було зустріти серед українських козаків у Запорозькій Січі. За часів Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка вони брали участь у військовому будівництві. Новий, на цей раз вже масовий, переїзд Н. в Україну розпочався у другій пол. XVIII ст., коли за поданням обер-берейДані про соціально-демографічну динаміку Н. до 1989 р. подаються за: Чирко Б. Німці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 79—84. 1

9*

131

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

тора де Ларів'єра про «возможные и полезные следствия, могущие произойти от немецкой колонизации России» російська імператриця Єлизавета Петрівна 1759 p. дала згоду на приїзд Н. Таким чином, питання про необхідність і корисність запрошення до Російської імперії колоністів принципово було вирішене ще за часів Єлизавети Петрівни, а реалізоване вже іншою імператрицею — Катериною II: 1762 р. вона видала маніфест, в якому запрошувала сільське населення європейських країн переселятися до Російської імперії. На думку українських етнологів, появу перших німецьких колоній в Україні можна віднести до 60-х років XVIII ст. Так, у Чернігівській губ. упродовж 1763—1774 pp. виникли перші шість поселень Н. Більш масового та організованого характеру переселення Н. до українських земель набуло напередодні та у роки російсько-турецьких війн XVIII ст. Завдяки зусиллям Г. Траппе перші німецькі переселенці прибули в Україну вже наприкінці 80-х років XVIII ст. У 1788 р. до них додалися ще 228 Н., данцігських лютеранів і менонітів, які найбільше страждали від утисків католиків. Вони заснували вісім колоній — Хортиця, острів Хортиця, Нейендорф, Розенталь, Ейнлаге, Нейбург, Кроневейде, Шенгорст. Селилися Н. також у Херсонській і Таврійській губ., на Волині, Київщині, Харківщині, Чернігівщині. По закінченні війни з Туреччиною у 1791 р. і остаточного закріплення за Росією Північного Причорномор'я та Криму тривав процес колонізації вільних земель німецькими переселенцями у цьому регіоні. Основними ареалами розселення Н. стали західний та південний регіони сучасної території України. Так, на півдні України у 1858 р. налічувалося 138,8 тис. Н., першим переписом населення в Росії (1897 р.) зафіксовано вже 377,8 тис. осіб. Якщо у 1763—1764 pp. Н. становили 0,09 % всього населення Новоросії, то у 1897 р. — 3,5 %. Західноукраїнський ареал німецькі поселенці почали освоювати у 50-х роках XVIII ст. Німецькі поселення виникли у Галичині, на Буковині та Закарпатті, а згодом і на Волині. їх кількість особливо швидко зростала після загарбання західноукраїнських земель Австро-Угорщиною. За даними першого російського перепису, на Волині мешкало 171,3 тис. Н., що становило 5,7 % всього населення краю. На українській землі з'являються й великі землевласникипідприємці з числа переселенців. Так, у 1828 р. німецький гер-

132

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

цог Агальт-Кетенський придбав понад 40 тис. десятин землі в р-ні нинішньої Асканії-Нови і 6 тис. десятин на березі Чорного моря. У 1856 р. він продав маєток іншому колоністу — Фейну, який згодом поріднився з колоністом Фальцем. Так виник поміщицький рід «королів вівчарства» Фальц-Фейнів, нащадки яких у 1874 р. заклали зоологічний парк, а у 1887 р. — всесвітньо відомий ботанічний парк «Асканія-Нова». Німецькі колоністи створили на українських землях високорозвинуті господарства. Велику увагу в колоніях приділяли розвитку освіти. Майже в кожній з них була початкова школа, а всього в поселеннях на півдні України їх налічувалося бл. тисячі. Існували також училища підвищеного типу та центральні училища, де здобували середню освіту, готували вчителів для початкових шкіл. У 1914 р. у цих закладах навчалося 2219 учнів. Крім того, в деяких колоніях були жіночі училища, гімназії, спеціальні сільськогосподарські училища. Отже, німецькі колоністи органічно вписалися в економічне, політичне та культурне життя країни. Тяжкі випробування випали на долю Н. України з початком Першої світової війни 1914 р. Царський уряд, наляканий наближенням фронту до місць поселення німецьких колоністів, вилучав у них землю і переселяв їх в ін. р-ни Російської імперії, переважно у Сибір. Депортовані німці-колоністи почали повертатися в Україну лише у 1918 р. і до кінця 1920 р. більша частина їх повернулася до своїх покинутих осель. Проте економічна розруха, до якої призвели Перша світова і громадянська війни, антиселянська аграрна політика радянської влади, голод 1921—1922 pp., що уразив південні регіони України, болісно вдарили по німецьких колоніях. Негативними були також наслідки адміністративно-територіальної реформи 1922—1923 pp., під час проведення якої не було враховано національний склад населення утворюваних р-нів та сільрад. Через це 25 волостей, де німецьке населення проживало компактними масами, опинилися у складі адміністративно-територіальних одиниць з інонаціональним населенням. Такий «поділ» у ході районування «по-живому» різав мовнокультурні та господарські зв'язки, що склалися історично, вів до занепаду традиційних форм господарської діяльності. Специфічний національно-культурний, релігійний та соціально-побутовий уклад життя німецького населення почав інтенсивно руйнуватися. Німецькі сільськогосподарські колонії, що раніше вва-

133

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

жалися зразковими господарствами з високим рівнем агротехнічної культури, значною мірою були розореними. Тяжкий економічний стан німецьких колоністів, конфліктні ситуації внаслідок численних випадків закриття молитовних будинків та переслідувань віруючих, відсутність належної уваги та піклування з боку місцевої влади щодо забезпечення національно-культурних, мовних та інших інтересів німецького населення викликали у представників німецької національної групи законне обурення, а також бажання емігрувати. За даними Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, тільки з 1922 по 1924 р. з України до Америки та Канади емігрувало понад 8 тис. Н. Еміграційні тенденції мали місце і в подальшому, зокрема наприкінці 20-х— на поч. 30-х років. Цього разу найголовнішими причинами еміграції (не кажучи вже про політичний та релігійний терор) були хлібозаготівлі, колективізація села та інші прояви більшовицької економічної політики. У 1923 р. (за далеко не повними даними) тільки в Одеській губ. було 206 німецьких хуторів, колоній, сіл; у Катеринославській — 162; Донецькій — 147; Волинській губ. — 143. До того ж було декілька десятків сільських рад (кожна у складі 3—5 населених пунктів), де переважало німецьке населення. Детальніші дані про чисельність і місця компактного проживання німецького населення були отримані під час перепису населення 1926 р. У цей період в Україні проживало 393,9 тис. Н. (1,36 % населення України). З них понад 360 тис. осіб жили в сільській місцевості (93,2 % німецького населення); зазначимо також, що в Україні проживало 40 % Н. СРСР. З 1924 р. у місцях компактного проживання німецького населення почалося виділення німецьких національних сільських рад, одних із перших національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні. У 1925 р. у республіці було 98 німецьких сільських рад, наступного року — 221, у 1927 р. — 237. У німецьких с і л ь с ь к и х радах проживало 317 тис. осіб, з яких Н. становили 261 тис. (73,3 % загальної чисельності їх жителів). Німецькі сільські ради охоплювали (за даними на 1927 р.) 67,8 % німецького населення України. У 1931 р. в Україні було вже 243 німецькі сільські ради. В українських р-нах — 142; у 7 німецьких р-нах — 84 (34,5 % загальної кількості німецьких сільських рад). Дев'ять німецьких сільрад були у складі Молдавської АРСР, ще 8 німецьких сільрад — у складі інших національних р-нів.

134

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

У німецьких національних та в інших адміністративно-територіальних одиницях діяла мережа навчальних закладів з викладанням німецькою мовою. Рівень освіти німецького населення порівняно з іншими національними групами, що проживали в Україні, був одним із найвищих. До початку більшовицького знищення національної німецької інтелігенції в республіці діяло 2 німецьких індустріальних, 6 сільськогосподарських і один педагогічний технікуми. Серед навчальних закладів — Одеський німецький педагогічний інститут, Пришибська німецька ветеринарно-фельдшерська школа, Ландауська німецька сільськогосподарська школа-технікум, Молочанська німецька фельдшерська та Хортицька німецька педагогічна школи. Протягом 20—30-х років в Україні було видано понад 1000 книжок і журналів німецькою мовою. Наприкінці 20-х років видавалося 18 газет і журналів німецькою мовою, на середину 30-х років — уже 24. Серед періодичних видань, що в різні роки поширювалися в Україні, були журнали «Ді Тромпете», «Ерціунг унд Ауфклерунг» та «Нейланд». Поряд з численними обласними та районними газетами німецькою мовою видавалася республіканська газета «Дас нойе Дорф». Проблеми національно-культурного стану німецького населення України знайшли відображення в діяльності наукових установ, зокрема Кабінету національних меншин при Етнографічній комісії ВУАН. Масові репресії 30-х років трагічно відбилися на долі німецького населення України. За низкою постанов ЦК КП(б)У німецькі навчальні, культурно-освітні заклади та національні адміністративно-територіальні одиниці були ліквідовані. Вдалася влада і до масових депортацій німецького населення з місць його компактного проживання. У 1937 р. масові каральні акції були здійснені проти німецького населення Одеської обл., на території якої проживало 120 тис. Н. Із них 50 тис. мешкало в трьох німецьких національних р-нах — Спартаківському, Зельцькому та Карл-Лібкнехтівському. На підставі рішення Одеського обкому КП(б)У з цих р-нів було вислано 5 тис. родин «антирадянського фашистського активу». Основними регіонами переселення Н. були південно-східні р-ни країни, Казахстан, Сибір та ін. «віддалені місця» СРСР. Новий етап переселення Н. припадає на 1939 p., коли Західна Україна увійшла до складу УРСР. Під наглядом змішаної радянсько-німецької комісії більшість німецького населення, що проживало на західноукраїнських землях, переїхало до Німеччини або в зони її впливу.

135

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Тих Н., які побажали виїхати із західних областей Радянського Союзу, але не були прийняті німецькою владою, відправляли у східні р-ни країни. Наприкінці 1941 — на поч. 1942 p., вже в умовах німецько-радянської війни, депортація Н. з України завершилася. По закінченні війни 250 тис. українських Н. добилися повернення, але їм дозволили оселитися не в Україні, а в Комі АРСР та республіках Середньої Азії. На Закарпатті діє одна школа з німецькою мовою навчання, майже 90 дітей вивчають німецьку мову факультативно, 30 дітей дошкільного віку виховуються у дитячих садках німецькою мовою. У деяких областях України працює 6 недільних шкіл. Педагогічні кадри для навчання німецьких дітей рідної мови готує Львівський університет. Річний обсяг телепрограм німецькою мовою становить в АР Крим — 13 год., у Закарпатті — 18 год. Інтереси Н. представляють 33 національно-культурні об'єднання. У 1992 р. для сприяння реалізації та захисту громадянських, економічних, соціальних і культурних прав і свобод німецької меншини створено товариство німців України «Відербург». З 1992 р. у Києві працює центр німецької культури «Відерштраль». ПОЛЯКИ 1 (самоназва — поляци). Основне населення Польщі (38,459 млн осіб. — 1993 р.). За межами Польщі П. проживають у Білорусі (417,7 тис.), Литві (258 тис.), Російській Федерації (94,6 тис.), Казахстані (60 тис.), Латвії (60 тис.), США (5,6 млн), Німеччині (1,5 млн), Франції (1 млн), Канаді (400 тис.), Великій Британії (140 тис.), Бразилії (200 тис.), Аргентині (100 тис.), Чехії та Словаччині (по 40 тис. осіб), та в інших країнах. Загальна чисельність — понад 49 млн. Мова — польська, слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі П. — католики, є протестанти. Значні за чисельністю популяції етнічних поляків зосереджені у Житомирській (49,0 тис. осіб), Хмельницькій (23,0 тис.), Львівській (18,9 тис.) обл. та у м. Києві (6,9 тис. осіб) — бл. 68 % їх загальної кількості. Невеликі за кількістю (4—2 тис. осіб) групи поляків розселені у Донецькій, Тернопільській, Він-

Дані про соціально-демографічну динаміку польської спільноти до 1989 р. подаються за: Рудницька Т.М. Поляки / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 86. 1

136

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ницькій, Чернівецькій, Дніпропетровській, Одеській, Київській обл. та АР Крим. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 144 130 П. (1989 р. — 219,2 тис. осіб). Мову своєї національності вважали рідною 12,9 %, українську — 71,0, російську — 15,6 %; частка осіб з вищою освітою становила 27,9 %. Етнічна історія. П. як народ виник унаслідок формування та розвитку давньої польської держави, основу якої склали об'єднання західнослов'янських племен полян, слензан, віслян, мазовшан, поморян. У період політичної роздробленості (XI— XIII ст.) окремі польські землі були відособленими, але зберігали культурні й економічні зв'язки. Внаслідок спротиву німецькій експансії та подолання політичної роздрібненості XIII—XIV ст. польські землі почали об'єднуватися, розширюватися та зміцнювати зв'язки. У XIV—XV ст. об'єднання земель польської держави сприяло процесу національної консолідації П., що посилилася у XVII ст. У рамках держави Речі Посполитої, утвореної в 1569 р. Люблінською унією з Великим князівством Литовським, відбувався процес консолідації польської нації. Він ускладнився з кінця XVIII ст. у зв'язку з трьома поділами Речі Посполитої (1772, 1793 та 1795 pp.) між Росією, Австрією та Пруссією і втратою єдиної польської державності. Наприкінці XVIII— XIX ст. у збереженні та зміцненні національної самосвідомості П. помітну роль відіграли національно-визвольні змагання (повстання 1794, 1830—1831, 1846, 1848, 1863—1864 pp.). Проте політична роздрібненість П. відбилася на їхній етнічній історії. Так, іще в XIX ст. існувало кілька груп П., що відрізнялися діалектами та деякими етнографічними особливостями: на заході — великополяни, ленчіцани і серадзяни; на півдні — малополяни; в Сілезії — слензяни; на північному сході — мазури і вармяки. Із розвитком промисловості та посиленням процесів урбанізації, особливо з кін. XIX ст., відмінності між цими групами почали стиратися. Після Першої світової війни 1914—1918 pp. виникла незалежна польська держава, до складу якої не увійшло багато північних і західних земель. Остаточне возз'єднання Польщі відбулося після Другої світової війни, що сприяло масовому переміщенню населення. Так, у західних р-нах Великопольщі, Сілезії, Мазурії, звідки виїхали німці, поселилась значна частина П. з інших частин Польщі, колишнього СРСР, Югославії, Румунії. Відтоді Польща стала майже моноетнічною країною з однорідним національним складом населення.

137

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

77. в Україні. П. з'явилися на території сучасної України ще у XI ст. Як свідчить літопис, київський великий князь Ярослав Мудрий розселяв полонених ляхів у 1030 р. уздовж р. Рось. Основна маса польського населення оселяється на українських землях у період XIV—XVI ст. під час колонізаторських навал литовських та польських феодалів, які, користуючись занепадом Київської Русі, захоплюють західні землі Правобережної України. Найзначніша хвиля польської колонізації починається із загарбання у XIV ст. Галицько-Волинського князівства. З часу об'єднання Польщі й Литви в єдину державу — Річ Посполиту шляхетська Польща згідно з Люблінською унією (1569 р.) захопила Волинь, Брацлавщину, Київщину і частково Лівобережну Україну. Із сер. XVI ст. відбулося масове переміщення в Україну польського населення (здебільшого селян та міської бідноти зі східних воєводств — Жешувського, Келецького, Краківського й особливо Люблінського). Після Люблінської унії у XVII— XVIII ст. збільшилася кількість переселенців-селян із центральних р-нів Польщі, Мазовії та Мазурського Поозер'я («мазурів»). Великі земельні масиви Правобережної України були роздані польським урядом шляхті та великим магнатам. Наприкінці XVIII ст. П. становили більшість правлячої поміщицько-магнатської верхівки, католицького духовенства, службовців, меншою мірою — «чиншевої шляхти», міщан і селян Правобережної України. Втрата Польщею державності та незалежності внаслідок трьох поділів поставила країну у залежність від Російської імперії. Частина земель України і Польщі відійшла до Австрії та Прусії. П. брали участь у військово-землеробській колонізації південної частини Російської імперії у другій пол. XVIII ст. У 1775 p., наприклад, у межиріччі Бугу та Дністра поселенцями «польського» козачого полку було засновано ряд сіл по 50 дворів у кожному. У зв'язку з розпуском польських військ після третього поділу Польщі (1797 р.) значну кількість П. у 1845 р. царський уряд переселяє в Катеринославську губ. П. поселяють на Донбасі для роботи на Луганському ливарному заводі. Після приєднання Росією у 1814 р. Бессарабії до Буджаку прибувають П., які разом із німцями-колоністами засновують селища т. зв. варшавських пересельців. Відомі також пізніші переселення П. на територію України, наприклад, до Волинської губ. у 90-х роках XIX ст. з Привісленського краю.

138

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

У пореформений період (після 1861 р.) П., як і українці, інтенсивно мігрували з густонаселених українських губерній до південної частини України. Наприклад, у Херсонській губ. у р-ні Нижніх Сірогозів у 60-х роках вони заснували с. Новопетрівка. Інтенсивність міграційного припливу П. на етнічну територію України не меншала також і в XIX ст. Особливо швидко відбувалося заселення П. західноукраїнських земель. Згідно з даними першого загального перепису Росії у 1897 р., в Україні проживало понад 2 млн П., що становило 4,5 % всього населення імперії. Найбільший етнічний масив П. протягом кількох століть існував на землях Західної та Правобережної України, зокрема на Поділлі та Поліссі, де зберігся до нашого часу. Ще й нині у Житомирській і Хмельницькій обл. живуть нащадки двох груп П., які мали певні особливості у культурі та побуті — т. зв. мазури — у минулому бідні селяни, переселенці з Мазовії, та «шляхта» — нащадки дрібної польської шляхти. Своєрідність природно-географічних умов українського Полісся, ізольованість від розвинутих економічних і культурних центрів сприяли консервативності побуту польського населення цього краю, що уможливило збереження етнічних особливостей різних груп П. у місцях їх компактного проживання. Ці відмінності значною мірою відображали соціальну диференціацію польського населення українського Полісся. Найяскравіше це виявилося у традиційному народному костюмі та особливостях житла. Наявність значної кількості етноспецифічних рис у традиційній матеріальній культурі польського населення України поєднується з етнічними особливостями ГІ. у сфері традиційно духовної культури — мові, звичаях, правових нормах, обрядовості, віруваннях, різних видах мистецтва та народної творчості — всіх тих явищах національної культури, де етноспецифічні риси народу зберігаються найдовше. Значним є внесок польського населення до соціального і культурного розвитку країни. Ще 1817 р. у Львові польським просвітником та істориком графом Ю.М. Оссолінським був заснований «Оссолінеум», або «Святиня національних пам'яток» — культурно-освітня установа, в якій часто працював І. Франко та інші діячі української культури. На поч. XIX ст. зусиллями польських просвітників Г. Коллонтая та Т. Чацького в Україні було створено мережу загаль-

139

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ноосвітніх шкіл, яку, однак, було ліквідовано царським урядом після поразки польського повстання 1830—1831 pp. Значний внесок у науку зробили польські історики, економісти, етнографи, фольклористи, які працювали на терені України: Ю. Бартошевич, А. Бельовський, Л. Бернацький, П. Домбровський, М. Лубецький, Ф. Духинський, С. Зарульський, О. Кольберг, А. Аевицький, В. Аозинський, А. Павінський, Я. Потоцький, 3. Радзімінський-Люба, А. Ролле, Е. Руліковський, А. Чарнецький, О. Чоловський та ін. Після Першої світової війни 1914—1918 pp. і розпаду Російської імперії після Лютневої революції 1917 р. Польща відокремилася і створила незалежну державу. Під час війни значна частина території України разом із Польщею була окупована Німеччиною та Австро-Угорщиною. Ці події значно посилили міграційні процеси. З Польщі в Україну прибули тисячі поляків-біженців. Загалом у цей період в Україну переселилося бл. 1 млн П. Національна політика УНР, утвореної після розпаду Російської імперії у 1918 p., була скерована на забезпечення інтересів етнічних меншин. Так, було створено Секретаріат у справах національностей, відкривалися національні, зокрема польські, театри, бібліотеки, навчальні заклади, культурно-просвітні товариства, друковані органи тощо. Після поразки українських національно-визвольних змагань та завершення радянсько-польської війни за умовами Ризького договору 1921 р. етнічну територію українців, на якій багато століть проживали П., було поділено. У межах Радянської України перепис 1926 р. зафіксував 467,7 тис. П., які за чисельністю займали на той час третє місце серед національних меншин України (після росіян та євреїв). Основна частина польського населення була сконцентрована у західному регіоні країни: у Волинській окрузі проживало 86,6 тис. осіб (18,2 % усього польського населення); у Шепетівській — 60,2 тис. (12,6 %); у Проскурівській — 58,5 тис. (12,3 %); Бердичівській — 48,4 тис. осіб (10,2 %). Переважна більшість П. (80,3 %) проживала у сільській місцевості, городянами були лише 19,7.%. Починаючи з 1925 р. у місцях компактних поселень П. створювалися польські національні сільські ради. Якщо у 1925 р. в Україні їх було 64, то у 1931 р. вже 159. На території Мархлевського польського національного р-ну, заснованого 1925 р., у Волинській окрузі, проживало 41 тис. осіб. Більшість із них становили П. — 73 %, решта — українці (16 %), німці (8 %), євреї (2 % ) .

140

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

У цей період значно пожвавилося національно-культурне життя польського населення України: у 1926 р. у республіці було 337 польських шкіл. У 1931 р. діяли 2 педагогічних технікуми, 4 сільськогосподарських та один індустріальний, де викладання здійснювалося польською мовою. У Києві працювало кілька польських середніх спеціальних та один вищий навчальний заклад (Польський інститут соціального виховання), Центральна польська бібліотека. Наукову роботу вели співробітники Інституту польської культури. Польською мовою видавалися щотижнева газета та два журнали. Після остаточного утвердження репресивного сталінського режиму в СРСР, починаючи з 1932—1934 pp., партійно-державна політика щодо національних меншин різко змінюється. Почалася ліквідація польських національно-культурних закладів, у 1935 р. був ліквідований Мархлевський польський національний р-н. Тоді ж таки розпочинаються масові депортації польського населення з місць його компактного проживання «як ворожих і ненадійних елементів» до східних регіонів України, Казахстану, Сибіру, а також до концентраційних таборів. У 1936 р. було депортовано майже 36 тис. П. Нищівний удар було спрямовано проти католицької церкви. Тисячі священнослужителів були репресовані. Друга хвиля переселень П. на схід почалася 1939 р. після приєднання до СРСР Західної України. Упродовж 1939—1941 pp. було депортовано бл. 90 тис. П. З початком у 1939 р. Другої світової війни міграційні процеси знову посилюються. В Україні знаходять притулок понад 1,25 млн емігрантів з Польщі. По закінченні війни у 1945 р. мають місце масові переселення П. до Польщі. У всіх областях П. є переважно міським населенням. У Житомирській обл., де знаходиться основний масив сільських компактних поселень П., 60,3 % з них є городянами. У місцях компактного проживання П. мають міжетнічні зв'язки з практично однонаціональним оточенням — українцями — як у міській, так і у сільській місцевості. Нині на Житомирщині залишилося небагато населених пунктів з однонаціонально польським населенням. П. — національна меншина, в якій відбуваються процеси української акультурації та асиміляції. Поряд зі значним зниженням чисельності П. за останні 30 років (що істотно пов'язане зі зміною етнічної самосвідомості), у період 1959—1989 pp.

141

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

зменшилася кількість осіб, які визнають польську мову рідною. У 1989 р. таких осіб налічувалось лише 12,5 % (у 1959 р. — 18,8 %), але на 2001 р. їх кількість зросла до 12,9 %. Водночас збільшилася частка П., які вважають рідною мовою російську (з 12,5 % у 1959 р. до 20,3 % у 1989 p.), а на 2001 р. зменшилася до 15,6 %. Більшість П. визнає українську мову рідною (66,6 % у 1989 р. і 71 % у 2001 p.). Слід зазначити, що понад 390 П. вважає рідною білоруську мову — здебільшого це мешканці північних р-нів Полісся та Волині, що проживають у білорусько-українській етноконтактній зоні. У трудовій сфері питома вага зайнятих фізичною працею серед П. хоча з часом і зменшується, але й надалі залишається дуже великою. Так, у 1970 р. 80,5 % усіх П. було зайнято фізичною працею, у 1989 р. — 72,6 %, причому в місті цей показник дорівнює 67,2 %, а на селі — 85,4 %. Соціально-професійний склад зайнятих серед П. у 1989 р. був таким: керівники й управлінці — 4,01 %, фахівці (з вищою і середньою спеціальною освітою) — 19,23; службовці-неспеціалісти — 4,23, робітники — 61,36, селяни (працівники сільського господарства, зайняті переважно фізичною працею) — 11,18 %. Ренесанс етнічної самосвідомості, що охопив народи СРСР у період «перебудови» наприкінці 80-х років, не обминув і П. України. Процеси етнічної мобілізації та сприятливі умови, що склалися в Україні внаслідок певних успіхів державної етнополітики цього часу, спричинилися до початку (поки ще досить слабкого та повільного) національно-культурного, мовного й духовного відродження польської етнічної групи. До 1988 р. в Україні не існувало жодних організованих форм життя П. У 1988 р. у рамках Українського відділення товариства радянсько-польської дружби та Українського товариства дружби й культурних зв'язків із закордоном було створено Польську культурно-освітню секцію, невдовзі перетворену на Культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП). Підрозділи товариства були створені у Києві, Житомирі, Вінниці, Хмельницькому, Харкові, Одесі, Кременчуці. В грудні 1988 р. організовано Товариство польської культури Львівщини. Упродовж подальших двох років виникло чимало інших таких товариств — у Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Рівному, Житомирі, Стрию, Самборі. У Львові від часу закінчення Другої світової війни працюють дві польські школи. В інших місцевостях, починаючи з 90-х років

142

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

минулого століття, відбувається становлення польської освіти, що тепер має переважно факультативний характер. Так, у Західній Україні (поза Львовом) діє понад 100 шкіл, де викладають польську мову. У Києві відкрито польську гімназію, відділи польської книги в бібліотеках, а в Київському національному університеті — відділення полоністики. Після 75-річної перерви у 1993 р. відновлено видання польськомовної газети «Дзєннік Кійовскі», а з грудня 1990 р. розпочато видання «Газети львувскєй». Двічі на тиждень радіостанція «Львівська хвиля» транслює радіопередачі польською мовою. У роботі І конгресу поляків України (травень 1990 p., Київ) взяли участь понад 500 делегатів і гостей. II конгрес поляків України відбувся у жовтні 1991 р. На ньому було створено Спілку поляків в Україні (СПУ). Згодом засновано Федерацію польських організацій в Україні (ФПОУ), яка веде культурно-освітню роботу в містах і селах, особливо активно у місцях компактного проживання П. на Житомирщині й Хмельниччині. Відроджується релігійне життя католиків. Так, у Києві держава повернула церкві три католицьких храми. На терені України діють три єпархії: Львівська, Кам'янець-Подільська й Житомирська, які охоплюють понад 320 римо-католицьких парафій, що були зареєстровані за період до 1994 р. Наприклад, Житомирська єпархія, територія якої охоплює північно-східну частину України — Київську, Житомирську, Черкаську, Полтавську, Сумську, Чернігівську, Луганську й Харківську обл., має 83 парафії. РОСІЯНИ 1 (самоназва — русскіє). Один з найчисленніших народів світу, друга за чисельністю національність України, які становлять 17 % населення. Чисельність у Російській Федерації — 119 млн 865,9 тис. осіб. За даними останнього перепису (2001 р.), в Україні проживало 8 334 100 P., що майже на 27 % менше, ніж у 1989 р. (11 355 тис.), а їх питома вага щодо усього населення зменшилася на 5 %. Р. є найбільш урбанізованим етносом України (84 %) та з найбільш чисельних етносів мають найбільший відсоток осіб з вищою освітою (39 %). Дані до 1989 р. подаються переважно за матеріалами: Шевченко А. Росіяни / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 91—100. 1

143

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Разом з українцями і білорусами Р. складають генетично споріднену, близьку за мовою та культурою групу східнослов'янських народів. Етнічна територія українців межує на півночі та сході з етнічною територією Р. Упродовж останніх трьох з половиною століть історична доля українського народу була тісно пов'язана з P., які відіграли значну роль у політичному, соціально-економічному і культурному житті України. Р. в Україні. Як етнос Р. формуються в XIV—XV ст. у межах значної за розмірами території, що простяглася між верхів'ями Волги та Західної Двіни, і звідси поступово поширюються на північ, схід і південь. З піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем усіх руських земель і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення закріплює за собою з XVI ст. назву «Русь», а із сер. XVII ст. офіційно затверджує назву «Росія». Упродовж кількох століть Р. становлять основне ядро і панівний етнос Російської держави, до якої на засадах політичної автономії у 1654 р. приєдналася Україна. З поступовою ліквідацією елементів української державності та поширенням в Україні загальноросійського адміністративного устрою зростає міграція сюди Р. В Україні XVI—XVII ст. Р. відомі під назвою «московинів», «московських людей», а сама Росія — під назвою «Московщина». Після об'єднання України з Росією відбуваються два протилежних, але взаємопов'язаних процеси: поступове відчуження етноніму «руські», «руський народ» від українського етносу і перенесення його на «московський народ», за яким він остаточно закріплюється у XVII—XIX ст. Склад росіян-переселенців в Україну був зумовлений здебільшого потребами військового утримання території за Росією. Тому спочатку переважає т.зв. державна колонізація — переселення різних категорій «служило-ратних людей», які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи та землі. З цих людей з часом формується ядро місцевої адміністрації, що постійно поповнюється новими переселенцями з Росії і слугує опорою імперської політики в краї. Р. складали значний відсоток військових поселенців — державних селян, які сплачували поземельну ренту і поставляли в разі потреби необхідну кількість солдат в територіальні військові формування. «Служилі люди» з Р. будують і заселяють спільно з українцями оборонні «лінії», що зводяться царським урядом для захисту південно-східних українських земель від нападів кримських татар. З переміщенням на

144

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

південь воєнізовані функції поселенців-росіян поступово змінюються господарськими. Значну частину переселенців-росіян становили спочатку також старообрядці, які втікали в Україну від релігійних переслідувань. З другої пол. XVIII ст. посилюється т. зв. поміщицька колонізація — переселення російськими поміщиками, які отримували величезні наділи землі в Україні, закріпачених селян із центральних губерній Росії. З часом дедалі помітнішу роль у формуванні Р. України відіграє «вільна» колонізація, що спочатку складалася переважно із селян-втікачів з російських губерній. Найбільший потік росіян-переселенців йшов у порівняно малозаселені південні та східні р-ни сучасної України — Причорномор'я, Приазов'я, Слобожанщину. Особливістю останніх було те, що на відміну від давніх українських земель вони освоювалися і заселялися одночасно українцями та P., а також нечисленними групами інших народів з переважанням у цілому українського етносу. На Правобережжя Р. переселялися загалом мало, оскільки цей регіон доволі пізно увійшов до складу імперії, мав своє значне населення і тут не було великих резервів неосвоєних земель. За даними «писцевих» описів, у 1678 р. на Лівобережній та Правобережній Україні Р. ще практично не було. Лише у Новоросії зафіксовано 27 тис. Р. (6,7 % населення краю). У 1719 р. на Лівобережжі налічується вже 40 тис., а в Новоросії — 72 тис. Р. На Правобережжі Р. з'являються тільки після другого поділу Польщі та приєднання цієї частини України до Російської імперії. У 1795 р. тут, за даними ревізії, всього налічувалося 4 тис. Р. У 1858 р. чисельність Р. в Україні досягла 1 млн 407 тис. осіб, у тому числі в Новоросії проживало 1 млн 63 тис. (21,6 % населення краю), на Лівобережжі — 301 тис. (6,1 % населення), на Правобережжі — 33 тис. осіб (0,6 % населення). Швидшими темпами починає зростати чисельність Р. з другої пол. XIX ст., коли позначився стрімкіший порівняно зі старими промисловими центрами Росії індустріальний розвиток ряду регіонів України. Часто царський уряд переселяв на промислові підприємства України цілі групи робітників-росіян із Центральної Росії. За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р., в Україні налічувалося вже 4 млн 636 тис. Р. Перша світова війна спричинила значний відтік російського населення з України. У 1917 р. у сучасних її кордонах налічувалося 3 млн 620 тис. P., що становило 9,9 % усього населення. На сер. 20-х років XX ст. внаслідок втрат періоду ГроЮ — 4-1649

145

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

мадянської війни і викликаних нею міграцій спостерігається подальше зменшення чисельності Р. — до 3 млн 164,8 тис., що становило 8,2 % населення України в її сучасних кордонах. Після Жовтневої революції міграційні потоки Р. в Україну значною мірою вписувались у вже сформовану тут у попередній період картину їхнього розселення і зумовлювалися тими самими політичними та економічними закономірностями. Зокрема, поряд зі «стихійною» міграцією триває під назвою оргнаборів політика царської державної колонізації, спрямована на забезпечення російського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу вербують у 1921—1922 pp. у Росії. Цілеспрямовані заходи з метою перемішування національного складу населення здійснювалися протягом усіх років існування СРСР. По закінченні громадянської війни абсолютна й відносна чисельність російського населення за рахунок його зростаючого притоку передовсім у великі міста і промислові центри знову швидко збільшується. У 1939 р. чисельність Р. зросла до 4 млн 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) — до 10,4 %. У 1959 р. тут налічується вже 7 млн 91,3 тис. Р. (16,9 % населення республіки), у 1970 р. — 9 млн 126 тис. (19,4 % населення), у 1979 р. — 10 млн 471,6 тис. (19,4 % населення), у 1989 р. — 11 млн 355 тис. осіб, або 22,1 % населення республіки. Надалі властива ін. тенденція, оскільки у 2001 р. частка вже менша — 17,2 %. (Див. також вступну статтю.) До останнього часу Україна була одним із найпривабливіших регіонів для P., які мігрували за межі своєї етнічної території. За рахунок цього показники абсолютного приросту Р. протягом кількох століть набагато перевищували зростання чисельності будь-якої іншої національності України. Цьому сприяв ряд факторів, які значною мірою знімали психологічний бар'єр, що заважав адаптації Р. до іноетнічного середовища: близька спорідненість української мови з російською, що зумовлює можливість взаєморозуміння без перекладу, спільна конфесійна належність Р. і більшості українців та переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному мігрували Р. Тільки за період 1926—1989 pp. чисельність Р. зросла у 4,3 раза, тоді як приріст практично однакових з ними за показниками репродуктивної поведінки українців — в 1,6. Майже половина Р. (43,3 %) народилася, за даними перепису населення 1989 p., за межами України. Лише за 30 років (1959—1989 pp.) чисель-

146

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ність Р. в УРСР збільшилася за рахунок механічного приросту (міграції) на понад 3 млн осіб. Водночас в останні десятиріччя доволі відчутно виявила себе тенденція до зменшення цього міграційного потоку. Так, якщо з 1959 по 1970 р. середньорічна чисельність P., які прибували в республіку, становила 118 тис. осіб, то в період 1979—1989 pp. — лише 60 тис. Із розпадом СРСР та утворенням незалежної України і Російської Федерації міграційний приріст Р. в Україні на поч. 90-х років навіть дещо зростає порівняно з попереднім десятиріччям, досягши 72,5 тис. осіб у 1991 р. і 69,9 тис. у 1992 р. Однак уже у 1993 р. міграційне сальдо Р. вперше за мирного часу стає від'ємним (-15,8 тис. осіб). У 1994 р. від'ємне сальдо міграції російського населення досягає 85,5 тис. осіб. Головну роль у переважанні відтоку Р. з України над притоком відіграють, очевидно, економічні причини, зокрема зростаюче відставання від Росії за рівнем життя. З поліпшенням економічної ситуації міграційні потоки Р. в Україну та з України, очевидно, приблизно зрівняються за обсягом. Це означатиме, що чисельність російського населення України надалі буде зумовлюватися передусім його природним приростом. Характерною особливістю міграції Р. в Україну, особливо починаючи з другої пол. XIX ст., була її спрямованість у міста. Вже у 1926 р. 50,1 % Р. республіки проживали в містах, становлячи четверту частину їх населення. Р. дедалі більше концентруються в містах: 1959 р. — 81 %, 1989 р. — 88 %, 2001 р. — 84 %. До кін. 50-х років приплив Р. у міста республіки випереджав за обсягом міграцію до них українців. Внаслідок цього частка Р. у міському населенні збільшувалася: 1926 р. — 25,0 %, 1959 р. — 29,0 %. У 60—70-ті роки етнічна структура мігрантів приблизно відповідала національному складу міст, внаслідок чого частка Р. у міському населенні стабілізувалася на рівні 30,0 %. Сьогодні 9 з кожних 10 Р. — жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу країни. Розселені вони на території країни досить нерівномірно, становлячи, за даними перепису 1989 p., від 1,2 % населення Тернопільської обл. до 39 % населення Луганської обл. В АР Крим Р. становлять більшість (58 %) населення. Понад половини Р. проживає в 6 східних областях України — Донецькій, Луганській, Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Сумській. Високий рівень урбанізованості Р. і концентрація їх у великих індустріальних центрах України зумовлюють деякі особли10*

147

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

вості трудової діяльності та соціального складу цієї етнічної групи, зокрема, значну питому вагу осіб, зайнятих розумовою працею, а в сфері фізичної праці — підвищену участь у великій промисловості. Лише незначна частка Р. зайнята сільськогосподарською працею. Після Жовтневої революції в умовах проголошеної рівності народів і залучення корінних національностей до сфер управління та освіти роль Р. переміщується з адміністративно-управлінської в господарсько-організаційну сферу життя. Якщо на рубежі XIX—XX ст. помітну частку серед Р. у «національних окраїнах» становили військовослужбовці, працівники адміністрації, дворяни, рантьє і т. п., то вже в сер. 20-х років більшість Р. тут була представлена робітниками і виробничою інтелігенцією. Так, за переписом 1926 p., P., складаючи 24,5 % міського населення, становили 38,2 % міського робітничого класу України, а в шести найбільших промислових центрах республіки (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ і Миколаїв) — 42,0 % робітників. Характерна для Р. висока зайнятість в індустрії, а також підвищений порівняно з їх часткою в населенні відсоток фахівців спостерігається донині. Завдяки більшій урбанізованості у Р. порівняно високий освітній рівень. Так, у 1989 р. на 1 тис. зайнятих мали вищу, незакінчену вищу і середню спеціальну освіту 482 Р. і 355 українців. Вищий рівень освіти зумовлює більшу частку осіб, зайнятих розумовою працею, а серед зайнятих фізичною працею — осіб високої кваліфікації. У 1989 р. переважно розумовою працею було зайнято 38,6 % Р. і 29,4 % українців. Соціальна структура Р. у цьому ж 1989 р. характеризувалася більшою часткою службовців (36,0 % проти 23,5 % українців) і робітників (59,3 % проти 54,5 % серед українців) та значно меншою наявністю серед колгоспників (4,6 % проти 21,8 % українців). Серед міського населення обох національностей соціальні відмінності значно менші: розумовою працею у 1989 р. було зайнято 40,9 % Р. і 35,3 % українців, службовцями були 38,9 % Р. і 32,1 % українців, робітниками — 60,0 % Р. і 64,5 % українців. Поряд із соціальними для Р. характерні й деякі галузеві особливості трудової діяльності. Вони дещо більше, ніж українці, зайняті у промисловості (відповідно 38,6 і 31,2 %), будівництві (7,2 і 6,5 %), на транспорті та зв'язку (8,4 і 7,4 %), в охороні здоров'я, фізкультурі та соціальному забезпеченні (6,0 і 5,2 %),

148

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

в освіті, культурі та мистецтві (9,3 і 8,5 %), у науці та науковому обслуговуванні (3,6 і 2,0 %). На противагу цьому майже втричі менша частка Р. зайнята в сільському та лісовому господарстві (8,2 проти 23,4 % в українців). Оскільки відмінності в рівні урбанізованості та пов'язані з ним відмінності в рівні освіти, які існують між Р. та українцями, зменшуються повільно, певні особливості соціального та галузевого складу Р. зберігатимуться ще досить довго. Зосередженість у великих містах, які надають більші можливості для розвитку і задоволення культурних потреб, а також порівняно високий освітній рівень зумовлюють високу активність Р. у виробництві та освоєнні культурних благ. За даними етносоціологічних досліджень, Р. дещо випереджають українців та інші національності України в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання художньої та іншої літератури, газет і журналів, відвідування театру, концертів, перегляд телепередач тощо. Р. мають в Україні широкі можливості задоволення своїх національно-специфічних духовних потреб. Цьому сприяють не тільки канали культурної інформації Росії, що вільно циркулюють в Україні, — телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, а й продукування значної, а в окремих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації російською мовою. Так, 99 % фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Питома вага книжок і журналів російською мовою становить 63,7 % фонду масових та універсальних бібліотек України. З 5411 назв книг і брошур, які вийшли в світ у 1994 p., 37,4 % опубліковано російською мовою. Культурно-мистецькі запити Р. задовольняють 13 державних драматичних і музично-драматичних російських театрів, що становлять бл. третини всіх театрів цього жанру в країні. З 33 державних театрів юного глядача і театрів ляльок 3 мають російськомовний статус, а 25 дають вистави українською та російською мовами. Територіально більшість російських театрів розташована в південно-східних обл. України. З кін. 80-х років у межах політики, спрямованої на відновлення функцій української мови в усіх сферах життя суспільства, частка дітей, які виховуються і навчаються російською мовою, поступово зменшується, але залишається значно більшою за відсоток Р. у населенні країни. Так, якщо у 1991 р. майже по-

149

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ловина (48,8 %) дітей у дошкільних закладах України виховувалася російською мовою, то у 1994 р. — дещо більше третини (36,3 %). У містах частка російськомовних дошкільних закладів досягає 41,1 %, у сільській місцевості вона становить 18,8 %. У територіальному плані ця частка коливається від 0,2 % у Тернопільській до 94,1 % у Донецькій обл. і практично 100 % у Криму. Одночасно з дошкільними закладами відбувається поступовий перехід загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів з російської мови, яка була панівною у сфері освіти, на українську мову викладання. Якщо у 1987/88 навчальному році в російськомовних школах навчалося 54,0 % школярів України, то у 1991/92 — 50,0 %, у 1994/95 — 42,7 %. Залежно від типу поселення та етнокультурних особливостей регіону ця тенденція стає більше або менше відчутною. Так, якщо у 1993/94 навчальному році в цілому по Україні російською мовою навчалося 44,9 % школярів, то в обласних центрах — бл. двох третин. Територіально питома вага учнів російськомовних шкіл у середньому коливається від бл. 4 % у західних обл. до 93 % у Донбасі і 100 % у Криму. Підготовка фахівців з російської мови і літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педагогічних університетах та інститутах України. Російською мовою навчається 56,2 % студентів вузів і 55,7 % учнів вузів системи підготовки молодших спеціалістів. Національно-культурні інтереси етнічних Р. в Україні представляють 27 всеукраїнських і регіональних громадських товариств і об'єднань. Зокрема, в Києві працює 4 товариства: всеукраїнське товариство «Русь» (створене у 1990 p.), київське культурно-просвітницьке товариство «Руське зібрання» (працює з 1990 p.), Пушкінське товариство (виникло у 1991 р.) і національно-культурне товариство «Київська Русь» (діє з 1993 р. ). Російські товариства проводять значну роботу з пропаганди російської мови та культури, зміцнення українсько-російських зв'язків у сфері економіки, науки, культури. За їх ініціативою останнім часом проведено ряд «круглих столів» і науково-практичних конференцій: «Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України (кінець XX ст.)», «Київська школа російської поезії» та ін. Київське товариство «Руське зібрання» з 1995 р. видає газету з однойменною назвою. У вересні 1994 р. у Львові

150

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

було проведено Перший конгрес російських громад західних обл. України. Проживаючи, як правило, у звичному для себе російськомовному оточенні, Р. спілкуються переважно рідною мовою, користуються здебільшого російськими і російськомовними засобами масової інформації, навчають своїх дітей переважно в російських школах. У цілому ця етнічна група має найкращі з усіх національностей України, включаючи і самих українців, умови для розвитку і задоволення своїх національно-культурних потреб та інтересів. Понад 33 % Р. вважають ці умови сприятливими для розвитку своєї етнічної групи, а 10 % дотримуються протилежної думки. Досі Р. загалом слабко інтегрувалися в українську культуру, хоча більшість з них не сприймає її як «чужу», любить і співає українських пісень, тією чи іншою мірою володіє українською мовою. Лише 1,6 % Р. вважає, за даними перепису 1989 p., українську мову своєю рідною, і тільки 32,8 % вільно володіє нею. Етносоціологічні дослідження дещо уточнюють і доповнюють картину мовної компетенції та мовної поведінки Р. України. Так, згідно з даними обстеження 1991 p., вільно володіє українською мовою 46,6 % P., 32,8 % відчуває в користуванні нею певні труднощі, 20,6 % зазначили, що володіють нею достатньо. Рівень знання Р. української мови в цілому обернено пропорційний питомій вазі цієї групи в населенні обл. Він, за оцінкою самих P., «мінімальний» у Сімферополі, «середній» у Києві і «високий» у Львові. Реально вільно володіють українською мовою у цих містах відповідно 16, 51 і 77 % Р. Лише незначна частина Р. користується українською мовою у спілкуванні: у колі сім'ї переважно українською говорять 6,2 %, з друзями і знайомими — 7,2, на роботі — 6,4, у громадських місцях — 8,8 %. Адаптація Р. до нової етнополітичної ситуації, коли існує українська держава, суттєво полегшується їх близькою мовно-культурною спорідненістю з українським етносом, мова і культура якого є основою формування спільних духовнокультурних орієнтирів поліетнічного населення держави. У зв'язку з цим проблема повнішої акультурації P., тобто оволодіння ними українською мовою і культурою за одночасного збереження у повному обсязі своєї мови і культури, має переважно психологічний характер. Разом з тим слід враховувати, що зміна історично сформованого стереотипу поведінки державної нації на

151

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

роль національної меншини, мова, культура і суспільно-політичний статус якої вже не є центром національно-державних інтересів, — процес доволі тривалий і болісний. Втрата пріоритетності в задоволенні своїх національно-культурних інтересів, а також низки інших соціальних привілеїв супроводжується різким зниженням відчуття психологічної комфортності життя. Про це, зокрема, свідчать дані порівняльного аналізу соціальнопсихологічного самопочуття 12 найчисленніших національностей України: поряд з кількома іншими етнічними групами Р. виявилися найбільше незадоволеними нинішніми соціальними умовами і станом міжетнічних відносин в країні. Якщо у західному регіоні вживання Р. у нову для себе роль відбувається в основному успішно, то у південних і східних обл., особливо в Криму, цей процес тільки розпочинається. Державно-політична консолідація національностей України великою мірою залежить від вирішення Р. проблеми своєї ідентифікації — формування у них почуття причетності до української держави. Як свідчать дані опитування, більшість Р. не відчувають себе в Україні чужими (таку відповідь дали 90 % російських жителів Криму, 89 % — у східному регіоні, 86 % — у центральних і південних обл. та 68—72 % — у західних обл.). Близько 3/4 опитаних висловили тверде бажання залишитися жити в Україні за будь-яких обставин. Більшість Р. (73 % на сході України, 62 % — у центральному та південному регіонах, 45 % — у Галичині) мають близьких родичів серед українців. Зв'язки з жителями Росії Р. усіх регіонів України значно частіше вважають слабкими, ніж міцними. Разом з тим формування у Р. чіткої ідентифікації себе з українською державою за всієї традиційної толерантності стосунків українців і Р. і значною мірою адаптованості до місцевих умов є процесом психологічно складним і потребує певного часу. Якщо раніше етнічна самосвідомість і належність до держави (громадянство) у Р. практично збігалися (вони відчували себе більшою чи меншою мірою «вдома» у будь-якій республіці СРСР), а етнічне почуття і почуття патріотизму органічно зливалися в єдине ціле (в інших народів це відбувалося значно складніше і суперечливіше), то тепер національні почуття Р. за межами Росії не збігаються з усвідомленням належності до держави. Однак події останніх років свідчать про те, що серед Р. переважає лояльність до української держави. Абсолютна біль-

152

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

шість Р. висловлює в ході опитувань бажання бути громадянами України. Залишаючись в етнічному розумінні росіянами, в політичному сенсі вони відчувають себе українцями, тобто громадянами і патріотами України (етноніми державних націй перетворюються, як правило, у політоніми, тобто позначають усіх громадян даної держави незалежно від їх етнічної належності). Цим, очевидно, пояснюються факти, які вразили багатьох в Україні та за її межами. Зокрема те, що абсолютна більшість Р. підтримала ідею національного відродження України, а більшість (54,5 %) висловилась за побудову суверенної української держави. Українські Р. не мають якихось особливих проблем, що спонукали б їх згуртуватися під гаслом «російської ідеї». Українська держава гарантує повагу до національних інтересів російської меншини і захист від будь-яких спроб її дискримінації. Р. широко представлені в парламенті, обіймають ряд ключових посад в уряді України. Чисельність цієї етнічної групи, високий рівень національної свідомості, наявні можливості для розвитку та задоволення її членами своїх національно-культурних потреб, а також тісні людські та інформаційні контакти з основним етнічним масивом — Росією — значною мірою гарантують Р. України захист від загрози втрати ними етнічної ідентичності. Саме цим, очевидно, пояснюється загалом слабка політизація етнічності Р. — відсутність у їхньому середовищі більш-менш масових громадсько-політичних об'єднань типу інтерфронтів. Не мають, зокрема, широкої соціальної бази, за винятком Криму, такі партії та громадсько-політичні об'єднання, як Слов'янський союз, Слов'янська єдність, Російська партія Криму, які ставлять за мету тісне об'єднання України з Росією, де Р. належала б домінантна роль, або відділення від України тих регіонів, де Р. становлять значну частку населення. Це свідчить, що абсолютна більшість Р. розуміє і в основному підтримує прагнення українського народу до розбудови своєї державності. В перспективі Р., не втрачаючи етнічної ідентичності, стануть одним із найвагоміших компонентів нової єдності, яка формується нині в Україні — української політичної нації 1.

Щодо зміни соціального статусу Р. в Україні протягом 1989—2001 pp. див. вступну статтю. 1

153

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

РУМУНИ (самоназва — роминь). Народ, основне населення Румунії (20,4 млн осіб). Проживають також в Югославії (42 тис. осіб), США (50 тис.), Канаді (25 тис.), Німеччині (20 тис.), Аргентині (15 тис.), Угорщині (9 тис.), Франції (7 тис. осіб). Належать до понтійського типу індосередземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — румунська (дако- румунська), східної підгрупи романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки, до сер. XIX ст. — кирилиця. Споріднені етнічні групи P.: мегленські Р., аромуни та істрійські P., або істрорумени. Більшість віруючих Р. — православні, є протестанти та католики. Абсолютна кількість Р. у міжпереписний період 2001 р. збільшилася на 12 % і становила 150 тис. осіб, але їх питома вага серед усього населення не змінилася і залишилася на рівні 1989 р. — 0,3 %. Р. територіально розміщені в Чернівецькій (75,9 %) та Закарпатській (21,3 %) обл. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 150 989 Р. (1989 р. — 134,8 тис. осіб); вони найкраще зберегли мову своєї національності як рідну (91,7 %), частка осіб з вищою освітою становить 9,52 %. Етнічна історія. В основі румунського етносу лежать фракійські племена гетів і даків. Найважливішим етапом у формуванні предків Р. була романізація гето-даків у період Римської імперії, коли на їхніх землях було утворено провінції Меозія і Дакія. До VI ст. утворилася дако-романська етнічна спільнота, що вступила в контакт зі слов'янами, які вплинули на її матеріальну й духовну культуру. Більша частина слов'ян лівобережжя Нижнього Дунаю була асимільована романомовним населенням. На зламі І і II тис. н. е. утворилася східнороманська волоська етнічна спільнота (влахи, волохи — у візантійських та слов'янських джерелах). У IX ст. предки Р. прийняли від болгар християнство. У XIV ст. на землі волохів виникли Валаське та Молдавське князівства. Державні кордони сприяли формуванню етнографічних відмінностей у населення князівств. Волохи також проживали в Трансільванії, яка в XIV—XX ст. входила до складу Угорщини. Етнонім Р. вперше зафіксовано у XVI ст. Літературна мова склалася на основі мунтянської та інших говірок. Османське панування (з XVI ст., остаточно ліквідовано у 1878 р.) гальмувало етнічний розвиток Р. Формування румунського народу пов'язане зі створенням єдиної літературної мови, а також об'єднай-

154

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ням у 1859—1861 pp. історичних областей Молдови і Валахії в єдину національну державу (з 1862 р. — Румунське князівство, з 1881 р. — королівство). Румунська нація консолідувалася після приєднання Трансільванії (1920 p.). Р. в Україні. Р. почали оселятися серед українців ще в XIII ст. Це були вихідці із Західної Валахії (Марамороша) і Південної Трансільванії. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття, землі сучасного Тячівського і Рахівського р-нів. У XIV ст. почали з'являтися інші румунські поселення. У духовному житті Р. Марамороша величезну роль відіграв Грушевський монастир, побудований Драгієм у кін. XIV ст. На думку більшості вчених, тут була друкарня, де видавалася релігійна література, а також робились перші переклади зі старослов'янської на румунську мову. Під впливом новоутвореної Румунської держави (сер. XIX ст.) частина населення колишнього Молдавського князівства поступово почала вважати себе румунами, тоді як молдавани, які не увійшли до Румунії (більша частина Бессарабії), зберегли свою етнічну самосвідомість. Особливо це помітно в Чернівецькій обл., де проходив державний кордон між Австро-Угорщиною та Росією. У кін. XIX — на поч. XX ст. відбувається значна румунізація українського населення Північної Буковини. Це пояснюється тим, що обидва народи належали до православного віросповідання, а також особливостями організації церковного управління. Етнічна самосвідомість буковинських українців тісно поєднувалася з релігійною, православна віра називалася «волоською», тобто румунською, що сприяло етнічній асиміляції українців з Р. — домінуючою нацією на Північній Буковині. Вони розселені в південно-західній частині Чернівецької обл. — як змішано з українцями, так і окремими селами (переважно в Глибоцькому р-ні, а також у Закарпатській обл.). У Закарпатті в довоєнний період Р. випереджали у кількісному відношенні, крім представників титульної нації, угорці та євреї. їхня питома вага у структурі населення Закарпаття повільно, але неухильно збільшується. Р. посідають передостаннє місце серед 7 етнонаціональних груп за освітнім рівнем і кадровим забезпеченням. Вони глибоко інтегровані в суспільне життя Закарпаття, хоча їхній освітній рівень, зайнятість є дещо нижчими порівняно з представниками титульної нації чи інших етносів

155

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

(угорців, німців, словаків). Вони шанобливо ставляться до рідної мови, національних традицій та звичаїв. Так, 97,8 % респондентів спілкуються нею в сім'ї, а 81,4 % — на роботі. Діти 89,7 % опитаних навчаються в школах з румунською мовою викладання. 73,3 % респондентів дивляться телепередачі українською мовою, 82,2 — російською, 11,1 — угорською, а 82,2 % — рідною мовами. Серед радіопередач на першому місці (94,8 %) — румунськомовні. У Р. (поряд з угорцями та самоідентифікованими русинами) найбільше розвинуті етнонаціональні потреби. Чи не тому етнічне самопочуття у них позитивне, а його рівень — один із найвищих? Низка даних підтверджує високе пошанування Р. сім'ї. У цьому зв'язку показовим є слабке поширення серед них еміграційних настроїв. Значною амбівалентністю визначаються політичні орієнтації румунського населення краю. Порівняно з представниками закарпатських українців, серед Р. дещо поширеніші автономістські та сепаратистські прагнення. Р. досить скептично ставляться до самоврядності у Закарпатті. Так, 31,1 % респондентів вважає, що такого статусу воно ніколи не здобуде, 35,6 % пов'язує його з боротьбою різних політичних груп за владу і лише 20 % сподіваються на поліпшення життя таким шляхом. Держава вживає комплекс політико-правових та організаційних заходів щодо практичного вирішення проблем задоволення освітніх потреб представників різних національностей, які проживають в Україні. Правовою основою формування державної політики щодо забезпечення освітніх потреб національних меншин стали Декларація про державний суверенітет України, Конституція України, Закони України «Про національні меншини в Україні», «Про мови», «Про освіту» та інші законодавчі акти України. У 1999/2000 навчальному році у 97 державних школах з румунською мовою викладання навчалося понад 25 тис. учнів; у Закарпатській обл. функціонує 11 шкіл з румунською мовою навчання; у Чернівецькій — 86 румунських шкіл та 6 змішаних. Зокрема, в Закарпатській обл. в 11 румунських школах навчається 4 597 учнів (2,2 %); а у 86 школах Чернівецької обл. з румунською мовою навчання — 23 019 учнів. У 2001/02 навчальному році діяло 21,2 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 6387,2 тис. учнів. Серед них з румунською мовою навчання — 98 шкіл (25,7 тис. учнів). Крім того, працювало 2344 загальноосвітніх навчальних закла-

156

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ди, у яких навчання здійснювалося двома і більше мовами, зокрема: українською і румунською — 5 (2,1 тис. учнів). Румунську мову як предмет вивчало 229 учнів. Для задоволення потреб румунської меншини виходять такі газети, як «Конкордія», «Зоріле Буковиней», «Аркашул», «Жунімя», «Плай роминеск», «Курієрул де Чернець» та ін. Закарпатський книжковий фонд бібліотек мовами національних меншин видає 3,2 тис. книг румунською мовою. У Чернівецькій обл. з 964 бібліотек 85 розміщено в місцях компактного проживання румун та молдован (Герцаївський, Глибоцький, Новоселцький та Старожинецький р-ни). У бібліотеках області — бл. 400 тис. книг румунською та молдавською мовами (5 %) загального фонду. При клубах, будинках культури діють 49 самодіяльних театрів, 92 хорових і 65 танцювальних колективів, 53 музичних ансамблі національних меншин, у 27 музеях є експозиції, присвячені їхній духовній спадщині. Державою охороняється 48 пам'яток архітектури та історії національних меншин. Важливу роль у національно-культурному житті Р. відіграють такі громадські організації, як Всеукраїнська науково-педагогічна асоціація «Арон Пумпул», Товариство румунської культури ім. М. Емінеску, Християнсько-демократичний альянс румун України, товариство румун Закарпаття ім. Дж. Кожбука, товариство «Триколор» тощо. В Україні народився відомий румунський письменник, громадський діяч і просвітитель румунського народу XIX ст. Георге Асарі, котрий частину життя провів на Буковині. Основні традиційні заняття — рільництво, виноградарство, садівництво. Художні ремесла — ткацтво, виготовлення кераміки, обробка шкіри тощо. СЛОВАКИ (самоназва — словаці). Народ, основне населення Словаччини (85,6 %), чисельність понад 4,5 млн осіб. Проживають також у США — 530 тис., Чехії — 390 тис., Угорщині — 80 тис., Сербії — 67 тис., Канаді — 25 тис. та інших країнах. С. входять до складу альпійського типу середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси. Мова — словацька, слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Переважна частина віруючих С., які проживають у Закарпатті та Україні, — римо-като-

157

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

лики, однак є невеликі групи греко-католиків (уніатів), а також протестантів (лютеран). За переписом населення 2001 р., в Україні С. налічувалося 6397 осіб (1989 р. — 7943 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 41,2 %, українську — 41,7, російську — 5,2 %. Етнічна історія. Слов'яни на території Словаччини стали переважати у VI ст. Південні р-ни Словаччини в VII ст. входили до складу першої західнослов'янської держави Само. Більшість дослідників вважає, що, рухаючись у напрямі сучасної Словаччини з південного сходу і з півночі, слов'янські племена до VI ст. н. е. частково асимілювали й увібрали в себе спочатку групи кельтського, германського, а згодом аварського населення. Перше племінне князівство, від якого ведуть свій прямий рід С., — Нітранське (або князівство Прибини) — сформувалося по течії річок Вага і Нітри до поч. IX ст. У 833 р. воно увійшло до складу Моравського князівства — ядра майбутньої Великоморавської держави. Та вже у кін. IX ст. Великоморавська держава розпалася під натиском угорців. Східні її землі поступово увійшли до складу Угорщини, після 1526 р. — Австрійської і з 1867 р. — Австро-Угорської монархії. Формування словацької нації відбувалося в умовах насильницької мадяризації. Термін «словаки» з'явився в середині XV ст. Етнонім «словаки» походить від більш раннього і ширшого за змістом етноніма «словени», «словенка» і топоніма «словенско». З XVI ст. з'явилось етнотериторіальне поняття Словаччини (Slavonia). Словацьке національне відродження розпочалось у 80-х роках XVIII ст. у зв'язку з появою літературної мови, яка сприяла підвищенню національної самосвідомості та консолідації населення. 1863 р. у м. Мартині було засноване національне культурно-просвітницьке товариство «Матіца словенська». У 1918— 1993 pp. Словаччина перебувала у складі Чехословаччини; з 1993 р. — незалежна суверенна Словацька республіка. С. в Україні. Згідно з даними перепису 1921 р., у тих р-нах, які з часом увійшли до складу Закарпатської обл. України, проживало 7,7 тис. С. їх кількість значно зросла, коли Підкарпатська Русь входила до складу Чехословаччини (1919— 1939 pp.); у 1930 p. С. і чехів налічувалося 34 511 осіб. Проте вже наприкінці 30-х років, унаслідок приєднання краю до Угорщини, кількість С. і чехів знову зменшилася — 12,2 тис. осіб. Відтік С. із Закарпаття розпочався у післявоєнний період

158

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

через асиміляційні процеси та виїзд на постійне проживання до Словаччини. Взаємовідносини представників українського і словацького етносів охоплюють багатолітню історію. В науковій літературі згадується, що значна частина східнословацького слов'янського духовенства здобувала освіту у Західній Україні і навіть у Київській духовній академії. З українських земель на Східну Словаччину проникало чимало давньоукраїнських та церковнослов'янських рукописів і книг, а на українські землі — рукописів, створених на Східній Словаччині. Кількість відомостей, які С. одержували про східних слов'ян, особливо збільшилася під час наполеонівських воєн, коли словацьке населення зустрічалося з російськими військами. Особливий інтерес у С. викликали запорозькі козаки. Саме ця «козакоманія» значною мірою спричинилася до ознайомлення С. із населенням Наддніпрянської України та його історією. У перші роки XIX ст. інтерес до східних слов'ян виявив словацький письменник Б. Табліц. Згодом С. Роняй, перекладач античної літератури, переклав шедевр давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім». Зміцненню словацько-українських культурних зв'язків сприяли видатні діячі словацького національного руху Я. Коллар та П.-Й. Шафарик, діяльність яких лежить в основі як чеського, так і словацького національного відродження. Багатогранна наукова діяльність П.-Й. Шафарика відіграла надзвичайну роль в історії чехословацько-українських відносин взагалі. Результати його наукових праць становлять новий етап у розвитку українознавства в Чехії та Словаччині. Національно-культурне життя С. оформилось на поч. 90-х років XX ст. У 1992 р. було створено обласне Товариство ім. Людовика Штура та культурно-освітня організація «Матіца словенська», яка відіграє важливу роль у суспільному житті С. Ця асоціація з 1994 р. створила 6 осередків у місцях проживання С., налагодила ділові зв'язки з державними та громадськими органами, здійснює акції для повнішого задоволення потреб своєї національної меншини. Представники «Матіци словенської» беруть участь у діяльності Дорадчої ради керівників національно-культурних товариств, створеної при обласній раді народних депутатів Закарпаття, яка ініціює розв'язання актуальних проблем життя етнонаціональних спільнот краю.

159

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Національно-культурна організація «Матіца словенська» підтримує тісні зв'язки зі Словаччиною та аналогічними організаціями в Угорщині, Румунії, Польщі, Югославії, Чехії та Швейцарії. С. є депутатами і членами виконавчих органів сільських, селищних і міських рад, 19 входять до управлінських структур обласного, районного і міських рівнів. Мають всі можливості для реалізації своїх прав на задоволення матеріальних, духовних та соціальних потреб. У с. Сторожниця функціонує 4 класи зі словацькою мовою навчання. У 1994 р. видавництво «Школа» підготувало до друку перший підручник для словацьких національних шкіл рідною мовою, а на філологічному факультеті Ужгородського державного університету створено кафедру словацької мови і літератури. Для С. організовано факультативне вивчення словацької історії та мови, існує 7 клубних та 2 бібліотечні установи. У видавництві «Карпати» (м. Ужгород) створено редакцію словацької літератури. У Закарпатській обл. функціонує 2 словацько-українські школи, де навчаються 54 учні (0,03 %), крім того, 47 учнів вивчають словацьку мову факультативно. На обласному радіо виходять передачі словацькою мовою — 8,4 год. на тиждень, на телебаченні — 21,6 год. Закарпатський книжковий фонд бібліотек мовами національних меншин видає книги словацькою мовою — 5,8 тис. примірників на рік. Т А Т А Р И (самоназва — татар). Народ, основне населення Татарії (1765,4 тис. осіб). Проживають також у Росії, Башкортостані, Удмуртії, Мордовії, Казахстані, Узбекистані, Таджикистані, Литві, Латвії, Естонії. Загальна кількість — 6710,7 тис. осіб. Поділяються на три етнотериторіальні групи: Т. волго-уральські, або поволзькі, сибірські та астраханські. Татарська мова має три діалекти: західний (мишарський), середній (казансько-татарський і східний (сибірсько-татарський). Літературна татарська мова сформувалася на основі середнього (казансько-татарського) діалекту. Найдавніша писемність — тюркська руніка. Писемність з X ст. по 1927 р. була на основі арабської графіки, з 1928 р. по 1939 р. — латинської, з 1939— 1940 — кириличної. Віруючі Т. переважно мусульмани-суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 73 304 Т. (1989 р. — 86 875 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,2 %, українську — 4,5, російську — 58,7 %.

160

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Етнічна історія. Т., за середньовічними європейськими дже-

релами, — монголо-татарські війська, які у XIII ст. завоювали Східну Європу. У 1237—1241 pp. вони захопили території руських князівств і Причорномор'я; 1241 р. вступили в Польщу, Чехію та Угорщину. Наступного року в пониззі Волги вони заснували свою державу — Золоту Орду. Впродовж багатьох століть відносини Т. та українців були складними. Вони часто ворогували, але неодноразово поєднували свої зусилля проти спільних суперників — Польщі, Туреччини та Московської держави. В Україні Т. представлені перевалено двома етнографічними групами — казанськими (поволзькими) та кримськими. Кожна з них має різну етногенетичну основу. Найчисленнішими є поволзькі Т., до яких належать субетноси казанських Т., касимівських, а також субконфесійна спільнота кряшен (хрещені Т.). Серед сибірських Т. існують: тобольські, тарські, тюменські, барабинські та бухарські. До астраханських належать юрловські та кундровські Т. Окрему етнічну групу становили литовські Т., котрі у другій пол. XIX — на поч. XX ст. інтегрувались у татарську етнічну спільноту. У минулому у всіх етнотериторіальних груп були етноніми: у поволзьких — меселман, у сибірських — себер татарлари, у астраханських — нугай, у литовських — меслім. Вперше етнонім Т. виникає серед монгольських і тюркських племен у VI—IX ст., у другій пол. XIX — на поч. XX ст. він став загальним етнонімом Т. У XIII—XIV ст. внаслідок складних етнічних процесів, які відбувалися в Золотій Орді, кількісно численніші кипчаки асимілювали всі тюрко-монгольські племена, але засвоїли етнонім Т. У татарських ханствах, що утворилися після розпаду Золотої Орди, татарами називали себе знатні верстви, військовослужилі групи та чиновницькі стани, що складалися здебільшого із золотоординських Т. кипчацько-ногайського походження. Саме вони відіграли значну роль у поширенні етноніму Т. За умов формування етносу (друга пол. XIX — поч. XX ст.) у Т. почався процес зростання національної самосвідомості та усвідомлення своєї єдності. На час перепису 1926 р. більшість Т. називали себе татарами. Етнічну основу волго-уральських, або поволзьких, Т. становили тюркомовні племена булгар, які створили в Середньому Поволжі одну з ранніх держав Східної Європи — Волго-Камську Булгарію. У 1236—1238 pp. вона була розгромлена монголами, відомими під назвою «татари». 1 -4-1649

161

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Поволзькі татари за діалектними особливостями мови, побутовими відмінностями, історією формування поділяються на дві основі групи: казанські татари та мишари. Казанські татари найкомпактніше розселені у Татарстані та Башкортостані, окремі групи зустрічаються в Марійській та Удмуртській республіках, Пермській, Свердловській та Оренбурзькій обл. Мишари розселені переважно на правобережжі Волги: в Саратовській, Пензенській обл., а також у Татарстані, Башкортостані, Мордовській та Чуваській республіках. Значна частина казанських татар та мишарів проживає в Донбасі, Азербайджані, країнах Середньої Азії, Західному та Східному Сибіру. Серед поволзьких татар є невелика етнографічна група кряшен — татар, які прийняли православ'я. Сучасна мова поволзьких татар розпадається на західну — мишарську й середню — казанську говірки, які дещо відрізняються за фонетикою, морфологією та лексикою. Казансько-татарська народність склалася у Казанському ханстві (1438—1552 pp.). Етнічний тип мишарів і касимівських Т. сформувався у залежному від Московської Русі із сер. XV ст. Касимівському ханстві (проіснувало зі змінами до 80-х років XVII ст.). Мишари до сер. XVI ст. переживали процес становлення самостійного етносу. Касимівські Т., які мали деякі етнічні особливості, були фактично соціальною верхівкою Касимівського ханства і в етнічному відношенні утворили групу, перехідну між казанськими Т. і мишарами. У другій пол. XVI—XVIII ст. внаслідок масових міграцій Т. у Волго-Уральському регіоні відбувалося подальше зближення казанських, касимівських Т. і мишарів, що призвело до утворення етносу волго-уральських Т. Астраханські Т. — нащадки золотоординських груп. Сибірські Т. утворилися переважно з етнічних груп кипчацького та ногайсько-кипчацького походження. У другій пол. XIX — на поч. XX ст. внаслідок етнокультурних і демографічних процесів (раннє входження до складу Російської держави, близькість етнічних територій, міграція волгоуральських Т. в райони Астрахані та Західного Сибіру, мовнокультурних процесів на основі етнічного змішування) відбувалася консолідація волго-уральських, астраханських і сибірських Т. в єдиний етнос. Усі групи Т. у період існування самостійних державних утворень мали доволі розвинуте міське життя. Після приєднання Казанського, Астраханського і Сибірського ханств до Росії мі-

162

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ський прошарок Т. зменшився. Втім завдяки соціально-економічним перетворенням XVIII—XIX ст., особливо у другій пол. XIX ст., урбанізаційні процеси серед Т. почали інтенсивно розвиватися. Великі зміни в розміщенні Т. відбулися у XX ст. У 1920— 1930-х pp. абсолютна більшість Т. проживала у Російській Федерації, значна група — у Казахстані, Середній Азії, Азербайджані (Баку), а також в Україні (особливо у Донбасі). Наприкінці 50-х років чисельність Т. поза межами Російської Федерації різко зросла. У 70—80-х роках у Середній Азії та Казахстані сформувалася найбільша татарська діаспора. Посилилася міграція Т. і до Західного Сибіру. Традиційним заняттям волго-уральських Т. було орне землеробство, тваринництво відігравало лише підпорядковану роль. Т. в Україні• 1920 р. у м. Харкові при Наркомосвіті було утворено татарську секцію у складі Ради нацменшин, яка докладала всіх зусиль для підняття рівня освіти та культури серед Т. України, зокрема серед Т. Донбасу: на початку 1928 р. у Донбасі було 28 шкіл, 5 клубів, 2 бібліотеки. Загальна кількість газет і журналів татарською мовою протягом 1905—1925 pp. становила 301 назву, водночас за цей самий період іншими тюркськими мовами в колишньому СРСР видавалося: азербайджанською — 80, узбецькою — 62, кримськотатарською — 14, туркменською — 10, турецькою — 7, перською — 8 і т. д. Загальна кількість видань становила 534 назви. Нині в Україні діє недільна школа татарської діаспори «Татар теле». З 1998 р. у Києві існує Всеукраїнський татарський культурний центр «Туган Тел» («Рідна мова»). До нього входять 13 регіональних татарських товариств, у тому числі Київське товариство татар «Ільдаш» і Республіканська федерація татар і башкирів Криму. Треба відзначити плідну просвітницьку роботу культурного центру «Алтан Ай» (у Запоріжжі). Понад 10 років існує народний жіночий хор «Шатлик» («Радість»); показовий дитячий ансамбль «Лейсен» є лауреатом міжнародного фестивалю тюрксько-татарської творчості «Нащадки Сююмбіки-2001». Татарський культурний центр у Києві є єдиною організацією національних меншин, яка випускає власний щомісячний ілюстрований журнал «Дуслик», що татарською означає «дружба».

її*

163

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

У Г О Р Ц І 1 (самоназва — мадяри). Народ, що становить бл. 98 % населення Угорщини. Загальна кількість — 14,5 млн осіб. Належать до середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси. Мова — угорська, угорської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. За даними перепису 2001 р., У. в Україні проживає 156 566 У. (1989 р. — 154 711), з яких вважає рідною мовою угорську 149 431 (95 %), українську — 3, російську — 0,9 %. Серед У. 14 % мають різний ступінь вищої освіти. Етнічна історія. Прабатьківщиною мадярських кочівницьких племен більшість дослідників вважає територію, розташовану південніше Уралу, в середній течії Волги і Ками. Найпоширенішою є точка зору, згідно з якою предки сучасних У. наприкінці першої пол. І тис. н. е. з Приаралля прийшли на територію Північного Кавказу. На цій території племена У. кочівників перебували бл. 700 років. У межиріччі Дону і Дунаю або, за угорською термінологією, в Етелкезі, мадяри з'явилися у кін. VII ст. до н. е. і перебували тут до кін. IX ст. до н. е. Мадярські племена, об'єднані тісним воєнним союзом, на сьогоднішні місця проживання у басейні Дунаю й Тиси перейшли наприкінці IX ст. На той час у Закарпатті вже проживало слов'янське населення, що підтверджується значним археологічним, етнографічним та мовним матеріалом. Поступово, незважаючи на сильний опір, який місцеве слов'янське населення чинило угорським завойовникам, усі землі на південних схилах Карпат потрапляли у володіння Угорщини. Як відомо, повне підкорення Руської Крайни (такою була тогочасна назва Закарпаття) завершилося у першій пол. XIV ст. Багатовіковий період панування у краї Угорщини, а пізніше Австро-Угорщини позначився на мові, культурі, звичаях і традиціях як угорського, так і українського (раніше тут вживалося означення карпатороси, угророси, русини, руснаки, рутени тощо) населення Закарпаття. Міжусобна боротьба за корону, що точилася наприкінці XV ст. — на поч. XVI ст., призвела до ослаблення влади угорських королів, чим уміло скористалися турки. Завдавши низку поразок королівським військам, турецький султан поклав край Дані щодо соціально-демографічної динаміки У. в Україні до 1989 р. подаються переважно за: Бедзір В. Угорці / / Етнічні спільноти України: Довідник. — К., 2001. — С. 123—126. 1

164

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

самостійності Угорщини. Землі сучасного Закарпаття поперемінно переходили під контроль то султана, то австрійських імператорів — залежно від військових успіхів одних і других. Після вигнання турків у 1686 р. Угорщина потрапляє під владу Габсбургів, утворюється держава дуалістичного (двоєдиного) характеру Австро-Угорщина, яка існувала аж до 1918 р. Складова частина імперії — Угорське королівство — мало певну самостійність, однак у життєво важливих питаннях залежало від політики Відня. Кін. XIX ст. і особливо першу пол. XX ст., позначені процесами дестабілізації у світових масштабах, Австро-Угорщина переживала дуже болісно. У результаті її розпаду після поразки у Першій світовій війні угорське населення опинилося за кордонами принаймні шести країн Європи. Бурхливі соціальні зрушення відбувалися і в період Радянської республіки у цій країні. Влада Рад, що встановилася під впливом революції та агітаторської діяльності більшовиків Росії, протрималася в комітетах Підкарпатської Русі з 21 березня по 5 травня 1919 р. З 6 травня 1919 р. Підкарпатська Русь за умовами Сен-Жерменського мирного договору увійшла до складу Чехословаччини. 2 листопада 1938 р. смуга території у південній частині обл. за ухвалою першого Віденського арбітражу знову відійшла до Угорщини. А 12 березня 1939 р. після успішного військового наступу владу над усією територією Закарпаття перебрав угорський уряд. З-під контролю окупаційних військ, якими у роки Другої світової війни були війська гортівської Угорщини — члена гітлерівського блоку держав, Закарпаття було звільнене 28 жовтня 1944 р. армійськими частинами СРСР. Згідно з договором, підписаним між урядами СРСР і Чехословаччини 29 червня 1945 p., Закарпаття (тоді — Закарпатська Україна) було включене до складу України. Важким тягарем «вини», покладеної на них за участь у Другій світовій війні у складі армії держави — противника СРСР, — обернулася для У. краю політика сталінської верхівки. Протягом усього трьох днів листопада 1944 p., згідно із секретними директивами військового командування Радянського Союзу, практично усе чоловіче населення краю цієї національності віком від 18 до 50 років було інтерноване. За даними архівних джерел, загальна кількість репресованих закарпатських У. становила бл. 30 тис. За припущеннями деяких дослідників, справжня цифра є більшою принаймні на 10 тис. осіб.

165

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Бл. ЗО % засланців у місцях відбуття незаслуженого покарання померли від хвороб, фізичного та морального виснаження. У. в Україні. Демографічні характеристики угорського населення, що з давніх часів проживає на території нинішньої Закарпатської обл., великою мірою залежали від суспільно-політичних обставин, а часто й безпосередньо зумовлювалися ними. Часті війни, які вели королі, міжусобна ворожнеча та збройні сутички дворянських родів, призводили до великих втрат людності як угорської, так й ін. національностей. Через це край аж до початку буржуазних перетворень Австро-Угорщини був малозаселеним. Кількісно значно переважало українське населення. Питома вага угорського була найвищою у період входження краю до Угорського королівства єдиної Австро-Угорської імперії. Так, переписи, проведені у 1869 і 1910 pp., у загальній структурі населення зафіксували відповідно 24,5 і 29,2 % У. Розпад імперії і перекроювання кордонів, виникнення у Європі нових держав і насамперед входження Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини призвели до зміни соціального клімату в краї. Місцеві У., які перед тим були державотвірною нацією, стали представниками однієї з національних меншин Чехословаччини. За результатами перепису, проведеного новою владою у 1921 p., частка У. у структурі населення краю (зокрема тієї території, яка у 1945 р. увійшла до Закарпатської обл. України) зменшилася і дорівнювала всього 17,2 %. У 1930 р. показник був ще меншим — 16 %. В абсолютних цифрах кількість У. з 1910 р. скоротилася з 169 тис. до 109,5 тис. осіб, тобто майже на 60 тис. осіб. За даними перепису 1941 p., здійсненого угорською владою, на закарпатських землях питома вага осіб, які рідною мовою вважали угорську, серед усіх інших становила лише 10,1 %, а тих, хто назвав себе угорцем, зафіксовано 13 %. Із входженням Закарпаття до складу України У. були включені в міграційні процеси, що відбувалися на її території, а також у колишньому СРСР. Серед держав колишнього СРСР, крім України, найбільше У. 1989 р. проживало в Росії — 5 749 осіб, Казахстані — 683, Латвії — 347, Молдові — 299 осіб. Поза межами Закарпаття містами України, де проживає найбільше У., є Львів і Київ. Темпи абсолютного приросту угорського населення нижчі, ніж будь-якої з інших національних груп, які проживають у Закарпатті. Якщо з 1980 по 1992 р. із Закарпаття до різних країн виїхало загалом 8852 особи, то з них до Угорщини — 4860 осіб. Від 1987 р. середньорічна кількість тих, хто від'їжджає для постій-

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

ного проживання до Угорщини, порівняно з попередніми 7 роками зросла у понад 4,5 раза. Угорське населення обл. проживає переважно у сільській місцевості. Останні десятиліття спостерігається тенденція активнішої міграції його у міста. Питома вага У. у загальній чисельності мешканців міст 1989 р. становила 11,6 %, сіл — 13,1 %. У. становлять більшість населення у Берегівському р-ні, у 1989 р. їх було 66,9 %. Високою є питома вага осіб цієї національності в Ужгородському і Виноградівському р-нах — відповідно 34,8 і 24,8 %, доволі значною в Мукачівському р-ні — 12,3 %, а також у містах Мукачевому й Ужгороді — відповідно 14,9 і 14,3 %. Важливу роль у житті У. завжди відігравала релігія. У ранній період їхньої держави населення, в т. ч. і на території Закарпаття, сповідувало християнство за східним обрядом. Пізніше перейняло латинський обряд, перейшовши під патронат римського архієрея. Починаючи з XVI ст. в Угорщині, незважаючи на протидію з боку влади, значного поширення набуло протестантське віровчення. Нині переважна більшість (70—75 %) угорського населення Закарпаття вважає себе реформатами. Наприкінці 80-х років діяла 81 реформаторська церква. Бл. 50 тис. У. сповідують римо-католицьку віру. Незначна частина їх є грекокатоликами, котрих в обл. називають також уніатами. Серед У. є певна кількість прихильників новітніх протестантських релігій. Великою та яскравою є культурна спадщина, що залишилася від часів входження краю до складу угорської держави. Доля багатьох відомих національних діячів Угорщини, науковців, митців також тісно пов'язана із Закарпаттям. Система культурних, освітніх закладів, видавництв, засобів масової інформації, громадських об'єднань, яка почала складатися в Закарпатті одразу після Другої світової війни з урахуванням потреб угорського населення, сьогодні дає можливість задовольняти широкий їх спектр. Діють, зокрема, кількасот самодіяльних угорських мистецьких колективів. Щороку проводяться обласні фестивалі угорського фольклору під назвою «Народні джерела». Система загальноосвітніх шкіл, у яких навчальний процес здійснюється угорською мовою, склалася в обл. у сер. 50-х років XX ст. У 1994 р. у Закарпатті діяло 59 загальноосвітніх шкіл, у тому числі гімназії в Ужгороді, Берегові, Тячеві з угорською мовою навчання. Крім того, у 21 школі організовано роботу угор-

167

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ських класів. Мовою цієї національності виховувалися малюки у 80 дошкільних закладах, а також у 6 групах. У згаданих загальноосвітніх навчальних і дитячих дошкільних закладах, класах і групах налічувалося 8,8 % школярів і 7,6 % дошкільнят усієї кількості відповідних категорій дітей в обл. Дві групи з угорською мовою навчання у тому році було відкрито у двох професійнотехнічних училищах Берегова. Фахівців для шкіл, училищ, як і для ряду інших закладів гуманітарного профілю, готує кафедра угорської мови та літератури Ужгородського держуніверситету. Перших студентів вона прийняла у 1963 р. і з того часу щороку випускає дипломованих спеціалістів-філологів. Вчителів молодших класів угорських шкіл готує Мукачівське педучилище. Відомим у науковому світі став створений у 1988 р. при Ужгородському держуніверситеті Центр гунгарології, на той час — один із восьми подібних закладів за межами Угорщини. Центр, який працює у тісному взаємозв'язку з НАН України та АН Угорщини, досліджує головним чином проблематику, пов'язану з проживанням угорської національної меншини в Закарпатті. Низка газет, які виходять в обл. угорською мовою, дає можливість охопити періодичними виданнями різного спрямування широку читацьку аудиторію. З 1946 р. в обл. ведуться радіопередачі угорською мовою, з 1968 р. виходять в ефір телепрограми. їх готує Головна редакція програм угорською мовою Закарпатського облтелерадіооб' єднання. Найбільшим громадським об'єднанням У. є Товариство угорської культури Закарпаття. Створене у 1989 р., у 1993 р. воно об'єднувало 28 тис. членів у всіх населених пунктах обл., де проживають У. Об'єднання ставить собі за мету забезпечення юридичних і конституційних гарантій, необхідних для збереження національної ідентичності У. Закарпаття. Історично склалося так, що багато населених пунктів обл. (бл. 150) мали два варіанти назв — українські та угорські, відмінні не лише за написанням, а й за звучанням. Це, як правило, ті, в яких проживає угорське населення, або які відігравали помітну роль у період входження краю до Угорщини. Після Другої світової війни з'явилося чимало штучних назв населених пунктів — на основі волюнтаристського перейменування їх або буквального перекладу слів з однієї мови на ін. З другої пол. 80-х років давні назви знову активно використовуються У., зокрема у південних р-нах обл. Багатьом селам протягом першої пол.

168

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

90-х років рішенням обласної ради народних депутатів офіційно повернуто попередні угорські назви, що стало актом історичної справедливості. Вирішенням усіх питань, пов'язаних із контактуванням жителів Закарпатської обл. з Угорщиною, займається Генеральне консульство цієї країни в Ужгороді, відкрите в червні 1993 р. ЦИГАНИ (самоназва — рома). Розсіяна етнічна спільнота, що являє собою сукупність осіб однієї національності. Належать до ін до-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — індоарійської групи індоєвропейської сім'ї. Традиційними заняттями Ц. були кочове скотарство, обробка металів, виготовлення упряжі, коліс, плетіння кошиків. Переважна частина Ц. займалася цирковою справою, грою на музичних інструментах. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 47 587 Ц. (1989 р. — 47,9 тис. осіб). Мову своєї національності вважали рідною 44,7 %, українську — 21,1, російську — 13,3 %. Етнічна історія. Дослідники по-різному визначають тип етнічної спільності Ц., зокрема як: 1) «соціальний прошарок, що втратив свою етнічну специфіку» (Ф. Шерегі); 2) «вільний конгломерат бродячих племен» (Б. Адріанов); 3) «національну (громадянську) меншину» (У. Петро); мінорну етнічну спільність, «меншину» стосовно іншої частини суспільства; 4) «племінну спільність» (А. Моногаров); «розсіяну етнічну спільноту» (А. Шевченко), «міжгрупову метаетнічну спільність» (Е. Марушиакова); 5) «народність» (Є. Друц, О. Гесслер). Предки ромів залишили свою прабатьківщину — долину р. Інд приблизно в IX—X ст. н. е. Пройшовши через Персію (Іран), Сирію, Палестину та Єгипет, у XIV ст. з'явилися у Візантії. Деякі групи кочівників залишилися у країнах Близького Сходу, поступово переселившись до Закавказзя та Середньої Азії. Протягом наступних 200 років розселилися по всій Європі. Перебуваючи у європейських країнах, Ц. були монолітними, складалися з численних професійних груп, які згодом перетворювалися на етнічні. У таких країнах, як Болгарія, Румунія, Сербія, Угорщина, є чимало сіл з майже стовідсотковим ромським населенням. В Оттоманській Порті за часів султана Сулеймана Пишного на південному сході суч. Болгарії було утворено ромську автономію — Чінгене санджак. У країнах Балканського піво-ва Ц. завжди могли вільно пересуватися на відміну від Ро-

169

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

сії та Румунії, де існувало кріпацтво. 1971 р. при ООН було створено Всесвітній союз Ц., що об'єднав представників циганських організацій Європи. Перша у світі ромська конференція відбулася в Болгарії 1901 р. Ц. в Україні. Предки Ц. на території України з'явилися в сер. XV ст. Територія України на той час була поділена між Річчю Посполитою, Угорщиною, Кримським ханством та Московією. Сейм Речі Посполитої 1558 р. видав закони про виселення Ц. у віддалені обл., тобто Україну. Про це свідчить М. Плохинський у «Географічному огляді». Ц. розселилися в різних місцях і утворили кілька етнічних груп. Так, Ц., розселені на Волині, Поліссі й частково на Полтавщині, належать до балтійської групи; територію Поділля заселили влахи, близькі до бессарабських і румунських Ц. Найбільша група Ц. — серви (колишні вихідці із Сербії) — розселені по всій Україні. Згодом в Україні оселилися й угорські Ц. Про те, що Ц. рано з'явилися на українських землях, свідчать дані в саноцьких актових книгах за 1428 і 1436 pp. та у львівських за 1428 і 1455 pp. Слід зазначити, що Ц. не мали особливих прав чи привілеїв на українських землях. У другій пол. XVIII ст. розпочався примусовий масовий перехід Ц. на осілий спосіб життя, що спричинило появу сіл, зокрема, с. Циганівка Каменецького пов. Подільської губ., с. Цигани Червоноградського пов. у Галичині та ін. У 1836 р. було затверджене положення про «оселення корінних циган у Бессарабії на колишній основі» в кількості 782 родини з правом надання їм заснування двох сіл — Каїр і Фараонівка, але особливих успіхів ці заходи не дали. За даними Всесоюзного перепису населення 1926 р., в Україні налічувалося 13 578 Ц., 1959 р. — 22 515; 1970 р. — 30 091; 1989 р. — 47 919. Матеріали переписів свідчать про постійне, хоч і незначне збільшення кількості Ц. Найбільше їх у Закарпатській обл. — 12,1 тис.: у м. Береговому та Мукачевому — майже по 1250 осіб, Великому Бережному та в Ужгороді на Радванці — до 1000, Тельмані — 300, у с. Середньому — до 750, Великій Доброні — 400—600. Крім Закарпаття, значна кількість Ц. проживає на сході та півдні країни: у Донецькій обл. — 4806 осіб, Дніпропетровській — 4062, Луганській — 3367, Херсонській — 2004, у АР Крим — 1698 осіб. Під час Другої світової війни було знищено 80 % усього ромського населення країн Європи. Правові засади для вільного розвитку національних меншин України дав закон «Про національні меншини в Україні» від

170

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

25 червня 1992 р. Почали створюватися перші ромські організації, що спрямовують свої зусилля на збереження циганської мови, підвищення освітнього рівня Ц., дотримання прав людини. З 1999 р. в Ужгороді циганською, українською, та російською мовою виходить газета «Романі Яг». Нині в Україні діють 17 циганських національно-культурних товариств, 8 з яких — у Закарпатті. В Ужгороді функціонує 2 ромські школи; в Ізмаїлі Одеської обл. діє ромський центр, при якому працює недільна ромська школа. В Україні створено Асоціацію Р. України. Нині 70,8 % українських Ц. — мешканці міст. Упродовж останніх років сформувалася когорта ромської інтелігенції, серед якої є чимало письменників, художників, юристів, журналістів, лікарів тощо. Так, у листопаді 1999 р. в Закарпатській обл. з'явилися ромські юристи, які закінчили Закарпатську філію Міжрегіональної академії управління персоналом. Відомий діяч ромської культури в Україні — поет В. Зорін (В. Пащук). Ч Е Х И (самоназва — чесі). Народ в Чехії (8,4 млн осіб; у минулому до складу Ч. включалися групи, які в переписі населення 1991 р. назвали себе мораванами та сілезцями). Проживають також у Словаччині (53 тис.), СІЛА (550 тис.), Канаді (55 тис.), Німеччині (27 тис.). Загальна чисельність — 10,38 млн осіб. Належать до середньоєвропейської перехідної раси великої європеоїдної раси. Мова — чеська, західної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Ч. — переважно католики, хоча є протестанти. В Україні, за переписом населення 2001 р., Ч. налічувалося 5917 осіб (1989 р. — 9122 особи). Мову своєї національності вважали рідною 20,1 %, українську — 42,3, російську — 36,2 %. Етнічна історія. У VI—VII ст. на території сучасної Чехії переважали слов'яни, які асимілювали залишки кельтського та германського населення. Писемні джерела зберегли назви племен на території Богемії (латинське позначення Чехії): чехи, хорвати, лучани, дечани, пшовани, литомержиці, хебани, гломачі. У IX ст. Чехія увійшла до складу Великоморавської держави. Саме в цей час тут поширилося християнство з Візантії. В кін. IX — на поч. X ст. виникло Чеське (Празьке) князівство, до складу якого у X ст. увійшла Моравія. Після розпаду у X ст.

171

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Великої Моравії, Ч. та моравани поступово об'єдналися в єдиний чеський народ. З другої пол. XII ст. Чехія входить до складу Священної Римської імперії. Німецька колонізація, що тривала з XII по XIV ст., призвела до порушення етнічної єдності країни і спричинила в першій пол. XV ст. гуситський революційний рух. У 1526 р. Чехія опинилася під владою Габсбургів. Правлячі кола Австрії повсюдно впроваджували німецькі звичаї та мову. Проте в кін. XVIII — на поч. XIX ст. посилилися національні рухи, набула поширення чеська літературна мова, виникла низка національно-просвітницьких товариств. З розпадом у 1918 р. Австро-Угорщини утворилася національна держава Ч. і словаків. У 1993 р. вона розділилася на Чеську та Словацьку республіки. Ч. в Україні. Перші поселенці чеського походження з'явилися в українських землях ще в XIII ст. — на півночі Галицького князівства, згодом, у XIV—XV ст., вони перемістилися до Львова і кордонів Молдови. Значна кількість Ч. приїхала в Україну у 60—70-х роках XIX ст. у пошуках праці. Царський уряд, зацікавлений у розвитку промисловості Південно-Західного краю, запропонував їм низку пільг: їх звільняли від податків і військової повинності, вони мали адміністративне самоврядування тощо. Найбільші поселення Ч. виникли у Дубенському, Рівненському, Луцькому та Острозькому пов. Волинської губ. Від самого початку там було утворено чотири чеські волості — Рівненську, Дубенську, Луцьку та Купичівську, на території яких розташовувалися чеські та чесько-українські села. Згодом чеські села виникли на півдні Поділля (Чехова), у Криму (Табор, Богемка, Царевич) й у Приазов'ї (Новгородковка). До Першої світової війни понад половину чеського населення України — 27670 — проживало у Волинській губ. Починаючи з 1870 р. чеські переселенці на Волині приймали російське підданство і отримували право організовувати окремі громади та волості. Чотири такі волості мали власні школи. У 70-х роках XIX ст. існувало вже 17 шкіл, підпорядкованих волосним управлінням, але 1891 р. царський уряд ці чеські волості розформував. 1914 р. в Україні проживало 44 433 Ч. На 1959 р. їх залишилася третина — 14 539. Майже половина з них (7721) рідною вважали мову своєї національності, 3471 — українську, 3040 — російську і 307 осіб — ін. мови. Окремі чеські колонії існували також у Херсонській, Таврійській, Подільській, Катеринославській губ., в Одесі, Харкові,

172

Національні

меншини

та етнічні групи

з невизначеним

статусом

Чернігові, Полтаві та багатьох ін. містах. Центром політичного та культурного життя Ч. став Київ. У центрі Києва з'явилися фабрики і заводи з чеською адміністрацією або переважно чеським складом робітників: заводи «Гретер і Криванек», заснований 1882 р. (з 1922 р. відомий як завод «Більшовик»), «Фільверт і Дєдина» (1989 p.), «Неєдлий і Унгерман», заснований 1898 р. (з 1934 р. — «Червоний екскаватор») та ін. Іммігранти, що прибули в 70-х роках XIX ст. на будівництво Південно-Західної залізниці, наприкінці XIX ст. утворили чеський осередок, в якому на 1910 р. було понад 3 тис. членів. У 1880—1890 pp. активізується громадське життя Ч. Києва, їхньому згуртуванню сприяли вистави аматорських театрів, екскурсії. Великого розголосу набув урочистий бал, влаштований 1900 р., в якому взяли участь і представники Волині. На початку XX ст. були засновані Чеське освітнє товариство, фізкультурне товариство «Юг», на базі якого 1905 р. створено київський «Сокіл». На сцені Українського театру була поставлена опера Б. Сметани «Продана наречена». В Україні регулярно збирали пожертви для підтримки національних шкіл Чехії. Кошти пересилались на адресу організації «Матіца шкільна», під патронатом якої перебувала чеська освіта в Австро-Угорщині. З метою створення власної національної школи чеською громадою Києва було створене культурно-просвітнє товариство «Ян Амос Коменський», яке тривалий час залишалося центром культурного життя Ч. З ініціативи цього товариства було відкрито київську чеську школу, де навчалося близько сотні учнів, які бездоганно володіли чеською та російською мовами. Очолював цю школу талановитий педагог, волинський чех Ярослав Боучек. Визначною подією став вихід 17 жовтня 1906 р. першого номера політичного тижневика «Рускі Чех», видавцем і редактором якого був Вондрак, найактивніший популяризатор чеської музичної культури в Україні. «Рускі Чех» належав до часописів, що виступили на захист і підтримку української культури. На його шпальтах уперше був надрукований повний переклад поеми Т. Шевченка «Єретик» чеською мовою, який здійснив Н. Жерновський. Під час українського національного відродження в Галичині та на Буковині багато видатних діячів української культури і науки, зокрема 3. Доленга-Ходаковський, Д. Зубрицький, члени «Руської трійці» М. Шашкевич, І. Вагилевич та ін., тісно співпрацювали з П. Шафариком, активним діячем чеського і словацького національного відродження. Його наукові праці «Історія

173

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

слов'янської мови та літератури всіма наріччями», «Про походження слов'ян», «Слов'янська етнографія» мали в той час неабияке значення. Існують переконливі докази, що відомий політичний діяч, гетьман Війська Запорозького в екзилі Пилип Орлик веде свій родовід із Чехії. Події 1917 р. призвели до руйнування чеської колонії і спричинили першу хвилю повернення Ч. на їхню історичну батьківщину, що значною мірою ослабило чеський етнос в Україні та зруйнувало всю систему його економічного й культурного життя. За даними перепису 1926 р. у Шепетівському, Житомирському, Київському, Бердичівському, Першотравневому, Одеському, Харківському, Рівненському, Маріупольському та Бердянському округах налічувалося 50 чеських сіл, де проживало 17797 Ч., що становило близько 0,1 % населення республіки і 75 % усього чеського населення СРСР. Масові репресії, процеси зросійщення, що охопили Україну, загальмували розвиток чеського шкільництва. Наступна хвиля репатріації Ч. була викликана Другою світовою війною. Так, у складі Чехословацької окремої бригади були й мешканці України чеського походження, котрі, дійшовши до своєї прабатьківщини, там і залишилися. У повоєнний час чеські навчальні заклади на території України вже не існували, лише у двох університетах — Київському та Львівському діяли кафедри слов'янської філології, які забезпечували підготовку фахівців- славістів. І, нарешті, третя хвиля репатріації Ч. була зумовлена Чорнобильською аварією 1986 p., коли частина сіл Житомирщини, зокрема Мала Зубівщина Коростенського та Малинівка Малинського р-нів опинилися в зоні підвищеної радіації. Основне традиційне заняття Ч. — землеробство, хоча велику роль відіграє тваринництво. Народні промисли: виготовлення виробів зі скла, кераміки, фаянсу тощо. Останнім часом можливості для культурно-освітнього розвитку Ч. в Україні збільшуються. Якщо на початок 1993/94 навчального року у загальноосвітніх навчально-виховних закладах України чеську мову факультативно вивчали 27 учнів, то на початок 1994/95 навчального року — 129. Етнокультурні інтереси Ч. в Україні представляють всеукраїнське і регіональні національно-культурні товариства, що активно діють у Львівській, Волинській, Закарпатській, Рівненській, Одеській та ін. обл.

ПРЕДСТАВНИКИ ОКРЕМИХ ЕТНОСІВ

АБАЗИНИ (самоназва — абаза). Народ, який проживає на Північному Кавказі, переважно у Карачаєво-Черкесії, а також у Туреччині, Сирії, Йорданії, Лівані, куди А. переселилися у сер. — другій пол. XIX ст. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — абазинська, абхазо-адизької групи північно-кавказької сім'ї. Писемність у 1932—1938 pp. існувала на основі латиниці, з 1938 р. — кириличної графіки. Віруючі А. — мусульмани» суніти. Основні заняття — землеробство, скотарство. Загальна чисельність — бл. 44 тис. осіб. В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічувалося 128 осіб (1989 р. — 113), найбільше в АР Крим — 27. Чисельність у Російській Федерації — 33 тис. осіб (1989 р.), у т. ч. у КарачаєвоЧеркесії — 27,5 тис. осіб. Мова має два діалекти (і відповідні субетнічні групи): тапантський (лежить в основі літературної мови) та ашхарський, поширена також кабардино-черкеська мова. В Україні вважають рідною мову своєї національності 28 (21 %) А., російську — 86 (67 %), українську — 4 (3 %). А. — корінні жителі Кавказу; до XIV ст. жили на північно-східному узбережжі Чорного моря між ріками Туапсе і Бзиб. У XIV—XVII ст. переселилися на північний схил Головного Кавказького хребта, займаючи верхів'я рік Кубані і Теберди. З поч. XVII ст. до А. проникає іслам. Упродовж XIX ст., особливо у А. ашхарської групи, зберігалися значні пережитки християн-

175

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ства і язичницьких вірувань. У першій пол. XIX ст. територія Карачаєво-Черкесії була приєднана до Росії. У кін. 40-х — 50-ті роки XIX ст. А. ще не мали чіткої етнічної території. Аули А. — таланта — локалізувалися переважно по ріках Кубані, Кумі та її притоці Подкумку, Малці, у межах Кабарди, а також по Великому і Малому Зеленчуках. Після Кавказької війни 1817— 1864 pp. почалося переселення А. до Туреччини. За неповними офіційними даними, до 1866 р. до Туреччини виїхало бл. 30 тис. А., але, за іншими джерелами, — 45 тис. Царський уряд примусово переселяв А. у долини, внаслідок чого і сформувалася сучасна етнічна територія А. А Б Х А З И (самоназва — апсуа). Корінне населення Абхазії (93,3 тис. осіб, 1989 p.). Живуть також у Туреччині, Сирії, Йорданії, дисперсно — у деяких країнах Західної Європи, США. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — абхазька, абхазо-адизької групи північно-кавказької сім'ї; має діалекти: абжуйський (лежить в основі літературної мови) і бзибський. Розрізняють субетнічні групи: абжуйську, ґудаутську (бзибську), самурзаканську. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — християни (православні) і мусульмани- суніти. Традиційні заняття — землеробство, скотарство, а також бджільництво і мисливство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1458 А. (1989 р. — 990), найбільше — в Одеській (410), Донецькій (272) та Луганській (93) обл., АР Крим (80) та м. Києві (67), решта розташована дисперсно, переважно на південному сході країни. Мову своєї національності вважають рідною 317 (21 %), українську — 268 (18 %), російську — 797 (54 %). Етнічна історія. А. — автохтонне населення Кавказу. У давнину предки А., як і споріднених з ними адигів, становили частину великого конгломерату племен, що населяли Східне Причорномор'я. З найдавніших часів на етнічній території А. розвивалися землеробство і скотарство. Характерною пам'яткою місцевої культури III—II тис. до н. е. є дольмени, що, ймовірно, свідчать про контакти зі середземноморським світом. У другій пол. І тис. до н. е. Абхазія відчувала сильний вплив давньогрецької культури, провідником якої були міста-колонії Діоскурія, Пітіунт, Гюенос. До поч. н. е. утворилися дві родинні племінні групи — ацсили й абазги, у результаті злиття яких сформувалося етнічне ядро А. Надалі А. вели завзяту боротьбу

176

Представники

окремих

етносів

проти загарбницьких устремлінь Візантії та Ірану. У VIII ст. процес політичної консолідації завершився виникненням Абхазького царства, що досягло розквіту за царя Леона II у 80-ті роки VIII ст., коли були значно розширені межі держави, а столиця перенесена до Кутаїсі — центру приєднаних західногрузинських земель. У X ст. внаслідок династичного шлюбу між абхазькими Леонідами і грузинськими Багратидами Абхазія увійшла до складу грузинської держави, однак після розгрому Грузії монголами (XIII ст.) знову здобула незалежність. Внутрішньополітичне становище пізньосередньовічної Абхазії характеризувалося гострим суперництвом окремих кланових угруповань; сепаратистським тенденціям протистояли сила й авторитет централізованої влади князя Абхазії. На сході А. протистояли спробам західногрузинських державних утворень Мегрелії та Імереті захопити сусідні абхазькі землі, але й самі неодноразово проникали у глиб сусідніх теренів. На заході А. підтримували традиційні зв'язки зі спорідненими адизькими народами, а через генуезькі факторії на чорноморському узбережжі отримали економічний вихід на ринки Близького Сходу та Південної Європи. У XVIII ст. необхідність вибору політичного курсу за умов протистояння в регіоні Російської імперії та Туреччини спричинила в Абхазії боротьбу проросійської та протурецької партій. Можновладний князь Келешбей Чачба-Шервашидзе взяв курс на зближення з Росією, але 1808 р. був убитий. Його син Асланбей проголосив себе володарем Абхазії і васалом Османської імперії, але був скинутий за російською військовою допомогою своїм молодшим братом Георгієм, котрий звернувся до імператора Олександра І з «просительными пунктами» про заступництво Росії над Абхазією. 17 лютого 1810 р. був виданий маніфест про приєднання Абхазії до Росії. Традиційні основи внутрішнього самоврядування Абхазії спочатку зберігалися, але у 1864 р. автономне князівство було скасоване. Абхазія, отримавши найменування Сухумський військовий відділ, згодом — Сухумський військовий округ, була включена у систему російського адміністративного керівництва. Це викликало народне повстання 1866 p., яке було жорстоко придушене. У 70-ті роки XIX ст. А. пережили етнічну катастрофу: рятуючись від жорстокого колоніального режиму, що впроваджувався царською адміністрацією і місцевими князями, бл. 200 тис. А. 12-4-1649

177

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

(понад половину їхньої чисельності) були змушені залишити Абхазію. Це вигнання мало назву «махаджирство». Вони рушили у різні провінції Османської імперії, де згодом утворили велику абхазьку діаспору. Махаджирство завдало жорстокого удару етнокультурному і демографічному розвиткові А. На спустошені абхазькі землі прийшов потік переселенців — грузинів, росіян, вірменів, греків, естонців та ін. Після Лютневої революції 1917 р. почався процес політичного самовизначення Абхазії. Абхазькі національні лідери підтримували ідею державної інтеграції північнокавказького регіону у рамках проголошеної у травні 1918 р. Горської Республіки. У червні 1918 р. в Абхазію увійшли війська Грузинської Демократичної Республіки. 31 березня 1921 р. було проголошено Радянську Соціалістичну Республіку Абхазія, що означало відродження національної державності А. У грудні 1921 р. Абхазія уклала з Грузією союзний договір, який конституював фактично федеративні відносини держав. Однак 1931 р. Абхазію було включено до складу Грузії на правах автономної республіки. У 20-ті — на поч. 50-х років XX ст. було досягнуто визначних успіхів у розвитку національної культури. Разом з тим у ході політичних репресій загинуло чимало видатних представників абхазького народу. Проводилася політика грузинізації Абхазії: викладання абхазької мови було вилучено з програми шкільного навчання і замінене грузинською, писемність переведена з латиниці (введеної 1928 р.) на грузинську графічну основу (з 1954 р. знову на основі російського алфавіту), чимало абхазьких топонімів замінено грузинськими, ускладнилася соціальна мобільність А. Упроваджувалася теза про етнічну тотожність грузинів і А. На територію Абхазії переселяли грузинів із внутрішніх областей Грузії. З другої пол. 50-х років чимало атрибутів національно-культурного життя А. було відновлено. У 70—80-ті роки серед А. зародився національний рух, очолений радикально налаштованими представниками інтелігенції. Основною його метою була зміна державно-правового становища Абхазії, зокрема, у формі виходу зі складу Грузинської РСР із наступним приєднанням до РРФСР. Масові виступи А. під цими гаслами мали місце в 1957, 1964, 1967, 1978 pp. Виникнення у 1988 р. Народного Форуму «Аїдгилара» надало рухові організованого характеру, було сформульовано вимоги повернення Абхазії статусу суверенної республіки. До цього часу абхазько-грузинські відносини були

178

Представники

окремих

етносів

обтяжені міжетнічними зіткненнями у липні 1989 р. У серпні 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет. Після розпаду СРСР суперечності між керівництвом Абхазії та центральною владою Грузії ще поглибилися. У серпні 1992 р. грузинські війська ввійшли на територію Абхазії, розпочалися воєнні дії. У липні 1993 р. підписано угоду про припинення вогню. АВАРЦІ (самоназва — маарулал). Корінне населення Дагестану. Загальна чисельність — бл. 600 тис. осіб. У Дагестані — 496,1 тис. осіб (включаючи андоцезькі народи та арчинців); частина А. проживає у Чеченській республіці, Калмикії, на півночі Азербайджану (44 тис.), Грузії (5 тис.), Казахстані (2,8 тис.). Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — аварська, нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї, має діалекти, які поділяються на дві групи: північна — західна (салатавська), східний і центральний (хунзахський) діалекти і південна група — андалальська, анцухська, гідатлінська, карахська, батлухська, закатальська (джарскні). Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — скотарство (вівчарство), землеробство, а також садівництво. Ремесла: ткацтво, виробництво килимів, мідного посуду, вичинка шкір. В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічувалося 1496 осіб (1989 р. — 2677). Найбільше — у Донецькій (271), Харківській (178), Дніпропетровській (178), Луганській (146) та Одеській (126) обл., м. Києві (111) та АР Крим (100). Рідною мову своєї національності вважає 582 (39 %), українську — 121 (8 %), російську — 761 (50 %). Основна маса А. живе у внутрішньогірській та альпійській зонах, у 40—60-ті роки XX ст. частина переселилася на рівнину. У Північному Азербайджані компактно проживають у Закатальському та Бєлоканському р-нах. З А. пов'язують відомі з другої пол. І тис. до н. е. племена легів, гелів, каспеїв, утіїв та ін. Зближають згаданих Птолемеем (И ст.) савірів. З V ст. терен, заселений А., відомий як царство Серир (згідно з персько-арабськими джерелами) — найбільше політичне утворення у середньовічному Дагестані; з XIV ст. у дагестанських хроніках воно зветься Аварією. Етнонім А. ведеться від імені царя Серира Авара (VI ст.). А. входили до складу Аварського і Мехтулінського (утворилося у IX ст.) ханств і чис12*

179

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

денних (бл. 40) «вільних товариств» — союзів сільських громад (Андалал, Анцух, Гідатль, Гумбет, Карах та ін.). «Вільні товариства» були й в А. Закавказзя (Джаро-Бєлоканські). Ханства і «вільні товариства», що мали свої культурно-побутові особливості та діалекти, знаходилися в союзних відносинах, заснованих на різних угодах і спільних звичаях (адат). Єдина правова система і політична консолідація сприяли виробленню т. зв. гьоболмац («мова гостюючих», чи болмац, «мова війська»), яка була покладена в основу літературної мови. З XVI ст. існувала писемність на арабській графічній основі (аджам). У XV ст. повсюдно затвердився іслам. Відомими тогочасними ученими були Шахбан з Ободу, Мухаммед з Кудутля, Дамадан з Мегеба, Мухаммед Тахір аль-Карахі. Консолідації А. сприяла загальна боротьба за незалежність проти зовнішніх ворогів (татаро-монголів, арабів, турків, персів). За Гюлістанським миром 1813 р. між Іраном і Росією, територія Дагестану відійшла до Росії. А. взяли участь у визвольній боротьбі горців Дагестану і Чечні під проводом Шаміля (1834— 1859). У результаті адміністративних реформ 60-х років XIX ст. А. увійшли до складу Аварського, Андійського, Гунібського округів. Почали складатися товарно-грошові відносини, розширилися торгово-економічні зв'язки, з'явилися промислові робітники, національна інтелігенція, купецтво. У 1921 р. терени А. увійшли до складу Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан). У 1928 р. писемність А. була переведена на латинську графічну основу, у 1938 р. — на кириличну. АВСТРІЙЦІ (самоназва — естеррайхер). Основне населення Австрії (бл. 7 млн осіб). Етнічна територія майже повністю збігається з державними кордонами. За межами Австрії значна кількість А. проживає у Південному Тиролі (провінція Трентино), який відійшов до Італії після Першої світової війни, частина — у ФРН, Швейцарії, Великій Британії. Найбільше А. (іммігрантів та їхніх нащадків) проживає в країнах Америки (у США — 1,2 млн осіб) та Канаді (40 тис. осіб). Належать до середньоєвропейської раси великої європеоїдної раси. Мова — австрійський варіант німецької. Писемність на основі латинської графіки. 90 % А. — католики, 6 % — протестанти-лютерани. Етнічну основу А. становлять давньогерманські племена баварів та алеманів, які в VI ст. осіли на території суч. Австрії і злилися з романізованим населенням — кельтами, ретами.

180

Представники

окремих

етносів

В Україні, за даними перепису 2001 p., налічувалося 112 А. (1989 р. — 64 особи). Мову своєї національності вважали рідною 12 %, решта розмовляє українською — 22 %, російською — 66 %. В Україні діє Австрійське культурне товариство. АГУЛИ (самоназва — агул, агулар). Корінне населення Дагестану. Загальна чисельність — 18,7 тис. осіб, у Російській Федерації — 17,7 тис., зокрема у Дагестані — 13,8 тис. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — агульська (нахсько-дагестанської групи північно-кавказької сім'ї); має діалекти: тпигський (агульський), керенський (річинський), кошанський, буркіханський, фітинський, а кожна громада — свою говірку. Поширені лезгинська та азербайджанська мови. Віруючі А. — мусульмани-суніти. Писемність на основі кириличної графіки. Традиційні заняття — скотарство (вівчарство) і землеробство. Розвинуті також килимарство, виробництво тканин, обробка дерева. В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічувалося 108 осіб (1989 р. — 78). Найбільше — у Донецькій обл. (30). Рідною мову своєї національності вважає 20, українську — 28, російську — 53. Найраніші відомості про А. — у вірменському джерелі VII ст., де вони названі агутака-ні. Про жителів ущелини Кушандере VIII—IX ст. є згадки в арабських джерелах. Походження етноніму А. можна пов'язати з назвою ущелини — Агулдере. Можливо, вже до поч. н. е. А. становили самостійну етнокультурну спільноту. Епіграфічний матеріал свідчить про існування вже в XI—XII ст. низки населених пунктів із сучасними назвами (напр., с. Рича), що підтверджує й найдавніша місцева хроніка «Історія Абу-Муслима». Процес розпаду патріархально-родових відносин прискорили навали арабів (з VII ст.) і монголо-татар (XIII ст.). З арабськими завоюваннями пов'язане поширення ісламу. Існує низка епіграфічних пам'ятників XIII—XIV ст. арабською мовою. У XIV—XVIII ст. А. у складі Казикумухського шамхальства об'єднувалися по ущелинах у союзи сільських громад. За Гюлістанським миром 1813 р. між Іраном і Росією територія Дагестану відійшла до Росії; на території А. посилилася російська присутність. У перебігу адміністративних реформ 60-х років XIX ст. А. ввійшли до Кюринського округу. З другої пол. XIX ст. А. втягуються у систему товарно-грошових відносин. З 1921 р. А. — у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Респуб-

181

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ліка Дагестан). Живуть у центральній частині південно східного Дагестану у важкодоступних ущелинах (Агульський, Курахський р-ни), у містах, Дербентському р-ні (переселенці 60-х років XX ст.). АДИГЕЙЦІ (самоназва — адиге). Корінне населення Адигеї (95,4 тис. осіб) та Краснодарського краю, загалом у Російській Федерації проживає бл. 123 тис. осіб. Частина мешкає у Туреччині та країнах Близького Сходу. Належать до різних типів балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — адигейська (абхазо-адизької групи північнокавказької сім'ї); має діалекти: темір-ґоєвський (лежить в основі літературної мови), абадзехський, бжедузький, шапсузький. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі А. — мусульмани-суніти. Основні заняття — землеробство, скотарство, садівництво. В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічується 338 осіб (1989 р. — 688). Найбільше у Донецькій (54), Харківській (36), Дніпропетровській (30) обл. Рідною мову своєї національності вважають 67 (20 %) осіб, українську — 19 (5 %), російську — 242 (71 %) особи. Етнічна історія. А., як й ін. адигі — кабардинці та черкеси, є нащадками автохтонного населення Північно-Західного Кавказу. Після територіального відокремлення в XIII—XIV ст. кабардинців етнічні процеси серед решти адизької людності призвели до формування сучасних А. До XIV ст. на життя А. значно впливали причорноморські генуезькі факторії, з якими А. мали активні економічні контакти. Втручання генуезців у внутрішнє життя місцевого населення викликало кількаразові антигенуезькі виступи, особливо у XV ст. З поч. XVI ст. кримські хани чинили завойовницькі походи на землі А. і підкорювали їх. А. неодноразово відмовлялися визнавати верховенство ханів і припиняли виплату данини. Кримські царевичі за звичаєм аталицтва виховувалися у князівських родинах А.; великою була роль кримців у поширенні з XVI ст. ісламу серед А. Внутрішній розвиток А. у XV—XVIII ст. був складним і суперечливим. Міжусобиці, постійне суперництво князів і старшин шкодили господарству та соціально-політичному розвитку Адигеї. На вершині ієрархічної драбини стояли князі (піди), за ними йшов досить численний шар різноступеневого дворянства (тлекотлеші, уорки). У різноманітних формах залежності знаходи-

182

Представники

окремих

етносів

лис я унаути, оги і пшитлі. Основну масу населення становили тфокотлі — особисто вільні, але зобов'язані за звичаєм (адатами) нести деякі повинності щодо пши, уорків і тлекотлешів. Тфокотлі протидіяли процесу закріпачення, що почався. Шапсугам, натухайцям і абадзехам (субетнічним групам А.) вдавалося обмежувати привілеї та права свого дворянства. У Бзиюкській битві 1796 р. зійшлися, з одного боку, союзні сили шапсугського і бжедугського дворянства, з іншого — з'єднане селянське ополчення шапсугів, абадзехів і натухайців. За допомогою загону російських козаків дворяни здобули перемогу, але повернути соціальні привілеї не змогли. У 1791 р. російська Кавказька військова лінія була перенесена на р. Кубань, після чого почалися систематичні зіткнення російських військ з А. З 20-х років XIX ст. просування царських військ прийняло характер планомірного завоювання Адигеї. Спочатку тактика полягала у витісненні А. із прикубанських районів (каральні походи 1822, 1826 pp. проти натухайців та ін.). А. наносили удари у відповідь, нападаючи на військові та козачі з'єднання, розоряючи станиці на правобережжі Кубані. У 1839 р. з боку морського узбережжя було побудовано Чорноморську берегову лінію — ланцюг військових укріплень проти А. (від Абхазії до Анапи). У 40-ві роки XIX ст. А. досягли найбільш значних військових успіхів, захопивши Чорноморську берегову лінію. Здобули також ряд інших перемог. Підйом визвольного руху супроводжувався внутрішньою самоорганізацією А., складалися основи воєнно-державного союзу всіх груп А. Чималу роль у цьому відіграли наїби (намісники) Шаміля, що у різні роки очолювали боротьбу А. — Хаджи-Мухаммед, С улейман-ефенді й особливо Мухаммед-Емін. Кавказька війна була важливим стимулюючим фактором ісламізації А. Релігійна свідомість стала ідеологічною основою опору російському завоюванню. Після полону 1859 р. Шаміля та закінчення війни в Дагестані й Чечні Мухаммед-Емін здався царським військам, абадзехи змушені були оголосити про свою покірність Росії. У 1862 р. опір А. відновився. Царські війська почали просування вздовж узбережжя й углиб гір, розоряли аули, виселяючи жителів на рівнину. Останні вогнища опору — Шапсугія й Убихія були придушені царськими військами в 1864 р. А. були поставлені перед вибором — поголовне виселення з гірських аулів на рівнину або вигнання до Туреччини. Декілька сотень тисяч А. у 60-ті роки були депортовані і згодом розсіялися

183

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

по країнах Близького Сходу. Менша частина А. переселилася у рівнинні р-ни. Таким чином склалася близька до сучасної конфігурація етнічної території А. У 70-х роках XIX ст. на терені Кубанської обл. проживало трохи більше 60 тис. осіб, власне А. — 45 тис. Було зруйновано традиційний розподіл на субетнічні групи, хоча серед А. і до сьогодні зберігаються чіткі уявлення про колишню «племінну» належність предків. Адміністративні реформи 60-х років XIX ст. поділили адизьке населення поміж військовими округами, а потім повітами і відділами Кубанської обл. Низовою адміністративною ланкою було аульне правління на чолі зі старшиною, якого спочатку обирав аульний сход, а потім призначала адміністрація; важливу роль, як і раніше, відігравав аульний сход. Були збережені т. зв. словесні горянські суди, рішення яких виносилися на основі норм адатів і шаріату. А. продовжували страждати від малоземелля. У громадянській війні багато хто з А. під командуванням Султан Гірея Клич боролися в складі білогвардійських з'єднань. Воєнні дії по обидва боки супроводжувалися взяттям заручників, масовими розстрілами, руйнуванням опірних аулів (особливо жорстоким був розгром червоними військами аулу Кошехабль восени 1918 p.). 27 липня 1922 р. було утворено Адигейську автономну обл. (до 1922 р. називалася Черкеською (Адигейською), до 1928 р. — Адигейською (Черкеською)). До 1924 р. вона входила до Кубано-Чорноморської обл., до 1934 р. — до Північно-Кавказького краю, до 1937 р. — до Азово-Чорноморського краю, згодом — до Краснодарського краю, з 1991 р. — Республіка Адигея. АЛБАНЦІ (самоназва — шкіпетар). Народ, основне населення Албанії. Загальна чисельність — бл. З млн осіб. Проживають також у державах колишньої Югославії (1,8 млн), Італії (120 тис.), Греції (60 тис.), Туреччині, Болгарії, Румунії, СНД. Останні цифри можна вважати або применшеними, або застарілими через масову еміграцію А. упродовж 90-х років XX ст. із самої Албанії та особливо із сербського Косова. А. належать до динарського типу балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — албанська, окремої групи індоєвропейської сім'ї. За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживає 3308 А. (1989 р. — 3343 особи), переважно в Одеській (1862) і Запорізькій (892) обл., де вони розселені компактно, решта — роз-

184

Представники

окремих

етносів

порошені. Вважають за рідну албанську мову 1740 (52 %) осіб, українську — 301 (9 %), російську — 1181 (35 %). Кількість А. у сучасній Україні зменшується переважно внаслідок асиміляції, мова А., які мешкають в Україні, істотно відрізняється від літературної албанської мови (див. нижче). А . в Україні. Сучасне розселення А. на півдні Україні зумовлене історією балканської колонізації цього регіону. Переселення албанських колоністів на південь України відбувалося одночасно з міграцією інших вихідців з Балкан, які тікали від ісламізації та турецького гноблення, починаючи із сер. XVIII ст. — до другої пол. XIX ст. Спочатку А. — жителі прибережної Болгарії заснували у Південній Бессарабії с. Каракурт (нині Жовтневе Болградського р-ну Одеської обл.). У 1862 р. частина А. переселилася з цього села в Приазов'я і на території нинішнього Приазовського р-ну Запорізької обл. Там було засновано села Тююшки (нині Георгіївка), Джандран (нині Гамівка) і Таз (нині Дівненське). А., як і греки, входили до складу т. зв. Албанського війська, яке було утворене із переселенців-колоністів після російсько-турецької війни 1768—1774 pp. і підписання Яського мирного договору. У 1795 р. вони поселилися неподалік Одеси в р-ні містечка Олександрівка. У 1784 р. до Криму прибула велика група А. із Молдови (2353 осіб), яких мали включити до складу Албанського війська. Однак схильності до військової служби вони не виявили і були розселені у межах піво-ва. Етнічна історія. Албанська мова є продовженням давньої ілліро-месапської групи індоєвропейських мов, яка була близькою до фракійської мови. Для ранніх етапів албанського етногенезу найважливішим є останній період бронзового віку (поч. І тис. до н. е.), коли Балканський піво-в зайняли індоєвропейські племена, котрі частково витиснули, а частково асимілювали пеласгів: на заході піво-ва — іллірійці, на сході — фракійці, на півдні — елліни (ахейські, іонійські, дорійські племена). Албанська мова залишилася нині єдиним живим представником зниклої групи індоєвропейських мов, до якої належали мови іллірійців та фракійців. Предками албанців одна частина лінгвістів вважає іллірійців, інша — фракійців, дехто вважає албанську мову спадкоємицею дако-мезійської або дако-фракійської. У добу грецької колонізації VIII—VII ст. до н. е. на Адріатичному та Іонічному узбережжі майбутньої Албанії виникло декілька грецьких колоній — Епідамн, або Діррахій (суч. Дуррес),

185

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Аполлонія, Бутрот (суч. Бутринто) та ін. Ці приморські центри вплинули на культурне життя місцевого населення. З іншого боку, іллірійський етнічний елемент був доволі сильний у грецьких приморських колоніях, особливо в останні століття до нашої ери. З IV ст. до н. е. відомі перші державні утворення іллірійців — енкелеїв, таулантів (або тавлантіїв) та ардіанів. У III ст. до н. е. на західному узбережжі Балканського піво-ва з'явилися римські завойовники, що протягом двох століть поступово підкорили усіх іллірійців. Іллірійські міста і невеликі центри, розташовані уздовж доріг, були заселені римськими колоністами. Населення північної частини Іллірії здебільшого було романізоване, але південна частина країни, до якої входила і територія сучасної Албанії, економічно й культурно розвиненіша внаслідок давніх зв'язків із грецьким світом, зуміла протистояти римській колонізації та зберегти свою мову. Упродовж І і поч. II тис. н. е. терен сучасної Албанії зазнав доволі сильного культурного впливу Візантійської імперії. Починаючи з другої половини VI ст. н. е. до центральних р-нів Балканського піво-ва почали переселятися слов'янські племена, розселені раніше на північ від Дунаю. Ця переселенська хвиля відтіснила на південь деякі ілліро-фракійські племена, а разом з ними і невеликі романомовні групи влахів, нащадки яких дотепер живуть на півдні Балканського піво-ва і відомі в Албанії під ім'ям влехів. Слов'яни-хлібороби розселилися по долинах рік, населення яких, цілком імовірно, піддалося більшій слов'янізації, аніж жителі гірських р-нів. Деякі обл. майбутньої Албанії входили до складу Болгарського царства (IX—XI і XIII ст.) і Сербської держави (з перервами протягом XI—XIV ст.), що сприяло посиленню слов'янського елементу. На тривале і масове розселення слов'ян в Албанії вказує слов'янська топоніміка: сербсько-хорватська, що відома лише на півночі країни, і болгаро-македонська, розповсюджена по всій країні аж до її південних кордонів. Візантійська імперія, Болгарське царство, Сербське королівство і Епірський деспотат безперервно боролися за панування на цій території. Крім того, у деяких її обл. владу захопили нормани (XI—XII ст.), Анжуйська династія (XIII—XIV ст.), Венеціанська республіка (XIV—XV ст.). Незважаючи на нескінченні вторгнення завойовників — римлян, візантійців і слов'ян, продов-

186

Представники

окремих

етносів

жувала існувати місцева культура. У середній частині Північної Албанії археологами відкрито команську культуру (від с. Коман, поблизу якого вперше були виявлені її пам'ятники), що датується IX—XIII ст. У багатьох зі знахідок виявлено прямий спадкоємний зв'язок з іллірійською культурою. Водночас деякі з них аналогічні предметам побуту, прикрасам (наприклад, сережки, каблучки та ін.), уживаним населенням цієї місцевості й у XX ст. Починаючи з XI ст. поступове злиття племінних утворень привело до певної етнічної консолідації на підставі спільності мови, свідомості споріднення. З тих часів назви для країни і народу з коренем «арв» чи «алб» фігурують у всіх іноземних мовах як варіанти: у візантійців «алваной», «арваной», «арванітес» (звідси згодом у турків «арнаут»), країна — «Алванон», «Арбанон»; у латинських документах країна — «Албанум»; у слов'ян — «арбанаси», країна — «Рабан». В Албанії це ім'я носило одне плем'я, якому належало місто Альбанополіс. Топонім та етнонім «арб», згаданий вперше Птолемеем у II ст. н. е., пов'язаний насамперед з областю, що простирається від р. Дрина до Черменики та аж до узбережжя середньої частини Албанії. Тут албанська топоніміка переважає над слов'янською і саме тут виявлено команську культуру. Таким чином, виразно простежується безперервність ілліро-арберійського етнічного елементу та ареал його найбільшої концентрації. Наприкінці XII ст. утворилася перша відома за джерелами самостійна албанська держава — держава арберів. І пізніше тут виникали державні утворення, щоправда, доволі неміцні. З XIV ст. велика частина земель, населених албанцями, була поділена між великими місцевими знатними кланами, що носили слов'янське найменування «боярство», які роздавали, як і у попередні століття, земельні угіддя та кріпаків своїм васалам. Цей період можна вважати часом формування соціальних відносин, що нагадують феодальні у Західній Європі. Міжусобні війни, а також відносне перенаселення в гірській місцевості змушували групи селян (особливо горців) зніматися зі своїх місць і шукати нових земель. Особливо посилювалося це пересування, коли на Балканах створювалася сприятлива політична ситуація. Тоді починався зворотний процес албанізації вже слов'янізованого албанського населення і зростала асиміляція залишків слов'янських племен в Албанії. Ще Стефан Душан — «король сербів,

187

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

греків і албанців» — роздавав місцевій знаті титули і землі не лише в межах Албанії, а й у Фессалії та Фракії. У цьому ж напрямі відбувалася колонізація й у наступні століття. А. розселялися на південь через Епір до Аттики, Беотії, аж до Морею і овів Егейського моря. Так в Греції виникли перші поселення албанців (арбрешей). Освоєння А. північних обл. (нинішніх Косово, Метохії та деяких р-нів у межах Македонії й Чорногорії) відбувалося приблизно в той самий час чи пізніше, але значно менш інтенсивно. У XIV ст. важливу роль в економіці, політичному та громадському житті країни відігравали міста, втягнуті в пожвавлене в той час економічне життя Східного Середземномор'я. Крім старих міст — Шкодри, Лежачі (античний Лиссус), Дурреса (античний Епідамн чи Діррахій), Влери (Авлон), у цей час стають відомими міста, що виникли у фортецях чи поруч з ними — біля доріг, в устях рік, поблизу монастирів. На культурі середньовічної Албанії відбилася вся складність її політичного становища. У період візантійського панування на Балканах офіційною мовою вважалася грецька і переважав вплив східної церкви. З XII—XIII ст. почала входити у вжиток слов'янська писемність; водночас завдяки зв'язкам із Римом та Венецією посилився вплив латино-католицької церкви. До XV ст. духівництво та світська знать вели переписку трьома мовами: грецькою, слов'янською та латинською. Албанська мова залишалася безписемною (найдавніша з відомих пам'яток албанської писемності належить до другої пол. XV ст.). У XIV ст. на Балканський піво-в обрушилася навала турківосманів. Завзятий опір албанського народу завойовникам з кін. XIV ст. до 70-х років XV ст. — одна з найславетніших сторінок історії цієї маленької країни. Останні 25 років стійким опором народу керував національний герой Албанії Георгій КастріотіСкандербег. У довгій боротьбі проти турків гуртувалося населення різних обл. країни, зміцнювалася свідомість належності до єдиної спільноти, що почало вже раніше відбуватися на ґрунті спільності походження та культури. До кінця XV ст., після смерті Скандербега, туркам вдалося нарешті скорити всю Албанію, однак вони підкорили не конгломерат різних племен, а народ, асимілювати який не змогли протягом чотирьох з половиною століть свого панування в країні. Завоювання викликало посилену еміграцію. Багато хто втікав від турецьких загарбників до Італії (згодом албанські імміг-

188

Представники

окремих

етносів

ранти сконцентрувалися на півдні Італії та у Сицилії); туди ж переселялися А. з Греції, також скореної турками. Протягом усього багатовікового турецького поневолення в Албанії вирували народні повстання. Розрізнені, вони були приречені на невдачу. Після кожного такого повстання формувалися нові хвилі емігрантів. А., котрі емігрували до Італії та Греції, продовжували називати себе арберами (арбрешами), а свою батьківщину — «Арбені», «Арбері». У самій же Албанії після турецького завоювання Адріатичного узбережжя ці назви стали зникати. Султанський уряд поділив країну на невеликі адміністративні одиниці. Економічні зв'язки між ними були дуже слабкими. Рятуючись від військових набігів і важких податків, албанське населення тікало в гори. Міста й долини навколо них на початку турецького завоювання стали майже безлюдними. Продуктивні сили країни занепали. Турки не заселяли своїми колоністами албанські землі такою мірою, як, наприклад, болгарські та македонські, але в деяких р-нах все ж осіло турецьке населення; крім того, невелике число турецьких чиновників, військових і духівництва жило в містах. Східна культура і мусульманський побут стали проникати в життя албанців, починаючи з XVI ст., головним чином через іслам. Еліта, яка чинила опір туркам, була винищена або залишила країну. Інші приймали іслам, щоб зберегти земельні володіння та привілеї. Селяни переходили у мусульманську віру, щоб позбутися податного тягаря. Особливо масовою ісламізація стала у XVII ст. Східний вплив позначився у центральній частині Албанії сильніше, ніж на півночі та на крайньому півдні. Щодо міст, то всі вони поступово набули східного вигляду. У завойованих Османською імперією країнах було встановлено військово-адміністративну систему землеволодіння: уся земля перебувала у власності султана. Він роздавав її, як пишуть у науковій літературі, «у лен» (вочевидь, за західноєвропейською аналогією), але точніше — у рангову маєтність на умовах несення військової чи громадянської (адміністративної, судової) служби. Ці земельні утримання називалися «заамети», «тимари» і «хаси»; частина земель відійшла до духівництва (вакуфні землі). У гірських р-нах населення повстало проти встановлення системи тимарів або визнавало її лише формально. Горці-скотарі змушені були об'єднуватися для постійної боротьби з турець-

189

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

кими каральними загонами і для охорони своїх черід, яких вони переганяли на зиму в долини. Ця необхідність об'єднання, посилена, крім того, відособленістю гірських р-нів, замкненістю життя в них, перешкоджала розпаду патріархально-родових відносин. Колишні родові зв'язки знову пожвавилися; у XVII ст. були, наприклад, родоплемінні угруповання, що заново формувалися з великої групи споріднених родин, які відкололися колись від свого роду. У XVII—XVIII ст. османська система землеволодіння переживала кризу. Поряд із тимарами і зааметами виникала нова форма власності — спадкові маєтки (чифліки), які за зовнішніми ознаками можна вважати чимось схожим на феодальне утримання. В Албанії це виразилося у посиленні влади місцевих знатних родин, що завершилося виникненням напівнезалежних державних утворень — пашаликів. У межах цих володінь вщухла анархія, поліпшилися умови для ремесла й торгівлі, упорядкувалося господарське життя. У зв'язку із загальним економічним підйомом спостерігалася тенденція до етнічної консолідації; з родоплемінних одиниць (фісів) і невеликих територіальних об'єднань (крахин) формувалися більші родоплемінні угруповання, що на півночі збереглися до XX ст., а в південних обл. майже зникли вже у XIX ст. На ґрунті цих об'єднань сформувалися дві етнографічні групи А. Назва «Тоскрія» («Тоскія») поширилася на всю Південну Албанію, і тосками називають тепер усіх А., які живуть на південь від р. Шкумбіні. Населення Ґеґнії (Ґеґрії) — на північ від Шкумбіні — називається ґеґами. Консолідація роз'єднаних раніше р-нів країни у дві великі обл. — Ґеґнію (протягом XVIII — поч. XIX ст.) на півночі та Тоскрію (протягом XVII — поч. XIX ст.) на півдні була радше політичною, вона була викликана головним чином централізаторською діяльністю пашаликів Бушаті та Алі Орі. Водночас формування Ґеґнії та Тоскрії мало й етногенетичний мотив: у середні віки в Албанії існувало безліч обласних говорів, що поєднувалися в дві основні групи — північну та південну. Діалектні розходження між цими групами в XVI—XVII ст. не були виражені настільки яскраво, як тепер (це простежується за літературними пам'ятками тієї доби). Причина віддалення і самостійного розвитку цих двох мовних груп криється почасти в політичній, але головним чином в економічній ізоляції окремих обл. Албанії в часи турецького панування. Протягом XIX ст., коли

190

Представники

окремих

етносів

на півдні відбувався процес зближення обл., утворився тоскський літературний діалект. На півночі складніші умови життя не сприяли утворенню загального ґеґського діалекту. Тут одночасно існували північний говір (околиці Шкодри), східний (округ Дібри) і середній (навколо Тирани та Ель-Басана). Розходження між діалектами ґеґів і тосків стосуються головним чином сфери фонетики, а почасти — граматики та лексики. Починаючи з 60—70-х років XIX ст. спостерігається процес зближення двох діалектних груп — північної та південної. Цьому багато в чому сприяла шляхетна праця патріотів доби т. зв. албанського Відродження. Мовне зближення знаменувало початок процесу утворення албанської нації з літературною мовою переважно на основі тоскського діалекту більш розвинутих регіонів (хоч до сьогодні декларується їх рівноправність). А., які живуть поза межами своєї країни, не брали участі у цьому мовному зближенні. Вони зберігають старі форми мови, що відбивають мову та діалекти тих епох, коли вони відірвалися від основного ядра свого етносу. У другій пол. XIX ст. відбувається етнічне відродження албанців у формі етнокультурного руху, який поступово набував політичних форм. Саме тоді закріплюється спільна самоназва А. — шчіптар, шкіпетар і найменування країни — Шчіперія, Шкіперія, яке вперше з'явилося наприкінці XVIII ст. Про походження цього слова існує кілька гіпотез. Деякі зв'язують його з назвою орла, зображеного на родовому прапорі Кастріоті-Скандербега і, врешті, на національному прапорі, інші — з дієсловом, що у повсякденній мові означає «говорити ясно, зрозуміло». «Шчіперія» і «шчіпетар», що замінили стародавні назви «Іллірія» і «іллірієць», середньовічні «Арберія» і «арбер», поширилися на весь албанський народ, який жив в албанських провінціях Туреччини. Проте його не прийняли албанські емігранти, які виїхали на початку турецького завоювання. Вони, як і раніше, називають себе арберійцями чи арбрешами. Загалом Албанія у XIX — на поч. XX ст. залишалася економічно та соціально відсталою, архаїчною країною, проте у цю добу сформувався прошарок національної інтелігенції, який доклав величезних зусиль для створення єдиної літературної мови і писемності. Незалежність Албанії, проголошена 28 листопада 1912 р., та утворення у 1913 р. князівства Албанія були результатом трива-

191

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

лої й завзятої боротьби, проте реалізувалися на тлі загальної кризи Османської імперії та Балканської війни, одностайно розв'язаної усіма поневоленими народами регіону. Встановити стійкий суверенітет не вдалося, у зв'язку з початком Першої світової війни і зіткненням на Балканах інтересів декількох великих держав. У 1920 р. Національний конгрес знову проголосив незалежність Албанії. До 1922 р. у результаті визвольного руху країна була очищена від окупантів; буржуазно-демократична революція 1924 р. привела до влади уряд на чолі з Фан-Нолі, якого, однак, незабаром скинули. До влади прийшов диктатор Ахмет Зогу, котрий 1928 р. став королем Албанії. Економічно та політично Албанія залежала від Італії. У 20— 30-х роках XX ст. усі основні позиції в албанській економіці знаходилися в руках італійських підприємців. Рівень господарського розвитку в Албанії був надзвичайно низьким. Це позначалося і на соціальній структурі суспільства. У 1939 р. Албанія була анексована Італією. Внаслідок опору окупантам (1939—1943 pp. — італійцям, 1943—1944 pp. — німцям), очоленого Національно-визвольним фронтом, до влади в країні прийшла створена в листопаді 1941 р. Комуністична партія Албанії (з 1948 р. — Албанська партія праці). Автаркічний комуністичний режим тривав до початку 90-х років і лише закріпив соціально-економічне відставання країни, яка залишається найбіднішою серед європейських. Політична криза початку 90-х років вилилася у громадянський хаос і збройні конфлікти, які спричинили інтенсивну еміграцію. Надалі, попри деяку стабілізацію, тривала нестабільність протягом косівської кризи у сусідніх країнах колишньої Югославії (1997—2000 pp.), пов'язаної з витісненням А. із Косово (заселеного А. переважно у післявоєнну добу) назад до Албанії та воєнного конфлікту Югославії й НАТО, за участю локальних військових угруповань із сербської та албанської сторін. Врешті це знову посилило еміграцію до країн Західної Європи (переважно до Італії й Німеччини) та США. А Л Е У Т И (самоназва — алеут, унанган). Народ, корінне населення Алеутських о-вів, піво-ва Аляска та Командорських о-вів. Загальна чисельність — 3 тис. осіб, на території кол. СРСР — бл. 700 осіб, у США — бл. 2000 осіб. А. належать до арктичної (ескімоської) раси. Мова алеутська, ескімосько-алеутської сім'ї; діалекти: уналашкінський (східний),

192

Представники

окремих

етносів

аткінський (центральний), атуанський (західний). Рідну мову зберегло небагато А., переважно перейшли на англійську та російську. Основні заняття до контактів з європейцями — полювання на морських тварин, рибальство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 6 А. (1989 р. — 25 осіб); це найнечисленніший з усіх зафіксованих в Україні етносів. Одна особа вважає рідною мовою українську, 5 — російську. Заселення предками А. основної частини їхньої території відбувалося в умовах міграції народів з Азії на Американський континент 10—12 тис. років тому. Назва «алеути» була дана росіянами після відкриття ними Алеутських о-вів і вперше зустрічається в документах 1747 р. З 1799 р. територія А. керувалася Російсько-Американською компанією, яка на поч. XIX ст. організувала переселення частини А. на ненаселені о-ви — Командорські та Прибилова. А., обернуті в православ'я, зазнали впливу російської культури. У 1867 р. Алеутські о-ви та Аляска були продані США. АЛТАЙЦІ (самоназва — алтай-кіжі). Корінне населення Республіки Алтай, Алтайського краю, Кемеровської обл. Загальна чисельність — 70,8 тис. осіб; у Росії — 69,4 тис. (1989 р.), у т. ч. у Республіці Алтай — 59,1 тис. осіб. Живуть також у Казахстані (689 осіб), Узбекистані (191). У минулому А. — збірна назва тюркомовних племен, що жили у Гірському Алтаї й частково в Кузнецькому Алатау. Належать до південносибірської (туранської) раси. Існують етнографічні групи північних та південних А. До складу північних (у дореволюційній літературі іноді називаються чорновими татарами) входять групи, витоки яких сягають племінного розподілу: тубалари (лівобережжя р. Бія і північно-західне узбережжя Телецького оз.), челканці, або лебединці (басейн р. Лебідь), кумандинці (середня течія р. Бія); південні А. (іменувалися калмиками білими, алтайськими, гірськими, порубіжними, бійськими) — алтайкіжі, теленгіти, телеси, телеути (басейн р. Катунь та її притоки). Мова — алтайська, південносибірської (східнотюркської) підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; діалекти: південний (алтай-кіжі, теленгіт) і північний (туба, кумандинський, челканський). Поширена російська мова. Писемність з XIX ст. — на основі кириличної графіки. Існує літературна мова на основі діалекту алтай-кіжі. Велика частина віруючих — православні, є бап3-4-1649

193

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

тисти та ін. Основні заняття — скотарство, землеробство, рибальство, мисливство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 81 А. (1989 р. — 150 осіб), розселені дисперсно. Рідною мовою вважають алтайську 6 осіб, українську — 9, російську — 62. А. сформувалися на основі давньотюркських племен уйгурів, кимаків-кипчаків, єнісейських киргизів, огузів та ін. Північні А. сформувалися, вочевидь, внаслідок тривалих контактів давніх тюркських, самодійських, кетських і угорських племен. Етнічну основу південних А. склали кочові тюркські племена, які з VI—VIII ст. належали до об'єднання тюркомовних племен теле і тугю (основне населення Тюркського та Уйгурського каганатів); вони змішалися з монгольськими племенами (XIII, XV— XVIII ст.). У IV ст. зі складу тюркомовних хунну виділилися конфедерації племен теле та тугю (тюкю). Вони склали основне населення Тюркського (552—745), Уйгурського (745—840) і Киргизького (VIII— поч. XIII ст.) каганатів. У сер. VI ст. тугю почали розселятися на Алтаї, потім поширилися у Верхньому Приоб'ї, передгір'ях Кузнецького Алатау. У IX—X ст. на Алтаї й у Східному Казахстані склався союз племен кимаків, у X ст. їм на зміну прийшли кипчаки. Етнонім «кумандинці» зводять до самоназви племені куманку, що входило до кимако-кипчацького союзу, етноніми теленгіти (теленгути) і телеути — до доланьго у складі теле. У VII ст. теленгіти жили з телеськими племенами по р.Тунло (Толи) у Монголії, звідтіля переселилися до Кемчик (Туву), у VIII ст. вони уже відомі на Алтаї в гірськолісових районах верхів'я Іртиша. В етногенезі південних А. взяли участь й монголо-ойротські племена. Під впливом колонізації Алтаю росіянами (з XVIII ст.) змінився спосіб життя А., частина кочових племен перейшла до осілості. З 30-х років XIX ст. вводиться шкільне навчання, створюється алфавіт. У Санкт-Петербурзі в 1868 р. видано буквар зі словником і граматикою. У 1869 р. у Казані виходить друком граматика алтайської мови. Просвітитель-місіонер М.В. Челваков заклав основи літературної мови. А. піддавалися християнізації з 50—70-х років XVIII ст., особливо активно — з другої пол. XIX ст., після відкриття Алтайської духовної місії. На поч. XX ст. серед південних А. почав поширюватися бурханізм — різновид ламаїзму в поєднанні з елементами шаманізму. У рамках бурханізму розвивався національно-визвольний рух, придушений у 1904 р. У ході Лютневої революції 1917 р. було утворено

194

Представники

окремих

етносів

Алтайську гірську думу, що вперше висунула вимогу самовизначення А. У березні 1918 р. у Гірському Алтаї була створена Каракорум-Алтайська управа, що поставила за мету його виділення в окремий повіт. У 1922 р. утворено Горно-Алтайську автономну обл. (до 1948 р. називалася Ойротською автономною обл.), у 1991 р. — Горно-Алтайську Республіку (з 1992 р. — Республіка Алтай). За даними перепису 1989 p., 89,3 % А. вважали свою мову рідною, а на вільне володіння російською мовою вказали 77,7 % А. АМЕРИКАНЦІ (самоназва — амерікенс). Основне населення СІЛА. Чисельність — понад 250 млн осіб. В антропологічному відношенні вкрай неоднорідні. Ядро народу склали представники різних європейських популяцій. У формуванні А. взяли участь також представники великої негроїдної раси і нечисленні елементи американської. Окремою етнорасовою групою А. є афроамериканці. Розмовляють американським варіантом англійської мови; виділяються північні, південні та західні діалекти та говірки. Поширена також іспанська мова. Писемність на латинській основі. Більша частина віруючих — протестанти (баптисти, методисти та ін.), частина — католики, є прихильники численних сект і нетрадиційних культів. В Україні, за переписом населення 2001 p., А. налічується 709 осіб (1989 р. — 11), які перебувають переважно у великих містах (зокрема у Києві — 295). Рідною мовою вказали англійську — 556 (78 %), українську — 34 (4 %), російську — 88 (12%). Етнічна історія. Характерною рисою етнічної історії американського народу завжди була расова й етнічна розмаїтість його компонентів. Європейські колоністи — предки переважної більшості сучасних А. — у XVI ст. почали переселятися до Північної Америки, витісняючи її корінних жителів індіанців з їхніх земель і винищуючи їх. При цьому запозичували в індіанців деякі елементи матеріальної та духовної культури. Європейці ввозили до Америки африканців, обертаючи їх у рабство. Рабиафриканці в нових умовах, засвоюючи і виробляючи нову мову та культуру, почали складатися в афроамериканську етнорасову спільноту і мали великий вплив на побут і культуру американського півдня. Спочатку у зв'язку з перевагою саме англійських колоній у Північній Америці більшу частину населення європейського по13*

195

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ходження складали вихідці з Англії та її володінь. Це визначило провідну роль англійської мови та культури в процесі формування американської етнічної спільноти. Проте англійські традиції в Америці розвивалися самобутньо і підпадали під культурний вплив вихідців з інших народів Європи (голландців, німців, французів та ін.), а також індіанців та африканців, чому сприяли змішані шлюби. Американська нація сформувалася в перебігу Війни за незалежність 1775—1783 pp. У процесі її первісної консолідації на поч. XIX ст. визначився поділ країни на три економіко-географічних і культурних райони — торгово-промислову і фермерську Північ, рабовласницький Південь і новоколонізований Захід, населення яких відрізнялося культурно-побутовими і мовними особливостями. До сер. XIX ст. імміграція до США селян, ремісників, робітників з Європи, що тривала десятиліттями, набула масового характеру. Іммігранти (переважно ірландці та німці) у 1860 р. становили 13—14 % населення. Більшість їх ставала працівниками промисловості та транспорту, менша частина була зайнята у сільському господарстві. До складу населення США влилися жителі захоплених у Мексики у 1840—1850 pp. земель — мексиканці (іспано-індіанські метиси і нащадки іспанців), а також індіанські народи. Громадянська війна 1861—1865 pp. сприяла зміцненню американської держави, консолідації американської нації в її етнічному складі, що оновився, привела до скасування рабства. До кін. XIX і на поч. XX ст. у США склалась система жорстокої расової сегрегації та етнічної дискримінації. Імміграція, стимульована бурхливими темпами економічного розвитку США, сильно збільшилася переважно за рахунок вихідців з Південної та Східної Європи — Італії, багатонаціональних Російської й Австро-Угорської імперій. У 1910 р. іммігранти та їхні діти становили майже 40 % білого населення США. У 20-ті роки XX ст. у США було прийнято імміграційні закони, які сильно обмежили в'їзд до країни і встановили відбір іммігрантів залежно від їх расової та національної належності. Доба вільного в'їзду до США закінчилася. Відносна стабілізація етнічного складу, що сталася після цього, сприяла поглибленню асиміляційних процесів і посиленню міжетнічної консолідації. США не стали багатонаціональною державою. Численні етнічні, етноконфесійні та етнорасові групи, що входили до складу А.,

196

Представники

окремих

етносів

як правило, не мали своєї етнічної території. Цьому сприяли швидка урбанізація і переважно змішане розселення сільських жителів. Американський народ став спільністю людей різнорідного етнічного та расового походження. У 1965 р. у СІЛА було прийнято новий імміграційний закон, що скасував расистські основи колишнього законодавства. Переважне право на в'їзд отримали вчені, фахівці тощо. Цей закон змінив етнічний склад імміграції. Різко зросла, зокрема, імміграція з країн Азії (філіппінців, китайців, корейців та ін.), а у 90-ті роки — з країн колишнього СРСР та Східної Європи. А. досягли значного ступеня консолідації, причому процесам асиміляції, як і колись, перешкоджає побутова етнічна дискримінація. Англійською мовою розмовляє переважна більшість населення, однак численні недавні іммігранти користуються своїми рідними мовами, і в такий спосіб частина населення США є двомовною. Американська нація містить низку нерозчинених (хоч і сильно американізованих) етнічних груп, представники яких мають двоїсту етнічну ідентичність: американські італійці, американські німці, американські українці тощо. Найменш асимільованою є велика етнічна група мексиканців, або чиканос (понад 13 млн осіб; живуть переважно у південно-західних штатах), яка постійно поповнюється легальними і нелегальними переселенцями з Мексики; аналогічна ситуація склалася з пуерторіканцями (понад 2 млн осіб). АНГЛІЙЦІ (самоназва — інгліш). Основне населення Великої Британії. Кількість — понад 60 млн осіб. Проживають також у США, Канаді, Австралії, ПАР, Новій Зеландії, Індії. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — британський варіант англійської мови, західногерманської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність — на основі латинської графіки. Більшість віруючих — протестанти-англіканці, католики, ін. За даними перепису 2001 р., в Україні мешкає 112 А. (1989 р. — 58), з них у Києві — 39. Рідною мовою англійську вказали 50, українську — 16, російську — 37. А. в Україні. Перші контакти мешканців Британських о-вів з Україною припадають на XI ст., коли вигнані данцями англійські принци перебували при дворі Ярослава Мудрого (1019— 1054) на початку його правління. Князь Володимир Мономах (1113—1125) був одружений з Гідою, донькою англосаксонсько-

197

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

го короля Гарольда Ґодвінсона. Згадки про Давню Русь містяться у середньовічних англійських хроніках, зокрема, йдеться про торговельні контакти. Надалі зв'язки поновилися вже наприкінці XVI — на поч. XVII ст. коли на Запорізькій Січі перебував англійський вояк-найманець Джон Сміт (залишив спогади), згодом губернатор колонії Вірджинія. Існує припущення про листування Олівера Кромвеля та Богдана Хмельницького. Шотландський генерал російської служби Патрик Гордон очолював російсько-український гарнізон Чигирина під час Чигиринських походів турок 1677—1678 pp. Потрапляли в Україну і переселенці на південні терени — такі відомі родини, як Поули та Сінклери (перша пол. XIX ст.). У 1917 p. Велика Британія визнала УНР. Етнічна історія. Основними ранніми етапами етнічної історії Британії є такі: кельтський (І тис. до н. е.), доба римського панування (І—IV ст.) та англосаксонське завоювання (V— VII ст.). Дійсно переломним моментом в етнічній історії Британії стало англосаксонське завоювання країни протягом 450— 600 pp. Через кризу Римської імперії її легіони на початку V ст. було евакуйовано, що зробило Британські о-ви зручним об'єктом для агресії північногерманських племен англів, саксів, ютів і фризів. Мовна та соціальна близькість завойовників за умов руйнації племінних і кровнородинних груп у перебігу міграції та війни привела до їх змішування; в науковій літературі використовується єдиний термін «англосакси». До кін. VIII ст. тривала боротьба за гегемонію між декількома (найчастіше сімома) англосаксонськими королівствами, провідними з яких були Нортумбрія, згодом Мерсія, та Вессекс. Хоча врешті найконсервативнішими носіями ідентичності та самоназви виявилися сакси та їхні державні утворення (наприклад, той же Вессекс), спільна назва країни саме «Англія» є наслідком домінування в елітарній культурі та державній адміністрації християнських ченців з англосаксонського північного королівства Нортумбрія. Поширене сприйняття назви «Англія» як назви цілої країни можна віднести до другої пол. VIII ст., а офіційне вживання як назви держави — до 928 р. Визначну роль у цьому процесі відіграв учений чернець Беда Вельмишановний (сер. VIII ст.), автор «Церковної історії народу англів» та король Альфред Великий (871—899), який сприяв формуванню національної історичної свідомості, започаткувавши літописання. Ни-

198

Представники

окремих

етносів

щення решток романізації англосаксами призвело до раннього використання їхньої мови (а не латини) у законодавчих актах та появи літературних і філософських творів. У Х — сер. XI ст. в літературі домінував вессекський діалект давньоанглійської. Поступовій інтеграції англосаксонських спільнот з утворенням загальнонаціональних інститутів сприяло прийняття християнства, яке відбувалося впродовж V—VII ст. У VIII — сер. IX ст. Англія зазнавала військово-політичного та культурного впливу скандинавів — норвежців і данців. Нормандське завоювання 1066 р. мало наслідком суттєві зміни в етнополітичній, етнокультурній та соціальній організації країни. Етнічно військо герцога Нормандії Вільгельма Завойовника складалося з космополітичної суміші нащадків скандинавів, які вже сприйняли французьку культуру нормандців, бретонців, французів, голландців. Винищення непокірної англосаксонської знаті призвело до ситуації, коли соратники Вільгельма значною мірою заступили місцеву еліту. З цього моменту англійська мова перетворилася з літературної на простонародну побутову, а знать країни впродовж наступних 200 років розмовляла французькою (вірніше, її західними та південно-західними діалектами), в адміністративних колах посилилася роль латини. В контексті елітарної культури Англія була надалі до XV ст. зорієнтована на континентальні французькі зразки. Космополітизм у характері владарювання посилився після сходження на трон у 1154 р. нової династії — Плантагенетів, які також були французьким родом (графи Анжуйські). Плантагенети контролювали близько половини Французького королівства і зазіхали на Середземномор'я. Саме за них 1169 р. розпочалося англійське завоювання Ірландії. Імперські космополітичні амбіції цього роду визначали їхнє сприйняття Англії лише як джерела коштів, що виснажувало економічні ресурси країни, особливо за часів короля Ричарда Левове Серце (1189— 1199) — одного з організаторів третього хрестового походу. Політика Плантагенетів могла знаходити підтримку англійського суспільства лише за її успішності. Протягом XII ст. в Англії на тлі етнокультурного змішування англосаксів та прибульців консолідувалися корпоративні інститути та формувалися станові інтереси феодальної верстви, духовенства, міщанства. Це дало можливість після зовнішньополітичних невдач короля Іоанна Безземельного згуртувати опозицію і змусити монарха підписа-

199

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ти Велику хартію вольностей (1215 p.), де вперше гарантувалися права знаті, корпорацій, міст та особисто вільних підданих. Станово-представницький характер влади посилився у сер. XIII ст., коли виник парламент — представницький орган вищої знаті, духовенства, лицарів графств та міст. Його функціями стали затвердження податків, обговорення нових законів і роль вищої судової інстанції. Інституціоналізація парламенту та його двопалатної структури відбулася в кін. XIII — на поч. XIV ст. Наявність загальнонаціонального представницького органу, нехай нерегулярно скликаного і переважно сервільного, сприяла консолідації політичного класу англійського суспільства. Консолідація мала наслідком мовне та етнічне змішування: XIII ст. принесло безліч французьких і латинських (загалом романських) запозичень до англійської (середньоанглійської) мови. Англосаксонська мова, вийшовши зі сфери літератури, адміністративних кіл та освіти, збагачувалась за рахунок перекладів проповідей, поем, романів, згодом власними творами, але переважно наслідувального характеру. «Середньоанглійська» зберегла граматичний лад давньоанглійської, проте з того часу кількість слів германського походження почала поступатися словам, запозиченим з французької та латини. Діалектна дрібність англійської мови була дуже значною, але вже із сер. XIV ст. лондонський діалект середньоанглійської починає набувати статусу літературної та офіційної мови — після початку вживання його у судах (1362 р.) і парламенті (1363 р.) та появи вишуканих творів «батька англійської поезії» Джефрі Чосера (1340—1400), вжитку її при королівському дворі (кін. XIV ст.). У цей самий час визначний богослов і релігійний реформатор Джон Вікліф переклав Біблію англійською мовою. У 1399 р. новий король-узурпатор Генріх Ланкастер, захопивши трон, присягався у парламенті вже англійською. Сприятливим чинником у цьому процесі стала Столітня війна з Францією 1339—1453 pp., яка врешті припинила претензії англійських королів на континентальні володіння і сприяла посиленню національної консолідації. Із поширенням друкарства (1477 р.) вищезгадані літературні та релігійні твори англійською вже здобули відносно масове поширення. Централізація держави за правління перших Тюдорів (з 1485 р.) — Генріха VII і Генріха VIII та утворення англіканської церкви (1534 р.) сприяли національній консолідації. У кін.

200

Представники

окремих

етносів

XVI — на поч. XVII ст. починаються колоніальні завоювання у Північній Америці, Вест-Індії, на торговельних шляхах в Азію. Культурний розвиток відбувався у річищі процесів поширення гуманізму, ідейно-мистецьких та філософських течій доби Відродження. Вершиною літератури епохи Відродження була творчість найвизначнішого англійського драматурга Вільяма Шекспіра (1564—1616), що засвідчило формування класичних канонів і норм англійської літературної мови. XVII ст. остаточно визначило шлях соціально-політичного та економічного розвитку Англії. Соціальні зміни XVI— XVII ст. спричинили системну кризу і втрату соціальної бази абсолютною монархією. Після соціальних та релігійних експериментів урешті встановився режим конституційної монархії (1689 p.). Очевидно, що процес становлення англійської нації та усвідомлення спільності соціального існування у XVII ст. завершився, чому сприяли географічне розташування та збіг з політичним простором англійської монархії. Це зумовило збіжність етнічних складових з громадянською та політико-правовою спільністю. Надалі англійська нація вже лише територіально розосереджувалась по нових територіальних володіннях: з поч. XVII ст. — на східному узбережжі суч. США, з сер. того ж століття — у Канаді, з 1788 р. — в Австралії, з поч. XIX ст. — у Південній Африці. Еміграції сприяли демографічні, релігійні та соціально-економічні причини. За другу пол. XIX ст. з Англії та Уельсу виїхало 1 млн 400 тис. осіб. У 1881 р. у США був 1 млн уродженців Англії та Уельсу, в Австралії — бл. 500 тис. осіб, у Канаді — 170 тис. Разом із потоком переселенців поширювався економічний, політичний і культурний вплив Англії; англійська мова стала державною мовою в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, а самі переселенці склали основне ядро нових націй, що формувалися в цих країнах. А Р А Б И (самоназва — аль-араб). В Азії А. становлять більшість населення Бахрейну, Йорданії, Йемену, Катару, Кувейту, Лівану, Об'єднаних Арабських Еміратів, Оману, Саудівської Аравії, Сирії, в Африці — Алжиру, Західної Сахари (маври), Єгипту, Лівії, Мавританії (маври), Марокко, Судану, Тунісу. В Ізраїлі, Йорданії, Лівані, Сирії та ін. країнах живуть палестинські А. А. живуть також у Туреччині, Ірані, Афганістані, Індонезії та ін. країнах. А.-емігранти є в За-

201

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

хідній Європі, Північній та Південній Америці, Західній та Південній Африці, Австралії та ін. Загальна чисельність — бл. 170 млн осіб, з них в Азії — бл. 60 млн; в Африці — понад 110 млн осіб. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — арабська, південної підгрупи західносемітської групи афроазійської сім'ї. Літературна арабська мова, поширена серед усіх А., має діалектні варіанти (іракський арабський, Йєменський арабський і т. д.). Сучасні розмовні арабські діалекти розпадаються на такі найважливіші групи: аравійські, Йєменські, іракські, сиро-ліванські, єгипетські, суданські, магрибські, хасанія та ін. На новоарамейських діалектах північної підгрупи західносемітських мов говорять представники етноконфесійних спільнот (сабійці та ін.) у деяких районах Сирії та Іраку. Частина А. південноаравійського узбережжя розмовляє малими мовами південнопериферійної підгрупи семітської групи афразійської родини: шахри, ботхари, харсуси в Омані, махра і сокотрійці в Йємені. Основна маса А. сповідує іслам. Переважають суніти; є шиїти різних толків: в Ірані (де становлять переважну більшість), Іраку, Сирії, Лівані, Кувейті, Бахрейні, ОАЕ, Саудівській Аравії, Йємені та ін., у т. ч. друзи і нусайрити; ібадити (в арабських країнах Перської затоки та у Північній Африці). Серед А.-християн — копти Єгипту, мароніти і православні Лівану, мелькіти (Ліван, Сирія, Йорданія й ін.). В Україні, за переписом населення 2001 p., 6575 А. (1989 р. — 1240). Мешкають переважно у великих містах (зокрема у Києві — 1426), в Одеській — 1320, Харківській — 985, Дніпропетровській — 525, Донецькій — 470 обл. Рідною мовою назвали арабську 4071 особи, українську — 897, російську — 1235, кримськотатарську — 3. Предки А.—• племена Аравійського піво-ва, у яких у другій пол. II тис. до н. е. після одомашнювання верблюда почав складатися господарсько- культурний тип кочівників- верблюдарів (бедуїнів). Перші північно-арабські держави І тис. до н. е. — І тис. н. е. — Пальміра (Тадмор), Набатея, Лих'ян, Гассан, Лахм і племінне об'єднання Центральної Аравії Киндані консолідували племена Аравії в єдиний етнос. Це відбулося з появою ісламу і створенням Арабського халіфату (VII ст.). З початком арабських завоювань (перша третина VII ст.) етнонім А. перетворюється на самоназву аравійських племен, що склали середньовічний арабський етнос. Розпад Османської імперії (кін. XIX — поч. XX ст.) та боротьба А. проти європейських колоні-

202

Представники

окремих

етносів

альних держав у XX ст. привели до політичного звільнення арабського світу та консолідації арабських націй. Більшість А. — селяни-фелахи, зайняті орним землеробством, кочовим скотарством, садівництвом. АССИРІЙЦІ (самоназва — атурая, сурая, халдеї). Народ, який населяє країни Близького Сходу та Закавказзя. Загальна кількість — 350 тис. осіб. Живуть в Іраку (120 тис.), Ірані (100 тис.), Туреччині (70 тис.), Сирії (30 тис.), Росії (9,6 тис.), Грузії (6,2 тис.), Вірменії (6 тис.), Азербайджані (0,6 тис.); громади А. існують у Лівані, США, Швеції, Великій Британії, Німеччині та ін. країнах. Мова — ассирійська (новосирійська, новоарамейська, сирійська). Поширені також грузинська, вірменська, азербайджанська, арабська, перська та ін. мови. Писемність на основі сирійського письма. Віруючі — християни (в осн. православні, несторіани, є уніати). За даними перепису 2001 р., в Україні живе 3143 А. (у 1989 р. — 2759 осіб), з них у Донецькій обл. — 933, м. Києві — 317, Херсонській — 310, Дніпропетровській обл. — 272 особи. Назвали рідною мову своєї національності 833 (26 %) особи, українську — 408 (13 %), російську — 1730 (55 %). А. ведуть своє походження від давніх ассирійців, населення Ассирійської держави (сер. II тис. — 605 р. до н. е.), котрі після її падіння перебували під владою різних держав, яким належала їхня етнічна територія. З І ст. серед А. поширюється християнство, яке стало виконувати роль етноконсолідуючого чинника. У добу Арабського халіфату (з VII ст.) досягає розквіту ассирійська несторіанська церква: до XIII ст. у підпорядкуванні її патріарха перебувало 25 митрополій і 130 єпископій від Сирії до Китаю. Нині А. належать переважно до Ассирійської Церкви Сходу (несторіанської), Сирійської яковітської Церкви (монофісітської) та ассирохалдейської церкви, яка поєднує несторіан, що вступили (у сер. XVI ст.) в унію з римсько-католицькою церквою. Під час завойовницьких походів Тимура в кін. XIV ст. більшу частину А. було знищено через відмову прийняти іслам; вцілілі сховалися в горах Курдистану. З XVI ст. більшість А. жила на території Османської імперії. У 40-х роках XIX ст. на основі урмійського діалекту була розроблена літературна ассирійська мова. У XIX ст. А. опинилися в епіцентрі міжнародних конфліктів на Близькому Сході, де європейські держави намагалися використовувати у

203

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

своїх інтересах А. та ін. місцевих християн. Це викликало невдоволення турецької влади і, як наслідок, репресії та погроми. У першій чв. XX ст. (особливо у 1915 р.) від рук турецьких і курдських екстремістів загинуло бл. 500 тис. християн, багато хто був змушений шукати порятунку в ін. країнах. Значні переселення А. до Російської імперії відбулися після розгрому антиосманського повстання 1914 р. і геноциду А., що слідував за ним у 1915 р. Частка з них (селяни-біженці з Курського округу Туреччини) потрапила в Україну. У 1917 р. на територіях імперської Росії проживало бл. 50 тис. А. Під тиском влади багато хто з них прийняв православ'я. У минулому переважна більшість А. була сільськими жителями, їхнє основне традиційне заняття — землеробство, були розвинуті садівництво і виноградарство. В Ірані займалися також скотарством. А., які переселилися до Росії в 1914— 1918 pp., осіли переважно у містах (в Україні на сході та південному сході), займаючись здебільшого дрібною торгівлею (як правило, вихідці з Ірану) або (вихідці з Туреччини) ремонтом і чищенням взуття (як заняттям, що не потребує знання місцевої мови). Порівняно невелика частина А., що оселилася в сільській місцевості, займалася землеробством. У 1929—1930 pp. А. СРСР, які жили в селі, об'єднали у колгоспи, у містах — у різні артілі та кооперативи, багато хто став працювати на заводах і фабриках. У довоєнний час А. були досить злюмпенізованою масою, в якій майже ніхто не володів ані українською, ані російською мовою. Через це вони складно та повільно адаптувалися до нових умов життя. В цей період місцеві органи з роботи серед національних меншин крім задоволення побутових та культурноосвітніх потреб А. (відкриття у великих містах ассирійських класів в українських школах, лікнепів для дорослих рідною мовою та ін.) робили спроби залучити їх до землеробства шляхом наділення землею в південних р-нах України. Більшість А., які жили в Україні, зберегли громадянство іноземних держав. З часом багато хто з них повернувся в країни Близького Сходу або виїхав до Закавказзя та на Чорноморське узбережжя. Невелика кількість А., котрі залишилися в Україні, нині дуже нечисленна (2759 осіб) й розпорошена, значною мірою асимільована і фактично не становить певної етнічної спільності. Ці обставини значно ускладнюють їхнє національне відродження та розвиток в умовах незалежної України. Щоправда, у 1995 р. в Україні вже існувало 4 ассирійських товариства.

204

Представники

окремих

етносів

А Ф Г А Н Ц І (самоназва — пуштуни; на заході розселення — паштани, на сході — пахтани). Основне населення Афганістану (9,5 млн осіб) та північнозахідного Пакистану (15 млн осіб). Зберігаються численні субетнічні групи (племінні об'єднання), найбільші з яких — дуррани та гільзаї, а також вазир, афридії, шинвари, моманди, юсуфзаї, оракзак, хугіані, сафі, какарі та ін. Кількість племен, за різними джерелами, досягає 400. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Розмовляють афганською мовою (пушту або пашто) східної підгрупи іранської групи індоєвропейської родини. Розпадається на кілька діалектів, що поєднуються в дві групи: північно-східну та південно-західну. Більшість великих афганських груп — гільзаї, моманди, юсуфзаї та ін. — розмовляють на діалектах північно-східної групи. Поширена також мова дарі (фарсі-кабулі). Писемність на основі арабського алфавіту. За віросповіданням А. — мусульмани-суніти (крім групи дзадзі-шиїтів). В Україні, за даними перепису 2001 p., налічується 1008 А. (1989 р. — 360 осіб), з них у Києві — 301, Одеській обл. — 214, Харківській — 135. Рідною мовою назвали афганську 551 (55 %), українську — 60 (6 %), російську — 213 (21 %). Територією первісного розселення афганських племен був район Сулейманових гір (А. називали їх «Пуштунхва»). Поступово горяни займали долини і рівнини, підкоряючи або асимілюючи тамтешні народи, або заселяючи вільні території. У XIV—XV ст. А. розселилися до Пешаварської долини, потім до областей Дир, Сват і Баджаур. Афганський етнос сформувався в основному з утворенням перших держав XVI—XVIII ст. (князівство Акора, Гильзайське князівство, князівство племені абдалі у Гераті). А. відстояли свою незалежність в англ о-афганських війнах 1838—1842, 1878—1880, 1919 pp., що сприяло зміцненню їх етнічної спільності. Початком кризи афганської державності стала Квітнева революція 1978 р., у результаті якої утворилася Демократична Республіка Афганістан. У 1979—1989 pp. в країні перебували радянські війська. Прорадянський режим не знайшов загальної підтримки населення, і протягом 80-х років тривала громадянська війна. У 90-ті роки різні частини країни контролювалися етнічними та племінними військовими угрупованнями, найсильнішим з яких було Талібан. У 2002 р. талібів було розгромлено і встановлено центральну владу за допомогою вже

205

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

американських військ. Тривала військово-політична нестабільність і економічний крах спричинили численну еміграцію (за деякими оцінками, бл. 6 млн осіб), у тому числі й до країн СНД. Б А Л К А Р Ц І (самоназва — таулула). Корінне населення Кабардино-Балкарії. Загальна чисельність — 85,1 тис. осіб, з них 78,3 тис. — у Російській Федерації, З тис. — у Казахстані, 2,1 тис. — у Киргизії. Б. розселені по північних схилах центральної частини Кавказького хребта. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Локальні групи: балкарці, бізівгієвці, холамці, чегемці, урусбієвці чи баксанці. Мова — карачаєво-балкарська, кипчацької (західної) підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Б. — мусульманисуніти. В Україні, за даними перепису 2001 p., налічувалося 206 Б. (1989 р. — 244 особи), які проживають переважно у південносхідних регіонах України. Рідною мовою вважають карачаєвобалкарську 40 осіб, українську — 36, російську — 115 осіб. У процесі формування балкарського етносу брали участь, вірогідно, три основні етнічні компоненти: найдавніші — кавказомовне населення, іраномовні алани, які з'явилися в гірській смузі Центрального Кавказу в IV—V ст. під тиском гунів, і тюркомовні племена, можливо, кубанські болгари і, безсумнівно, кипчаки. Етнічний зв'язок з останніми підтверджується насамперед приналежністю балкарської мови до кипчацької групи тюркських мов. Зазнавши у XIII ст. поразки від монголів, частина кипчаків сховалася в горах Кавказу, де жили іраномовні алани, і частково асимілювала їх. Ще в 40-х роках XVIII ст. сучасникі писали про двомовність населення балкарських теренів, де розмовляли тюркською і «сонською» (осетинською) мовами. Глибокі етнографічні зв'язки Б. і осетинів підтверджують існування поміж ними не лише тривалих культурних зв'язків, а й участь осетинського етнічного компонента в етногенезі Б. Наявність давньотюркського етнічного елементу в етногенетичному процесі доводять деякі культурні особливості Б., зокрема, уявлення про верховне божество Гейрі (порівн. давньотюркське Генгрі), культ якого не був відомий ані народам Кавказу, ані аланам, проте був дуже поширеним у тюркських народів.

206

Представники

окремих

етносів

БАШКИРИ (самоназва — башкорт). Корінне населення Башкири' (Башкортостану). Основна частина Б. проживає у горах Південного Уралу, в степах Зауралля та у лісостепу Приуралля. Загальна чисельність — 1449,2 тис. осіб: у РФ — 1345,3 тис., у т. ч. у Башкири — 863 тис. осіб, крім того — у Казахстані (41,8 тис.), Узбекистані (34,8 тис.), Киргизстані (4,0 тис.), Таджикистані (6,8 тис.), Туркменії (4,7 тис.). Антропологічно Б. неоднорідні, з огляду на те, що їхнє формування відбувалося у зоні інтенсивних контактів представників європеоїдної та монголоїдної рас. Частина Б. належить до субуральського типу проміжної уральської раси, ін. частина — до східноєвропейського типу середньоєвропейської раси і третя — до типу південносибірської раси. Мова — башкирська, західної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї; поширені також татарська та російська мови. Віруючі Б. — мусульмани-суніти. В Україні, за даними перепису населення 2001 p., налічувалося 4253 Б. (1989 р. — 7402 особи), зокрема у АР Крим — 728, Донецькій обл. — 662, Дніпропетровській — 337, Ауганській — 299, Одеській — 274, Харківській — 202, Запорізькій обл. — 199, м. Києві — 198 осіб. Вважає рідною мовою башкирську 843 (20%) особи, українську — 336 (8 %), російську — 2920 (67 %), кримськотатарську — 24 особи. В Україні існує національно-культурне товариство Б., яке є основним осередком збереження башкирської етнічності в країні. У формуванні Б. вирішальну роль відіграли тюркські скотарські племена південносибірсько-центральноазіатського походження, які до приходу на Південний Урал деякий час кочували у приаральсько-сирдар'їнських степах, вступаючи в контакти з печенізько-огузькими і кимако-кипчацькими племенами; тут їх у IX ст. фіксують писемні джерела. З кін. IX — поч. X ст. жили на Південному Уралі та довколишніх степових і лісостепових просторах. Назва народу башкорт відома з IX ст. і більшістю дослідників етимологізується як «головний» (баш-) + «вовк» («корт» в огузько-тюркських мовах), «вовк-ватажок» (від тотемічного героя-першопредка). Останні роки деякі дослідники схиляються до думки, що в основі етноніму — ім'я відомого з писемних джерел воєначальника першої пол. IX ст., під проводом якого Б. об'єдналися у військово-політичний союз і почали освоювати сучасний терен розселення. Інша назва Б. — іштек/істек, імовірно, також була антропонімом. Ще у Сибіру, Саяно-Алтайському нагір'ї й Центральній Азії давньобашкирські племена відчували деякий вплив тунгусо-ман-

207

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

чжурів і монголів, що відбилося на мові, зокрема на родоплемінній номенклатурі, та антропологічному типі Б. Прийшовши на Південний Урал, Б. частково витиснули, частково асимілювали місцеве фінно-угорське та іранське (сармато-аланське) населення. Тут вони, вочевидь, зіткнулися з деякими давньомадярськими племенами, чим можна пояснити змішування їх у середньовічних арабських та європейських джерелах із давніми угорцями. До кінця першої третини XII ст. — часу монголо-татарської навали — процес формування Б. етносу переважно закінчився. У Х — поч. XIII ст. Б. перебували під політичним впливом Волзько-Камської Болгарії, сусідили з кипчако-куманами. У 1236 р. після завзятого опору Б. одночасно з болгарами були скорені монгол о-татарами і приєднані до Золотої Орди. Іслам у XIV ст. став панівною релігією, про що свідчать віднесені науковцями до того часу мусульманські мавзолеї та нагробні епітафії. Разом з ісламом Б. запозичили арабську писемність, почали залучатися до арабської, перської (фарсі), а згодом і тюркомовної писемної культури. У добу монголо-татарського панування до складу Б. улилися деякі болгарські, кипчацькі та монгольські племена. Після падіння 1552 р. Казані Б. прийняли російське підданство (1552—1557 pp.), що було оформлено як акт добровільного приєднання. Б. обумовили право володіти на вотчинних началах своїми землями, жити за своїми звичаями та релігією. Царська адміністрація піддавала Б. різноманітним формам експлуатації. У XVII і особливо у XVIII ст. Б. неодноразово піднімали повстання. У 1773—1775 pp. опір Б. було придушено, у 1789 р. в Уфі було засновано Духовне управління мусульман Росії. До його компетенції було віднесено реєстрацію шлюбів, народження та смерті, врегулювання питань успадкування і розподілу сімейного майна, релігійні школи при мечетях. Одночасно царські чиновники отримали змогу контролювати діяльність мусульманського духівництва. Протягом XIX ст., незважаючи на захоплення башкирських земель та ін. акти колоніальної політики, поступово налагоджується господарство Б., відновлюється, а згодом помітно збільшується чисельність народу, що до 1897 р. подолала межу 1 млн осіб. Наприкінці XIX — на поч. XX ст. відбувається подальший розвиток освіти, культури, підйом національної самосвідомості. Після Лютневої революції 1917 р. Б. вступили в активну боротьбу за створення власної державності, що ознаменувалося

208

Представники

окремих

етносів

20 березня 1919 р. укладанням «Угоди Російського робітничоселянського уряду з Башкирським урядом про радянську автономію Башкирії». Внаслідок цього утворилася Башкирська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (БАРСР). У 1929 р. писемність Б. було переведено з арабської графіки на латиницю, а 1939 р. — на кириличну графічну основу. Внаслідок Першої світової та Громадянської воєн, посухи й голоду 1921—1922 pp. чисельність Б. зменшилася майже вдвічі й на кінець 1926 p., після сприятливих для демографічного зростання 1923—1926 pp., становила 714 тис. осіб, у БАРСР у сучасних межах — 584,8 тис. осіб. Негативно позначилися на чисельності Б. наслідки посухи і голоду 1932—1933 pp., репресій 30-х років, великі втрати у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 pp., а також асиміляція Б. татарським і російським населенням. Дореволюційна чисельність Б. була повторена лише у 1989 р. Відбувається міграція Б. поза межі республіки, де вже проживає до 40 % загальної кількості етносу. БЕЛУДЖІ (самоназва — балуч, балоч). Народ, що живе на півдні Пакистану (Белуджистан, частково Синд). Живуть також в Ірані, Афганістані, Туркменії та Таджикістані, арабських країнах (Катарі, Омані та ін.). Загальна чисельність — 4400 тис. осіб, у т. ч. у Пакистані — 3,1 млн, Ірані — 1 млн, Афганістані — 170 тис. (щоправда, значна кількість Б. залишила Афганістан у 1990-ті роки), у країнах СНД (переважно у Центральній Азії) — бл. 22 тис. осіб. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Розмовляють мовою балучі північно-західної підгрупи іранської групи індоєвропейської родини. Діалекти об'єднуються у східну та західну групи (іноді окремо виділяється діалект белуджів Туркменії та Таджикістану). Поширені також мови перська, дарі, пушту, туркменська, російська. Писемність на основі арабської графіки. Б. — переважно мусульмани-суніти із залишками язичницьких вірувань. За переписом населення 2001 р., Б. в Україні налічувалося 31 особа (1989 р. — 45 осіб), з них у Києві — 13, решта розпорошені. Вважають рідною мовою балучі 16 осіб, українську — 6, російську — 7. Б. прийшли з півночі на терен сучасного Белуджистану у І тис. н. е. Тут вони вступили в контакти з місцевим дравидійським (брагуї), індоарійським та іранським населенням. Із зростан14 — 4-1649

209

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ням чисельності Б. розселялися на схід. У XVI—XVII ст. на території Белуджистану виникло декілька князівств, правителі яких перебували в залежності від Великих Моголів, іранських та афганських держав. У сер. XIX ст. західний Белуджистан увійшов до складу Ірану, а східний потрапив під владу Великої Британії; з 1947 р. — у складі Пакистану. Ліквідація окремих князівств, об'єднання їх у 1970 р. в єдину провінцію Белуджистан сприяли етнічній консолідації та зростанню національної самосвідомості Б. Пакистану, незважаючи на збереження племінного розподілу. БУРЯТИ (самоназва — бурят, буріят). Корінне населення Бурятії, Усть-Ординського Бурятського АО Іркутської обл. та Агінського Бурятського АО Читинської обл. Загальна чисельність — бл. 500 тис. осіб; у Росії — 421 тис. (1989 р.), у т. ч. у Бурятії — 249,5 тис. осіб. За межами Росії — у Монголії (70 тис.) і невеликі групи на північному сході Китаю. Належать до центральноазійського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — бурятська, північної підгрупи монгольської групи алтайської сім'ї. Більша частина Б. (забайкальські) до 1930 р. використовувала давньомонгольську писемність, з 1931 р. — писемність на основі латинської, а з 1939 р. — кириличної графіки. Більша частина західних Б. вважається православними, проте зберегли шаманство, віруючі у Забайкаллі — ламаїсти. В Україні, за переписом 2001 p., налічується 391 Б. (у 1989 р. — 849), які розселені переважно у містах. Вважають рідною мовою бурятську — 41 (10 %), українську — 35 (8 %), російську — 312 (79 %). Етнічна історія. Окремі протобурятські племена сформувалися в неоліті та в епоху бронзи (2500—1300 pp. до н.е.). Починаючи з III ст. до н. е. населення Забайкалля та Передбайкалля послідовно входило до складу центральноазіатських держав — хунну, сяньбі, жуженів та ін. тюрків. У VIII—IX ст. регіон Байкалу являв собою частину Уйгурського ханства. Основними племенами, що жили тут, були курикани та байїрку-байєгу. Новий етап історії починається у X ст. з утворенням імперії кіданів (ляо). З цього часу відбувається поширення монгольських племен у Прибайкаллі та його монголізація. У XI—XIII ст. регіон опинився в зоні політичного впливу власне монгольських племен Триріччя — Онона, Керулена і Толи — і створення єди-

210

Представники

окремих

етносів

ної Монгольської держави. Після формування адміністративновійськової системи управління та інститутів державного апарату, а також реорганізації армії Бурятія була включена до «корінного уділу» держави, а все населення втягнуто у загальномонгольське політичне, господарське та культурне життя. Б. змушені були брати участь у завойовницьких походах Чінгісхана та його спадкоємців. Після розпаду імперії Монгольська держава продовжувала існувати. Забайкалля і Передбайкалля залишалися в її складі як невід'ємна частина, а трохи згодом являли собою північну окраїну ханства Алтан-ханів, яке на поч. XVIII ст. розділилося на три ханства — Сецен-ханівське, Дхасакту-ханівське і Тушету-ханівське. Етнонім «Б.» (буріят) уперше згадується в монгольському творі «Таємне сказання» (1240) поряд з такими племенами, як баргути, баяути, хорі-тумати, булагачини, кемемучини та ін., що пізніше увійшли до складу бурятського етносу. На поч. XVII ст. основна частина населення Бурятії (забайкальська) являла собою компонент монгольського суперетносу, що сформувався в XII—XIV ст., а ін. частина (передбайкальська) становила етнічну групу останнього. У сер. XVII ст. Бурятію було приєднано до Росії, у зв'язку з чим території по обидва боки Байкалу відокремилися від Монголії. В умовах російської державності почався процес консолідації різних груп і племен. Чинниками цього процесу послужили нове адміністративно-політичне управління, входження до російських господарчо-економічної та соціальної систем, етнокультурний вплив росіян. У підсумку до кін. XIX ст. утворилася нова спільнота — бурятський етнос. Крім власне монголо-бурятських племен булагатів, ехіритів, хонгодорів і тхорів до нього увійшли численні групи халха-монголів і ойратів, а також тюркські та тунгуські елементи. Завершальним етапом процесу консолідації стали розвиток і зміцнення нац. самосвідомості, що виразилося в етнонімі «Б.», який поширився на «російських мунгалів». В адміністративному плані Б. входили до Іркутської губ., у складі якої 1851 р. було виділено Забайкальську обл. За «Статутом з керування інородцями» (1822 р.) Б. підрозділялися на осілих і кочових, керувалися степовими думами та інородницькими управами. Із сер. XVII до поч. XX ст. чисельність Б. збільшилася з 27,7 тис. до 300 тис. осіб. Після революції 1917 р. були утворені Бурят-Монгольська автономна обл. у складі Далекосхідної республіки (1921) і Бурят-Монгольська автономна обл. у складі РРФСР (1922). У 1923 р. 14*

211

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

вони об'єдналися в Бурят-Монгольську АРСР у складі РРФСР. До неї увійшла територія Прибайкальської губ. з російським населенням. У 1937 р. зі складу Бурят-Монгольської АРСР був виведений ряд р-нів, з яких утворили бурятські автономні округи — Усть-Ординський та Агінський; при цьому деякі р-ни з бурятським населенням були виділені зі складу автономій. У 1958 р. Бурят-Монгольська АРСР перетворена на Бурятську АРСР, у 1992 р. — на Республіку Бурятія. ВЕПСИ (самоназва — бепс, вепсь, людинікад, тягалажет). Дореволюційна російська назва — чудь. В. проживають групами на півдні Карелії (південно-західне узбережжя Онезького оз.), у північно-східних р-нах Ленінградської обл. і північно-західних р-нах Вологодської обл. Загальна чисельність — 12,5 тис. осіб, з яких 49,6 % мешкають у Карелії. Належать до біломоро-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — вепська, прибалтійсько-фінської підгрупи фінноугорської групи уральської сім'ї; має три діалекти: північний (шелтозерський, південно-західне узбережжя Онезького оз.), середній (північний схід Ленінградської обл. і Бабаєвський р-н Вологодської обл.) і південний (єфимівський, Бокситогорський р-н Ленінградської обл.). В. двомовні; більшість розмовляє російською мовою; вепську мову вважають рідною 37,5 % В. у Карелії і 69,6 % у Ленінградській обл. Віруючі — православні. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 281 В. (1989 р. — 169 осіб), які розпорошені і компактно не проживають. Вважають рідною мовою вепську 3 %, українську — 66, російську — 22 %. Етнічна історія. В. на своїй етнічній батьківщині розселені у південно-східній частині території, розташованої між трьома найбільшими північними озерами — Онезьким, Ладозьким і Білим (обл. Міжозер'я), черезсмужно з російським населенням. На південно-західному узбережжі Онезького оз. живуть північні (прионезькі) В. У горішній та середній течії р. Ояти, у р-ні витоків річок Капши та Ори, а також у горішній течії р. Іводи живуть середні В. У верхів'ях р. Ліди по південних схилах Вепсівської височини (північний відріг Валдайської височини) розмістилися південні В. Ареал розселення В. у минулому був більшим, але зменшився внаслідок асиміляції — обрусіння. Сукупність наявних даних недостатня для остаточного розв'язання питання про походження

212

Представники

окремих

етносів

В. Очевидно, немає підстав шукати прямих предків В. серед населення краю доби неоліту і раннього металу, а також раннього залізного віку. Однак деяка участь цих племінних груп в етногенезі В. є цілком можливою. Вважається, що за походженням В. пов'язані з формуванням ін. прибалтійсько-фінських народів і що вони відокремилися від них, імовірно, у другій пол. І тис. н. е., а до кінця цього тисячоліття розселилися у південно-східному Приладожжі. Курганні могильники X—XIII ст. можна визначити як давньовепські. Свою давню самоназву «вепси» В. у XX ст. переважно вже не пам'ятали, а називали і називають себе тепер людинікад (однина — людиник) чи навіть тягалажет («тутешні»). Лише серед південних і деяких груп середніх В. у недавньому минулому ще зберігався давній етнонім «бепс», «вепсь». Етнонім «вепси» знову поширився серед В. у радянські часи у зв'язку із заходами щодо національно-культурного будівництва. Під своїм древнім ім'ям В. відомі фінам, естонцям і карелам. До 1917 р. офіційно (у документах, переписах і т. п.) В. називали чуддю. У побутовій російській мові використовувалися назви чухари, кайвани (які мали зневажливий відтінок). Найраніші згадки про В., вірогідно, датуються VI ст. н. е. (остготський історик Йордан пише про плем'я «вас»). Арабська історична традиція, починаючи з Ібн Фадлана (X ст.), згадує етнонім вісу (ваги, icy). Руські літописи (з XI ст.) називають цей народ весью. Західноєвропейські джерела (Адам Бременський у XI ст. і Саксон Граматик у XII ст.) повідомляють про народ вісіннус чи віззі. Російські писарські книги, житія святих та ін. джерела частіше знають древніх В. під ім'ям «чудь». На основній етнічній території (у Межозер'ї) В. жили з кін. І тис. протягом усіх наступних епох. Під впливом різноманітних чинників вони поступово перемістилися у східну частину цього р-ну. Разом з тим окремі групи В. залишали основну етнічну територію. У XII—XV ст. значні групи В. вступили в контакти із зустрічною міграцією карелів. У результаті В. влилися до складу карельського етносу, взявши участь у творенні субетнічних груп карелів — людиків і ліввиків (меншою мірою). Відносно пізніші вепські переселенці не піддалися карелізації й утворили групу північних В. Внаслідок міграції В. на північний схід — в Обоніжжя та Заволоччя — виникли розсіяні вепські групи, сукупність яких у російських історичних джерелах називалася заволоцькою чуд-

213

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

дю, а у скандинавських та англосаксонських писемних пам'ятках дістали назву «Бйармія». Східні з цих груп взяли участь у формуванні західних комі. Інші були асимільовані в процесі слов'янської колонізації. Основна частина В. до останньої третини XV ст. жила в межах Обонізької п'ятини Новгородської республіки. Після приєднання Новгорода до Російської держави В. були включені до числа державних (черносошних) селян; частина В. (південні та середні) потрапили у приватне поміщицьке землеволодіння. На поч. XVIII ст. північні В. виявилися приписаними до Олонецьких (Негрівських) металургійних і збройних заводів, а частина — до Лодейнопольської суднобудівної верфі. В. брали участь у селянських рухах (наприклад, у Кижському повстанні кін. 60 — поч. 70-х років XVIII ст.). У кін. XIX — на поч. XX ст. були спроби створити вепську писемність, які не увінчалися успіхом. Після 1917 р. у місцевостях з відносно компактним розселенням В. були створені вепські р-ни, а також: вепські сільради. У 20—30-ті роки XX ст. в адміністративному апараті цих р-нів висувалися представники вепської народності. У кін. 30-х років почалось упровадження викладання вепської мови (алфавіт на основі лат. графіки) і низки навчальних предметів цією мовою у початковій школі. Після Другої світової війни вепські р-ни, колгоспи і т. п. були ліквідовані. У розселенні В. та адміністративному поділі теренів їх проживання склалися несприятливі умови для процесів консолідації й етнічного відновлення. Місця проживання В., як правило, знаходяться далеко від адміністративних центрів р-нів. Відсутній прямий зв'язок між різними В. теренами, економічний потенціал цих земель незначний. З кін. 80-х років у деяких школах знову почали викладання вепської мови. Видано вепський буквар. В'ЄТНАМЦІ (самоназва — кинь, в'єт). Основне населення В'єтнаму (53 млн осіб). Живуть також у Таїланді (40 тис.), Лаосі (50 тис.), Камбоджі (320 тис.), США (270 тис. осіб), Китаї, Канаді та ін. країнах. Загальна чисельність — 54 млн осіб. Належать до південноазійської раси. Мова — в'єтнамська, в'єт-мионзької групи австроазійської сім'ї. Писемність на основі латинського алфавіту. Серед більшості віруючих В. поширений буддизм, який тісно пов'язаний з даосизмом, конфуціанством, культом предків; є католики, протестан-

214

Представники

окремих

етносів

ти, на півдні — прихильники синкретичних релігій. Традиційне заняття — орне поливне землеробство. Набуло поширення морське та річкове рибальство. Ремесла — ковальське, гончарне, ткацьке, а також плетіння. Сучасні В. працюють у промисловості та на транспорті. В Україні здебільшого займаються торгівлею. За переписом 2001 р., в Україні налічується 3850 В. (1989 р. — 472), з них у Харківській обл. — 2440 (63 %), Києві — 469, решта розпорошена по великих містах. Кількість В. за 10 років збільшилася принаймні у 8 разів, оскільки останнім часом зросла транзитна міграція В. через Україну. Вважають рідною в'єтнамську мову 94 % В. Етнічна історія. У сер. І тис. до н. е. племена в'єт (китайською — юе) населяли басейн річок Сіцзян і Хонгха; серед них найчисленнішою та найрозвинутішою була група лакв'єтів. Безпосередні предки В. — племена епохи бронзи. У IV—III ст. до н. е. вони склали ядро племінного союзу Ван-ланг, який 267 р. до н. е. був розгромлений племенами тейау. На терені Північного В'єтнаму виникла їхня держава Аулак, але самі тейау були асимільовані лакв'єтами. У той час сформувався в'єтнамський етнос. У 207 р. до н. е. держава Аулак була включена до складу держави лакв'єтів Намв'єт, у 111 р. до н. е. захопленої Китаєм. В. зазнали істотного впливу китайської культури. На поч. X ст. н. е. незалежність В. було відновлено; створилася в'єтська централізована держава Дайв'єт. Процеси національної консолідації тривали у XVII—XVIII ст. всупереч експансії Китаю, а у 1858— 1884 pp. в Індокитаї було встановлено французьке панування. У 1940—1945 pp. територію Індокитаю окупували війська Японії. По закінченні війни було проголошено Демократичну Республіку В'єтнам, яка протягом 1945—1954 pp. відстоювала свою незалежність у війні проти Франції. З 1956 р. країна була поділена на дві частини — північну та південну; північ трималася прорадянської, а південь — проамериканської орієнтації. З 1965 р. у Південному В'єтнамі перебували американські війська, які допомагали у боротьбі з прокомуністичним партизанським рухом, проте їм не вдалося подолати опір місцевого населення, і 1973 р. вони були виведені. У 1975 р. уряд Південного В'єтнаму було повалено, а у 1976 р. утворено єдину Соціалістичну Республіку В'єтнам. Перша половина та середина 70-х років минулого століття — пік масової еміграції, особливо до США, зумовленої переважно політичними причинами. Основна маса мігрантів з В'єтнаму займається торгівлею та підприємницькою діяльністю.

215

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ГОЛЛАНДЦІ (самоназва — нідерланден). Основне населення Нідерландів (15 млн осіб). Проживають також у Бельгії, Німеччині, США, Великій Британії, Суринамі, ПАР. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — нідерландська західногерманської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Більшість віруючих — протестанти-кальвіністи. В Україні, згідно з переписом 2001 p., проживає 139 осіб, 48 % відсотків з яких розмовляє російською мовою, рідною та українською — приблизно по 25 %. Попереднім переписом Г. в Україні не фіксуються, тому сучасні дані щодо рідної мови викликають сумнів. Етнічна історія. Найдавнішим письмово зафіксованим етносом на терені Нідерландів і Бельгії були кельти. З їх числа відомі белги, у писемних джерелах часто згадуються їхні племена — меапи — у Брабанті та по берегах Рейну, морипи — на узбережжі Фландрії. Ще до масового переселення германців у Центральну та Західну Європу в Нідерландах вже жили германські племена, що прийшли сюди зі сходу задовго до походів Цезаря. Областями розселення кельтських племен були здебільшого південні р-ни суч. Нідерландів і Бельгії, германці ж селилися переважно північніше і далі на схід. Серед останніх найвідоміші фризи, які зайняли спочатку узбережжя Північного моря між оз. Флево і р. Емс, а в наступні століття поширилися далі на захід — у нинішні провінції Північну Голландію, Гельдерланд, Утрехт до Зеландії включно. Майже одночасно з фризами в Голландію зі сходу переселилося плем'я батавів, яке відіграло важливу роль в етногенезі голландців. Батави заселили о-ви, утворені устями Рейну і Маасу, і прибережну смугу поміж цими ріками. Помітний слід в етнічній історії народів Нідерландів і Бельгії залишило римське панування над Галлією (І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Особливо велике його значення для тих частин країни, що були включені до складу Римської імперії й піддалися романізації (південна частина Бельгії). Ці області, заселені кельтськими племенами белгів, входили до складу римської провінції Бельгіки. Римські завойовники будували в країні дороги, мости, греблі. Перші канали, що з'єднують ріки, були прориті римлянами. Під час археологічних розкопок усюди в Голландії та Бельгії знаходять сліди римської культури. Пануванню римлян поклав край потужний потік германських племен у IV—V ст. н. е.

216

Представники

окремих

етносів

Наприкінці III ст. н. е. вперше в історичних джерелах згадуються франки. Вони заселили північні обл. Нідерландів і Бельгії, рухаючись зі сходу, очевидно, під тиском саксів. На території Нідерландів жили переважно салічні франки, що об'єднали під своїм началом багато племен, у тому числі й батавів. Упродовж IV—V ст. вони пересувалися все далі на захід. Вже в IV ст. франки на півдні досягли нинішнього кордону, що відокремлює романські мови від германських. На сході їхніми сусідами стали саксонські племена, які жили тут аж до р. Ейссель. Військовий опір римлян дедалі помітніше слабшав. У V ст. останні римські легіони були виведені з Галлії. На місці колишньої галло-римської обл. утворилася держава франків, що стала згодом однією із наймогутніших у Західній Європі. За Карла Великого (768—814) Франкська держава, християнізована ще з V ст., скорила фризів і саксів і примусила їх до прийняття християнства. Саксів масами переселяли у Франкську державу, а землі їх роздавали франкам. Фризи аж до XIV ст. підкорялися місцевим племінним вождям. Тут так і не прищепилися кріпосницькі відносини і було найбільше число вільних селян — дрібних орачів (кенемерів). Після смерті Карла велика імперія франків розпалася. У середні віки на території сучасних Нідерландів і Бельгії знаходилося безліч самостійних герцогств, графств і вільних міст. Посиленню влади графів і герцогів чимало сприяли набіги норманів у IX—X ст. Графства самостійно організовували захист проти них і могли протиставити центральній владі свої військові загони. Найрозвинутішими економічно були графства Фландрія і Голландія. Вигідне їх положення на перехресті важливих торгових шляхів сприяло розвитку торгівлі, виникненню і зміцненню міст (Гента, Брюгге, Антверпена, Льєжа). Розквіт ремесел, насамперед вовняного, і торгівлі, а також необхідність боротьби проти Франції гуртували населення фламандських обл. Формування фламандського етносу відбувалося переважно на основі франкських племен з домішкою кельтів і саксів. Головна роль у додаванні сусіднього з фламандцями валлонського етносу належала нащадкам белгів, підданих романізації. У приморських обл. Нідерландів — Голландії, Зеландії та Утрехті — було розвинуте судноплавство, риболовля. Наприкінці XV — поч. XVI ст., після переміщення торгових шляхів з півдня на північ, приморські міста Голландії опинилися на найваж-

217

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ливіших торгових шляхах і розгорнули величезну посередницьку торгівлю. У цих провінціях почав формуватися голландський етнос, до складу якого ввійшли нащадки германських племен франків, саксів, фризів і залишків кельтських племен. У XV ст. значна частина земель нинішніх Бельгії та Нідерландів опинилася під владою бургундських герцогів, що поклали початок об'єднанню розрізнених обл. У XV ст. уперше були скликані Генеральні штати — збори представників станів. Приблизно у той самий час оформилася загальна для всіх провінцій назва «Нідерланди» («Низькі землі»). Області, що складали нідерландські володіння бургундських герцогів, не були єдиними в етнічному відношенні. Особливо значними були розбіжності в південних провінціях, де поруч жили романомовні валлони і германомовні фламандці. З часу бургундського панування в нідерландських провінціях існувала двомовність, при цьому фламандська мова більше вживалася в ділових і торгових колах, а французька — в галузі науки та культури. У 1477 р. усі обл., об'єднані під загальною назвою «Нідерланди», які включали в себе, крім сучасних Нідерландів, також Бельгію та Північну Францію, перейшли під владу могутньої династії Габсбургів. Карл V (1519—1555) об'єднав під єдиним скіпетром Німеччину, Іспанію та Нідерланди. Введення іспанцями у Нідерландах інквізиції для розправи з протестантами, грабунки та сваволя іспанських солдатів 1568 р. спровокували загальне повстання, що перейшло в організовану громадянську війну. Її очолив один із представників нідерландської знаті принц Вільгельм Оранський, згодом проголошений статхоудером (намісником). Довгі роки завзятої боротьби Нідерландів з Іспанією — одна з найблискучіших, але й найкривавіших сторінок їх історії. У 1579 р. за Утрехтською угодою відбулося об'єднання північних голландських провінцій: Голландії, Зеландії, Гельдерланду, Утрехту і Гронінгену, а трохи пізніше до них приєдналися Оверейсель і Фрисландія. Південні провінції, виснажені та сплюндровані тривалою війною, що відбувалася переважно на їхній землі, не увійшли до цього союзу; певні етнічні розбіжності збіглися з прокатолицькими симпатіями на півдні та іншим складом еліти, в якій переважала аристократія. У 1581 р. Генеральні штати північних провінцій проголосили створення Республіки Сполучених провінцій. У 1609 р. Іспанія змушена була визнати незалежність Сполучених провінцій, а

218

Представники

окремих

етносів

1648 р. мирний договір з Іспанією остаточно узаконив утворення в Нідерландах незалежної самостійної держави. Це закріпило соціальні зрушення й тенденції попереднього часу, які перетворювали Північні Нідерланди на буржуазне суспільство з домінуванням в економіці ринкових відносин. Після нідерландської революції фламандський народ виявився роз'єднаним між двома державами: частина фламандців увійшла до складу Сполучених провінцій Нідерландів, частина ж разом із романським населенням колишніх Нідерландів — валлонами — залишилася під владою Іспанії. З цього часу політична історія двох країн — Нідерландів і Бельгії — пішла різними шляхами. У Нідерландах особливо розвинутими в промисловому відношенні були провінції Північна Голландія та Південна Голландія; у них було зосереджено 2/3 усього населення країни. Голландська буржуазія займала панівне становище в Сполучених провінціях. Тому починаючи із сер. XVII ст. поняття «Нідерланди» і «Голландія» нерідко збігалися. У XVII ст. сформувалася і поширилася майже у всіх провінціях нідерландська літературна мова, в основу якої лягли діалекти голландських провінцій, переважно франкські за походженням. На той час голландці стали передовою нацією Європи. Морські подорожі голландців започаткували утворення великих колоніальних володінь Нідерландів. У 1602 р. була створена голландська Ост-Індська компанія, а в 1621 р. — Вест-Індська компанія, Нідерланди захопили Індонезію, Суринам (голландську Гвінею) і о-в Кюрасао в Америці, землі на півдні Африки і незабаром перетворилися на найбільшу морську, колоніальну й торгову державу. Однак панівне становище Нідерландів в економічному та політичному житті Західної Європи тривало лише до кін. XVII ст. Причина швидкого занепаду Голландії полягає в однобокому розвитку нідерландської економіки: посередницька торгівля і колоніальний грабіж за відставання промисловості. Суттєвою була також обмеженість ресурсів та невеличка територія. У боротьбі з Англією та Францією за економічне домінування голландська буржуазія була переможена і втратила частину своїх колоній. Невдала війна з Англією (1780—1783 pp.) остаточно звела Нідерланди до статусу другорядної держави. З кін. XVII ст. до другої пол. XX ст. населення країни майже не збільшувалося, досягнувши стабільної та оптимальної соціально-демографічної структури.

219

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Упродовж XVIII—XIX ст. поряд із посиленням економічних і культурних зв'язків між провінціями відбувалася подальша національна консолідація нідерландців. Етнографічні групи, що зберігалися тут з періоду Середніх віків, поступово втрачали своєрідність у побуті й зливалися з голландцями — ядром нідерландської нації. Цим етнічним процесам сприяли і переміщення населення всередині країни, спричинені великими роботами з осушення та освоєння нових обл. Так, вже в XVIII ст. східні провінції країни (Дрент, Оверейсель), населені колись нащадками саксів, стали цілком голландськими внаслідок заселення великих пустищ і болотистих місцевостей вихідцями з голландських і фламандських провінцій. Асимілювали голландці й населення північно-західних обл. країни, раніше заселених фризами і ще в XIX ст. відомих у літературі під назвою Західна Фрисландія. Цілком злилися з голландцями зеландці (жителі провінції Зеландія), що у даний час зберігають лише деякі своєрідні риси матеріальної культури. Нарешті, фламандці Нідерландів, понад три століття відділені політичними кордонами від споріднених з ними за мовою й походженням фламандців Бельгії, зливаються з дуже близькими за мовою та культурою голландцями в єдину націю. У післявоєнний час етнічна структура Нідерландів поповнюється представниками численних етнічних і расових меншостей, що іммігрували до країни з колишніх колоній (переважно Суринаму та Індонезії). Велику кількість мігрантів зумовлює також дуже ліберальне законодавство. ДАРГИНЦІ (самоназва — дарган, дарганти). Корінне населення Дагестану, населяють середню його частину, гірську та передгірську зони. До Д. відносять також кайтагців та кубачинців, які зберігають суттєву етнічну своєрідність; загальна чисельність Д. — 365 тис. осіб, з яких у Дагестані — 280,4 тис., а у Російській Федерації загалом — 353,3 тис. осіб. Мова — нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї; найважливіші діалекти — акушинський, цудахарський, урахінський (хюркілінський), сирхінський, мекегінський, хайдакський, муерінський, губденський, кадарський, кубачинський, чиразький, мегебський. Писемність на кириличній графічній основі. Віруючі Д. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — тваринництво (вівчарство), хліборобство, садівництво та овочівництво. Розвинуті ремесла: ювелірна та зброярська справи, сукнарство,

220

Представники

окремих

етносів

гончарство, обробка деревини, шкіри. В основі традиційного соціального об'єднання — селищні громади. Система спорідненості арабського типу. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1610 Д. (1989 р. — 1550 осіб), з яких рідною мовою вважають даргинську 25 %, російську — 59, українську — 12 %. Розселені розпорошено переважно по південно-східних регіонах України.

Етнічна історія. Ареал етногенезу Д. у І тис. до н. е. —

приморська і передгірна частина Дагестану на північ від Дербента (Кайтагу) до Махачкали і нині заселена Д. гірська частина. Д. входили до складу Кавказької Албанії, а потім союзу племен гунів і Хазарського каганату. З VII ст. завзято опиралися навалам арабів. До IX ст. (у зв'язку з подіями VI—VII ст.) належать перші писемні свідчення (Белазурі, ал-Масуді та ін.) про Кайтагу і Зиріхгеране (Кубачі) в арабських літописах. Уперше етнонім Д. згадується в XV ст. у коментарях даргинською мовою вченого зі Лкушу до арабського рукопису. Етимологію етноніма Д. деякі вчені пов'язують з розташуванням земель Д. у важкодоступних, «внутрішніх» місцях (дарг — внутрішній). У XIV ст. Д. боролися проти Тимура, який, за свідченням літописців, розбив їх; у 1742 р. взяли активну участь у розгромі володаря Ірану Надир-шаха. У XIV ст. серед Д. встановився іслам. Розвивалася наука (у рамках арабської науки і богослов'я). До поч. XIX ст. на терені Д. знаходилося Кайтагське уцмійство, низка союзів сільських громад (у гірських селищах), частково — Тарківське шамхальство. У 1813 р. за Гюлістанським договором між Росією та Іраном Д. у складі Дагестану увійшли до складу Росії. Вони взяли участь у визвольній боротьбі горян Дагестану і Чечні під проводом Шаміля (1834— 1859 pp.), були учасниками антиколоніального повстання 1877 р. Аул Цудахар був взятий російськими військами штурмом лише після того, як артилерія зруйнувала його вщент. У 1860 р. на терені Д. був утворений Даргинський округ; частина селищ увійшла до складу Кайтаго-Табасаранського і Кюрінського округів. У роки революції та Громадянської війни посилився національний рух. Д. першими в Дагестані виступили проти генерала Денікіна. З 1921 р. Д. у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан). У радянський час сформувалася літературна мова на основі акушинського діалекту. До 1928 р. користувалися загальнодагестанською системою письма на араб-

221

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ській графічній основі (аджам), у 1928—1938 pp. мали писемність на латинській основі, а після цього — на кириличній. ДОЛГАНИ (самоназва — долган, тиа-кіхі, саха). Народ, який проживає в Таймирському (Долгано-Ненецькому) АО Красноярського краю. Загальна чисельність — 6,9 тис. осіб. Належать до північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — долганський діалект якутської мови (чи окрема мова якутської підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї). Традиційні вірування — анімізм, шаманство, поширилося православ'я. Традиційні заняття: оленярство, полювання на дикого північного оленя і хутрового звіра, рибальство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 26 Д. (1989 р. — 182 особи), з яких вважали рідною мовою російську 10 осіб, долганську — 4, українську — 2. Остаточне оформлення Д. як самостійного етносу відбулося на поч. XX ст.; провідну роль в етногенезі Д. відіграли евенки. Основу Д. етносу склали чотири евенкійські (тунгусомовні) родові групи: долган, донготе, едян і каранто. Упродовж XIX — поч. XX ст. до складу Д. увійшли також окремі роди якутів, енців, ненців та російських старожилів Таймира, т. зв. затундрених селян. ДУНГАНИ (самоназва — лохуей, хуей; дунган — тюркська назва). Народ, який проживає переважно в долині р. Чу у Казахстані (30,2 тис. осіб), Киргизії (36,9 тис.) та Узбекистані (1106 осіб). Загальна кількість — понад 69,3 тис. осіб. Незначна частина Д. проживає в Китаї. Належать до далекосхідної раси великої монголоїдної раси. Мова — дунганська, сінотибетської сім'ї, поширені також киргизька, казахська, російська. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Д. — мусульманисуніти. Основне заняття — землеробство (рисівництво, овочівництво), тваринництво, птахівництво. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 133 Д. (1989 р. — 140 осіб), з яких вважають рідною мовою дунганську 4 особи, російську — 49, українську — 74 особи. Етнічна історія. Назва «Д.» з'явилася у китайській провінції Сіньцзян у другій пол. XVIII ст. Так називали переселенців із внутрішніх провінцій Китаю. Частина їх служила в китайській армії, частину складали торговці, ремісники, хлібороби, які поста-

222

Представники

окремих

етносів

чали армії продовольство. Д. — нащадки хуей (народ у Китаї, чисельність — 8,6 млн осіб), які переселилися до Казахстану та Середньої Азії наприкінці 70 — поч. 80-х років XIX ст. з китайських провінцій Шеньсі, Ганьсу і Сіньцзян, рятуючися від переслідувань маньчжуро-китайських правителів після придушення визвольного повстання 1861—1878 pp. Д., що живуть у КНР, називають себе «хуейцз жин»; колись термін «хуейцзу» поширювався на всі групи мусульман Китаю як внутрішніх провінцій, так і північно-західних і західних його обл.; мовою спілкування для них була китайська та її відповідні діалекти. У другій пол. XIX ст. на терени сучасних Киргизії та Казахстану переселилися три етнічні групи народності, вже відомої в російській літературі під назвою «Д.». До 1917 р. Д. найчастіше іменували «китайськими мусульманами». Самоназва Д. Киргизії та Казахстану — «лаохуейхуей» чи «чжун'юаникт». Китайці, що є сусідніми з Д., нерідко називали їх «сяо цзя» — молодша родина. Історична наука поки не може остаточно відповісти на питання про походження Д. Висловлені в китайській, західноєвропейській та російській літературі погляди щодо походження Д. не можуть бути вичерпно підтверджені історичними джерелами і являють собою лише більш-менш стрункі гіпотези. У західноєвропейській та старій російській літературі переважають дві основні думки. Відповідно до однієї з них, Д. — це «хат» (китайці), які прийняли іслам унаслідок тривалого контакту з тюркськими народами, арабами та іранцями. За іншою версією — це тюркські, арабські чи іранські переселенці, які перейняли мову, культуру і форми господарства сусіднього китайського населення. Думки, висловлені в китайській літературі, як старій, так і сучасній, загалом близькі до другої з наведених гіпотез. Радянські дослідники основне значення в етногенезі Д. надавали не сторонньому, а саме місцевому етнічному шару, що склався в самому Китаї — субстрату, насамперед північнокитайському. Роль прибульців — народів Середньої Азії, арабів, іранців та ін. — визнається неоднаковою в різних груп нинішнього етносу «хуейцзу», що формується у КНР. У північній групі (тобто серед Д. як таких) основну частину пізнього етнічного компонента становили вихідці з різних р-нів, що належать до Середньої Азії; араби й іранці значно меншою мірою вливалися до їхнього складу, і їх роль в етногенезі Д. не є значною. Така точка зору

223

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

підтверджується й постійними контактами Д. з етносами Середньої Азії. Очевидно, що процес формування етнічної спільності Д. відбувався в периферійних обл., зокрема на території північних і північно-західних провінцій Китаю — Шаньсі, Шеньсі та Ганьсу. Заселення Д. Ілійської долини почалося здавна і йшло різними темпами в різні історичні періоди. Останнє і найбільше переселення їх пов'язане з т. зв. Д. повстанням 1861—1878 pp. — останньою хвилею великої селянської війни — Тайпінським повстанням (1850—1864 pp.). Релігійне за характером, воно було спрямоване на збереження ісламу. Переселення частини Д. у 1877— 1878 і 1881—1884 pp. на територію сучасних Киргизії та Казахстану після поразки повстання було останнім його епізодом. ЕВЕНИ (самоназва — евен, тунгуси, рідше ламути). Народ, який проживає на півночі Сибіру, в деяких р-нах Магаданської та Камчатської обл., в Охотському р-ні Хабаровського краю та в північно-східних р-нах Якутії. Загальна чисельність — 17,2 тис. осіб. Належать до байкальського варіанта континентальної раси великої монголоїдної раси. Мова — евенська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. З XIX ст. навернуті до православ'я, але зберегли різноманітні форми дохристиянських вірувань (шаманство тощо). Основні традиційні заняття — оленярство та мисливство, а у тих, що живуть на узбережжі, — рибальство та морський звіробійний промисел. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 104 Е. (1989 р. — 25 осіб), з них більшість під час перепису рідну мову не вказала. Походження Е., як і споріднених з ними евенків, пов'язане з тунгуськими племенами, які в процесі переселення на північний схід Якутії, Чукотку та Камчатку поглинули коряцький та юкагирський елементи. Е. Якутії зазнали впливу якутської культури та мови. ЕВЕНКИ (самоназва — евенки), тунгуси (застаріла назва). Народ, який проживає на півночі Сибіру від Лівобережжя Єнісею до Охотського моря та від заполярної тундри до Ангари та Амура. Чисельність в Російській Федерації — 29,9 тис.

224

Представники

окремих

етносів

осіб, у Китаї — бл. 20 тис. осіб. Належать до байкальського варіанта континентальної раси великої монголоїдної раси; на півдні розселення фіксується домішка центральноазійського расового типу. Мова — евенкійська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. У мові простежуються як сліди спільності з монгольською та тюркськими мовами, так і пізніші запозичення з якутської, бурятської (у Прибайкаллі) та самодійських (на Північному заході) мов. На поч. XVII ст. Е. були навернуті до православ'я, але фактично зберегли дохристиянські вірування (анімізм, шаманство тощо). Традиційно Е. вели кочовий спосіб життя. Основні заняття — мисливство, оленярство транспортного напряму, рибальство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 48 Е. (1989 p. — 111 осіб), переважна більшість вважає рідною мовою російську. ЕНЦІ (самоназва — еннече), хантайські самоїди, карасинські самоїди, єнісейські самоїди (застаріла назва). Народ, який проживає в Таймирському AO Красноярського краю. Чисельність, за різними оцінками, від 200 до 300 осіб. Споріднені за мовою та походженням з ненцями, нганасанами, селькупами. Належать до уральської перехідної раси. Мова — енецька, самодійської групи уральської сім'ї. Віруючі Е. — православні. Основні заняття — мисливство, оленярство, рибальство. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 26 Е. (1989 р. — 1). Таке різке зростання чисельності Е. викликає деякі сумніви. В етногенезі Е. взяли участь як компоненти місцевого північно-сибірського походження, так і прибульці з південної частини Сибіру — самодійці, які асимілювали місцеве населення і сприйняли основні риси його культури. Назви деяких родів мають аналогії в селькупів, тофаларів, камасинцІв. Перша згадка про Е. у джерелах — у новгородській пам'ятці кін. XV ст. під назвою молонзеї — від монкасі-я — земля роду Монгкасі, чи Муггаді. Під цією назвою вони були відомі й у XVI ст., воно дало ім'я російському острогу Мангазея, заснованому наступного століття, у документах XVII ст. зустрічається як назва одного з енецьких родів. У XVIII — поч. XX ст. Е. називають єнісейськими, хантайськими чи карасинськими самоїда15 _ _ 4-1649

225

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ми. З кін. XVII ст. під тиском ненців з заходу і селькупів з півдня Е. відступають на схід на нижчий Єнісей і його східні притоки. Ті, хто залишився, були асимільовані ненцями. Останнє зіткнення з ненцями сталося бл. сер. XIX ст. Надалі правий бік Єнісею називався енецьким (самоїдським), лівий — ненецьким. З 30-х років XX ст. групи тундрових і лісових Е. починають кочувати разом. Сучасні Е. асимілюються ненцями і нганасанами.

І

ЄВРЕЇ ГІРСЬКІ (самоназва — джухур).

J Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність у межах І колишнього СРСР — 18,5 тис. осіб, з них у Російській Федерації — 11,3 тис. (1989 р.), у т. ч. у Дагестані — 3,6 тис., Кабардино-Балкарії — 3,2 тис., Чечні й Інгушетії — 2,6 тис. осіб. Живуть також в Азербайджані — 5,5 тис. осіб. Мова — татська (говірки махачкалинсько-нальчикська, дербентська, кубанська). Поширені аварська, кумикська, азербайджанська, удинська, вірменська мови. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Є. Г. — юдаїсти. В Україні, за даними перепису населення 2001 p., проживає 166 осіб. З них вважають рідною мовою російську 121 особа, татську — 23, українську — 12. 28 осіб (17 %) проживають у Донецькій обл., 21 особа (12 %) — у Києві, решта розпорошена по південно-східних обл. Етнічна історія. Виходячи з мовних та історичних даних, громада Є. Г. формувалася у VII—XIII ст. у перебігу імміграції євреїв із Північного Ірану, а також, можливо, із прилеглих р-нів Візантійської імперії до Азербайджану, де вони перейшли на мову навколишнього населення — татську, і (з XI ст.) далі на північ — до Дагестану. Там вони, ймовірно, асимілювали частину хозарської людності. Вже в сер. XIII ст. фламандський мандрівник В. Рубрук зазначав наявність великого числа євреїв на Східному Кавказі. Є. Г. підтримували контакти з єврейськими громадами басейну Середземного моря. Арабський історик Ібн Тагриберди (XV ст.) писав про єврейських купців «з Черкесії», які відвідували Каїр. Очевидно, внаслідок таких зв'язків у Є. Г. поширився сефардський літургійний уклад. Голландський мандрівник Н. Вітсен, який відвідав Дагестан 1690 p., знайшов там багато Є. Г., особливо у Буйпаке (поблизу сучасного м. Буйнакськ). Існувала суцільна смуга єврейських поселень на півночі сучасного Азербайджану та півдні Дагестану, між річками Дер-

226

Представники

окремих

етносів

бент і Куба. Одна з долин поблизу Дербента з центром у селищі Аба-Сава була, очевидно, заселена переважно Є. Г.; навколишнє населення називало її «Єврейська долина». У 1742 р. правитель Ірану Надир-шах зруйнував і пограбував чимало поселень Є. Г.; ті, хто врятувався від розгрому, оселилися у Кубі. У 1797 р. (чи 1799) селище Аба-Сава було знищено казикумухським ханом, ті ж, хто вцілів, укрилися в Дербентському ханстві. У першій третині XIX ст. за Гюлістанським 1813 р. і Туркманчайським 1828 р. мирними договорами з Іраном терени Дагестану і північного Азербайджану відійшли до Росії. Під час визвольної боротьби кавказьких горян під проводом Шаміля (1839—1854 pp.) мешканці багатьох єврейських аулів були навернуті до ісламу і згодом злилися з місцевим населенням. У 20—30-х роках XIX ст. помічені перші контакти Є. Г. з російськими євреями-ашкеназами, що закріпилися у 60-х роках цього століття. На поч. XX ст. у Баку, Дербенті та Кубі були відкриті школи для Є. Г. з викладанням російською мовою; поряд із релігійними у них вивчалися і світські предмети. У 1908—1909 pp. були опубліковані перші єврейські книги татською мовою. Із сер. XIX ст. встановлюються зв'язки Є. Г. з Палестиною. У 1898 р. представники Є. Г. брали участь в роботі II Сіоністського конгресу в Базелі. Перед Першою світовою війною чисельність Є. Г. у Палестині досягла декількох сотень осіб. Під час Громадянської війни частина селищ була зруйнована, і жителі переселилися до міст, переважно до Дербента, Махачкали та Буйнакська. На поч. 20-х років бл. 300 родин Є. Г. виїхали до Палестини. У другій пол. 20 — поч. 30-х років XX ст. було організовано низку колгоспів Є. Г. у Дагестані, Азербайджані, а також у Краснодарському краї та Криму. У 1928—1931 pp. писемність Є. Г. була переведена з єврейського алфавіту на латинську графічну основу, у 1938 р. — на кириличну. У 1920—1930 pp. активно розвивалася професійна література Є. Г., видавалася газета, було створено багато аматорських театральних колективів, у 1935 р. засновано професійний театр у Дербенті, у 1934 р. — ансамбль танців Є. Г. Під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. значну кількість Є. Г. (особливо в Кисловодську, П'ятигорську, Краснодарському краї, Криму) було знищено фашистами. У післявоєнний час були припинені викладання, випуск газет і літературна діяльність рідною мовою. Ці фактори прискорили процес пе15*

227

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

реходу усе більшого числа Є. Г. на російську мову (у 1989 р. 89,7 % Є. Г. заявили про вільне володіння російською мовою або вважали її рідною). При переписах населення СРСР 1970, 1979 і 1989 pp. значне число Є. Г. зарахувало себе до татів. Розвивається процес еміграції Є. Г. до Ізраїлю.

ЄВРЕЇ ГРУЗИНСЬКІ (самоназва — ебраелі).

Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність — бл. 45 тис. осіб. Проживають в Ізраїлі (бл. 30 тис.), Грузії (14,31 тис.), Російській Федерації (1172 особи), Узбекистані (210 осіб), Казахстані (186 осіб). До 70-х років XX ст. проживали переважно у Грузії. Розмовляють грузинською мовою, використовуючи її також як письмову. Серед Є. Г., зайнятих у торгівлі, сформувався жаргон ківрулі (тобто єврейський), що містить чимало коренів мови іврит. Віруючі Є. Г. — юдаїсти. Чисельність Є. Г., які проживають в Україні — 108 осіб (2001 p.), мешкають переважно у Хмельницькій обл. (40 осіб), Києві та великих містах сходу й півдня країни. Розмовляють українською — 64 %, російською — 27 %, мовою своєї національності — одна особа. Термін «грузинські євреї» утвердився в Російській імперії з поч. XIX ст. для позначення членів єврейської громади в Грузії (хоча в грузинській історичній літературі він зустрічається з XI ст.). За грузинською історичною традицією перші євреї з'явилися в Грузії після завоювання Єрусалима Навуходоносором (586 р. до н. е.). Ця традиція відбиває прибуття євреїв з Вавилонії до Грузії, південна частина якої 539 р. до н. е. увійшла до складу держави Ахеменідів. Є. Г., які у середньовічній Грузії перебували у кріпосній залежності, займалися переважно сільським господарством, а також ткацтвом і фарбуванням, частина — торгівлею та ін. відхожими промислами. Зі скасуванням кріпосного права в Грузії (1864—1871 pp.) Є. Г. стали переселятися до міст (Тбілісі, Кутаїсі та ін.) і займатися торгівлею, ремеслами — шевським, шапковим, дубильним та ін. У радянські часи частина Є. Г. була членами кооперативів шевців, шапкарів, дубильників та ін. Розпочаті в 1928 р. спроби оселити частину Є. Г. у Біробіджані та деяких р-нах Криму зазнали невдачі. За даними перепису 1897 р., у Російській імперії налічувалося понад 6 тис. євреїв, які назвали рідною грузинську мову. За переписом 1926 р., у СРСР налічувалося понад 21 тис. Є. Г., причому 96,6 % назвали грузинську мову рідною. За переписом

228

Представники

окремих

етносів

1959 р., у СРСР таких було понад 35 тис., у 1970 р. — 43 тис., з яких до кін. 70-х років бл. 70 % виїхало до Ізраїлю. ЄВРЕЇ СЕРЕДНЬОАЗІЙСЬКІ, євреї бухарські, ісроїл, (самоназва — яхуді). Етнолінгвістична група євреїв. Загальна чисельність — бл. 35,5 тис. осіб. Проживають в Узбекистані (28 369 осіб), Таджикистані (4879), Російській Федерації (1407), Казахстані (795). У місцях компактного проживання у Середній Азії розмовляють перевалено таджицькою та узбецькою мовами. В інших регіонах колишнього СРСР значною мірою русифіковані. Писемність на основі кириличної графіки. За віросповіданням — юдаїсти. В Україні на 2001 р. проживало 13 осіб, 12 з яких вважають рідною мовою російську. Мешкають переважно у Києві та Донецькій обл. Етнічна історія. Поява єврейського населення у містах Середньої Азії датується VIII—IX ст., хоча з'явилося воно там набагато раніше (за деякими даними, можливо, вже у VI ст. до н. е.). В. Бартольд вказує, що в X ст. у східноіранських обл. (у Хорасані та Маверанахрі) було більше євреїв, аніж християн. Географічні назви свідчать про існування на той час єврейських громад у північній частині Афганістану: досить згадати про міста Ієгудіє на місці Меймене і про «ворота євреїв» у Балхі. З цими відомостями узгоджуються і збережені в середньоазіатських євреїв перекази, згідно з якими їхні предки були вихідцями з Вавилонії, що за давніх часів оселилися в Ірані. В Афганістан вони просунулися нібито пізніше. Історичні перекази щодо переселення євреїв до Середньої Азії неоднорідні й суперечливі. Так, за одними оповідями, у XIII ст. в результаті навали монголів якась частина євреїв з Ірану переселилася в Самарканд, Шахрисябз і Бухару, а відтіля вони почали переселятися й в ін. міста Середньої Азії. За іншими переказами, євреї переселилися до Самарканда із Шираза при Тимурі; є також твердження, що євреї прийшли в Самарканд із Багдада, а потім уже розселилися по ін. містах. Переселення до Ташкента та міст Фергани — пізніше явище. У XIII ст. уперше згадується єврейська громада в Бухарі, яка з XVI ст. стала основним центром єврейського населення у Середній Азії. На поч. XVI ст. громади євреїв Середньої Азії та Афганістану відокремилися від громади Ірану, у другій пол. XVIII ст. Є. С. відокремилися від афганських. У кін. XVI — на поч. XVII ст. у Бухарі виник єврейський квартал —

229

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

т. зв. Стара махала, поза якою їм заборонялося селитися до поч. XIX ст. — т. зв. Нова махала. У сер. XIX ст. під єврейське поселення був відведений ще один р-н Бухари — Амірабад, у 1843 р. було продано ділянку землі для будівлі єврейської махали в Самарканді. У 60-ті роки XIX ст. єврейські поселення існували також у Карші, Мерві, Хатирчі, Шахрисябзі, Катта-Кургані, Кермині, Маргелані, Душанбе. Загальна чисельність Є. С. на кін. XIX ст. оцінюється в 16 тис. осіб (у 1910-ті pp. — 20 тис. осіб). Мандрівники, які відвідували в минулому громаду євреїв у Бухарі, відзначали відносну автономію громади, що існувала відособлено, підкорялася законам, створеним для Є. С. еміратом, а надалі царським урядом. Разом з тим для євреїв як для іновірців існувала принижуюча система правил і регламентації. Так, євреї були зобов'язані жити лише у визначених кварталах; ворота єврейського будинку мали бути нижче від воріт мусульманського будинку; крамниця єврея — на сходинку нижче від крамниці мусульманина. Єврей, на відміну від мусульманина, зобов'язаний був носити конусоподібну чорну шапку з вузькою хутряною облямівкою. Знаком відмінності слугувала також ганчірка, нашита на халат, а згодом — мотузка, якою єврей зобов'язаний був оперізуватися при виході на вулицю; показання свідків євреїв на суді щодо мусульманина були недійсні. Усі євреї, що досягли повноліття, обкладалися подушною податтю. Збір цього податку проводився раз на рік і супроводжувався принизливими процедурами: за звичаєм збирач-мусульманин, одержавши податок, повинен був нанести платнику два ляпаси. На чолі громади стояв старшина — калонтар, який обирався членами громади з числа найзаможніших і найавторитетніших у громаді людей. Надалі став обиратися також і рабин. Суду калонтара підлягали всі справи — комерційні, сімейні та ін., що виникали серед євреїв. Старшина був визнаним державною владою представником єврейської громади, він і рабин стежили за дотриманням євреями розпоряджень влади. Основними заняттями Є. С. були фарбування пряжі й тканин, торгівля (переважно шовком), частково — бавовництво, виноградарство, тютюнництво. Є. С. брали участь у торгівлі з Росією. Російське законодавство дозволяло їм вступати до купецької гільдії в губерніях поза межею осілості (1833 p.), прибувати з товарами на мінові двори Оренбурга і Троїцька (1842 p.), Нижегородський ярмарок (1844 р.). У 1867 р. декілька місцевостей, населених Є. С. (Самарканд, Ферганська долина) увійшли до

230

Представники

окремих

етносів

складу Туркестанського генерал-губернаторства (з 1886 р. — Туркестанський край). Російська адміністрація зберегла єврейську систему самоврядування, увівши лише посаду казенного рабина — виборної особи, що представляла громаду перед офіційними установами. Було розширено систему початкової шкільної освіти. Є. С., які залишилися на території Бухарського емірату, Хівинського і Кокандського ханств, дозволялося приймати російське підданство за умови зарахування в купецькі гільдії. Приплив Є. С. до Туркестанського краю зумовив прийняття низки обмежувальних заходів. З 1910 р. Є. С., які не були уродженцями краю (чи їхніми нащадками), підлягали виселенню в міста Ош, Катта-Курган, Петроаолександрівськ, Коканд, Маргелан і Самарканд. Вторгнення на середньоазійські ринки російських фабричних тканин призвело до фактичної ліквідації фарбувального ремесла, із поч. XX ст. Є. С. займаються перевалено перукарським, шевським ремеслами, дрібною торгівлею. Середньоазійський юдаїзм являє собою доволі складне переплетіння багатьох вірувань і звичаїв, пов'язаних з різними етапами історії євреїв та їхнім походженням. Очевидно, у перші століття існування єврейських колоній у Середній Азії та й у наступний час, коли розвинулися єврейські громади, середньоазійські євреї не були ревними виконавцями основного єврейського закону. Рабин, який прибув наприкінці XVIII ст. до Бухари з Єрусалима, застав бухарських євреїв у стані повного релігійного неуцтва. Він приступив до зміцнення основ релігійного життя, виписавши єврейські книги з Європи. Надалі представники духівництва з Палестини діяльно підтримували релігійність євреїв Середньої Азії посилюючи зв'язок середньоазійських громад зі Святою Землею. Так, наприкінці XIX ст. бухарські євреї навіть організували в Єрусалимі колонію, де на самому початку налічувалося 179 будинків, дві синагоги і дві школи; надалі ця колонія значно розрослася; 1914 р. вона складалася з бл. 1500 осіб. Оскільки Є. С. в масі своїй не знали давньоєврейської мови, представники духівництва переклали на таджицьку мову П'ятикнижжя, Богослужбовий звід та інші релігійні твори, що містять правила, закони, заборони, які регламентують норми поведінки євреїв. Внутрішній провід і лад громади регламентувалися нормами і правовими звичаями самих євреїв, що визначалися в основному положеннями релігії, однак ряд звичаїв укоренився під впливом норм і звичаїв їхніх сусідів мусульман.

231

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Переслідування євреїв за релігійні переконання змушувало частину з них відмовлятися від своєї релігії і переходити в іслам. Масовості цей процес набув у XVIII ст. Обернені в мусульманство євреї Бухари називалися «чалу» (недосконалі). Перетворені євреї-мусульмани або асимілювалися місцевим населенням, що траплялося рідше, або, зовні виконуючи мусульманські обряди, таємно продовжували дотримуватися юдейської релігії, про що єврейський рабин був обізнаний. Група чалу була ендогамною, тобто шлюби відбувалися лише усередині неї. Після приєднання Середньої Азії до Росії царський уряд запровадив розподіл середньоазійських євреїв на «тубільних» і «іноземних». До перших, за положенням 1886 p., зараховували євреїв, що жили у Туркестанському краї «з незапам'ятних часів», до других — уродженців суміжних з Туркестанським краєм середньоазійських держав, до яких зараховувалось і Бухарське ханство. Прихід росіян полегшив становище євреїв у містах, що відійшли до Росії, пом'якшивши юридичну нерівність, якої вони зазнавали. Утім переваги, набуті Є. С. при царському уряді, були значною мірою обмежені конкретними умовами. У низці випадків євреям було важко довести свою належність до «тубільних», а «іноземні» євреї не мали права жити в російських володіннях. Єврейські громади і після приєднання краю до Росії зберігали самоврядування. У них, окрім калонтара і духовного рабина, був ще й «казенний» рабин, що обирався громадою в присутності представників російської влади. У функції «казенного» рабина входила реєстрація народжень, смертей, шлюбів серед єврейського населення. За підписом «казенного» рабина складалися метрики, що завірялися печаткою російської адміністрації. Зазвичай «казенним» рабином був старшина громади. Після 1917 р. Є. С. — робітники на заводах і фабриках, члени виробничих кооперативів; у кін. 20 — на поч. 30-х років було організовано бл. 10 єврейських колгоспів, що проіснували недовго. Сформувалася інтелігенція. Основними місцями розселення Є. С. стали Самарканд, Ташкент, Душанбе, Бухара, Коканд, Андижан, Маргелан, Хатирчи, Шахрисябз. У 20 — на поч. 30-х років бл. 4 тис. осіб нелегально виїхали до Палестини. До 1940 р. існувала мережа єврейських шкіл з національною мовою, виходили періодичні видання, розвивалася професійна література, з 1932 р. у Самарканді функціонував театр. Згодом єврейська культурна і педагогічна діяльність національною мовою була припи-

232

Представники

окремих

етносів

нена, що значно прискорило асиміляційні процеси. Є. С. серед ін. етнічних груп євреїв виявляли меншу географічну та соціальну мобільність. Проте за часів радянської влади розвинувся процес міграції Є. С. поза межі республік Середньої Азії, переважно до великих міст, де Є. С. вливалися до місцевих єврейських громад. З 70-х років минулого ст. серед них також поширився процес еміграції до Ізраїлю. ІЖОРЦІ (самоназва — іжора, кар'яляйн, ізурі). Народ, який проживає у Ломоносівському та Кінгісепському р-нах Ленінградської обл. Загальна чисельність у межах колишнього СРСР — 820 осіб; з них у Російській Федерації — 449 осіб. Належать до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — іжорська, прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської сім'ї. Нині І. розмовляють переважно російською мовою. Писемність (на латинській графіці) функціонувала у 30-ті роки XX ст. В Україні, за переписом населення 1989 p., налічувалося 9 І. Дані Всеукраїнського перепису 2001 р. щодо І., вочевидь, помилкові, вказуючи їхню кількість 812 осіб, що становить 99 % загальної чисельності цього етносу, причому з них 90 % начебто вважає рідною мовою кримсько-татарську.

Етнічна історія. І., які виділилися в кін. І — на поч. II тис.

з південнокарельських племен, зайняли південну частину Карельського перешийка і землі по берегах річок Неви та Іжори. Звідси вони в XI—XII ст. продовжували поступово просуватися на захід, досягши берегів річок Луги і Нарови. І. розселялися черезсмужно зі слов'янами. Ранні відомості про І. бідні, під час археологічних розкопок не знайдено древніх поховань І. Найраніші могильники І. датуються XIII—XIV ст., причому відкриті вони лише у східній частині ареалу. Очевидно, стара форма поховального обряду (можливо, наземна) не дала можливості зберегтися більш раннім похованням. У писемних джерелах вперше у 1220 р. у хроніці Генріха Латвійського названа Іжорська земля («Інгаріа») і жителі її — інгри («інгарос»). У руських літописах 1241 р. згадується старійшина іжорян Пелгуй (чи Пелгусій), який повідомив Олександра Невського про висадження шведів на берегах Фінської затоки. У руських літописах І. згадуються, ймовірно, і під збірним терміном «чудь», яким називали, зокрема, населення прилузь-

233

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ких та принаровських земель. Територія розселення І. увійшла, імовірно, у XII ст. до складу Новгородської Республіки, що визначило подальшу долю цього народу, зокрема те, що в І. не склалося власної державності. Приналежність до Новгорода визначила потужний вплив на І. слов'янської культури. Це відбилося на прийнятті І. християнства в православній формі. Незважаючи на християнізацію, І. продовжували дотримуватися багатьох язичницьких звичаїв і поклонятися старим богам, на що, зокрема, скаржився Новгородський митрополит Макарій навіть у XVI ст. Проте у XVII ст. І., як і решта православного населення Інгрії, пішли зі споконвічних земель, коли після Столбовського миру шведський король спробував навернути населення завойованої Інгрії до лютеранства. Після того, як Інгрія 1721 р. знову перейшла до Росії, більша частина І. повернулася на колишні місця проживання, однак частина залишилася на Новгородщині. Якась частина І., які залишилися в Інгрії після Столбовського миру, все-таки прийняла лютеранство, втратила свою етнічну приналежність і поступово злилася з фінським населенням, яке у XVII ст. заселило спустілі землі (фіни інгерманландські). У сер. XIX ст. І. налічувалося 17 тис. осіб, у 1926 р. — 16,1 тис. осіб. Основну роль у зменшенні чисельності І. відіграли асиміляційні процеси. Етнічна самосвідомість і розмовна іжорська мова стійко зберігалися на північному заході Інгрії (Кінгісепський р-н), у той час як у центральній Інгрії (Ломоносівський р-н) мова збереглася лише в деяких селах по р. Коваші. І., які жили на Карельському перешийку, розчинилися до XX ст. серед місцевого населення, у поселеннях на р. Оредежі в сер. XX ст. лише декілька людей пам'ятало іжорську мову. Лише 36,8 % усіх І. вважає рідною власну мову. Певну роль у цьому процесі відіграло шкільне навчання російською мовою. Крім того, І. певною мірою зараховували себе до росіян, виходячи з конфесійної приналежності, у 1940—1950 pp. І. намагалися записатися росіянами. Це визначалося прагненням відокремити себе від місцевого фінського населення, до якого в радянської влади у післявоєнні роки було жорстке ставлення. ІНГУШІ (самоназва — галгаї). Народ, що проживає у Чечні та Інгушетії. Загальна чисельність — понад 237 тис. осіб. Разом із чеченцями (спільна самоназва — вайнах) належать до корінного населення Північного

234

Представники

окремих

етносів

Кавказу. У Чечні та Інгушетії проживає 163,8 тис. осіб, у Північній Осетії — 32,8 тис. осіб. Дрібніші групи живуть у Казахстані, Середній Азії, а також на Близькому Сході. Етнонім І. походить від назви гірської рівнини Інгуш, де вперше виникли їхні поселення (приблизно XVI ст.). Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — нахської чи вайнахської гілки кавказьких мов, до якої близька чеченська. Віросповідання — мусульмани-суніти. І. мали громадське землекористування. Основні заняття — скотарство, землеробство та городництво. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 455 І. (у 1989 р. — 466 осіб), переважно у південно-східних обл. З них як рідну мову вказали інгуську 36 %, російську — 52, українську — 6 %. Етнічна історія. Вайнахський етнос стійко фіксується в горах Центрального Кавказу і на рівнинах Передкавказзя з І тис. до н. е. Хронологічно ранньому періоду місцевої історії відповідає кобанська культура І тис. до н.е., визнається автохтонність кобанців та можлива приналежність їх до вайнахської етнічної спільноти. Ранні писемні звістки про спільних предків І. та чеченців належать до І тис. до н.е. У «Географії» Страбона згадується етнонім «гаргареї», що є похідним від нахського «гаргара» («герга») — близький, родинний, родич. Гаргареї в Страбона локалізовані в малих передгір'ях і рівнинах Центрального Кавказу, місцях поширення частини кобанців, жителів рівнини. Описувані Страбоном події прийнято датувати кобанськими часами. За даними грузинського історика Леонтія Мровелі (XI ст.), давні нахи доби скіфських походів через Кавказ (VII ст. до н.е.) розселяються в Передкавказзі, їхній родоначальник має ім'я Кавкас. Для гірських і рівнинних нахів уживаються також збірні назви «нахчамтьяни» («Вірменська географія»), «дурдзуки» («Картліс цховреба»), «малхи» та ін., з межі н.е. — «хамекіти», «ісдикі», «двали» та ін. Середньовічний етнонім «глігви» часто пов'язується з найближчими предками інгушів, «кісти» — чеченців та інгушів. У гірській зоні І. жили окремими спільнотами: Галгаївська (звідси самоназва І.), Цоринська, Джейрахівська і Мецхальська. Переселення на рівнину починається у XVI—XVII ст. Одним із головних напрямків інгуської міграції з гір була Тарська долина та ін. землі по р. Камбілеївка. У 1784 р. біля інгуського с. Заурово побудовано фортецю Владикавказ для охорони Воєнно-

235

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Грузинської дороги. Особливо інтенсивним був міграційний процес у XIX ст. У 1810 р. Інгушетія ввійшла до складу Росії. У 1817 р. у зв'язку з проведенням Сунженської укріпленої лінії й влаштуванням тут козачих станиць місцеве населення було переселене з більшої частини Сунженського р-ну в Назрань (сюди переселені й мешканці ін. місць) — невелике військове укріплення, яке надалі стало одним зі значних центрів Інгушетії. Колоніальний гніт, гостра нестача землі спричинялися до соціального протесту, як, наприклад, Назранівське повстання 1858 р. До поч. XX ст. І. входили до Інгуського і Владикавказького округу. Сунженський відділ став з 1907 р. Назранівським округом Терської обл. У 1924 р. у складі РРФСР була виділена Інгуська АР, а Владикавказ став її адміністративним, економічним та культурним центром, у 1934 р. вона була об'єднана з Чеченською АР у Чечено-Інгуську АР, у 1936 р. перетворену на АРСР. У 1944 p. І. разом із чеченцями були депортовані до Середньої Азії та Казахстану, республіку скасовано. Таким чином, І. як народ в умовах панування тоталітарного режиму були поставлені на межу зникнення. У 1957 р. Чечено-Інгуську АРСР було відновлено, народ повернувся на свою територію, при цьому Приміський р-н, що займає близько половини терену рівнинної Інгушетії, залишився в складі Північно-Осетинської республіки. У листопаді 1990 р. Верховна Рада Чечено-Інгуської АРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. У травні 1991 р. Верховна Рада СРСР перейменувала Чечено-Інгуську АРСР на Чечено-Інгуську Республіку. У грудні 1992 р. З'їзд народних депутатів Росії прийняв постанову про перетворення Чечено-Інгуської республіки на Республіку Інгушетію та Чеченську Республіку в складі Російської Федерації. ІСПАНЦІ (самоназва — еспаньолес). Народ, основне населення Іспанії (понад 27 млн осіб). Загальна кількість — бл. 30 млн осіб. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — іспанська, романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. І. здебільшого католики. Більша частина І. зайнята у промисловості та сфері послуг. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 965 І. (1989 р. — 729), з яких вважають рідною мовою іспанську 146 осіб (22 %), українську — 412 (42), російську — 379 (39 %).

236

Представники

окремих

етносів

Найдавнішою основою іспанського етносу були племена іберів, що частково змішалися з кельтами, які вторглися на Піренейський піво-в у І тис. до н.е. Римське панування (II ст. до н.е. — V ст. н.е.) призвело до романізації мешканців Іспанії (за винятком жителів деяких північних р-нів). Германські племена, що захопили країну у V ст., поступово асимілювалися. Певну роль в етнічному розвитку І. відіграли мусульмани-маври (араби та бербери), які підкорили значну частину І. у VIII ст., та євреї. У XV—XVII ст. І. почали переселятися до Америки, де стали чинником формування народів Латинської Америки. ІТАЛІЙЦІ (самоназва — італіані). Народ, основне населення Італії (понад 53 млн осіб). Загальна кількість — понад 65 млн осіб. Проживають також в ін. країнах Європи, в Америці, Африці. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — італійська, італороманської підгрупи романської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Більшість І. — католики. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 420 І. (1989 р. — 316), з яких вважають рідною мовою італійську 91 особа, російську — 199, українську — 110. Найдавнішою основою етносу були італійські племена (італіки), що складали більшу частину населення Апеннінського піво-ва І тис. до н.е. ІТЕЛЬМЕНИ (самоназва — ітельмень). І. — корінне населення піво-ва Камчатка. Загальна кількість — 2429 осіб (1989 p.). Належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — ітельменська, чукотсько-камчатської групи, більшість І. розмовляє російською мовою. Віруючі І. — православні. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 18 осіб (1989 р. — 2 особи). З них більшість вважає рідною мовою російську.

Етнічна історія. Найдавніший субстратний шар, що ліг в

основу формування І., пов'язаний з мезолітичною культурою бродячих мисливців-рибалок. Археологічні матеріали свідчать, що витоки цієї культури сягають р-нів східної Монголії, звідки вона поширилася у Прибайкаллі, Приамур'ї, Північно-Східній Азії, у т. ч. на Камчатці та Алеутських о-вах. Антропологічні

237

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

дані також підтверджують генетичний зв'язок І. з древніми представниками монголоїдної раси. Про це свідчить і наявність в мові І. субстрату, що має найдавніше походження. Наступний етап етногенезу І. пов'язаний з ранньонеолітичною тар'їнською культурою на терені центральної та південної Камчатки, близькою неолітичним культурам континентального Сибіру (Лени, Прибайкалля, Приамур'я та Примор'я). Етнічною основою носіїв тар'їнської культури були неолітичні рибалкимисливці, що проникнули на Камчатку з Прилення, Приамур'я та Примор'я. Тут вони змішалися з залишками древнішого ескоалеутського населення і частково успадкували його культуру. З V тис. до н.е. до сер. XVII ст. н.е. зберігалися традиційні елементи тар'їнської культури, носіями якої, на думку більшості вчених, були давні І. Це підтверджується також етнографічними зіставленнями. Неолітичні землянки за своїми конструктивними особливостями нагадують житла І. Потужні нашарування рибних кісток свідчать про домінуючу роль рибальства, що також типово для І. Неолітичний інвентар — наконечники стріл, списів, сокири, шкребки та ін. — дуже близький до кам'яних і кістяних знарядь, які застали в І. у XVIII ст. російські дослідники С. Крашенінніков і Г. Стеллер. Відсутність у пам'ятках тар'їнської культури антропологічного матеріалу пояснюється тим, що носії цієї культури, як й І., залишали небіжчиків на поверхні землі. Останки в таких випадках не зберігаються, їх розносять птахи та звірі. Відбиті у фольклорі І. природні явища, флора та фауна мають яскраво виражений камчатський вигляд. Це дає підстави вважати, що основні етнічні риси, характерні для І., сформувалися на Камчатці у дуже давні часи. Проте окрім місцевих, камчатських, коренів І. мають інші генетичні джерела. Багато культурних особливостей І. (техніка плетива, особливий тип нарт, собачої запряжки, одяг із пташиних шкір, надзвичайно розвинута культура збирання та ін.) зовсім не характерні для їхніх сусідів по регіону і несуть на собі відбитки іншого природно-географічного середовища, ріднять І. з народами Приамур'я, Примор'я, Північної Америки. Генетичну незалежність І. серед сусідівпалеоазіатів підкреслює фонетична своєрідність їхньої мови. Певні риси зближують її з мовами північноамериканських індіанців. До кін. XVII ст. (приходу росіян на Камчатку) І. були основним населенням піво-ва і розпадалися на п'ять територіальних,

238

Представники

окремих

етносів

найпевніше племінних, груп. Загальна чисельність наприкінці XVII ст. становила 12—13 тис. осіб. Мовні розбіжності спостерігалися й усередині груп. До поч. XX ст. збереглася лише західна ітельменська мова, яка зазнала впливу коряків. У кін. XVII ст. І., чи камчадали, як називали їх росіяни, займали центральну частину піво-ва. Із входженням Камчатки до складу Росії більшість територіальних груп І. опинилася в зоні інтенсивних контактів з росіянами. Через численні воєнні зіткнення з козаками, міжплемінну ворожнечу, епідемії та голодування їхня чисельність почала швидко зменшуватися. Внутрішня роздробленість народу, перевага локальної самосвідомості сприяли прискореному розвитку асиміляційних процесів. Уже в першій третині XVIII ст. частина козаків і промисловців знаходилася у фактичних шлюбних зв'язках з ітельменками. Це призвело до швидкої деформації суспільства та ладу І., втрати мови та етнічної самосвідомості. На Камчатці стало складатися особливе етнічне середовище, змінювався фізичний вигляд корінного й російського населення, на базі традиційних промислів І. і нових видів господарчої діяльності, принесених козаками і селянами, формувалася нова синкретична культура. У 40-ві роки XVIII ст. І. були хрещені, почали створюватися російські школи. До кін. XVIII ст. на піво-ві жило бл. З тис. камчадалів, які фактично являли собою субетнос росіян — особливу етнокультурну групу, основу якої становили нащадки І., які обрусіли. З другої пол. XIX ст. процес обрусіння камчадалів прискорився. У процесі зміни антропологічного типу І. та російських старожилів трансформувалися їхня мова, культура, етнічна самосвідомість, змінювалась і семантика етноніма «камчадал». Від поч. XIX ст. він набуває збірне значення, його поширюють і на ін. шари населення — нащадків козаків, старожилів Камчатки, усіх її жителів. Повільніше відбувалася асиміляція І. на західному узбережжі, віддаленому від осередків російського впливу. Для подальшого етнічного розвитку І. у наступні десятиліття характерні суперечливі тенденції. Політика «національного відродження» народів Росії, що активно проводилася в перші роки радянської влади (утворення Ітельменського національного р-ну, розробка писемності, навчання рідною мовою та ін.), сприяла розвитку І. як народу, зміцненню їхньої етнічної єдності, підвищенню однорідності сформованої на той час культури, посиленню культурно-інформаційних зв'язків. Водночас соці-

239

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ально-культурні перетворення вели до розширення етнічних контактів, посилення інтеграційних процесів, природної асиміляції невеликого народу, головним каналом якої стали міжнаціональні шлюби. До сер. 60-х років XX ст. в І. уже не було родин, які тією чи іншою мірою не мали б кревного зв'язку з росіянами або ін. народами. Однак асиміляційні процеси можуть супроводжуватися одночасним зростанням етнічної самосвідомості, загальної чисельності народу. За період 1959—1989 pp. вона збільшилася з 1,1 до 2,5 тис. осіб. При цьому більшість (76,6 %) І. вважає російську мову рідною. КАБАРДИНЦІ (самоназва — адиге). Корінне населення Кабардино-Балкарії, де проживає бл. 364 тис. осіб. Мешкають також у Краснодарському і Ставропольському краях, Північній Осетії, країнах Південно-Східної Азії, Західної Європи та Північної Америки. Загальна чисельність у країнах колишнього СРСР — бл. 391 тис. осіб. Належать до проміжного між кавкасіонським та понтійським антропологічними типами балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — кабардинська, адизько-абхазької гілки кавказьких мов. Баксанський діалект покладено в основу сучасної літературної мови К. і черкесів. Віруючі — мусульмани-суніти. Окрему групу К. становлять т. зв. православні черкеси, які живуть у Моздоці та його околицях. Вони є нащадками кріпаків, які у XVIII—XIX ст. приєдналися до росіян і прийняли православну віру. Традиційні заняття — скотарство та землеробство у різних формах. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 473 особи (1989 р. — 959 осіб), розселені переважно у південно-східних областях. З них вказали як рідну мову російську — 67 %, кабардинську — 21, українську — 12 %. Разом із адигейцями і черкесами складають етнічну спільність адигів. Предки К., як й ін. адизьких народів, були аборигенним населенням Північного та Північно-Західного Кавказу. Відомі в І—VI ст. як зихи, у XIII—XIX ст. — черкеси. У сер. І тис. частина адигів була відтиснута гунами за Кубань. У X I I I — XV ст. спостерігався зворотний рух до Центрального Передкавказзя, що завершився утворенням Кабарди — самостійної політичної одиниці — та формуванням кабардинського етносу. У 1557 р. верховний князь Кабарди Темрюк перейшов під зверхність російського царя Івана IV, а у 1774 р. за Кучук-Кайнар-

240

Представники

окремих

етносів

джийським договором з Туреччиною Кабарда відійшла до Росії. У кін. XVIII — на поч. XIX ст. кабардинські князі намагалися відновити незалежність під прапором релігійного (шаріатського) руху. У XVII—XVIII ст. існувала данницька експлуатація кабардинськими князями сусідніх народів — частини осетинів, чеченців, інгушів, балкарців, карачаєвців, абазинів. Радою князів обирався верховний князь Кабарди — уалій. Зберігалися архаїчні форми публічної влади: народні збори, таємні чоловічі союзи. З другої пол. XIX ст. зростають темпи соціально-економічного розвитку, формується національна інтелігенція. У 1921 р. у складі РРФСР утворено Кабардинську АР, з 1922 р. — об'єднану Кабардино-Балкарську АР, у 1936 р. її перейменовано на Кабардино-Балкарську АРСР. З 1944 по 1957 p., коли балкарці були незаконно депортовані, республіка існувала як Кабардинська АРСР. У 1957 р. Кабардино-Балкарську АРСР було відновлено. У січні 1991 р. Верховна Рада Кабардино-Балкарії прийняла Декларацію про суверенітет і проголосила Кабардино-Балкарську РСР, у березні 1992 р. перейменовану на Кабардино-Балкарську Республіку. К А З А Х И (самоназва — казах). Корінне населення Казахстану. Проживають також в Узбекистані, Туркменістані, Киргизстані, Таджикистані, Китаї, Монголії. Загальна чисельність — понад 9 млн осіб. Належать до південносибірської (туранської) перехідної раси. Мова — казахська, кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Писемність — на основі кириличної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти. За даними перепису 2001 р., в Україні проживає 5526 осіб (1989 р. — 10 505 осіб). Зменшення чисельності К. можна вважати наслідком міграційних процесів та асиміляції; ця тенденція є відмінною від попереднього періоду, коли з 1970 по 1989 р. чисельність К. в Україні зросла на третину. Рідною мовою вважають російську — 62 % К., казахську — 18, українську — 14 %. У попередній період рідною мовою вважали казахську 62,3 %, російську — 31, українську — 4,8 %. Це спричинене або значним виїздом з України казахськомовних К., або інтенсивною асиміляцією К., особливо через змішані шлюби. Розселені в Україні розпорошено, переважно у південно-східних областях та Києві. Етнічна історія. Етногенез К. відбувався в умовах тривалої взаємодії різнорідних кочових племен. Найважливішу роль відіграли індоіранські племена. У І тис. до н.е. Казахстан — зо16-4-1649

241

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

на проживання іраномовних сакських племен. Перша пол. І тис. н.е. позначена складними процесами тюркизації, спричиненими міграцією на територію Казахстану тюркомовних племен. Завершальна стадія тюркизації була пов'язана із включенням Казахстану з сер. І тис. до зони впливу різних тюркомовних племен. У XI—XIII ст. територія Казахстану входить в зону формування кипчацької етнокультурної спільноти. Пізніші монгольські завоювання, що призвели до входження території Казахстану до складу монголо-татарських держав, значно вплинули на етнічні процеси, у ході яких монголи були повністю асимільовані місцевим тюркським населенням. Наприкінці XIV — на поч. XV ст. більшість тюркомовних племен Казахстану увійшла до складу Узбецького та Ногайського ханств. У другій пол. XV ст. з виникненням Казахського ханства завершився етногенетичний процес, в якому сформувалася казахська етнічна спільнота. В її складі виокремилися три кочові об'єднання — жузи, до складу кожного з яких входила група племен і який займав окремий регіон: Семиріччя — Старший жуз, центральна частина Казахстану — Середній жуз та західна частина Казахстану — Молодший жуз. У 1731 p. К. Молодшого жуза увійшли до складу Російської імперії, у 1740 р. — К. Середнього та частини Старшого жуза; приєднання Казахстану до Росії повністю завершилось у 60-ті роки XIX ст. Включення Казахстану до системи загальноросійської економіки певною мірою сприяло становленню капіталістичних відносин, поширенню землеробства та початку занепаду патріархально-феодального ладу. За роки радянської влади було докладено зусиль для створення національної інтелігенції, залучення місцевих національних кадрів до адміністрації, що сприяло національній консолідації. У складі РРФСР у 1920 р. було утворено Киргизьку АРСР, перейменовану у 1925 р. на Казахську АРСР, яку, в свою чергу, в 1936 р. перетворено на Казахську РСР. У грудні 1991 р. Верховна Рада Казахстану прийняла постанову про утворення Республіки Казахстан. КАЛМИКИ (самоназва — хальмг). Основне населення Калмикії — 146,3 тис. осіб. Загальна чисельність — 177 тис., з них у Російській Федерації — 165,8 тис. Проживають також у США (2 тис.), Франції, Швейцарії, Німеч-

242

Представники

окремих

етносів

чині. Належать до центральноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — калмицька, західної підгрупи монгольської групи алтайської сім'ї. Писемність з 1925 р. на основі кириличної графіки, раніше користувалися загальноойратською, т. зв. давньокалмицькою — «тодо бичиг». Віруючі К. — буддисти-ламаїсти, підпорядковані тибетському Далай-ламі, частина — православні. Основне заняття — кочове екстенсивне тваринництво (коні, велика рогата худоба, вівці); худоба — основне багатство. Займалися також мисливством, рибальством; розвинуті домашні промисли (виготовлення повсті, обробка шкіри, ковальство, виробництво зброї). Самоназва буквально означає — «залишок» і стосується ойратів, котрі не прийняли іслам; є й ін. версії; в російських документах етнонім К. трапляється з кін. XVI ст., з кін. XVIII ст. ним почали користуватися самі К. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 325 К. (1989 р. — 635 осіб). К. в Україні. Територією суч. України кочували до поч. XIX ст. Укр. народні назви — калмик, кемлик, комлик, камук, кімлик — частково збереглися досі. К. мали свою феодальну ієрархію (на чолі — улусатайша, згодом — нойон). Кочове суспільство поділялося на «білу кістку» (аристократія) і «чорну» кістку (залежні люди). Починаючи з 50-х років XVII ст. майже постійно беруть участь у бойових діях в Україні — як союзники запорозьких козаків (особливо І. Сірка), а також як наймані загони гетьманів (І. Брюховецького, М. Ханенка, І. Мазепи — разом із ним перейшли на бік шведів). Неодноразово супроводили російські війська. К. утворили кілька кочових регіонів — у Північному Приазов'ї (з 50-х років XVII ст.), на Слобідській Україні (із 70-х років XVII ст.), у Північному Криму (після 1783 p.). Сліди перебування К. збереглися в багатій гідро- й топоніміці в басейні Сіверського Дінця, над Самарою й Азовським морем — яр, балка, ліс, могила, вершина. В український побут XVIII—XIX ст. увійшли: кімличка (вид люльки), калмицькі чоботи, капелюхи, сідла, кінська збруя. К. згадуються в українському фольклорі. Буддійське мистецтво, носіями якого були ламаїсти, вплинуло на іконографію одного з двох типів «Козака Мамая» (кругловидий козак, який грає на струнному інструменті) — прототипом стало зображення одного з божеств. іб*

243

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

У 1943—1944 pp. у Західній Україні перебували К. Калмицького кавалерійського корпусу, організованого німецькими окупантами, а через українські землі частина К. мігрувала з Сальських степів у Західну Європу. Етнічна історія. Предки К. — західні монголи-ойра. До XII ст. пам'ятки, що належать до формування цієї народності, локалізуються переважно у Прибайкаллі та верхів'ях Єнісею. У XII—XIII ст. ойра пов'язуються з тереном суч. західної Монголії та Алтаю. На початку XIII ст. ойра увійшли до складу держави Чингісхана. В кін. XIV ст. Монгольська імперія почала втрачати завойовані терени. Ойратські князі виявили потужний сепаратизм, ведучи у XV—XVI ст. війну проти Великого монгольського хана за незалежність, а проти тюрків Центральної Азії та Китаю — за нові пасовища. На межі XVI—XVII ст. ця боротьба ставала дедалі невдалішою, що змусило частину ойра шукати нових земель. 1608 p. К. досягли згоди з московським царем Василем Шуйським і отримали російське підданство та місця для кочівлі. Загальну присягу Росії К. прийняли у 1657 р. Спочатку для кочування К. були виділені землі по Іртишу, Омі й Ішимі (територія нинішніх Омської та Тюменської обл.). Однак тут зіткнулися інтереси К. і сибірських татар, які претендували на місцеві пасовища, і К. рушили на захід, доки не осіли в пониззях Волги на території, на якій нині мешкають. З 1664 по 1771 р. існувало Калмицьке ханство на чолі з ханом, а згодом намісником, що визнавав над собою владу російського царя. Військо ханства воювало в лавах російської армії, але користувалося відносною автономією в залагодженні своїх внутрішніх справ і правом на самостійні зовнішні зносини. За приблизними підрахунками, чисельність К., які прийняли російське підданство, становила 270 тис. осіб. Серед них були дербети, торгоути, хошеути, хойти, чороси. Уперше ці назви згадуються в монгольській хроніці «Таємне сказання» (1240 p.), ймовірно, походять від найменувань військових частин і підрозділів в армії Чингісхана: торгоути — денна варта монгольських ханів, охорона ставки, палацу; хошеути — передова частина війська; дербети — вишикувані по чотири у каре; чороси — одиночний загін; хойт — задня частина війська, ар'єргард. Оскільки в основі своїй вони були штучними утворами, то перетворилися спочатку на доволі чіткі соціальні групи зі спадковими обов'язками і привілеями, а згодом набули певної етнічної та мовної специфіки.

244

Представники

окремих

етносів

На час приходу в Росію це були етноси зі значним майновим і соціальним розшаруванням. Етнічний принцип у створенні калмицьких улусів у Росії деякою мірою сприяв їхньому збереженню. Специфіка «малих етносів» зберігається й нині, позначається терміном «улусизм» і виявляється в побуті, політичному житті не тільки російських, а й закордонних К. У 1771 р. частина калмицьких тайшей, незадоволених гнітом російського уряду, що все зростав, пішла у Джунгарію, повівши за собою бл. 125 тис. К. Велика частина їх загинула в дорозі. Калмицьке ханство було ліквідоване, його терен включений в Астраханську губ., якою керувала експедиція калмицьких справ при канцелярії астраханського губернатора. Ті 9 калмицьких улусів, що залишилися в Росії (6 торгоутських, 2 дербетських, один хошеутовський), керувалися власним тайшею, при якому перебував російський представник. Улус поділявся на декілька аймаків, на чолі яких стояли зайсанги (посадовці з числа К.), кожен аймак — на хотони. Улуси, аймаки і хотони були етнотериторіальними утворами. З 1825 по 1847 р. влада провела ще низку реформ, унаслідок яких з'явилася посада Головного попечителя калмицького народу, канцелярія якого знаходилася при астраханському губернаторі. Йому підкорялися попечителі окремих улусів; правителі улусів — тайші і нойони — вважалися такими лише формально. Реформи забороняли дроблення улусів поміж синами їхніх правителів (успадковувати володіння міг тільки старший син), регламентували торговельні та економічні зв'язки, обмежували число монастирів і лам і перетворили Калмикію на звичайну окраїнну колонію Російської імперії. У кін. XIX ст. у Калмикії почали розвиватися капіталістичні відносини. У 1892 р. тут було скасоване кріпосне право, залежність рядових скотарів від тайшей, нойонів і зайсангів. Жовтнева революція 1917 р. і Громадянська війна розділили К. на два ворогуючих табори: частина прийняла революцію і новий лад, решта (особливо К. Області Війська Донського) опинилася в лавах Білої армії і після її розгрому емігрувала. їхні нащадки нині живуть у США, Франції та ін. країнах Європи. 1920 р. було утворено Калмицьку автономію, яка у 1935 р. стала Калмицькою АРСР. У 1943 p. К., як і деякі інші народи СРСР, були піддані насильницькій депортації в райони Сибіру, Середньої Азії, Казахстану, Алтаю, що тривала понад 13 років. Її наслідок — загибель більш ніж чверті народу, втрата багатьох еле-

245

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ментів і ознак матеріальної та духовної культури (мови, релігії, національної школи буддійської іконографії, виробів народної творчості). У 1957—1958 pp. автономію було відновлено, частина К. повернулася з р-нів виселення на колишні місця проживання. У 1990 р. Калмицька АРСР проголосила суверенітет, з 1992 р. вона називається Калмицька Республіка — Хальмг Тангч.

КАНАДЦІ-

Населення Канади, яке складається з двох основних етнічних спільнот — англо-канадців та франко-канадців, що сформувалися у XVIII—XIX ст., та численних пізніших етнічних груп мігрантів (німців, італійців, українців, поляків, словаків та ін.), які різною мірою зберігають етнічну самосвідомість. Процеси асиміляції менших етнічних спільнот відбуваються переважно у напрямі збільшення числа носіїв англо-канадської ідентичності. В Україні проживає 51 особа (2001 p.), розмовляють переважно англійською та французькою мовами. Англо-канадці. Чисельність бл. 10,8 млн осіб, з них у Канаді — 10 млн. Живуть також у Великій Британії, США та ін. країнах. Розмовляють канадським варіантом англійської мови. Існують говірки. Більша частина віруючих — прихожани протестантських Об'єднаної церкви Канади та Англіканської церкви Канади, є також пресвітеріани, лютерани, баптисти, представники ін. протестантських церков і сект, бл. третини — католики. А.-к. сформувалися в результаті інтеграції іммігрантських груп, що приїздили в Канаду з Європи, а потім зі США протягом XVI—XX ст. (спочатку англійців, шотландців, ірландців, валлійців, невеликої кількості німців і голландців, а пізніше численних ін. груп). Перші переселенці з'явилися на о. Ньюфаундленд, потім (після захоплення в 1713 р. Великою Британією французької колонії Акадії) у Новій Шотландії, Нью-Брансвіку та ін. приатлантичних р-нах. Після завоювання Великою Британією колонії Нова Франція (1763 р.) туди ринув новий потік переселенців із Британських о-вів. У період Війни за незалежність у Північній Америці 1775—1783 pp. бл. 40 тис. лоялістів (прихильників метрополії) переселилися зі США до Канади. Частина їх зайняла раніше не освоєну європейськими колоністами обл. верхньої течії р. Св. Лаврентія, поклавши початок колонії Горішня Канада (майбутня провінція Онтаріо). Злиття іммігрантів англійців, шотландців, ірландців та ін. у нову єдину етнічну спільноту забезпечувалося змішаним, строкатим характером розсе-

246

Представники

окремих

етносів

лення, а також спільною для більшості мовою, але сповільнювалося культурним різноманіттям, безперервним поновленням населення за рахунок нових іммігрантів, тісними економічними і культурними зв'язками з метрополією, можливостями широкого розселення по країні. На поч. XX ст. англо-канадська етнічна спільнота консолідувалася в націю, але зберегла значну етнічну строкатість і продовжувала поповнюватися за рахунок асиміляції перехідних та іммігрантських груп британського, італійського, німецького, українського, словацького, скандинавського та ін. походження. Франко-канадці. Друга за чисельністю етнічна спільнота Канади зосереджена у провінції Квебек з прилеглими округами, провінції Онтаріо і частині провінції Нью-Брансвік. Чисельність — бл. 8,8 млн осіб, у т. ч. у Канаді — 6,8 млн, у США — бл. 2 млн осіб. Розмовляють канадським варіантом французької мови (літературна мова — французька). Віруючі Ф.-к. — переважно католики. Ф.-к. — нащадки вихідців із Франції. На поч. XVII ст. французькими переселенцями були засновані колонії Нова Франція (у долині р. Св. Лаврентія) і Акадія (у затоці Фанді). У 1713 р. Акадію було захоплено англійцями. Високій згуртованості Ф.-к. сприяли такі чинники, як спільність походження, компактність розселення, після 1763 р. (перехід французької Канади до англійських володінь) — перехід у становище пригнобленого народу, відсутність імміграції з Франції, потужний вплив католицької церкви, нечисленність змішаних шлюбів. Подальша імміграція британських та ін. нефранцузьких елементів створила кількісну перевагу А.-к. над Ф.-к. Надзвичайно консервативний і замкнений характер Ф.-к. спільноти, її тривалий час нижчий соціальний статус не сприяли протягом XIX—XX ст. опануванню провідної ролі в економіці та політиці країни, що є здобутком А.-к. Втім у боротьбі за рівноправність Ф.-к. консолідувалися в націю. Вони відстояли свою мову (з 1969 р. французька стала однією із двох офіційних мов Канади), домоглися законодавства, що сприяє французькій імміграції, гарантує обов'язкове навчання в школах Квебеку французькою мовою та ін. Ф.-к. створили свою національну культуру. К А Р А К А Л П А К И (самоназва — каракалпаки). Народ, який проживає у Каракалпакії, а також у Ферганській та Хорезмській обл. Узбекистану, Туркменістані, Казахстані та Афганістані. Загальна чисельність — 423,5 тис. осіб, у т. ч. в

247

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Узбекистані — 411,9 тис., корінне населення Каракалпакстану (389,1 тис. осіб). Належать до середньоазійських расових груп з монголоїдною домішкою. Мова — каракалпацька, кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти. Традиційне заняття К. — напівосіле скотарство, що поєднувалося зі зрошуваним землеробством і рибальством. Набули поширення різноманітні ремесла. Зберігся багатий фольклор: ліричні та обрядово-побутові пісні, казки, легенди, богатирський епос. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 117 К. (1989 р. — 273 особи). З них вважають рідною мовою каракалпацьку 34 %, російську — 42, українську — 10 %. Серед найдавніших предків К. були сако-масагетські племена, що жили в VII—II ст. до н.е. біля південних берегів Аральського моря. У VI—VIII ст. з місцевим населенням частково змішалися тюркські племена. У VIII—X ст. у середовищі печенігів і огузів почалося формування К. Частина печенігів поступово зливалася з кипчаками, що прийшли з басейну Іртиша, сприймаючи їхню мову. У XIV—XV ст. на етногенез К. вплинули їхні зв'язки з ногайцями. З кін. XVI ст. К. згадуються в середньоазійських джерелах. У XVII — сер. XVIII ст. жили у середній та нижній течії Сирдар'ї. У сер. XVIII ст. більша частина К. переселилася на Жанадаріо — західну протоку дельти Сирдар'ї. До 1811 p. К. були підлеглими хівинських ханів, які переселили їх у дельту Амудар'ї. У 1873 р. терени К. на правобережжі Амудар'ї увійшли до складу Російської імперії. К А Р А Ч А Ї В Ц І (самоназва - крачайлила). Народ, який проживає переважно у Карачаєво-Черкесії (понад 129,4 тис. осіб), а також у Середній Азії, Казахстані, Туреччині, США та ін. країнах. Мова — карачаєво-балкарська, західнокипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки (з 1937 p.). Віруючі К. — мусульмани- суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 190 К. (1989 р. — 342 особи). З них вважають рідною мовою карачаївську 18 %, російську — 60, українську — 11 % К. В етногенезі К. брали участь місцеві кавказькі племена, які жили з епохи бронзи, а також сторонні — алани, булгари і кипчаки (половці). У домонгольські часи К. входили до аланського

248

Представники

окремих

етносів

союзу племен. Найранішими карачаєво-балкарськими пам'ятками вчені вважають могильники XIII—XIV ст. на терені Карачаю та Балкарії. Після монгольської навали предки К. були витіснені до гірських ущелин Центрального Кавказу. У XVII— XVIII ст. К. чинили опір кримським ханам, мали зносини із Закавказзям (Сванетією, Мінгрелією, Абхазією), Великою Кабардою, Дагестаном і Росією. Знаходилися в залежності від Великої Кабарди, маючи аналогічну з нею соціальну структуру і подібні культурно-побутові риси. У 1828 p. К. остаточно ввійшли до складу Росії. Селянська реформа (1867 р.) скасувала кріпосне право і рабство, створила передумови для розвитку товарногрошових відносин, розширення та поглиблення соціально-економічних і культурних зв'язків терену. Земельна реформа 70-х років XIX ст., спрямована на розвиток землеволодіння, призвела до відведення земель нагірної смуги приватним особам — царським чиновникам і офіцерам, що мало наслідком переселення горянського населення до Туреччини. Після Громадянської війни і встановлення у 1920 р. радянської влади на К. поширилися закони СРСР, що визначили їх соціально-економічний і політичний статус у рамках національно-територіальної автономії. Остання була ліквідована в 1943 р. у зв'язку з депортацією К. до Середньої Азії та Казахстану. У 1957 р. після повернення К. на історичну батьківщину Карачаєво-Черкеську АР відновлено. У 1991 p. К. цілком реабілітовані, а автономія існує як Карачаєво-Черкеська Республіка. К А Р Е Л И (загальна самоназва — кар'ялайзет). Корінне населення Карелії (78,9 тис. осіб). Належать до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси, у деяких групах простежується слабкий монголоїдний вплив. Мова — карельська, прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Віруючі К. — православні. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 1522 К. (1989 р. — 2276 осіб). З них вважають рідною мовою російську 81 %, карельську — 6, українську — 10 %. К. сформувалися на основі аборигенних племен південної частини Карелії та південно-східної частини Фінляндії. На межі І—II тис. н.е. предки К. населяли північне та північно-західне узбережжя Ладозького оз. Міграція К. на північ почалася в XI ст., у р-н між Ладозьким і Онезьким озерами (терени Новгородської землі). З ними змішалася частина весі (вепси), на пів-

249

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ночі Карелії до складу К. увійшла частина саамів. Територія К. (в російських літописах «корели») входила до складу Новгородської республіки, з 1478 р. — Російської держави. У 1920 р. на території К. була утворена Карельська Трудова Комуна, перетворена в 1923 р. на Карельську АРСР (з 1991 р. — Республіка Карелія). Давні К. (корела) згадуються в руських літописах (вперше в 1143 p.), скандинавських сагах, хроніках, буллах Папи Римського. З розпадом родоплемінної організації почався розвиток етнічної консолідації племінних груп К., формування карельської культурної спільноти (XII—XIV ст.). Значно вплинуло на культуру К. російське населення. Розрізняють три етнографічні групи К., які збігаються з діалектними групами, — карельську, лівіківську та людиківську. Найдавніша пам'ятка карельської мови — Новгородська берестяна грамота №292 (чотири рядки заклинання від блискавки) поч. XIII ст. Перша спроба створення карельської писемності належить до сер. XVI ст., відомі російсько-карельські словникові записи XVII—XVIII ст. Найбільша текстова пам'ятка — «Десять людиківських заговорів» поч. XVIII ст. У XIX ст. з'явилися видання на власне карельському і лівіківському діалектах з письмом на кириличній графічній основі. З кін. 80-х років XX ст. розробляється писемність на основі латинської графіки. К Е Т И (самоназва — кеткет — «людина», а також остяки, єнісейські остяки, єнісейці (застар.)). Народ, який проживає дисперсними групами у середній і нижній течії р. Єнісей. Загальна чисельність — бл. 1,1 тис. осіб. Мова — кетська, не належить до жодної групи чи сім'ї. К. входять до складу т. зв. палеоазіатів, які вважаються нащадками давнього населення Північної Азії. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 37 К. (1989 р. — 8). З них 60 % вважають рідною мовою російську. Проживають в Україні розпорошено. Ймовірно, з огляду на зміну загальної чисельності К. та чисельність їх груп в Україні (в середньому 3—4 особи), це окремі родини мігрантів останнього часу. Предки сучасних К. сформувалися, очевидно, в епоху бронзи на півдні межиріччя Обі та Єнісею внаслідок змішування європеоїдів Південного Сибіру з давніми монголоїдами. Пізніше (у І тис. н.е.)

250

Представники

окремих

етносів

вони вступали в контакти з тюрко-, самодійсько- та угромовним населенням. У результаті міграцій (можливо, декількох хвиль) відбулося осідання на Єнісейській Півночі нечисленних груп. На поч. XVII ст. були відомі три родові локальні групи — земшаки в пониззях Підкам'яної Тунгуски, гюгденці в гирлі Бахти та інбаки в басейні Єлогую. При подальшому просуванні окремих родин на північ утворилися змішані територіальні групи. У деяких з них сусідами К. були селькупи й евенки. Контакти з росіянами з поч. XVII ст. З цього ж часу поширювалося православ'я, яке не торкнулося народних вірувань і культів. КИРГИЗИ (самоназва — киргиз). Народ, основне населення Киргизстану (2 млн 229,7 тис. осіб). Проживають також в Узбекистані, Таджикистані, Казахстані, Китаї, Монголії та ін. країнах. Загальна чисельність — понад 2,5 млн осіб. Належать до південносибірської (туранської) змішаної раси. Мова — киргизька, кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі К. — мусульмани-суніти. В Україні чисельність К., за даними перепису 2001 p., сягає 1128 осіб (у 1989 р. — 2297 осіб). З них вважають рідною мовою киргизьку 7 % (1989 р. — 66 %), російську — 54 % (1989 р. — 20 %), українську — 18 % (1989 р. — 12,8 %). К. є новим населенням України, основна маса їх з'явилася на українській території у післявоєнний період. Значна частина К. перебуває у міжнаціональних шлюбах (в основному з українцями та росіянами), інша приїхала в Україну на роботу та навчання. Рідною мовою більшості К. в Україні залишалася киргизька (66,3 % у 1989 p.). Дані статистики свідчать про потужний процес акультурації та асиміляції К. в Україні. Етнічна історія. Киргизький етнос формувався на основі двох етнічних масивів: центральноазійсько-південносибірського та середньоазійського. Згідно з писемними джерелами, на терені Центрального Тянь-Шаню і Семиріччя з найдавніших часів до XVI ст. згадуються етнічні назви: саки, усуни, юечжі, хунни, афталіти, дулу, нушиби, тюр-геши-тухсі й ази, карлуки, согдійці, чигилі, аргу, туркмени, кипчаки, канг-ли, кара-китай, наймани, монголи і тюрко-могульські племена Могулістану. Формування К. сягає поч. II тис. і завершилося на рубежі XV—XVI ст. Єнісейські К., які переселилися в IX—X ст. (можливо, й пізніше) на Тянь-Шань, були основним ядром формування К.

251

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Згідно з географічними даними про давніх К., їхньою прабатьківщиною вважається північно-західна частина Монголії з осередком в околицях оз. Хиргіс-нур. У сер. І ст. до н. е. К. населяли перевалено Мінусинську улоговину, відхід К. із північно-західної частини Монголії на північ від Саянів пов'язується з пересуванням на північний захід гунів. До приходу К. Мінусинську улоговину населяли дінліни, які були асимільовані прибульцями з р-ну оз. Хиргіс-нур. Внаслідок цього виникла таштикська культура (І—V ст.). На підставі археологічних матеріалів (у т. ч. портретних похоронних масок) і китайських джерел можна вважати таштикську культуру, насамперед її тепсейський етап (III—V ст.), давньокиргизькою чи протокиргизькою. У III— VIII ст. єнісейські К. входили до Тюркського каганату, зберігаючи певну політичну самостійність. У сер. VIII ст. К. стають данниками уйгурських ханів (що змінили тюркських каганів), вступають у боротьбу з уйгурами, яка закінчується в першій пол. IX ст. перемогою К. і встановленням їхнього панування в Центральній Азії (Киргизький каганат). У 40-х роках IX ст. К. завоювали племена Алтаю, верхів'я Єнісею та Монголії. Голова каганату, що носив титул ажо, вступає в зносини з китайцями і поширює свою владу на захід до степів сучасного Казахстану, на південь — до Тибету. Влада єнісейських К. у IX—X ст. поширюється на терен від Маньчжурії на сході до р. Іртиш на заході, від Красноярська на півночі до Східного Туркестану на півдні. Частина єнісейських К., переслідуючи уйгурів, проникла у Східний Тянь-Шань, де згодом склала ядро киргизького народу. Однак у першій чверті X ст. під натиском киданів єнісейські К. залишили Монголію й утримували тільки Саяно-Алтай і Джунгарію. Відомості про К. XI—XII ст. нечисленні. Напередодні монгольського завоювання вони утворювали два князівства: Киргиз (у Мінусинській улоговині) і Кем-Кемджиут (на Горішньому Єнісеї). У 1209 р. були захоплені Чингісханом. До поч. XVII ст., коли на Єнісеї з'явилися росіяни, єнісейські К. були чисельно невеликою групою. В другій пол. XVII ст. кордони кочовищ К. змістилися по Єнісею на південь аж до Саянів. Залишки єнісейських К. увійшли до складу хакаського етносу. Процес консолідації сучасних К. відбувався на терені Притяньшання, об'єднуючи також місцеві тюркомовні племена Семиріччя, у т. ч. карлуків та ін., пізніше — монгольські племена, а у XVI—XVII ст. — частину племен казахського та ногайсько-

252

Представники

окремих

етносів

го походження. У XVI ст. К. — окрема спільнота, що населяла Тянь-шанський регіон і мала багатокомпонентний етнічний склад. Формування киргизького етносу та його розселення в межах сучасного проживання завершилося переважно у другій пол. XVIII ст. У XVIII—XIX ст. К. ще не перейшли до осілості і були слабко ісламізовані. Основним заняттям К. у цей час було кочове скотарство. Суспільне життя базувалося на родоплемінних організаційних принципах. У другій пол. XIX ст. К. перейшли у підданство Російської імперії. Причиною була загроза з боку Кокандського ханства, яке, починаючи з кін. XVIII ст., намагалося підкорити киргизькі племена. Протягом 130-річного перебування в межах Росії, а потім СРСР киргизьке населення зросло з 660 тис. до 2,5 млн осіб. КИТАЙЦІ (самоназва — ханьжень, ханьцзу, також чжунго жень — букв, «людина Серединної держави», тобто китаєць). Народ, основне населення Китаю, за чисельністю посідає перше місце у світі (всього 1 млрд 126 млн осіб, у т. ч. у КНР — 1 млрд 94 млн осіб. К. розселені по всьому світу. Антропологічно неоднорідні, основна частина їх належить до тихоокеанської раси великої монголоїдної раси. Серед північних К. переважають представники різних типів тихоокеанської раси, серед південних — південноазійської раси. Мова — китайська, синно-тибетської сім'ї. Існують численні місцеві діалекти. Основна роль у підтримці єдності китайської мови завжди належала китайській ієрогліфічній писемності, початок якої припадає на другу пол. II тис. до н. е. Загальнокитайська мова спочатку називалася «гуань хуа» («чиновницька мова»), потім «го юй» («національна мова»), на Тайвані вона так називається і нині, пізніше — «путун хуа» («загальновживана мова»), її формування триває й у наші дні на основі пекінської говірки північного діалекту. У релігійному відношенні К. дотримуються своєї шкали духовних цінностей. Вони визнають «сань цзяо» («три вчення»): конфуціанство, даосизм, буддизм північного зразка (махаяна). У пізніші часи деякого поширення набуло християнське віровчення. Однак, незалежно від належності до тієї чи іншої конфесії, кожен К. в душі незмінно залишається насамперед конфу-

253

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ціанцем, а культ предків дотепер займає в цій шкалі панівні позиції. За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 2213 К. (1989 р. — 679 осіб), розселені переважно у великих містах. З них вважають рідною китайську мову 82 %, російську — 13, українську — 3 %. Етнічна історія. Територія Китаю населена з епохи палеоліту. З найдавнішими предками власне К. пов'язують племена носіїв неолітичної землеробської культури яншао, що жили в IV тис. до н. е. у басейні р. Хуанхе. У процесі міграції частина цих племен у середній течії Хуанхе вступила в контакт із племенами південного, можливо, тайсько-малайського походження. В результаті цього змішування в II тис. до н. е. почалося формування іньської (шанської) спільноти. Процеси змішування та асиміляції різних племен, у т. ч. неспоріднених, відігравали і надалі важливу роль в етнічній історії давніх і сучасних К. У іньців було складне соціально-культурне життя, що керувалося органами ранньодержавного утворення, своя писемність. У кін. II тис. до н. е. іньців скорили споріднене з ними плем'я чжоу. Насамперед на іньсько-чжоуській основі в VII—VI ст. до н. е. сформувалася етнічна спільнота хуася — давніх предків К. У другій пол. Ill ст. до н. е. Цинь Шихуанді створив першу централізовану імперію Цинь. На процеси консолідації давньокитайського етносу визначально вплинула також централізована імперія Хань (кін. III ст. до н. е. — поч. III ст. н. е.). Політична історія впливала на розвиток китайського етносу на всіх етапах його розвитку: були періоди, коли переважали тенденції дезінтеграцї, наприклад у сер. І тис. н. е., і періоди подальшого об'єднання, особливо в часи правління династії Тан (VII — поч. X ст.) і Сун (X—XIII ст.). V XIV ст. сформувалися основні риси суч. китайського етносу, хоча поряд із Пекінським зберігалися й деякі ін. великі самостійні економічні та культурні центри. На розвиток китайської культури певним чином вплинули маньчжури, які правили К. з 1644 по 1911 р. У результаті Сіньхайської революції 1911—1913 pp. було скинуто маньчжурську династію Цин і створено республіку. 1 жовтня 1949 р. було проголошено Китайську Народну Республіку. У XX ст. при заступництві держави посилився цілеспрямований процес консолідації китайського етносу, що супроводжувався змішуванням та асиміляцією різноманітних груп і міграцією К. у північно-східні, північні та південно-західні р-ни країни. Активна роль у цьому належить поширенню мови путун хуа.

254

Представники

окремих

етносів

К. в Україні. Поява перших К. в Україні пов'язана з періодом панування Золотої Орди. Вони принесли в Україну технологію вироблення бронзових дзеркал і книгодрукування — гравіювання тощо. Завдяки К. набули поширення і рахівниці. Наприкінці XIX — на поч. XX ст. в Україні проживало декілька тис. К. — робітників, ремісників, торговців. Багато хто з них («кулі») були завербовані з метою освоєння Сибіру, згодом вони переселилися в Україну — Донбас, Дніпропетровськ, Луганськ, Миколаїв, Одесу, Київ тощо. У 1925 р. у Києві виходила газета «Хуагундао» («Китайська робітнича газета»). Деякі шахтарські р-ни носять неофіційну назву «Шанхай» (у Донецьку), «пекін» (у Горлівці). У давнину контактам українців і К. сприяв торговий шлях, що проходив країнами Азії та Європи. КОМІ (самоназва — комі морт — «комі людина», комі войтир — «комі народ»). Народ, корінне населення Республіки Комі (291,5 тис. осіб), проживають також в Архангельській, Свердловській, Мурманській, Омській, Тюменській обл., Ненецькому, Ямало-Ненецькому та Ханти-Мансійському АО Російської Федерації. Загальна чисельність у колишньому СРСР — 344,5 тис. осіб. Історично і культурно споріднені з комі-перм'яками та удмуртами. Належать до ільменського і біломорського типів біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — комі-зирянська, пермської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Збереглося чимало діалектів. Писемність на основі кириличної графіки, літературна мова розвинулася із сиктивкарського діалекту комі-зирянської мови. У кін. XIV ст. К. прийняли православ'я. За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 1545 К. (1989 р. — 3959 осіб). З них мову своєї національності вважають рідною 21 % (1989 р. — бл. 45 %), 82 особи (8 %) — українську (1989 р. — 2 %), перевалена більшість — 67 % (1989 р. — 57 %) — російську. Це свідчить про зростаючі темпи акультурації К. в Україні. В Україні К. оселялися переважно після Другої світової війни, мігрувавши за трудовим наймом для повоєнної відбудови народного господарства, у наступні десятиліття, згідно з міграційною політикою СРСР, для роботи на об'єктах промисловості, будівництва, агропромислового комплексу. На території України розселені дисперсно.

255

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Етнічна історія. Безпосередні предки К. — етнотериторіальні групи (племена) пермі вичегодської — сформувалися в X—XIV ст. на основі місцевих мисливсько-рибальських племен у результаті активної взаємодії з пермськими (давньокомі) переселенськими групами з терену верхнього Прикам'я. У формуванні К. взяли участь сусідні народи (вепси, давні марійці, предки обських угрів, східні слов'яни та ін.). Культура пермі вичегодської — результат взаємодії та злиття різних культур. Господарство було комплексним: мисливство, рибальство, скотарство і вирубно-вогневе землеробство. Під впливом західних сусідів сільськогосподарські галузі набули подальшого розвитку, з XII ст. поширилося орне землеробство. Археологічні пам'ятки пермі вичегодської відомі по Середній і Нижній Вичегді, у басейнах річок Вимь, Вашка, Луза. Етнонім «пермь» уперше згадується у вступній частині «Повісті врем'яних літ» (поч. XII ст.). Етимологізується з прибалтійсько-фінським терміном «задня земля», Заволоччя. У кін. XIV ст. К. були християнізовані. Місіонер Стефан Пермський (бл. 1345—1396) почав просвітницьку діяльність серед К. у 1379 р., у 1383 р. він став першим єпископом нової Пермської єпархії з центром у с. Усть-Вимь, на оригінальній графічній основі склав комі алфавіт і переклав низку церковних текстів. Значного поширення створена Стефаном Пермським писемність не набула і згодом була майже цілком втрачена. У пам'ятках давньопермської писемності, що дійшли до нас, міститься в цілому бл. 225 слів зв'язного тексту. Після приєднання 1478 р. Великого Новгорода до Москви землі пермі вичегодської увійшли до складу Московської держави, був зроблений перепис вичегодсько-вимських земель (1481 р.) і призначені «государеві данини» (1485 р.). У XVI— XVII ст. межі розселення К. змінюються. Заселяються верхів'я річок Мезені та Вичегди, К. з'являються в басейні р. Іжма, на Верхній і Нижній Печорі. Виокремлюється більшість основних етнографічних груп К. У XVII—XVIII ст. у результаті подальшого розселення К. формуються нові групи. З'являється східний кордон етнічної території К. уздовж Уральського хребта. Відбувається активний процес становлення К. як етносу. Розширення етнічної території тривало аж до кін. XIX ст., але чіткий етнічний кордон не утворився. Північні К. (іжемські оленярі) частково почали жити разом із ненцями на одній території. Культурно-історична специфіка етнографічних груп К. складалася пере-

256

Представники

окремих

етносів

важно під впливом природно-географічних чинників, певну роль відігравали етнокультурні контакти із сусідніми народами. У XIX ст. чисельність К. істотно зросла, за першу пол. століття населення збільшилося майже в два рази і становило на сер. століття бл. 125 тис. осіб. Збільшився відтік населення за межі основної етнічної території. У кін. XIX ст. чисельність К. досягла вже 153,6 тис. осіб, бл. 17 тис. з них проживало поза Комі краєм (1897). У 1921 р. була утворена Автономна область Комі (з 1936 р. — Комі АРСР, з 1991 р. — Комі РСР, з 1992 р. — Республіка Комі). Склалися умови для завершення консолідації народу комі. У серпні 1918 р. було прийняте рішення про створення національної школи. В основу літературної мови покладено сиктивкарський діалект. Затверджено оригінальний алфавіт мови комі, складений В.А. Молодцовим. Доволі численна література мовою комі, що видавалася раніше (у XIX ст. було опубліковано понад 100 перекладів і оригінальних книг), друкувалася на основі російського алфавіту, без єдиних принципів письма. Незважаючи на істотні недоліки, молодцовський алфавіт відіграв велику роль у створенні єдиних норм комі літературної мови. На короткий термін (1932—1935 pp.) писемність К. переводили на латинську графічну основу. У кін. 30-х років було прийнято сучасний алфавіт на кириличній основі. У 20—30-ті роки були закладені основи професійної національної культури К., започатковано розвиток національної літератури, театру, образотворчого мистецтва, музики. Водночас саме в ці роки, особливо інтенсивно в ході колгоспного будівництва, руйнувався традиційний устрій життя К., а традиційна культура зазнала багатьох непоправних втрат.

КОМІ-ПЕРМ'ЯКИ.

Народ, корінне населення Комі-Перм'яцького AO Російської Федерації (95,4 тис. осіб або 62,7 % усіх К.-п.). Разом із земляками, які проживають в ін. місцевостях, — у Пермській, Кіровській, Новосибірській обл., Алтайському краї — К.-п. в абсолютній більшості (96,8 %) — жителі Російської Федерації. Частина К.-п. проживає також у Казахстані та в Україні. Належать до біломорсько-балтійської раси великої європеоїдної раси з домішкою уральського компонента. Мова — комі-перм'яцька, пермської підгрупи фінно-угорської групи уральської мовної сім'ї. Віруючі К.-п. — православні та старообрядники. 17-4-1649

257

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 1165 К.-п. (1989 р. — 2146 осіб), з яких вказали як рідну мову своєї національності 13 %, російську — 77, українську — 6 %. Це свідчить про посилення в останні роки їхньої акультурації. К.-п. в Україні, які переселилися сюди переважно у післявоєнний період, зайняті здебільшого в промислово-виробничій сфері. Розселені в Україні дисперсно. Етнічна історія. В давньоруській мові збереглася назва «Пермь». Існувало декілька обл., що так називалися. «Пермь», як правило, трапляється в тих місцях, де могли знаходитися великі центри хутряної торгівлі. Русичі ж уперше зустрілися з комі як з торговцями, що мають справу з добуванням і постачанням хутра, і тому, природно, за ними закріпилася назва «пермь», «перм'як», «пермітин», «пермічи», «перм'яни», що спочатку була позначенням роду занять. Згодом вона перетворилася на етнонім. Питання про прабатьківщину перм'яків залишається дискусійним. Найпоширенішою є точка зору, що батьківщина перм'яків — Прикам'я чи В'ятсько-Камське межиріччя. Бл. VIII ст. пермська мовна спільнота розпалася. Археологічні пам'ятки дещо пізнішого, родановського періоду (IX—XIII ст.), у Верхньому Прикам'ї зосереджені приблизно в тих самих межах, де живуть сучасні К.-п. На думку дослідників давніх культур Прикам'я, носіїв родановської культури вже можна вважати К.-п., які сформувалися на базі місцевих племен і говорили самостійною комі мовою, близькою до удмуртської. У руських джерелах перша згадка про Перм належить до кін. XII ст. (1187 p.), коли новгородці здійснили один зі своїх походів на Урал за хутром і даниною. Уперше про «Перм Велику» як про окрему обл., що межує з Перм'ю Вичегодською, сказано в «Житії Стефана Пермського», написаному в кін. XIV ст. Єпіфанієм Премудрим. Відомо також, що в XV ст. у прикамських комі існувало територіальне об'єднання на чолі з князем. Московська держава відразу ж за ствердженням свого впливу у Вичегодських землях почала розширювати його й у Прикам'я. У 1463 р. єпископ Іона охрестив частину К.-п. У 1472 р. після походу на Перм Велику загону під проводом князя Федора Строкатого землі К.-п. були остаточно приєднані до Московської держави. Нетривалий час ними керував місцевий князь на правах московського васала, але незабаром влада

258

Представники

окремих

етносів

перейшла до російських намісників і воєвод. Перм перетворилася на адміністративну одиницю і була поділена на два повіти. Потім до Пермі Великої приєднали і третій повіт у верхів'ї Ками. У землі, що відійшли до Московської держави, почався приплив російського населення, особливо в другій пол. XVI ст. Прикам'я стало форпостом для торговельних зв'язків із Сибіром, а потім для його завоювання та освоєння. З того часу почали формуватися спільні риси у побуті та культурі місцевого російського і К.-п. населення. Зі створенням у 1921 р. Автономної області Комі постало питання про об'єднання в рамках єдиного національно-державного формування всіх комі, які проживають у Північнодвінській, Архангельській, Пермській і В'ятській губ. Ці ідеї були висловлені на першому Всезирянському партійному з'їзді; до них неодноразово поверталися емісари Комі. Однак об'єднавчі ідеї не знайшли підтримки керівництва Пермської обл., яке різко виступало проти вичленовування земель К.-п. з її складу. Нарешті, у 1925 р. згідно з рішенням президії ВЦВК було організовано Комі-Перм'яцький АО у складі Пермської обл. Зі створенням у 20-ті роки писемності почали розвиватися національна школа, книговидання національною мовою тощо. Однак економічно округ практично не розвивався. Поступово його перетворили на лісосировинну базу, де широко розгорнулися лісорозробки. У 1926 р. населення округу становило 171 тис. осіб, з яких К.-п. складали 73,2 %. Голод початку 30-х років, масова колективізація, що супроводжувалась репресіями селянства, призвели до зменшення населення округу. Максимуму чисельність населення округу досягла в 1959 p., збільшившись до 235,9 тис. осіб, але в результаті припливу інонаціонального населення, насамперед у лісові селища, частка К.-п. знизилася до 60 % і з тих пір залишається майже незмінною. Дані перепису населення 1989 р. показали, що чисельність населення округу знизилася до 158,5 тис. осіб. КОРЕЙЦІ (самоназва — чосон сарам, за назвою держави Чосон, яка існувала в сер. І тис. на території Південної Маньчжурії та Північної Кореї). Народ, основне населення Республіки Корея (43 млн осіб) і КНДР (23 млн осіб). Загальна чисельність — бл. 70 млн осіб, з них у Китаї — 1,92 млн, Японії — 670 тис., США — 500 тис. осіб; у колишньому СРСР — 438,7 тис. осіб, у т. ч. в Узбекистані — 17*

259

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

183,1 тис., Казахстані — 103,3 тис., Киргизстані — 18,4 тис., Таджикистані — 13,4 тис. Належать до східноазійської раси. Розмовляють ізольованою корейською мовою. За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 12 тис. 711 К. (1989 р. — 8669 осіб), з яких вважають рідною мову своєї національності 17 % (1989 р. — 34,1 %), українську — 5 % (1989 р. — 1,5 %), російську — 76 % (1989 р. — 64,0 %). Проживають переважно у південних регіонах України: в АР Крим — 2877 осіб (22 %), Херсонській — 1253 (9 %), Донецькій — 1124 (9 %) обл. Етнічна історія. К. — один із найдавніших народів Східної Азії. Очевидно, у формуванні К. брали участь три групи племен — палеоазійська, протоалтайська й австронезійська; провідна роль належала протоалтайським племенам. У сер. І тис. до н. е. на території Південної Маньчжурії і Північної Кореї сформувалося державне утворення Чосон (від назви якого походить одна із самоназв К.). У X—XIV ст. К. складаються в єдиний етнос. Від назви держави Корьо (918—1392 pp.) походить ще один з етнонімів К. У кін. XIX ст. криза корейського суспільства, обтяжена вторгненням європейських держав, їх боротьбою за «відкриття» Країни Ранкової Свіжості, супроводжувалася міграцією К., насамперед селян, до сусідніх країн — Росії, Китаю, Японії. Перші корейські родини з'явилися на терені російського Далекого Сходу, у Південно-Уссурійському краї в 1863 р. Переселенський рух посилився після 1869 p., коли великі повені в Кореї завдали збитків сільському господарству і призвели до страшного голоду. У кін. 1869 р. кордон перейшло до 7 тис. осіб. У 1910 р. у Південно-Уссурійському краї перебувало понад 50 тис. К. У 1937—1938 pp. К. зазнали необгрунтованих репресій і примусово були переселені з Далекого Сходу на території республік Середньої Азії та Казахстану. Офіційним приводом для депортації стало звинувачення народу в шпигунстві на користь воюючої Японії. Це звинувачення було необгрунтованим, оскільки Корея в цей період — 1910—1945 pp. — була колонією Японії, а корейський народ вбачав у японцях своїх поневолювачів. Більше того, серед радянських К. було чимало учасників національно-визвольної боротьби, які емігрували до СРСР. Припускають, що усього було виселено бл. 182 тис. осіб. Переселення супроводжувалося масовими арештами. Через репресії проти проявів корейської культури згодом було втрачено рідну мову.

260

Представники

окремих

етносів

Основна маса К. була переселена на терен Казахстану (р-ни Кзил-Орди, узбережжя Аральського моря) і Узбекистану (долина р. Чирчик Ташкентської обл., низов'я Амудар'ї в Каракалпакії) в малообжиті, малопридатні для життя р-ни. Була зруйнована компактність розселення К. Перші роки на новому місці супроводжувались голодом, високою дитячою смертністю. Серед обмежень були: заборона виїзду за межі республік, недопущення до служби в лавах Червоної Армії. У період Другої світової війни багато корейських чоловіків були мобілізовані в трудову армію, працювали на шахтах Караганди, Ангрена, Воркути, на лісорозробках Комі. К., які проживали в Середній Азії та Казахстані, переважно займалися сільським господарством. Більш активне знання російської мови дало можливість К. вже в 40—60-х роках XX ст. досить швидко в сільській місцевості потрапити в ряди сільської інтелігенції (лікарі, вчителі, агрономи, працівники зв'язку). Із сер. 50-х років К. було дозволено повернутися на Далекий Схід і в Примор'я, однак основна маса їх залишилася в республіках Середньої Азії і Казахстані. У 70—80-х роках почалася міграція К. на Північний Кавказ, у Ростовську обл., Краснодарський та Ставропольський краї. Водночас відбувалося переселення К. в Україну, до південних обл., де вони займалися сільськогосподарськими підрядами, переважно вирощуванням баштанних культур. К О Р Я К И (загальної самоназви немає; існують групові — чавчив, нимилгин та ін.). Народ, який проживає у Коряцькому АО Камчатської обл., а також у Чукотському АО і Північноевенському р-ні Магаданської обл. Загальна чисельність — бл. 9,2 тис. осіб. Належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — коряцька, чукотсько-камчатської мовної сім'ї, має чимало діалектів. Не визначено, чи не є деякі діалекти К. мови окремими мовами. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі К. — православні та шаманісти. За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 69 К. (1989 р. — 52 особи), з них 90 % вважає рідною мовою російську. Етнічна історія. Найдавніші предки К. — племена давньокоряцької культури Охотського узбережжя, сформованої на основі внутрішньоконтинентальних культурних традицій неолітичних мисливців. В останні століття до н. е. — перші століття

261

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

н. е. давньокоряцька культура розвинулася в спеціалізовану культуру морських звіробоїв. У ході її розвитку формувалася коряцька етнічна спільнота. Давні К. поступово просувались у глиб Камчатки. Перехід до морського звіробійного промислу й осілості сприяв виокремленню деяких груп давніх К., дробленню давньокоряцької мови на діалекти. Залучення до оленярства відбулося у XI—XVI ст. у результаті запозичення його окремими групами осілих звіробоїв у тунгусів у р-ні Пінжинської губи, а також на східному узбережжі Камчатки, що прилягає до Чукотки. Первісне оленярство лише доповнювало вже сформований господарський комплекс прибережних жителів — полювання на морського звіра і диких оленів, рибальство та приморське збирання, пізніше воно трансформувалося в спеціалізоване пасовищне оленярство. Перші згадки про К. у російських документах належать до ЗО—40-х років XVII ст., тоді ж уперше з'являється й етнонім «коряки», швидше за все запозичений у юкагирів або евенів, від яких росіяни довідалися про цей народ. Юкагирська назва К. «карака» чи евенська «хеєкел» («той, хто показується з-за бугра») у російській адаптації перетворилося на К. Існує припущення, що етнонім «коряк» походить від коряцького слова «хору» («олень»). На час приходу на Камчатку росіян К. поділялися на дві великі господарсько-культурні групи: берегові — рибалки і мисливці на морського звіра і тундрові — оленярі. Загальна чисельність К. у кін. XVII ст. становила приблизно 10—11 тис. осіб. Стійбища оленярів були дещо віддалені від берега і простягалися вздовж Охотського моря від р. Оли до р. Тигиль на західному узбережжі Камчатки. Незважаючи на величезну розкиданість, оленярі міцно зберігали культурно-побутову і мовну єдність. У боротьбі з прийшлими російськими козаками К. втратили до половини своєї чисельності, деякі етнічні групи К. — до 80 %. Значно зменшилася чисельність К. також через епідемію віспи в 1769—1770 pp. Найбільший опір чинили К.-берегові, натомість К.-оленярі швидко піддалися російській владі та почали сплачувати ясак. Козаки нерідко залучали їх до боротьби, яку вели проти берегових К. Водночас відбувалися часті воєнні зіткнення К.-оленярів з оленними чукчами. На поч. 80-х років XVIII ст., коли чукотсько-коряцькі війни припинилися, К.-оленярі втратили понад половину своєї чисельності, частину оленів

262

Представники

окремих

етносів

і змушені були віддати чукчам і евенам частину своєї території, відкочувавши від Анадира до Гижиге і далі на Камчатку. З другої пол. XVIII ст. після встановлення мирних відносин берегових К. та росіяна починається поступове їх зближення. У XIX ст. контакти К. із сусідами ще більше розширюються. Сильного культурного впливу ітельменів зазнала частина К. Починається зближення північної групи К.-оленярів з чукчами-оленярами. Помітно прискорилося обрусіння К. із західного узбережжя Камчатки. За часів радянської влади К. достатньо стабільно зберігали свою чисельність та ареал. КУБИНЦІ (самоназва — кубанос). Народ, основне населення Куби. Загальна чисельність — бл. 11 млн осіб, з них 9,5 млн — на Кубі, бл. 1 млн — у США, живуть також в Іспанії, Канаді, країнах Латинської Америки. З погляду антропології К. неоднорідні, кількісно переважають нащадки різних європеоїдних груп, переважно — іспанців; є негри та мулати. Мова — кубинський варіант іспанської мови. Віруючі К. — переважно католики, є також протестанти та прибічники афро-християнських синкретичних культів. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 262 К. (1989 р. — 520 осіб), з яких 53 % вважають рідною мовою іспанську, 33 % — російську. До моменту відкриття у 1492 р. Куби європейцями її населяли індіанці аравакського племені сибоней; на сході — індіанці, які переселилися з Гаїті. В результаті іспанської колонізації, що супроводжувалася винищенням місцевого населення, до другої пол. XIX ст. у горах збереглися лише невеликі групи індіанців-метисів. З поч. XVI ст. почався ввіз рабів з Африки, серед яких переважали йоруба, еве, а також ашанті, конго та ін. уродженці Західної Африки. Раба-африканця, який не опанував іспанську мову, називали «босаль», тих, хто народився на Кубі, — «креол» (кріольо); потім креолами почали називати взагалі всіх уродженців о-ва. Збільшувалось число мулатів. Серед переселенців з Іспанії основна частка належала кастильцям, галісійцям, каталонцям, а також уродженцям Наварри, Канарських о-вів. Часто гальєго (галісійцями) називали усіх приїжджих з Іспанії та іноді усіх світловолосих. З 90-х років XVIII ст. почалася активна імміграція французів з Гаїті, часто зі своїми рабами. Вони заселяли переважно східну частину о-ва. Згодом група французького походження поповнилася біженцями з Луїзіани.

263

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Із сер. XIX ст. розпочався ввіз законтрактованих робітників з Південного Китаю, а також індіанців з Мексики (переважно майя з піво-ва Юкатан). Серед інших іммігранти-французи та італійці. Найважливішими чинниками формування кубинської нації були: війна проти іспанського колоніального гніту (1868— 1878 pp.), національно-визвольне повстання 1895—1898 pp. і наступна боротьба проти американського впливу. Характерними рисами етнічної історії цього часу були: приплив іммігрантів із прилеглих о-вів (гаїтянців, ямайців — переважно на плантації східної частини Куби) та з Європи (іспанців, а також поляків, євреїв, німців), створення системи расової дискримінації негрів і темношкірих мулатів (насамперед у сферах праці та освіти). Перемога Революції 1959 p., з одного боку, сприяла національній консолідації, з іншого — спричинила масову еміграцію до СІЛА з політичних та економічних причин. К. становлять значну частку населення штату Флорида. КУМИКИ (самоназва — кумук). Народ, корінне населення Кумикської долини передгір'їв Дагестану (231,8 тис. осіб). Належать до кавкасіонського типу балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Загальна кількість — бл. 300 тис. осіб. Розмовляють кумикською мовою кипчацької групи тюркських мов, яка має чимало діалектів. Літературна мова на основі хасавюртівського і буйнакського діалектів. До 1928 p. К. користувалися загальнодагестанською системою письма на арабській графічній основі (аджам), у 1928— 1938 pp. писемність на латинській, з 1938 р. — на кириличній графічній основі. Віруючі К. — мусульмани-суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 718 К. (1989 р. — 868 осіб), з яких вважають рідною мову своєї національності 33 %, російську — 50, українську — 15 %. Проживають переважно у Києві (16 %) та південно-східних регіонах України. Етнічна історія. У формуванні К. певну роль відіграли племена кіммерійців (до поч. VII ст. до н. е.), скіфів (VIII— III ст. до н. е.), пізніше — тюркомовні племена (у т. ч. кипчакиполовці, що передали аборигенам свою мову) та ін. Перші згадки етноніма К. знаходимо в античних авторів Плінія Старшого (І ст. н. е.), Клавдія Птолемея (И ст. н. е.) та ін. Остаточне формування К. як етносу відбувалося в XII—XIII ст. До XVIII— XIX ст. на терені розселення К. існувало декілька політичних

264

Представники

окремих

етносів

утворень. На поч. XVII ст. Кумикія була приєднана до Росії. Після утворення Дагестанської обл. (1860 p., центр — м. ТемірХан-Шура) автономія місцевих правителів фактично ліквідується; замість колишніх володінь були створені округи. У XIX ст. виходять перші друковані книги кумикською мовою. Приблизно з XVII до поч. XX ст. кумикська мова слугувала мовою міжетнічного спілкування народів північно-східного Кавказу. Вона була офіційною мовою листування з російськими царями, представниками адміністрації, її вивчали в гімназіях і училищах Владикавказу, Ставрополя, Моздока, Кізляра та ін. У другій пол. XIX ст. К. були відносно високосконсолідованим народом з розвиненими етнічними ознаками: поширенням єдиного ендоетноніма, регулярністю торгово-економічних та культурних взаємозв'язків тощо. Незважаючи на етнокультурну консолідацію етнографічні групи К. збереглися. Організовані переселення та стихійна міграція горців на рівнину призвели до перенаселеності Кумикської рівнини і Приморської низовини, що загострило соціально-економічні та національні проблеми Дагестану. Етнічна територія К. з 1921 р. у складі Дагестанської АРСР (з 1991 р. — Республіка Дагестан). КУРДИ (самоназва — курд або курмандж). Народ у Південно-Західній Азії, корінне населення Курдистану (території Ірану, Туреччини, Іраку, Сирії). Загальна чисельність — понад 17 млн осіб (за іншими оцінками — до 20 млн осіб). Розселені компактно в Ірані, Туреччині, Іраку, Сирії, невеликі групи в інших країнах Азії та Європи, проживають також у Середній Азії, Казахстані, Закавказзі. Належать до індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — курдська, західної (курдської) підгрупи іранської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на арабській графічній основі, в Туреччині та Сирії — на латинській, у колишньому СРСР — на кириличній. Більшість К. — мусульмани-суніти, є також шиїти і прибічники синкретичних культів. В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 2088 К. (1989 р. — 238 осіб). Мову своєї національності вважають рідною 56 %, російську — 18, українську — 11 %. Збільшення кількості К. в Україні майже в 10 разів спричинене переважно міграцією з Казахстану та Середньої Азії. Етнічна історія. Курдистан зазнавав багаторазового поділу, що вплинуло на характер етнічного складу людності. По-

265

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

діл Курдистану між Туреччиною, Іраном, Іраком, Сирією призвів до створення Турецького, Іранського, Іракського, Сірійського Курдистанів, що перешкоджає розвитку єдиної культури, спричинює міждержавні, міжнаціональні, міжконфесійні конфлікти, асиміляцію народу. На етнічну історію К. впливають міграційні, демографічні, асиміляційні процеси. У X ст. у Закавказзі існували окремі курдські родоплемінні конфедерації, а відома курдська династія Шед-дадідів правила в XI ст. на великій території від м. Єлизаветполь (суч. Азербайджан) до м. Ані (суч. Туреччина). У кін. XIX ст. посилилися процеси міграції К. з Туреччини та Ірану до Закавказзя. Деякі родоплемінні групи опинилися в Закавказзі після російсько-перських і російсько-турецьких війн. Це були жителі тих селищ, які відповідно до умов Гюлістанського, Туркманчайського, Адріанопольського та ін. договорів перейшли в підданство Росії, або представники кочових К. У міграційних шляхах К. враховували в основному релігійну належність. Терени Азербайджану займали К.-мусульмани; Вірменії і частково Грузії — К.-єзиди. У 20-ті роки XX ст. в Закавказзі почався рух К. за автономний Курдистан, націоналізацію землі, перехід кочівників до осілості, перерозподіл пасовищ та орної землі. У русі виділялися національно-культурні проблеми (освіта, створення шкіл з навчанням рідною мовою). Курдський народ у 1937 р. з Вірменії та Азербайджану, а у 1944 р. — із Грузії був депортований до Казахстану, Середньої Азії. Надалі у зв'язку з подіями в республіках колишнього СРСР К. Середньої Азії, Казахстану, Закавказзя почали переїжджати до європейської частини Російської Федерації, переважно на Північний Кавказ.

ЛАКЦІ (самоназва — лак).

Народ, корінне населення Центральної частини Нагірного Дагестану; дехто переселився на рівнину. Загальна кількість — 118,1 тис. осіб. Належать до кавкасіонського типу балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — лакська, дагестанської гілки кавказьких мов. Писемність на кириличній графічній основі. Віруючі А. — мусульмани-суніти. За переписом 2001 р., в Україні налічувалось 1019 А. (1989 р. — 1035 осіб), з яких вважає рідною мову своєї національності 19 %, російську — 50, українську — 27 %. Розселені переважно у південно-східних регіонах.

266

Представники

окремих

етносів

Самоназва приблизно пов'язується з плем'ям легів, про яких писали античні та ранньосередньовічні автори. Про перші державні утворення — князівства Гумик і Туман — згадується в арабських джерелах у зв'язку з подіями VII ст. У період раннього Середньовіччя формується Казикумухське шамхальство, у XV—XVII ст. — одне з найсильніших політичних утворень Дагестану, до складу якого входили частково терени аварців, даргинців і почасти приморська низовина. У XVII ст. кумухські шамхали переселилися у свою зимову резиденцію в Тарках, що дало початок династії шамхалів Тарковських. У Казикумуху був обраний новий правитель — хахлавчи — з побічної гілки шамхалів. Онук першого хахлавчи Чолак Сурхай, взявши в 1712 р. Шемаху і здобувши титул хана Ширванського і Кумухського, заснував Казикумухське ханство, що поєднувало, крім Л., лезгин-кюринців, окремі аварські та даргинські селища. Приєднане в 1820 р. до Росії ханство в 1859 р. було перетворене на Казикумухський округ Дагестанської обл., з 1922 р. — Лакський округ, потім р-н у складі Дагестанської АРСР, поділений у 1935 р. на Лакський і Кулінський р-ни. У 1944 р. частину Л. було примусово переселено на рівнину, на землі депортованих чеченців. ЛАТИШІ (самоназва — латвієші, від етноніма давньолатиської народності латгалів, або летгалів, у давньоруських літописах — летьгола). Основне населення Латвії (1 млн 378,8 тис. осіб). Загальна чисельність — 1 млн 550 тис. осіб. Проживають також у Росії (46 тис.), Канаді (25 тис.), США (20 тис.), Австралії (20 тис.), Швеції (5 тис.), Литві (4,2 тис.), ін. республіках колишнього СРСР. Належать до біломорсько-балтійської раси (з рисами атланто-балтійської раси) великої європеоїдної раси. Мова — латиська, балтійської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Л. — переважно лютерани, на сході Латвії — католики. За переписом 2001 р., в Україні проживає 5079 Л. (1989 р. — 7142 особи). З них вважає рідною мовою російську 63 %, латиську — 19, українську — 17 %. Розселені дисперсно, переважно у великих містах, зокрема у Києві — 369 осіб (7 %), у південносхідних регіонах: у Донецькій обл. — 1014 (19 %), АР Крим — 413, Дніпропетровській — 409, Харківській обл. — 338 осіб.

267

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Л. в Україні. За переписом 1897 р., на території України (без Галичини, Закарпаття та частини Північної Буковини) проживало 2075 Л. (або 0,01 % всього населення). У 1920 р. у межах тогочасної УРСР та Кримської АРСР проживало 11 853 А., зокрема у Севастополі — 239 осіб, Сімферополі — 178 осіб. У 1919 р. латиські секції при губернських комітетах КП(б)У існували у Харкові, Києві, Катеринославі (Дніпропетровську), Олександрівську (Запоріжжі), Одесі, Миколаєві, Ялті. Було створено т. зв. Центрлатбюро при Народному комісаріаті освіти, основними завданнями якого були: керівництво латиськими культурно-освітніми закладами (школами, дитбудинками, клубами, гуртками самоосвіти); підготовка для цих закладів співробітників; забезпечення їх латиською літературою (підручниками, посібниками, газетами тощо), виданими як в Україні, так і в Латвії. У червні (13—17) 1920 р. у Харкові відбулася Всеукраїнська конференція латиських секцій КП(б)У. На той час у Харкові налічувалося до 16 тис. Л. Існували школи, дитбудинки (у Харкові, Катеринославі), дитсадок (у Харкові). Оскільки латиських вищих навчальних закладів в Україні не було, бажаючих вчитися рідною мовою направляли до Москви — в Латиський інститут народної освіти. Значною була кількість Л. у розташованих на території України 23-й та 25-й стрілецьких дивізіях. У 1925 р. існувало латиське колективне господарство (артіль «Нова зоря» на Донеччині). Тоді ж в Україні діяли: школа (2 вчителі, 75 учнів), 6 клубів, 13 бібліотек, 2 медичних пункти, 32 червоних кутків. За переписом 1926 р., в УРСР проживало 9129 А. Після репатріації латиських біженців та мігрантів часів Першої світової війни в Україні залишилися нащадки давніших переселенців, військові Червоної Армії, реемігранти зі США та Західної Європи. У повоєнний час число українців латиського походження збільшувалося повільно (1959 р. — 6919, 1979 р. — 7167 осіб), а потім почало зменшуватися: 1989 р. — 7142, 2001 р. — 5079 осіб. Переважна більшість А. проживає у містах: 1970 р. — 87,2 % 1979 р. — 87,0, 1989 р. — 86,1 %. На 2001 р. такі дані ще не опрацьовані, проте немає підстав говорити про зменшення відсотка міського населення. Етнічна історія. Прямими предками латишів були давньобалтійські племена латгалів, селів, земгалів і куршів, які у III—II тис. до н. е. заселили терени суч. Латвії. У сер. І тис. н.е.

268

Представники

окремих

етносів

почали складатися територіальні конфедерації чи союзи племен, на основі яких пізніше формувалася латиська народність: на заході — куршів і земгалів, у басейні Даугави — латгалів і селів. Північ обл. Курземе і північну частину Відземе населяли фінські племена — предки лівів та естонців. Ці об'єднання різнилися багатьма елементами культури, про що свідчать археологічні матеріали. Зокрема, різними були обряди поховання. Згадані вище давньолатиські групи племен у другій пол. І — на поч. II тис. н. е. згадуються в скандинавських сагах, у «Повісті врем'яних літ» та ін. писемних джерелах. У сер. І тис. н. е. латгали Відземе інтенсивно просувалися на північ, на територію, зайняту лівами. Економічні й культурні зв'язки латгалів з лівами та східними слов'янами, а також куршів зі Скандинавією сприяли поширенню на землях латгалів фінського і східнослов'янського, а на території куршів — скандинавського культурного впливу. У сер. І тис. н. е. на заході Латвії сформувалися колонії готландців. У результаті специфічного економічного та етнічного розвитку племінних груп на території Латвії склалися три основні культурно-історичні обл. — Курземе, Відземе і Латгале, які залежно від особливостей матеріальної культури можна поділити на дрібніші р-ни. У V—IX ст. чисельність населення зростає, відбувається подальший розвиток землеробства, скотарства і ремесел. У IX— XII ст. виникають давньолатиські державні утворення, такі, як Земгале, Курсу, Талава. Стрімкішим процес соціальної стратифікації був у східних р-нах Латвії, де під впливом економічних і культурних зв'язків латгалів і східних слов'ян утворилися князівства Єрсика і Кокнесе, що у XII—XIII ст. були васально залежними від Полоцького князівства. На чолі всіх цих державних утворень стояли правителі, яких у хроніках XIII ст. іменують «князями» і «ніби королями». Вони мали спадкову земельну власність, власні укріплені замки, дружину, збирали податі з населення, скликали наради знаті, війська з усієї землі, керували воєнними діями. Соціальні та економічні зміни створювали умови для консолідації давньолатиських племінних груп в єдину етнічну спільноту та утворення спільної мови. Провідну роль у цьому процесі відіграли латгали. При цьому асиміляція лівів сприяла проникненню в латиську мову лівських елементів, а давні й тривалі контакти зі східнослов'янськими племенами — слов'янських. У латиській мові трапляються деякі терміни, запозичені з давньо-

269

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

руської, що належали до царини адміністративного керівництва, торгівлі, релігії. Археологічні дані підтверджують формування спільності матеріальної культури та звичаїв. У Латвії в сер. XIII ст. проживало приблизно 200 тис. осіб. Наприкінці XII — на поч. XIII ст. почалося вторгнення до Латвії німецьких феодалів. У розпорядженні загарбників, крім загонів хрестоносців із Західної Європи, було добре навчене військо лицарського ордену Мечоносців (з 1237 р. — Лівонський орден). Під час майже столітньої кровопролитної боротьби латиші разом із литовцями кілька разів завдавали німцям серйозних поразок (у 1236 р. у Саулі, у 1260 р. у Дурбе та ін.). Лише до кін. XIII ст. німецькі лицарі зуміли завоювати всю населену латишами територію і змусити їх прийняти католицтво. Вторгнення німецьких лицарських орденів підірвало продуктивні сили, призвело до руйнування перших латиських державних утворів, завдало тяжкого удару розвитку місцевої культури. Німецьке завоювання загальмувало формування латиського етносу. Німецькі лицарі знищили місцеву еліту, позбавивши латиське населення проводу та політичних прав. Через це у латишів так і не сформувалася власна правляча верства. Латвію почали заселяти німецькі феодали, духовенство, купці, що оселилися в містах, замках і маєтках (мизах). Таким чином, у добу Середньовіччя панівний клас і привілейоване міське населення Латвії складалося майже винятково з німців, а селянство — з латишів. Тому слова «селянин, мужик» одночасно означали «латиш», а говорячи про «пана», латиші звичайно мали на увазі німця. Через потужний консерватизм сільського населення та дуже повільні соціально-економічні зміни латиське село стало зберігачем етнічної ідентичності та мови до часів національного відродження у XIX ст. Національний гніт значно загострював соціальні суперечності. Починаючи з повстання селян в Аутіне в 1212 p., тривав опір латиського населення, проте у XIV—XVI ст. поміщики зуміли здійснити прикріплення селян до землі. В умовах господарського розвитку міст і посилення їх боротьби проти феодалів у Латвії на поч. XVI ст. поширились ідеї Реформації. Феодали записували в лютеранство і латиських селян. У ході боротьби між: католицтвом і лютеранством за вплив у народі наприкінці XVI ст. з'явилися перші книги латиською мовою. У XVI—XVII ст. латиською мовою вийшло бл. 50 книг (катехізиси, словники, абетки) і низка дрібних друкованих ви-

270

Представники

окремих

етносів

дань. Латиські книги XVI—XVII ст. надруковані готичним шрифтом, латинський почав зрідка вживатися лише в XVIII ст. У період Лівонської війни (1558—1583 pp.) німецькі держави в Лівонії розпалися. Відземе з Ригою і Латгалію захопила Польща, у Курземе утворилося залежне від Польщі герцогство. Пізніше, в результаті польсько-шведської війни (1600—1629 pp.), Відземе перейшла до Швеції. Тривала роздробленість етнічної території сприяла закріпленню етнографічних відмінностей цих р-нів. У той період значно змінювалися чисельність та етнічний склад населення Латвії. У її східну частину, що спорожніла в результаті війн, втечі населення і пошестей, переселилася велика кількість росіян, переважно старообрядників, які рятувалися від гонінь у Росії, а в північну частину — естонців. Латиші, у свою чергу, глибше проникали в рідко населені лівські р-ни Курземе і Відземе. У Латгалії та Курляндському герцогстві з XVI ст., у період панування Польщі, стали селитися поляки та євреї, почалося ополячення німців і заможних латишів, які жили в Латгалії. З XVII ст. євреї почали селитися й у Ризі. Завойовники також викликали значне переміщення населення. Так, у 1445 р. Лівонський орден, вчинивши набіг на Новгородську землю, пригнав відтіля й оселив у Земгале кілька тисяч родин спорідненої з естонцями православної воді (до сер. XIX ст. ці «русаки» — «крієвіни», як їх називали в Земгале, злилися з місцевими латишами). У Латгалії орден розселив кілька тисяч полонених литовців. У Відземе, в околицях Валмієри, шведські завойовники оселили деяку кількість шведів і фінів. Страшні спустошення спричинила «велика чума» — епідемія, що прокотилася Прибалтикою у 1710 р. У Латвії загинуло до 300 тис. осіб, тобто приблизно 2/3 населення. У сер. XVIII ст. латишів налічувалося бл. 500 тис. У 1721 р. за Ніштадським мирним договором до Росії була приєднана обл. Відземе з Ригою (ця територія склала чотири пов. Ризької, згодом Ліфляндської, губ.). У 1772 р. при першому поділі Польщі до складу Росії увійшла Латгалія (яка вважалася частиною Полоцького намісництва, з 1796 р. — Білоруської губ., з 1802 р. склала три повіти Вітебської губ.), а в 1795 p., після третього поділу Польщі, до Росії було приєднано і Курляндське герцогство, перетворене на Курляндську губ. У XIII—XIX ст. в Латвії існували дві мови і дві культури: німецька мова і культура в панівного класу та містах і датись-

271

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ка — у селянства. Культурний вплив німецької спільноти на місцеве населення був достатньо сильним, особливо в адміністрації, сфері культурного життя, книгодрукуванні, освіті. Елітарна та урбаністична латиська культура не формувалася в умовах панування німецької та польської за відсутності соціального ґрунту. Через консерватизм селянського життя в побуті непохитно зберігалося багато пережитків ідеології та звичаїв дофеодального періоду, язичницьких вірувань і обрядів (наприклад, свято Ліго). У 1817 р. у Курляндській і в 1819 р. у Ліфляндській губ. було скасовано кріпосне право. Розвиток ринкових відносин в умовах вигідного географічного розташування привів до того, що Латвія протягом другої пол. XIX ст. стала одним із економічно найрозвиненіших регіонів Російської імперії; почали відбуватися соціальні зміни, міграції, зростала соціальна мобільність латиського населення, що мало спричинити зміни етнокультурної ситуації. Царський уряд, особливо після польського повстання 1863 p., заохочував приплив російського населення в цей регіон. На межі XIX—XX ст. німецькі поміщики сприяли імміграції німецьких селян. Загалом частка німців сягала 6—7 % населення, в окремих обл. — до ЗО %. На межі XIX—XX ст. частка єврейського населення перевищила кількість німецької людності. За умов швидких темпів розвитку індустрії населення міст набувало багатонаціонального характеру. Одночасно збільшувалась міграція латишів до ін. регіонів Росії та, особливо після 1905 р., за межі Росії. У новій соціальній ситуації формувалася латиська літературна мова на основі т.зв. середньолатиського діалекту, поширеного в найрозвиненіших в економічному та культурному сенсі центральних р-нах Латвії. Почала зникати відмінність між народною та писемною мовою, однак у сільського населення територіальні діалекти продовжували існувати. Поширенню національної мови і зростанню культурного рівня Л. сприяла висока грамотність населення — 79,7 % (1897 p.). Розвиток латиської культури гальмувався політикою насильницької русифікації, від якої особливо страждала Латгалія, де після придушення польського повстання 1863 р. аж до 1904 р. заборонялося вживання латиської мови в школах. У 50—60-ті роки XIX ст. виник національно-ліберальний рух младолатишів, які боролися проти пережитків феодалізму, національного гніту, за економічну і політичну рівноправність латишів.

272

Представники

окремих

етносів

Внаслідок подій революції 1917 р. та Громадянської війни у 1920 р. Латвія здобула незалежність. На території СРСР опинилося бл. 200 тис. Л. — як попередніх переселенців, так і політичних мігрантів. За таємним додатком до Пакту Молотова—Ріббентропа 1939 р. Латвія відходила до радянської сфери впливу. У 1940 р. країну було анексовано і перетворено на Латвійську РСР. Соціальна політика радянської влади була спрямована на знищення або депортацію представників національної буржуазії, «експлуататорських класів», національної інтелігенції, політичних рухів некомуністичного спрямування. Ці події істотно змінили етнонаціональну та демографічну структуру країни. Етнічні німці з терену Л. репатріювалися у Третій Рейх; під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp. на захід емігрувало бл. 125 тис. Л.; чергових репресій зазнали представники ворожих до радянської влади верств, до яких додалися куркулі, бійці опору радянізації («лісові брати»). Загалом жертвами депортацій до Сибіру стало бл. 50 тис. Л. У післявоєнний час російське населення Латвії, яке у 1925 р. не перевищувало 193 тис. осіб, збільшилося майже до 600 тис. У 1990 р. Латвія проголосила вихід зі складу СРСР. ЛІВИ (самоназва — лівлі, каламіез, рандаліст). Нечисленна етнічна група (бл. 200 осіб) у Талсінському та Вентспілському р-нах Латвії. Належать до атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова входить до південної підгрупи прибалтійсько-фінської групи фінно-угорської гілки уральської сім'ї. Віруючі Л. — християни (лютерани). В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 235 Л. (1989 р. — 6 осіб). Ці дані, вочевидь, є помилковими. На підставі археологічних даних можна вважати встановленим, що в сер. І тис. до н. е. у Прибалтиці вже сформувалися деякі сучасні прибалтійсько-фінські угруповання фінно-угрів. Згідно з мовними даними, одним з найдавніших угруповань прибалтійських фінів були ліви. В основному словниковому фонді лівської мови знаходимо багато слів, що не мають відповідників в ін. прибалтійсько-фінських мовах або мають у них інше значення чи фонетичну форму. У граматичному ладі лівської мови є також специфічні для неї ознаки, наприклад форми давального відмінка. Давні фонетичні особливості лівської мови різко відрізняють її від ін. прибалтійсько-фінських мов. На остаточне формування лівської мови вплинули мови балтійських племен, а j g — 4-1649

273

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

пізніше латиська мова. Лівська мова, у свою чергу, залишила слід у латиській мові, особливо в лексиці та меншою мірою у фонетиці й граматиці. Однак перевага виявилася на боці латиської, тому що територія лівської мови все звужувалася і продовжує звужуватися. Проте лівська мова залишилася типово фінно-угорською. Про лівів як про самостійний етнічний утвір говорять писемні джерела. Найдавніший руський літопис «Повість врем'яних літ» згадує лівів (лібь) у числі сусідів східних слов'ян. Більше відомостей про лівів збереглося в хроніках періоду загарбницьких воєн німецьких лицарів наприкінці XII — поч. XIII ст. Давнє плем'я лівів осіло на південь від естонців. Пізніше головним місцем поселень лівів була територія навколо Ризької затоки, у басейнах Західної Двіни та Гауї, а також на Курземському піво-ві. Ліви ніколи не були численними. На початку XIII ст., коли Генріх Латвійський писав свою хроніку, вони займали порівняно невелику територію на узбережжі Ризької затоки, від естонської мовної межі до середини Курземського піво-ва. У деяких місцях ліви і латиші, ліви і курші жили черезсмужно. Ліви колишньої Лівонії були поневолені німцями на поч. XIII ст., ліви колишньої Куронії (Курляндії, Курземе) чинили їм завзятіший опір, але протягом XIII ст. і вони втратили самостійність. Особливо постраждали лівські землі на північ від Західної Двіни. Через тривалі війни вже в XIII ст. чисельність лівів сильно зменшилася; на спустілі землі почали переселятися головним чином латиші. Змішана лівсько-латиська територія дедалі більше розширювалася, крок за кроком латиська мова витісняла лівську. У XIV і XV ст. ліви ще жили біля Риги та у Сигулді. Надалі цей процес посилювався. На сьогодні ліви компактно проживають лише в декількох селах, причому лівську мову знає менше 20 % із них. МАНСІ (самоназва — манзь). Народ, який проживає переважно у Ханти-Мансійському АО (6,6 тис. осіб). Антропологічно М. неоднорідні: представлені субуральським та власне уральськими типами уральської перехідної раси. Мова — мансійська, разом із хантийською та угорською входить до угорської групи фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. Віруючі М. — православні. Однак промислові

274

Представники

окремих

етносів

та інші культи М. дожили до нашого часу, як і капища у тайзі, де, згідно з легендами, схована «золота база» — головний ідол обських угрів. За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 43 М. (1989 р. — 37 осіб), з яких вважають рідною мовою мансійську 11 %, російську — 60 %. Як етнічна група спільнота М. склалася, вірогідно, у І ст. на основі аборигенних племен Південного Зауралля та угорських племен, що прийшли зі степів Північного Казахстану та Західного Сибіру. М. вели напівосілий спосіб життя. Основні заняття — мисливство та рибальство. Поселення постійні (зимові) та сезонні на місцях промислу. Полювали на диких оленів, лосів, борову дичину та водоплавну птицю. МАРІЙЦІ (самоназва — марі, марій). Народ, корінне населення Республіки Марій Ел (324,4 тис. осіб). Проживають також у Татарстані, Удмуртії, Башкортостані, Нижньогородській, В'ятській, Єкатеринбурзькій та Пермській обл. Російської Федерації. Належать до субуральського типу уральської раси (європеоїди з деякими монголоїдними рисами). Мова — марійська, фінно-угорської групи уральської мовної сім'ї. Писемність — на основі кириличної графіки. Традиційні вірування М. включали культи предків, богів. У XVIII ст. М. були навернені до православ'я, серед східних М. були мусульмани. В XIX ст. у В'ятській губ. діяла синкретична секта Кугу Сорта (Велика Свічка). Основне традиційне заняття — орне землеробство. За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 4130 М. (1989 р. — 7368 осіб), з яких вважає рідною мовою марійську 25 %, російську — 67, українську — 6 %. Ядром формування у І тис. н. е. у Волзько-В'ятському межиріччі давньомарійського етносу були фінно-угорські племена. У X ст. М. у хозарських літописах згадуються як ц-р-мис (чемериси). Велику роль у розвитку етносу відіграли тісні етнокультурні зв'язки з тюркськими народами (волзько-камськими болгарами, чувашами, татарами). Інтенсивні зв'язки з росіянами значно вплинули на матеріальну культуру М. Поширилися нові зернові, городні, садові культури, а також зрубні стодоли, духова піч та пов'язані з нею способи приготування їжі.

18*

275

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

МОНГОЛИ — див. Халха. МОРДВА (самоназва — мокша або ерзя). Народ, корінне населення Мордовії (313,4 тис. осіб). Проживають також у Башкортостані, Татарстані, Чувашії, Самарській, Пензенській, Саратовській та ін. областях Російської Федерації. Найчисленніший з народів східнофінських племен фінноугорської мовної сім'ї. М. складається з двох основних субетнічних груп — ерзя (самоназва) і мокша (самоназва), кожна з яких зберігає власну мову, деякі відмінності в традиційній культурі. Ерзя проживають переважно в північно-східних р-нах Мордовії за винятком своєрідної локальної групи в північно-західній частині республіки в населених пунктах у нижній течії р. Мокші з центром у с. Теньгушеві. До цієї теньгушівської групи мордви-ерзі належить і населення двох сіл Драніно і Катдолка в південній частині республіки. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 9331 М. (1989 р. — 19 332 особи), з яких вважають рідною мову своєї національності 15 %, російську — 76, українську — 6 %. Проживають переважно в Криму і Донецькій обл. Назва «мордва» зустрічається вже в Начальному літописі й залишається на сторінках російських літописних зведень. Дослідження мовознавців свідчать, що М. свого часу зазнала культурного впливу балтів, слов'ян, які жили тоді поруч, і деяких іранських племен. У найдавніший час своєї історії М. населяла простір між Волгою, Сурою, Окою і витоками Мокші, далі поступово розселялася на схід, відступаючи перед східними слов'янами. М. була вже осілим і землеробським народом, мала своїх князів, свої міста і тверді (в лісах). Значно ослабила М. татарська навала, але не спричинила, вочевидь, докорінних змін у побуті. У XIII—XIV ст. мордовські племена перебували під владою монголів. Із зростанням політичної могутності Москви мордовські князі змінили свою орієнтацію і почали підтримувати московського князя. Поступово М. русифікувалася, запозичуючи у своїх сусідів не лише мову й особливості побуту, а й ставлення до релігії: серед заволзької М. були поширені розкольницькі секти. В корінній обл. Мокші русифікація також була великою, багато сіл навіть за назвами неможливо відрізнити від російських.

276

Представники

окремих

етносів

НАНАЙЦІ (самоназва — нанай). Народ, який проживає в основному у Хабаровському краї (11,6 тис. осіб), а також у Приморському краї, на Сахаліні. Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — нанайська, тунгуської гілки тунгусо-маньчжурської мовної сім,ї. Писемність — на основі кириличної графіки. Основні традиційні заняття — рибальство й полювання (взимку — хутровий промисел). Серед традиційних ремесел розвинене ковальство. В етногенезі Н. брали участь нащадки давнього амурського населення та різноманітні елементи. Н. були шаманістами, мали промислові, родові та інші культи. У другій пол. XIX ст. навернені до православ'я, проте зберегли й стародавні вірування. За переписом 2001 р., в Україні налічується 42 Н. (1989 р. — 39 осіб).

НАРОДИ ІНДІЇ ТА ПАКИСТАНУ.

Група народів, до якої належать представники кількох сотень етнічних спільнот (націй, народностей, племінних груп), що населяють Індію та Пакистан. Масові міграції населення з Індії та Пакистану у різні країни світу беруть свій початок у другій пол. XIX ст., за часів панування в цьому регіоні Британської імперії. У XX ст. еміграційна активність населення зросла після здобуття Індією та Пакистаном у 1947 р. державної незалежності. Нова хвиля міграції, спричинена аграрним перенаселенням і безробіттям, з поч. 60-х років значною мірою була спрямована у Західну Європу. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживає 1483 представники цих азійських національностей (1989 р. — 175 осіб), з яких 75 % вважає рідною мовою мову своєї національності. Очевидним є різке збільшення імміграції Н.І.П. до нашої держави — майже у 10 разів. В Україні вихідці з Індії та Пакистану почали селитися у 60—80-ті роки XX ст., працюючи у різних галузях промисловості, здобуваючи вищу освіту. Підтримують родинні та культурні зв'язки зі своїм етнічним материком.

НГАНАСАНИ (самоназва — ня). Народ, який проживає переважно у Таймирському АО (849 осіб). У дореволюційній літературі Н. називали «авамськими самоїдами», термін «нганасани» закріпився з кін. 20-х

277

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

років XX ст. Нащадки корінних мешканців Таймирського півова. Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Поділяються на дві групи — авамських Н. та вадеївських Н. Авамські проживають у центральній тундрі Таймиру — у Диксоновському р-ні Таймирського АО, на цю землю переселилися 19 тунгусів, які одружилися з нганасанками, їхні нащадки вважали себе Н. Мова — нганасанська, разом з ненецькою, енецькою та селькупською входить до самодійської групи фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. Віруючі Н. — переважно шаманісти. За даними перепису 2001 р., в Україні налічується 44 Н. (1989 р. — одна особа). Таке різке збільшення чисельності Н. в Україні, як і енців, видається сумнівним. НЕГІДАЛЬЦІ (самоназва — на бейєнін, ілкан бейєнін, амгун бейєнін). Народ, який проживає в Хабаровському краї (502 особи), у басейнах річок Амур і Амгунь. Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси з домішкою центральноазійського расового типу. Мова — негідальська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської мовної сім'ї. У формуванні Н. як окремого народу взяли участь кілька народів, які живуть у басейні Амуру: ульчі, удегейці, нівхи, нанайці, орочі, евенки. Культура Н. в основному місцева осіла. Провідну роль у господарстві Н. відігравало рибальство. Офіційно Н. були навернені до православ'я, але зберегли шаманство, традиційні анімістичні вірування. За даними перепису 2001 p., Н. в Україні налічується 52 особи. Розмовляють переважно російською мовою. НЕНЦІ (самоназва — нєнец). Один з нечисленних народів Півночі. Розселені надзвичайно широко. Проживають у Ненецькому AO, Архангельській обл., північних р-нах Республіки Комі, Ямало-Ненецькому і ХантиМансійському АО Тюменської обл., Таймирському АО Красноярського краю. Загальна чисельність — 34,2 тис. осіб. Н. належать до уральської перехідної гілки уральської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Походження Н. остаточно не з'ясоване. Більшість дослідників вважає, що Н. сформувалися внаслідок злиття двох етнічних

278

Представники

окремих

етносів

груп — полярного аборигенного населення та прийшлих з боку Саянського нагір'я самодійськомовних племен, що підтверджується поділом Н. на дві частини: до однієї належать роди аборигенного походження, до другої — самодійські роди. Н. відомі як споконвічні оленярі-кочівники. Європейські Н. формально хрещені. Азійські Н. залишилися шаманістами та сповідують безліч традиційних культів — віру в духів — господарів неба, землі, вогню, річок тощо. За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалось 217 Н. (1989 р. — 204 особи). НІВХИ (самоназва — нівхгу). Народ, який проживає переважно у гирлі Амуру та на о-ві Сахалін, в його північних р-нах (4631 особа). Належать до центральноазійського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — нівхська, має два діалекти: амурський і східно сахалінський. Основне традиційне заняття Н. — рибальство. Другим за значенням був промисел морських тварин. Н. полювали на сивучів, нерп та білуг. Були поширені також домашні ремесла: виготовлення лиж, нарт, човнів, посуду, обробка кістки, шкіри тощо. Перші звістки про Н. відомі із сер. XVIII ст. Н. були шаманістами, сповідували цілий ряд різноманітних промислових та ін. культів. За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалось 584 Н. (1989 р. — 10). Дані 2001 р. сумнівні. НОГАЙЦІ (самоназва — ногай). Народ, основними ареалами розселення якого є Дагестан, Ставропольський край, Чечня та Інгушетія. Загальна чисельність — 75,6 тис. осіб. Належать до південносибірської (туранської) перехідної раси. Мова — ногайська, має два діалекти: караногайський та кубанський. Писемність з XVIII ст. до 1928 р. на основі арабської, з 1928 р. — латинської, з 1938 р. — кириличної графіки. Віруючі Н. — мусульмани-суніти. Предки Н. — монголомовні племена, що змішалися з тюркомовними й перейняли їхню мову. Кочували від Уралу до Дніпра, в т.ч. на Північному Кавказі; займалися в основному скотарством. Починаючи з 20-х років XX ст. відбувався процес масового переходу Н. на осілий спосіб життя, що спричинило появу нових форм господарювання, підвищення загального культурного рівня цього етносу.

279

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

За даними перепису населення 2001 р., в Україні проживало 385 Н. (1989 р. — 331), з яких вважають рідною мовою ногайську 58 %, решта — переважно російську. ОРОКИ (самоназва— ульта, ульча). Народ, який проживає в Росії, переважно на о-ві Сахалін у східній його частині (р-ни Ногликський, Поронайський). Загальна чисельність — бл. 200 осіб. Поділяються на дві етнографічні групи: північні — (с. Валі) та південні (м. Поронайськ поблизу затоки Терпіння). Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси домішкою центральноазійського расового типу. Мова — орокська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Поширена також російська мова. Писемності немає. Віруючі О. — православні. Вони були хрещені у XIX ст., але християнство увійшло в релігію О. тільки своєю зовнішньою, обрядовою частиною. В релігії О. можна виділити три історично різні комплекси, що включають такі вірування: анімізм, культ ведмедя, шаманство. Основні традиційні заняття — оленярство, влітку — полювання на морських тварин, рибальство; взимку — полювання на хутрових звірів. Одяг традиційний для народів Півночі. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 959 О. (1989 р. — 2 особи). З огляду на загальну чисельність О., дані 2001 р. помилкові. Мову своєї національності вважали рідною 1,3 %, українську — 18,7, російську — 74 %. Етнічну основу О. становлять місцеві й тунгуські (евенкійські) етнічні елементи, котрі змішались із групами ульчів та нівхів. За своїми етнографічними особливостями близькі до орочів та ульчів. Походження О., згідно з даними експедиції Г. Невельського та ін. дослідників, пов'язане з материком. Вони твердять, що О. переселились на о-в Сахалін не пізніше XVII ст., є підстави вважати, що їхні предки вийшли з Аргуні. 22 вересня 1853 р. в затоці Аніва на півдні Сахаліну був піднятий російський прапор. Тяжкі наслідки для всіх жителів о-ва Сахалін мала японська інтервенція 1920—1925 pp. У минулому О. поділялися на екзогамні патрилінійні роди. Родовою організацією О., як і інших тунгусо-маньчжурських народностей Амуру, був інститут доха (об'єднання родів). ОРОЧІ (самоназва — орочисел, нані, остання запозичена від амурських нанайців).

280

Представники

окремих

етносів

Народ, який проживає у Приморському та Хабаровському краях, уздовж річок Тумнін, Коппі, Амур, Хунгарі. Чисельність — бл. 900 осіб. Належать до байкальського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — орочська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Поширена також російська мова. Християнство було прийнято О. формально. Деякою мірою на релігію О. вплинув буддизм. О. зберегли традиційні вірування (анімізм, шаманство). В Україні, за переписом населення 2001 р., О. налічувалося 288 осіб (1989 р. — 19 осіб), що викликає сумнів. Мову своєї національності вважали рідною 1,7 %, українську — 18,1, російську — 60,4 %. Термін «орочі» вперше був введений в етнографічну літературу французьким мореплавцем Лаперузом, котрий у 1786 р. відвідав бухту Де-Кастрі. У XIX ст. О. займали територію від бухти Де-Кастрі на півночі до р. Ботчі, що впадала у Японське море. Внаслідок розселення О. склалось кілька територіальних груп: Амурська, Хунгарійська, Тумнінська, Приморська (Хадинська) та Коппінська. О. являють собою змішану за походженням групу, незважаючи на свою нечисленність. Серед них є роди, пов'язані за походженням з тунгуськими (евенкійськими) етнічними елементами, зокрема з удегейцями, нанайцями, ульчами, нівхами, евенками. В складі О. є як давні приморські, так і північні етнічні елементи. Все це наклало певний відбиток і на культуру О., де також помітний вплив маньчжурської та китайської культур. Майже всі О. жили осіло. Основні традиційні заняття — полювання та рибальство, були розвинуті ремесла — ковальство, обробка деревини, бересту, шиття одягу та вишивання. До поч. XX ст. О. зберегли пережитки патріархально-родового устрою. Існувала колективна власність на промислові угіддя для полювання та рибальства. ОСЕТИНИ (самоназва — ірон, дігорон, збереглися також етноніми туалаг і хусайраг). Народ, основне населення Північної Осетії та частини Грузії, проживають також у Кабардино-Балкарії, Карачаєво-Черкеси. Чисельність — бл. 335 тис. осіб. Основні субетнічні групи — іронці й дігорці. Належать до балкано-кавказької групи великої європеоїдної раси. Мова — осетинська, іранської групи індоєвропейської сім'ї. Мають два діалекти: іронський, покладений в

281

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

основу літературної мови, та дігорський. Віруючі О. — православні, є й мусульмани. За переписом 2001 р., в Україні О. налічувалося 4834 особи (у 1989 р. — 6345 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 23,8 %, українську — 8,3, російську — 64,3 %. Етнічна історія О. формувалася в гірських р-нах Північного Кавказу. В антропологічному й культурному відношенні О. становлять єдине ціле з народами Кавказу. На думку переважної більшості дослідників, основою осетинського народу були аборигенні кавказькі племена, які змішалися з іраномовними аланами. Подальша етнічна історія О. має багато спільного з ін. народами Північного Кавказу. Існуючі в О. до сер. XIX ст. соціально-економічні відносини не привели до виникнення осетинської народності. Розрізнені групи О. являли собою окремі земляцькі об'єднання, називалися залежно від займаної території Головного Кавказького хребта. Так, зокрема, частина О. займала плоску територію в р-ні Моздока, утворивши групу моздокських О. Етнонім «дігор» вперше згадувався у «Вірменській географії» VII ст. О. є давнім народом Кавказу. Вже в часи скіфських походів у Передню Азію їх називали осами (слов'янською — «яси»), звідси й пішла назва — осетини. Формування осетинського народу пов'язане з аборигенним населенням Північного Кавказу (творцем кобанської культури) та прийшлими іраномовними народами — скіфами, сарматами й особливо аланами (з І ст. н. е.). Останні оселилися на Центральному Кавказі, і корінне населення сприйняло їх мову та культуру. Виникнення потужного союзу аланів започаткувало осетинський етнос. У XIII ст. аланська держава була розгромлена монгол о-татарами, після чого утворилися чотири великі «об'єднання» — Дігорське, Алагірське, Куртапінське, Тагаурське та кілька малих. Чимала кількість О. проникла до Монголії та особливо країн Східної Європи. Так, зокрема, в Угорщині осіла велика компактна група нащадків аланів, що іменує себе ясами, проте втратила рідну мову. Залежність від грузинських і кабардинських князів, поява власних феодалів, що сприяли виокремленню спільнот, заважали оформленню осетинської народності. Попри все, на поч. XVII ст. у багатьох російських військових і дипломатичних документах О. виступають як єдиний народ під цією назвою. В 40-х роках XVIII ст. були започатковані російсько-осетинські відносини. Російським урядом була створена Осетинська духовна комісія, яка в 1749—1752 pp. у Петербурзі організувала осетинське посольство, що сприяло переселенню О. до Моздока.

282

Представники

окремих

етносів

У 1774 р. Осетія увійшла до складу Росії. 1798 р. була видана перша книга осетинською мовою «Короткий катехізис». А на поч. XIX ст. російський філолог та етнограф А. Шегрен уклав осетинську граматику і осетинський алфавіт на основі кириличного письма. Важливе значення для О. мало встановлення з давніх часів зв'язків із Грузією. Велику роль в цьому відіграли грузинські феодальні міста (Тифліс, Горі, Кутаїсі та ін.), з якими О. вели широкий торговельний обмін. Одним із важливих чинників зближення обох народів у ту епоху було поширення грузинської шкільної грамоти й письма серед О., навчання та виховання дітей, спроби створення осетинської писемності на грузинській графічній основі. У 1922 р. у складі Грузинської РСР була утворена Південно-Осетинська автономна обл., у 1924 р. — Північно-Осетинська автономна обл., яка в 1936 р. перетворена на Північно-Осетинську АРСР. У 1990 р. прийнято Декларацію про державний суверенітет Республіки Північна Осетія. П Е Р С И (самоназва — фарсі, Ірані). Народ у центральній та східній частинах Ірану (р-ни Тегерану, Ісфагану, Гамадану). Загальна чисельність — понад 20 млн осіб (дані 80-х років XX ст.). Проживають також у СІЛА (236 тис.), Іраку (227 тис.) та ін. арабських країнах, Афганістані (50 тис.). Належать до індосередземноморської раси великої європеоїдної раси; фіксується домішка вірменоїдного антропологічного типу. Мова — перська (фарсі), іранської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі арабського алфавіту. Віруючі П. — мусульмани-шиїти. Основні традиційні заняття — землеробство, садівництво й виноградарство. У 2001 р. в Україні налічувалося 419 П. (1989 р. — 228 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 59,9 %, українську — 3,8, російську — 26,3 %. Давньоіранські племена проникли на територію Ірану із Середньої Азії або Північного Причорномор'я наприкінці II тис. до н. е. Тоді ж і виникла давньоіранська релігія — зороастризм, яка в наш час збереглася лише у двох сучасних етноконфесійних групах П. — гебрів і парсів. П. займали панівне становище у державах Ахеменідів (VI—IV ст. до н. е.) та Сасанідів (VII—III ст. до н. е.). Арабське завоювання у VII ст. принесло іслам, вплив арабської мови та культури. В етнічній історії П. брали участь також араби, тюр-

283

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ки, монголи. На поч. XVI ст. П. були об'єднані під владою іранської династії Сефевидів, з кін. XVIII ст. — тюркської династії Каджарів. У сер. XIX ст. розпочався процес формування перської нації. У XX ст. процеси національної консолідації посилилися, внаслідок чого у 1979 р. проголошено Ісламську республіку. П. становлять основну масу міського населення. Досить сильні традиції мусульманського права. РУТУЛЬЦІ (самоназва — рутули, мих адбир). Народ, який проживає у Російській Федерації (19,5 тис. . . і осіб). Корінне населення Дагестану (Рутульський та Ахтинський р-ни, с. Рутул), проживають Р. також: в Азербайджані (Нухинський р-н). Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — рутульська або мухадська, нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї. Розробляється писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Р. — переважно мусульмани-суніти. Традиційні заняття — скотарство й ремісництво. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 137 Р. (1989 р. — 75 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 36 осіб, українську — 12, російську — 80. Історія Р. пов'язана з державним утворенням Кавказької Албанії, в якому територія розселення народів південного Дагестану, в т. ч. P., відома як країна гелів. У XVI ст. на території Р. існував союз сільських громад Рутульський магал. У 1812 р. він був приєднаний до Росії. Культура Р. зазнала впливу культури лезгинів і азербайджанців.

...... .

СААМІ (самоназва — саамі, саам, сам). Найпівнічніший з європейських народів. Основна кількість С. проживає в Норвегії (40 тис. осіб), Швеції (18 тис.), Фінляндії (4 тис. осіб). У Російській Федерації С. проживають на Кольському піво-ві (2 тис. осіб). Мова — саамська, становить окрему підгрупу фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. За своїм словниковим складом і граматичною будовою займає в ній виокремлене місце. Деякими рисами саамська мова зближується з самодійськими мовами. Віруючі С. Скандинавії — лютерани, Російської Федерації — православні. Поряд з християнством С. зберегли і свої традиційні вірування — промислові та домашні культи, а також шаманство. С. вели комплексне господарство, основними галузями якого були рибальство, оленярство та мисливство.

284

Представники

окремих

етносів

За даними перепису 2001 р., С. в Україні налічувалося 136 осіб (1989 р. — 19 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 3 особи, українську — 20, російську — 95. С. Кольського піво-ва розмовляють трьома різними діалектами: нотозерським (в західних р-нах Кольського піво-ва), кильдинським (у північних і центральних р-нах) та йоканзьким (у східних р-нах піво-ва). Між цими діалектами існують значні відмінності. Всі С. Кольського піво-ва знають російську мову, але в родинах спілкуються саамською. У науковій літературі для визначення С. використовується широковідомий давній термін «лопарі». Лопарів Кольського півова на відміну від скандинавських деякі автори називають «кольськими лопарями». Назву «лопарі» народ С. отримав, очевидно, від сусідів-фінів і скандинавів, від них її перейняли і росіяни. Вперше назва «Лаппія» («Ьарріа») зустрічається у Саксона Граматика (кін. XII ст.), а в руських джерелах термін «лоп» з'являється з XIII ст. Деякі дослідники (Т. Ітконен) виводять слово «лоп», «лопар» від фінської «Іаре, Іарреа» — сторона, інші (Е. Ітконен) пов'язують його зі шведським «Іарр» — місце. С. Російської Федерації проживають з росіянами, комі-іжемцями та ненцями. Південні сусіди С. — карели. Антропологічною основою С. є лапоноїдний тип великої європеоїдної раси. Питання про етногенез С. до кінця ще не з'ясоване. Археологічні пам'ятки Кольського піво-ва свідчать, що предками сучасних С. були носії неолітичних культур. Більшість дослідників схиляється на користь їх східного походження. Заслуговує на увагу одне із тлумачень слова «самоїд», що лопарською мовою означає «земля саамів». У минулому С. займали територію сучасної Карелії, Фінляндії та Скандинавії. Про це свідчать новгородські й московські документи XIV—XVII ст., в яких згадуються «Лопські погости» в Заоніжжі. У руських джерелах перші відомості про С. датуються XIII ст. (Статут новгородського князя Ярослава). С. Північної Європи не мають своєї державності, права культурної автономії здійснюють через Саамські ради, різноманітні органи при парламентах Норвегії, Швеції та Фінляндії, а також через Загальносаамську раду при міжпарламентській Північній раді цих держав.

285

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

СЕЛЬКУПИ (самоназва — солькуп, шолькуп). Народ, який проживає у Каргасокському, Верхньокетському і Колпашевському р-нах Томської обл., а також Красноселькупському р-ні Ямало-Ненецького АО та Туру ханському р-ні Красноярського краю. Належать до народів самодійської мовної групи. Мова — селькупська, самодійської групи фінно-угорської гілки уральської мовної сім'ї. Поширена також російська мова. С. були шаманістами. Вони зберігали багато давніх культів, пов'язаних з промислом, шануванням предків, місцевості. Основні традиційні заняття С. — мисливство та рибальство. С. називали також «остяками», в етнографічній літературі вживався термін «остяко-самоїди». Вони є близькими до ненців, нганасанів та енців. Належать до уральської перехідної раси, фіксується європеоїдна домішка. За даними перепису 2001 р., в Україні налічувалося 62 С. (1989 р. — 11 осіб). Мову своєї національності вважали рідною всього 1,6 %, українську — 9,7, російську — 79 %. У XVII ст. внаслідок переселення частини С. із басейну р. Об у басейни річок Таз і Турухан виникла група північних С. Південна група С. входила головним чином до Наримського округу. За даними перепису 1926—1927 pp., налічувалося 1,5 тис. північних та близько 4,5 тис. південних С. Всього ж їх було близько 6 тис. осіб. Аналіз сучасного етнічного розвитку С. свідчить, що спільними умовами, які визначають етнічні процеси цих двох груп є: дисперсне розселення на величезній території; іноетнічне оточення та активні зв'язки з іншими етнічними групами; велика питома вага національно змішаних шлюбів; поширення селькупсько-російської двомовності між етнотериторіальними групами. Сучасні самодійські народи виникли внаслідок тривалих і складних зв'язків корінного населення Півночі із самодійськими за мовою племенами, що прийшли на ці території із Саянського нагір'я в перші століття нашої ери. В процесі переміщень самодійських груп виник селькупський народ. Проте умови їх формування проявлялися по-різному і мають відмінні особливості у кожної з етнографічних груп С. Середньообські С. розселені на території Середньої Приобі в кількох населених пунктах і не утворюють більшості в різнонаціональному складі населення. Упродовж тривалого періоду територію, яку займають середньообські С., освоювали росіяни, а останнім часом збільшився потік населення з інших регіонів.

28 6

Представники

окремих

етносів

Внаслідок цього етнічний розвиток С. Середньої Приобі відбувається в умовах активних міжетнічних зв'язків з представниками інших народів, насамперед росіянами. Тазовсько-туруханські С. також: займають досить велику територію у межиріччі Таза та Єнісею. Однак вони розселені компактніше і в деяких поселеннях, зокрема Кіккі-Акі, Ратта, Фарково, становлять більшість населення. Етнічним оточенням тазовсько-туруханських С. є переважно периферійні групи корінного населення лісотундри: ненці, кети, ханти, евенки. Саме з ними і відбувається найактивніша етнокультурна взаємодія С. межиріччя Таза та Єнісею. Загальною тенденцією сучасного етнокультурного розвитку С. є трансформація традиційних форм господарювання та культури, поява культурних інновацій. СЕРБИ (самоназва — срби). Народ, основне населення Сербії (6 млн 428 тис. осіб). Проживають також у Боснії та Герцеговині (1 млн 380 тис. осіб), Хорватії (581 тис. осіб). Належать до балкано-кавказької раси південної гілки великої європеоїдної раси. Мова — сербська слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Переважна частина — православні, існує незначна кількість католиків і протестантів, є також мусульмани» суніти. Загалом, за переписом 2001 р., в Україні налічувалося 623 С. (1989 р. — 637 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,2 %, українську — 16,7, російську — 35,0 %.

Етнічна історія південнослов'янських народів, у т. ч. й

сербів, пов'язана з масовим переселенням слов'янських племен на Балкани в VI—VII ст. Слов'янські племена — предки сербів, чорногорців і населення Боснії та Герцеговини зайняли значну частину території в басейні південної притоки Сави і Дунаю, Динарських гір, південного узбережжя Адріатики. Центром розселення предків сербів була обл. Рашка, де у другій пол. VIII ст. виникла рання держава. В сер. IX ст. було утворене Сербське князівство. В X—XI ст. центр політичного ж и т т я переміщувався то в Дуклю, то в Рашку. З кін. XIII ст. сербська держава активізувала завойовницьку політику і у XIII—XIV ст. значно розширила свої межі, в т. ч. й за рахунок візантійських земель. Це сприяло посиленню візантійського впливу на різні сторони життя сербського суспільства, зокрема на систему соці-

287

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

альних відносин, мистецтво тощо. Після поразки на Косовому Полі у 1389 р. Сербія стала васалом Османської імперії, а в 1459 р. була включена до її складу. Османське панування майже п'ять століть стримувало процес консолідації С. За період османського панування С. неодноразово переселялись як всередині країни — в гірські райони, так і за її межі — в Угорщину. Ці переміщення сприяли зміні етнічного складу населення. Ослаблення Османської імперії та активний рух С. за визволення від іноземної влади, особливо Перше сербське повстання 1804—1813 pp. і Друге сербське повстання 1815 р. привели до утворення у 1833 р. автономної, а в 1878 р. — самостійної Сербської держави. Боротьба за звільнення від османського ярма і державне об'єднання були важливими чинниками у становленні національної самосвідомості С. Відбувалися нові масові переміщення населення у звільнені обл. В одній із центральних обл. — Шумадії — переселенці утворили абсолютну більшість. Ця обл. стала центром консолідації сербського народу, почався процес національного відродження. Розвиток сербської державності і ринкових відносин, економічних і культурних зв'язків між окремими обл. спричинювали деяке нівелювання культури їхнього населення, розмивання національних меж і зміцнення єдиної національної самосвідомості. Історична доля С. склалася так, що тривалий час вони були роз'єднані політично, економічно й культурно у складі різних держав (Сербії, Османської імперії, Австро-Угорщини). Це наклало відбиток на культуру та побут різних груп сербського населення. С. усвідомлюють свою національну єдність, хоча поділ на регіональні групи (шумадійці, ужичани, моравці, косовці, сремці) зберігається в пам'яті народу. В культурі окремих локальних груп С. відсутні різко окреслені межі. Об'єднання С. в межах єдиної держави відбулось у 1918 p., коли було утворене Королівство сербів, хорватів і словенців (пізніше змінювались назва і деякою мірою межі цього утвору). Проте після розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії (далі — СФРЮ) С. знову виявились розділеними між країнами, які виникли на постюгославському просторі. Період, що минув після розпаду СФРЮ (1991 p.), супроводжувався низкою міжетнічних і міжконфесійних конфліктів. Співвідношення кількості С. в окремих державах, що виникли на постюгославському просторі, змінилося, збільшилась еміграція.

288

Представники

окремих

етносів

С. в Україні. Перші сербські переселенці прийшли на південь України з Австрії у 1752—1753 pp. Вони заснували два військово-хліборобських поселення: Нову Сербію з центром у Миргороді та Слов'яно-Сербію, які були організовані на військовий лад. Ці поселення будувалися з метою захисту південних кордонів від набігів турецьких і татарських орд. Поселення Нова Сербія мало осередком фортецю Св. Єлизавети (нинішній Кіровоград), до якої входило бл. 20 сіл. У 1760 р. у Слов'яно-Сербії налічувалося 112 населених пунктів. У 1764 р. військові поселення були ліквідовані, а населені пункти увійшли до складу Новоросійської губ. — військовий округ з адміністративним центром Кременчуком. Існують дані про С., котрі навчалися у Києво-Могилянській академії та Переяславській колегії. Подальша еміграція С. в Україну була спричинена подіями Першої світової війни і революції. Після закінчення війни й утворення у 1918 р. Королівства сербів, хорватів і словенців (згодом Югославія) більшість С. повернулася на батьківщину. Т А Б А С А Р А Н И (самоназва — табасаран). Народ в Російській Федерації — 93,6 тис. осіб. Т. — корінне населення Дагестану — 78,2 тис., проживають у його південносхідній частині (Хінський і Табасаранський р-ни, рівнина Дербентського р-ну). Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси з домішкою каспійського антропологічного типу. Мова — табасаранська, лезгинської підгрупи нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї. Поширені також азербайджанська та лезгинська мови. Віруючі Т. — мусульмани- суніти. Більшість Т. зайняті у сільському господарстві хліборобсько-тваринницького напряму. Розвинуті промисли, особливо килимарство. За культурою і побутом близькі до лезгинів. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 977 Т. (1989 р. — 932 особи). Мову своєї національності вважали рідною 49,3 %, українську — 11,7, російську — 36,4 %. Т. згадуються у «Вірменській географії» VII ст. і відомі як «таваспари». За переказами, місцевість Табасаран у давнину заселяли езиди. В VIII ст. її захопили араби, які навернули жителів до ісламу. У 1818—1819 pp. Табасаран завоювала Росія. До поч. XIX ст. на території Т. існувало два володіння: на чолі з кадієм (Північний Табасаран) і майсумом (Південний Табаса19 — 4-1649

289

Етнонаціональна

структура у к р а ї н с ь к о г о суспільства

ран). Із 1866 р. запроваджено нагібське правління, за якого Південний Табасаран увійшов до Кюринського, а Північний — до Кайтаго-Табасаранського нагібств. З 1921 р. — у складі Дагестанської АРСР, з 1991 р. — Республіки Дагестан. Т А Д Ж И К И (самоназва — тоджик). Народ, основне населення Таджикистану (3 млн 172 тис. осіб). Проживають також в Афганістані (3 млн 700 тис.), Узбекистані (934,5 тис.), Російській Федерації (38 тис.), Казахстані (25 тис.). Загальна чисельність — 8 млн 280 тис. осіб. Належать до паміроферганської раси великої європеоїдної раси. Мова — таджицька, південно-західної підгрупи іранської групи індоєвропейської сім'ї. Існують великі групи говірок. Писемність на основі арабської та кириличної графіки. Віруючі Т. — мусульмани-суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 4255 Т. (1989 р. — 4447 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 35,7 %, українську — 11,5, російську — 46,6 %.

Етнічна історія Т. сягає кін. II — поч. І тис. до н. е., ко-

ли Середню Азію і степи Євразії заселяли племена індоіранської спільноти, з яких пізніше виокремилися іраномовні племена. Таджицький народ формувався на основі давнього осілого землеробського населення оазисів середньоазійського межиріччя — согдійців, бактрійців та ферганців. Процес формування таджицького народу, як і всіх інших народів Середньої Азії, відбувався в складних соціально-економічних, політичних та географічних умовах. Таджикомовне населення післямонгольської Середньої Азії групувалося навколо великих економічних центрів — Бухари, Самарканда, Ходжента, Куляба, відокремлених один від одного важкодоступною місцевістю. Це спричинило існування до недавнього часу всередині таджиків декількох етнографічних груп, котрі різняться за рівнем культурного та господарського розвитку. Одночасно з процесом консолідації йшов і процес розселення таджиків та освоєння ними нових земель, що значною мірою сприяло тюркізації основних масивів таджицького населення. Предками Т. були: бактрійці, котрі заселяли басейн верхів'я Амудар'ї, согдійці в басейнах Зеравшану та Кашкадар'ї, парфяни в Хорасані, маргіанці в Мервському оазисі, хорезмійці в пониззі Амудар'ї, парканці у Ферганській долині та сако-масагетські племена Паміро-Тянь-шанських гір і Арало-Каспійських степів. З виникненням у VI ст. тюркського каганату посилився

290

Представники

окремих

етносів

процес проникнення тюркських етнічних елементів. До часу арабського завоювання у VIII ст. на території Середньої Азії виділились три основні етнічні області: согдійська на півночі, ферганська на північному сході і тохарська на півдні, населення яких зберегло деякі культурні та побутові особливості. З утворенням держави Саманідів у IX—X ст. завершився процес формування етнічного ядра Т., що було тісно пов'язане з поширенням спільної фарсі-дарітаджицької мови, яка в епоху Саманідів стала панівною. Цією мовою послуговувалася культура і наука іранських народів (Т. і персів), нею складалася їхня багата література (перші писемні пам'ятки X ст.). У другій пол. XIX — на поч. XX ст. північні р-ни таджицької осілості увійшли (1868 р.) до складу Росії, а південний Таджикистан залишався у складі Бухарського емірату. У 1924 р. була створена Таджицька РСР, з 1991 р. — Республіка Таджикистан. ТАЛИШІ (самоназва — толиш). Народність на півночі Ірану (100 тис. осіб) і крайньому південному сході Азербайджану (Ленкоранський, Аерікський, Астаринський, Масалінський р-ни). Загальна чисельність понад 120 тис. осіб. Належать до передньоазійського варіанта балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — талиська, іранської групи індоєвропейської сім'ї, безписемна. В Азербайджані літературна мова Т. — азербайджанська. Віруючі Т. — мусульмани-шиїти, частина — суніти. Традиційні заняття — землеробство, тваринництво, шовківництво, в XX ст. — вирощування технічних культур. В Ірані — землеробство, садівництво, тваринництво. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 133 Т. (1989 р. — 11 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 21,1 %, українську — 14,3, російську — 58,6 %. Т. — нащадки давнього корінного населення Кавказу. Переважна більшість Т. записана азербайджанцями, оскільки відчувався сильний вплив азербайджанської культури та мови. В Азербайджані у 1926 p. Т. налічувалось 77,3 тис. осіб; за переписом 1989 р. — 21,2 тис. осіб. З епохи раннього Середньовіччя Т. асимілювалися з азербайджанцями. На поч. XIX ст. Талиське ханство (засноване у XVII ст.) відійшло від Персії до Росії. Поселення в низовинно-передгірних р-нах розкидані, в горах — компактні. 19*

291

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ТАТИ (самоназва — тат).

1. Етнічна спільнота в Ірані, чисельність — приблизно 300 тис. осіб. Розселені дисперсно в північно-західній частині Іранської височини між містами Тегеран та Казвін. За мовою та побутом близькі до персів. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. 2. Народ в Азербайджані та Дагестані, невеликі групи проживають у республіках Північного Кавказу. Чисельність в Росії — 19,4 тис. осіб, у т. ч. в Дагестані — 12,9 тис., Азербайджані — 10,2 тис. осіб. Мова — татська, іранської групи індоєвропейської сім'ї. Мова Т. має два діалекти — південний та північний. Північний діалект є однією з літературних мов Дагестану. Писемність на основі кириличного алфавіту. Серед Т. також поширена арабська мова. Віруючі Т. — мусульмани-шиїти, християни-монофісити та іудаїсти. За своєю культурою близькі до азербайджанців та народів Дагестану. Традиційні заняття — хліборобство й садівництво, виноградарство; розвинуті ремесла — килимарство, виготовлення мідного посуду та ін. Чимало Т. працює в промисловості. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 64 Т. (1989 р. — 248 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 14,1 %, російську — 71,9 %. Т О Ф А Л А Р И (самоназва — тофа, тоха, карагаси — застаріла назва). Народ в Росії, проживає в гірській частині Нижньоудинського р-ну Іркутської обл. в басейнах річок Уда, Бірюса, Кан, Гутара та ін. Чисельність — понад 730 осіб. Для Т. характерним є катанзький тип північноазійської раси великої монголоїдної раси з домішкою центральноазійського компонента. Мова — тофаларська, тюркської групи алтайської сім'ї. Віруючі Т. — православні, зберігся шаманізм. Основне заняття — кочове оленярство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 18 Т. (1989 р. — 3 особи). Українською мовою користуються 5 осіб, російською — 11. Т. є близькими до східних тувинців-тоджинців за походженням, мовою та багатьма елементами культури. В той час як тоджинці через політичні умови не зазнали російського впливу, Т. вже із сер. XVII ст. відчули на собі вплив російської культури. Т. були поділені на п'ять родів, кожен з яких становив екзогамну групу, пов'язану спільністю походження.

292

Представники

окремих

етносів

ТУВИНЦІ (самоназва — тива). Народ в Росії, основне населення Туви (198,4 тис. осіб). Всього в Російській Федерації 206,2 тис. осіб. Проживають також у Монголії (40 тис.), Китаї (3 тис. осіб). Т. поділяють на західних та східних, або Т.-тоджинців, які становлять бл. 5 % усіх Т. Належать до центральноазійського типу північноазійської раси великої монголоїдної раси. Мова — тувинська, уйгурської підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Т. — в основному буддисти-ламаїсти, зберігаються також добуддійські культи, шаманізм. В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 43 Т. (1989 р. — 94 особи). Мову своєї національності вважали рідною 4, українську — 2, російську — 24 особи. Етнічна історія. Т. сформувались із тюркомовних, частково монголомовних, самодійськомовних і кетомовних етнічних елементів, до їх складу також увійшли деякі тюркомовні родоплемінні групи. У формуванні тувинського етносу, яке тривало приблизно до поч. XIX ст., головну роль відіграли стародавні тюркомовні племена Центральної Азії, які проникли на територію сучасної Туви не пізніше І тис. і змішалися з кетомовними, самодійськомовними та, можливо, індоєвропейськими племенами. З VI ст. племена Туви входили до Тюркського каганату. В період Тюркського каганату VI—VIII ст. на території Туви перебувало тюркомовне населення, споріднене за мовою з єнісейськими киргизами та алтайськими тюрками. У сер. VIII ст. тюркомовні уйгури, утворивши в Центральній Азії Уйгурський каганат, завоювали територію Туви. Уйгурське ханство панувало над населенням Туви до 840 p., коли уйгури зазнали поразки від єнісейських киргизів. У XIII—XIV ст. в Туву переселились монгольські племена, які асимілювало місцеве населення; у XIX ст. все нетюркське населення Туви було повністю тюркізованим, а етнонім (тива) став самоназвою всіх Т. З кін. XVI ст. майже 100 років Тува входила до складу невеликої держави Алтин-ханів, засновником якої був монгольський полководець Шолой Убаші. Тувинське населення за часів цього монгольського правителя знаходилось у тяжких політичних та економічних умовах. Після розпаду держави Алтин-ханів Т. та алтайці опинились під владою ойротських ханів, котрі у другій пол. XVII ст. утворили Джунгарську державу. Панування джунгарських ханів тривало до 1755 р. та поширилось на

293

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

всю Саяно-Алтайську гірську частину. В цей час тюркомовне населення постійно переселялося. Так, частина тоджинців, саянців та мингатів, котрі кочували у верхів'ях Єнісею та р. Кемчик, у сер. XVII ст. опинилась на Алтаї, по р. Катунь. Ін. частина єнісейських киргизів та ін. історичних предків сучасних хакасів із Мінусінської улоговини 1703 р. потрапили в Туву під час примусового переселення їх джунгарськими правителями в Семиріччя. З падінням Джунгарії (в сер. XVIII ст.) Тува була підкорена маньчжурською (дайцинською) династією Китаю, в той час як племена Алтаю добровільно увійшли до складу Російської держави. Близький та тривалий культурно-історичний зв'язок західних тувинців, хакасів і південних алтайців був перерваний майже на два століття, внаслідок чого були роз'єднані й північносхідні тувинці-тоджинці. Значна їх частина залишилась на території Російської держави, у Східних Саянах, де вони були відомі як карагаси, а згодом — як тофалари. У кін. XVIII—XIX ст., коли Тува перебувала під владою маньчжурської династії Цін, завершився процес формування тувинського етносу. В 1914 р. Тува потрапила під протекторат Росії. З 1993 р. — Республіка Тива. Основою господарювання західних Т. було кочове скотарство, східних — мисливство та оленярство. З переходом до осілості сталися корінні зміни у способі життя цього народу — розвинулася промисловість, зросла кількість міського населення, сформувалася національна інтелігенція. Т У Р К И (самоназва — тюрк). Народ, основне населення Туреччини (50 млн осіб). Проживають також у Німеччині (1,35 млн), Болгарії (750 тис.), Нідерландах (160 тис.), Франції (150 тис.), на Кіпрі (140 тис.), в Македонії (110 тис.) та ін. країнах. Загальна чисельність — 53,3 млн осіб. Антропологічно неоднорідні. Основу антропологічного типу становить балкано-кавказька раса великої європеоїдної раси. Мова — турецька, тюркської групи алтайської сім'ї. Має діалекти: анатолійська група і румелійська, або східнофракійська, група. Арабське письмо з XIII ст., латинська графіка з 1928 р. До складу Т. входять субетнічні групи колишніх кочових і напівкочових скотарів (юрюки, тюркмени, тахтаджі, абдали, зейбеки, чепни), що поступово асимілюються з переходом до осілості. Віруючі Т. — мусульмани-суніти.

294

Представники

окремих

етносів

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 8844 Т. (1989 р. — 262 особи). Мову своєї національності вважали рідною 89,6 %. Турецький етнос склався у сер. XVI ст. з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових скотарів (в основному огузьких і туркменських, що мігрували в Малу Азію з Візантії в період сельджуцьких та монгольських завоювань XI—XIII ст.) і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, курдів. Після османських завоювань у північно-східній Європі (XIV— XVI ст.) помітну роль в етнічній історії Т. відіграли південнослов'янські народи, а також албанці, румуни, молдавани, угорці. Формування турецької нації завершилося на поч. XX ст. з падінням Османської імперії та утворенням Турецької республіки на чолі з Мустафою Кемалем (Ататюрком). Після 1648 р. українська антимусульманська традиція XVI — першої пол. XVII ст. епізодично змінювалась на нову лінію української політики щодо Туреччини й Криму, спрямованої на союз із ними та взаєморозуміння. У XIX ст. в Україні розпочалося наукове вивчення історії та культури Т. Так, 7 січня 1818 р. у м. Одеса почав функціонувати вищий Рішельєвський Інститут східних мов, що проіснував до 1854 р. Згідно з навчальною програмою, передбачалося викладання таких предметів: всесвітньої історії (Азійські народи, Вавилонське царство, Держави в Малій Азії, Персія, Палестина, монголи, турки, Єгипет і Карфаген); загальної географії (Азійська Туреччина, Аравійський піво-в, Персія, Індія, Китай, Японія, Африка). У лютому 1930 р. з ініціативи академіка А.Ю. Кримського у системі ВУАН була утворена Комісія з вивчення історії Близького Сходу (КВІБС). Значну увагу КВІБС приділяла тюркологічній проблематиці, про що свідчать підготовлені її співробітниками такі праці, як «Боротьба за Чорне море», «Історія Туреччини у західноєвропейській літературі», «Україна за турецькими й татарськими джерелами», «Українсько-турецькі відносини у XVII ст.». В Україні діють Інститут сходознавства НАН України (Київ) з відділом тюркомовних народів у Криму (Сімферополь), відділення сходознавства у складі Інституту філології з викладанням турецької мови й літератури в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Київський національний лінгвістичний університет з групами вивчення турецької мови, філологічний факультет з відділенням кримськотатарської мови та літератури в Сімферопольському державному університеті, ліцеї та коледжі.

295

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Т У Р К И - М Е С Х Е Т И Н Ц І (самоназва — тюрк, поширені також назви — турки, турки-джавахці, месхетинські турки). Народ, що проживає в Казахстані, Азербайджані, Росії, Киргизстані, Узбекистані. За різними оцінками, загальна кількість Т.-м. на території колишнього СРСР становить 260—280 тис. осіб. Мова — східноанатолійський діалект турецької мови. Віруючі Т.-м. — мусульмани-суніти. В Україні, за переписом 2001 p., Т.-м. налічувалося 336 осіб. Мову своєї національності вважали рідною 81 %. Етнічна історія. В етнічній історії Т.-м. брали участь грузинські племена месхів і тюрків, котрі з'явилися в Малій Азії та Закавказзі в XI ст. Р-н Месхетського хребта став пограничним, він розділяв сфери впливу грузинських царів і турецьких султанів. Після навали монголів у XIII ст. та походів Тимура в 1395 р. збільшились масові міграції Т.-м. у прикордонних південно-західних р-нах Грузії та особливо в Месхетії. Зі входженням у 1555 р. до складу Османської імперії територія Самцхе-Саатабаго (Месхетія) опинилась в ареалі впливу турецького етносу. Асиміляція турками корінного населення відбувалася за релігійним і мовним напрямами, внаслідок чого населення поступово почало сповідувати іслам, а турецька мова стала мовою міжнаціонального спілкування. Так виник спільний етнонім тюрки-турки (у турецькій мові вони не різняться між собою). До нового етноніма часто стали приєднувати назву місцевості, де проживали конкретні групи населення (в Месхетії — турки-месхетинці). Південна Грузія, що є історичною батьківщиною Т.-м., відома як Месхеті-Джавахеті, відповідно стала називатися і ця етнічна група. Переважна більшість Т.-м. проживала в прилеглих до кордону з Туреччиною Адигейському, Аспіндзському, Ахалцихському, Ахалкалакському та Богданівському (з 1991 р. — Ниноцминдському) р-нах Грузії. До приєднання в 1829 р. Ахалцихського регіону в складі Грузії до Росії мусульмани-месхетинці становили меншість цього регіону, але поступово їх чисельність збільшувалась. До кінця 30-х років XX ст. месхетинські мусульмани мали спільний етнонім — «турки-месхетинці». В 1928—1937 pp. Т.-м. зазнали репресій. У 1944 р. були примусово виселені з Ахалцихського, Адигейського, Аспіндзського, Ахалкалакського та Богданівського р-нів у Середню Азію і Казахстан. Всього було депортовано 115,5 тис. осіб, з них майже 17 тис. загинули в дорозі. В 1956 р. обмеження зі спецпереселення було знято, після чого Т.-м. по-

296

Представники

окремих

етносів

чали повертатися. Після ферганських подій 1989 p., коли Т.-м. Ферганської обл. Узбекистану стали жертвами міжнаціонального конфлікту, понад 16 тис. їх було евакуйовано в Середню смугу Росії, впродовж 1,5 років понад 90 тис. осіб переселились в Азербайджан, на Північний Кавказ, у Казахстан. Окрему групу іммігрантів становлять Т.-м., які потрапили в Україну після конфлікту у Фергані. Статистика фіксує появу цієї етнічної групи з 1995 р. За даними національно-культурного товариства «Ватан», станом на 01.01.1997 р. на території СНД проживало приблизно 277 тис. Т.-м. Значна їх кількість (бл. 100 тис.) живе у Казахстані. Понад 60 тис. — в Азербайджані та Російській Федерації. Найбільші за чисельністю групи сконцентровані в Ростовській обл., Краснодарському й Ставропольському краях (бл. 30 тис.), а також у північнокавказьких автономіях. Понад 10 тис. осіб проживають у Центральній Росії — Орловській, Бєлгородській, Воронезькій та Курській обл. Понад 30 тис. Т.-м. є мешканцями Киргизії, 14 тис. — Узбекистану. На історичній батьківщині в Грузії проживають лише 86 осіб. Характерною особливістю етнічної групи Т.-м. в Україні є чисельний склад родин (у середньому становить 4,7 особи), що значно більше, ніж у корінного населення: 3,3 особи. Це пов'язано передусім з традиційним проживанням кількох поколінь однієї родини разом. Завдяки високій народжуваності вікова структура переселенців помітно відрізняється від такої корінного населення. Діти до 15 років становлять 37,7 % членів родин, особи непрацездатного віку — 7,8, працездатні — 54,5 %. Ці показники для сільського населення України є відповідно 21,9, 29,2 і 48,9 %. Якщо на 1000 працездатних у турецькій етнічній групі припадає 692 дитини та 143 непрацездатних старшого віку, то серед сільського населення України — відповідно 448 і 596. Турецька етнічна група має лише незначні національні вкраплення. Серед 1255 членів досліджених родин — 22 особи (менше 2 %) іншої, не турецької, національності: азербайджанці, грузини, двоє росіян і одна українка. Змішані шлюби в середовищі Т.-м. — рідкість. За рівнем освіти з-поміж досліджених родин третина має початкову освіту, з яких майже 70 % — жінки. Загалом середню освіту мають (у т. ч. середню технічну й середню спеціальну) 53 % членів досліджених родин, 63 % з яких — чоловіки.

297

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Питома вага осіб із середньою освітою (особливо із середньою спеціальною) серед чоловіків віком 25—34 роки дещо вища, ніж у 15—24-річних. Зниження освітнього рівня видно також із даних щодо вищої та незакінченої вищої освіти. Всього зафіксовано бл. 6 % осіб з таким рівнем освіти, 4/5 з них — чоловіки. Проте більшість — понад дві третини — чоловіків з вищою або незакінченою вищою освітою мають вік від 35 до 44 років, тобто майже напевно здобули її до переїзду в Україну. Т У Р К М Е Н И (самоназва — туркмен). Народ, основне населення Туркменистану (2 млн 538,6 тис. осіб). Проживають також в Узбекистані, Росії, Таджикистані, Ірані, Афганістані, Туреччині та ін. країнах. Загальна чисельність — 4,6 млн осіб. Належать до каспійського варіанта індосередземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — туркменська, тюркської групи алтайської сім'ї. Літературна мова на основі текінського діалекту. Віруючі Т. — мусульмани-суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 3709 Т. (1989 р. — 3399 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 19,4 %, українську — 29,1, російську — 37,5 %. Т. поділялися на племена з багатоступеневим родовим поділом, найзначнішими з яких були: теке, ерсарі, йомути, салири, сарики. Основу етногенезу Т. становили давні місцеві іраномовні кочові та напівкочові племена (дахо-масагетські, пізніше ефталіти і сармато-аланські), що проживали на території сучасного Туркменистану, а також осіле іраномовне населення західного Хорезму, середньої Амудар'ї та північного Хорасану. Це населення, особливо напівкочове, вже з IV—VI ст. зазнало кількох процесів тюркізації. Важливу роль в етногенезі Т. відіграли огузи, які з'явилися в Туркменії в IX—XI ст., визначивши, крім багатьох рис культури, їхню мову та фізичний вигляд. Основна маса огузів, які прийшли з північного сходу із сельджуками в XI ст., осіла в Туркменії і поступово злилася з місцевими жителями. До складу Т. пізніше також увійшли тюркські племена неогузького походження — кипчаки, джелаїри та ін., а на поч. XIII ст. — частина татаро-монголів. Процес формування туркменської народності, ядро якої утворили нові племенні об'єднання — човдурські, «зовнішні» салири і гоклени, завершився у XIV—XV ст. Тюркська мова та монголоїдний антропологічний тип проникали на територію сучасного Туркменистану опосередковано

298

Представники

окремих

етносів

через тюркізованих за мовою і монголізованих за антропологічним типом у минулому іраномовних та європеоїдних кочівниківскотарів. Ще у XIV ст. у різних наукових джерелах згадуються іраномовні скотарські групи у прикаспійських степах. Географічно ізольовані від подій, що відбувались у східній частині Середньої Азії, нащадки Т. зберегли у своїй духовній та матеріальній культурі більше рис дотюркського періоду. Сформувавшись як етнос у кін. І — на поч. II тис. н. е., Т. відразу були втягнуті в орбіту масових міграцій періоду середніх віків, стали учасниками військово-політичних подій. Так, вони відіграли провідну роль у державі Великих Сельджукидів, у формуванні держави Сельджукидів Малої Азії, створенні на її основі Османської імперії, керували політичним життям Індії епохи Великих Моголів, визначали політичне та соціально-економічне життя Кавказу, Північно-Західного Ірану. Створення цим народом потужного державного утвору — Сельджуцької імперії, великих і малих князівств, еміратів, племінних конфедерацій — призвело до міграцій в різні регіони Сходу. Т. сприяли формуванню нових імен на етнічній карті — турків, азербайджанців, гагаузів. Політична й економічна відокремленість, постійні війни та напади сусідніх країн перешкоджали економічному, культурному та суспільному розвитку країни, сприяли консервації архаїчних суспільних інституцій. Майже до 30-х років XIX ст. існувало патріархальне рабство. Племінні та родові зв'язки зберігалися до 30-х років XIX ст. У 80-х роках Туркменистан було приєднано до Росії, яка встановила жорсткий військово-колоніальний режим. Проте приєднання мало й позитивне значення — припинилися феодальні війни, почалася інтеграція в систему російського капіталізму. Внаслідок приєднання Туркменистану до Росії Т. виявились поділеними на три частини, не враховуючи Т. Ірану та Афганістану: Закаспійська обл., пізніше була включена до складу Туркестанського краю (основна маса), Хівинське ханство та Бухарський емірат. У 1924 р. була утворена Туркменська РСР; у 1991 р. — прийнята Декларація про незалежність Республіки Туркменистан. УДЕГЕЙЦІ (самоназва — удехе, удее). Народ в Росії (чисельність — 1902 особи), проживають у Хабаровському і Приморському краях. Належать до північноазій- ШЫ ської раси великої монголоїдної раси. Мова — удегейська, пів-

299

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

денної підгрупи тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї; безписемна. У. зберегли багато елементів старовинних промислових культів, шаманство та ін. Релігійний світогляд і культові обряди У. дуже близькі до орочських і нанайських. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 42 У. (1989 р. — 24 особи). Мову своєї національності вважали рідною 19 %, українську — 14,3, російську — 45,2 %. Походження У. та їх етнічна історія тісно пов'язані з історією давнього населення на території Приамур'я та Примор'я, відомого за китайськими джерелами XVII ст. під назвою воцзи, варка та ін. Нащадки тунгусо-маньчжурських народів проникли в Приамур'я і Примор'я вже в кінці неоліту — бл. II тис. до н. е. В етногенезі північної групи У. простежуються окремі палеоазійські елементи, у південних У. — давньокорейські, бохайські, тюркські, тунгуські, маньчжурські. У. мали родоплемінні об'єднання, ізольовані в економічному та культурному відношеннях, що проіснували майже до кін. XIX ст. На поч. XX ст. розпочався процес поділу основних родів на локальні підрозділи, зумовлений соціальним і господарським розвитком регіону і політичними особливостями, що склалися в Приамур'ї та Примор'ї у XVII—XX ст. У XVII ст. У. увійшли до Маньчжурської держави, проживали кількома територіальними групами. До складу Російської імперії У. ввійшли в 1860 р. після приєднання до Росії Уссурійського краю. Згідно з матеріалами Всеросійського перепису 1897 p., всі У. проживали у Приморській обл. на території Хабаровського, Уссурійського та Південно-Уссурійського округів, а також у сусідніх р-нах Амурської обл. Тут проживала 1841 особа, що назвали себе У. У. не сконсолідовані в єдину етнічну спільноту. У 60—70-х роках XX ст. продовжували існувати анюйська, бікінська, кур-урмійська, самаргинська, приморська, хорська, хунгарійська, великоуссурійська етнографічні групи У.

УДІНИ (самоназва — уді).

Народ, який проживає в Азербайджані (Варташенський та Куткашенський р-ни), а також у Грузії та Росії. Загальна чисельність — бл. 8 тис. осіб. Належать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — удінська, лезгинської підгрупи нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї.

зоо

Представники

окремих

етносів

Віруючі У. — християни (монофісити і православні). Традиційні заняття У. — зрошуване землеробство, рисівництво та шовківництво, у Грузії — виноградарство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 592 У. (1989 р. — 109 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 57,8 %, російську — 31,8 %. У. — нащадки утіїв, одного з давніх племен Східного Закавказзя. Постійні міграції тюркських племен у Східне Закавказзя сприяли асиміляції великої кількості У., які прийняли іслам і перейняли азербайджанську мову. Ін. У. прийняли християнство, засвоїли вірменську мову і почали ідентифікувати себе з вірменами. Нащадки цих У. населяють с. Нідж і частково м. Варташен в Азербайджані. УДМУРТИ (самоназва — удмурт, утморт, укморт). Народ в Росії (чисельність — 715 тис. осіб), корінне населення Удмуртії (497 тис. осіб). Проживають також у Татарстані, Башкортостані, Казахстані, Узбекистані, Білорусі та ін. країнах. Належать до субуральського варіанта уральської перехідної раси. Мова — удмуртська, пермської підгрупи фінноугорської групи уральської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Переважна частина віруючих У. — православні. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 4712 У. (1989 р. — 8583 особи). Мову своєї національності вважали рідною 729 осіб, українську — 380, російську — 3515 осіб. Основу удмуртського етносу склали племена, які проживали на р. Чепці, а також у середній та нижній течії р. В'ятки. У подальшому етногенезі У. брали участь територіально-племінні об'єднання, що мали незначні діалектні та культурні відмінності. Найчіткіше були розрізнені північні та південні У. Історично існували етноніми «ар» і «вотяки», «отяки». Назву «ар» пов'язують зі східними У., а «вотяки» — з північними У., зокрема з однією етнографічною групою — ватка. Серед північних У. відомі такі етнографічні групи, як ватка (на р. В'ятка) та калмез (на р. Кілмез). В етногенезі південних У. взяли участь різні тюркські племена, що осіли в Нижньому Прикам'ї. Формування удмуртського етносу закінчилось у XV— XVII ст. Етнічну історію У. дослідники пов'язують з послідовним розвитком кількох археологічних культур — від неоліту до пізнього залізного віку. Удмуртський етнос увібрав у себе етніч-

301

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ні групи різного походження, і це вплинуло на виникнення етнографічних особливостей північних та південних У. Окремим компонентом в удмуртському етносі є бесермени, що проживали на р. Чепці та згодом асимілювалися з У. Етнонім «бесермен» у писемних джерелах з'явився в сер. XIII ст. За свідченням П. Карпіні, серед народностей, підкорених татаромонголами, були мордва та бесермени. Проживаючи тривалий час на території В'ятсько-Камського межиріччя, вони підпадали під вплив У. і татар, змішувалися з ними і, перейнявши мову У., стали етнографічною групою, яка цілком злилася з удмуртським народом. Територіально та адміністративно У. в XV—XVI ст. не становили єдиного цілого, а були розділені на кілька груп. Північні У. (карінські та чепецькі) проживали в басейні р. Чепці і входили до складу В'ятської землі; південні, які займали територію Ками, їжа та Кільмезю, належали до складу Казанського ханства. На півночі помітний вплив на У. мали слов'яни (XI— XII ст.), у 1489 р. північні У. увійшли до складу російської централізованої держави. Південні У. опинилися під владою ВолгоКамської Булгарії, пізніше — Золотої Орди й Казанського ханства, з падінням якого в 1552 р. приєдналися до Російської держави. Остаточне приєднання до Росії завершилося в 1558 р. Основними заняттями У. були землеробство, скотарство і мисливство. Традиційний соціальний інститут — сусідська громада. Інший соціальний інститут (воршуд) — система екзогамних груп. У південних У. вже в першій пол. XVIII ст. поширилася мала родина. У північних У. ще переважали великі родини. Провідне місце у прикладному мистецтві посідали вишивання й мереживне ткацтво, різьблення по дереву. У традиційному побуті У. сформувалася система синкретичних вірувань. УЗБЕКИ (самоназва — узбек). Народ, який проживає в Узбекистані (14 млн 145 тис. осіб). У. проживають також у Таджикистані (1 млн 198 тис.), Казахстані (332 тис.), Киргизстані (550 тис.), Туркменії (317 тис.), Росії (127 тис.), Афганістані (1,78 млн), Китаї (15 тис. осіб). Належать до паміро-ферганської раси великої європеоїдної раси; фіксується монголоїдна домішка. Мова — узбецька, тюркської групи алтайської сім'ї. Говори — карлукський, кипчацький, огузький та багато ін. перехідних діалектів. Писемність на основі

302

Представники

окремих

етносів

кириличної графіки. Основною релігією У. є іслам, який, починаючи з VII—VIII ст., завойовує досить сильні позиції. Віруючі У. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — зрошуване землеробство, ремесла та торгівля. В Україні чисельність У. (2001 р.) дорівнювала 12 353 особи (1989 р. — 20 333 особи). Мову своєї національності вважали рідною 29,2 %, українську — 14,7, російську — 48,5 %. Етнічна історія. У формуванні узбецького народу брали участь два головних компоненти — давнє осіле землеробське ірано- та тюркомовне населення оазисів сучасного Узбекистану і кочове тюркомовне населення степової частини Середньої Азії. Процеси осідання кочівників в оазисах у різні періоди історії відбувалися з різною інтенсивністю. Остання велика група кочівників, яка осіла в оазисах Узбекистану та принесла з собою етнонім «узбек», кочувала в степах між Аральським та Каспійським морями. Існує думка, що свою назву ці племена одержали від імені золотоординського хана Узбека (XIV ст.), хоча слово «узбек» трапляється в писемних джерелах ранішого періоду. На поч. XVI ст. кочові узбецькі племена під керівництвом Шейбані-хана поступово просунулися до Хорезма, у Ферганську долину та ін. оазиси південної частини Середньої Азії. Переселення великої частини населення не змінило мовну ситуацію, оскільки переважна частина населення вже була тюркомовною. На території оазисів суч. Узбекистану виникло три ханства — Хівинське, Бухарське і Кокандське, де важливою політичною та військовою силою були кочові племена. Процес переходу до осілості завершився лише у XIX ст. Особливістю формування узбецького народу є та обставина, що воно відбувалося одночасно і значною мірою на одній і тій самій території, що й формування таджиків. У становленні узбецького народу простежуються ті самі процеси, що й у таджиків, — формування великих територіально-господарських комплексів, як, наприклад, Хорезм, Фергана, оазиси басейну Сурхан-Дар'ї. Населення цих областей виробляло свої специфічні особливості матеріальної та духовної культури, помітні в етнографічних групах узбецького народу. У процесі формування узбецького етносу брали участь давні народи Середньої Азії — согдійці, бактрійці, хорезмійці, ферганці, сако-масагетські племена. Тюркомовні племена почали проникати в Середньоазійське межиріччя на межі н.е. Чисель-

зоз

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ність тюркомовного населення різко зросла внаслідок входження Середньої Азії до складу Тюркського каганату (VI ст.). У наступні століття відбувалося подальше зближення іраномовного й тюркомовного населення. Процес формування узбецького етносу особливо активізувався в XI—XII ст., коли Середня Азія була завойована об'єднаними тюркськими племенами, очолюваними династією Караханідів. Нова хвиля тюркських, а також монгольських племен увійшла до складу населення Середньої Азії після монгольських завоювань XIII ст. Завершення процесу формування узбецького етносу пов'язане з правлінням Тимура та перших Тимуридів (друга пол. XIV—XV ст.). Етнонім У. остаточно утвердився з асиміляційними процесами дештикипчацьких У. (назва кочівників Золотої Орди з часів хана Узбека, XIV ст.), котрі прийшли на чолі з ханом Шейбані зі степів Казахстану у кін. XV—XVI ст. До поч. XX ст. у складі У. виділяли три великі субетнічні групи: сартів — давнє осіле населення оазисів; тюрків, які зберегли напівкочовий побут нащадків домонгольських тюркських племен Середньоазійського межиріччя та злилися із племенами військ Чингісхана; узбеків — нащадків дештикипчацьких племен, що завершили перехід до осілості лише на поч. XX ст. Після приєднання у XIX ст. середньоазійських ханств до Росії процес національної консолідації У. значно посилився. У 1924 р. було утворено Узбецьку РСР у складі СРСР. В Україні У. з'явились переважно по Другій світовій війні; вони приїжджали здебільшого на навчання або працю. Переважна більшість У. в Україні є міським населенням — 8642 особи, у сільській місцевості проживало 3711 У. (1989 p.). Значна частина У. мешкає в АР Крим (2947 осіб). З них вважають рідною мову своєї національності 1184 особи. УЙГУРИ (самоназва — уйгур). Народ, який проживає в Китаї (7 млн 505 тис. осіб), головним чином у Сіньцзян-Уйгурському р-ні, Казахстані, Узбекистані, Росії та Афганістані. Загальна чисельність — 7,77 млн осіб. Належать до європеоїдної раси з монголоїдною домішкою. Мова — уйгурська, тюркської групи алтайської сім'ї. З кін. І тис. писемність на основі согдійської графіки; в Китаї — арабської графіки, в межах колишнього СРСР — кириличної графіки. Віруючі У. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — зрошува-

304

Представники

окремих

етносів

не землеробство, садівництво. Були розвинуті ремесла — ткацтво та гончарство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 197 У. (1989 р. — 194 особи). Вважали рідною мову своєї національності 11,7 %, українську — 9,1, російську — 64,5 %. У. — один із давніх тюркських народів Центральної Азії. Предки У. — кочові племена — згадуються в історичних джерелах вже з III ст. Етнонім У. зберігся в орхонських рунічних написах VIII ст. Свою першу державу У. утворили в сер. VIII ст., коли кілька родів об'єдналися в один союз і в 744 p., здобувши перемогу над Східно-Тюркським каганатом, створили свій каганат. Створення каганату мало неабияке значення для наступних періодів історії У., оскільки він підпорядкував величезну територію і майже 100 років відігравав головну роль у політичних подіях Центральної Азії. У., що проживали уздовж річок Селенга, Орхон і Тола, утворили державу. Після її розгрому у 840 р. єнісейськими киргизами У. переселилися на захід — у Східний Туркестан і західну частину Ганьсу, де утворили незалежні держави з центрами у Турфанському оазисі у Ганьсу. Поступово вони асимілювали з місцевим, переважно ірано- і тохаромовним населенням, передавши йому свою мову і культуру. Держава У. в Ганьсу в XI ст. була знищена тангутами, а східна туркестанська держава спочатку ввійшла до складу Джагатайського улусу, а пізніше — до Моголістану. У XIV—XVII ст. серед У. значно поширився іслам, який витіснив усі інші релігії. В цей період формується сучасний уйгурський етнос. Тривале панування завойовників та політична відокремленість призвели до часткового зникнення етноніма У. Проте У. все ж таки зберегли етнічну самосвідомість та свою мову. У XVII—XVIII ст. у Східному Туркестані існувала держава У., яка 1760 р. була захоплена маньчжурськими правителями Китаю. В 1955 р. в Китаї створено Уйгурський автономний р-н. УЛЬЧІ (самоназва — нані). Народ, який проживає в Ульчському р-ні Хабаровського краю (2733 особи). Мова — ульчська, тунгусо-маньчжурської групи алтайської сім'ї. Близька до нанайської й інколи розглядається як діалект нанайської мови. Офіційно У. вважалися християнами, але це майже не вплинуло на їхній релігійний світо20-4-1649

305

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

гляд. Спостерігався вплив китайських і маньчжурських вірувань та звичаїв. Основними заняттями У. були рибальство й мисливство, морський промисел. У. обробляли дерево, з якого виготовляли лижі, човни та побутові речі. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 76 У. (1989 р. — 13 осіб). Мову своєї національності назвали рідною 6,6 %, українську — 10,5, російську — 56,6 %. Етнографи зазначають змішаний склад У. Так, у них існують роди, спільні з нанайцями, орочами, удегейцями, ороками, евенками, нівхами, а також роди айнського, монгольського та маньчжурського походження. За культурою У. найближче стоять до нівхів. Вперше в літературі У. виокремлює від нівхів І. Бічурін у «Статистичному описі Китайської імперії» (1842 р.). До 50—80-х років XIX ст. У. були відомі як «мангуни» і лише А. Шренк запровадив термін «ольчі», що закріпився у формі «ульчі». До кін. XVII ст. У. зберігали відносну незалежність. Після Нерчинського договору Росії з Китаєм уряд Китаю зробив спробу підкорити нанайців, ульчів та нівхів, проте ця спроба виявилася невдалою. У 1850 р. був заснований пост Миколаївський, відтоді почалось освоєння краю росіянами, зокрема, на нижньому Амурі розселялися російські селяни-переселенці. Згодом на території сучасного Ульчського р-ну виникли поселення Богородське, Михайлівське, Іркутське. Чисельність У. вперше було встановлено у 1897 p., їх тоді налічувалося 1455 осіб. Як і інші тунгусо-маньчжурські групи Амуру, У. поділялися на ряд патрилінійних родів, яких існувало більше тридцяти. Назви деяких із цих родів траплялися й у сусідніх з У. етнічних груп. У 1930 р. був заснований Інститут народів Сибіру, який відіграв велику роль у формуванні ульчської інтелігенції. Серед останньої є свої художники, письменники, поети. Ф І Н И (самоназва — суомалайсет). Народ, основне населення Фінляндії (4,6 млн осіб). Проживають також у США, Канаді, Швеції, Норвегії та ін. країнах. Мова — фінська, балтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Сучасна літературна мова побудована на західних діалектах з включенням східної ле-

306

Представники

окремих

етносів

ксики. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Ф. — переважно лютерани. За переписом населення 2001 р., в Україні налічувалося 768 Ф. (1989 р. — 1086 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 9,5 %, українську — 11,6, російську — 72,7 %. Предки Ф. — прибалтійсько-фінські племена, які проникли на територію сучасної Фінляндії в III тис. до н. е. і до VIII ст. заселили більшу її частину, асимілювавши при цьому саамське населення. Фінський етнос сформувався в процесі змішування південно-західних племен су омі, хяме, східних племен саво, а також західних груп корел. Ф. підтримували зв'язки з Верхнім Поволжям, Скандинавією та Прибалтикою. У XII—XIII ст. фінські землі були завойовані шведами. Тривале шведське панування наклало відбиток на сільське господарство, суспільні інститути Ф. У період Реформації XVI ст. була створена фінська писемність, а в другій пол. XIX ст. фінська мова стала рівноправною поряд зі шведською. Протягом 1809— 1917 pp. Фінляндія зі статусом автономного Великого князівства входила до складу Російської імперії. У грудні 1917 р. була проголошена незалежність Фінляндії, а в 1919 р. вона стала республікою. Етнографічні межі, що склалися історично (по лінії сучасних міст Котка, Ювяскюля і далі, між Оулу і Раахе), пов'язані з певною відмінністю у народній культурі Ф. західної та східної частин країни. Це стосується традиційних занять, конструкцій житла, весільних обрядів, одягу тощо. Ф. мають багатий фольклор, особливо виділяються епічні пісні-руни. ФРАНЦУЗИ (самоназва — франсе). Народ, основне населення Франції (бл. 50 млн осіб). Ф. антропологічно неоднорідні: представлені альпійський та центральноєвропейський типи середньоєвропейської раси; на півдні переважають представники індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси. Мова — французька, романської групи індоєвропейської сім'ї. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 258 Ф. (1989 р. — 168 осіб), з яких вважають рідною мовою французьку 40 %, решта — переважно російську. Факти проживання Ф. на території України відомі з давніх часів. У XVII ст. французький інженер Г.Л. де Боплан, який перебував на службі у польського короля, побудував тут кілька 20*

307

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

фортець, у т.ч. Кодацьку на Дніпрі. Він також склав широковідомий в Європі «Опис України» — цінне історичне джерело для вивчення середньовічного українського суспільства. З кін. XVIII ст. в Україні оселилися емігранти з Франції та їхні нащадки, які втікали від революції 1789—1793 pp. Проживали вони дисперсно, невеликими общинами у містах півдня України, переважно в Одесі та Херсоні. Чисельність їх була незначною. Дехто з емігрантів (Е. Рішельє, А. Ланжерон та ін.) відіграв важливу роль у приєднанні Північного Причорномор'я до Росії, його господарському освоєнні та розвитку. Місцем компактного проживання Ф. в Україні стало с. Шабо поблизу Акермана. Колонія Шабо була заснована в 1822 р. франкомовними швейцарцями, вихідцями з кантону Во. Переселення їх тривало до 1846 р. У 1862 р. в колонії налічувалося 538 осіб, на поч. XX ст. — понад 1 тис. осіб. З кін. XIX ст. почалося їх розселення в Акерман, сусідні українські та молдавські села. У 1892 р. група колоністів заснувала на Дніпрі колонію Основа, згодом — Нова Основа. Швейцарські колоністи справили значний вплив на економічне та культурне життя півдня України. Вони започаткували відому в Причорномор'ї школу виноградарства і виноробства, створили оригінальну технологію виробництва шампанських вин (Ш. Тардан, Д. Доньї), що застосовується й нині. У XX ст. посилилися контакти франкомовних колоністів з навколишнім населенням, що призводило подекуди до п'ятимовності (французька, німецька, російська, українська, румунська), а згодом — до поступової втрати мовних традицій та асиміляції. Французька колонія в Шабо проіснувала до 1940 р. Колоністи, які залишилися в повоєнні роки, сильно асимілювалися, зберігали лише французькі прізвища. Х А К А С И (самоназва — тадар, хакас). Народ у Російській Федерації (78,5 тис. осіб), корінне населення Хакасії (62,9 тис. осіб). Проживають також у Туві та Красноярському краї. Загальна чисельність — 80,3 тис. осіб. Належать до південносибірської (туранської) перехідної раси. Мова хакаська, тюркської групи алтайської сім'ї. Має 4 діалекти: качинський, сагайський, кизильський та шорський. Писемність на основі кириличної графіки. Переважна частина X. дотримується традиційних релігійних вірувань. Традиційні заняття — скотарство і полювання.

308

Представники

окремих

етносів

В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 162 X. (1989 р. — 299 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 10,5 %, українську — 13, російську — 74,1 %. Етнічна історія. До об'єднання X. входило п'ять тюркомовних груп, що відрізнялись як за своїм етнічним походженням, так і за культурою та побутом: качинці (хаас), сагайці (сагай), бельтіри (пелтір), кизильці (кизил) і койбали (койбал). Найближчими історичними предками сучасних X. були киргизькі киштими XVII ст., тобто різні тюрко-, самодійсько- й кетомовні племена та територіальні групи, що входили до киргизьких улусів разом з невеликою частиною єнісейських киргизів. У XVII ст. заселена ними територія входила до складу Красноярського округу, утворюючи землі: Ачинську, Качинську, Ярінську та ін. Найчисленнішою була кетомовна група, до складу якої входили аріни, котти, тінці, кайдінці, ярінці, байкотовці та ін. Наступною за чисельністю була тюркомовна група, населення якої проживало у Качинській, Ярінській, Камасінській, Саянській, Кайсотській та Удінській землях. Третьою за чисельністю була самодійськомовна група, розселена в Камасінській, Тубінській та Удінській землях. Сюди належали матори, тубінці, камасінці, кашінці та ін. Різнорідні за своїм етнічним походженням, X. вже в першій пол. XVII ст. в основному були тюркізовані. У 1822 p. X. увійшли до складу Єнісейської губ. У них були утворені степові думи: Качинська, Кизильська, Сагайська та Койбальська. До Качинської степової думи увійшло 11 адміністративних улусів, або родів. До качинців належало тюркомовне за походженням населення п'яти улусів. Кизильці належать до великої територіальної тюркомовної групи, яка була розселена в басейні р. Чулим. При виникненні Кизильської степової думи нащадки цього населення утворили 12 адміністративних родів. Мова сучасних кизильців є тотожною качинській. Сагайці утворюють велику тюркомовну групу, різнорідну за етнічним складом і походженням. Це знайшло відображення в її початковій офіційній назві — Степова дума різнорідних об'єднаних племен (1823 p.). Переважну більшість адміністративних родів становило населення, котре проживало у XVII і на поч. XVIII ст. в басейнах р. Мраси, верхньої Томі та Кондоми і є предками частини сучасних шорців.

309

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Койбали утворювали територіальну групу, тюркізовану качинцями за мовою та об'єднану спільністю адміністративного управління. їх назва походить від князя Койбала, який у 50-х роках XVII ст. очолював одну із самодійськомовних груп. У 1822 р. Койбальська степова дума налічувала 7 улусів. Тюркізація койбалів була завершена в основному після відходу киргизів, у першій пол. XVIII ст. У складі X. змішалися тюркські (єнісейські киргизи), кетські (аріни, котти та ін.) та самодійські племена. В епоху Середньовіччя племінні групи Хакасько-Мінусінської улоговини утворили етнополітичне об'єднання Хонгорай (Хоорай) у складі чотирьох князівств: Алтисарського, Ісарського, Алтирського та Тубінського. У 1727 р. за Буринським договором територія Хонгораю увійшла до складу Росії і була поділена між Кузнецькою, Томською та Красноярською волостями, а з 1822 р. входила до складу Єнісейської губ. У 1925 р. був утворений Хакаський національний округ, з 1930 р. — автономна обл. у складі Західносибірського (з 1934 р. — Красноярського) краю, і з 1991 р. — Республіка Хакасія. Х А Л Х А (самоназва — халхасці, халха-монголи). Народ у складі монголів. Чисельність — 1,65 млн осіб. Проживають переважно в центральних, південних і східних аймаках Монголії. Мова — халхаська. Писемність з 1945 р. на основі кириличної графіки. Віруючі X. — буддисти-ламаїсти. В Україні, за переписом 2001 p., налічується 104 X. (у 1989 р. записаних як монголи було 315 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 53,8 %, російську — 38,5 %. У сер. XVI ст. з'явився топонім Халха (від монгольського халх — «щит») для визначення території Північної Монголії, а в подальшому закріпився як етнонім за населенням цього регіону. Монгольські хроніки XVII—XVIII ст. згадують 12 халхаських поселень, 7 з яких були під владою Гересендзе, що стали предками X. До складу X. увійшли етнічно різнорідні елементи: монгольського (борджігіни, хотогойти, даріганга, хоргіни, чахари) і немонгольського походження (тангути, сартули та ін.). Навколо них консолідується решта етнічних та етнографічних груп Монголії: дербети, баяти, мінгати, дархати та ін.). Матеріальна та духовна культура X. подібна до культури монголів.

310

Представники

окремих

етносів

Х А Н Т И (самоназва — ханті, ханде). Народ у Російській Федерації (22,3 тис. осіб). Проживають у Ханти-Мансійському, Ямало-Ненецькому АО, Олександрівському та Каргасоцькому р-нах Томської обл. Мова — хантийська, угорської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім'ї. Віруючі X. — православні. За походженням та мовою X. споріднені з мансі й угорцями. Традиційні заняття — рибальство і мисливство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 100 X. (1989 р. — 91 особа). Мову своєї національності вважали рідною всього 6 %, російську — 55 %. X. належать до уральської перехідної раси і поділяються на три етнографічні групи — північну, південну і східну, відмінність між якими посилюється внаслідок впливу сусідніх народів, зокрема, на півночі — ненців, на сході — селькупів, а на півдні X. практично змішалися з росіянами і татарами, втративши риси традиційної культури. Виділяються також територіальні групи — васюганські, салимські, казимські X. та ін. Велика кількість X. (обдорських) мешкає в південній приобській частині Ямало-Ненецького AO. Крім того, значна їх кількість проживає на півночі Томської обл., де на ріках Васюгані та Обі вони є корінним населенням. В основі формування X. лежить культура аборигенних племен Уралу і Західного Сибіру. У другій пол. І тис. н.е. склались основні групи X., розселених від пониззя Обі до Барабинських степів на південь і від Єнісею до Зауралля. Особливо інтенсивними процеси русифікації були у XVIII—XX ст. У 1930 р. був утворений Ханти-Мансійський АО. Х О Р В А Т И (самоназва — хрвати). Народ, основне населення Хорватії (1991 р. — 3,71 млн осіб). Проживають також у Сербії, Боснії, Герцеговині, Угорщині, Італії, Румунії, США та ін. Загальна чисельність — 5,65 млн осіб. Належать до динарського варіанта балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — хорватсько-сербська, південної підгрупи слов'янської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі X. — католики, невелика частина — православні, протестанти, а також мусульмани. Традиційні заняття — хліборобство, садівництво, виноградарство. Розвинуті також ремесла — ткацтво, гончарство, вишивання, обробка дерева, металу, шкіри.

311

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 126 X. (1989 р. — 156 осіб). Мову своєї національності вважали рідною лише 8,3 %, українську — 21,4, російську — 30,2 %. Предки X. (племена качічі, шубичі та ін.) переселилися з ін. слов'янськими племенами на Балкани у VI—VII ст. До кін. IX ст. виникла Хорватська держава. На поч. XII ст. основна частина хорватських земель була включена до складу Угорського королівства. У XVI ст. частина Хорватії опинилась під владою Габсбургів, іншу захопила Османська імперія. Наприкінці XVII — на поч. XVIII ст. Хорватія повністю підпала під владу Габсбургів. У 30—40-х роках XIX ст. розгорнувся рух за відродження національної хорватської культури. Значна кількість X. опинилася в Україні в роки Першої світової війни як військовополонені австро-угорської армії. У 1918 p. X. та інші південнослов'янські народи об'єдналися в Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. — Югославія). Після утворення об'єднаного Королівства значна кількість X. повернулася на батьківщину. В результаті радянсько-югославського конфлікту 1949 р. в Україні з'являються політичні емігранти-хорвати. Після Другої світової війни Хорватія увійшла до складу Федеративної Народної Республіки Югославії, пізніше СФРЮ, після розпаду якої у 1991 р. утворилась незалежна Республіка Хорватія. Ц А Х У Р И (самоназва — йихби). Народ, який проживає в Російській Федерації (у Дагестані — 5 тис. осіб) і в Азербайджані (13 тис. осіб). Загальна чисельність — 20 тис. осіб. Належать до каспійського варіанта балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — цахурська, лезгинської підгрупи нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї, поділяється на цахський та гельмецький діалекти. Віруючі Ц. — мусульмани-суніти. Традиційні заняття — садівництво, шовківництво, вирощування тютюну. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 83 Ц. (1989 р. — 62 особи). Мову своєї національності вважали рідною 19,3 %, українську — 19,2, російську — 37,3 %. В Дагестані Ц. населяють високогірну важкодоступну зону Рутульського р-ну, верхів'я р. Самур, в Азербайджані — південні схили Кавказького хребта. Етнонім народу походить від головного поселення Цахур в Дагестані. Перші свідчення про Ц. трапляються у вірменських та грузинських джерелах VII ст., під

312

Представники

окремих

етносів

назвою «цахайки». Ц. були одним із народів Кавказької Албанії. Після її розпаду на території Ц. виникло політичне об'єднання з центром в Цахурі (Цукетія). У XI—XIII ст. у Цахурі існували школи, де йшло викладання арабською мовою і перекладались на цахурську мову богословські твори. Об'єднані цахурські спільноти очолював цахурський султан, резиденція якого у XVIII ст. була перенесена до Єліси (Азербайджан). У закавказьких Ц. існували вільні сільські громади, які разом з аварськими утворили союз — Джаро-Білоканську вільну спільноту. У XIX ст. Ц. увійшли до складу Російської імперії. В культурі Ц. помітний вплив азербайджанської культури. Сформована власна інтелігенція. Ч Е Р К Е С И (самоназва — адиге). Народ групи адигів у Російській Федерації. Чисельність — 50,8 тис. осіб, у т.ч. в Карачаєво-Черкесії — 40,2 тис. осіб. На- , лежать до балкано-кавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — кабардино-черкеська, абхазо-адизької групи північнокавказької сім'ї. Віруючі Ч. — мусульмани-суніти. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 199 Ч. (1989 р. — 447 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 12,6 %, українську — 10,1, російську — 68,3 %. Предків сучасних Ч. називали «кабардинцями», або «адигами». Вони проживають також у країнах Близького Сходу, куди переселились із другої пол. XIX ст. Під назвою «Ч.» досить часто об'єднувалися вихідці з адигів та інших народностей Північного й Західного Кавказу, які емігрували після приєднання Кавказу до Росії. Суч. Черкесія була заселена адигами у V—VII ст. У XII— XIII ст. частина адигів переселилась на Терек, заснувавши там князівства Велика й Мала Кабарда, влада яких поширювалася й на Черкесію. Упродовж XVIII—XIX ст. відбувалося масове переселення кабардинців до Черкеси. Дуже важливу роль у формуванні суч. Черкесії відіграли беслініївці. Перші свідчення про них у російських документах належать до XVI ст., де вони відомі як беслінці, беслінійці, беслінійські черкеси. У 1922 р. була утворена Карачаєво-Черкеська АО, 1991 p. перейменована в республіку. У сер. XVI ст. відбувалися міграції Ч., викликані захопленням Росією ЕГятигір'я. Пізніше, у першій пол. XVII ст., Ч. воювали у складі П'ятигорських корогов литовських і польських військ.

313

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

У Криму Ч. утворили зону поселень у західній, гірській частині піво-ва. Міграції черкеського населення до Криму були спричинені політичною залежністю Північного Кавказу, заселеного Ч., від Османської імперії та Кримського ханства. ЧЕЧЕНЦІ (самоназва — нохчій). Народ у Російській Федерації (899 тис. осіб), основне населення Чечні. Чисельність у Чечні та Інгушетії — 734 тис. осіб. Проживають також у Дагестані, Ставропольському краї, Волгоградській обл., Північній Осетії. Загальна чисельність — 957 тис. осіб. Належать до кавкасіонського варіанта балканокавказької раси великої європеоїдної раси. Мова — чеченська, нахсько-дагестанської групи північнокавказької сім'ї. Діалекти: площинський, акинський, чеберлоєвський, мелхинський, ітумкалинський, галанчозький, кистинський. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Ч. — переважно мусульмани-суніти. Традиційні заняття на рівнині — рільництво, у горах — скотарство і хліборобство. Форми фольклору Ч. досить різноманітні: легенди, казки, пісні, важливе місце посідає епос. Стародавні традиції має музичне й танцювальне мистецтво. В Україні, за переписом 2001 p., налічувалося 2877 Ч. (1989 р. — 1844 особи). Мову своєї національності вважали рідною 55 %, українську — 7,4, російську — 34 %. У «Географії» Страбона згадується етнонім гаргареї, етимологія якого близька до нахського «гергара» — «рідний, близький». Нахськими вважаються і етноніми ісадики, двали та ін. У документах XVI—XVII ст. трапляються племінні назви Ч. (ічкеринці, ококи, шубути, чарбілі, терлойці). Давні Ч., які освоїли північні схили Кавказу і степи Передкавказзя, мали контакти зі скіфами, а пізніше — з сарматським та аланським кочовим світом. У рівнинній зоні Чечні та кількох розташованих поблизу областей Північного Кавказу у VIII—XII ст. сформувалося поліетнічне Аланське царство, у гірській зоні Чечні та Дагестану — державне утворення Серір. Частина степових р-нів сучасної Чечні входила до Хозарського каганату. Предки Ч. брали активну участь у політичному житті не тільки Аланії, Серіру, Хозарії, а й Грузії, де їх згадують як дзурдзуків, кистів, нахчематианів. Після монголо-татарської навали (1222 та 1238—1240 pp.) степова рівнина увійшла до складу Золотої Орди. Наприкінці XIV ст. населення Чечні об'єдналось в державу Сімсім. У XVI—

314

Представники

окремих

етносів

XVII ст. Кавказький перешийок був об'єктом постійних домагань Османської імперії, Сефевідського Ірану та Московської держави. В процесі цієї боротьби остаточно склалися сучасні кордони розселення Ч. З часів Перського походу Петра І (1722 р.) політика Росії щодо Чечні набула колоніального характеру: російські війська заснували вздовж чеченсько-кабардинського кордону ряд фортець від Моздока до Владикавказа, що призвело до посилення визвольних рухів Ч. До 1840 р. на території Чечні та Дагестану виникла теократична держава — імамат Шаміля, яка спочатку успішно воювала з Росією, а в 1859 р. зазнала поразки, після чого Чечня була приєднана до Росії. Через колоніальну політику царизму тільки у 1865 р. до 25 тис. чеченців залишили батьківщину і виїхали у межі Османської імперії. Саме від цього періоду бере початок чеченська діаспора у країнах Близького Сходу. У 1922 р. у складі РРФСР було створено Чеченську автономну обл.; 1934 р. Чечню було об'єднано з Інгушетією. У лютому 1944 р. бл. 500 тис. Ч. та інгушів було примусово вислано у Казахстан, звідки вони змогли повернутися лише в 1957 р. У 1995—1997 pp. у зв'язку з воєнними діями в Чеченській Республіці виявило бажання переїхати в Україну бл. З тис. мешканців Чечні, переважно українців. ЧИЛІЙЦІ (самоназва — чіленьос). Народ, основне населення Чилі. Загальна чисельність — 11,78 млн осіб, із них у Чилі — 11,4 млн осіб. Проживають також: у сусідніх р-нах Аргентини (200 тис. осіб), ін. країнах Америки, Європи та Австралії. Мова — один із національних варіантів іспанської мови. Писемність на основі латинського алфавіту. Віруючі Ч. — в основному католики, серед протестантів переважають п'ятдесятники. Зайняті у гірничодобувній та переробній промисловості, м'ясному тваринництві. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічується 13 Ч. Мову своєї національності вважали рідною всього 15 %, у той час як російську — 30,8 %. Формування Ч. почалося в період завоювання іспанцями нинішніх центральних районів Чилі (від південних меж Атаками до р. Біо-Біо) у сер. XVI ст. Раніше тут проживали хліборобські племена індіанців нікунче (північних арауканів) та діагитів (300—500 тис. осіб). Іспаномовні Ч. виникли внаслідок об'єднавчих процесів між індіанцями та іммігрантами з Європи — іспан-

315

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

цями, а з другої пол. XIX ст. — вихідцями з ін. країн. У зв'язку з колонізацією вільних земель на півдні країни у 50—60-х роках XIX ст. до Чилі прибували німці-іммігранти, згодом баски, хорвати, ірландці, італійці та особливо французи. Емігранти з Європи прибували й далі й на початок 60-х років XX ст. швидко асимілювались. Окрему групу становили переселенці на кордоні Арауканії, південніше р. Маулє, які відзначалися високим рівнем національної самосвідомості. Населення цього р-ну відіграло важливу роль в боротьбі за незалежність від Іспанії (1810—1818 pp.), у війнах з арауканами та ін. ЧУВАНЦІ (самоназва — еталь, етал). Народ у Російській Федерації (1380 осіб). Проживають в основному у Чукотському AO (944 особи). Мова — чукотська та «марковський» діалект російської мови; першою користуються кочові Ч., діалектом — осілі Ч. Віруючі Ч. — православні. Традиційні заняття осілих Ч.-марковців — тваринництво, рибальство та полювання; кочових — оленярство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 226 Ч. Мову своєї національності вважали рідною 15,9 %, українську — 7,1, російську — 70,8 %. У російських джерелах Ч. згадуються від сер. XVII ст. як один з юкагирських родів. Були розселені в р-ні Шелазького мису, в басейні р. Палаваам та у верхів'ях річок Амгуема, Чаун, Великий та Малий Анюй. Поділялися на патрилінійні роди, очолювані «князьками», або «тойонами». У XVII—XVIII ст. посилився процес зближення з росіянами. У 1740—1750 pp. велика група Ч. переселилася до Анадирського острогу, перейменованого у 1770 р. на Гижигу. Тут вони зазнали культурного та мовного впливу коряків. До поч. XIX ст. сформувалися дві етнографічні групи Ч.: осілі Ч. (марковці, анадирі), розселені в р-ні с. Марково, та кочові, які були близькі за культурою до чукчів і коряків та займали територію верхів'я Анадиру. За переписом 1926—1927 pp., Ч. налічувалось 707 осіб, з яких осілі становили 55 %. У 1920 р. марковців почали називати «камчадалами», а етнонім «Ч.» застосовувався лише до кочових Ч. Кочові та осілі групи Ч. значною мірою змішувалися з ін. народами, зберігаючи при цьому національну самосвідомість. До 1989 р. Ч. відносили до росіян і чукчів і не включали їх у переписи.

316

Представники

окремих

етносів

ЧУВАШІ (самоназва — чаваш). Народ у Російській Федерації (1 млн 773,6 тис. осіб), основне населення Чувашії (907 тис. осіб). Проживають також у Татарстані (134,2 тис.), Башкортостані (118,6 тис.), Казахстані (22,3 тис.). Загальна чисельність — 1 млн 842,3 тис. осіб. Ч. належать до субуральського варіанта уральської перехідної раси. Мова — чуваська, тюркської групи алтайської сім'ї, має верховий та низовий діалекти. Поширена також російська мова. Тюркське походження основних груп Ч. переконливо підтверджують дані мови, оскільки мовна будова сучасної чуваської мови в тюркській частині переважно булгарська. Традиційні заняття — хліборобство та бджільництво. Були розвинуті різьблення по дереву, гончарство, вишивання, візерункове ткацтво. У фольклорі Ч. найпоширенішими є пісенний і казковий жанри, календарна поезія, перекази. В Україні, за переписом населення 2001 p., проживало 10 593 Ч. (1989 р. — 20 395 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 21,4 %, російську — 72,1 %. Територія, зайнята нині Ч., у II—І тис. до н. е. була заселена племенами фатьяновської, абашевської та городецької культур епохи неоліту, бронзи. У кін. І тис. до н.е. тут перебували фінно-угорські племена, які молена ввалсати дуже давнім субстратом сучасного населення краю. У VII—VIII ст. н.е. до Середнього Поволжя із Приазов'я почали проникати тюркомовні племена, відомі під загальною назвою булгарських. До X ст. вони утворили спочатку союз, а згодом ранньофеодальну державу — Волзьку Булгарію. У 1236— 1238 pp. ця держава була розгромлена татаро-монголами і втратила свою незалежність, після чого вся територія Середнього Поволлея потрапила під владу Золотої Орди. Внаслідок воєнних дій частина булгар змішалася з аборигенним населенням, що стало основою для формування у XII—XV ст. самостійного етносу, який перейняв назву одного із булгарських племен — сувазів, або суварів, що в перекладі означає «чаваш». У процесі формування Ч. на відміну від казанських татар не зазнали впливу кипчаків. У російських джерелах згадуються з 1508 р. З 1551 р. — у складі Росії. У XIII—XIV ст. на території сучасної Чувашії відбувався самостійній процес етнічної історії чуваського етносу, внаслідок якого сформувалося самобутнє матеріальне та духовне життя Ч. Нащадки булгар, котрі переселились у IX—X ст. на Правобе-

317

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

режжя Волги, злилися з місцевими фінно-угорськими племенами, утворивши групу вір'ял — верхових Ч. Формуванню низових Ч. сприяли сувазькі племена, які після 1236 р. компактно переселилися на території між річками Цівіль та Свіяга. До складу Казанського ханства, що виникло після розпаду Золотої Орди у 40-х роках XIV ст., входила вся територія Чувашії. Монголо-татарське панування дуже загальмувало соціально-економічний, політичний і культурний розвиток Ч., але попри жорстокі утиски та насильне запровадження ісламу в Казанському ханстві Ч. зуміли зберегти свою етнічну самобутність. Процес формування етногенезу Ч. завершився у XV— XVI ст. Субетнічні групи — верхові (вір'ял, турі), які проживають на півночі та північному заході Чувашії, середньонизові (анатенчі) — в центральних та північно-східних р-нах і низові Ч. (анатрі) на півдні Чувашії та за її межами. Віруючі Ч. — здебільшого православні. ЧУКЧІ (самоназва — луо раветлан). Народ, корінне населення Чукотського АО (11,9 тис. осіб), проживають також на півночі Коряцького АО і у Нижньо-Колимському р-ні Якутії. Ч. належать до арктичної раси великої монголоїдної раси. Мова — чукотська, чукотсько-камчатської мовної сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Головну роль у господарській діяльності Ч. відігравало оленярство, морський звіробійний промисел, рибальство, полювання на оленів. Були розвинені також художні промисли: різьблення, аплікація з хутра, тюленячої шкіри, гаптування оленячим волосом. Ч. були шаманістами, сповідували численні промислові культи. Відомий чукотський міфологічний епос. За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 30 Ч. (1989 р. — 22 особи). Мову своєї національності вважали рідною 10 %, у той час як російську — 80 %. Ч. — найчисленніший народ серед групи північно-східних палеоазійців, до якої, крім них, належать коряки та ітельмени. Близькість Ч. і коряків з ітельменами проявляється виключно в мовному аспекті, а близькість між Ч. та коряками існує не лише в мові, а й різних сферах матеріальної та духовної культури. За переписом 1926—1927 pp., Ч. налічувалося 12 364 особи, у т.ч. близько 70 % кочових і 30 % осілих. Основна їх маса зосереджена в Чукотському AO Магаданської обл. (с. Анадир). До ок-

318

Представники

окремих

етносів

ругу входять шість р-нів: Анадирський, Східної Тундри, Маяковський, Чаунський, Чукотський, Іультинський. В історії та культурі Ч. особливе місце посідають чукотсько-коряцькі та чукотсько-юкагирські етнічні зв'язки і відносини. Чукотсько-коряцькі відносини доцільно розглядати в генетичному й історичному аспектах. Ч. і коряки пов'язані спільністю походження, антропологічним типом, єдністю характеру матеріального виробництва, спільними рисами матеріальної та духовної культури, єдиними основами фонетики, граматики та лексики їхніх мов. Поряд з цими спільними рисами існують і відмінності, які розвивалися тривалий час і призвели зрештою до етнічної та мовної відокремленості, територіального розподілу та формування етнічної самосвідомості у кожного з цих двох народів. Окрему роль у процесі відокремлення відіграли юкагири, оскільки їх поява в долині р. Анадир територіально відокремила коряків від чукчів. Відносини Ч. з коряками мали неврівноважений та суперечливий характер, між ними постійно точилися війни за володіння територіями. У 1871 р. між Ч. і керівництвом Гижигинської фортеці була досягнута домовленість про припинення нападів Ч. на коряків, але остаточно ці відносини стали мирними лише на поч. XX ст. Чукотсько-юкагирські відносини також були непростими, і в різні періоди, зокрема у XVII—XVIII ст., складалися по-різному. Так, поява росіян на Колимі неоднаково була сприйнята окремими групами юкагирів. Одні з них, ослаблені внаслідок міжплемінних воєн, шукали порятунку в росіян, інші, навпаки, — перешкоджали просуванню росіян в глибинні р-ни Крайньої Півночі. З появою росіян відносини між Ч. та юкагирами, коряками та юкагирами, а також між самими юкагирами всередині племен визначались підпорядкованістю тих чи інших родів юкагирів Російській державі. Ч. поділялись на кілька територіальних груп: 1) західнотундрівські Ч., розселені у Нижньо-Колимському р-ні Якутії; 2) малоанюйські Ч., які кочували між Анюєм та Північним Льодовитим океаном; 3) смоленські Ч., котрі кочували по р. Омолон та її притоках; 4) чаунські Ч., які займали територію поблизу Чаунської губи та мису Шмідта; 5) амгуемські Ч., які кочували по р. Амгуема; 6) Ч. Чукотського піво-ва, розселені на території до

319

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

сходу від лінії Колючинської губи; 7) онмиленські (внутрішні) Ч., котрі кочували по притоках Анадиру — Тапюреру і Канчалану; 8) туманські або вілюнейські Ч., розселені по р. Великій та на березі моря південніше Анадиру. ШВЕДИ (самоназва — свенскар). Народ, основне населення Швеції (8,59 млн осіб). Проживаi J ^ H S U ють також у США, Канаді, Фінляндії, Данії, Норвегії та ін. країнах. Загальна чисельність — понад 9 млн осіб. Належать до балтійського типу атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — шведська, північної підгрупи германської групи індоєвропейської сім'ї. Писемність на основі латинської графіки. Віруючі Ш. — в основному лютерани, є католики. За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 188 Ш. Мову своєї національності вважали рідною 17 %, українську — 64,9, російську — 14,9 %. Етнічна історія. Національний склад країни досить однорідний: близько 98 % її населення становлять шведи. Предками Ш. були германські племена — свеї та йоти. Вони утворили етнічну основу шведської народності, яка консолідувалася в процесі виникнення шведської державності. В етногенезі Ш. брали участь також фіни та саами. У XIV — на поч. XVI ст. Швеція вступила в унії з Норвегією та Данією. Отримавши у 1521 р. самостійність, вела війни за панування на Балтиці, які закінчились поразкою в Північній війні 1700—1721 pp. Консолідації Ш. сприяло зміцнення монархії, лютеранська реформація 1527—1539 pp., формування літературної мови на основі центральношведських говірок XVI—XVII ст. Ш. в Україні. В Україні Ш. з'явилися на півдні після маніфесту Катерини II 1762 р., за яким вони отримували величезні земельні наділи, кошти для проведення господарських робіт та будівництва, звільнялися від податків і рекрутчини. Вони оселилися в пониззі Дніпра поблизу м. Берислава, утворивши поселення Старошведське і Клостендорф. Шведські поселення в Україні були досить неоднорідними і складалися з німців, фінів, литовців, поляків, представників різних віросповідань. У 1815—1818 pp. там опинилися учасники Російсько-Німецького легіону, який воював проти наполеонівських військ у складі російської армії. Враховуючи їх злиденний стан, російський уряд видав їм, як виняток, грошову позику. Вони відгукнулися на відозву російського командування до ні-

320

Представники

окремих

етносів

мецьких солдат, яке пропонувало їм обернути зброю проти Наполеона і обіцяло допомогу. Проте, як свідчить аналіз етностатистичних даних переписів населення, шведський компонент у зазначених селах виявився найстійкішим. Ш. відіграли значну роль у господарському освоєнні краю. Вони займались садівництвом, розведенням шовковиці й виготовленням шовку-сирцю. Незважаючи на несприятливі природні умови та ін. труднощі, у 1811 р. шовковицю вирощували у ЗО іноземних колоніях, зокрема шведських. У той час це мало величезне значення, оскільки шовк та бавовну ввозили з-за кордону. Чисельність шведського населення в наступні десятиліття зросла не набагато. Так, за переписом 1926 р., в Україні налічувалося 965 ПІ., з них 133 особи жили в містах і 832 — в селах. За р-нами шведське населення розподілялося так: у Степовому р-ні — 853, на Правобережжі — 45, Лівобережжі — 28, у р-нах Гірничому — 14, Дніпровському — 13, на Поліссі — 5. Компактні шведські поселення на півдні Україні проіснували до 1929 p., тобто до періоду колективізації. Тоді ж більша частина ПІ. виявила бажання повернутися на батьківщину, і, згідно з договором між колишнім СРСР та Швецією, їхнє бажання задовольнили. Відомо також, що і після 1929 р. Старошведська колонія продовжувала існувати: з 884 осіб, які виїхали до Швеції, 237 повернулися в Україну. Шведські переселенці виявляють стійку етнічну самосвідомість, незважаючи на багаторічне проживання їх поза батьківщиною в інонаціональному оточенні та етнічно змішаний склад поселень (бл. 10 % становили представники ін. народів). Попри перешкоди етнічним процесам з боку соціально-етнічних чинників, Ш. підтримували зв'язки з ін. народами. Про це свідчить досить поширене серед Ш. явище багатомовності за високої етнічної самосвідомості. У культурній сфері слід згадати діяльність шведського славіста і поета А. Єнсена, який працював в Україні, вивчаючи українську літературу, зокрема творчість Т. Шевченка, опублікував праці «Український національний скальд» (1909), «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (1916), «Україна XIX ст.», (1920), підтримував зв'язки з І. Франком та М. Коцюбинським. Серед ін. осіб шведського походження — відома громадська діячка і педагог Софія Русова, український письменник і теоре21-4-1649

321

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

тик літератури Майк Йогансен. Нащадком шведського генерала, учасника Полтавської битви В.А. Шліппенбаха був конструктор ракетної техніки і теорії космічних польотів О.Г. Шаргей (Ю.В. Кондратюк).

ШОРЦІ (самоназва — шор).

Народ в Російській Федерації (15,7 тис. осіб). Проживають в основному в Кемеровській обл. в басейнах р. Том та її приток — Кондоми і Мрас-Су, а також у Хакасії та Республіці Алтай. Загальна чисельність — 16,6 тис. осіб. Належать до південносибірської перехідної раси. Мова — шорська, північно-східної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. До XIX ст. одним із основних занять Ш. були виплавлення та кування заліза, але з посиленням зв'язків із росіянами основним заняттям стало полювання. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 130 ПІ. (1989 р. — 68 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 9,1 %, російську — 84,8 %. У формуванні етнічної історії ПІ. спостерігаються тюркські, кетські та самодійські компоненти. За походженням і культурою ПІ. близькі до північних алтайців і деяких груп хакасів. У XVII—XVIII ст. частина ПІ. внаслідок міграцій увійшла до складу хакасів. ПІ., які проживають у місцевостях Алтайського краю, приєдналися до росіян та алтайців. Етнографічний матеріал і дані топоніміки свідчать про колишню спільність ПІ. з кетомовним населенням басейну Єнісею: з кетами, або так званими єнісейськими остяками, і з коттами XVII—XVIII ст., пізніше асимільованими тюркомовними племенами Мінусінської улоговини. Є також дані про те, що у середовищі ПІ. зберігаються й самодійськомовні етнічні елементи. Виділяють етнографічні групи: північну (абинську) і південну (шорську). У VI—IX ст. ПІ. входили до складу Тюркського, Уйгурського та Єнісейського каганатів, були тюркізовані, частково змішалися з алтайськими, уйгурськими, єнісейсько-киргизькими та монгольськими племенами. У XVII—XVIII ст. до ПІ. приєдналися кочівники з Іртиша, Барабинського та Кулундинського степів. Алтайці й хакаси називали ПІ. за ім'ям роду Шор, пізніше ця назва стала офіційною. У 1925 р. виник Гірсько-Шорський р-н з центром у с. Мискі, нині с. Кузедєєво.

322

Представники

окремих

етносів

ЮКАГИРИ (самоназва — одул, вадул). Народ у Східному Сибіру. Проживають у Нижньоколимському та у Верхньоколимському р-нах Якутії, в Середньоканському р-ні Магаданської обл. Чисельність — 1142 особи. Належать до байкальського варіанта північноазійської раси великої монголоїдної раси. Розмовляють ізольованою юкагирською мовою, що належить до палеоазійських. Основні традиційні заняття Ю. — полювання та рибальство. Незважаючи на запровадження християнства (XIX ст.), Ю. зберегли шаманство. Мали піктографічне письмо. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 12 Ю. (1989 р. — 3 особи). Мову своєї національності вважали рідною 16,7 %, російську — 50 %. Історичне минуле Ю. ще недостатньо вивчено. Проведені розкопки в низов'ях р. Лени та на Колимі свідчать про особливу обл. неолітичної культури Східного Сибіру, яка може бути культурою предків Ю. У XVII—XVIII ст. юкагирські племена ворогували з евенами і зазнавали нападів з боку чукчів. Як свідчить переважна більшість етнографічних матеріалів про Ю., у кін. XIX ст. виникли істотні розбіжності у матеріальній культурі двох груп: тундрових та верхньоколимських Ю. До приходу росіян Ю. складалися з великої кількості окремих племен: чуванців, ходинців, анаулів, омоків. Окремі групи Ю., що офіційно вважали себе юкагирського «роду», зараховували до свого складу людей різного походження. Дані XVIII—XIX ст. свідчать про неухильне зменшення кількості Ю. Так, у 1859 р. їх налічувалося 2350 осіб, у 1897 р. — близько 1500. На поч. XX ст. спостерігалося подальше зменшення їх кількості, значною мірою спричинене наслідками асиміляції Ю. їхніми сусідами — евенами та якутами, пізніше — росіянами. Ю. не становлять єдину етнічну цілісність. Племінні групи Ю. (чуванці, ходинці, анаули та ін.) займали територію від р. Лени до гирла Анадиру. Я К У Т И (самоназва — саха). Корінне населення Якутії (365,2 тис. осіб). Проживають переважно в басейні середньої течії р. Лени, Нижнього Алдану, Вілюю, р-ні Крайньої Півночі — по річках Оленьок, Анабара, Яна, Індигірка, Колима. Загальна чисельність — бл. 380 тис. осіб. Належать до центральноазійського варіанта північноазій21*

323

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

ської раси великої монголоїдної раси. Мова — якутська, північно-східної підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї. Писемність на основі кириличної графіки. Віруючі Я. — православні, але зберігали і свої традиційні вірування — промислові та скотарські культи. Основні види господарської діяльності: тваринництво, рибальство, тундрове мисливство. Розвинуті ремесла: ковальство, обробка деревини, кістки, шкіри, примітивне гончарство. Під впливом російських селян почали займатися землеробством. За переписом 2001 р., в Україні налічувалося 304 Я. (1989 р. — 613 осіб). Мову своєї національності вважали рідною 18,4 %, російську — 65,1 %. У XVII—XVIII ст. дослідники висловлювали різні думки щодо походження Я. Так, досить поширеною була теорія про походження Я. з півдня Прибайкалля. Цей погляд, пізніше розвинутий і обґрунтований, особливо в кін. XIX ст. і XX ст., перетворився на традиційну теорію «південного походження якутів». В етногенезі Я. брали участь тунгуське населення Сибіру і тюрко-монгольські племена, що розселилися в Сибіру у X— XIII ст. Формування якутського етносу завершилося у XVII ст. До складу Я. увійшли тунгуське населення Сибіру та тюркомонгольські (бурятські) племена, що поступово асимілювали місцеве населення. До початку зв'язків з росіянами (1620 р.) Я. поділялись на 35—40 племен. Основні групи Я.: амчинсько-ленські, вілюйські, олекминські та північні. Північні Я. відрізняються від ін. груп лише за специфічним культурно-побутовим устроєм. У цьому вони більше схожі на ін. народи Півночі, зокрема на тунгусів, юкагирів. Я. розселені по території республіки досить нерівномірно. Майже 9/10 їх зосереджено в центральних р-нах — у колишніх Якутському та Вілюйському округах. Це дві основні групи якутського народу: перша займає територію між Леною, нижнім Алданом і Амгою, а «вілюйські» — басейн Вілюя. Третя, значно менша група Я., розселена в р-ні Олекминська і, нарешті, четверта група Я. займає північні р-ни Якутії. ЯПОНЦІ (самоназва — ніхондзін). Народ, основне населення Японії (123,65 млн осіб). Проживають також у США (800 тис.), Бразилії (750 тис.), Перу (70 тис.), Канаді (65 тис.), Аргентині (40 тис.). Загальна чисельність — 125,6 млн осіб. Належать до особливої перехідної расо-

324

Представники

окремих

етносів

вої групи. Мова — японська. Сучасна літературна мова (хьодзюнго) на основі токійського діалекту, витіснила в сер. XX ст. стару літературну мову (бунго). Писемність змішана: ієрогліфи китайського походження та складова азбука (катакана і хірагана). Віруючі Я. — переважно синтоїсти й буддисти. Зберігаються окремі етнографічні групи: рюкюсці, буракумін (група кастового характеру). Основа традиційної економіки — зрошуване рисівництво. Розвинуті також шовківництво й рибальство. В Україні, за переписом населення 2001 p., налічувалося 44 Я. (1989 р. — 23 особи). Мову своєї національності вважали рідною 47,7 %, українську — 9,1, російську — 40,9 %. Я. сформувалися як група племен в сер. І тис. до н.е. внаслідок переселення носіїв енеолітичної культури яйої з Корейського піво-ва на Японські о-ви, заселені доти айнськими і частково австронезійськими племенами. У IV ст. н.е. зі створенням першої загальнояпонської держави (царства Ямато) було завершено консолідацію японських племен у народ, який розвивався під впливом давніших і розвинутіших цивілізацій Азії (Китай, Корея, Індія).

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Розподіл населення за національністю та рідною мовою 3 них як рідну мову Національність

Усе населення У тому числі: українці абазини абхази аварці австрійці агули адигейці азербайджанці албанці алеути алтайці американці англійці араби ассирійці афганці балкарці башкири белуджі білоруси болгари буряти в'єтнамці вепси вірмени гагаузи голландці греки грузини даргинці долгани дунгани евени евенки енці ескімоси естонці

326

Усього

своєї національності

українську

білоруську

48240902

41093957

606740

1676

2941

37541693 128 1458 1496 112 108 338 45176 3308 6 81 709 112 6575 3143 1008 206 4253 31 275763 204574 391 3850 281 99894 31923 139 91548 34199 1610 26 133 104 48 26 153 2868

31970728 24 317 582 16 20 67 23958 1740

532

40 1

—

6 556 50 4071 883 551 40 843 16 54573 131237 41 3641 11 50363 22822 32 5829 12539 409 4 4 19 4 18 6 416

—

4 268 121 28 28 19 3224 301 1 9 34 16 897 408 60 36 336 6 48202 10277 35 29 186 5798 1102 36 4359 2818 199 2 74 6 3 —

9 321

—

кримськотатарську

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

36

102

—

—

—

—

—

—

—

—

—

—

3

—

—

—

1

— —

• —

—

24

—

—

7 5

—

9 —

—

2

— —

—

11 2

12 5

—

—

9 15 —

4 2 — —

—

—

—

—

—

—

— -

—

—

1 4

1 —

Додаток

2

ДОДАТОК 1

вказали мову

Зайняте населення із загальної чисельності населення

російську

румунську

словацьку

угорську

іншу

3908

6279S3S

4149

135

12187

33934

201437

17212613

1224

5544729

953

76

2036

молдавську

86

—

9982

11393

13339048

12

1

52

3

515

—

—

—

—

67

—

797

—

—

—

761

—

—

—

54

—

—

—

53

—

—

—

5

3

242

—

—

—

7

3

16968

6

—

1181

1

—

6

—

А

1

62

1

1 —

__

1

32

—

593

13

—

34 148

—

28

15717

1

1399

1

л

2

ЗО

88

—

—

—

16

37

—

—

—

9

—

1235

—

—

• —

1730

—

—

—

213

—

—

—

115

—

—

15

257 44

—

355

13

1515

104

17

979

—

175

8

428

1

—

—

10

1

89

2920

—

—

—

125

5

1766

7

—

—

—

1

1

14

9

491

181

104009

11

723

29

80442

42

172251

7

205

62067

10

—

312

—

—

164

—

9

63

—

6

43105

253

7232 64

—

46

84

—

4

2

850

—

1

не вказали

—

1 1 —

2 2 —

3

—

—

—

10

—

12 3

—

—

—

—

—

—

—

163

—

3

2277 78

—

530

64

32944

496

9

14288

5

2

52

291

53

32020

158

36

13192

9

80992

40

18589

—

—

11

955

—

—

—

36

—

621

3

10

—

—

—

7

—

9

49

—

—

—

48

2

2

6

—

—

7

—

—

—

3

69

—

35

—

—

—

6

—

17

—

1

—

5

—

—

6

—

—

86

—

—

—

2107

—

—

1

—

3

5

49

1

56

13

4

1061

327

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

3 них як рідну мову Національність

євреї євреї гірські євреї грузинські євреї середньоазійські іжорці інгуші іспанці італійці ітельмени кабардинці казахи калмики канадці караїми каракалпаки карачаївці карели кети киргизи китайці комі комі-перм'яки корейці коряки кримські татари кримчаки кубинці кумики курди лакці латиші лезгини литовці ліви мансі марійці молдовани мордва нанайці народи Індії та Пакистану

328

Усього

своєї національності

українську

білоруську

кримськотатарську

103591

3213

13924

166

23

12

—

1

70

—

—

—

—

—

—

738

108 13

—

1

16 —

812

2

455

164

33

965

146

412

420

91

110

—

1 1 1

18

1

4

473

89

57

—

5526 325

1041 17

822 130

51

21

9

1196

72

160

—

117

40

12

— —

190

35

22

96

145

37

2

7

2

1 —

1522

2

—

11

39

—

—

1

—

23 3 —

1 —

— —

19

12

1128

208

221

2213

1817

73

—

1545

330

127

—

1165

160

79

12711

2223

700

—

69

5

5

—

—

248193

228373

184

43

—

406

68

41

6

—

262

139

30

—

—

718

244

111

—

—

2088

1173

236

—

5

1019

199

271

13

7

5079

957

872

1

4349

1507

330

4

7207

1932

1029

4

235

46

23

—

—

43

5

9

—

—

4130

1059

264

7

1

258619

181124

27775

22

10

9331

1473

646

42

4

3

—

—

1483

1092

26

—

17

— —

1

—

—

10

—

3 —

—

Додаток

Продовження вказали мову молдавську

8

російську

румунську

85964

дод. 1

Зайняте населення із загальної ft»/ /-» /Л * Т Т Т /Ч «-Ч гг^ 1 чисельності населення

словацьку

угорську

іншу

не вказали

1

37

215

210

34835

1

65

3

—

121

—

—

—

—

29

—

—

—

—

12

—

—

—

—

240

—

—

14

1

141

—

—

21

2

370

62 2

379

9 8

—

38

1

—

1

9 1 —

—

199

1

—

6

—

—

—

319

—

—

1

6

3470

3

170

—

1

12

—

164

6

—

—

8

1

—

6

1

215

132

3

2419

—

4

1

128

—

15

—

—

—

5

—

931

—

—

—

9

—

50

—

—

—

—

113

—

—

—

—

1244

—

—

—

35

—

—

—

4

—

—

32

2

22

10

617

3

43

—

82

—

—

—

15

1046

—

—

—

42

—

898

1

—

—

25

9662

11

—

96

—

4

55

22 —

15208

1 —

8

4

—

409

12

307

—

1

20

—

5

23

—

—

—

—

221

5 —

—

4199

263

—

—

—

28

1

579

6

472

1

364

15

—

608

—

1

551

3

4535

152

67237

29

—

144

—

87

—

—

—

3

—

350

—

—

—

—

396

—

—

—

—

514

1

—

—

10

4

23

3188

10

—

18

8

1899

1

2341

11

—

—

148

4

1683

2

50

8

2795

1

—

4182

— —

5 —

10 —

2

129

13

—

273

278

—

596 378

—

—

43

—

—

10

26

—

—

—

3

2758

13

—

—

19

4

1887

45607

2790

11

1242

37

110781

7168

1

1

26

6

3761

33 192

22-4-1649

2

—

1 — —

—

113

2 150

I

—

60

—

18

15

—

6

370

329

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

3 них як рідну мову Національність

Усього

своєї національності

нганасани негідальці ненці нівхи німці ногайці ороки орочі осетини перси поляки росіяни румуни рутульці саамі селькупи серби словаки табасарани таджики талиші татари тати тофалари тувинці турки турки-месхетинці туркмени угорці удегейці удіни удмурти узбеки уйгури ульчі фіни французи хакаси халха ханти хорвати

44 52 217 584 33302 385 959 288 4834 419 144130 8334141 150989 137 136 62 623 6397 977 4255 133 73304 64 18 43 8844 336 3709 156566 42 592 4712 12353 197 76 768 258 162 104 100 126

3 31 6 4 4056 227 12 5 1150 251 18660 7993832 138522 36 3 1 219 2633 482 1521 28 25770 9

ззо

—

4 7923 272 719 149431 8 342 729 3604 23 5 73 105 17 56 6 23

українську

білоруську

кримськотатарську

_ —

32 76 7360 12 179 52 401 16 102268 328152 93 67 12 20 6 104 2665 114 488 19 3310 —

5 2 133 2 1079 5367 6 9 380 1818 18 8 89 52 21 2 29 27

—

—

2 —

20 1 50 2 4 —

390 402 4

—

3 13 3 — —

8 2 1 107 —

—

—

—

—

—

—

2 2

— —

—

—

—

76

—

—

6

747

—

—

—

—

—

—

— — —

14 —

109 20 30 30 —

1 —

— —

1

—

26 583 5 —

1

— —

—

1

— —

—

—

—

—

—

Додаток

Продовження вказали мову молдавську

російську

26

румунську

Зайняте населення із загальної чисельності населення

угорську

іншу

11

4

16

1

41

___

___

__

не вказали

дод. 1

—

11

—

—

—

9

—

175

—

—

—

2

—

352

—

—

—

148

1

141

151

100

24

12452

7

21549

7

19

3

130

—

—

—

5

—

710

—

—

—

3

—

174

—

—

—

55

3 12 286

1

3110 110

—

22495 —

—

1

— —

—

158

94

2

11

130

67

46621

104

4

70

5517

5667

3101879

1

22

170

5

52364

2

47

80

—

9

—

95

—

—

—

16

—

49

—

—

—

6

335

3 —

зо

98

—

1941

—

6

483

1

—

—

5 5

—

218

157

—

39

2297

5

91

—

151

—

601

53

—

22

—

2

—

3

68

2

176

1

—

663

91

1

2152

356

—

—

—

22

3

341

1983

—

—

—

178

6

1691

—

—

—

8

78 43060

1

—

46

3

—

6

2

320

69

—

52

25321

3

27

—

—

3

11

—

—

—

2

—

5

—

24

—

—

—

13

—

9

—

567

—

—

—

109

—

35

—

—

—

—

—

395

1392

1

12

1513

27

6

6

3

2428

1

107

88

5

1474

—

159

7

52968

—

7

2

14

—

19

—

—

—

188

—

—

8

43

1

150

3515

—

—

1

36

13

1928

5996

—

2

322

21

4926

127

—

—

—

21

43

—

—

—

4

12

6 3

—

3

22*

словацьку

1

5

39

—

95

15

24 264

558

—

—

—

93

—

—

—

5

—

120

—

—

—

3

—

40

—

—

—

6

—

55

—

—

—

9

1

35

—

38

12

—

10

14

31

2

I

—

3

87

—

75

—

30

331

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

3 них як рідну мову Національність

Усього

цахури цигани черкеси чехи чеченці чилійці чуванці чуваші чукчі шведи шорці юкагири якути японці інші національності національність не вказана П р и м і т к а .

83 47587 199 5917 2877 13 226 10593 30 188 33 12 304 44 3228 188639

своєї національності

16 21266 25 1190 1581 2 36 2268 3 32 3 2 56 21 1027

українську

16 10039 20 2503 212 5 16 564 2 122 1 —

47 4 144 1108

—

білоруську

кримськотатарську —

—

6

37 —

—

2 —

13 8 —

—

—

—

1

22 —

—

—

— —

—

—

— —

—

—

— —

1

6 2

Н а в е д е н о дані В с е у к р а ї н с ь к о г о перепису населення 2 0 0 1 р. для

Розподіл всього та зайнятого населення найчисленніших національно Мають Національність

Усього

Українці Білоруси Болгари Кримські татари Молдовани Поляки Росіяни Румуни Угорці

35475294 272445 195002 230978 246049 140965 8068992 139201 146637

повну вищу

базову вищу

3942938 41867 18239 19700 11849 15580 1462950 5128 6698

238289 1290 1455 1989 1033 588 57637 261 588

початкову вищу

5603868 54438 29993 39946 23297 22559 1596662 7702 13347

незакінчену вищу

135191 1662 926 1202 852 679 55959 159 347

П р и м і т к а . Наведено дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. для всього

332

Додаток

Закінчення

dod. 1

Зайняте населення із загальної чисельності населення

вказали мову румунську

словацьку

31

__

___

____

16

4

25

6378

36

23

9004

136

—

—

3

2144

—

25

977

—

—

4

—

160

молдавську

„ ,. 571 —

4

російську

угорську

іншу

не вказали

203

24

5563

—

17

1

72

28

24

4

2169

—

18

54

2

797

—

—

—

2

—

—

—

—

14

—

46

28

21

76 36

6

1

2

6 108 4670

—

24

—

—

—

1

—

10

—

28

—

—

—

6

—

71

—

28

—

—

—

1

—

15

—

6

—

—

—

1

—

198

—

—

—

3

—

107

—

18

—

—

—

1

—

12

1

1

790

—

1

1844

2

2

3

2

1129

128

843

1

2769

182913

4846

всього населення обох статей.

ДОДАТОК 2 стей за рівнем освіти освіту повну загальну середню

базову загальну середню

початкову загальну

Не мають початкової загальної освіти

12012809

5543398

5130973

2605590

38443

223795

86308

43488

30801

10538

303

1750

60638

34387

30410

16442

31

2481

64911

35689

40523

20493

4867

1658

79939

62442

42336

20951

65

3285

8484

84

1565

Не вказали рівень освіти

Неписьменні

47353

23015

21058

2544572

1079616

859957

352289

32994

26356

43289

41835

25812

13879

25

1111

60068

32806

22898

9357

2

526

постійного населення обох статей у віці від 6 років.

333

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

Абазини 176—177 абхази 177—180 аварці 180—181 австрійці 181—182 агули 182—183 адигейці 183—185 азербайджанці 47—48 албанці 185—193 алеути 193—194 алтайці 194—196 американці 196—198 англійці 198—202 араби 202—204 ассирійці 204—206 афганці 206—207 Балкарці 207 башкири 208—210 белуджі 210—211 білоруси 48—56 болгари 56—70 буряти 211—213 Вепси 213—215 в'єтнамці 215—216 вірмени 70—73 Гагаузи 73—77 голландці 217—221 греки 77—81 грузини 81—82 Даргинці 221—223 долгани 223 дунгани 223—225 Евени 225 евенки 225—226 енці 226—227 естонці 82—89

334

Євреї 89—111 євреї гірські 227—229 євреї грузинські 229—230 євреї середньоазійські 230—234 Іжорці 234—235 інгуші 235—237 іспанці 237—238 італійці 238 ітельмени 238—241 Кабардинці 241—242 казахи 242—243 калмики 243—247 канадці 247—248 караїми 111—113 каракалпаки 248—249 карачаївці 249—250 карели 250—251 кети 251—252 киргизи 252—254 китайці 254—256 комі 256—258 комі-перм'яки 258—260 корейці 260—262 коряки 262—264 кримські татари 113—119 кримчаки 119—120 кубинці 264—265 кумики 265—266 курди 266—267 Аакці 267—268 латиші 268—274 литовці 120—129 ліви 274—275 Мансі 275—276 марійці 276

Предметний покажчик, список молдовани 129—131 мордва 277 Нанайці 278 народи Індії та Пакистану 278 нганасани 2 7 8 — 2 7 9 негідальці 279 ненці 2 7 9 — 2 8 0 нівхи 280 німці 131—136 ногайці 2 8 0 — 2 8 1 Ороки 281 орочі 2 8 1 — 2 8 2 осетини 2 8 2 — 2 8 4 Перси 2 8 4 — 2 8 5 поляки 136—143 Росіяни 143—153 румуни 154—157 рутульці 285 Саамі 2 8 5 — 2 8 7 селькупи 2 8 7 — 2 8 8 серби 2 8 8 — 2 9 0 словаки 1 5 7 — 1 6 0 Табасарани 2 9 0 — 2 9 1 таджики 2 9 1 — 2 9 2 талиші 292 татари 160—163 тати 293 тофалари 293 тувинці 2 9 4 — 2 9 5 турки 2 9 5 — 2 9 6

турки-месхетинці 2 9 7 — 2 9 9 туркмени 2 9 9 — 3 0 0 Угорці 164—169 удегейці 300—301 удіни 301—302 удмурти 3 0 2 — 3 0 3 узбеки 303—305 уйгури 305—306 українці 36—46 ульчі 306—307 Фіни 3 0 7 — 3 0 8 французи 3 0 8 — 3 0 9 Хакаси 309—311 халха 311 ханти 312 хорвати 3 1 2 — 3 1 3 Цахури 3 1 3 — 3 1 4 цигани 169—171 Черкеси 314—315 чехи 171—175 чеченці 3 1 5 — 3 1 6 чилійці 316—317 чуванці 317 чуваші 318—319 чукчі 319—321 Шведи 321—323 шорці 323 Юкагири 324 якути 3 2 4 — 3 2 5 Японці 325—326

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ АО бл. губ. ЕПО ЕСО ін. кін. м. м-ко обл. о-в

— — — — — — — — — — —

автономний округ близько губернія етнополітичний організм етносоціальний організм інший кінець місто містечко область острів

піво-в пов. пол. поч. р-н рос. с. сер. суч. т. зв. у т. ч.

— — — — — — — — — — —

півострів повіт половина початок район російський селище середина сучасний так званий у тім числі

скорочень

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

Авгитидис К.Г. Прогрессивная греческая эмиграция в Одессе (первая треть X I X в.). — К.: Вища шк., 1987. — 40 с. Аксанюк М.В. Польський інститут у Києві / / НГ. — 1999. — № 23. — С. 5. Ананян Ж.А., Бархударян В.Б. К вопросу об этапах заселения армянами территории УССР (XI—XVIII вв.) / / Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР. — К.: Наук, думка, 1989. — 28 с. Антоненко М. Формування етнонаціональної структури населення Донбасу під впливом переселенських процесів (сер. X I X — поч. X X ст.) / / Політологія. Етнологія. Соціологія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україністів. — Харків: ОКО, 1996. — С. 3—8. Антонюк О.В. Етнополітика в Україні: історія та сучасний стан / / Укр. іст. журн. — 1999. — № 3. — С. 44. Ануфрієв О. Етносоціокультурна свідомість народів українського Придунав'я// Політологія. Етнологія. Соціологія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україністів. — Харків: ОКО, 1996. — С. 8—14. Арутюнов С.А. Народы и культуры. Развитие и взаимодействие. — М.: Наука, 1989. — 243 с. Асатуров С.К. Координаційна нарада Ради Центру німецьких історичних досліджень / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 150—152. Барр Д. Роми в світі й Україні / / Соц. політика і соц. робота. — 1999. — № 1. — С. 3—13. Баскакова А. Україна багатонаціональна? / / Дзвін. — 1992. — № 9/10. — С. 169—171. Бацак К.Ю. Італійська еміграція в Україні на зламі X V I I I — X I X ст. (витоки, формування, діяльність). — К.: Знання України, 2004. Бойко Я.В., Данилова И.О. Формування етнічного складу населення Південної України (кінець X V I I I — X I X ст.) / / Укр. іст. журн. — 1992. — № 9. — С. 54—65. Болгарське населення Півдня України: Дослідження і документи. — Запоріжжя, 1993. — Вип. 1. — 137 с.

Вибрана

бібліографія

Бочковський І. Народження нації: наука про націю та її життя / / Дзвін. — 1996. — № 10—12. — С. 79—87. Бритченко С.П. Деякі питання розвитку національних відносин на Україні. — К.: Знання, 1990. — 48 с. Брук С.И. Население мира: этнодемографический справочник. — М.: Наука, 1986. — 829 с. Будаковська Е. Польська молодь з України на навчанні у Польщі: висліди соціологічного опитування / / Укр. діаспора. — 1994. — Ч. 5. — С. 1 7 5 - 1 8 0 . Бураковський О. Рада націй та міжнаціональні стосунки в Україні 11 Сучасність. — 1991. — Ч. 1. — С. 30—91. Варзар І. Державне будівництво України в призмі політичної етнології / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — С. 327—330. Варзар І., Римаренко Ю. Етнонаціональне відродження / / Там само. — С. 189—196. Вільчинський Ю. Олександр Потебня: думки про слово і національність / / Слово і час. — 1992. — № 1. — С. 9—15. Винниченко /., Винниченко Д. Німці в історичному і культурному просторі України / / Deutsche Zentrale Zeitung. — 2003. — С. 4, 5. Винниченко И. Население Крыма: численность и национальный состав в ретроспективе / / Проблемы истории Крыма: Тез. докл. — Симферополь, 1991. — Вып. 2. — С. 67—69. Винниченко І. Геополітичне переміщення народів / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали'. — К., 1993. — С. 418—420. Винниченко І., Винниченко Р. Німці в історії К и є в а / / Deutsche Zentrale Zeitung. — 2003. — С. 5. Вітошинська О. Сусіди й меншини. — Лондон; Париж: Укр. Вид. Спілка, 1994. — 108 с. Власенко О. Українська етнополітика — фактор суспільної єдності / / Хроніка 2000. — 1999. — Вип. 31—32. — С. 326—332. Вовк X. Студії з української етнографії та антропології// Соц. культура. — 1990. — № 1. — С. 28—29; № 2. — С. 30—31; № 3. — С. 32—33; № 7. — С. 28—29. Гейдельберг М.Б. Німецька колонія в Полтаві (1808—1867) / / Тези доп. і повідомл. Першої Полтав. наук. конф. з історії краєзнавства. — Полтава, 1989. — С. 64—65. Глотов Б.Б. Суперечливість процесу національного відродження на Україні / / Питання соціально-політичних наук. — 1991. — Вип. 82. — С. 49—54. Ґонтар О.В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 7. — С. 125—130. Гончар Б. У пошуках ідентичності етносу і нації / / Освіта. — 1999. — 12—19 трав. — № 26—27. — С. 10. Горовський Ф., Горовська Н. Євреї в Україні / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персонали'. — К., 1993. — С. 452—456. Греки Украины: история и современность. — Донецк, 1991. — 245 с. Дашкевич Я. Єдність української нації не виключає її багатогранності / / Хроніка 2000. — 1999. — Вип. 31—32. — С. 383—389.

337

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Дашкевич Я. Проблематика вивчення єврейсько-українських відносин (XVI — початок X X ст.) / / Сучасність. — 1992. — № 8. — С. 49—54. Дашкевич Я.Р. Взаємовідносини між українським та єврейським населенням у Східній Галичині (кінець X I X — початок X X ст.) / / Укр. іст. журн. — 1990. — № 10. — С. 63—73. Дашкевич Я.Р. Українізація: причини і наслідки / / Слово і час. — 1990. — № 8. — С. 55—64. Декларація прав національностей України: Прийнята 1 листопада 1991 p. № 1 7 7 - Х І І / / Відом. BP України. — 1991. — № 53. — Ст. 799. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?// Вітчизна. — 1990. — № 5. — С. 95—130. Духовне відродження: [Про засідання Ради представників громадських організацій національних меншин при Президентові України] / / Уряд, кур'єр. — 2000. — 22 листоп. Етнічний довідник: У 3-х ч. Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. — К.: Фенікс, 1996. — 174 с. Етнічні спільноти України: Довідник. — К.: Фенікс, 2001. — 252 с. Етнографія України / За ред. С.А. Макарчука. — Львів: Світ, 1994. — 517 с. Етнонаціопальні процеси в Україні: історія та сучасність / За ред. В. Наулка. — К.: Голов, спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин. — 2001. — 423 с. Етпополітика в Україні: Документи та матеріали. — К., 1998. — 353 с. Етнополітична карта світу X X I століття: Методичний і предметний коментарі / Г. Жук, Н. Мазур, Р. Соломонюк, Р. Турчак. — Мандрівець, 2000. — 240 с. Евреи Украины (Краткий очерк истории). Ч. 2 / Под ред. Ф.Я. Горовского. — К., 1995. — 279 с. Єврейське населення Півдня України: Дослідження і документи. — Запоріжжя, 1994. — Вип. 1. — 175 с. Евтух В. Национальные меньшинства: десять лет после принятия закона / / Форум націй. — 2002. — № 4. — С. 6. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. — К.: Фенікс, 1996. — 216 с. Євтух В.Б. Про національну ідею, етнічні меншини, міграції... — К.: Стилос, 2000. — 236 с. Євтух В.Б. Проблеми етнонаціонального розвитку: український і світовий контексти. — К.: Ін-т етніч. регіонал. та діаспорознав. студій, Стилос, 2001. — 206 с. Євтух В.Б., Трощипський В.П., Аза А.О. Міжетнічна інтеграція: постановка проблеми в українському контексті: Навч. посіб. — К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. — 58 с. Євтух В.Б.у Трощипський В.П., Галушко К.Ю. Етносоціологія: терміни та поняття: Навч. посіб. — К.: УАННП «Фенікс», 2003. — 280 с. Євтух В.Б.у Чирко Б.В. Німці в Україні 1920-ті — 1990-ті роки. — К.: ІНТЕЛ, 1994. — 183 с. Євтух В.Б. у Суглобіп С.І., І сип Є.В. та in. Етнополітична ситуація в Україні: спроби наукової інтерпретації. — К.: ІНТЕЛ, 1993. — 110 с.

338

Вибрана

бібліографія

Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в У к р а ї н і / / В і ч е . — 1993. - № 1. - С. 1 1 9 - 1 3 0 . Єрмакова В. Україна — Друга Батьківщина / / Літ. Україна. — 2000. — 10 лют. Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання / Пер., вступ, стаття, примітки та коментар І. Клейнера. — Б/м: Сучасність, 1983. — 136 с. Житник В.К. Чехи У к р а ї н и / / Відродження. — 1994. — № 10/11. — С. 62—66. Жмыр В.Ф. На пути к себе: История становления украинского национального сознания / / Филос. и социол. мысль. — 1991. — № 1. — С. 144— 162; № 2. — С. 143—162; № 3. — С. 147—166; № 4. — С. 136—151. Зінебич И.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан / / Укр. іст. журн. — 2001. — № 1. — С. 40—52. Іванеско М. Радянські цигани / / Політика і час. — 1991. — № 7. — С. 81—82. Іванова А.Г. Роль інтелігенції України у формуванні етносоціальної свідомості у 30—40-ві роки X I X ст. / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 8. — С. 83—94. Ісип Є. Формування діаспор балканських народів на півдні України 11 Укр. діаспора. — 1993. — Ч. 3. — С. 145—157. Кабузан В.М., Наулко В.І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: Чисельність і розміщення / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 56—68. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. — К.: Либідь, 1999. — 352 с. Кауринкоски К. Греки Приазовья: особенности этнокультурной идентичности / / Диаспоры. — 2001. — № 1. — С. 79—105. Кащенко С.Г. Положение немецкого населения в Крыму в годы первой мировой войны / / Изв. Крым. респ. краевед, музея. — 1994. — № 7. — С. 54—60. Клинченко Т. та ін. Турки-месхетинці в Україні: громадяни де-юре, біженці де-факто / / Проблеми міграції. — 1999. — № 2 (9). — С. 37—48. Кондрацький А. Українська «Полонія»: сторінки минулого// Укр. діаспора. — 1994. — Ч. 5. — С. 147—161. Копчак В.Д. До питання про етнічну структуру населення Закарпаття за останні 100 років (1869—1970 pp.) / / Методол. пробл. изучения народонаселения в соц. обществе: Материалы Всесоюз. конф., Киев, 6—8 декабря 1973 г. — К., 1973. Креста І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав: Проблеми етнополітики / / Відродження. — 1999. — № 6. — С. 16—19. Кривцова В.М., Сиволога B.C. И з опыта развития языков нац. меньшинств Украины (в 20-е — начале 30-х гг.) / / Перестройка и обществ, науки: Тез. докл. и выступлений. — Одесса: ОГУ, 1990. — С. 177—179. Кубійович В. Зміни національних відносин в Україні у X X столітті / / Нар. творчість та етнографія. — 1996. — № 1. — С. 45—54. Кудряченко А. І., Кулгнич І.М., Хохлачов В.В. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле та сьогодення. — К.: Наук, думка, 1995. — 74 с.

339

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Кулінин І.М. Німецькі колонії на Україні (60-ті роки 18 ст. — 1917 p.) / / Укр. іст. журн. — 1990. — № 9. — С. 18—30. Культура і побут населення України. — Навч. посіб. для вузів. — К.: Либідь, 1991. — 294 с. Культура народностей Севера: традиции и современность. — Новосибирск: Наука, 1986. — 268 с. Курас І.Ф. Етнополітика. Історія і сучасність: Статті, виступи, інтерв'ю 90-х років. — К.: Ін-т політ, та етнонац. дослідж. НАН України, 1999. — 656 с. Магочий П. Українське національне відродження: Нова аналітична структура / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 3. — С. 97—107. Мала енциклопедія етнодержавознавства. — К., 1996. Мовою цифр: І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес / / Вечір. Київ. — 1991. — 22 листоп. Мольнар М. Словаки і українці. — Братислава, 1965. — 402 с. Нагорна А.П. Національна ідентичність в Україні. — К.: Ін-т політ, і етнонац. дослідж. НАН України, 2002. — 272 с. Надолішній П. Самоорганізація національних меншин в адміністративній реформі / / Віче. — 1999. — № 5. — С. 70—84. Назарова С. Про вклад німецьких колоністів у розвиток сільського господарства та культури Півдня України ( X I X ст.) / / Краяни. — Вип. 2. — С. 20—23. Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х — 30-ті роки) / / Укр. іст. журн. — 1992. — № 6. — С. 64—72. Наулко В.І. Карта сучасного етнічного складу населення УРСР. — К., 1966. Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (историкоэтнографический очерк). — К.: Наук, думка, 1975. — 276 с. Національні відносини в Україні у X X ст.: 36. документів і матеріалів / Упор. М.І. Панчук (керівник), І.Л. Гошуляк, С.С. Діброва та ін. — К.: Наук, думка, 1994. — 559 с. Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді / За наук, ред. М.О. Шульги. — К.: Україна, 1991. — 238 с. Національні меншини в Україні: інформаційно-бібліографічний покажчик. — К.: Стилос, 2003. — 251 с. Національні меншини в Україні. 1920—1930-ті роки: історико-картографічний атлас / Упор. М.І. Панчук, О.П. Ковальчук, Б.В. Чирко. — К.: Четверта хвиля, 1996. — 104 с. Онищенко І.Г. Діалектика становлення українського етносу та нації (Етнополітичний аспект). — К.: Четверта хвиля, 1997. — 754 с. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю. Римаренка. — К.: Либідь, 1997. — 656 с. Павленко В. Болгарська меншина в Україні. 20—30-ті pp. X X ст. ІІ Укр. діаспора. — 1993. — Ч. 4. — С. 131—149. Панібудьласка В.Ф. Національні проблеми: уроки минулого і сучасність. — К., 1989. Пастернак Н. Останні з караїмів / / Укр. думка (Лондон). — 2003. — 26 черв. — С. 7. Подольський А. Єврейська освіта в Україні: історія та сучасність// Четвертий міжнар. конгр. україністів. Одеса, 26—29 серп. 1999 р. Доп. та

340

Вибрана

бібліографія

повідомл. Історія. Ч. 2: X X століття. — Одеса; К.; Львів, 1999. — С. 520— 525. Полканов А.И. Крымские караимы. — Бахчисарай, 1994. — 90 с. Попов А. Чеські переселенці / / Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — 1992. — Вип. 2. Прибыткова И.М. Персона нон грата? (Итоги переписи населения в УССР) / / Филос. и социол. мысль. — 1989. — № 6. — С. 30—34. Про татарів на Україні / / Східний світ. — 1928. — № 3/4. Рафальський О. Національні меншини в Україні у X X ст.: Історіогр. нарис. — К., 2000. Рогозинський В.В. Роль засобів масової інформації в етнокультурному відродженні національних меншин України I J Відродження. — 1999. — № 5. — С. 17—19. Романі Яг: Історія, культура, право. — Ужгород: Карпати, 1998. — 112 с. Романцов В. Зміни в чисельності та національному складі населення на українських землях у X V I I I — X X ст. / / Четвертий міжнар. конгр. україністів. Одеса, 26—29 серп. 1999 р. Доп. та повідомл. Історія. Ч. 2: X X століття. — Одеса; К.; Львів, 1999. — С. 611—616. Рудницъка Т. Круглий стіл «Білоруси в Україні» / / Укр. діаспора. — 1995. — Ч. 8. — С. 152—154. Рудницъка Т. Поляки / / Етнічний довідник. Ч. 2. Етнічні меншини в Україні. — К.: Фенікс, 1996. — С. 95. Рудъко М. На шляху реалізації державної національної політики / / Відродження. — 1999. — № 3. — С. 3—4. Рябчук М.Ю. Громадянське суспільство і національна емансипація / / Філос. і соціол. думка. — 1991. — № 12. — С. 14—19. Сапеляк О. Міжнаціональний шлюб і асиміляція / / Дзвін. — 1991. — № 7. — С. 76—78. Сквозь века. Народы Крыма. — Симферополь, 1995. — Вып. 1. — 82 с. Слюсаревський М. Особливості етногенезу українського народу і проблема національної політики в Україні / / Політологія. Етнологія. Соціологія: Доп. та повідомл. III Міжнар. конгр. україністів. — Харків: ОКО, 1996. - С. 1 3 1 - 1 3 6 . Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. — К.: Фонд «Європа X X I » , 2002. — 312 с. Статистика національностей та віросповідань у Галичині// Рада. — 1908. — 8 трав. Струманський В.П. Народознавство Поділля: Хрестоматія. — Хмельницький: Поділля, 1995. — 448 с. Сулъженко В.К. До питання про культуру міжнаціональних відносин (за матеріалами соціологічних досліджень) / / Вісн. Львів, ун-ту. Сер. суспільна. — 1991. — Вип. 29. — С. 91—101. Терентьева Н.А. Греки в Украине: экономическая и культурно-просветительная деятельность ( X V I I — X X вв.). — К.: Аквилон-Пресс, 1999. — 352 с. Терентьева Н.О.у Ісип Є.В. Наук.-практ. конф. «Греки України: пошук та формування національної культури» / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 6. — С. 152—153.

341

Етнонаціональна

структура

українського

суспільства

Трощинський В.П. Гуманістична спрямованість етнонаціональної політики держави / / В.А. Скуратівський, В.П. Трощинський, С.А. Чукут. Гуманітарна політика в Україні: Навч. посіб. — К.: Вид-во УАДУ, Вид-во «Міленіум», 2002. — С. 154—187. Трощинський В.П. Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство / / Гуманітарні аспекти інтеграції кримськотатарського народу в українське суспільство: Матеріали «круглого столу». — К., 1999. — С. 5—10. Трощинський В.П. Етнополітика держави / / Україна: Утвердження незалежної держави ( 1 9 9 1 — 2 0 0 1 ) / За ред. В.М. Литвина. — К.: Альтернативи, 2001. — С. 373—398. Трощинський В.П. Законодавство України у сфері забезпечення прав національних м е н ш и н / / Етносоціальні процеси на Правобережній Україні: минуле й сучасне: Наук. зб. — К.; Житомир, 1998. — С. 4—8. Трощинский В.П. Концепция государственной этнополитики Украин ы / / Integracija un etnopolitika. — Riga: Jumava, 2000. — S. 114—124. Трощинський В.П. Міжетнічна інтеграція як складова гуманітарного розвитку українського суспільства / / Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. (30 трав. 2001 p., Київ). — К.: Вид-во УАДУ» 2 0 0 1 - — Т. 2. — С. 226—229. Трощинський В.П. Міжнаціональні аспекти діяльності Центральної Ради / / Трибуна. — 1991. — № 4. — С. 26—27. Трощинський В.П. Правове регулювання розвитку національних меншин У к р а ї н и / / Наукові записки: 3 6 . (сер. «Політологія і етнологія»). — К.: ІПіЕНД, 1999. — Вип. 8. — С. 126—137. Трощинський В.П. Проблеми і перспективи міжетнічної інтеграції в У к р а ї н і / / Стратегія національної консолідації в Україні: пошук моделей міжнаціональної інтеграції: Матеріали «круглого столу» експертів. — Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2000. — С. 19—22. Трощинський В.П., Шевченко А.А., Винокуров Ю.О. Європейський орієнтир етнонаціональної політики України / / Бюл. Держкомнацміграції України. — 1999. — № 3. — 135 с. Турки в Україні: Науково-допоміж. бібліогр. покажчик. 1917— 1941 pp. — К., 1997. — 46 с. Украинцы. — М.: Наука, 2000. — 534 с. Холмщина і Підляшшя: Історико-етногр. дослідж. / В. Борисенко, Г. Вишневська та ін. — К.: Родовід, 1997. — 383 с. Нирко Б.В. Національні меншості на Україні в 2 0 — 3 0 - х pp. / / Укр. іст. журн. — 1990. — № 1. — С. 51—64. Чирко Б. Німці в Україні (20—30-ті pp. X X ст.) / / Укр. діаспора. — 1995. — Ч. 7. — С. 140—155. Чирко Б. Перша Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншостей / / Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — С. 475—476. Чореф М.Я. Крымские караимы: Сб. — М., 1993. — 45 с. Шевченко Ф.П. Формування Сербського, Угорського та Молдавського гусарських полків на Україні в X V I I I ст. / / Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні: 3 6 . наук, праць / А Н У Р С Р . Ін-т історії. — К.. Наук, думка, 1988. — С. 6 7 — 7 3 .

342

ЗМІСТ

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА: Деякі аспекти системного бачення її розвитку (В.Б. Євтух, В.П. Трощинський)

З

УКРАЇНСЬКА ЕТНОНАЦІЯ

36

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ ТА ЕТНІЧНІ ГРУПИ З НЕВИЗНАЧЕНИМ СТАТУСОМ

47

ПРЕДСТАВНИКИ ОКРЕМИХ ЕТНОСІВ

175

Додаток 1. РОЗПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ЗА НАЦІОНАЛЬНІСТЮ І РІДНОЮ МОВОЮ

326

Додаток 2. РОЗПОДІЛ ВСЬОГО ТА ЗАЙНЯТОГО НАСЕЛЕННЯ НАЙЧИСЛЕННІШИХ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ ЗА РІВНЕМ ОСВІТИ

332

ПРЕДМЕТНИЙ ПОКАЖЧИК

334

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

335

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

336

Науково-довідкове видання

ЄВТУХ Володимир Борисович ТРОЩИНСЬКИЙ Володимир Павлович ГАЛУШКО Кирило Юрійович ЧЕРНОВА Катерина Олексіївна

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ДОВІДНИК

Київ, «Наукова думка», 2004

Художнє оформлення М.А. Панасюк Художній редактор Є.І. Муштенко Технічний редактор Г.М. Ковальова Оператор В.Г. Каменькович Комп'ютерна верстка А.І. Прокопчук Коректор Е.В. Малиновська

Підп. до друку 09.08.2004. Формат 60x90/16. Папір офс. № 1. Гарн. «Мысль». Друк офсет-ний. Ум. друк. арк. 21,5. Ум. фарбо-відб. 22,5. Обл.-вид. арк. 21,24. Наклад 1000 прим. Зам. 4—1649. ISBN

966-00-0360-9

Оригінал-макет підготовлено у видавництві «Наукова думка» Р.с. № 05417561 від 16.03.95 01601 Київ 1, вул. Терещенківська, З

>

ЗАТ фірма «Віпол» 03151 Київ 151, вул. Волинська, 60

Вірмени

Татари

Цигани Азербайджанці

Поляки

Грузини Німці

Румуни

Гагаузи

Угорці

Караїми

Болгари

Кримчаки

Кримські татари Молдовани Білоруси

ШШ ІР11« ж

4

ьі I

'

П і^ШЩІїШЩІ^Шр

Національні меншини та спільноти з невизначеним статусом 21,4%

Представники окремих етносів 0,8%

Українська етнонація 77. І

|j II

Щ ' І І Р І І І І

1 ш І