Сторінки історії миргородщини. До дня памяті Д.Гурамішвілі

Людмила Розсоха БОРГ СПЛАТИТИ ВЧАСНО 21 липня 1792 року (за старим стилем) у Миргороді закінчив свій життєвий шлях грузинський поет Давид Гурамішвілі. Сповненим скорбот і нещасть було його життя. Юнаком він змушений був покинути розтерзану ворогами батьківщину. Доля привела його до Росії, де він протягом двох десятиліть служив у армії. Згодом Д. Гурамішвілі оселився в Миргороді, одержавши в нагороду за службу невеликий маєток. Саме на миргородський період його життя припадає час найактивнішої творчості поета, саме в нашому місті у 80-х роках XVIII століття написана його славнозвісна книжка "Давитіані". Але по смерті поета жорстока доля уже вкотре знову несправедливо повелася з ним: рукописи його загубилися, і тому протягом кількох десятиліть ім'я Гурамішвілі перебувало у мороці забуття. Лише з середини ХІХ століття, коли були знайдені й виданні його твори, літературна громадськість почала цікавитися постаттю автора "Давитіані". Його вірші привабили читачів не тільки високою поетичною майстерністю, мелодійністю, задушевністю, багатою метафоричністю, а й відблиском того внутрішнього вогню, який протягом усього життя запалював душу поета, обігрівав його на чужині у холодні зимові ночі, додавав снаги у хвилини відчаю і зневіри. Той вогонь - почуття патріотизму, синівська любов до Грузії. Саме ця ознака поезії Давида Гурамішвілі і поставила його до ряду найбільших поетів грузинського народу. За це любить і шанує його Грузія. Однак у 40-их - 80-их роках ХХ століття офіційна наука почала висвітлювати творчість поета однобоко - лише у річищі штучно вироблених естетикою соціалістичного реалізму ідеологічних кліше. Розмаїтий, багатобарвний, суперечливий і глибокофілософський доробок Давида Гурамішвілі вже не розглядався як самодостатня цінність, як Поезія. Натомість на перший план почали висувати класові й соціальні мотиви (які в поета ніколи не були в числі першорядних). Був возведений у своєрідний ідеологічний абсолют той факт, що поет жив у Грузії, в Росії й на Україні: на догоду політиці "інтернаціоналізму" Гурамішвілі був оголошений "співцем дружби трьох народів". Публікації про поета стали можливими лише під рубрикою "Ми - інтернаціоналісти". Будь-який натяк на здоровий грузинський патріотизм нещадно вилучався із матеріалів, пропонованих до друку. Ідеологічні компартійні працівники неодноразово з нагоди різних ювілеїв та свят вимагали від працівників музею Давида Гурамішвілі відшукати у його творах "актуальні цитати" поетичне підтвердження "ідей дружби". Але ж - немає про це у поета жодного слова !.. Ну, не завбачливий був Давид, не знав, що його виплакані зі сльозами слова через два століття відповідальні комуністично-партійні працівники захочуть утиснути в вузькі рядки гасел "на злобу дня", підганятимуть їх під своє розуміння суспільних відносин, уперто замовчуватимуть те, що не сумісне з марксистсько-ленінською ідеологією і комуністичним баченням світу. А поет надто вже не вписувався своїм яскраво вираженим християнським світосприйняттям у прокрустове ложе дозволених ідей. Сьогодні здорове зерно справжньої поезії звільняється від ідеологічної оболонки, штучних нашарувань, позбувається нав'язаних схем, що були надто далекими від об'єктивності. Автора "Давитіані" треба сприймати таким, яким він був, нічого не прикрашуючи і не викреслюючи з його творчості, - сприймати його поетом кінця XVIII століття. Сприймати в усій його величі й "нечуваній простоті", з його талантом суперечностями, з його блискучими епічними панорамами і трохи наївними, як на сучасний погляд, дидактичними настановами. З нього не слід робити ікону чи "канонізувати" його як безгрішний ідеал. Це була жива людина, що мала свої слабкості. Він часто знемагав від сумнівів, роздвоєності душі, почуття провини перед близькими, відчуття власної гріховності.

Творчість Гурамішвілі не потребує ідеологічних "бантиків" на зразок "співець", "оспівувач". Якщо вже він щось і оспівував, то лише те неймовірно високе і святе, недосяжне і величне, чому й сам ледве відважувався знаходити предметне визначення: Я оспівую і славлю Сяйво вічне, непогасне! Перед сонцем сонць я винен Мушу борг сплатити вчасно. Глянувши на зриме сонце, Сліпне в мене око власне, Як же на незриме диво Глянути й вславляти красно? Гурамішвілі великий не тим, що волею обставин змушений був розділити свою долю між Грузією, Росією й Україною (як це намагалося насадити в свідомості читачів офіціозне літературознавство). Його велич полягає в тому, що, проживши на батьківщині усього лише 20 років, він за довгі десятиліття свого тяжкого й незатишного життя, за умов еміграції, чужини, мовної ізоляції, позбавлений спілкування з рідним краєм, - не лише не забув батьківської землі, своєї мови, а й розвинув, збагатив грузинську літературу новими темами, сюжетами, образами, поняттями. Вій жив заради Грузії. Творив задля неї. Тужив за нею. Закликав любити її. Поезія Давида Гурамішвілі в Грузії завжди вважалась неперевершеним зразком саме патріотичної лірики. А штучно створений протягом радянських десятиліть фальшивий імідж "інтернаціоналіста" (в комуністичному розумінні) на відповідає сутності його поезії. Почуття ж любові до батьківщини є зрозумілим будь-кому, хто свідомий своєї національної належності. Патріотичні поезії Д. Гурамішвілі хвилюють і українця, і грузина, й росіянина, і француза. Ось у цьому розумінні й можна назвати Гурамішвілі інтернаціоналістом. Лише той інтернаціоналізм справжній, який ґрунтується на визнанні національних підвалин сфери духовного життя. У радянській же державі протягом тривалого часу все було перевернуте з ніг на голову. Прекрасний зміст слова "дружба" не змаліє і не зміліє від того, що народи позбудуться нав'язаних їм штучних, неприродних і до того ж нерівноправних так званих "братерських" стосунків, котрі існували в колишньому "союзі непорушнім". Як влучно сказав один сучасний грузинський діяч, краще мати поряд доброго сусіда, ніж озлобленого "брата". Ми, українці, завдячуємо Гурамішвілі ще й тим, що в ті роки, коли на Україні панували сутінки сусловсько-маланчуківських маячних ідей злиття націй, коли за відстоювання української національної ідеї можна було дуже просто загуркотіти "до місць не так віддалених", коли поставлені поряд слова "український" і "національний" викликали панічний жах у можновладців від ідеології, - в ті тяжкі роки саме завдяки Давидові Гурамішвілі ми мали можливість хоч непрямо, опосередковано, хоч у завуальованій формі, але все-таки доносити до наших читачів ідеї національно-визвольної боротьби. Ми писали про прагнення грузинського народу до незалежності від завойовників - а розумний читач поміж рядками уловлював прихований підтекст сказаного, проектував грузинську історію на сучасну ситуацію в Україні й робив свої висновки. Наше суспільство в боргу перед поетом. Ми ще маємо прочитати нового, досі мало знаного в нас Гурамішвілі. Прочитати, відкинувши нав'язані догми й стереотипи. Позбувшись спрощеного, засоціологізованого підходу до його творчості. І тоді відкриється перед нами дійсний світ Давида - Людини, Поета, Філософа. Життя і творчість Д. Гурамішвілі ще не досліджені в контексті тих незалежницьких змагань, які вели козацька старшина Лівобережної України та українська демократична інтелігенція XVIII століття, у зв'язку з національно-ліберальним оточенням на Миргородщині (ці теми донедавна були забороненими).

Третє століття по смерті грузинського поета має початися відкриттям справжнього, без ретуші, Гурамішвілі. Великого страдника. Столітнього блукальця. Трагічного пасинка чужини. Сина Грузії. 1 серпня 1992 р.

Наталія Ботуз Історія створення музею Д.Гурамішвілі Миргородський літературно-меморіальний музей Давида Гурамішвілі був відкритий у 1969 р. В експозиції та фондах музею зосереджені матеріали про життя і творчість грузинського поета, про сучасні йому Грузію й Україну, зокрема, Миргородщину; видання творів поета й книги про нього; речі народного побуту Грузії й України 18 ст., зразки зброї; твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, вироби місцевих майстрів, подарунки та інше. Експозиція побудована у відповідності до трьох найбільших періодів життя і діяльності Д.Гурамішвілі з його перебування в Грузії, Росії і Україні. Основу експозиції становлять розділи, що розповідають про перебування поета на Миргородщині, про створення ним книги "Давитіані", про стосунки з українськими діячами другої половини 18 ст. Експонуються також матеріали про українсько-грузинські літературно-мистецькі зв'язки 18 - 20 ст. Створення музею стало можливим завдяки праці ряду науковців, які зробили все можливе, щоб встановити місце поховання відомого грузинського поета, дослідити його життєвий та творчий шлях. Ще 1837 р. академік Марі Броссе повідомляв про свої пошуки могили автора "Давитіані". Ілля Чавчавадзе, Акакій Церетелі, Сопром Мгалоблішвілі також намагалися знайти могилу поета, проте марно. В тридцяті роки 20 ст. пошуками зайнялися українські письменники. Павло Тичина, працюючи над симфонією "Сковорода", зацікавився життям і творчістю Д.Гурамішвілі і накреслив, за його ж словами, "першу грубу схему до біографії, якої ніде нема". 1929 р. П.Тичина разом з П.Панчем відвідав Миргород, однак, отримати додаткових відомостей про Гурамішвілі так і не вдалося. Павло Тичина заохотив літературознавця Дмитра Косарика розшукати місце поховання поета. Д.Косарикові після копіткої праці в Полтавському державному архіві пощастило знайти три ревізькі сказки (переписні листи, що реєстрували населення), з яких стало відомо, що Д.Гурамішвілі постійно проживав у Миргороді, батька його звали Георгієм, а дружину Тетяною Василівною. Продовживши пошук в архівах міста Лубен, Д.Косарик у одному з томів книг Успінської соборної церкви м. Миргорода знайшов запис про те, що Д.Гурамішвілі помер 1 серпня (за новим стилем) 1792 р. Перечитавши записи ще за два роки, він знайшов реєстрацію смерті дружини поета. Відповідно, могилу поета слід було шукати на цвинтарі Успінської церкви у Миргороді. Д.Косарик свідчив: "Уперше могилу мені показав 64-річний Борис Хомич Гавриш, кладовищенський сторож у липні 1940 р., потім у серпні 1946 р. Її підтвердив А.І.Маляр та 12 жителів Миргорода. До 1937 р. на могилі була чавунна плита з написом "Князь Давид Гурамов", але ніхто тоді ще з жителів Миргорода не знав значення цього напису. 16.02.1948 р. на підставі документів і свідчень громадян Миргорода комісія СРПУ та Миргородської міськради актом ствердила місце поховання". В кінці липня 1948 р. на могилі Давида Гурамішвілі побувала перша грузинська делегація в складі письменників Шалви Дадіані, Левана Асатіані та професора Олександра Барамідзе. 30 липня з цієї нагоди на Миргородському кладовищі відбувся багатолюдний мітинг. 7 серпня наступного року до Миргорода прибули інші грузинські літератори: Сандро Шаншіашвілі, Карло Каладзе, Маквала Мревлішвілі, Бесо Жгенті, Олександр Барамідзе, а також автори надгробного пам'ятника Давидові Гурамішвілі, встановленого цього ж року, архітектори Ш.Чедія та К.Джанашія, скульптор Я.Ражба. Спілку письменників СРСР представляв головний редактор альманаху "Дружба народів" В.Гольцев. Делегацію діячів української культури, до якої входили П.Тичина, Д.Косарик, С.Скляренко, П.Панч, А.Штогаренко та інші, очолив М.Бажан - перекладач творів Гурамішвілі українською мовою. Відбувся мітинг, учасниками якого стали близько 20 тисяч чоловік. Лунали виступи

та вірші українською, грузинською та російською мовами, вперше в перекладі М.П.Бажана уривок з "Давитіані" прозвучав українською мовою. В кінці 1948 р. М.Бажан взявся за переклад всієї "Давитіані". Проте поет не заспокоївся виданням поеми, а наполегливо домагався втілення ідеї про відкриття музею класикові грузинської літератури у Миргороді. "Нічого серйозного поки свого не роблю. Турбуюся про музей Гурамішвілі...", - писав Микола Бажан 30 березня 1969 р. Павлові Антокольському. Наполеглива праця М.Бажана дала результати. Відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР № 644 від 23 грудня 1968 р. та наказу Міністра культури Української РСР № 19 від 10 січня 1969 р. у Миргороді розпочалося створення літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі - філіалу Полтавського краєзнавчого музею, а відповідно до рішення ЦК Компартії України і Ради Міністрів Української РСР № 117 від 23 грудня 1968 р. -спорудження пам'ятника поетові поблизу музею. Проте роботи з будівництва приміщення музею та збору експонатів було розпочато значно раніше. Ще в 1967р. спорудження будівлі музею було закінчене. У середині 1967 р. за домовленістю із другим секретарем Миргородського райкому партії В.Д.Радьком та завідуючим відділом культури виконкому Миргородської районної Ради депутатів трудящих Г.М.Їжаком над організацією музею Давида Гурамішвілі у Миргороді розпочав роботу мовознавець, етнограф, фольклорист та краєзнавець Іван Іванович Гурин, який став першим директором музею на громадських засадах (1968-1969 рр.). Іван Гурин народився 7 травня 1905 р. у с. Бзові Переяславського повіту Полтавської губернії (нині - Баришівський район Київської області). 3 1921 р. навчався у Війтовецькій педагогічній школі. Закінчив Ржищівський педагогічний технікум (1926), Київський педінститут (1938). Учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями. Працював вчителем у школах та технікумах Хмельницької, Вінницької, Рівненської, Київської, Черкаської та Полтавської областей (1926-1966 рр.). Наукова спадщина І.Гурина складається з лексикографічних праць, наукових розробок у галузі мовознавства, літературознавства, фольклористики та етнографії, численних записів зразків усної народної творчості (понад 30 тис.), зроблених у різних областях України, в тому числі на Миргородщині. Частково ці матеріали опубліковані у збірниках "Чумацькі пісні" (1976р.), "Весільні пісні" (ч.1-2, 1982 р.), "Дитячий фольклор" (1984 р.), "Українські народні перекази і легенди" (1985р.). Окремими збірками видано "Українські народні загадки" (1963 р.), "Хитру сороку спіймати морока" (1967р.), "Образне слово" (1974р.), "Де живе жар-птиця" (1991 р.). Автор "Словника українських рим" (у співавторстві, 1979 р.), "Словника антонімів та протиставних словосполучень української мови". Укладач словників рим класиків української літератури: І.П.Котляревського, Лесі Українки, П.П.ГулакаАртемовського, М.С.Шашкевича, Л.І.Глібова, Т.Г.Шевченка, Л.І.Боровиковського (рукописи), зберігаються в ЦДАМЛ АН України. Словник рим Є.П.Гребінки був виданий 1992 р. у Миргороді. Лауреат премії ім. П.Чубинського (1991р.). Майже 30 років прожив у Миргороді (з 1966 р.). Був одним з організаторів осередку Товариства української мови (нині товариство "Просвіта" ім.. Т.Шевченка), консультантом миргородського літературного об'єднання "Любисток". Засновник літературно-меморіального музею Д.Гурамішвілі у .Миргороді. Укладач словника рим Давида Гурамішвілі (за поемою "Давитіані" у перекладі з грузинської мови на українську М.Бажана). Помер 20 жовтня 1995 р. Похований у Миргороді. Ім'я вченого присвоєно бібліотеці Духовних акань, яку створено на базі книгозбірні Івана Гурина. Для допомоги у створенні музею Д.Гурамішвілі Полтавським обласним відділом культури було призначено Анатолія Трохимовича Залашка - директора Полтавського музею І.П.Котляревського, працівника з багаторічним досвідам роботи. Іван Гурин та Анатолій Залашко працювали над організацією музею близько двох років: доводилося дбати і про господарчі потреби новостворюваного закладу, і про збір експонатів для нього.

Відкриттю музею передували численні поїздки його організаторів до Києва та Полтави, під час яких вони відвідали Раду Міністрів УРСР, Міністерство культури УРСР, ряд музеїв та постачальницьких організацій. Проте найбільш плідною виявилася поїздка І.Гурина та А.Залашка у липні 1968 р. до Тбілісі. У особистому архіві І.Гурина зберігся звіт про цю поїздку. Протягом десяти днів перебування у столиці Грузії організатори музею відвідали Міністерство культури Грузії, Державний музей Грузії ім. С.Н.Джанашія, Тбіліський історико-етнографічний музей, музей народної творчості, Державний літературний музей Грузії ім. академіка Г.Леонідзе, Інститут рукописів Академії Наук Грузинської РСР, Центральну публічну бібліотеку та інші установи, де відібрали понад 70 експонатів для музею Д.Гурамішвілі. Експонати для новостворюваного миргородського музею також надали Київський державний музей українського мистецтва, Державний музей Тараса Шевченка, Харківський музей прикладного мистецтва, Полтавський та Миргородський краєзнавчі музеї. На прохання І.Гурина Центральним державним архівом кінофотодокументів УРСР для музею Д.Гурамішвілі на телестудії Грузії було замовлено копію телепередачі про організацію у Миргороді музею поетові, яка демонструвалася на грузинському телебаченні у грудні 1968 р. І.Гуриним було організовано листування з видавництвами "Радянська школа", "Наукова думка", "Дніпро", редакціями газет "Літературна Україна", "3оря Полтавщини" та журналу "Україна" з метою отримання матеріалів про Давида Гурамішвілі та українськогрузинські літературно-мистецькі взаємини. Крім безпосередніх організаторів музею про створення його експозиції турбувалися український поет М.Бажан, директор інституту історії грузинської літератури Академії Наук Грузинської РСР, академік О.Барамідзе, доктор філологічних наук цього ж інституту С.Кубанейшвілі, директор Державного музею Грузії ім. С.М.Джанашія Н.Черкезішвілі та інші. Пізніше, за наказом № 57 по Полтавському обласному управлінню культури від 25 березня 1969 р. з метою надання науково-методичної і практичної допомоги у створенні повноцінної експозиції музею і своєчасного її відкриття для масового огляду, була визначена група працівників музеїв у складі завідуючої Полтавським літературно-меморіальним музеєм В.Г.Короленка Л.К.Гейштор (керівник групи), завідуючого фотолабораторією Полтавського краєзнавчого музею В.О.Пойдбома, завідуючого Миргородським краєзнавчим музеєм М.І.Щербаня, завідуючої відділом Полтавського краєзнавчого музею Г.О.Сидоренко та наукового працівника Великосорочинського літературно-меморіального музею М.В.Гоголя Г.С.Брайка. Відповідальність за якісне і своєчасне (до 30 квітня 1969 р.) створення експозиції було покладено на завідуючого Миргородським районним відділом культури Г.М.Їжака, керівника експозиційної групи Л.К.Гейштор та щойно затвердженого Полтавським обласним управлінням культури на посаду завідуючого музеєм Д.Гурамішвілі О.С.Юренка. Згідно з наказом №23 по відділу культури виконкому Миргородської районної Ради депутатів трудящих від 27 березня 1969 р. першим офіційним директором музею призначено Юренка Олеся Степановича [11] - поета, керівника Полтавської філії Спілки письменників України, який у зв'язку з призначенням на нову посаду переїхав до Миргорода на постійне проживання. Ключі від повністю готового до прийому відвідувачів музею І.І.Гуриним передано О.С.Юренкові 26 квітня 1969 р. Відкриття музею, заплановане на 1 травня 1969 р., згодом було перенесено на 12 травня у зв'язку із приїздом грузинської делегації. 7 травня 1969 р. було складено акт прийому експозиції новоствореного Миргородського літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі, в основу якої ліг тематико-експозиційний план, створений А.Т.Залашком і доопрацьований І.І.Гуриним. Комісія у складі начальника Полтавського обласного управління культури В.Д.Прокопенка (голова комісії), завідуючого сектором культури Полтавського обкому КП України

Д.П.Кального, другого секретаря Миргородського РК КП України В.Д.Радька, заступника голови виконкому Миргородської районної Ради депутатів трудящих Б.Д.Михайловського, голови Миргородської міської ради М.Ф.Миколаєнка, інспектора відділу музеїв Міністерства культури УРСР С.Є.Драбинка, заступника директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею Г.П.Череваня, завідуючого Миргородським райвідділом культури Г.М.Їжака, директора музею Д.Гурамішвілі О.С.Юренка, художників полтавських художньо-виробничих майстерень В.І.Кумова та В.С.Моращенка (оформлювачі музею) ухвалила: експозицію прийняти і дозволити для масового огляду трудящими при врахування ряду зауважень щодо її дооформлення. Музей Давида Гурамішвілі та пам'ятник поетові, авторами якого стали київські скульптори Андрій Німенко та Микола Обезюк, а також архітектор Валентин Жигулін, було урочисто відкрито 12 травня 1969 р. Ця подія відбулася в рамках Декади грузинської літератури на Україні (10 - 20 травня 1969р.). В окладі грузинської делегації перебували: завідуючий відділом культури ЦК КП Грузії Д.Й.Чхіквішвілі (керівник), перший секретар правління Спілки письменників Грузії Григол Абашідзе, поетеса, редактор журналу "Сакартвелос Калі" ("Жінка Грузії") Маріка Бараташвілі, директор Інституту історії грузинської літератури АН Грузії академік Олександр Барамідзе, поет, директор видавництва "Мерані" Карло Каладзе, директор видавництва "Цодна" ("Знання") Хута Берулава, поет Нодар Гурешідзе, критик, секретар правління видавництва "Накадулі" ("Струмочок") Костянтин Лордкіпанідзе, критик Георгій Маргвелашвілі, поет, редактор газети "Літературулі Сакартвело" ("Літературна Грузія") Реваз Маргіані, поет, секретар правління Спілки письменників Грузії Йосиф Нонешвілі, поет, редактор журналу "Ціскарі" Джансуг Чарквіані, критик Георгій Ціцішвілі, поети Отар Чіладзе, Тамаз Чіладзе, відповідальний секретар Аджарського відділення Спілки письменників Грузії поет Фрідон Халваші, абхазький поет Іван Тарба. Разом з грузинською делегацією прибули й українці: заступник Голови Ради Міністрів УРСР П.Т.Тронько, завідуючий відділам культури ЦК КП України П.М.Федченко, голова правління Спілки письменників України О.Т.Гончар, письменники Микола Бажан, Юрій Збанацький, Леонід Новиченко, Дмитро Косарик, Дмитро Павличко, Василь Козаченко, Яків Баш, Іван Зуб. На Полтавщині гостей зустріли перший секретар Полтавського обкому КП України О.М.Мужицький), голова обласної Ради депутатів трудящих С.К.Бойко, секретар обкому КП України М.М.Губерський, перший секретар Пирятинського райкому КП України Г.Ф.Возний, голова Пирятинського райвиконкому В.Д.Хейло, відповідальний секретар Полтавського відділення Спілки письменників України О.Г.Чуча. До делегації приєдналися полтавські письменники Олександр Ковінька, Федір Гарін, Борис Левін, В'ячеслав Срібний, які також прибули до Миргорода. На межі Великобагачанського і Миргородського районів делегацію зустріли перший секретар Миргородського райкому КП України М.В.Шевченко, голова райвиконкому О.Л.Рудикін, другий секретар райкому КП України В.Д.Радько, інші офіційні особи та численні представники трудящих міста та села Зубівки. Делегація прибула до Миргорода, де в урочистій обстановці відбулося відкриття літературно-меморіального музею Д.Гурамішвілі та пам'ятника поетові поблизу музею. На відкритті були присутніми тисячі жителів міста та району. Промови на мітингу виголосили П.Т.Тронько, Д.Й.Чхіквішвілі, О.Т.Гончар, О.Г.Барамідзе, М.В.Шевченко, О.Г.Чуча, пташниця колгоспу ім. XIX партз'їзду с. Зубівки Т.М.Оленич, учениця Миргородської восьмирічної школи № 2 ім. Д.Гурамішвілі Люба Кузьменко. Свої вірші прочитали Йосиф Нонешвілі та Микола Бажан. Столицею дружби України і Грузії назвав Миргород український письменник Олесь Гончар. До підніжжя пам'ятника класикові грузинської літератури лягли сотні вінків і букетів квітів. Літературно-меморіальний музей Давида Гурамішвілі гостинно відчинив двері для перших відвідувачів.

Список використаної літератури. 1. Полтавщина: Енциклопедичний довідник (За ред. А.В.Кудрицького).- К.:УЕ, 1992. С.222. 2. Чілачава Р. Повернення Давида Гурамішвілі // Літературна Україна. - 24 вересня 1992. - С.3. 3. Там само. 4. Ротач А., Ротач П. Схиляємось перед світлим образом друга. [Про І.І.Гурина] // Прапор перемоги. - № 101. - 13 грудня 1995. - С.4. 5. Бабич Г.Літературна Миргородщина (Довідник) // Сторінки історії Миргородщини. Випуск 2. - Полтава, 2001. - С.213 - 214. 6. Шевченко А. Іван Гурин // Література рідного краю. - Миргород, 1999. - С.108 - 110. 7. Дмитренко М. Іван Гурин // Народознавство. - 1993, жовтень. 8. Гурин І. Мої подорожі. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею (далі МКМ) - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 9. Звіт І.Гурина про відрядження до Грузинської РСР в справі збору експонатів // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 10. Наказ № 57-а по Полтавському обласному управлінню культури від 25 березня 1969 року. Копія // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 11. Наказ № 23 по відділу культури виконкому Миргородської районної ради депутатів трудящих від 27 березня 1969 року. Копія // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 12. Лист І.Гурина до директора музею Д.Гурамішвілі З.О.Соболєвої від 3 червня 1987 року // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 13. Там само. 14. Акт прийому експозиції новоствореного Миргородського літературномеморіального музею Д.Гурамішвілі від 7 травня 1969 року. Копія // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 15. Наливайко І., Мартусь В., Майорчик В. Посланців Грузії вітає Полтавщина // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". Зоря Полтавщини. - 13 травня 1969 р. - № 110. 16. Наливайко І., Мартусь В., Майорчик В. Велике святе дружби. Миргород вітає посланців Грузії // Зоря Полтавщини. -14 травня 1969 р. - №111. 17. Дмитренко М. Збирачі народних перлин. - К, 1989. - С.38. 18. Розсоха Л. Із архіву І.І.Гурина // Миргород. - 2 березня 1996 р. - С.4. 19. Лист С.Кубанейшвілі до І.Гурина від 9 грудня 1968 р. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 20. Лист І.Гурина до директора музею Д.Гурамішвілі Н.К.Давиденко від 17 березня 1974 р. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 21. Лист І.Гурина до директора музею Д.Гурамішвілі Н.К.Давиденко від 7 серпня 1977 р. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі".

22. Лист І.Гурина до директора музею Д.Гурамішвілі Н.К.Давиденко від 21 вересня 1977 р. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею - Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі". 23. Лист І.Гурина до першого секретаря Миргородського райкому КП України В.Д.Радька від 7 травня 1982 р. // Науковий архів Миргородського краєзнавчого музею Тека "Матеріали про створення музею Д.Гурамішвілі".

Тетяна Фесенко Діяльність літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі у контексті українсько-грузинський зв'язків (1969 - 1991 рр.) Коли б писати книгу історії музею Давида Гурамішвілі, то головним і найбільш насиченим її розділом, і це природно, був би той, який стосувався українсько-грузинських зв'язків літературно-меморіального музею. Відкрила б я цей розділ віршем Рауля Чілачави "Український сон" - поета, який давно став символом українсько-грузинської дружби: Я український бачив сон, Не сон, а диво дивне: Пташкам з причілка в унісон Співав червоний півник. Буяв барвисто пишний гай, І все довкола мліло, А я, немов козак Мамай, Грав на бандурі вміло. Неподалік мій вірний кінь Ту давню думу слухав, Й козацьких шабель передзвін Йому тривожив вухо. І синьо півники мені Всміхалися за тином... Був українець я в тім сні, Насправді ж - був грузином [1]. Цей вірш, як на мене, найбільш точно передає мету цієї розвідки - показати не ефемерну, ідеологічно обґрунтовану "інтернаціональну дружбу двох братніх народів", а звичайну дружбу, робочі контакти реальних людей - українців і грузинів. Починались зв'язки між музеєм Давида Гурамішвілі та грузинськими друзями разом з відкриттям музею та пам'ятника Д.Гурамішвілі, а по суті набагато раніше. Ще коли формувалась експозиція літературно-меморіального музею, Іван Іванович Гурин, один з ініціаторів його створення, неодноразово звертався за допомогою до грузинських колег у питанні збирання експонатів до музею. Після створення музею Давида Гурамішвілі остаточно оформились основні напрямки українсько-грузинських контактів: допомога грузинських друзів у формуванні та поповненні експозиції і фондів музею, зв'язки літературно-меморіального музею з різними музеями Грузії, публікації наукових працівників музею Д.Гурамішвілі у грузинських періодичних виданнях, численні спільні масові заходи, приїзди грузинських гостей до музею та поїздки працівників музею у Грузію, зв'язки музею з нащадками Давида Гурамішвілі та з тими грузинськими родинами, що проживають на Миргородщині, з екіпажем танкера "Давид Гурамішвілі", різноманітна переписка, інше. Глибоко символічно, що книга відгуків літературно-меморіального музею Давида Гурамішвілі розпочинається записом членів грузинської делегації, що приїхали на урочисте відкриття літературно-меморіального музею Д.Гурамішвілі 12 травня 1969 року в рамках проведення декади грузинської літератури і мистецтва в Україні. Ось рядки цього запису: "Безмірною є наша вдячність українському народові... Ми раді, що наші брати українці так зберігають пам'ять безмірно любимого грузинським народом великого письменника, який символізує братерство трьох народів - російського, українського і грузинського. Цей музей великий подарунок від українського народу" [2].

У травневі дні 1969 року музей вперше прийняв у своїх стінах повноважну делегацію з Грузії. Очолював її перший секретар правління Спілки письменників Грузії Григол Абашідзе. Серед членів делегації були грузинські письменники, поети, журналісти, культурні діячі: Маріка Бараташвілі, Олександр Барамідзе, Карло Каладзе, Хута Берулава, Нодар Гурешідзе, Віссаріон Жгенті, Костянтин Лордкіпанідзе та багато інших [3]. З того часу контакти між музеєм та земляками Д.Гурамішвілі почали розширюватися та урізноманітнюватися. У цьому контексті визначальним є те, що першими авторами скульптурного зображення Давида Гурамішвілі стали і українці і грузини. Це - Яків Ражба, Андрій Німенко, Микола Обезюк, при участі грузинських архітекторів Костянтина Джанашія, Шалви Чедія і Валентина Жигуліна [4]. Отже спільними зусиллями було створено пам'ятник грузинському поетові, і такими ж спільними зусиллями "будувалась" серцевина музею - його експозиція та фонди. Багато експонатів у музеї Давида Гурамішвілі з'явились саме завдяки зв'язкам літературно-меморіального музею із земляками поета. Музей майже щодня отримував чи то листи, чи то пакети, посилки з різних куточків країни, і звичайно ж з Грузії. Численні грузинські гості музею Давида Гурамішвілі також завжди приїздили на другу батьківщину поета з подарунками. Так, багато майстрів мистецтва Грузії залишили свої роботи гурамішвілівської тематики в пам'ять музею, серед них, наприклад, В.Беженашвілі, К.Гурулі, Ш.Члаїдзе, інші. Музей має у своїй колекції значну кількість книг грузинських письменників та поетів з їхніми дарчими написами. Наприклад, Маклава Мревлішвілі надіслала з Тбілісі свою книгу поезій "Зелені фіранки", видану в Україні в дні декади грузинської літератури в Україні. Свою допомогу у формуванні експозиції музею Давида Гурамішвілі надали різні музеї Грузії. Це державний музей історії Грузії, який подарував, наприклад, музеєві Давида Гурамішвілі старовинний хевсурський жіночий одяг та керамічний посуд часів Вахтанга шостого [5], своїми експонатами поділилися також Тбіліський літературний музей та музей Іллі Чавчавадзе в Сагурамо, багато інших музеїв [6]. Але не лише музеї допомагали збирати експонати, що стосувалися життя та творчості Д.Гурамішвілі. Це робили і приватні колекціонери з Грузії. Наприклад, колекціонер з Телаві передав літературно-меморіальному музеєві рідкісне видання творів Д.Гурамішвілі "Давитіані", датоване 1911 роком [7]. Значну допомогу нашому музеєві по збиранню експонатів надали учні, вчителі, громадськість Грузії. Наприклад, вчителька с/ш №3 міста Каспі Тамара Габодзе і голова Ламісканської сільської ради Арчіл Гудуашвілі. Вони надіслали до музею експонати, книги, фотографії, предмети старовини, інші речі [8]. Але окрім тих грузинів, що постійно жили в Грузії, свою допомогу в поповненні експозиції і фондів надавали й ті з його земляків, кого доля закинула в Україну. Серед них нащадки грузинських родин, які разом з Д.Гурамішвілі опинились у Миргороді у ХVІІІ ст. Це родини Адешелідзе, Сегенадзе, інші. Та головне, земляки Давида Гурамішвілі, котрі приїздили до музею, завжди привозили з собою найдорожче й найпрекрасніше - грузинську землю, квіти і свою незгасну любов до великого поета Грузії [9]. Як уже говорилось вище, музей Д.Гурамішвілі підтримував тісні зв'язки з різними музеями Грузії. Це було пов'язано не лише з допомогою у збиранні експонатів до Миргородського музею, а й з іншими спільними справами: науково-дослідницькою роботою працівників музею Давида Гурамішвілі, організацією спільних масових заходів, іншим. Науковці літературно-меморіального музею працювали крім того в архівах, інститутах, бібліотеках Грузії. У результаті науково-дослідницької, збиральницької, масової, іншої роботи працівників музею у періодичній пресі Грузії з'являлось багато публікацій науковців музею Давида Гурамішвілі. Статті Давиденко Н., Розсохи Л., Корнійко 3., інших авторів

зустрічаються на сторінках таких видань, як газети "Мцхета", "Гантіаді", "Вечірній Тбілісі", у журналі "Літературна Грузія", інших [10]. Але одне з найперших місць у грузинсько-українських контактах посідали спільні масові заходи. Книга обліку масових заходів музею Давида Гурамішвілі та інші джерела подають такі дані [11]: Рік

Загальна Масові заходи, кількість масових проведені спільно заходів з грузинами

1972 1973

10 6

5 2

1974 1975 1976 1977

5 5 5 13

1 2 2

1978 1979 1980 1981 1982 1983 1984 1985 1986 1987

10 10 15 9 10 10 8 4 10 11

2 3 5 4 1 3 1 3 2 -

1988 1989 1990 1991

6 28 19 15

1 1 -

Ці статистичні дані свідчать про те, що спільні українсько-грузинські масові заходи відбувалися практично кожного року, інколи навіть декілька разів на рік, лише за виключенням окремих років. Збільшення кількості спільних масових заходів припадало на перші роки діяльності музею; роки ювілеїв, пам'ятних дат; а також на роки політичної та соціально-економічної стабільності. Масові заходи музею Давида Гурамішвілі були найрізноманітнішими. Це і зустрічі з творчими людьми: письменниками та поетами, артистами, художніми колективами. Наприклад, неодноразово до літературно-меморіального музею приїздив грузинський письменник Нодар Хундадзе. Під час візитів до музею він зустрічався з відпочиваючими курорту, працівниками бібліотек, радіомовлення, нащадками грузинських поселенців у Миргороді, іншими людьми. Частими гостями музею Давида Гурамішвілі були й інші грузинські літератори. Для жителів міста та студентів Миргородського керамічного технікуму музей Давида Гурамішвілі провів зустріч з народним артистом Грузинської Радянської Соціалістичної Республіки Отаром Леонтійовичем Коберідзе - виконавцем ролі Давида Гурамішвілі у фільмі "Давид Гурамішвілі на Україні". Відбувалися зустрічі й з іншими грузинськими акторами.

Незабутнє враження на миргородців справив виступ вихованців Тбіліського будинку художнього виховання, коли фольклорний колектив "Мартве" (переможець багатьох фестивалів, в тому числі міжнародних) подарував свій виступ школярам Миргорода. Багато зустрічей у музеї Давида Гурамішвілі відбувалося з викладачами та студентами різних вищих навчальних закладів Грузії, наприклад, зі студентами Тбіліського державного університету, з студентами Телавського педагогічного інституту. Запам'яталось миргородцям і літературне свято "Чуття єдиної родини", у якому взяли участь викладачі і студенти Дніпропетровського державного університету. Серед виступаючих були студенти філологічного факультету, грузини - Мгеладзе І., Челідзе Є., Бакурадзе З, та інші. Значну частину серед спільних українсько-грузинських масових заходів становили зустрічі з вчителями та учнями грузинських шкіл. Так, музей Давида Гурамішвілі неодноразово у своїх стінах вітав учителів Елі Тодуа, Тамару Габодзе, інших. У 1981 році, наприклад, у музеї Давида Гурамішвілі учні миргородської середньої школи № 5 та читачі міської бібліотеки для дітей зустрічали учнів с/ш № 3 міста Зестафоні ГРСР. Цікавою була також зустріч з академіком Академії педагогічних наук СРСР, доктором психологічних наук, педагогом Шалвою Амонашвілі 1990 року. Проводились у музеї Давида Гурамішвілі також зустрічі з музейними працівниками Грузії. Так, у 1972 році у музеї Давида Гурамішвілі відбулась зустріч учнів шкіл та відпочиваючих курорту з директором літературно-меморіального музею Іллі Чавчавадзе в Сагурамо Д.І Навдарашвілі; у 1985 році музей вітав у своїх стінах співробітників Тбіліського літературного музею Г.Леонідзе. Неабиякий слід в історії музею залишила зустріч з нащадком Давида Гурамішвілі Ельзою Шалвівною Гурамішвілі. Не одна зустріч у музеї Давида Гурамішвілі була організована також з воїнами Великої Вітчизняної війни, визволителями України з Грузії - Захарієм Хіталішвілі, Йосипом Петрашвілі, Карпе Мумладзе, іншими. До 275-річчя з дня народження Давида Гурамішвілі у музеї відбулась зустріч учнів с/ш № 2 міста Миргорода з екіпажем танкера "Давид Гурамішвілі". А в 1982 році спільно з Палацом культури курорту "Миргород" було проведено День Грузинської РСР за участю військовослужбовців грузинів. Проводились у музеї Давида Гурамішвілі зустрічі з туристами із Грузії, з учасниками свят Лесяоба та Гурамішвілоба , іншими гостями музею з батьківщини поета. Оригінальним виявився репортаж з літературно-меморіального музею, присвячений пам'яті Давида Гурамішвілі і Лесі Українки у 1978 році. Його вели учні, студенти, викладачі., лікарі з Грузії. Більшість спільних українсько-грузинських масових заходів проводилось у музеї Давида Гурамішвілі, але були й такі, що відбувалися за участю працівників літературномеморіального музею поза його межами, наприклад, у Києві, Тбілісі, інших містах. До 150-річчя з дня народження Іллі Чавчавадзе Спілкою письменників Української Радянської Соціалістичної Республіки та Міністерством культури республіки в столиці України було організовано вечір вшанування пам'яті Іллі Чавчавадзе. На цей вечір були запрошені працівники музею Давида Гурамішвілі та грузинські діячі - Н.Гурашідзе, О.Мушкудіані, Р.Чілачава, О.Баканідзе, інші [12]. А, наприклад, у 1979 році в Телавському педагогічному інституті було організовано вечір українських і грузинських літературних зв'язків, за планом, розробленим спільно з музеєм Давида Гурамішвілі [13]. Але, безперечно, найбагатолюднішими, з найбільшою кількістю грузинських гостей, завжди були масові заходи музею Давида Гурамішвілі, присвячені різним ювілеям, визначним датам, дням пам'яті Давида Гурамішвілі, коли двері музею практично не зачинялись [14]. Наприклад, до 275-річчя з дня народження Давида Гурамішвілі було проведено цілий ряд різноманітних масових заходів [15]. Окрім заходів, які здійснювались працівниками музею Давида Гурамішвілі спільно з земляками поета, науковці літературно-меморіального музею неодноразово читали лекції

для грузинської аудиторії. Наприклад, у 1979 році Н.Давиденко, директор музею Д.Гурамішвілі у музеї Іллі Чавчавадзе прочитала лекцію на тему "Дружба українського і грузинського народів". А у 1984 році науковий співробітник музею Д.Гурамішвілі Л.Розсоха прочитала у Тбілісі відразу дві лекції: у музеї дружби народів - "Д.Гурамішвілі і діяльність грузинських колоній на Україні у ХVІІІ ст." та у Будинку працівників мистецтв Грузії лекцію "Музей Д.Гурамішвілі і його роль в розвитку українсько-грузинських зв'язків" [16]. Але, звичайно, масовими заходами та лекціями не обмежувались українсько-грузинські контакти. Було ще дуже багато, з одного боку, - відвідин музею Давида Гурамішвілі грузинськими делегаціями, туристичними групами, окремими любителями творчості поета з Грузії та, з іншого боку, - подорожей працівників музею Д.Гурамішвілі до Грузії, як вказувалось вище, - до музеїв, інститутів, архівів, бібліотек та на свята Лесяоба та Гурамішвілоба. Не минало й місяця, щоб до музею не завітали грузинські друзі [17]. Про це свідчить і книга відгуків, де серед інших записів багато зроблено грузинською мовою [18]. Неодноразово першого серпня у день смерті Давила Гурамішвілі до музею приїздила делегація з Грузії, а українська делегація у цей день від'їздила до Сурамі [19]. Незабутні враження на працівників музею Давида Гурамішвілі, учасників свят Лесяоба та Гурамішвілоба, справили ці дійства. Як відзначалось українськими гостями свят щирість, доброзичливість, щедрість - головні риси земляків Давида Гурамішвілі [20]. Підтримував музей Давида Гурамішвілі безпосередні контакти і з нащадками великого грузинського поета. У цьому напрямку музей постійно здійснював пошукову роботу. Науковий працівник музею Д.Гурамішвілі Л.О.Розсоха була ініціатором укладання анкети, спрямованої на відшукання нащадків роду Давида Гурамішвілі. Ці анкети розсилалися особам, які носили прізвище Гурамішвілі з метою встановлення їхніх родинних зв'язків з грузинським поетом [21]. У результаті зав'язувалось листування із багатьма з можливих родичів Д.Гурамішвілі. Наприклад, у архіві Миргородського краєзнавчого музею зберігаються листи від Тбіліської школярки Інги Вахтангівни Гурамішвілі [22]. Неодноразово, у пошуках родинних зв'язків з грузинським поетом, до музею Давида Гурамішвілі заїздили однофамільці Гурамішвілі з Грузії і зустрічалися з працівниками літературно-меморіального музею. Часто пошуки завершувались успіхом. Наприклад, музей Давида Гурамішвілі зав'язав контакти з 96-літньою Русудан Миколаївною Ніколадзе (по матері Гурамішвілі) - завідуючою кафедрою загальної і неорганічної хімії Тбіліського політехнічного інституту [23]. А в 1979 році до музею приїздила нащадок Д.Гурамішвілі Ельза Шалвівна Гурамішвілі (Про цю зустріч говорилося вище) [24]. Вона підтримувала з музеєм тісні зв'язки. Про це свідчать документи архіву Миргородського краєзнавчого музею та листування з Ельзою Шалвівною. Мав тісні контакти музей Давида Гурамішвілі і з нащадками тих грузинів, які потрапили в Україну у складі грузинської колонії у ХVІІІ столітті (Родини Адешелідзе, Сегенадзе, інші). Та й інші грузинські родини, які пізніше опинились у нашому краї, були частими гостями музею, наприклад , Діасамідзе, Габодзе, Майсурадзе, Хінчагашвілі, інші. 6 листопада 1978 року до лав діючих кораблів Грузинського морського пароплавства став теплохід "Давид Гурамішвілі" [25]. Невдовзі після цього екіпаж корабля звернувся до колективу музею Давида Гурамішвілі з проханням допомогти у справі створення на кораблі музейного куточка Давида Гурамішвілі. З цього часу між музеєм Давида Гурамішвілі та екіпажем однойменного теплохода зав'язались тісні, дружні стосунки. Вони виражались у обміні різноманітними матеріалами (фотознімками, документами, іншим),у візитах членів екіпажу до музею, подарунках, численних листах та вітальних листівках [26]. Музей Давида Гурамішвілі листувався з великою кількістю людей. У архіві музею зберігається маса листів, телеграм, листівок, іншого, інколи - це один, два листи від одного відправника, а інколи, коли з'являвся живий інтерес, зав'язувалась дружба , - це ціла низка листів від одного й того ж автора. Наприклад, у цьому контексті цікавою видається велика група листів від родини Ульріх (Краміш) з

Німеччини, у якій з покоління в покоління передавалась легенда, що їхнім предком був грузин Давид Гурамішвілі, який брав участь у військових походах на території Прусії [27]. А взагалі, листування музею Давида Гурамішвілі є підтвердженням різноманіття зв'язків літературно-меморіального музею з грузинськими друзями, адже воно охоплює усі грані українсько-грузинських контактів - від зв'язків з музеями Грузії до контактів з екіпажем теплоходу "Давид Гурамішвілі". Література та джерела: 1. Гуреїв Ю. Шлях до миру // Народна газета. - 1992. - № 52. 2. Леліков М. Вічнозелене дерево дружби // Прапор перемоги. - 1980. - 4 липня. 3. Наливайко І., Мартусь В., Майорчик В. Посланців Грузії вітає Полтавщина // Зоря Полтавщини. - 1969. - 13 травня. - № 110. 4. Черкас О. Свято в нашому музеї // Прапор перемоги. - 1985. - 28 вересня. - № 152. 5. Давиденко С. Від Сурамі до Миргорода // Комсомолець Полтавщини. - 1970. -19 травня. - № 58. 6. Давиденко Н. Скарбниця братнього єднання // Прапор перемоги. - 1979. - 12 травня. 7. Даниленко Н. Міцніють наші зв'язки // Прапор перемоги. - 1980. - 16 лютого. 8. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Музей Д.Гурамішвілі". 9. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Розсоха Л. Проспект екскурсії по експозиції музею Д.Гурамішвілі (машинопис). - Миргород. - 1978. - С.15. 10. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Альбом "Ми пишемо" (1970-1979), альбом "Ми пишемо" (1979-1984). 11. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Облік масової роботи музею Д.Гурамішвілі". 12. Соболева 3. Свято братерства // Прапор перемоги. - 1987. - 2 грудня. - № 193. - С.4. 13. Давиденко Н. Міцніють наші зв'язки // Прапор перемоги. - 1980. - 16 лютого. 14. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. -Тека "Облік масової роботи музею Д.Гурамішвілі". 15. Гатненко А. Мрію написати книгу "Україна, яку я люблю" // Літературна Україна. 1981. - 26 травня. 16. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Облік масової роботи музею Давида Гурамішвілі". 17. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Розсоха Л. Проспект екскурсії по експозиції музею Д.Гурамішвілі (машинопис). - Миргород. - 1978. - С.15. 18. Ружиленко Л. Любов'ю щирою написані слова // Прапор перемоги. - 1980. -15 жовтня. - № 163. 19. Бабенко В. Не зарастѐт тропа // Рабочая газета. - 1972. - 15 ноября. 20. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Розсоха Л. Під зорею братерства (машинопис). - 1978. - 25 вересня. 21. Миргородський краєзнавчий музей. -ОФ. - № 6900. 22. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Інтернаціональні зв'язки з учнями". 23. Розсоха Л. Слідами Гурамішвілі // Прапор перемоги. - 1961. - 9 травня. 24. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Облік масової роботи музею Давида Гурамішвілі". 25. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Дружба народів. Інтернаціональні зв'язки за часів Радянського Союзу". 26. Миргородський краєзнавчий музей. - ОФ - № 6870. 27. Миргородський краєзнавчий музей. - Науковий архів. - Тека "Дружба народів. Інтернаціональні зв'язки за часів Радянського Союзу".

Андрій Фесенко Українсько-грузинські зв'язки на Миргородщині у 1991-2001 рр. Як відомо, кінець 80-х - початок 90-х років ХХ ст. позначився в СРСР крутим зламом суспільної свідомості. Перебудова та гласність, проголошені в державі, призвели до наростання центробіжних тенденцій. Імперія, створена у 20-х роках ХХ ст., розпадалась на очах. На уламках Радянського Союзу постали молоді незалежні держави. І серед них Україна та Грузія. Обидві держави пережили за всю свою попередню історію нелегкі часи. Обидві були складовими імперій, обидві і у часи середньовіччя, і пізніше захоплювалися чи то сусідніми державними утвореннями, чи самі розпадались на декілька частин під впливом внутрішніх суперечок та конфліктів. Однак, протягом всього часу, як український, так і грузинський народи зберегли прагнення до унезалежнення, до збереження само ідентичності, соборності. Тому й проголошення незалежності обидва народи зустріли радісно, як довгоочікувану подію. Зрозуміло, розпад СРСР не міг не позначитись на зв'язках, які існували між двома республіками в межах Союзу. Кожній з двох молодих держав час висунув свої вимоги і свої випробування, які необхідно було побороти. і зрозуміло, що в тих умовах дужче і дужче почали звучати голоси деяких політиків-шовіністів, що ось, мовляв, розвалили Союз, зробили колишні народи СРСР ворогами, порвали нитки старої дружби. Однак, час показав безпідставність таких звинувачень. Навпаки, лише отримавши власну державність, можна з повагою ставитись до іншої держави, налагоджувати з нею дружні, рівноправні зв'язки, без "старшого" і "меншого" братів. Отже, не потрібним стає нав'язаний партією інтернаціоналізм, натомість приходить природне почуття поваги до іншої нації, вивчення її історії, культури, побуту, звичаїв, а отже - взаємозбагачення. Причому, без вказівок партії та уряду. Так сталося, що після проголошення у 1991 р. незалежності Україною та Грузією, для обох держав настав час суворих випробувань. Україна зазнала на собі страшну економічну кризу, пов'язану з кризою виробництва, знеціненням грошей, масовим збіднінням населення. Те ж саме трапилось в Грузії. Однак, у Сакартвело економічні негаразди були породжені й іншими причинами. Це етнічні конфлікти, які породили глибоку внутрішньополітичну кризу у країні. Так, три складові Грузії, а саме Абхазія, Південна Осетія та Аджарія одна за одною оголосили про свою незалежність, що привело до громадянської війни. Зрозуміло, в цій ситуації керівництво держави левову частку уваги приділяло збереженню державності, а не налагодженню культурних зв'язків з Україною. Першою ластівкою українсько-грузинської дружби вже в незалежній Україні стало відзначення у 1992 р. 200-річчя від дня смерті Д.Гурамішвілі. 1 серпня біля могили Давида Гурамішвілі зібралась інтелігенція, учні, студенти. Це були практично перші урочистості інтернаціонального характеру, які проходили вже без ідеологічного тиску комуністичної партії. Та й проводила ці заходи миргородська організація "Просвіти" спільно з миргородською школою № 2 ім. Д.Гурамішвілі. На мітингу, присвяченому пам'яті грузинського поета, виступали В.Г.Чопенко (заступник голови міськвиконкому), І.І.Гурин (етнограф, фольклорист, перший директор музею Д.Гурамішвілі), З.О.Соболєва (завідуюча музеєм Д.Гурамішвілі), А.Д.Шевченко (поет), А.Орел (поет), Т.Адешелідзе (українка грузинського походження). Та особливо вразив присутніх виступ грузинської поетеси Т.Габодзе, яка сказала про те, що "сьогодні, коли ми стали на шлях незалежного розвитку, недруги наші всіма силами стають на заваді. Та їм не вдасться зупинити нас на шляху до свободи, про яку мріяв і Д.Гурамішвілі" [1]. Того дня біля могили Гурамішвілі звучало багато віршів, як українською, так і грузинською мовами, присутні виконали відому грузинську пісню "Суліко". А Т.І.Адешелідзе навіть написала до цієї дати вірша. Жаль тільки, що не було гостей з Грузії, але, мабуть, ситуація в

державі була вкрай напруженою. Та все ж грузинська діаспора в Україні не забула про свого великого поета-земляка, похованого в Миргороді. 26 вересня 1992 р. у Миргороді побувала делегація з Києва для вшанування пам'яті Д.Гурамішвілі. Делегацію очолював відомий поет та перекладач, заступник голови комітету в справах національностей при Кабінетові Міністрів України, голова асоціації українсько-грузинських зв'язків ім.. Д.Гурамішвілі Р.Ш.Чілачава. З приводу приїзду делегації, до якої входили грузинські бізнесмени, автори пам'ятника Д.Гурамішвілі Андрій Німенко та Микола Обезюк, відбувся мітинг біля музею Д.Гурамішвілі. На урочистостях, які також були присвячені 200-річчю від дня смерті грузинського поета, виступили Р.Чілачава, Л.Розсоха (науковий працівник музею Д.Гурамішвілі), А.Д.Шевченко та інші. Учасники цієї події поклали квіти до пам'ятника Д.Гурамішвілі та до підніжжя могили поета [2]. На жаль, після 1992 р. на довгий час на офіційному рівні відносини Грузії та музею Д.Гурамішвілі призупинились. Безумовно, контакти з грузинами не припинялися. Так, у середині 90-х рр. частим гостем музею Д.Гурамішвілі став Валері Леванович Датуашвілі, підприємець з Тбілісі. Він налагоджував не лише бізнесові зв'язки з Україною, а й надавав моральну та фінансову підтримку музею Д.Гурамішвілі, що мало неабияке значення. і це в той час, коли і в самій Грузії були нелегкі часи. Та не менш тяжкі економічні проблеми переживала в той час і Україна. Якщо за радянських часів культура хоч і фінансувалась мало, але все ж якось трималась на рівні, то на середину 90-х рр. ХХ ст. в Україні галузь "культура" переживала глибоку кризу. Зрозуміло, не могло бути й мови про наукові відрядження, наприклад, до Грузії, як це практикувалось у 70-х - 80-х рр. Однак, музей Д.Гурамішвілі продовжував працювати, хоча поступово і втратив роль центру інтернаціональних зв'язків. За роки незалежності музей Д.Гурамішвілі зазнав і певних структурних змін. 1995 року його було переведено з підпорядкування районного відділу культури до новоствореного міського відділу культури. А 22 січня 1997 р. в житті музею сталась ще одна подія. Рішенням виконавчого комітету Миргородської міської ради Миргородський літературномеморіальний музей Д.Гурамішвілі та Миргородський краєзнавчий музеї було об'єднано в один - Миргородський краєзнавчий музей з наданням музею Д.Гурамішвілі статусу літературно-меморіального відділу Д.Гурамішвілі краєзнавчого музею. По-суті, для самого музею це не змінило нічого. Він залишився у тому ж приміщенні, експозиція музею також не змінилась. А зроблено це було з метою економії бюджетних коштів. В проміжок часу з 1991 по 2001 рр. змінилось багато і в міждержавних стосунках України та Грузії. Як відомо, вперше дипломатичні зв'язки між Грузією та Україною було встановлено у 1918 році: у серпні цього року до Києва вирушила дипломатична місія на чолі з паном Віктором Тевзая, а вже на початку вересня після переговорів з Урядом України почало функціонувати Посольство Республіки Грузія в Україні. Український уряд, зацікавлений у розвитку традиційних взаємин з Грузією, в жовтні 1918 р. відрядив до Тбілісі свою офіційну місію. Однак, встановлення радянської влади в обох республіках поклало край існуванню незалежних держав, а отже - і їх дипломатичних місій. Налагодження міждержавних зв'язків стало можливим лише на початку 90-х років, коли Україна і Грузія стали незалежними державами. Саме 22 липня 1992 р. між Україною та Грузією було встановлено дипломатичні відносини на рівні посольств шляхом обміну нотами. Влітку 1994 р. у Тбілісі було відкрито Посольство України в Грузії, а 17 листопада того ж року в Києві було відкрито Посольство Республіки Грузії в Україні [3]. 1997 рік ввійде в історію українсько-грузинських зв'язків як рік, коли намітились позитивні тенденції в розвитку цих зв'язків. А день 26 березня 1997 р. стане помітною сторінкою в налагодженні українсько-грузинської дружби. Саме цього дня до Миргорода завітав Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Грузії в України Валерій Карлович Чечелашвілі.

Цей приїзд справді став подією, оскільки після 1992 р. Миргород не відвідував жоден представник офіційної Грузії. Посла супроводжував аташе по культурі Посольства Грузії в Україні п. Аміран Бежуашвілі. Зрозуміло, в першу чергу гості приїхали вклонитися пам'яті Д.Гурамішвілі, який знайшов на Миргородщині свій останній прилисток. Але мова пішла і про налагодження українсько-грузинських зв'язків. Після покладання квітів до пам'ятника Д.Гурамішвілі та на могилу поета, перегляду експозиції музею Д.Гурамішвілі, відбулась зустріч гостей з миргородською інтелігенцією в актовій залі Миргородського краєзнавчого музею. Після виступу заступника голови міськвиконкому Н.В.Носової та заступника директора Миргородського краєзнавчого музею Л.О.Розсохи, слово взяв Посол Грузії в Україні п. Валерій Чечелашвілі. Він подякував усім присутнім за збереження пам'яті Д.Гурамішвілі а також повідомив, що Грузія також шанобливо береже пам'ять про Лесю Українку, яка похована в грузинському містечку Сурамі. Відповідаючи на численні запитання присутніх, В.Чечелашвілі змалював сучасну ситуацію в Грузії, проблеми, які вирішує ця країна на міждержавному рівні. Також пан посол подарував музею прапор незалежної Грузії та дві книги з історії і культури Грузії. А на завершення зустрічі всі присутні переглянули концерт творчих колективів міста на грузинську тематику. В особистій розмові з автором цих рядків після зустрічі п. Чечелашвілі відверто сказав, що не чекав у Миргороді ні такого щирого та теплого прийому, ні того, як шанобливо і з любов'ю миргородці ставляться до Д.Гурамішвілі та вшанування його пам'яті. і пригадались тоді слова, сказані п. Людмилою Розсохою на початку зустрічі миргородської інтелігенції з послом Грузії в Україні: "Справжній інтернаціоналізм ми пізнаємо тільки сьогодні". Дійсно, на межі 80-х - 90-х рр. ХХ ст., коли СРСР розпадався, апологети комунізму лякали, що, мовляв, цей процес породить міжнаціональні чвари, знищення культурних надбань однієї нації іншою. Однак, нічого подібного не сталося. Як засвідчила зустріч 26 березня 1997 р., грузини надзвичайно толерантно ставляться до інших націй, українців взагалі вважають своїми щирими друзями, що, врешті-решт, пізніше засвідчили і міждержавні угоди. А пан Посол від'їжджав 26 березня з Миргорода, даючи тверду обіцянку постійно підтримувати контакти з миргородцями допомагати, розвивати культурні зв'язки двох держав. і слід зазначити, обіцянку свою виконав [4]. Безпосередньо культурними зв'язками Миргорода з грузинською діаспорою та Грузією протягом 1997-2001 рр. опікувався аташе Посольства Грузії в Україні по культурі п. Аміран Бежуашвілі, високоінтелектуальна інтелігентна людина і справжній професіонал. Саме завдяки його особистій енергії було зроблено багато корисного і нового у царині розвитку українсько-грузинських відносин. Справжньою подією для миргородців та гостей нашого міста стало відзначення 30річчя музею Давида Гурамішвілі. 12 травня 1999 р. в приміщенні літературно-меморіального відділу Д.Гурамішвілі зібралась інтелігенція, громадські діячі, учні, студенти. В якості гостей до Миргорода завітали консул Посольства Грузії в Україні Ніколоз Гогітідзе, журналісти грузинського державного радіо, інші гості. Урочистості розпочались з проведення конференції, на якій виступили науковці музею з повідомленнями про історію музею та нові знахідки в біографії Д.Гурамішвілі. Своїми спогадами про створення музею поділився миргородський поет А.Д.Шевченко, який розповів чимало цікавого та прочитав свої вірші. У конференції також взяли участь миргородські грузини Т.Адешелідзе та Д.Хінчагашвілі. "Я хочу подякувати всім українцям, сказав у вступному слові консул Н.Гогітідзе, - які, незважаючи на складні часи, зберегли пам'ять про Давида Гурамішвілі і нині з великою повагою ставляться до нашого великого поета. Так само й ми свято бережемо пам'ять про Лесу Українку, яка похована в Грузії. Вірю, що у наших народів велике майбутнє". Після виступу пан консул подарував музею грузинський кинджал, який посів належне місце в фондових зібраннях музею. Цього дня присутні також змогли переглянути кінострічку 30-річної давнини, яка збереглась у

фондосховищах музею, на якій зафіксоване відкриття 12 травня 1969 р. музею Д.Гурамішвілі. Дехто з присутніх впізнав на тих кадрах себе чи своїх знайомих. За традицією, в цей день було віддано шану Д.Гурамішвілі - до його пам'ятника та до підніжжя могили представники Посольства Грузії в Україні та миргородці поклали квіти та за традицією пом'янули пам'ять великого грузинського поета келихом доброго вина. Однак, 1999-й рік став не лише ювілейним роком музею Д.Гурамішвілі. Вище говорилось про те, що ще в перші роки незалежності України значну роль в налагодженні українсько-грузинських відносин відіграла постать грузинського поет, члена Національної Спілки письменників України, перекладача та українського державного діяча (заступника голови державного комітету України з питань національностей та міграцій) Рауля Чілачави. Саме за його ініціативи та за підтримки заступника голови Полтавської обласної державної адміністрації Олексія Несталі було започатковано щорічне відзначення Дня пам'яті Давида Гурамішвілі [5]. 14 липня 1999р. міським головою м. Миргорода було підписано розпорядження про щорічне відзначення Дня пам'яті Д.Гурамішвілі 1 серпня у м. Миргороді 1 серпня 1999 р. також увійде золотою сторінкою в літопис українсько-грузинських відносин. Цього дня в літературно-меморіальному відділі Д.Гурамішвілі було людно. На свято завітали аташе по культурі Посольства Грузії в Україні п. Аміран Бежуашвілі, поет і композитор Автанділ Бежіашвілі, письменник і перекладач Олекса Синиченко. День пам'яті Д.Гурамішвілі під назвою "Давидова пісня для кобзи й чонгурі" розпочався з гурамішвілівських читань. Присутні змогли послухати доповіді "Д.Гурамішвілі - великий син грузинського народу" (Т.Фесенко, старший науковий співробітник Миргородського краєзнавчого музею), "Новознайдені матеріали про Д.Гурамішвілі та його оточення" (Л.Розсоха, заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею), "Українські мотиви в творчості Д.Гурамішвілі" (Н.Годун, молодший науковий співробітник Миргородського краєзнавчого музею). Перед учасниками урочистостей виступив п. Аміран Бежуашвілі та п. Олекса Синиченко. З миргородських грузинів слово взяли С.Діасамідзе, Д.Хінчагашвілі, Т.Адешелідзе. Після гурамішвілівських читань учасники Дня пам'яті Д.Гурамішвілі вшанували пам'ять грузинського поета біля його пам'ятника та на могилі. А далі дійство перенеслось до СШ № 2 м. Миргорода, яка носить ім'я Давида Гурамішвілі. Саме на подвір'ї цієї школи, яка є одним із найстаріших навчальних закладів у місті, відбулось свято вулиці Д.Гурамішвілі [6]. Як відгукувалась про це дійство преса, свято вулиці Давида Гурамішвілі вилилось у свято дружби і єдності двох братніх народів. Справді, на святі лунали українські і грузинські пісні, проводились українські і грузинські національні дитячі ігри та конкурси, демонструвались вироби декоративно-вжиткового мистецтва, створені мешканцями вулиці, декламувались вірші, присвячені Давиду Гурамішвілі. Одним словом, День пам'яті Давида Гурамішвілі став справжнім святом українського і грузинського народів. Недаремно під кінець свята вулиці Гурамішвілі композитор і аранжувальник Автанділ Бежіашвілі виконав спочатку українською, а потім грузинською мовами відому пісню "Суліко", яка того дня стала символом українсько-грузинської дружби. Таким чином, протягом лише двох років було зроблено багато кроків для того, щоби ми могли впевнено сказати - столітні зв'язки України і Грузії не перервались. У нас було і є багато спільного, і найголовніше - прагнення жити цивілізовано, сприяти взаємопроникненню та взаємозбагаченню наших культур, налагоджувати економічні зв'язки. Про важливість таких засад засвідчило і відзначення Дня пам'яті Д.Гурамішвілі 1 серпня 2001 року. Адже того дня до Миргорода завітала делегація з майже 50 осіб. Делегацію очолював Надзвичайний і Повноважний Посол республіки Грузії в Україні Григола Катамадзе. До Миргорода також приїхали аташе посольства Грузії по культурі п. Аміран Бежуашвілі, Рауль Чілачава, представники військового аташату Посольства Грузії, представник Адміністрації Президента України, бізнесова та культурна еліта грузинської

діаспори в Україні, представники національних каналів українського та грузинського телебачення. Цей візит засвідчив не лише глибоку повагу грузинів до свого земляка, похованого за межами країни, а й став прикладом того, як слід свято берегти свою історію, культуру, традиції, врешті-решт, національну самоідентичність. На жаль, в цьому плані українцям ще треба багато чому повчитись у грузинів. За вже усталеною дворічною традицією, проведення Дня пам'яті Д.Гурамішвілі розпочалось з гурамішвілівських читань. І мова на них ішла не лише про Д.Гурамішвілі та його епоху. Прекрасно і вражаюче виступив Рауль Чілачава, який того дня презентував у Миргороді збірку віршів українських поетів у своєму перекладі, яка присвячена 10-й річниці незалежності України [7]. Також п. Чілачава зачитав грузинською та українською мовами свого вірша "Лист Костантине Гамсахурдіа до Павла Тичини", який справив неабияке враження на всіх присутніх. На зустрічі виступали миргородські поети А.Шевченко, Н.Харасайло. Своїм виступом вразив присутніх і Посол Грузії в Україні Григола Катамадзе. Причому, не лише тим, що він говорив, а тим, як. А виступ свій пан посол розпочав українською мовою. Зрозуміло, що це означає не лише найвищий рівень поваги до тієї держави, в якій маєш честь представляти свій народ, а й свідчення високої самоповаги, поваги до свого народу і своєї культури. На жаль, багато хто в нашій державі цього не зрозумів і до сьогодні, коли навіть вищі державні посадовці України послуговуються не рідною мовою. Після гурамішвілівських читань та перегляду кіноплівки більше ніж 30-річної давнини про відкриття музею Д.Гурамішвілі, учасники урочистостей поклали квіти до пам'ятника та на могилі поета та пом'янули його пам'ять келихом червоного вина. Отже, на 10-му році незалежності України ми прекрасно усвідомили, що в цьому непростому світі визначальним є і залишатиметься принцип добросусідських відносин, толерантності, поваги до інших народів. Не зайвим в контексті українсько-грузинських зв'язків за часів незалежності України буде згадати і про фінансову допомогу музею Д.Гурамішвілі з боку грузинів. Як це не сумно говорити, але фінансування галузі "культура" в незалежній Україні погіршувалося з року в рік, а нині досягло критичної межі. Дійшло навіть до того, що всерйоз ставилось питання про закриття літературно-меморіального відділу Д.Гурамішвілі в зв'язку з неможливістю утримувати його приміщення. Слава Богу, при допомозі Посольства Грузії в Україні, питання вдалося владнати. Однак, це стратегічно не вирішує проблеми хронічного браку коштів на культуру загалом та на музеї зокрема. В цій ситуації на допомогу знову-таки прийшли Посольство Грузії в Україні та грузинська діаспора в Україні. Завдяки їх турботам, допомозі місцевих спонсорів (Миргородське управління газового господарства), у 2001-2002 рр. вдалось провести капітальний ремонт приміщення літературно-меморіального відділу Д.Гурамішвілі, за що їм всім низький уклін та глибока шана. До речі, останній раз приміщення музею ремонтувалось років зо 20 тому. Посильну допомогу музею в різні часи надавали В.Л.Датуашвілі, Г.Т.Блуашвілі. і така позиція, знову ж таки, є прекрасним прикладом для наслідування нами, українцями. Підтримка постійних зв'язків з Посольством Грузії в Україні, грузинською діаспорою в Україні, представниками культурних, мистецьких, наукових та бізнесових кіл Грузії показали перспективність цього напрямку в розвитку української культури. Адже жодна етнічна спільнота не може розвиватися в замкнутому просторі. Тільки взаємопроникнення культур, їх взаємозбагачення дають поштовх до розвитку етносу, та, врешті-решт, і людської цивілізації загалом. Протягом десятиліть існування СРСР комуністична влада всіма методами і способами насаджувала в радянському суспільстві принцип інтернаціоналізму, який, в кінцевому підсумку, згідно вчення Леніна-Сталіна, повинен був привести до злиття націй та утворення нової, поза національної спільноти - радянського народу. Однак, ця теорія не підтвердилась

на практиці. Як радянська влада не намагалась, вона все одно не змогла знищити національної самобутності народів СРСР. Українці залишились українцями, а грузини грузинами. Цікаво й те, що радянське керівництво насправді не впроваджувало принципу інтернаціоналізму в життя, воно просто експлуатувало його, використовуючи для підсилення своїх догм. і коли імперії нестало, всі колишні нашарування відсіялись як полова. Натомість залишились почуття поваги, любові до тих народів, які також, як і український, були в складі "тюрми народів", але не зламались, і які змогли утворити свої національні держави. Власне, грузини і за часів існування СРСР були прикладом того, як потрібно берегти свою мову, культуру, традиції. і це прекрасно розуміли українці. Можливо, ще й через це ми є близькими і зрозумілими одне одному. Така ж трагічна доля, як грузинський та український народи. Спіткала доля і Давида Гурамішвілі. За радянських часів його ім'я використовувалось як символ дружби трьох братніх народів: російського, українського і грузинського, а сам Давид Гурамішвілі поставав як співець дружби цих народів. Насправді у долі Давида Гурамішвілі відобразилась доля сотень і тисяч його співвітчизників, які силою обставин були вимушені служити в російській армії, а після служби опинитися в чужих краях. Однак, проживши в Грузії всього 20 років, Гурамішвілі на все життя зберіг відданість своїй батьківщині, сумував за нею до останніх своїх днів. Це знайшло відображення в його творчості, та, зокрема, в "Давитіані". і добре, що Україні стала для поета другою батьківщиною, тим краєм, який хоч якось зміг пом'якшити йому тугу та страждання за рідною землею. Отже ж, Давид Гурамішвілі завжди був патріотом свого краю і своєї нації, а не співцем братерської дружби, яка повинна була вилитись у химерне злиття всіх націй в одну. І на сучасному етапі, минувши десятилітній етап розвитку власної державності, Україна і Грузія багато в чому схожі. В першу чергу тим, що з розвалом СРСР питання само ідентичності й національної цілісності є одним з ключових. Виходячи з цього, обидві держави будують стратегію свого розвитку в напрямку інтеграції до європейських структур. Зрозуміло, без взаємної підтримки зробити це буде складно. Ось чому в своєму інтерв'ю журналістам Посол Грузії в Україні Григола Катамадзе сказав: "Хотілося б зазначити, що в цілому дуже відчуваються особливі відносини Грузії й України... Хотілося б згадати, що саме Україна виявилася однією з перших держав, з якими були підписані міжурядові угоди про військово-технічне співробітництво... Україна також виявилася однією з перших країнпартнерів, де Грузія відкрила військовий аташат. До слова, держав, де є грузинські військові аташе, дуже мало. Сьогодні це США, Туреччина й Україна" [8]. Судячи зі скупих слів високого дипломата, дійсно, відносини України і Грузії є особливими. і судячи з нашого досвіду, не лише у військовій галузі, а, що не менш важливо, у сфері духовності. Тож будемо сподіватися, що цей духовний зв'язок не обірветься ніколи. Джерела та література. 1. Черкас О. Вшанування пам'яті Давида Гурамішвілі // Прапор перемоги. - 1992. - 8 серпня. - № 81. 2. Вшанували пам'ять поета // Прапор перемоги. - 1992. - 29 вересня. - № 102. 3. Лист аташе по культурі Посольства Грузії в Україні п. А.М.Бежуашвілі на ім'я директора Миргородського краєзнавчого музею // Миргородський краєзнавчий музей. - Тека "Вхідна документація за 2002 р." - Вх. № 2 від 06.05.2002 р. 4. Полтавська думка. - 1997. - 4 квітня.; Прапор перемоги. - 1997. - 29 березня. - № 25. 5. Гоголівський край. -1999. - 28 липня. - № 1. 6. Прапор перемоги. -1999. - 4 серпня. - № 61. 7. Миргород-Гоголівський край. -2001. - 8 серпня. - № 32. 8. Бадрак В. Україна-Грузія. В одній обоймі // Дзеркало тижня. - 2001. - 27 січня. - № 4.

Наталія Палець Фондове зібрання літературно-меморіального відділу Д.Гурамішвілі Збір експонатів для музею Д.Гурамішвілі розпочався задовго до його відкриття. Зазвичай експозиція музею створюється на базі певної кількості зібраних експонатів - чи то краєзнавчих, чи меморіальних, чи живописних. Такої бази при створенні музею Д.Гурамішвілі не було. Поет, який помер наприкінці ХVШ ст., не залишив по собі спадкоємців, які б передавали з покоління в покоління сімейні реліквії, тож жодної з речей, що належали колись Д.Гурамішвілі не збереглося. Фактично музей створювався на порожньому місці і перед його засновниками постало не легке завдання дослідити життєвий та творчий шлях поета, зібрати необхідні експонати щоб вірно і якомога детальніше відтворити в експозиції образ цієї незвичайної особистості, його складну долю, передати внутрішній світ поета. І зробити це могла така ж незвичайна, закохана у свою справу людина. Нею й став перший неофіційний директор музею фольклорист і етнограф І.І.Гурин. Він займався збором експонатів, листувався з різними установами та архівами, він же склав і тематико-експозиційний план майбутнього музею. В першу чергу, розповідаючи Д.Гурамішвілі, необхідно було відтворити в експозиції часточку тієї країни, в якій пройшло дитинство поета, познайомити глядача з традиціями та звичаями цієї землі. Звісно, такі матеріали можна було знайти лише в Грузії, куди й вирушив І.І.Гурин. Побував він у різних музеях Тбілісі та особливо ґрунтовну допомогу отримав у Державному музеї Грузії ім. С.Н.Джанашія, звідки привіз до Миргорода понад 100 експонатів, що стосувалися історії Грузії, побуту її населення, долі самого Д.Гурамішвілі. Саме ці експонати й відкривають експозицію музею. Серед них - знаряддя праці та предмети побуту: серп, рожен для шашлика, металевий посуд, ріг для вина, старовинний металевий світильник, грузинські народні музичні інструменти сопілка, пандурі та діпліпіто, національне чоловіче та жіноче вбрання, глиняний посуд та інші побутові речі. Цікавим доповненням до експозиційних матеріалів стала колекція старовинних грузинських монет ХVП-ХVШ ст. Здавна грузини вважалися вправними воїнами. Не став винятком і Д.Гурамішвілі, який більшу частину свого життя пов'язав із військовою справою. Тож для експозиції його музею з фондів музею Грузії було передано зразки холодної та вогнепальної зброї ХVШ ст., кольчугу та щит грузинського воїна. Та найважливішим було відшукати матеріали, які б розповіли глядачеві про самого Д.Гурамішвілі, його долю та творчість. Нажаль, і в Грузії документальних даних про поета знайшлося небагато. Але для майбутньої експозиції музею поета найменша згадка про нього мала важливе значення. Тому у музеї історії Грузії з цих документів були виготовлені фотокопії і передані до Миргорода. Це прохання Д.Гурамішвілі про присвоєння йому офіцерського звання та рекомендація офіцерів Грузинського полку на військове звання з підписом Д.Гурамішвілі. Важливо також було висвітлити в експозиції історичні події, що відбувалися в Грузії у ХУШ ст., адже на їх фоні складалася й доля самого поета. Музей історії Грузії допоміг і цими матеріалами. Серед них - копії карт Грузії і Кавказу 1723 р., зображення старовинних грузинських фортець та монастирів, фото тих місць у Грузії, де пройшли дитячі та юнацькі роки Д.Гурамішвілі, в тому числі вигляд села Ламіскана і джерела поблизу нього, звідки почало новий відлік життя поета. Були передані й матеріали, що стосуються грузинського поселення у Москві - фотокопії карти Москви того часу, церкви грузинських царів у Москві, документів про створення Грузинської гусарської роти, а потім Грузинського гусарського полку, зображення гусар цього полку. Саме цим шляхом вела доля Д.Гурамішвілі і встелений він був не стільки квітами скільки тернами: суворі випробування військових походів, гарячковий запал великих баталій, численні рани, гіркота ворожого полону. Схеми

та зображення битв, у яких брав участь поет, портрети видатних російських полководців також надійшли з Грузії і зайняли своє місце в експозиції музею. Разом з тим необхідно було показати і той культурний Ґрунт, на якому зростав талант молодого Давида, адже грузинська земля зростила багатьох талановитих людей, діяльність і творчість яких мала значний вплив на Д.Гурамішвілі. В цьому велику допомогу надали літературний музей ім. Г.Леонідзе та Інститут історії ім. Ш.Руставелі. Серед експонатів, переданих до Миргорода - портрети та літературні твори грузинських письменників як сучасників Д.Гурамішвілі, так і його наступників: Ш.Руставелі, Бесікі, Сулхан-Саба Орбеліані, К.Кекелідзе, Г.Табідзе, Г.Леонідзе, О.Барамідзе та інших. Крім цих експонатів з музею ім. Г.Леонідзе було надіслано і макет водяного млина, збудованого за ескізами Давида. Миргородський період в житті Д.Гурамішвілі потрібно було висвітлювати на місцевому матеріалі. І тут допомогу новостворюваному музею надали Полтавський та Миргородський краєзнавчі музеї. Ця частина експозиції мала особливе значення, бо на миргородській землі, де поет отримав за свою службу невеликий маєток, він прожив 32 роки. Саме на цей період припадає і розквіт його творчості. Тут у невеликому затишному будинку, на лоні мальовничої української природи, перед очима Давида поставали дні його життя і обласкані словом стрункими поетичними рядками "Давитіані" лягали на папір. Жодної згадки про те яким був дім поета, як було влаштовано його побут не збереглося. Тому місцеві краєзнавці зробили все, щоб з допомогою старовинних предметів побуту відтворити той світ, у якому жив свого часу Д.Гурамішвілі. Так із Полтавського краєзнавчого музею були передані 40 експонатів, серед яких предмети українського чоловічого та жіночого вбрання, зразки вишивок та український килим ручної роботи ХVШ ст., старовинний глиняний посуд, пічні кахлі тощо. З цього ж музею надійшли і зразки холодної та вогнепальної зброї ХУШ ст., адже Д.Гурамішвілі оселився на Миргородщині коли ще служив офіцером у російській армії, звідси вирушав він у військові походи, тому в його будинку, ймовірно, зберігалася колекційна зброя. Миргородський період у житті Д.Гурамішвілі неможливо розглядати без того оточення в якому він перебував. На той час, коли поет переїхав на Миргородщину, тут уже склалося певне коло освічених людей, з якими він міг контактувати. Серед них були і відомий поет В.В.Капніст, і художник В.Л.Боровиковський, і багато інших, хто цікавився літературою і мистецтвом. У висвітленні цього розділу експозиції майбутнього музею допомогу надав Миргородський краєзнавчий музей. З його фондів надійшли матеріали про історію Миргородщини того часу, її відомих людей, унікальні видання ХVIII cт. такі як твори М.Хераскова, "Вибрані місця із латинських класичних письменників", література з різних галузей науки. Також були передані копії тих матеріалів про Д.Гурамішвілі, які зберігалися у краєзнавчому музеї та оригінал грамоти Грузинської РСР миргородцю О.Л.Маляру, який допоміг у встановленні точного місця поховання поета. Всі експонати, які надійшли з різних музеїв Грузії та України стали основою експозиції музею Д.Гурамішвілі. Звістка про його відкриття викликала глибоку зацікавленість і серед інших установ, творчих працівників, приватних осіб як у Грузії так і в Україні. На адресу нового музею почали надходити подарунки, які доповнили експозицію та збагатили його фонди. Бажаючи познайомити українського глядача із творчістю грузинських митців, Академія художеств м.Тбілісі передала в дарунок музею Д.Гурамішвілі понад 20 живописних та графічних робіт художників Г.Доленджашвілі, А.Ткешелашвілі, О.Месхі, Л.Цуцкірідзе, А.Берадзе та інших. В основному це пейзажі, в які митці вклали свою любов до рідної землі, її історії та звичаїв. Тема життя та діяльності Д.Гурамішвілі знайшла своє відображення і в творчості українських митців. Дирекцією художніх виставок України музею було подаровано роботи художників В.Вандаловського, І.Принцевського, Г.Зубковського, В.Панфілова, В.Кумова та інших. Для музею Д.Гурамішвілі створив ряд робіт миргородський художник, член Спілки

художників України В.Брикулець. Зацікавила грузинська тематика і миргородського митця В.Гамиріна, який створив для музею цілу серію робіт, передавши в них своє уявлення про Грузію та її талановитого сина Д.Гурамішвілі. Віддаленим від Давида цілими століттями, українським митцям вдалося створити овій образ поета, показати як гармонійно син гір увійшов у життя степняків-землеробів, поєднавши з ними свою долю, віддавши їм свою любов і шану. Збагатилася колекція і подарунками українських та грузинських скульпторів, серед яких роботи Л.Статкевича "Давид Гурамішвілі", І.Гончара та Д.Мойсеєнка "Шота Руставелі", І.Шаповала "Акакій Церетелі", декоративні пласти на грузинську тематику Г.Дзнеладзе, горельєф А.Шервашідзе "Шота Руставелі", декоративний пласт В.Гамиріна "Д.Гурамішвілі". До теми Д.Гурамішвілі звернулися і випускники Миргородського керамічного технікуму В.Чуруканов та В.Домненко, які виготовили і передали музею свої дипломні роботи - декоративні таріль та вазу із портретами поета. Дирекцією Миргородського керамічного технікуму були подаровані й інші керамічні роботи - декоративні вази, блюда, розписи яких пов'язані із темою зв'язків Грузії й України та чайні сервізи з елементами грузинського декору. Прикрасила зали музею й опішнянська кераміка - дві декоративні вази художниці Т.Демченко "Д.Гурамішвілі" та "Літературна Полтавщина". Відкриття музею та пам'ятника Д.Гурамішвілі присвятили свою роботу вишивальниці В.Сорочинської фабрики художніх виробів, увічнивши ім'я поета на вишиваному українському рушнику. Урочисте відкриття музею Д.Гурамішвілі, яке відбулося 19 травня 1969 року стало чи не найважливішою подією року. Того дня Миргород приймав численних гостей - учасників декади грузинської літератури в Україні - грузинських та українських письменників і поетів, що приїхали вшанувати пам'ять великого сина грузинського народу. Кіноплівка та магнітофонна стрічка детально зафіксували всі найцікавіші миті цього свята - виступи українських та грузинських літераторів, музичні вітання від самодіяльних колективів Миргорода, першу екскурсію по новоствореній експозиції, море квітів біля підніжжя пам'ятника Д.Гурамішвілі. Зараз ці старі плівки, які вже стали своєрідною реліквією, зберігаються у фондах музею. Свято у Миргороді дало поштовх до розвитку тісних стосунків між працівниками музею Д.Гурамішвілі та майстрами пера з Грузії й України, які допомогли започаткувати музейну бібліотеку. До неї увійшли твори українських та грузинських класиків, поетичні та прозові твори сучасних літераторів. Одним із перших свій внесок до музейного бібліотечного зібрання зробив український прозаїк Д.Косарик, який приймав активну участь у встановленні місця поховання Д.Гурамішвілі та заснування його музею. Твори грузинських авторів здавна приваблювали українських письменників і поетів. Одним із найкращих перекладачів грузинської поезії, в тому числі й творів Д.Гурамішвілі, став М.Бажан. Йому, як нікому іншому, вдалося донести до українського читача м'який ліризм віршованих рядків грузинських поетів, передати романтизм створених ними образів, досконально відтворити українською мовою задумані сюжети. Відкриття у Миргороді музею одного з його улюблених грузинських поетів стало визначною подією. З цієї нагоди М.Бажан передав до музейного зібрання понад 80 книг із власної бібліотеки. Це, переважно, твори грузинських авторів, а також переклади грузинською мовою віршованих збірок Т.Шевченка та Л.Українки. З кінця 70-х років тісні стосунки пов'язують працівників музею з відомим грузинським поетом і перекладачем Р.Чілачавою, від якого до бібліотеки музею надійшли його власні твори та багато книг грузинських літераторів. З часу відкриття музею Д.Гурамішвілі в ньому побувало багато грузинських та українських письменників. Кожен з них робив свій внесок у скарбницю музейного зібрання літературні твори. Історичні дослідження, літературознавчі матеріали, альбоми, фотографії, тощо. Це письменники Н.Хундадзе, О.Барамідзе, С.Кубайнешвілі, І.Цюпа, літературознавець

Г.Натрошвілі, дослідник середньовічної поезії, в тому числі і творчості Д.Гурамішвілі, професор С.Цаішвілі, дослідник українське-грузинських зв'язків О.Мушкудіані та інші. Поступово музей Д.Гурамішвілі перетворився у музей дружби двох народів. У нього з'явилися друзі та добровільні помічники, які робили все можливе для поповнення музейних фондів. Це М.Полієвктов, нащадок роду Гурамішвілі, Г.Шіукашвілі, Г.Александрія, Т.Габодзе, Е.Гурамішвілі, Т.Кікава та інші. З різних куточків Грузії надходили матеріали про історію та сучасний розвиток Грузії, II видатних людей, культурні здобутки, різноманітні сувеніри та подарунки. Експонати, що надійшли до музею з часу його відкриття дозволили створити ще один розділ експозиції, який висвітлює зв'язки музею із шанувальниками творчості Д.Гурамішвілі у Грузії У 1981 році відбулося цікаве знайомство працівників музею з екіпажем грузинського теплохода "Давид Гурамішвілі" Чорноморського пароплавства. Дізнавшись, що в українському місті Миргороді діє музей поета, ім'ям якого назване їхнє судно, моряки надіслали листа, у якому розповіли про свій теплохід, передали фотографії з його зображенням та своєрідний символ судна - рятівний круг із написом "Т/х "Давид Гурамішвілі" на фені викарбуваного на металі зображення корабля. Доброю традицією стали обміни делегаціями працівників музею та миргородців з грузинськими письменниками, артистами, працівниками культури та мистецтв Грузії, Завдяки цьому до музею надійшли нові експонати - кіноплівки, фотографії, друковані матеріали про Грузію, про святкування грузинського свята "Гурамішвілоба", платівки та магнітні стрічки із записами грузинських народних пісень тощо. З часом музей Д.Гурамішвілі стає ніби часточкою Грузії, яку вважають за необхідне відвідати грузини, що приїздять до України чи то у справах, чи то на відпочинок навіть тоді, коли шлях їх проходить далеко від Миргорода. Бо бажання вшанувати пам'ять свого видатного земляка допомагає долати відстані. І кожен, хто приїздив до музею робив свій внесок у музейну колекцію. Це дозволило відкрити в експозиції невелику постійно діючу виставку подарунків зроблених музею. З часом розширюється коло тем, над якими працюють науковці музею. Зокрема наукового співробітника Л.Розсоху зацікавила доля інших грузинських поселенців на Україні. Адже разом із Д.Гурамішвілі сюди переїхали й інші грузинські родини. Робота виявилась копіткою і тривалою. Л.Розсоха листується з різними архівами, звідки надходять матеріали про грузинські поселення в Україні, веде пошуки в самому Миргороді, простежуючи долю миргородських нащадків грузинських поселенців. Так з'явилися у фондах музею експонати, що розповідають про миргородські родини Адешелідзе, Сегенадзе, Гуржіїв (у минулому давидошвілових). З 1998 року день 1-го серпня було визначено як день пам'яті Д.Гурамішвілі. Щорічно музей поета гостинно відчиняє свої двері для грузинських гостей. Тут побували і представники посольства Грузії, і грузини, що проживають у Миргороді та в Україні, і гості з самої сонячної Грузії. За цей час фонди музею поповнилися новими експонатами. Це прапор незалежної Грузії, книги грузинських авторів, альбоми, що розповідають про сучасне грузинське мистецтво, сувеніри, предмети побуту, пам'ятні подарунки. Ось уже понад 30 років діє у Миргороді музей Д.Гурамішвілі. За ці роки музейне зібрання зросло з кількох сотень до понад 2000 експонатів, З 1996 року музеї краєзнавчий та Д.Гурамішвілі було об'єднано в один краєзнавчолітературний комплекс, у якому музей Д.Гурамішвілі продовжує збирати у своїх стінах численних шанувальників таланту поета, виконуючи тим самим, взяту на себе важливу роль музею дружби двох народів.

Людмила Розсоха ДАВИД ГУРАМІШВІЛІ ТА ЙОГО МИРГОРОДСЬКЕ ОТОЧЕННЯ (Друга половина XVIII ст.) У працях біографічного характеру, присвячених Давидові Гурамішвілі, серйозною прогалиною завжди залишався період його життя в Україні. У 30-х роках ХХ століття український літературознавець Д. М. Косарик знайшов нові документи про життя автора "Давитіані" у Миргороді [1]. На жаль, на цьому, по суті, дослідження з даного питання і припинилися. Але потреба в конкретизації деяких фактів життя поета, у з'ясуванні "білих плям" його біографії дедалі зростала. Завдання даної статті - висвітлити переважно на матеріалі українських архівів деякі сторони життя Д. Гурамішвілі в Миргороді в другій половині XVIII століття. I Утворення грузинських поселень в Україні сталося на початку 40-х років XVIII століття. За імператорським указом 1738 року воїни Грузинської гусарської роти одержали невеликі земельні наділи на території чотирьох полків Лівобережної України Полтавського, Миргородського, Лубенського і Прилуцького. Одне із найзначніших у кількісному відношенні поселень було в Миргороді. Крім Давида Гурамішвілі, який одержав 20 дворів у самому місті й 10 у сусідньому селі Зубівці, в Миргороді спочатку облаштувалися у своїх маєтках ще семеро грузинів: князь Заал Херхеулідзе і дворяни Давид Чхарідзе (за деякими документами - Харідзев, Хорідзев), Папуна Бежанов, Яків Одишилідзе (Адешелідзев), Микола Хачапурідзе, Оврам Кобієв, Кацура Інасарідзе [2]. З ними були їхні родини та слуги. Спочатку цим князям і дворянам було подаровано в Миргороді 100 підданських дворів. Але згодом до міста стали прибувати всі нові і нові грузини-емігранти. До кінця XVIII століття число грузинських поселенців збільшилося тут у кілька разів. Вони переселялися сюди із сусідніх містечок і сіл Устивиці, Яресьок, Баранівки, Остапья. Земельні дарування мали тут також нові грузинські родини, що прибували до України в другій половині XVIII століття. Сходилися до миргородської землі також грузини, які втікали з турецького полону. Концентрації грузинських родин у Миргороді сприяло те становище, яке місто займало серед інших населених пунктів Лівобережної України середини - другої половини XVIII століття. Адміністративний центр Миргородського полку, а потім - повіту, "місто Мир", як називали його тоді, відігравало важливу роль у політичному й економічному житті України. 1727 року миргородський полковник Данило Апостол став гетьманом Лівобережної України. Це ще більше зміцнило політико-адміністративний статус Миргорода. Миргородські козаки брали участь у російсько-турецькій війні 1735 -1739 років і в Семилітній війні 1756 - 1763 років. Жителі Миргорода займалися виробництвом пороху і селітри, численними ремеслами: гончарством, чинбарством, ткацтвом, шевством, бондарством, теслярством. Місцеві купці вели торгівлю з Данцигом, Лейпцигом, Берліном. Страшні посухи і голод 1778 і 1786 -1787 років, зміцнення кріпацької залежності, зростання безправ'я викликали в селян гнів і обурення, які в 80-х роках переросли у великі селянські повстання на Полтавщині, зокрема, в селах Турбаях і Білоцерківці Миргородського полку. Багатими землевласниками на Миргородщині були представники козацької полкової старшини Остроградські, Забіли, Апостоли, Ломиківські та інші. Користуючись своєю владою і впливом, вони прагнули до всілякого збагачення, за безцінь скуповували землі збіднілих селян і поміщиків, що розорилися. У середині 40-х років XVIII століття брати Федір, Василь і Іван Остроградські чинила масову скупку земель у Миргородському полку [3]. Причому часто жителі "продажу чинили не добровольную, но от страха, ибо Остроградский стращал их отдачею грузинцам, отчего они и принуждены были тую продажу чинить..." [4].

В перші роки поселення грузинів на Україні виникали численні труднощі, пов'язані з виділеними їм неродючими землями, бідними угіддями, з украй зубожілими селянами. Про це свідчать багато документів, зокрема, прохання грузинів про заміну_їм селянських дворів і земель іншими [5]. 1750 року грузинські князі і дворяни Амілахварі, Кобулашвілі (Хвабулов), Мусхелов, Баратов, Еріставі, Челаков, Нінієв та інші підписали "доношение" на ім'я гетьмана К. Г. Розумовского про переселення їх з України до Росії, у якому просили підшукати для них нові села й землі [6], мотивуючи своє прохання "крайнею нуждою" і тим, що "почти из одного жалованья себя исправными к службе и фамилии свои довольствовать принуждены" [7]. Грузинське населення Миргородщини в XVIII столітті, як і українське, не відзначалося соціальною однорідністю. Серед грузинів були і знатні князі, й багаті дворяни, і малоземельні поміщики, й офіцери, які розорилися, і духівництво, і міщани, селяни, кріпаки. Про соціальну нерівність у середовищі грузинських емігрантів можна судити з такого факту. В канцелярії Київського намісницького правління розглядалася "Справа за рапортом Миргородського городового магістрату про зарахування до тамтешнього міщанства грузинської нації людини Гордія Давидошвилова з двома його синами..." [8]. Гордій Давидошвилов (у Миргороді він носив прізвисько Гуржій, яке походило від слова "гурджі", що означало грузин) - родом із села Цхнети. Одинадцятирічним хлопчиком він був узятий у полон "ворожою ордою", двічі втікав, понад сім років жив у Запорізькій Січі. 1768 року прибув до України, одружився в Миргороді з козацькою дочкою Марією Гоцулівною. Капітан Георгій Ігнатьєв (Егнаташвілі), який раніше оселився в Миргороді, дозволив йому збудувати на своїй землі хату. Але після смерті Г. Ігнатьєва його син Осип під час ревізії 1782 року записав Давидошвилова до числа своїх підданих і став гнітити його як кріпака. Вже в 50-60-х роках XVIII століття, крім перерахованих вище грузинів, у Миргороді жили Ратієви і Пхеїдзе. За 70-і - 80-і роки знаходимо свідчення про Микеладзе, Шенгелідзе, Грекових, Егнаташвілі, Кахових, Кафарових, Корганових, Чиквоїдзе, Шинаєвих, Отарових, Сагинадзе й інших. Є згадки про проживання 1781 року "у місті Миргороді грузинських...князів Давида Туманова, Петра Чилакаєва, Мервела Туманова й Івана Баратаєва" [9]. Грузинські двори знаходилися в старих районах Миргорода - на Харківці, Пожежі [10], в урочищі Ліску. До середини XIX століття в місті зберігалася назва урочища Ратіївщина (від прізвища Ратішвілі, Ратієв). Дуже багатих грузинів тут не було. Володіли вони здебільшого невеликими господарствами. Приміром, капітан Г.С. Ігнатьєв мав "двір із спорудженими в чотирьох покоях житловим будинком, трьома людськими хатами, коморою, сараєм, конюшнею, городом і садком"[11]. Головним родом занять грузинів була військова служба. Після розформування Грузинського гусарського полку вони служили в різних гусарських, уланських, гренадерських та інших полках, значна частина яких у другій половині XVIII століття зосереджувалося на прикордонних укріплених лініях півдня України. По виході у відставку вони займалися різноманітною діяльністю на власний розсуд. Грузинські офіцеривідставники щонайчастіше займали управлінські посади середньої ланки. Так, Г. Ігнатьєв 1781 року служив земським комісаром Царичанского повіту; Д. Ю. Ратієв був повітовим суддею Миргородського повітового суду, І. Табатадзе - городничим міста Лубен. Більшість грузинів мали в Україні садки й виноградники. Деякі були власниками невеликих заїздів. Поручик Симон Херхеулідзе в 60-х роках XVIII століття збудував у Миргороді "приезжой двор в двох хатах... с небольшим садком и частию винограда" [12]. У рідкісних випадках утримували "шинкові будинки", займалися "торговим промислом як напоями, так і іншим" [13], їздили до Криму для закупівлі вин [14]. Пхеїдзе, Ратієв, Ігнатьєв та інші були власниками водяних млинів і вітряків, розташованих "на річці Хоролі край міста Миргорода" і "на вигонній кожного землі від міста за чверть версти"[15].

Заможніші тримали численну прислугу, власних майстрів-кріпаків. Житель містечка Яресьок ротмістр Давид Пхеїдзе направив до села Великих Сорочинців до майстра Карла Густава на три роки свого кріпака для навчання "нижеписанного мастерства работ, яко то каретного, столярного и седелного" [16]. У побуті грузини рідко носили національний одяг. За свідченням сучасників, вони, "живучи поміж малоросіянами, одіж гусарську і німецьку носять"[17]. До кінця XVIII століття серед грузинських родин в Україні переважала як розмовна грузинська мова. Однак у наступних поколінь прагнення до збереження рідної мови поступово слабшає. Нащадки тих грузинів остаточно прийняли російську чи українську мови. Цікаві відомості про цей "перехідний" етап знаходимо в спогадах О. О. СмирновоїРоссет. Її бабуся - грузинка Кетеван (Катерина) Ціцішвілі наприкінці XVIII століття жила в селі Водяному Херсонської губернії. "Стара Лореровичка", як називали її місцеві жителі, розмовляла по-грузинському і по-українському. Вона вимовляла "що", "щоб", "серденько", як всі українці, але акцент зберегла грузинський. Побут її родини був якнайпростіший. На її кухні готували українські страви: борщ, вареники, куліш, галушки, шулики [18]. " ...Сфера її мислення обмежувалася клопотами про польове господарство і домашні порядки, спогадами про Грузію, про знатність її походження..."[19]. Як бачимо, у житті грузинів в Україні якнайтісніше перепліталися риси українського і грузинського побуту і звичаїв. II На підставі виявлених архівних матеріалів удалося уточнити деякі факти біографії Давида Гурамішвілі, зокрема, встановити, що, перш ніж оселитися в Миргороді, він повинен був одержати маєток у містечку Кишеньках Полтавського полку. Однак із невідомих причин відмовився від нього. Збереглася копія поданої до Військової канцелярії відомості комісії з роздачі грузинським князям і дворянам дворів у Полтавському полку за 1740 рік, у якій записано: " В мес течке Кешеньке определено. Имена и прозвания князей. Герасиму Джевахову - 30. Давиду Гурамову - 30. Итого в Кешеньке определено дворов - 60" [20]. Згодом, як відомо, Д. Гурамішвілі оселився в Миргороді, а Герасим Джевахов (Ерасті Джавахішвілі) - у Прилуцькому полку. У Кишеньках же дав згоду облаштувати своє господарство Сергій Баратов [21]. До речі, слід зазначити, що Ерасті Джавахішвілі, либонь, і був тим "віршомазом Джавахішвілі", поетичним суперником, про якого з глузуванням згадував Давид Гурамішвілі в своїй поемі "Лихоліття Грузії". При роздачі грузинам земель і підданих місцевою владою допускалися всілякі порушення тодішніх інструкцій. Зокрема, до категорії "пахотных мужиков", які підлягали наданню грузинам, незрідка потрапляли також "цехові і ремісничі люди", що мали пільги. Тож було видано указ, згідно з яким цехових виводили з підданства грузинів. Знайдено безліч фактів вилучення представників цієї категорії українського населення, яке жило в Миргородському полку, в грузинів А. Кобієва, Д. Чхарідзе, 3. Херхеулідзе , Є. Кахова, Д. Ратієва й інших [22], серед них і в Д. Гурамішвілі. Як бачимо з відомості 1749 року про вилучення цехових і ремісничих людей зі складу грузинських підданих, у Давида Гурамішвілі відібрано четверо - Федір Пединенко, ткач Іван Шарченко, Корній і Лаврін [23], прізвищ яких не вдалося прочитати. Замість них грузинам були виділені селяни з числа "пахотних". Важливим документом для з'ясування взаємин Давида Гурамішвілі з миргородськими грузинами є копія "уступного листа" від 28 квітня 1763 року, даного відставним капралом Грузинського гусарського полку, дворянином Георгієм Петровичем Чхарідзевим синові своєї сестри - гусарському поручику Георгію

Семеновичу Ігнатьєву. За цим архівним матеріалом, Чхарідзе віддавав небожеві свій двір "за мостом над річкою Хоролом", а також у самому Миргороді "підданих людей із усіма їхніми ґрунтами", що дісталися йому в спадщину від померлого брата - того самого Грузинського гусарського полку відставного прапорщика "Давида Петрова сына Чхаридзева" [24]. Як свідки листа підписали поручик князь Давид Ратієв, відставний вахмістр Кацура Інасарідзев, поручик Спиридон Ревазов, Оврам Кобієв. Тут таки бачимо й підпис Давида Гурамішвілі: "При сем добровольном уступном письме был по прошению Георгия Чхаридзева, своеручно подписуюсь порутчик князь Давид Гурамов"[25]. На початку 80-х років XVIII століття його ім'я трапляється в списку дворян Київської губернії [26]. 1782 року йому належало в Миргородському повіті 40 хат [27]. Виявлено кілька документів, що містять різного роду відомості про життя автора "Давитіані" в Україні. 70-і - 80-і роки XVIII століття виявилися важкими для нього. В цей період подружжя Гурамішвілі змушене було продавати частину своїх земельних володінь і кріпаків. 15 вересня 1775 року дружиною поета Тетяною Василівною Аваловою оформлено акт продажу 10 дворів у селі Зубівці секунд-майорові Андрію Григоровичу Остроградському [28], який через 10 років передав їх поміщикові колезькому асесорові М. Я. Трохимовському [29]. (Ці відомості опубліковані Д. М. Косариком. Однак варто загострити увагу на зазначеному документі з ЦДІА України через те, що й у нього, і в наступних роботах грузинських учених навколо даного факту чимало плутанини, зокрема, помилково стверджується, що двори були продані Аваловою Трохимовському). 1 квітня 1786 року обставини змусили Давида Гурамишвили і його дружину за 100 карбованців передати у володіння тому самому М. Я. Трохимовському (уже надвірному раднику) "з числа подарованих за іменним височайшим указом селянина Андрія Козаченка з синами Гаврилом і Антоном і з усім його сімейством і майном, які за останньою 782 року ревізією записані в місті Миргороді за переведенням до тієї ревізії з села Зубівки" [30]. Через півроку, 2 жовтня 1786 року Д. Гурамішвілі продав за 80 карбованців "двора ея императоского величества унтер штелмейстеру Василию Иванову сыну Маркову, жене, детям и наследникам ево вечно безповоротно с числа пожалованных мне (Давиду Гурамішвілі - Л.Р.) имений сенокосную луку, в дачах уездного города Миргорода находячуюсь, в смежности и в окружности земле оного унтер штелмейстера Маркова, прозиваемую Бабенкову" [31]. Очевидно, поет мав гостру потребу в грошах: 1786 року нещадна посуха знищила в Україні весь врожай. Це було за рік до його поїздки до Кременчука, коли, як відомо, він просив у царевича Міріана 200 карбованців для впровадження свого винаходу - поливної системи і водяного млина особливого типу на річці Хоролі. Такий млин за проектом Давида міг бути споруджений на Хоролі у Миргороді чи в Зубівці. Однак у вивчених нами джерелах звідомлень про нього немає. Є лише дані про вітряк у Миргороді, що належав "підданому порутчика Гурамова" [32]. За відомостями 1795 року, у селі Зубівці, на річках Руді і Сазі розташовувалися чотири водяних млини: поручика Ігнатовича, корнета Дяченка, дворян Василя і Якова Білиби [33]. Не виключено, що хто-небудь із цих власників придбав водяний млин Давида Гурамішвілі в останні роки його життя чи по смерті. Документальні матеріали дозволяють уточнити майновий стан Д. Гурамішвілі наприкінці життя і долю його маєтку після смерті. Виявлено купчий запис від 3 липня 1794 року [34], за яким "Київського намісництва Миргородського повіту поміщиця порутчиця княгиня Тетяна Васильєва дочка Гурамова" продала секунд-майору Антонові Павловичу Богмевському свій маєток у Миргороді, що складався з двору із хатами та будівлями і 160 душ селян: 88 чоловічої статі й 72 - жіночої [35] за 4 тисячі карбованців. Антон Павлович Богмевский [36] народився близько 1741 року, за походженням "із малоросійського шляхетства, син військового товариша" [37]. 1756 року розпочав службу в Миргородському козацькому полку полковим канцеляристом, 1771 - одержав звання

значкового товариша, 1781 - військового товариша, 1783 - став полковим писарем і дворянським засідателем. Брав участь у закордонних походах, воював на Кримському півострові. У 1777-1778 і 1781 -1782 роках "по выбору общества города Миргорода находился при казенной соли начальником" [38]. 1785 року в нього народився син Іван, "восприємником" якого став майор князь Олексій Йосипович Пхеїдзе [39] - дворянський засідатель, городничий Миргорода. З того самого купчого запису почерпнуті ще деякі істотні відомості, що стосуються біографії поета. Зокрема, дізнаємося імена його близьких родичів - брата Макарія і небожа Матвія. Як вказує в купчій Тетяна Гурамова, миргородський маєток дістався їй "по улиточному праву от умершего мужа моего порутчика князя Давыда Гурамова и по уступному письму от племянника его и моего князя Матвея Макарьева сына Гурамова" [40]. Імовірно, Матвій Макарович Гурамов - це грузинський поет Мамука Гурамішвілі, який жив у Москві. Як єдиний спадкоємець померлого 1792 року бездітного дядька, він мав право на одержання його маєтку. Однак Матвій дав "уступний лист" дружині Давида Гурамішвілі Тетяні Василівні, відмовляючись від спадщини на її користь. Ім'я автора "Давитіані" трапляється в різних документах Миргорода другої половини XVIII століття. В "купчому записі" 1783 року на придбання миргородським городничим О. О. Пхеїдзе двору "у місті Миргороді, на форштаті, називаному Пожезькому" [41], відставний поручик князь Давид Гурамов згаданий як власник селянина Олексія Сушка. У судовій справі про напад "невестимых людей", "ніякихсь розбійників" на будинок грузинського протопопа Давида Микеладзе в Миргороді 1784 року Д. Гурамішвілі згадується в зв'язку з його "дворовым человеком" Кирилом Яковичем Близнюченком, котрий як свідок давав показання під час слідства [42]. Ця судова справа становить інтерес, тому що в ній давали показання князь Дмитро Саакадзе, підполковник Давид Ратієв, капітан Іван Греков, городничий Олексій Пхеїдзе. Матеріали цієї справи (зокрема, аналіз свідчень про долю Кирила Близнюченка) дозволяють зробити істотне для біографії поета уточнення, а саме, що протягом 1771 -1784 років він постійно жив у Миргороді, а не в Зубівці [43], котра навряд чи була місцем його проживання і в інші роки. Д. Гурамишвили лише навідувався туди з Миргорода в своїх господарських справах. Це підтверджує і початок вірша "Зубівка": "Я з Зубівки вертавши...". У вивчених нами реєстрах парафіян Михайлівської церкви цього села за 80-і роки XVIII століття грузинські прізвища не трапляються.. У звідомленні Катеринославського намісницького правління Київському намісницькому правлінню запропоновано поміщику Гурамову з'явитися в січні 1788 року по свого підданого - жителя села Зубівки Близнюченка, якого утримувано під вартою в Олексопольскому земському суді Катеринославского намісництва "за безпашпортний хід" [44]. Не виключено, що існує певний зв'язок між "безпашпортним" Близнюченком і К. Я. Близнюченком, який проходив у справі Микеладзе. ___ У документах містяться також дані про підданого Давида Гурамішвілі - Семена Денисенка [45], сина якого, Демида, хрестив миргородський житель Михайло Грузинець [46]. Далі - докладніше про деякі питання, що стосуються особистості дружини поета Тетяни Василівни Гурамішвілі ( з дому Авалової, тобто Авалішвілі). Авалішвілі - відомий у Грузії рід, що перебував у родинних стосунках із Багратіонами й Чавчавадзе, які в другій половині XVIII століття жили в Росії. Всі три родини мали поетів, літераторів тієї епохи. Інтерес до літератури визначав коло знайомств родини Авалішвілі. З XVIII століття деякі Авалови жили в Москві, у "Грузинах" (так тоді називали район Пресні), де й міг познайомитися молодий Давид зі своєю майбутньою дружиною. Тетяна Василівна Авалішвілі (Авалова) була освіченою. У деяких документах вона власноручно підписувалася "на грузинському діалекті" [47], по-російському ж писати не вміла: на "купчій кріпості" 1786 року замість неї, "неумеющой по-российску писать, подписался по еи прозби прапорщик Георгій Одишелидзев" [48].

Бездітність подружжя, а згодом, 1777 року - смерть прийомної дочки Дарії [49] були для них великим горем. Ремствуючи на жорстокий і несправедливий світ, поет з гіркотою писав: Я - немов земля безплідна, солонцями вкрита; В горі й злі мене родила матір сумовита. Наче дерево засохле, не приношу плоду, Я - нікчемний, я - бездітний, без сім'ї і роду. [50] Зрозуміле й прагнення Тетяни Василівни стати хоча б хрещеною матір'ю дітей своїх українських і грузинських знайомих. Знайдено цікаві документи, що проливають світло на стосунки родини Гурамішвілі з іншими миргородськими жителями. У метричній книзі Успінської соборної церкви міста Миргорода 24 липня 1780 року було зроблено запис: "У капитана Иоана Грекова родился сын Роман. Восприемники подполковник Давид Ратиев да княгиня Татияна Гурамова" [51]. Як випливає з цього документа, три родини миргородських грузинів - Гурамішвілі, Ратішвілі й Грекови [52] були дуже тісно пов'язані між собою. Інститут кумівства в XVIII столітті на Україні передбачав стосунки, які за своїм характером наближалися до родинних. Зазвичай батьки немовляти обирали восприємниками, тобто, хрещеними батьком і матір'ю, своїх друзів, приятелів, родичів, сусідів, і це ще дужче сприяло їхньому зближенню. Як правило, куми проводили разом родинні й громадські свята, їхні дружні стосунки нерідко продовжувалися й у наступних поколіннях. У метричній книзі тієї самої Успінської церкви виявлено запис від 18 січня 1784 року, зроблений церковним священиком: "Крестил младеницу Марию, рожденную от законных родителей (...) Кирила Ивановича землемера Пузинкова и жены его Марти. Восприймала княгиня Гурамова жена Татияна". Пузинков, Пузинкін - це "облагороджене" прізвище місцевого жителя Пузини. К. І. Пузина, відставний прапорщик, у 80-х - 90-х роках XVIII століття служив миргородським повітовим землеміром, був городовим секретарем [54]. Є також указівки на його зв'язки з іншими грузинами: Пузина був восприємником Семена - сина "жителя миргородского Илии Грузинца и жены его Ксении" [55]. Потребує коректування дата смерті Тетяни Василівни Гурамової. За даними Д. М. Косарика [56], вона померла в Миргороді 18 квітня 1794 року. Однак, згідно з виявленою нещодавно купчою, 3 липня 1794 року Тетяна Василівна була ще жива і продавала свій миргородський маєток А. П. Богмевському [57]. Необхідно також підкреслити, що всі розглянуті нові матеріали не дають вагомих підстав для підтвердження думки, яка існує в науковій літературі, про напружені стосунки між поетом і його дружиною, а надто про їхнє розлучення. Цікавий і такий невідомий раніше факт. Уже по смерті поета, незадовго перед продажем усього маєтку, у січні 1794 року Тетяна Василівна Гурамова відпустила на волю своїх підданих, миргородських жителів Бабенків - Андрія, Карпа, Костянтина і Григорія з їхніми родинами "за особливо наданные тому умершому мужу моему, а по смерти его и мне от них, Бабенков, службы и усердия" [58]. У відпускному свідоцтві родині Бабенків вона пише, що розпоряджається в такий спосіб "всходство данной мне от оного моего мужа прошлого 1789 года маия 7 числа на людей его и все движимые и недвижимые имения уступки" [59]. Крім згаданих вище українських жителів Остроградського, Трохимовського, Пузини, Богмевського, члени родини Гурамішвілі були знайомі також з іншими миргородцями: дрібними дворянами, міщанами, козаками. Це родини Ячних, Бакалів, Бутенків, Гаркавенків, Кирпотенків, Марковських, Новаковичів, Піщанських та інших. Не виключене знайомство грузинського поета з відомим художником В. Л. Боровиківським (1757 -1825) [60], який до кінця 80-х років XVIII століття жив у Миргороді,

з письменником В. В. Капністом (1758 -1823), з родинами Муравйових-Апостолів, ГоголівЯновських, Ломиківських та іншими, відомими в Миргородському краї. III. Зіставлення різних фактів приводить до висновку про існування в Миргороді, у найближчому оточенні Давида Гурамішвілі, досить чітко окресленого кола спілкування грузинів. З одного боку, це група грузинських родин: Ратієви, Саакадзе, Пхеїдзе, Ігнатьєви (Егнаташвілі), Грекови, Чхарідзе, Одишилідзе, Кобієви, Інасарідзе, Бежанашвілі та інші, з іншого боку - представники українського населення, з якими грузини вступали в тісні дружні і родинні стосунки. До Миргорода тягнуться нитки життя і діяльності ще одного грузинського поета XVIII століття - Дмитра Васильовича Саакадзе. Біографічні відомості про нього вкрай обмежені. Його сліди губляться в Москві близько 1740 року. У Грузинському гусарському полку він не служив, серед осіб, що одержала маєтки в Україні, не значився. Де Саакадзе перебував протягом декількох десятиліть - залишається загадкою. Його слід знову виникає лише 1784 року в одному з документів Миргородського повітового суду, в якому розглядалася справа про розбійний напад на будинок миргородського протопопа Микеладзе в грудні 1784 року. Серед інших свідків тоді давав показання і князь Дмитро Васильович Саакадзе. У справі є його підпис грузинською мовою: "Кніаз Мітрі Васілісдзе Саакадзе" [61] . Вважаємо, що це і був грузинський поет Дмитро Саакадзе. Виходячи з матеріалів згаданої судової справи і порівнянь з іншими фактами, можна припустити, що він не належав до тих грузинів, які жили в Миргороді постійно, але бував у цьому місті часто. Там жила його дочка Марія Дмитрівна (близько 1749-1791), котра була в шлюбі з грузинським князем підполковником Давидом Юрійовичем Ратієвим (1721 -1792) [62], миргородським повітовим суддею. Д. Ратієв і Марія Дмитрівна Саакадзе виховували дітей Івана, Петра, Євдокію, Марію [63]. Їхній син Іван Давидович Ратієв дослужився до звання генерал-майора. На початку XIX століття жив у Миргороді [64]. Свідчень про інших дітей Дмитра Саакадзе немає. Однак на цікаві міркування з цього приводу наводить один із записів у метричній книзі Воскресінской церкви Миргорода за 1785 рік, де згадана якась "Єлисавет Дмитрівна княжна" [65], що хрестила дочку одного миргородського жителя. Прізвище Єлизавети не зазначене. Але в 80-х роках XVIII століття в Миргороді не було інших князів, окрім грузинських. Отже, це і була донька грузинського князя Дмитра. Серед відомих нам нечисленних миргородських князів-грузинів у ті роки є згадування тільки одного Дмитра - Дмитра Васильовича Саакадзе. Звідси припущення, що Єлизавета - його донька. Беручи до уваги це допущення, а також звертаючись до інших даних про князів Саакадзе в Україні, можна спробувати хоча б приблизно визначити дату смерті Д. Саакадзе. Очевидно, вона можлива між 1785 (остання згадка про Саакадзе датована груднем 1784 року) і 1791 роком. Саме того року грузинський митрополит, що приїхав до України, Іона Гедеванішвілі-Мровелі відвідав багатьох грузинів, що там жили, - своїх родичів Манвелішвілі, Джавахішвілі, Бараташвілі, а також князівну Єлизавету Саакадзе [66]. Якби Дмитро Саакадзе 1791 року був живий, митрополит Іона, певна річ, зволів би побачитися з ним, а не обмежився лише зустріччю з князівною Єлизаветою Саакадзе. До речі, у зв'язку з місцем його постійного проживання, котре поки-що не відоме, доречно буде навести короткі відомості про інших представників цього роду в Україні. Князь Микола Саакадзе із синами Єгором та Іваном володіли землями в містечку Ічні Прилуцького полку. Його старший син - Олексій (1720-1785) жив у сусідньому містечку Монастирищі [67] . Ростом Саакадзе одержав 30 дворів у містечку Келеберді Полтавського полку, де осів наприкінці 60-х років XVIII століття [68]. Можливо, Д. Саакадзе також жив у Монастирищі, Ічні або Келеберді у своїх родичів чи поряд із ними. Варто взяти до уваги ще й такий факт. Ічнянські Саакадзе доводилися родичами грузинам Джавахішвілі: Марина Миколаївна Саакадзе стала дружиною свого

ічнянского сусіда Ерасті Джавахішвілі (ЦДІА України, ф. 260, оп.1, спр. 63, арк. 6), за нашим припущенням, грузинського поета, поетичного суперника Давида Гурамішвілі. Як бачимо, і в родинних відносинах прослідковується зв'язок грузинських літературних родин Гурамішвілі, Саакадзе, Джавахішвілі. Це ще більше сприяло згуртуванню літературного кола грузинських емігрантів на Україні. Не залишає сумніву, що Д. Саакадзе і Е. Джавахішвілі, відвідуючи Миргород, часто зустрічалися з Давидом Гурамішвілі, підтримували з ним творчі стосунки, обговорювали літературні справи. Більше того, ми схильні вважати, що саме Давид Гурамішвілі, Дмитро Саакадзе і Ерасті Джавахішвілі склали осердя літературної грузинської емігрантської громадськості в Україні, що саме навколо них згуртувалося коло друзів, однодумців, інших поетів і творчих діячів. Д. Саакадзе, як відомо, був близький з поетом Мамукою Гурамішвілі, небожем Давида, і присвятив йому свої вірші. Мамука, напевно, також міг бувати в Миргороді. Зважаючи на близькість родин Гурамішвілі й Ратієвих, зупинімося на історії останньої. 1725 року в складі почту Вахтанга VI до Росії емігрував шталмейстер ("конюший") Зураб Ратішвілі, відомий за російськими документами під ім.'ям Юрія. Разом з ним до Росії переїхав його старший син Давид і 8 слуг [69]. Давид був сином Зураба від першої дружини Анни Сологашвілі (померла близько 1723 - 1725 рр.). Удруге Зураб одружився вже в Москві з грузинкою Хазуєю - либонь, своєю підданою [70]. Від другого шлюбу мав дітей: Миколу (народився 1731 року), Василя (народився 1732 року - помер у дитинстві), Єгора (народився 1727 року). Старший син Зураба - Давид Юрійович Ратієв (близько 1721 - 1792) розпочав службу в Грузинському гусарському полку 20 серпня 1740 року, 6 років потому став капралом, 1753 року - прапорщиком, 1758 - поручиком, 1770 - секунд-майором, 1772 - підполковником. Як свідчить його формулярний список, брав участь у "всіх генеральних баталіях і боях, партіях" [71]: у російсько-шведській війні 1741 -1743 років, у Семилітній війні, у російсько-турецькій війні 1768-1774 років, у поході в Польщу 1772-1773 років [72]. Вийшов у відставку підполковником. Згідно з імператорським указом 1738 року одержав 20 дворів у містечку Бакумівці Хорольської сотні Миргородського полку і 10 дворів - у містечку Устивиці. Однак він був незадоволений віддаленістю частин свого маєтку і просив замінити дані йому двори іншими [73]. До Миргорода переїхав не пізніше 1749 року [74]. Як уже відзначалося, був одружений Марією Саакадзе. Належав до числа дрібнопомісних власників: за ревізією 1764 року в нього в підданстві перебували 119 душ селян, 26 дворів, 38 хат [75]. З Давидом Гурамішвілі його пов'язували численні зв'язки: схожа доля, спільна служба в армії, сусідство, кумівство. Збереглася купча 1786 року на продаж його підданого Давида Гурамішвілі - А. Козаченка, під якою, серед інших свідків, поставив свій підпис також Д. Ю. Ратієв [76]. Помер він 19 червня 1792 року, за місяць раніше від Давида Гурамішвілі, похований у Миргороді, на цвинтарі Успінської парафії. Брат Давида Юрійовича - син Зураба і Хазуї - Єгор Юрійович Ратієв (народився 1727 року) перебував на службі з 1738 року. До вересня 1752 року служив перекладачем у Колегії іноземних справ, потім був переведений до Грузинського гусарського полку. Ще малолітніми Єгор Ратієв і його брати Микола та Василь одержали кожний по 5 дворів у містечку Нових Санжарах Полтавського полку, які згодом їм були замінені іншими, у Миргороді [77]. Тут Єгор Юрійович жив, очевидно, протягом кількох років. Одружився з Анастасією Андріївною Трощинською [78] - панною із найбагатшої козацько-старшинської родини на_Миргородщині. У званні капітана Грузинського гусарського полку він брав участь у Семилітній війні. Єгор Ратієв мав також ділянку в Москві, на Пресні. За документом 1765 року, там знаходився "пустырь майора князя Егора княж Юрьева сына Ратиева" [79]. Миргородський маєток Є. Ю. Ратієва згодом перейшов до його синів, а вони 1782 року віддали його в

заставу дядьку Давидові Юрійовичу [80]. Сам же Єгор Юрійович на той час у званні підполковника служив комендантом міста Тюмені Тобольской губернії [81]. У 80-х роках XVIII століття Миргород був місцем проживання ще одного брата Давида Ратієва - Миколи Юрійовича. Це була досить відома в історії Грузії особистість. 1769 року, маючи звання прем'єр-майора, під час російсько-турецької війни, при взятті Азова, він командував двома гусарськими ескадронами з Грузинського гусарського полку і полковою артилерією. Того самого року воював з кабардинськими володарями, відзначившись "храбростию и проворством" [82]. М. Ю. Ратієв був кур'єром Грузинського гусарського полку при Моуравові російському повіреному в справах Грузії. Енергійний, діяльний, палкий патріот своєї батьківщини, він усе робив задля її добра. У квітні 1770 року в чині підполковника з двома ескадронами гусарів прибув з Моздоку до Тифліса на допомогу цареві Іраклію II. У Грузії його обурили непослідовні дії генерал-майора графа Тотлебена, який, маючи корисливі особисті цілі, усіляко шкодив Іраклієві. Разом з декількома російськими офіцерами Ратієв очолив змову проти Тотлебена [83], за що 1771 року був засуджений і приречений до заслання в Сибір. Але після суду над Тотлебеном його виправдали і відновили в правах. Одружений був із українкою - правнучкою гетьмана Полуботка. 1785 року бригадир М. Ю. Ратієв купив у Івана й Іллі Одишилидзе частину їхнього маєтку в Миргороді, в урочищі Глевтякового озера [84]. Імовірно, мав намір залишитися в Миргороді назавжди, тому що 1787 року, уже ставши генерал-майором, купував собі в місті нові землі [85]. У 1787-1788 роках знову командував гусарами, приводячи в покірність кубанських володарів [86]. Не підлягає сумніву, що це був один з тих активних грузинських діячів на Україні, через яких здійснювався постійний зв'язок відірваних від батьківщини грузинських родин з родичами, що там залишилися. Габріел Ратішвілі, автор "Короткої оповіді про Росію", звідомлює, що М. Ю. Ратієв доводився йому дядьком. У деяких документах, що стосуються життя Давида Гурамішвілі в Миргороді, згадується грузин Осип Георгійович Ігнатьєв (Егнаташвілі). Його батько дворянин Георгій Семенович Ігнатьєв (народився близько 1720 року) у Росії жив з 1724 року, в Грузинському гусарському полку - з 1738. Року 1747 мав звання вахмістра, 1763 - поручика, вийшов у відставку капітаном. Одержав 10 дворів у містечку Нових Санжарах. 1763 року до нього перейшов миргородський маєток його бездітного дядька по матері - дворянина Георгія Петровича Чхарідзе (народився близько 1703 року - помер до 1781). У Миргороді постійно не проживав, у нього був також невеликий маєток ("футор") на Катеринославщині, де він здебільшого і мешкав. На початку 80-х років XVIII століття капітан Г. С. Ігнатьєв перебував на посаді земського комісара Царичанского повіту Азовської губернії [87]. До Миргорода приїздив у господарських справах. Приміром, 1781 року він подав рапорт до Царичанської воєводської канцелярії з проханням "для ево необходимой надобности отпустить в малороссийской город Миргород и Новороссийской губернии в город же Новой Санжаров и другие места сроком на двадцать девять дней" [88]. 1781 року він передав свій миргородський маєток синові - прапорщику Катеринославського пікінерського полку Осипові Георгійовичу Ігнатьєву, у якого за "ревізькою сказкою" 1782 року нараховувалися в підданстві 61 чоловік і 58 жінок у Миргороді [89]. Це місто було його постійним місцем проживання в 80-х - 90-х роках XVIII століття. Землі, що належали йому, знаходилися в урочищі Ліску, у "дачах села Попівки" [90] та інших населених пунктах. О. Г. Ігнатьєв був свідком при здійсненні однієї з "купчих кріпостей" Давида Гурамішвілі [91], що підтверджує його близьке знайомство з поетом. У багатьох документах, у яких ідеться про миргородських грузинів, часто трапляються імена капітана Івана Антоновича Грекова і членів його родини. Це прізвище значиться в миргородських документах 80-х років XVIII століття. Судячи з них, родина Грекових належала до групи розглядуваних грузинських родин і, напевно, мала в минулому спільну з

ними долю. Можливо також, що Греков - це російський варіант грузинського прізвища Бердзенішвілі ("бердзені" в перекладі означає грек). Те, що це була грузинська, а не російська, українська чи грецька родина, засвідчує запис у метричній книзі Троїцької церкви міста Миргорода від 22 травня 1785 року: "У посполитого [92] Тихона Батія і дружини його Ганни 21 дня народжений син Костянтин хрестився, восприємником був Яків - грузина капітана Грекова син" [93]. Крім Якова, в Івана Антоновича Грекова були ще дочка Віра, син Роман, і, очевидно, Василь. Усі вони дуже дружили з родиною Одишилідзе. Яків і Василь Греков стали хрещеними батьками братів Павла й Івана Одишилідзе - синів Івана Яковича Одишилідзе і його дружини Марти [94]. Уже відзначалося вище, що І. А. Греков був тісно пов'язаний з родиною Давида Гурамішвілі, котрий, так само, як і після його смерті Тетяна Василівна, яка хрестила його сина, постійно запрошував Івана Антоновича як свідка при здійсненні різноманітних господарських і майнових актів: продажу земельних угідь і селян, відпущення кріпаків на волю [95]. У миргородських матеріалах частіше від інших грузинських родин згадується сім'я Одишилідзе. Один з перших відомих нам її представників - дворянин Яків Одишилідзе (народився близько 1714, помер - до 1782) з 1740 року служив у Грузинському гусарському, згодом у Сербському гусарському полку, у відставку вийшов у званні капітана. Одержавши в Миргороді 10 дворів, оселився там назавжди. Мав синів Іллю та Івана. Ілля Одишилідзе 1765 року служив у званні прапорщика, згодом поручика Болгарського гусарського полку, постійно перебував "у закордонному поході й у невідступній військовій службі" [96], 1788 року одержав звання секунд-майора. У Миргороді жив також прапорщик Георгій Одишилідзе з сином Василем, доньками Мариною й Агафією. Обидва брати як свідки підписали кілька документів, що стосуються родини Гурамішвілі, - купчих кріпостей, відпускних свідоцтв. Одишилідзе були родичами грузинів Шинаєвих, які жили в сусідньому містечку Устивиці: дворянин Єгор Шинаєв мав за дружину Марію - сестру Георгія Семеновича Одишилідзе [97]. Нащадки цієї родини - Адешелідзе живуть у Миргороді й сьогодні. Давид Гурамишвили спілкувався також із іншими грузинськими родинами. Князь Заал Херхеулідзе з почту Вахтанга VI був у числі тих, хто за указом 1738 року мав одержати землі в Україні - 20 дворів у Миргороді. В одному з походів проти турків того самого року Заал був убитий [98]. Родина одержала маєток, що належав йому, лише в лютому 1742 року. Його син Семен Захарович з 15-літнього віку служив у Грузинському гусарському полку писарем. 1767 року він був капітаном першого гренадерського піхотного полку. Маючи потребу в грошах, заклав свій миргородський маєток Е. Г. Гарсеванову і вже не зумів його викупити [99]. Згодом родина переїхала до Петербурга, але зв'язку з Україною не поривала. Зокрема, онук Заала - Захар Семенович Херхеулідзе протягом певного часу, до 1812 року, виховувався на Полтавщині, у селі Трубайцях у П. В. Капніста і дружив з нащадком грузинів Ціцішвілі , майбутнім декабристом М.І.Лорером, який так само жив у гостинній родині Капніста [100]. Жителями Миргородщини були брати Олексій і Давид Пхеїдзе. Ще їхній батько князь Осип (Хоссій) Пхеїдзе одержав маєтки в містечках Яреськах і Устивиці. Олексій народився, либонь, на початку 30-х років XVIII століття. 1752 року вступив до польових полків солдатом, 1774 - був ротмістром Псковського карабінерного полку, дослужився до звання прем'єр-майора. 1781 року указом Сенату визначений на посаду городничого Миргорода [101]. На цій посаді перебував до початку 90-х років XVIII століття. Був дворянським засідателем Миргородського нижнього земського суду. Виявлено безліч підписаних ним судових документів. Як видно з них, він надавав усіляку допомогу, підтримку й заступництво грузинам, що осіли в Миргороді. 1791 році

його будинок, як багатьох грузинів, розташовувався в одному зі старих районів міста - на Пожежі. О. О. Пхеїдзе дружив з миргородським полковим писарем Антоном Богмевським знайомим родини Гурамішвілі. Численні факти підтверджують дружні взаємини миргородських грузинських родин Бежанових, Чхарідзе, Кобієвих, Інасарідзе, Хачапурідзе. Усі вони були збіднілими дворянами. Нестаток змушував їх продавати навіть свої останні господарства. Наприклад, відставний гусарський вахмістр Оврам Кобієв 1763 року, бідуючи, продав миргородському сотникові К. В. Забілі свого підданого і город із садком у одному з районів Миргорода Харківці [102]. За безцінь продав свою землю і вахмістр Кацура Інасарідзе [103]. Неподалік від Миргорода жили багато інших грузинів, і серед них однополчани Давида Гурамішвілі: у містечку Багачці - дворянин Паата Курганов (Корганашвілі) з сином Іваном, у містечку Білоцерківці -Афанасій, Павло і Йосип Хмаладзе, в Устивиці й Яреськах Сологови та інші. Серед двірських служителів Давида Гурамішвілі в Миргороді були два грузини: Антон Отаров і Іван Сагинадзе [104]. Історія останнього типова для багатьох грузинів, які знайшли собі притулок в Україні. Збереглася справа про видачу паспорта "Сагиневу Ивану, Исаеву сыну". 1754 року він був полонений у Грузії лезгинами, перебував у полоні "в Кримській області". 1756 року втік звідти, помандрував до Києва, де просив дати йому з генеральної канцелярії паспорт для його вільного проживання в Україні [105], після чого, гадаємо, прибув до Миргорода й став служити в Давида Гурамішвілі. До числа емігрантів на Миргородщині належали також представники грузинського духівництва протопопи Одишилідзе, Давид Микеладзе, Давид Харитонов [106] і Григорій [107]. Ось кілька метричних записів із церковних книг Миргорода, з грузинськими прізвищами, які дають повніше уявлення про простих, незнатних грузинів, земляків Давида Гурамішвілі. 24 березня 1780 року: "У миргородського жителя Івана Грузиненка народився син Василь. При хрещенні восприємником був Іоан Греков" [108]. 1 квітня 1780 року: "У миргородського жителя Федора Подрушного народився син Іоан. При хрещенні восприємником був Іоан Грузин" [109]. 11 серпня 1782 року: "Народилася младениця Анастасія від батьків законних жителя миргородського Лукіяна Гайдаєнка і дружини його Євгенії, восприємниця Ксенія Грузинка" [110]. 10 грудня 1782 року: "Народилася младениця Ганна від батьків законних жителя миргородського Степана Щучки і дружини його Стефаниди, восприємниця Серафима Грузинівна" [111]. 5 червня 1782 року: "Преставися син Симеон жителя миргородського Ілії Грузиненка, від народження один рік " [112]. 23 липня 1785 року: "Народилася дочка Ганна від законних батьків Матвія Гуржієнка і дружини його Євгенії, восприємниця Ксенія Грузинка" [113]. 12 червня 1785 року: "Преставися Іван Грузин з покаянням і похований християнсько. 90 років" [114]. До наших днів у деяких жителів Миргородського району збереглися прізвища, що свідчать про грузинське походження їхніх носіїв: Грузин, Івер, Патара, Сегенадзе, Адешелідзе, Малорашвило. * * * Літературно-культурна і суспільно-політична діяльність грузинів на Україні в XVIII столітті - одне з не досить вивчених питань. В другій половині 20-х - початку 40-х років цього століття під час перебування грузинських емігрантів у Москві й Петербурзі склалася обставини, що сприяли розвиткові грузинської літератури і мистецтва в умовах еміграції. У Росії літературною діяльністю займалися грузинські вчені і поети Вахтанг Багратіоні, Вахушті Багратіоні, Іосиф Самебелі, Романоз Еріставі, Дмитро Саакадзе, Фома і Мамука

Бараташвілі, Габріел Геловані, Отія Павленішвілі, Джавахішвілі, Мамука Гурамішвілі, Вахтанг Орбеліані, Ерасті Туркистанішвілі. Особливе місце серед них гідно посідає видатний грузинський поет Давид Гурамішвілі, творчість якого стала яскравим утіленням дум і сподівань грузинського народу. Така концентрація величезних творчих сил і талантів переважно в двох містах - Москві і Петербурзі протягом невеликого проміжку часу (близько 15 років) створила навколо себе "силове поле", до якого втягувалося дедалі більше нових діячів грузинської культури протягом багатьох наступних десятиліть. Вплив цієї славної когорти позначився також на особливостях духовного життя грузинів під час їх життя в Україні у другій половині XVIII століття. Це тим більше безсумнівно, що до України переїхали багато хто з тих діячів літератури, котрі заявили про себе в 20-х - 30-х роках XVIII століття в Росії. Частина грузинських літераторів (Егнаташвілі, Кобулашвілі, Туркистанішвілі), які залишилися в столичних містах тодішньої імперії, мали в Україні численних родичів, через яких підтримувався постійний зв'язок між двома великими групами грузинів в Лівобережній Україні і в Росії. Важко уявити, щоб грузинська колонія, яка за тієї доби в Москві була могутнім вогнищем грузинської культури, зовсім припинила свою культурну діяльність в Україні. Звичайно, у другій половині XVIII століття значно змінилися умови діяльності, побут, життєвий уклад емігрантів із Грузії, зросла їхня роз'єднаність, але все-таки й тут зберігалися культурні традиції грузинського народу; народна пісня, танок, елементи театрального дійства. Можна припустити, що в маєтках багатих поміщиків-грузинів на українській землі були кріпацькі домашні театри, такі як в українських магнатів К. Розумовського, Д. Трощинського, як у князів Грузинського і Баратова в Симбирской губернії, в О. Д. Панчулідзе в Саратові, у Херхеулідзе в Калузі. Відомо, що поезія в Грузії споконвіку вважалася особливо шанованим заняттям. Таке саме ставлення до літературної діяльності грузини зберегли й під час їхнього перебування в Україні. З Грузії, а також із Москви й Петербурга вони привезли із собою сюди безліч книг, зокрема, виданих у Москві в друкарні Іосифа Самебелі. У родичів діячів цієї друкарні Кобулових, у родині Давида Гурамішвілі (брат якого ігумен Христофор був найближчим помічником Самебелі), в інших грузинів були цінні книжки. У "духовному заповіті" близького знайомого Давида Гурамішвілі - миргородського жителя Георгія Адешелідзева за 1796 рік поряд з переліченими предметами побуту, цінними паперами й іншим майном, яке він заповідав своїм нащадкам, згадуються також "різні грузинські, латинські, російські та інших мов книги" [115]. Одержавши в спадщину майно померлого в Осетії 1753 року старшого брата Христофора-ігумена [116], Давид Гурамішвілі перевіз у Миргород і численні книжки, що належали братові, серед них також книжки, видані за його участі в московській грузинській друкарні. На Україні, у Миргороді поетом Давидом Гурамішвілі були написані твори виняткової літературної ваги. В них він виступав речником національної свідомості на одному з найважливіших етапів у житті грузинського народу. Той факт, що книжка "Давитіані" створювалася не в Грузії, а далеко за її межами, свідчить про дивовижну життєву витривалість грузинського народу, стійкість його культури, літературних традицій. Часто висловлювався подив із приводу того, як удалося Давидові Гурамішвілі, який прожив на батьківщині всього лише два десятиліття, зберегти і навіть збагатити рідну мову, розширити літературні обрії, ввести до грузинської літератури нові образи, не розвинені раніше сюжети, не розроблені до нього теми. Зрозуміло, що все це було б не можливо, коли б він перебував у повній самітності, а його спілкування з земляками носило б обмежений характер. Однак розглянуті матеріали доводять, що поет не був самотній, що грузинське поселення в Україні позначене великою

згуртованістю, активністю, діяльною участю в суспільному житті, невичерпною зацікавленістю щодо життя Грузії, прагненням надати всіляку допомогу своїй далекій батьківщині. Грузини в Україні не тільки не забули рідну мову, поезію, мистецтво, але й значно розвинули їх. Такі рідкісні знахідки, як збірка поезій "Давитіані" , яка збереглася завдяки незбагненному випадку, поза всяким сумнівом, є лише частиною тієї великої літературнокультурної діяльності грузинів на Україні, діяльності, що і сьогодні ще не вивчена. Факт перебування Давида Гурамішвілі, Дмитра Саакадзе, Отія Павленішвілі, Джавахішвілі, а, можливо, й інших грузинських поетів на Україні дозволяє сподіватися, що будуть виявлені й докази їхньої літературної діяльності, їхні твори. Джерела і література. Примітки. 1. Косарик Д. Братні зорі. - К., 1948. - С.127 - 139; Косарик Д. Давид Гурамишвили на Украине. - Тбилиси. 1949; Косарик Д. Співець братнього єднання. - К., 1955. 2. Плохинский М.М. Иноземцы в старой Малороссии. Ч.1. Греки, цыгане, грузины. М., 1905. - С. 222; Див. також: Центральний Державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАУК). - Ф.54. - Оп.1. Спр.1682. - Арк. 8. 3. ЦДІАУК. - Ф.1632. - Оп.1. - Спр.411. - Арк. 216 -228, 259 - 272. 4. Литвиненко М.А. Джерела історії України XVIII ст. - Харків, 1970. - С.64. 5. ЦДІАУК. - Ф.55. - Оп.2. - Спр.513; Ф.269. - Оп.1. - Спр.1105, 4246; Ф. 1632. - Оп.1. Спр. 65, 116, 121, 142, 156, 224; ф.64. - Оп. 1. - Спр.153 та ін. 6. Там само. - Ф. 269. - Оп.1. - Спр. 15. - Арк. 2 зв. 7. Там само. - Арк.3. 8. Там само. - Ф. 193. - Оп.1.- Спр.2931. - Арк. 1- 169 зв._ 9. Там само. - Ф. 102. - Оп. 3. - Спр. 2. - Арк. 243 зв. 10. Назва Пожежа походить від великого стихійного лиха, якого зазнало місто в XVIII ст. 11. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр.4. - Арк.7. 12. Там само. - Ф. 105. - Оп.2. - Спр. 9. - Арк.60. 13. Там само. - Ф. 269. - Оп.1. - Спр. 3409. - Арк.2. 14. Там само. - Спр. 1452. - Арк. 2 зв. 15. Там само. - Ф. 193. - Оп.1. - Спр. 2038. - Арк.18 - 18 зв. 16. Там само. - Ф. 105. - Оп.2. - Спр. 9. - Арк.48 зв; Ф. 102. - Оп. 3. - Спр.1. - Арк. 95 зв. 17. Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание... - К., 1851. - С. 185. 18. Смирнова-Россет А.О. Автобиография. - М., 1931. - С. 41 - 47. Див. також: Записки А. О. Смирновой. - СПб., 1895. - С. 41. 19. Смирнова А.О. Записки, дневник, воспоминания, письма. - М., 1929 - С. 166. 20. ЦДІАУК. - Ф. 260. - Оп. 1. - Спр.56. - Арк. 11 зв. - 12. 21. Там само. - Спр. 56. - Арк.14. 22. Там само. - Ф. 1632. - Оп. 1. - Спр. 411. - Арк. 37 зв., 38, 39, 99 - 100, 102 - 105. 23. Там само. - Арк. 102 зв. 24. Там само. - Ф. 64. - Оп. 1. - Спр. 429. - Арк. 105 зв. 25. Там само. - Арк. 106. 26. Протягом деякого часу Миргородський повіт належав до Київського намісництва. 27. ЦДІАУК. - Ф.193. - Оп.7. - Спр.15. - Арк.26 зв. 28. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр.19. - Арк. 45. 29. Там само. 30. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 6 зв.

31. Там само. - Арк. 30. 32. Там само. - Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 2038. - Арк. 18 зв. 33. Там само. - Арк. 28 зв. 34. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 40 зв. - 42 зв. 35. Там само. - Арк. 40 зв. 36. Іноді трапляється написання цього прізвища - Богаєвський. 37. ЦДІАУК. - Ф. 193. - Оп.1. - Спр. 32. - Арк. 3. 38. Там само. 39. Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1766. - Арк. 19. 40. Там само. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр. 46. - Арк. 40 зв. 41. Там само. - Спр. 20. - Арк.19. 42. Там само. - Спр. 18. - Арк. 6, 11, 32 зв., 34 зв., 42 зв., 46. 43. Там само. - Арк. 16. 44. ЦДІАУК. - Ф.193. - Оп. 1. - Спр. 1035. - Арк.1 -14. 45. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 40 зв. 46. Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1766. - Арк. 18 зв. 47. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк.24. 48. Там само. - Спр. 20 - Арк. 6 зв. 49. Косарик Д. Братні зорі. - К., 1948. - С. 135. 50. Давид Гурамішвілі. Поезії. - Харків, 1980. - С.279. Біографія поета, його особисте життя сповнені таємниць. В Миргородському літературно-меморіальному музеї Д.Гурамішвілі, а також у автора цього дослідження зберігаються листи жительки НДР Е. Краммиш-Ульріх, в яких розповідається про родинний переказ, згідно з яким походження прізвища Краммиш (ще раніше - Грамиш) пов'язане з прізвищем Давида Гурамішвілі. За цією легендою, в поета, який перебував у полоні в Магдебурзі в 1758 - 1759 рр. і познайомився там із дівчиною-німкенею, народився син, котрому після від'їзду Давида в Україну мати дала прізвище його батька. (Як стверджує переказ, Давидова кохана витлумачила його прізвище Гурамішвілі як Гураміш Віллі). Звідси нібито і з'явилося прізвище Грамиш). 51. ЦДІАУК. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1475. - Арк. 12. 52. Про Грекових див. далі. 53. ЦДІАУК. - Ф.990. - Оп. 1. - Спр. 1745. - Арк. 16 зв. 54. Там само. - Ф. 1336. - Оп.4. - Спр. 681. 55. Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр.1639. - Арк.1 зв. 56. Косарик Д. Братні зорі. - К., 1948 . - С. 137. 57. ЦДІАУК. - Ф.1843. - Оп. 1. - Спр. 46. - Арк. 40 зв. - 42 зв. 58. Там само. - Арк. 23 зв. 59. Там само. 60. В.Боровиківським згодом у Петербурзі були написані портрети грузинів С.Л.Лашкарьова й екзарха Грузії Антонія. Можливо, він писав портрети і з грузинських жителів Миргорода. 61. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 18. - Арк. 15. 62. Там само. - Арк. 31 зв.; Ф. 193. - Оп. 1. - Спр. 85. - Арк. 2. 63. Там само. 64. Тарсаидзе Н. Сведения о грузинах в России во второй половине XVIII века. Тбилиси, 1983. - С.54. 65. ЦДІАУК. - Ф. 990. - Оп.1. - Спр. 1766. - Арк. 19 зв. 66. Тарсаидзе Н. - С. 74. 67. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. - Т. III. Полк Прилуцкий. - К., 1902. С. 225. 68. Гуслистий К. З історії класової боротьби в Степовій Україні в 60 - 70-х рр. XVIII ст. - Харків, 1933. - С. 34.

69. Пайчадзе Г.Г. К истории русско-грузинских взаимоотношений (І четверть XVIII века). - Тбилиси, 1960. - С. 208. 70. Відомості взято із листів нащадка роду Ратішвілі - Л.О.Ратієва до автора статті. // Архів автора. 71. ЦДІАУК. - Ф. 193. - Оп.1. - Спр.85. - Арк.1 зв. - 2. 72. Там само. 73. ЦДІАУК. - Ф. 55. - Оп. 2. - Спр. 210. - Арк. 3. 74. Там само. - Ф. 1632. - Оп. 1. - Спр. 411. - Арк. 102. 75. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 15. - Арк. 12 - 23 зв. 76. Там само. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр.20. - Арк.7. 77. Там само. - Спр.4. - Арк.8. 78. Відомості взято з листів Л.О.Ратієва. // Архів автора. 79. Цитовано за виданням: Г. Пайчадзе. К истории грузинской колонии в Москве в XVII - XVIII веках. - Тбилиси, 1982. - С.53. 80. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр. 4. - Арк.3. 81. Там само. 82. Бутков П.Г. Материалы для новой истории Кавказа, с 1722 по 1803 год. - Ч.1. СПб., 1869. - С. 477. 83. Грамоты и другие исторические документы XVIII столетия, относящиеся к Грузии. Под редакцией Цагарели. - Т.1. - СПб., 1891. 84. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр.9. - Арк. 11 - 12. 85. Там само. - Спр. 22. - Арк. 22 зв. 86. Бутков П.Г. Материалы... - Ч. 2. - С.200 - 210. 87. Нині це територія Дніпропетровської області. 88. ЦДІАУК. - Ф. 2164. - Оп. 1. - Спр. 50. - Арк. 43. 89. Там само. - Ф. 1843. - Оп. 1. - Спр. 12. - Арк. 35 - 36 зв. 90. Там само. - Спр. 36. - Арк. 65; Спр. 20. - Арк. 29 - 29 зв. 91. Там само. - Спр. 20. - Арк. 30 зв. 92. Посполиті - категорія селян в Україні у XVIII ст. 93. ЦДІАУК. - Ф. 990. - Оп.1. - Спр. 1766. - Арк. 26. 94. Там само. - Спр. 1639. - Арк. 11; Спр. 1745. - Арк. 22. 95. Там само. - Ф. 1843. -_Оп. 1. - Спр. 20. - Арк. 30 зв.; Спр. 46. - Арк. 24, 42 зв. 96. Там само. - Спр. 9. - Арк. 21. 97. Там само. - Ф. 209. - Оп. 2. - Спр. 1238. - Арк. 1 - 8. 98. Там само. - Ф. 105. - Оп. 2. - Спр. 9. - Арк. 64. 99. Там само. - Арк. 60 зв., 65, 65 зв. 100. Записки декабриста Н.И. Лорера. - М., 1931. - С.221. 101. ЦДІАУК. - Ф. 193. - Оп.1. - Спр.1445. - Арк. 1-2. 102. Там само. - Ф. 64. - Оп.1. - Спр.429. - Арк.115 - 116. 103. Там само. - Ф. 104. - Оп. 2. - Спр. 1. - Арк. 13 зв. - 14. 104. Косарик Д. Братні зорі. - К., 1948. - С. 129. 105. ЦДІАУК. - Ф. 269. - Оп. 1. - Спр. 2913. - Арк. 2 - 2 зв. 106. Там само. - Ф. 105. - Оп. 2. - Спр. 9. - Арк. 186 зв. 107. Там само. - Ф. 192. - Оп. 3. - Спр.2. - Арк. 243. зв. 108. Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1475. - Арк. 10. 109. Там само. 110. Там само. - Спр. 1639. - Арк. 2 зв. 111. ЦДІАУК. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1639. - Арк. 6. 112. Там само. - Арк. 8 зв. 113. Там само. - Ф. 990. - Оп. 1. - Спр. 1766. - Арк. 6. 114. Там само. - Арк. 11 зв. 115. ЦДІАУК. - Ф. 1843. - Оп.1. - Спр. 51. - Арк. 23.

116. Рогава А. Брат поета // Література да хеловнеба (грузинською мовою). - 1949 . - 12 червня. - № 23. 1987 р.

Андрій Фесенко Органи управління та самоуправління Миргородського повіту в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З перших днів існування об'єднання громадян у формі держави з'явились і органи державного управління та самоуправління, на які було покладено обов'язки злагоджувати протиріччя в суспільстві, сприяти організації та самоорганізації громадян, розвитку народного господарства. Історично склалося так, що на кін. ХІХ ст. територія України перебувала в складі Російської імперії, а відтак тут було введено одноманітну для всієї держави систему державного устрою та управління. Т.ч., на сер. XIX ст. було знищено залишки колишнього автономного устрою України. Визначальну роль для формування органів управління та самоуправління на місцях (їх реформування), тобто в губерніях та повітах, відіграли т.з. реформи, проведені в Російській імперії в другій половині XIX ст., зокрема земська реформа та реформа міського самоуправління. Особливу роль відіграла т.з. селянська реформа 1861р.,оскільки вона торкнулась основ тодішнього селянського укладу та спричинила до появи нової станової самоорганізації селян, які складали переважну більшість населення України та Миргородського повіту зокрема. Так, на 1 січня 1896р. населення Миргородського повіту (без міста) складало 160672 жителі, з них 55408 селян та 86067 - колишніх козаків. Беручи до уваги той факт, що до 1905р. Росія була абсолютною монархією і населення фактично не брало участі в державній владі, введення земського та міського самоуправління стало, по-суті, першою виборною структурною ланкою в бюрократичній системі державного устрою Російської імперії. Сама участь місцевого населення у самоврядуванні виявилась в формі т.з. станових представництв, земських установ та органів міського самоуправління. Т.ч., неможливо скласти вірне уявлення про історичні процеси, які відбувались в к. ХІХ - на поч. ХХ ст. в Україні та на Миргородщині, не ознайомившись з державною системою управління і, зокрема, з місцевими органами управління та самоуправління. Тим більше, що на кін. XIX ст. припадають помітні зміни як в самій структурі цих органів, так і в їх повноваженнях. На жаль, в радянський період питанню дослідження органів місцевого управління та самоуправління кінця XIX - поч. XX ст. було приділено надто мало уваги, а класовий підхід заважав навіть тим небагатьом дослідникам об'єктивно поглянути на проблему. Слова В.І.Ульянова (Леніна) про те, що Російська імперія була тюрмою народів автоматично ставили органи управління та самоуправління Російської імперії в розряд реакційних, станових органів з перевагою в них буржуазії та дворянства. Тому основні монографічні дослідження з проблеми системи державної та місцевої влади в Російській імперії кінця XIX - поч. XX ст. побачили світ до жовтня 1917р. Це праці Безобразова "Государство и общество. Управление, самоуправление и судебная власть", Свешникова "Основы и пределы самоуправления", Градовського "Системы местного управлення на Западе Европы и в России", Грибовського "Государственное устройство и управление Российской империи", в яких також вказувалось на всі недоліки тодішньої системи державного та місцевого управління та самоуправління. На жаль, після т.з. "культурної революції" ми маємо нині обмежену можливість користуватися цими справді унікальними виданнями. Органи управління (адміністрація) та самоуправління (станове представництво) Миргородського повіту (кін. XIX - поч. ХХ ст.). 1. Станова організація селян. Станова організація селян як найнижча ланка управління та самоуправління була уодноманітнена в Російській імперії після реформ 60-х рр. XIX ст. Діяла вона лише в межах

волості. Органами станової організації селян були: сільський сход, сільський староста, волосний сход, волосний старшина, волосне правління, волосний суд. Першою і найнижчою ланкою станової організації селян була сільська громада як громадська, адміністративна і господарська одиниця. Сільська громада була створена в державних селах у 1837 р., а з 1861 р. - і в населених пунктах поміщицьких селян, звільнених від кріпосної залежності [1]. В адміністративному відношенні сільська громада становила частину волості. Як одиниця господарська сільська громада, як правило, співпадала з поземельною общиною. Іншими словами, сільська громада складалась з одного великого або декількох дрібних поселень, які користувались спільними сільськогосподарськими угіддями. Зазвичай, територіальні межі громад складались протягом десятків років на основі володіння ними одним поміщиком, тому, фактично, з 1861 р. це становище лише було закріплено офіційно. Декілька сільських громад утворювали волость. Розпорядчим органом сільської громади був сільський сход, який не мав представницького характеру і складався з усіх домовласників, які входили до сільської громади. Участь у сільському сході не передбачала ніякого майнового цензу - в сході брали участь всі домовласники-господарі сім'ї незалежно від віку та статі. Не могли брати участь лише селяни, які знаходились під слідством чи судом за вчинки, які тягли за собою позбавлення всіх особистих прав. Скликався сільський сход сільським старостою, який головував на ньому та слідкував за порядком на зібранні. Функції сільського сходу були адміністративно-господарськими: вибори посадових осіб та облік їх діяльності, призначення виборних на волосний сход, прийом до сільської громади та виключення з неї, розподіл між членами громади мирської землі, розкладка оброку, мирських і казенних повинностей і т.д. [2] Уявлення про сільський сход та питання, що на ньому розглядались, дає опис його Панасом Мирним у романі "Повія": "Крик і ґвалт застала Пріська на майдані коло волості, де зібралась громада. Старшина, засідателі, писар, староста стояли на рундуці і мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходились у купи, гомоніли і знову розходилися. Одні кричали: "Не хочемо так! чого така правда у світі?" Другі розмахували руками і голосно гукали: "Не буде по вашому!" Кожен казав своє, і на майдані стояв такий гомін, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре... [3]. "Ну що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажіть скоріше, бо ще багато зосталося діла кінчати, а вже не рано..." [4]. Ну а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі - недоїмки по збору позаводили...Що його робить, як громада посуде?..." [5]. Сільські сходи та сільські старости повинні були виконувати розпорядження поліції, мирового посередника (інститут існував до 1874р.) та земського начальника (з 1889р.Див. далі). До головних посадових осіб сільського сходу та сільської громади відносився сільський староста як голова та виконавчий орган сходу. Обирався староста сільським сходом терміном на 3 роки. До його компетенції відносилось: нагляд за дотриманням громадського спокою та добропристойності в межах громади; виконання всіх законних наказів та розпоряджень органів влади; нагляд за виконанням угод, укладених між селянами громади; нагляд за виконанням селянами повинностей та сплати податків тощо [6]. В разі здійснення злочину сільський староста проводив попереднє дізнання, затримував винних та охороняв сліди злочину до прибуття поліції чи судового слідчого. За дрібні проступки він мав право піддавати винних таким заходам: - призначення на громадські роботи терміном до 2 діб; - грошовому штрафу до 1 крб.; - арешту терміном до 2 діб [7]. На час виконання своїх обов'язків сільський староста звільнявся від тілесних покарань та всіх натуральних повинностей.

Всі касаційні скарги на дії сільського старости подавались мировому посереднику (до скасування цього інституту в 1874р.) або земському начальнику (з 1889р.). Сільська громада на сільському сході могла обирати на допомогу сільському старості і інших посадових осіб сільського управління: збирачів податків, наглядачів хлібних магазинів, училищ, лікарень, писарі лісових та польових сторожів та ін. Строк їх повноважень також визначався терміном в 3 роки, окрім збирачів податків, яких переобирали щорічно. Т.ч., сільське управління (самоуправління) складалось з сільського сходу, сільського старости та інших посадових осіб, перелічених вище. У деяких випадках на сільському сході головував волосний старшина. Це відносилось до таких випадків як розгляд питань про звіт посадових осіб сільського управління, розгляд скарг на дії цих же посадових осіб, розгляд інших спірних питань життя громади. Всього на 1893 0р. в Полтавській губернії було 2885 сільських громад на 5403 поселення [8]. Тобто, одна сільська громада об'єднувала, в середньому, близько двох поселень селян. Всього ж в губернії на цей час було 362707 селянських дворів (домовласників) [9].Таким чином, якщо взяти середній показник, одна сільська громада об'єднувала близько 125 селянських дворів. Кількість землі, яка припадала на одну душу члена сільської громади по Полтавській губернії становила 1,6 дес. [10]. На одну сільську громаду в середньому припадало 600 дес. землі, а на один селянський двір - 4,8 дес. [11]. В Миргородському повіті на 1896р. проживало 141475 осіб сільського стану (55408 селян та 86067 колишніх козаків), що становило 88% від всього населення повіту. Сільському стану в повіті належало 131978 дес. придатної для обробітку землі [12]. Наступною і останньою ланкою станової організації та управління (самоуправління) селян була волость та органи, які нею управляли. Волосне правління (управління) було введене в Російській імперії в кінці ХVІІІ ст., а в 1837р., за реформою землеволодіння державних селян, було введено волосний сход та його органи. Як волосний сход так і його органи підкорялись тоді палаті державного майна. Відповідно до Положення 1861р. про селян, які вийшли з-під кріпосної залежності, волость ставала адміністративною одиницею станового селянського управління і знаходилась з 1874р. у віданні повітового по селянських справах присутствія, а з 1889р. - у віданні земських начальників [13]. Територіально волость складалась із суміжних селянських громад та поселень (хуторів).Число жителів визначалось від 300 до 2000 осіб чоловічої статі. В Миргородському повіті в кінці XIX ст. було 16 волостей [14] (див. Додаток). Волосне управління (самоуправління) складали такі органи: 1. Волосний сход. 2. Волосний старшина з волосним правлінням. 3. Волосний селянський суд. Волосний сход складався з виборних сільських та волосних посадових осіб (волосний старшина, його помічники, сільські старости, збирачі податків, засідателі волосних правлінь, судді волосного суду) та з селян, які обирались від кожного поселення волості, по одному від кожних 10-ти дворів. До повноважень волосного сходу відносились: вибори посадових осіб, всі господарські та громадські справи волості, заходи громадської опіки та допомоги, заснування волосних училищ, розкладка волосних зборів, розгляд справ по скаргах до волосного правління, обрання гласного в земське зібрання (кандидата на посаду гласного до 1906 р). Волосний сход був легітимним за участі в ньому волосного старшини та не менше 2/3 селян, які мали голос на сході. Рішення приймались простою більшістю голосів [15]. Розгляд справ на волосному сході проходив таким же порядком, як і на сільському, описаному вище П.Мирним. Волосний старшина був головним начальником в межах волості та головною посадовою особою селянського самоуправління і відповідав за дотримання порядку і спокою у волості. Посада волосного старшини була створена відповідно до Положення 1861 р. і

вважалась виборною. Обирався волосний старшина із селян волості на волосному сході терміном на 3 роки. Окрім цього, його повинен був затвердити на посаді земський начальник (до 1889 р. мировий посередник). Достроково звільнити волосного старшину із займаної посади міг повітовий з'їзд (земських начальників). До компетенції волосного старшини відносились як питання поліцейські, так і громадсько-господарські, куди входило: оголошення законів та розпоряджень уряду, нагляд за дотриманням паспортних правил та судових вироків, застосування заходів для затримання винних, скликання та розпуск волосних сходів, виконання рішень сходів, нагляд та контроль за нижчими посадовими особами волосного правління, контроль за виконанням повинностей, контроль за належним станом утримання шляхів сполучень та інші питання [16]. Як і сільський староста, волосний старшина мав право накладати на винних селян адміністративні стягнення: штраф до 1 крб., призначення на громадські роботи, арешт терміном до 2 діб [17]. До волосного правління входили волосний старшина, всі сільські старости та збирачі податків. Це був контрольно-дорадчий орган і колегіально приймав рішення стосовно деяких фінансових справ. Але в основному всі рішення приймались волосним старшиною одноосібно. Одним з органів волосного селянського управління був волосний селянський суд. До 1889 р., на основі Положення 1861р., для утворення волосного суду щорічно обирались волосним сходом від 4 до 12 суддів, які повинні були беззмінно або почергово виконувати свої обов'язки. В присутствії суду повинно було бути не менше 3 чол. для того, щоб суд міг приймати рішення. Від 1889 р., з введенням інституту земських начальників, повітовим з'їздом (земських начальників) призначався голова волосного суду. Три судді волосного суду обирались волосним сходом. Строк повноважень всіх чотирьох визначався терміном в 3 роки та обмежувався віковим цензом в 30 років (тобто суддею міг стати кандидат, якому виповнилось 30 років) [18]. Як подають деякі дослідники, волосний суд вирішував дрібні цивільна й кримінальні справи за своїм моральним переконанням, "по совісті" й часто використовував українське звичаєве право [19]. Однак, закон чітко визначав, які справи міг вирішувати волосний суд: 1. Всі спірні питання та тяжби між селянами, якщо сума не перевищувала 100 крб. 2. Незначні проступки в межах волості, які скоїли особи одного стану. Покарання, які міг призначати волосний суд, були такими: 1. Громадські роботи терміном до 6 днів. 2. Штраф розміром до 3 крб. 3. Арешт терміном де 7 діб. 4. Тілесні покарання до 20 ударів різками [20]. Касація на рішення волосного суду могла подаватись: до 1866р. - баз касацій, у 18661874 рр. - з'їзду мирових посередників, у 1874-1889 рр. - повітовому по селянських справах присутствію, з 1889 р. - повітовому з'їзду (земських начальників). Таким чином, з 1861р. в Миргородському повіті, як і в усій Російській імперії, було введено одноманітну станову організацію селян. Однак, як законодавчо, так ще більше на практиці, селянське самоуправління було дуже обмеженим. Неабияку роль в цьому відігравав сам менталітет селянина, який у повсякденному житті, а тим більше у відношенні до громадських справ користувався приказкою: "Моя хата скраю". Якщо говорити про сільські та волосні сходи, то селяни дуже неохоче брали в них участь, а ті, хто приходив на них - вели себе пасивно, вважаючи, що ніяких серйозних питань там вирішено не буде. Священик з с. Верещак Кременецького повіту Волинської губернії залишив на початку 90-х рр. XIX ст. з цього приводу цікаві спостереження: "Народ дуже мало цікавиться мирськими справами, хороший господар дуже рідко з'являється на сход, дуже добре знаючи, що користі від нього мало" [21]. Про відношення селян до самоуправління яскраво сказано у романі

П.Мирного "Повія": "...Та що той мир - сотня-друга бідноти? Що вони пороблять, коли багатирі затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Беріть, скажуть, землю, тільки не ждіть від нас ніякої помочі. Досі ми і тим, і другим громаді служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нічого не знаю!..." [22] і далі Панас Мирний наводить слова одного із посадовців сільського управління (збирача податків): "Мир?! Ти знаєш, що твій мир у нас в руках? Отут у жмені сидить! Схочемо - пустимо жити, схочемо - задавимо. Що твій мир? Уже коли на мир пішло, то ми твій мир і в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..." [23]. Зрозуміло, що при пасивній участі селян у сільських та волосних сходах, та ще й якщо на сході були присутні сільський староста, волосний старшина чи волосний писар, можна легко було домогтися прийняття необхідного чиновникам рішення. Підчас траплялося, що присутні на сході навіть не знали, які питання виносяться на розгляд. При цьому враховуючи те, що ці питання могли торкнутися долі кожного із членів громади. Зрозуміло, наслідками таких процесів були процвітання беззаконня та посадових зловживань. Безправним та беззахисним український селянин почувався не тільки у відносинах з адміністративними органами села й волості, а в ще більшій мірі перед волосним судом. Знову ж таки, у своєму романі "Повія" П.Мирний описує факти несправедливих рішень волосного суду в результаті підкупу чи дачі хабарів посадовим особам волосного правління чи суддям. "Пріська послухалася і пішла жалітися на Грицька (збирач податків. Прим. автора). Хоч на суді і виявилося, що Грицько плів ті нісенітниці, тільки Грицька не обвинуватили. Чутка ходила, що він вечеряв з суддями у шинку [24]. "Ви чому не платите подушного? - гукнув той (старшина)... У чорну їх! - рішив старшина. Десятники повели всіх у чорну..." [25]. Інший випадок, описаний там же: "Гаразд! Усе буде гаразд. Я напишу від його розписку, що він зазичив, буцім у мене. Приставимо в суд. Як заплатити буде нічим суд і накаже: одслужити дочці. От ти так і здихаєшся..." [26]. Таким чином, хабарі стали звичним явищем у відносинах між селянами та представниками місцевих органів управління. У річному звіті за 1898р. подільський губернатор зазначав: "Потяг виборних до задоволення, перш за все, власних вигод... доведений до нестерпних розмірів і є головним недоліком громадських селянських установ" [27]. Отже, в результаті зосередження, як правило, сільської влади в руках декількох осіб, недостатня плата за службу, відсутність правового забезпечення та чіткого громадського та адміністративного контролю за посадовими особами приводили до того, що пересічний селянин почувався в значній мірі безправним та беззахисним, був пасивний у вирішенні громадських, мирських справ. 2. Станова організація дворян. Початки формування станової організації дворян сягають ХVІІІ ст. 21 квітня 1785р. Катерина II видала законодавчий акт - "Жалувану грамоту дворянству" [28]. Саме цей документ офіційно регламентував права та привілеї дворянства. До кінця XIX ст. ці права було розширено та регламентовано більш конкретно. Офіційно це мотивувалось тим, "чтобы российские дворяне и ныне, как и в прежнее время, сохраняли первенствующее место в предводительстве ратном, в делах местного управления и суда, в распространении примером своим правил веры и верности и здоровых начал народного образования" [29]. По-суті, за весь час свого існування дворянство перетворилось на закриту касту осіб, які мали значні привілеї та володіли чималими земельними територіями. Всередині самого дворянського стану існував поділ на дворянство спадкове та особисте. Більш привілейованим, безперечно, було дворянство спадкове. Особистий дворянин навіть не міг передати свій стан своїм дітям. Оскільки особисте дворянство лише користувалося особистими правами спадкового, але не могло брати участі у дворянському самоуправлінні, то далі мова піде лише про спадкове дворянство. Отже, спадкові дворяни кожної губернії, в разі володіння ними нерухомим майном, вносились до родословної книги, яка велась дворянським депутатським зібранням і

зберігалась в архіві дворянського зібрання. Спадкові дворяни губернії, занесені до родословної книги, складали окрему дворянську громаду. Загальноімперської дворянської корпорації не існувало. Станова організація дворян обмежувалась територією повіту та губернії. Дворянське станове самоуправління поділялось на такі ланки: 1. Губернське дворянське зібрання. 2. Губернський предводитель дворянства. 3. Дворянське губернське депутатське зібрання. 4. Повітове дворянське зібрання. 5. Повітовий предводитель дворянства. В губернських дворянських зібраннях могли брати участь всі спадкові дворяни губернії. Для участі особи дворянського стану в постановах губернського зібрання, повинні були бути виконані такі умови: внесення в родословну книгу володіння в губернії нерухомим майном; досягнення громадянського повноліття (21 рік для дворян); чин, як мінімум, 14 класу, російський орден або закінчення курсу в вищому чи середньому навчальному закладі [30]. Додатково, для участі у голосуванні по виборах дворянства, необхідно було володіти майновим цензом. Для Миргородського повіту ценз встановлювався розміром в 150 десятин землі або володіння іншим майном вартістю не нижче 15000 крб. [31]. Дворяни, які на дійсній службі отримали звання генерала або чин дійсного статського радника та отримали пенсію або оренду в розмірі не нижче 900 крб., могли брати участь у виборах дворянства незалежно від майнового цензу. У голосуванні також могли брати участь дворяни, які не володіли повним майновим цензом, але лише через уповноважених. Це були т.з. малопомісні дворяни, яких було багато в Полтавській губернії та на Миргородщині зокрема. Для них встановлювалась норма володіння (для Миргородського повіту) не менше 7,5 дес. землі. Як правило, малопомісні дворяни колись і володіли повним майновим цензом, але внаслідок розорення та боргів ставали малопомісними. Губернське дворянське зібрання скликалось один раз на три роки (окрім надзвичайних) у грудні-січні місяці і тривало до 15 днів. Перед губернським зібранням проводились: 1. З'їзд депутатів (обраних на повітових дворянських зібраннях) для ревізії звітів по дворянській казні. 2. Попереднє зібрання повітових предводителів дворянства та членів депутатського зібрання, які розглядали повітові списки дворян та заяви дворян, які не могли з'явитись на вибори дворянства. Губернське зібрання відкривалось губернатором, після чого той, після приведення всіх до присяги, повинен був покинути зібрання, навіть якщо він був місцевим дворянином і мав право брати участь у зібранні. Губернське зібрання розглядало такі питання та приймало по них відповідні рішення: 1. Клопотання різного характеру, подані дворянами. 2. Майнові права та майнові справи дворян. 3. Обрання посадових осіб дворянства. Серед посадових осіб дворянського губернського зібрання, зібрання обирало кандидата на губернського предводителя дворянства, секретаря дворянського зібрання, засідателів у дворянську опіку та ін. Всі вони, за виключенням кандидата на губернського предводителя, затверджувались губернатором. Для обрання губернського предводителя дворянське зібрання обирало двох кандидатів, одного з яких імператор і затверджував на посаді. Інших кандидатів на виборні посади представляли повіти, по дві кандидатури від кожного. Рішення по всіх питаннях приймались простою більшістю голосів. Губернський предводитель дворянства був другою особою в губернії після губернатора. По всіх справах дворянства він міг безпосередньо звертатись до губернатора та міністра внутрішніх справ. Окрім цього, самі посади предводителів виконували подвійну

функцію. По-перше, це завідування внутрішніми справами дворянського стану, а по-друге, вони самі були органами загальної адміністрації (див. далі про повітових предводителів дворянства). Предводителі обов'язково входили в склад присутствій. Від них, у великій мірі, залежало призначення на посади в органах влади, а в дореформенний період самі дворянські зібрання, по вибору, пропонували на призначення на ті чи інші адміністративні посади в губернії тих чи інших осіб. Як говорилось в законодавстві, на предводителів дворянства як на органи дворянського самоуправління, покладено "попечение о пользах дворянства и охранение в сѐм сословии благоустройства и порядка". Завідували вони і дворянською казною. Губернський предводитель дворянства за посадою належав до ІV класу табеля про ранги і всі посадові злочини їх розглядались першим департаментом Сенату. Дворянське губернське депутатське зібрання складалося з губернського предводителя дворянства та депутатів, які обирались від кожного повіту, по одному депутату від повітового дворянства. Дворянське депутатське зібрання вело формулярні списки осіб, які служили по виборах дворянства, видавало дворянам свідоцтва про дворянство та вело родословну книгу губернії. Депутатське зібрання знаходилось в підпорядкуванні Сенату по департаменту герольдії і підлягало нагляду губернатора [32]. Не останню роль в становій організації дворянства відігравали повітові дворянські зібрання та повітові предводителі дворянства. Повітові дворянські зібрання скликались також один раз на 3 роки (крім надзвичайних) у вересні-жовтні місяці. Їх завданням була перевірка списку дворян повіту, тобто тих, хто мав право брати участь у дворянських зібраннях та виборах дворянства. Також зібрання обирало депутата для ревізії звіту про використання дворянської казни, а малопомісні дворяни на цих же зібраннях призначали своїх уповноважених на губернське дворянське зібрання. Вибори на посади по повітовому дворянському самоуправлінню проводились окремо по кожному повіту, але не на повітовому дворянському зібранні, а в губернському дворянському зібранні. На практиці це відбувалося так: перед закриттям губернського дворянського зібрання, в самому приміщенні губернського зібрання окремо збирались дворяни Миргородського повіту. Там і обирались повітовий предводитель дворянства, депутат дворянського зібрання, секретар повітового дворянського зібрання і інші посадові особи а також обирались два кандидати, які пропонувались губернському дворянському зібранню для обрання їх на посади по дворянських виборах в губернському зібранні. Всі посадові особи повітового дворянського самоуправління обов'язково затверджувались губернатором. Повітовий предводитель дворянства, як і губернський, був досить важливою особою в повіті і турбувався не лише внутрішніми справами повітового дворянства. Він ще в більшій мірі ніж губернський був органом загальної адміністрації. Особливо ця роль посилилась після реформ 60-х рр. XIX ст. Закон від 12 липня 1889 р. про земських начальників передав в руки повітового спадкового дворянства судово-адміністративну владу в повіті (див. далі про земських начальників), а Положення від 12 червня 1890 р. про земські установи відвело їм головну роль в земствах. Адже саме повітовий предводитель дворянства подавав на затвердження губернатору список кандидатів (із спадкових дворян) у земські начальники. Він же головував у повітовому земському зібранні, а губернський предводитель - у губернському земському зібранні. Частими були й випадки, коли повітовий предводитель дворянства очолював ще й повітову земську Управу (див. Додаток. Голови земських зібрань, голови земських Управ). Повітовий предводитель дворянства не перебував у підпорядкуванні губернського предводителя, всі справи дворянства в межах повіту вирішував одноосібно. Він же завідував та ніс повну відповідальність за дворянську казну. Отже, дворянство займало провідну роль в становій структурі Російської імперії. Воно ж було основним органом загального адміністративного управлінського апарату держави.

Крім того, що ця традиція склалась історично, сам уряд сприяв законодавчому закріпленню привілейованого становища дворянства як в органах управління, так і самоуправління. Окрім згаданого вище закону про земських начальників, яким спадковому дворянству повіту передавалась судово-адміністративна влада, Положення 1890 р. про земські установи повністю закріпило панівне становище дворян у земствах. Це виявилось не тільки в законодавчому закріпленні за повітовим предводителем дворянства місця голови повітового земського зібрання, а й в закріпленні за дворянами найбільшого комплекту гласних у земському зібранні. Таким чином, навіть в органах самоуправління повністю зберігалась перевага дворян. З іншого боку, місця предводителів дворянства займали, як правило, розумні, досвідчені люди, які отримали прекрасну освіту і могли принести користь суспільству [33]. Інша справа, як співвідносились їхні турботи про свій стан з турботами стосовно інших станів. Всього на Миргородщині на 1896 р. дворянський стан нараховував: у м. Миргороді 284 дворянина; у Миргородському повіті (без міста) - 945 дворян. Всього - 1229 дворян, що складало 1,4 % від всього населення міста та повіту разом взятих [34]. 3. Адміністративно-судові органи управління повіту, структура та повноваження. Адміністративні органи управління повіту розподілялись на поліцейські та адміністративно-судові. По-суті, вони виконували схожі функції по охороні громадського спокою, але мали різні повноваження та різну структуру. Найбільш розгалуженою була структура поліції. Очолював поліцейську вертикаль повіту справник. Посада справника була встановлена в Російській імперії в 1775 р. і до 1862 р. він називався капітан-справником. До 1862 р. капітан-справник обирався на посаду повітовим дворянством на три роки, а після 1862 р. призначався губернатором. 3 1889 р., з виключенням з повітових поліційних управлінь засідателів, справники стали органами одноосібними. Справник та його помічник утворювали повітове поліційне управління і перебували в прямому підпорядкуванні губернатора. До компетенції повітового поліційного управління відносилось: 1. Нагляд за виконанням законів, охорона безпеки, громадського спокою та належного підкорення владі. 2. Виконання обов'язків по справах судового відомства. 3. Виконання обов'язків по справах казенного управління, військового відомства та громадського господарства [35]. Як говорилось вище, справника та його помічника призначав та звільняв губернатор, причому незалежно від правил відповідності чинів з класом посади. Справник зобов'язаний був спостерігати за охороною громадської безпеки та виконанням всіма вірнопідданського обов'язку. Він також був головою повітового розпорядчого комітету та головою повітового відділення опіки над тюрмами. В безпосередньому підпорядкуванні справника та повітового поліційного управління перебував становий пристав. Повіт був розділений на т.з. стани, на чолі яких стояли станові пристави (тобто приставлені до стану). Фактично, на плечі станових лягали основні поліцейські функції. Та й сама схема безпеки в повіті та губернії визначалась такою формулою: становий охороняє безпеку, справник слідкує за безпекою, губернатор відповідає за безпеку перед урядом. Призначались, переводились та звільнялись станові пристави губернським правлінням. Повітове дворянство обирало на ці посади кандидатів, переважно з місцевих дворян, які володіли в межах повіту чи губернії нерухомим майном. Становий повинен був виконувати розпорядження повітового поліційного управління та безпосередньо охороняти безпеку, спокій та порядок в своєму стані. Він повинен був припиняти всілякі сварки, бійки, буйства та безчинства, спостерігати, щоб не було скоєно

заборонених законом дій та вчинків, у встановлений час доповідав поліційному управлінню про види на врожай зернових і трав та про закінчення збирання пшениці з полів [36]. Скарги на дії станових приставів подавались справнику в триденний термін. Для допомоги становому приставу в 1878 р. було введено нижній чин повітової поліції - урядника. Урядники поділялися на піших і кінних і перебували в безпосередньому підпорядкуванні станового та виконували його розпорядження і накази. Найнижчий ланками поліції були соцькі та десяцькі, які перебували у підпорядкуванні урядника. У віданні соцького було від 100 до 200 сільських дворів, у віданні десяцького - від 10 до 30. Відповідно до законодавства, кандидатів на посаду соцьких та десяцьких щорічно, із числа досить благонадійних селян, обирали сільські сходи. Кандидата в соцькі (від чого пішла і назва) обирали від кожних 100 дворів, а десяцького - від 10. Потім повітове поліційне управління призначало цих кандидатів на відповідні посади. На управління було покладено і обов'язки та повноваження звільнення або відсторонення від посади та передача в руки правосуддя того чи іншого соцького чи десяцького. До повноважень соцького та десяцького відносилось дотримання порядку під час богослужіння, нагляд за дотриманням порядку та чистоти в населених пунктах, чистоти води в річках, прийняття протипожежних заходів, нагляд за дотриманням порядку під час торгівлі та продажу тільки якісної продукції. Також вони повинні були доповідати становому приставу чи уряднику про знайдені мертві тіла, про божевільних, крадіїв чи бандитів, взагалі про всі надзвичайні події в межах своєї території [37]. Такою була структура поліційного апарату повіту. До того ж, в населених пунктах повіту поліційні функції виконували волосні старшини та сільські старости, які зобов'язані були затримувати злочинців, охороняти сліди злочину та речові докази, проводити попереднє дізнання. Але, як визнавали самі творці законодавчих актів про поліцію, поліційні установи не були поставлені в "гармонию ни с судом, ни с органами общественных учреждений, всесословных и сословных" [38]. Не менш важливу роль в системі адміністративного управління повіту відігравали органи адміністративно-судові. До них відносились земські начальники та повітовий з'їзд (земських начальників). Посада земського начальника була введена в дію Законом про земських начальників від 12 липня 1889р. і проіснувала до 1917р. [39]. Відповідно до цього закону земський начальник був головою адміністративно-судової влади на селі. Одночасно із введенням інституту земських начальників було скасовано деякі інші посади та введено нові. Наприклад, було скасовано посади дільничних та додаткових мирових суддів, повітові та губернські по селянських справах присутствія. Натомість, було введено інститут почесних мирових суддів, повітові з'їзди та губернське присутствіє. До земських начальників перейшли функції мирових суддів. На земських начальників було покладено обов'язки піклування над господарським благоустроєм та моральним процвітанням селян в межах своєї дільниці і по предметах відомства сільських та волосних сходів. Під час відсутності повітового справника чи станового пристава земський начальник виконував всі обов'язки поліційної влади як по збереженню безпеки та громадського спокою та порядку, так і по запобіганню злочинів та проступків. Він мав право керувати не тільки і волосними старшинами та сільськими старостами, а й урядниками, соцькими та десяцькими. Як зазначалось вище, земським начальникам було передано функції мирових суддів, тобто в їх руки була передана система спрощеного судочинства для розгляду незначних цивільних позовів (розміром до 500 крб.) та дрібних кримінальних злочинів. Покарання, які міг накласти земський начальник за незначні кримінальні злочини та проступки, могли

бути такими: зауваження, догана, штраф розміром до 300 крб., арешт терміном до 3 місяців, ув'язнення терміном до 1,5 року тощо [40]. Якщо засуджений не міг заплатити штраф, покарання замінювалось на арешт чи ув'язнення. Характерно, що всі рішення по таких справах земський начальник приймав одноосібно. Фактично, в галузі суду його влада стосовно селян була необмеженою. Касаційні скарги могли подаватись повітовому з'їзду (земських начальників) та губернському присутствію. Законом від 15 червня 1912р. інститут мирових суддів був поновлений, а відтак формально земські начальники втрачали частину своїх повноважень. Відповідно до Закону про земських начальників, повіт ділився на декілька дільниць. На чолі кожної з них і був поставлений земський начальник. В кожному повіті було не менше 6ти дільниць, а отже і не менше 6-ти земських начальників. Постанови земських начальників, як зазначалось вище, могли підлягати оскарженню в повітовому з'їзді або губернському присутствії. Але деякі постанови їх не підлягали ніякому оскарженню: 1. Постанови, що стосувались адміністративно-каральних функцій земського начальника. 2. Затвердження та доповнення списку питань, які виносились на обговорення волосного сходу. 3. Затвердження на посадах волосних старшин та волосних суддів. 4. Звільнення волосних та сільських писарів. 5. Арешт та ув'язнення селян, які підлягали засланню за громадським присудом. 6. Затвердження на посадах польових сторожів [41]. При провадженні адміністративних справ земський начальник користувався правилами, які були встановлені для мирових посередників. Про ту виключно важливу роль, яку відігравали земські начальники у командноадміністративному апараті Російської імперії говорила і сама система підбору людей на ці посади. Особи, які мали право заступати, тобто бути кандидатами на посаду земського начальника, поділялись на дві категорії: І категорія. 1. Особи, які прослужили в губернії не менше 3 років на посаді предводителя дворянства. Від них не вимагалось ніякого цензу. 2. Дворяни, які закінчили курс в одному із вищих учбових закладів імперії або прослужили в губернії не менше 3 років на посаді мирового посередника, мирового судді, члена селянського присутствія. При цьому вони, їх дружини чи батьки повинні були володіти в межах повіту на правах власності землею в розмірі не менше 1/2 цензу для безпосередньої участі у земських виборах гласних (для Миргородського повіту це 75 дес. землі) або іншим майном, оціненим не менше ніж в 7500 крб. (для Миргородського повіту). II категорія. 1. Особи, які володіли не менше ніж подвійним майновим цензом для участі в земських виборах (для Миргородського повіту 300 дес. Землі) або володіння іншим майном вартістю не менше 30000 крб.) та відносно низьким освітнім цензом (закінчення курсу в середньому навчальному закладі в поєднанні з класним чином). 2. Особи, які володіли в повіті лише садибою або дворищем, але які за освітнім та службовим цензом проходили під умови для осіб першої категорії [42]. Загальні умови для осіб-кандидатів обох категорій були такими: віковий ценз не нижче 25 років та належність до спадкового, притому місцевого дворянства. Всі кандидати на посаду земського начальника, до якої б категорії вони не належали, вносились до списку, який складав повітовий предводитель дворянства. Цей список подавався губернатору, і вже він, за результатами наради з губернським та повітовими предводителями дворянства та їх рекомендаціями, вибирав по одному кандидату на кожну вакантну посаду і продавав цей список на затвердження міністру внутрішніх справ. Міністр

внутрішніх справ міг або затвердити кандидата, або на власний вибір із попереднього списку кандидатів призначити земського начальника. Звільнення з посад земських начальників також належало до компетенції міністра внутрішніх справ, за поданням губернського присутствія. Таким чином, судово-адміністративна влада на селі зосереджувалась в руках тільки спадкового, місцевого дворянства. А всі умови і застереження для кандидатів на посаду земських начальників ще більше унеможливлювали призначення на ці посади осіб випадкових або малозаможних, хоча б вони і належали до спадкового дворянства. Під великий контроль земських начальників потрапили і волосні та селянські органи самоуправління та волосні суди. Позитивну роль земських начальників можна відзначити в тому, що на ці посади призначались особи місцеві, які в переважній більшості випадків добре знали місцеві проблеми та специфіку їх вирішення. Другою інстанцією інституту земських начальників був повітовий з'їзд, який замінив як повітові по селянських справах присутствія, так і з'їзди мирових суддів. Скликалися повітові з'їзди, як правило, один раз на рік повітовим предводителем дворянства, який і головував на ньому. Окрім того, що повітовий з'їзд виступав як касаційна та контролююча інстанція стосовно дій земських начальників, він був вищою інстанцією по відношенню до волосних суддів. Відповідно до своїх повноважень, в повітовому з'їзді функціонувало два присутствія: адміністративне та судове. До складу адміністративного присутствія входили: голова з'їзду (повітовий предводитель дворянства), всі земські начальники повіту, справник, голова повітової земської управи. До складу судового присутствія входили: голова з'їзду (повітовий предводитель дворянства), повітовий член окружного суду міських суддів, земські начальники (входять в склад присутствія по черзі) [43]. В розпорядчих засіданнях з'їзду брали участь всі члени обох присутствій. Щорічно повітовому з'їзду земські начальники подавали звіт про свою діяльність. Останньою ланкою в системі адміністративно-судового управління на селі було губернське присутствіє, яке замінило губернське по селянських справах присутствіє. До його складу входили: голова (губернатор), віце-губернатор, губернський предводитель дворянства, місцевий прокурор або його товариш та два постійних члени. По справах адміністративних в роботі присутствія брали участь управляючий казенною палатою і державного майна та голова губернської земської управи, а по справах судових - голова або член місцевого окружного суду. Два постійні члени присутствія обирались губернатором, за нарадою з губернським предводителем дворянства, з числа місцевих дворян, які відповідали вимогам, аналогічним до тих, які ставились до кандидатів на посаду земських начальників. На губернатора та губернське присутствіє було покладено всі контролюючі та розпорядчі дії стосовно земських начальників. Присутствіє слідкувало за належним виконанням земськими начальниками своїх обов'язків, а губернатор давав розпорядження щодо застосування законодавчих актів. Перед губернським присутствієм земські начальники несли відповідальність по дисциплінарному провадженню, тобто за службові зловживання та дрібні проступки. Звільнялись з посади земські начальники також за поданням губернського присутствія. Подекуди в повітах та губерніях проводились т.з. з'їзди земських начальників, які не були передбачені законодавством, але на яких вирішувались спільні проблеми в діяльності земських начальників. Земське самоуправління повіту (кін. XIX - поч. XX ст.). Безперечно, однією з найбільш повних та послідовних серед реформ, проведених царизмом в 60-х рр. XIX ст. в Російській імперії, була земська реформа або введення земств. 3важаючи на аграрний характер Російської імперії сер. XIX ст. та особливу роль селянства,

виключну роль відіграла і земська реформа, оскільки вона торкалась основ тодішнього сільського укладу. Тому й не дивно, що земства звернули на себе увагу істориків з перших років свого існування. Цим дослідженням було присвячено багато нарисів, статей, монографічних досліджень. Виходили цілі ювілейні збірники статей до 10-ти, 20-ти річчя з часу введення земських установ. Як ми знаємо, земства були ліквідовані в зв'язку з більшовицьким переворотом жовтня 1917 р. та повсюдним встановленням радянської влади. З цього часу питання дослідження земств опинилося в цейтноті. Врешті-решт до земств було "прикріплено" табличку "буржуазних установ". Такий самий ярлик отримала і наука, яка предметне займалась їх дослідженням - краєзнавство. Наприклад, В.І.Ульянов так охарактеризував земську реформу та діяльність земських установ: "3емская реформа была одной из тех уступок, которые отбила у самодержавного правительства волна общественного возбуждения и революционного натиска" [44]. І далі: "Земство с самого начала было осуждено на то, чтобы быть пятым колесом в телеге русского государственного управления, колесом, допускаемым бюрократией лишь постольку, поскольку еѐ всевластие не нарушалось, а роль депутатов от населения ограничивалась голой практикой, простым техническим исполнением круга задач, очерченных все тем же чиновничеством" [45]. Саме така оцінка земств вирішила подальшу долю дослідження їх структури, повноважень та діяльності. Основні монографії та дослідження земських установ припадають на дореволюційний період. 3окрема, ґрунтовними стали дослідження Б.Веселовського, якого і нині вважають великим фахівцем в галузі земської справи, а його багатотомна "История земства" стала справжньою енциклопедією земської справи. Історію земських установ Полтавщини досліджував Ф.Щербина. На початку XX ст. вийшло декілька томів його "Истории полтавского земства". Беззаперечно, одним із найбільших дослідників земських установ на Україні був історик земств та кооперативного руху О.Моргун. Йому належить авторство таких відомих та ґрунтовних праць як "Земство на Україні: недоцінений осередок українства", "Українські діячі в земствах". Значний внесок у справу дослідження земських установ зробили своїми працями О.Боголепов "Деятельность земства. Крестьянская Россия", С.Пушкарьов "Очерк истории земского самоуправления в России". На жаль, всі вказані вище роботи, як і праці О.Моргуна, вийшли за кордоном, були та й зараз є недоступними для широкого кола українських дослідників. Однак, загальним для цих робіт є неупереджений, об'єктивний погляд на роль земств в українському суспільстві. Так, згаданий вище О.Моргун писав так: "3емське самоврядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному, економічному й культурному житті України кінця XIX ст." [46]. Як відомо, земські установи були введені Положенням від 1 січня 1864 р. в 33-х європейських губерніях Росії, в тому числі і в Полтавській губернії [47]. В Миргородському повіті перше земське зібрання було відкрите 17 серпня 1865 р. Всього ж від повіту до земського зібрання було обрано 38 гласних [48]. Першим головою земського зібрання та головою повітової земської Управи було обрано графа М.Е.О'Рурка. До кінця століття, враховуючи досвід діяльності земських установ, Положення про земства було змінене.12 червня 1890р. вводилось в дію нове Положення про земські установи, яке, з невеликими змінами та доповненнями, проіснувало до 1917р. Основні завдання, які стояли перед земськими установами, були такі: 1. Відання місцевими губернськими і повітовими земськими повинностями, грошовими і натуральними. 2. Відання капіталами і іншим земським майном. 3. Опіка про забезпечення продовольчих запасів та надання допомоги малоімущим. 4. Утримання шляхів та шляхових споруд. 5. Відання земським страхуванням. 6. Утримування земської пошти.

7. Відання земською медициною та іншими благодійними закладами. 8. Відання закладами народної освіти. 9. Сприяння розвитку торгівлі, промисловості, землеробства. 10. Інші завдання [49]. Розглянемо структуру земських органів повіту та порядок представницьких органів земства.

формування

1. Земські вибори. Відповідно до Положення про земські установи від 12 червня 1890р., основними органами земств були земські зібрання та земські Управи. Земське повітове зібрання складалося з гласних, які обирались повітовими виборчими зібраннями та волосними сходами. Вибори гласних до земських зібрань відбувались кожні 3 роки. За 4 місяці до виборів в Полтавських губернських відомостях друкувались повні списки осіб, які мали право брати участь у виборчих з'їздах та зібраннях. До цих списків вносились обидва види нерухомого майна (земля та інше майне) та терміни володіння ними в повіті чи губернії. Списки складались повітовою земською Управою та подавались губернатору. Самі вибори відбувались в декілька етапів, носили цензовий характер і проходили окремо по станах: дворянському, селянському та стану дрібних власників. Вибори гласних від сільських громад (від сільського стану) відбувались в декілька етапів. Спочатку на сільських сходах обирали виборних (інша назва - уповноважені) до волосного сходу. Виборні обирались з селян кожного поселення волості, по одному від кожних 10-ти дворів. Потім на волосному сході виборних, який скликав та на якому головував волосний старшина, обирали по одному гласному (кандидата в гласні) від кожної волості. Положення 12 червня 1890 р. визначало кількість гласних, які обирались від сільських громад у Миргородському повіті, числом в 9 осіб [50]. До Указу царя від 5 жовтня 1906 р. діяв порядок, при якому губернатор сам затверджував передбачений розкладом комплект гласних від сільських громад, на власний розсуд. Від 5 жовтня 1906р. почало діяти правило, згідно з яким вибраним кандидатам в гласні від сільських громад надавалось право самим визначати комплект гласних. Для цього обрані волосними сходами кандидати в гласні від сільський громад скликались повітовим предводителем дворянства. Він пояснював присутнім порядок роботи зібрання та пропонував обрати із складу присутніх голову зібрання [51]. В усьому іншому порядок обрання гласних відповідав порядку обрання гласних в земських виборчих зібраннях (тобто, голосування шарами та визначення обраних гласних за більшістю поданих голосів. Прим. автора). Ті з пропонованих кандидатів у гласні від сільських громад, хто не ставав гласним, зараховувались кандидатами в гласні і замінювали гласного в разі його вибуття. Строки проведення виборів гласних від сільських громад визначались губернатором за поданням повітової земської Управи. Ще одне нововведення, яке не було внесене до Положення про земські установи 1890 р., торкалось участі селян у земських виборах по інших виборчих зібраннях (тобто від інших станів. Прим. автора). Указом царя від 5 жовтня 1906 р. селянам, які володіли необхідним цензом, дозволялось брати участь у виборчих з'їздах дрібних власників незалежно від їх участі у виборах гласних від сільських громад на волосних сходах [52]. Найбільшою квотою на обрання гласних земства володіли дворяни, які брали участь у виборах по першому виборчому з'їзду. Однак і вони обирали своїх представників не прямо, а через уповноважених. На перший виборчий з'їзд, термін проведення якого також визначав губернатор за поданням повітової земської Управи, прибували всі особисті та спадкові дворяни повіту. На цьому з'їзді, під головуванням повітового предводителя дворянства, дворяни обирали уповноважених на своє земське виборче зібрання. Кількість уповноважених, які підлягали обранню, вираховувалась таким чином: загальна кількість землі або іншого нерухомого

майна всіх, хто прибув на з'їзд, ділилась на повний ценз, який давав право напряму брати участь у виборах гласних по другому виборчому зібранню. Отримане від ділення число і давало кількість уповноважених, яких необхідно було обрати [53]. Потім на земському виборчому зібранні під головуванням повітового предводителя дворянства уповноважені обирали 18 гласних від першого виборчого зібрання (для Миргородського повіту) [54]. Виборче зібрання було легітимним за участі в ньому уповноважених в кількості не менше ніж 2/3 від кількості гласних, які підлягали обранню, тобто не менше 12 осіб [55]. Обрання відбувалось шляхом подачі шарів (куль) за того чи іншого кандидата. Голосування було таємним. Обраним вважався кандидат, який набрав більше голосів "за" ніж "проти". При умові набрання позитивної кількості голосів більше ніж 18-ма кандидатами, обраними вважалися ті, хто набрав більше голосів, тобто діяв принцип рейтингу. Інші зараховувалися кандидатами в гласні і у випадку вибуття гласного його замінював перший по рейтингу кандидат у гласні. Найменшу кількість гласних обирав стан дрібних власників, та не дивлячись на це, для цього стану було передбачено найбільш складну процедуру обрання гласних. На другий земський виборчий з'їзд прибували всі дрібні власники, які проживали в повіті і володіли там не менше ніж 15 дес. землі або іншим нерухомим майном вартістю не менше 1500 крб. [56]. Під головуванням міського голови (старости) повітового міста другий земський виборчий з'їзд дрібних власників обирав уповноважених на земське виборче зібрання дрібних власників. Кількість уповноважених, які підлягали обранню, визначалась аналогічно з першим виборчим з'їздом, тобто загальна кількість власності прибулих на з'їзд поділена на повний ценз участі у виборах гласних по другому виборчому зібранню. У земському виборчому зібранні дрібних власників брали участь уповноважені від другого земського виборчого з'їзду дрібних власників, а також особи, які володіли повним виборчим цензом для участі у земських виборах. Повний ценз для миргородського повіту складав володіння землею розміром не менше 150 дес. або іншим нерухомим майном вартістю не менше 15000 крб. До уваги бралась лише земля та майно, з яких платились земські збори. Друге земське виборче зібрання дрібних власників під головуванням міського голови повітового міста (старосту) обирало 4-х гласних [57]. Порядок їх обрання був аналогічним обранню гласних від першого виборчого зібрання. Так само визначалась і легітимність зібрання. Таким чином, по всіх трьох станах в Миргородському повіті обирався 31 гласний. До них додавалися міський голова (староста) повітового міста, який отримував звання гласного за посадою, а також гласні від духовенства та євреїв, які не мали права брати участь у земських виборах, тому гласних від цих станів призначав губернатор особисто. Загальною умовою участі в земських виборах було досягнення двадцятип'ятирічного віку та володіння землею в межах повіту терміном не менше одного року, адже якраз володіння землею було основоположним принципом самої ідеї введення земських установ [58]. Не могли брати участі у виборах засуджені, позбавлені стану, духовного звання та ті, хто знаходився під слідством за тяжкі злочини, що тягли за собою позбавлення всіх особистих прав. Вибори до земства тривали не більша 2-х діб. По їх закінченні складався т.з. виборний листок, до якого заносились всі дані про результати голосування. Цей листок по закінченні всіх виборів зачитувався всім присутнім, підписувався головою зібрання та всіма, хто приймав участь у виборах. Оригінал виборного листка, копія якого залишалась в повітовій Управі, протягом 2-х діб після закінчення виборів, разом із списком обраних гласних повіту, передавався губернатору. Вибори вважалися як такі, що відбулись, якщо обиралось 2/3 від загального комплекту гласних.

Остаточні списки обраних гласних Миргородського повіту публікувалися в Полтавських губернських відомостях. Всі заяви та скарги стосовно порушення виборчого законодавства приймав губернатор та передавав їх на розгляд губернського по земських та міських справах присутствія, а у виключних випадках - міністру внутрішніх справ та Сенату. 2. Розпорядчі та виконавчі органи земства. Розпорядчими та виконавчими органами повітового земства були повітове земське зібрання та повітова земська Управа. Порядок скликання повітового земського зібрання був такий. Розпорядження про скликання зібрання видавалось повітовою земською Управою з дозволу губернатора. Самі земські зібрання скликались не рідше одного разу на рік не пізніше 1 жовтня. Тривалість зібрання визначалась терміном не більше 10 днів [59]. Цей термін, з дозволу губернатора, міг бути збільшений, але у виключних випадках. Головував на повітовому земському зібранні повітовий предводитель дворянства. Гласні, при вступі на посаду, складали присягу. Після цього зібрання відкривалось. При відкритті чергового зібрання головуючий робив перевірку складу гласних та їх повноважень, лише тоді зібрання приступало до роботи. Адже звання гласного втрачалось одночасно із втратою майна чи землі, які давали право на участь у земських виборах. Такими ж були наслідки, якщо гласний знаходився під гласним наглядом поліції або був визнаний судом недієздатним. Зібрання вважалось легітимним, якщо на нього прибувало не менше половини від визначеного розкладом складу гласних [60]. Всі справи вирішувались простою більшістю голосів відкритим голосуванням. При рівності голосів думка голови давала перевагу тому чи іншому питанню. В закритому режимі (тобто таємним голосуванням) шляхом голосування кулями вирішувались питання про вибори голови Управи, її членів, інших посадових осіб а також питання окладів посадовим особам земства. Крім чергових, могли скликатись і позачергові (надзвичайні) земські зібрання. Вони могли скликатись лише з дозволу губернатора з точним вказанням питань порядку денного, які підлягали обговоренню. Втім, надзвичайні зібрання скликалися нечасто, наприклад, в Миргородському повіті за період з 1884 по 1904 рр., тобто за 20 років відбулось лише одне надзвичайне позачергове земське зібрання [61]. Та і в наступні роки їх було небагато. Щодо питань, які виносились на розгляд позачергових надзвичайних зібрань, то вони були різноманітними: про купівлю через земство жита для військового відомства, про будівництво народних будинків в повіті, про організацію на кошти земства педагогічних курсів та інші питання. По відкритті зібрання для ведення діловодства з складу гласних обирали секретаря зібрання. Всі постанови земського зібрання вносились в журнал, який підписувався головою, всіма наявними членами зібрання та скріплювався підписом секретаря зібрання. Всі постанови земського зібрання подавалися повітовим земським Управам, а копії губернатору. На трирічний строк повноважень земське повітове зібрання обирало із свого складу губернських гласних в кількості 4 осіб (для Миргородського повіту). Обов'язки гласного виконувались безкоштовно, але Положення про земські установи 1890 р. встановлювало суворий режим відвідування гласними земських зібрань. Так, за неявку без поважних причин в земське зібрання вперше гласний міг отримати зауваження голови зібрання з обов'язковим письмовим поясненням причин своєї відсутності, вдруге бути оштрафованим на суму не більше як 75 крб., втретє - отримував штраф та виключення із складу зібрання на термін, визначений самим зібранням [62]. Загалом, за 50 років (з 1865 по 1915 рр.) в Миргородському повіті відбулось 51 чергове земське зібрання [63].

Повітове земське зібрання для детального вивчення стану справ в окремих галузях земської справи, створювало т.з. комісії, до складу яких входило від 1 до 3 чол., наприклад ревізійну, економічну, медичну, по народній освіті і т.д. Комісії готували доповіді та проекти рішень по своєму напрямку роботи і подавали їх на розгляд земського зібранням Земське зібрання розпочинало розгляд справ за пропозицією губернатора, поданням земської Управи, за пропозиціями голови зібрання чи гласних, за проханням чи скаргою приватних осіб. Окрім гласних, в роботі повітового земського зібрання могли брати участь представники відомств землевпорядкування і землеробства - по одному від кожного відомства. Голова зібрання міг запрошувати і інших осіб, які не були членами зібрання, але які були спеціалістами в тій чи іншій галузі. Виконавчим органом повітового земського самоуправління була повітова земська Управа, до якої входили голова та 2 члени (число членів, при необхідності, могло бути збільшене до 4-х) [64]. Голова та члени Управи обирались на повітовому земському зібранні і ними могли бути як гласні земства, так і сторонні особи, які мали право голосу на земських виборах. До кандидата на посаду голови Управи висувалась вимога відповідати всім умовам вступу осіб на державну службу. На земську Управу покладалися обов'язки безпосереднього відання справами земського господарства і управління. Управа вела всі поточні справи по земському господарству, вишукувала засоби до його покращення, складала проекти кошторисів земських розкладок, наглядала за надходженням земських зборів і податків, скликала земські зібрання та збирала всі необхідні для земського зібрання дані, наглядала за використанням земських коштів, займалась іншими земськими справами. Правила внутрішнього розпорядку та визначення справ, що підлягали колегіальному розгляду Управи, встановлювало земське зібрання. Обов'язки між головою та членами Управи розподілялись самою Управою та затверджувались земським зібранням. Всі постанови повітової земської Управи приймались більшістю голосів. При рівності голосів голос голови давав перевагу [65]. Голова Управи повинен був наглядати за розглядом всіх справ в Управі та видавати необхідні розпорядження. Першим головою першої земської Миргородської повітової Управи було обрано графа М.Е.О'Рурка, платними членами Управи лікаря Д.К.Кривулю та колезького асесора С.Ф.Макаренка. Зібрання також обрало 2-х неоплачуваних кандидатів в члени Управи, які мали замінювати платних в разі їх відсутності чи вибуття: козака В.І.Ганнуся та М.В.Синьоокова [66]. Повітова земська Управа, як і повітове земське зібрання, а рівно вся земська система повіту, проіснували в передбаченому Положенням 1890 р. стані до 1917 р. (із невеликими змінами та доповненнями відповідно до Указів царя в жовтні 1906 р.). 3. Правовий статус повітових земських органів. Правовий статус повітових земських органів (земських зібрань, Управ, а рівно і процес виборів гласних) визначався Положенням про земські установи 1890 р. та іншими законодавчими актами Російської імперії. Важливо відзначити основні зміни Положення про земські установи 1890 р., які були внесені до нього, в порівнянні із першим земським положенням 1864 р.: 1. Визнання земських установ державними установами і підпорядкування їх по судових справах правилам, встановленим для справ казенних управлінь. 2. Посилення контролю губернської адміністрації за земськими установами. 3. Визнання земської служби державною службою та встановлення дисциплінарної відповідальності посадових осіб земств. 4. Виділення дворян в окреме виборче зібрання та посилення дворянського елементу в земствах.

5. Зменшення загального комплекту (кількості) гласних. 6. Встановлення порядку обов'язкової участі гласних земства у земських зібраннях. 7. Встановлення порядку оскарження постанов земських зібрань та Управ [67]. Основні зміни в двох Положеннях торкнулися питання про посилення впливу губернської адміністрації та зменшення загальної кількості гласних, як повітових, так і губернських. Відповідно до Положення про земські установи 1890 р., губернатор та губернська адміністрація могли контролювати як процес виборів гласних повіту, так і суттєво втручатися та впливати на діяльність повітових земських установ. Для обговорення правильності постанов та дій земських установ було створене губернське по земських і міських справах присутствіє. До нього, під головуванням губернатора, входили: губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, керуючий казенною палатою, прокурор, голова губернської земської управи, міський голова губернського міста, член губернського земського зібрання (затверджувався міністром внутрішніх справ) [68]. Всі справи в присутствії вирішувались по більшості голосів, а при рівності голова давав перевагу тому рішенню, до якого приєднувався. Легітимним засідання присутствія було при наявності не менше 3 членів. Якщо губернатор був не згодний з рішенням присутствія, він призупиняв його і передавав на розгляд міністра внутрішніх справ, який або пропонував привести рішення в дію, або передавав його на розгляд Сенату з пропозицією відмінити його. Прослідкуємо тепер, яким був вплив губернатора та присутствія на діяльність земських повітових установ та самі земські вибори. Вже пункт про остаточне затвердження лише губернатором термінів проведення виборів ставило виборчий процес в залежність від губернської адміністрації. Ст. 47 Положення говорила, що право обговорення законності проведених виборів належало губернському по земських і міських справах присутствію. Воно ж приймало рішення про незаконність виборів взагалі чи конкретно когось із гласних [69]. Присутствіє, в разі визнання незаконним обрання котрогось із гласних, виносило рішення про заміну його іншим кандидатом. Оскільки саме присутствіє було поставлене у велику залежність від губернатора, то відповідно і рішення цього колегіального органу залежали від думки губернатора. Губернатору належало також право остаточного затвердження списків обраних гласних. Посилився, відповідно до Положення, вплив губернатора і на земські зібрання та повітові Управи. Так, губернатору надавалось право слідкувати не тільки за законністю, а й за правильністю рішень земських зібрань та Управ, а також проводити ревізії земських установ та всіх підлеглих земству закладів [70]. Положення про земські установи визначало і повний перелік постанов земських зібрань, які підлягали обов'язковому затвердженню губернатора чи міністра внутрішніх справ. Постанови земських зібрань, які не підлягали затвердженню, вступали в законну силу, якщо в 2-х тижневий термін з часу їх передачі губернатору той не зупиняв їх. Ст. 87 Положення визначала, що: "Губернатор зупиняє постанову, якщо: 1. Якщо постанова суперечить закону, прийнята з порушенням кола повноважень, меж влади, порядку дії земських установ. 2. Якщо постанова не відповідає загальнодержавним потребам та користям або явно порушує інтереси місцевого населення" [71]. Подальша процедура була такою. Губернатор передавав зупинену ним постанову на розгляд губернського по земських справах присутствія, а далі провадження було ідентичним до розгляду інших справ в присутствії. Постанови повітового земського зібрання, які визнавались як такі, що не відповідали загальнодержавним інтересам або явно порушували інтереси місцевого населення, пропонувалися губернатором на обговорення першого

чергового губернського земського зібрання, постанова якого, якщо з нею погоджувався губернатор, підлягала виконанню. Ще жорсткішим був контроль губернської адміністрації за діяльністю повітових Управ. Ст. 103 Положення давала право губернатору проводити ревізію земських Управ і інших органів земського управління та всіх підвідомчих земству установ. Фактично, губернатор міг відмінити будь-яке рішення чи постанову повітової земської Управи, мотивуючи це різними причинами. До того ж, відповідно до Положення, голова та члени земських Управ вважалися такими, що перебувають на державній службі [72]. Закон визначав, що посада голови повітової Управи відповідала 6-му класу, а члена повітової Управи - 7-му класу Табеля про ранги [73]. Голова та члени Управ повіту підлягали адміністративній (дисциплінарній) відповідальності як і державні службовці. Таким чином, хоч голова та члени повітової Управи були і на посадах виборних, їх посадовий статус фактично був тотожнім статусу призначуваних державних чиновників (Список голів повітової Управи Миргородського повіту подається в Додатку. Прим. автора). До всього цього необхідно додати, що в разі повторних виборів гласних земства і повторного ненабрання норми для легітимності проведених виборів гласних повітового земства (тобто необрання 2/3 від необхідного комплекту гласних),міністр внутрішніх справ мав право або продовжити повноваження на 3 роки попереднього складу земського зібрання, або сам міг призначити голову та членів повітової Управи [74]. Також губернатору та міністру внутрішніх справ надавалось право не затверджувати обраних на земському зібранні голову та членів повітової земської Управи - тоді зібрання повинне було розглядати інші кандидатури. Таким чином, не дивлячись на те, що земства були проголошені самоврядними всестановими органами, вони були у великій мірі поставлені під контроль міністерства внутрішніх справ та губернатора. За Положенням про земства 1864 р., губернатор мав право перевіряти постанови земських установ тільки щодо їх законності, а за законом від 12.06.1890 р. - і щодо їх доцільності. Ці застереження та обмеження, а також включення виборних земських службовців до загальної державної службової ієрархії і підпорядкування їх загальним дисциплінарним приписам фактично позбавляло їх самостійності. Не останню роль в цьому зіграло і скорочення загальної кількості гласних повіту та посилення дворянського елементу в земствах. Так, в результаті введення нового Положення загальна кількість повітових гласних в Російській імперії скоротилась на 1/4 (на 23,2 %) [75]. Одночасно реформу земства кінця XIX ст. було проведено так (і на це звертали увагу сучасники та не приховували самі творці нового Положення), щоб гласні від дворян складали не менше 50 % від загальної кількості гласних земського зібрання. Так, в Миргородському повіті закон визначав загальну кількість обираних гласних кількістю в 31 гласний, з них 18 гласних обирались від дворян. Це становило більше ніж половину загального комплекту гласних. Міське самоуправління в Миргороді в к. ХІХ - на поч. ХХ ст. Міська частина населення Миргородського повіту - жителі Миргорода (міські "обивателі", "міщани") користувалися правами міського самоуправління, яке регламентувалося окремими законодавчими актами (хоча міщани також брали участь і в земських виборах повіту по стану дрібних власників. Прим. автора). Вперше повноваження органів міського самоуправління були встановлені ще в 1785 р. урядом Катерини II по "Грамоті на права і вигоди містам Російської імперії". В XIX ст. царським урядом було затверджено два міських положення. Перше - 16 червня 1870р., друге - 11 червня 1892р. За обома Положеннями, коло повноважень міського громадського самоуправління включало завідування капіталами та майном, піклування про благоустрій міста, забезпечення продовольством та охорона здоров'я, розвиток освіти, місцевої промисловості та торгівлі, інші питання.

Відповідно до міського Положення від 11 червня 1892 р., головним розпорядчим органом громадського міського самоуправління затверджувалась міська Дума, яка обиралась фізичними та юридичними особами, наділеними виборчими правами. Відповідно до Положення, виборчі права отримували: 1. Особи та установи (урядові, благодійні, навчальні), які володіли в межах міста терміном не менше 1 року на правах приватної власності чи пожиттєвого володіння, нерухомим майном вартістю від 300 (для малих міст) до 3000 крб. (для великих міст). 2. Особи чи товариства, які в межах міста утримували торгово-промислові підприємства, які вимагали взяття свідоцтва на діяльність по першій чи другій гільдіях [76]. Мінімальна кількість гласних, яка підлягала обранню до міської Думи, складала 40 осіб. Легітимними вважалися вибори, на яких було обрано не менше 2/3 від загального числа гласних міської Думи, які підлягали обранню. Гласні Думи обирались безпосередньо на одному виборчому зібранні. Вибори не передбачали ніякого станового поділу - у виборчому зібранні брали участь всі, хто, відповідно до міського Положення, мав право голосу. Порядок голосування був ідентичним порядку подачі голосів на земських виборах. Обраним вважався гласний, який отримав більшість виборчих голосів. Гласні (кандидати в гласні), які також отримали більшість виборчих голосів, але якщо комплект міських гласних уже був сформований, зараховувались кандидатами в гласні і у випадку вибуття когось із гласних ставали повноцінними гласними міської Думи. Строк повноважень органів міського самоуправління визначався терміном в 4 роки [77]. На своєму зібранні більшістю голосів міська Дума обирала із свого складу міського голову - голову Думи та міської Управи. До складу Управи входили 2 члени, яких також обирала Дума. Їх повноваження були аналогічними до повноважень голови та членів повітової земської Управи. Положення визначало, що кількість засідань Думи повинно було бути не менше 4-х на рік, але не більше 24 на рік [78]. Засідання було легітимним за участі в ньому не менше половини гласних. Присутність гласних на засіданнях міської Думи було обов'язковим - за неявку без поважних причин на гласного накладались такі самі санкції, як і на гласного повітового земського зібрання, тобто зауваження, штраф і навіть виключення із складу Думи до кінця терміну її повноважень. Система міського самоуправління, визначена міським Положенням 1892 р., почала діяти в Миргороді з 1914 р. До 1914 р., починаючи з 1892 р., в місті діяла спрощена система міського самоуправління, яка діяла відповідно до правил про спрощене міське самоуправління [79]. Встановлювалась така система в тих міських поселеннях, де комітетом міністрів було визнано за неможливе ввести загальний порядок застосування міського Положення [80]. Такі застереження вводились для міст, де було недостатньо міських засобів, зберігались особливості занять населення, недостатній розвиток торгівлі та промисловості. До таких міст було віднесено і Миргород в зв'язку з його аграрним характером та недостатньою розвиненістю промисловості і торгівлі. Міська Дума замінювалась зборами міських уповноважених ( від 12 до 15 чол.), яких обирали міські господарі (будинковласники). Ценз для участі у виборах уповноважених складало майно вартістю не менше 100 крб. Міський голова та міська Управа замінювались міським старостою з одним чи двома помічниками. Вони обирались на зборах уповноважених простою більшістю голосів, а їх компетенція була тотожньою компетенції міських голів та членів міських Управ. До 1914 р. особистий склад Миргородського міського управління утворювали міський староста та його помічник. Штат канцелярії складали секретар та 3 його помічники. При міському управлінні служили міський технік а також перебували в підпорядкуванні

Сирітський Суд при одному письмоводителі та міщанське управління при 3-х писарях. Всі вони, разом з старостою та помічником, утримувались на особливі збори з міщан [81]. У 1914 р. в Миргороді спрощене міське самоуправління, за розпорядженням уряду та відповідно до клопотань жителів міста, було скасоване. Натомість місту було надане право користуватися повним міським самоуправлінням на загальних основах, відповідно до Положення 1892 р. Таким чином, з липня 1914 р. виконання своїх повноважень розпочали міська Дума, міські гласні або гласні міської Думи, міська Управа та міський голова. До складу Управи ввійшли голова та 2 члени. В Думі були створені бюджетна, ревізійна та оціночна комісії [82]. Однак, не дивлячись на широке коло повноважень органів міського самоуправління, їх самостійність, подібно до повітових земських органів, була суттєво обмежена урядовою адміністрацією. Так, нове міське Положення ні слова не говорило про самостійність дій міського управління. Всі дії органів міського самоуправління підлягали контролю губернатора Причому, стосовно не тільки законності, але й правильності дій цих установ. Губернатору надавалось право ревізувати діяльність органів міського управління, причому він мав право відмінити рішення міської Думи або Управи, якщо вони: 1. Не відповідали загальним державним потреба або явно порушували інтереси місцевого населення. 2. Суперечили закону [83]. В першому випадку губернатор передавав справу на розгляд губернського по міських справах присутствія, яке робило відповідні висновки та передавало справу міністру внутрішніх справ. В другому випадку справу знову ж розглядало присутствіє, яке або затверджувало протест губернатора, або передавало справу на розгляд Сенату. Як зазначалося, по справах міського самоуправління діяло губернське по земських і міських справах присутствіє. В порівнянні із розглядом справ по земству, в присутствії член (неодмінний член) від губернського земського зібрання замінювався неодмінним членом від міської Думи губернського міста [84]. В Усьому іншому розгляд справ в присутствії був такий самий, як і розгляд справ по земству. Євреям та духовенству заборонялось на загальних підставах брати участь у виборах гласних міської Думи. При необхідності, в тих містах, де це було дозволено, губернатор сам призначав гласних від євреїв до міської Думи. Таке ж саме правило щодо євреїв діяло і стосовно земських виборів. Гласного від духовенства у міську Думу призначало єпархіальне начальство з дозволу губернатора. Загалом же на кінець XIX ст. (в 1896 р.) в Миргороді проживало 11087 осіб, з них дворян - 284, духовенства - 45, почесних громадян та купців - 132, міщан - 8265, військового стану - 593, селян - 1695, інших станів - 73 особи [85]. Отже, міське Положення 1892р. хоч і дозволяло у відомих межах право самоврядування, однак воно мало і багато суттєвих недоліків, навіть враховуючи монархічний устрій Російської імперії, що зауважували навіть самі творці законодавства про міське самоуправління. По-перше, вся система міського самоуправління, як і земська, була поставлена під жорсткий контроль урядової адміністрації, а її посадові особи були включені до загальної службової ієрархії імперії. По-друге, унаслідок прийняття у 1892 р. нового міського Положення, цілі категорії населення, як то прикажчики та дрібні торговці, були позбавлені виборчих прав, а відтак і позбавлені права обиратись гласними міської Думи. За новим Положенням квартиронаймачі, а це були переважно вчителі, лікарі, службовці, люди з досить високою освітою, також втрачали виборчі права та не могли стати гласними міської Думи, бо вони не мали власності в межах міста. Це суттєво обмежувало виборчі права та звужувало загальний освітній рівень міських гласних. Одним з недоліків міського самоврядування, як вважалося в кінці XIX ст., було суміщення посад голови міської Думи та голови Управи. Як стверджували тодішні аналітики, це суттєво погіршувало контроль з боку гласним за рухом міських коштів. Та, мабуть, найбільшим недоліком міського самоуправління був катастрофічний дефіцит коштів

у міському бюджеті. Наприклад, у 1895 р. доходи Миргорода склали 10200 крб., в той час як бюджет Миргородського повітового земства в тому ж році становив 111370 крб. [86]. Загалом же не можна недооцінювати роль та значення міського самоуправління, яке зробило неоціненний внесок в розвиток міста і діяльність якого потребує найбільш ґрунтовного дослідження. Отже, в загальних рисах ми розглянули структуру та основні повноваження органів місцевого управління та самоуправління, які існували в Російській імперії, зокрема в Миргородському повіті, в к. ХІХ - на поч. ХХ ст. Також окремо було розглянуто загальну структуру та основні повноваження міського самоуправління м. Миргорода в к. ХІХ - на поч. ХХ ст. Окремі розділи були присвячені становій організації селян, дворян, адміністративно-судовим органам управління повіту, земській системі самоврядування. Якщо говорити загалом, то устрій державного управління імперії наклав свій відбиток на систему та характер місцевих органів управління та самоуправління. Визначальними рисами тут були два основні моменти: монархічний, самодержавний характер самої державної влади в Росії від самого початку її створення та ментальність самого населення. Особливо це стосувалося селянства, яке настільки звикло до відносин сюзерен - васал, що навіть реформування самої системи станового поділу держави істотно не вплинуло на характер та повноваження органів управління та самоуправління. Зауважимо й те, найбільш негативний вплив на розвиток самоуправління Російська загальноімперська система мала саме в Україні, де в к. ХVІІІ ст. було ліквідовано як адміністративно-територіальний поділ часів козацької доби, так і відповідну систему управління та самоуправління. Надавши населенню деякі права самоврядної громади, царський уряд суттєво обмежив і ці мінімальні права. Практично всі ланки самоуправління були поставлені під жорсткий контроль урядової адміністрації, зокрема губернатора, губернських присутствій, повітового предводителя дворянства, тому навіть обирані чиновники мало чим відрізнялись від призначуваних. Те ж саме стосувалось і рішень місцевих органів самоуправління, які підлягали обов'язковому затвердженню губернського начальства. Не будемо забувати і про те, що вся система державної влади Російської імперії носила яскраво виражений антиукраїнський характер. Однак, як і будь яка інша, система місцевого управління та самоуправління Російської імперії мала і свої позитивні сторони. По-перше, як система станової організації селян, так земське та міське самоуправління стали першими ланками у впровадженні виборних органів у загальній системі бюрократичних адміністративних органів держави. В порівнянні з кінцем ХVІІІ - першою половиною XIX ст. це було значним поступом вперед, беручи до уваги, що вся система державного управління в Росії ґрунтувалась на принципах абсолютної монархії. По-друге, з другої половини XIX ст. в Україні з'явились земства як органи безстанового (тобто представництва практично всіх станів) представництва. Не особливо спираючись на висновки радянської історіографії, їх тенденційний характер (про що говорилось вище) та класовий підхід до проблеми, роль земств в Україні, їх особливе значення в становленні початків громадянського суспільства важко переоцінити. За оцінками багатьох дослідників, на Лівобережній Україні земські установи стали школою державотворчої праці. Інші дослідники, не дивлячись на те, що земства мали суворо визначені, обмежені функції, характеризували їх як осередки ліберального руху, а земствам Полтавщини взагалі відводили роль установ, котрі мали відверто українофільське спрямування. Не пристаючи повністю до такої думки, можна констатувати, що земства стали установами, які, не дивлячись на всебічну критику, привчали населення до самоврядування, участі в державних справах, активної громадянської позиції. Подібні висновки в цілому можна застосувати і до всієї системи органів місцевого управління та самоуправління. А це, погодьмося, немало, враховуючи всі умови та обставини розвитку українського суспільства кінця XIX - поч. XX ст., а отже і суттєвим є подальше вивчення структури та повноважень, впливу і ролі, значення органів управління та самоуправління Миргородщини.

Джерела та література. 1. Советская историческая энциклопедия. - Т.12. - М.,1964. - С.723. 2. Там же. - С.723. 3. Мирний Панас. Роман "Повія" // Твори в двох томах. - Т.2. -К.,1985. - С.131. 4. Там же. - С.132. 5. Там же. - С.132. 6. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ХХІХ. - СПб.,1900. С.377-384. 7. Там же. - С.377-384. 8. Там же. 9. Там же. 10. Там же. 11. Там же. 12. Там же. 13. Советская историческая энциклопедия. - Т.З. - С.675. 14. Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1900 г. Миргородский уезд. -Полтава. - 1905. - С.5. 15. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.VІІ. - СПб.,1892. - С.9398. 16. Там же. 17. Советская историческая энциклопедия. - Т.13. - С.807. 18. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.VІІ. - СПб.,1892. - С.9398. 19. Енциклопедія українознавства. Перевидання. - Т.2. - К.,1995. - С.481. 20. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.VІІ. - СПб.,1892. - С.9398. 21. Присяжнюк Ю.П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.) // Український історичний журнал. - 1998. - №3. - С.28. 22. Мирний Панас. Роман "Повія" // Твори в 2-х томах. - Т.2. - С.1З0. 23. Там же. - С.118. 24. Там же. - С.144. 25. Там же. - С.104. 26. Там же. - С.152. 27. Присяжнюк Ю.П.Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина XIX - початок XX ст.). - С.29. 28. Большая советская энциклопедия. - Т.15. - М.,1952. - С.584. 29. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.Х. - СПб.,1893. - С.209. 30. Там же. - С.211. 31. Там же; Положение о земских учреждениях 12 июня 1890г. с относящимися к нему узаконениями, судебными и правительственными разъяснениями. Издание пятое. - Т.1. СПб.,1910. - С.10. 32. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.Х. - СП6.,1893. - С.21З. 33. Див.: Россоха Л. Провідники миргородського шляхетства // Майдан. - 19 червня 1998 р. 34. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ХІХ. - СПб.,1896. С.417. 35. Там же. - Т.ХХІV. - СПб.,1898. - С.329. 36. Там же. - Т.XXXI. - СПб.,1900. - С.424. 37. Там же. - Т.ХХХ-а. - СПб.,1900. - С.943. 38. Там же. - Т.ХХІV. - СПб.,1898. - С.328. 39. Советская историческая энциклопедия. - Т.5. - С.675.

40. Большая советская энциклопедия. - Т.44. - С.398. 41. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ХІІ-а. - СПб.,1894. С.504-514. 42. Там же. 43. Там же. 44. Ленин В.И. Полное собрание сочинений. - Т.5. - С.ЗЗ. 45. Там же. - С.35. 46. Полонська-Василенко Н. Історія України.3-є вид. - К.,1995. - Т.2. - С.324. 47. Українська радянська енциклопедія. - Т.4. - К.,1980. -С.148. 48. Щербина Ф.А. История Полтавского земства. Дореформенный период и введение земских учреждений. Выпуск 1. - Полтава. - 1914. - С.162. 49. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890г. - Т.1. - СПб.,1910. - С.10. 50. Там же. - С.282. 51. Там же. - С.72-73. 52. Там же - С.56. 53. Там же. - С.62. 54. Там же. - С.282. 55. Там же. - С.66. 56. Там же. - С.55. 57. Там же. - С.282. 58. Там же. - С.54. 59. Там же. - С.131-132. 60. Там же. - С.140. 61. Постановления Миргородского уездного земского собрания XXIX очередного созыва. Заседания 26,27 и 28 августа 1893 года и чрезвычайного земского собрания 8 сентября 1893 года. - Миргород. - 1893. - 88 с. 62. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 г. - Т.1. - С.86. 63. Постановления уездного земского собрания 50 очередного созыва 4, 5 и 6 ноября и чрезвычайных 5-го марта,15 июля и 30 сентября 1914 года, доклады земской Управы и приложения к ним. - Миргород. - 1915. - 674 с. 64. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 г. - Т.1. - С.156. 65. Там же. - С.159. 66. Щербина Ф. История Полтавского земства. - С.162. 67. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 г. - Т.1. - С.V-VІ. 68. Там же. - С.35-36. 69. Там же. - С.71. 70. Там же. - С.159-162. 71. Там же. - С.151. 72. Там же. - С.201-205. 73. Там же. - С.291. 74. Там же. - С.76. 75. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ХІІ-а. - СПб.,1894. С.536. 76. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ІХ. - СП6.1893. - С.327. 77. Енциклопедія українознавства. Перевидання. - Т.2. - К.,1995. - С.482. 78. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ІХ. - С.328. 79. Отчѐт Миргородского городского старосты о приходах и расходах городских сумм за 191З г. - Миргород. -1914. - С.70-81. 80. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ІХ. - С.329. 81. Отчѐт Миргородской городской Управы за 1914г. - Миргород. - 1915. - С.З. 82. Там же. - С.З-4. 83. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ІХ. - С.329.

84. Положение о земских учреждениях 12 июня 1890 г. - Т.1. - С.35-36. 85. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. - Т.ХІХ. - СПб.,1896. С.417. 86. Там же. - С.418. Додатки. Волості Миргородського повіту у 1900 р. 1. Баранівська. 2. Березоволуцька. 3. Багачанська. 4. Зубівська. 5. 3уївська. б. Кибинська. 7. Комишнянська. 8. Миргородська. 9. Петрівська. 10. Попівська. 11.Савинська. 12. Сорочинська. 13. Устивицька. 14. Хомутецька. 15. Шишацька. 16. Яреськівська. Материалы подворной переписи Полтавской губернии в 1989 г. Миргородский уезд. Полтава.- 1905г.- С.5. Повітові предводителі дворянства, голови земських зібрань. 1860-1878 рр. - Моріц Єгорович О'Рурк (голова земського зібрання з 1865 р.) 1878-1880 рр. - Олексій Володимирович Зеленський 1884-1889 рр. - Борис Борисович Мещерський 1890 р. - О.В.Зеленський 1891 р. - Володимир Моріцович О'Рурк 1892 р. - в.о. предводителя дворянства Олексій Олексійович Малинка 1893 р. - Станіслав Костянтинович Гартинг 1896-1899 рр. - Олексій Олексійович Малинка 1900 р. - в.о. предводителя дворянства П.О.Малинка (Петро Олексійович) 1901-1904 рр. - Модест Капітонович Коченевський 1905 р. - в.о. предводителя дворянства П.О.Малинка 1906-1909 рр. - М.К.Коченевський 1910 р. - О.О.Малинка 1910-1912 рр. - О.О.Малинка 1914 р. - в.о. предводителя дворянства М.О.Бологов та кандидат в предводителі дворянства В.Я.Янкевич 1915 р. - в.о. предводителя дворянства М.О.Бологов, в.о. предводителя дворянства В.Я.Янкевич 1916 р. - в.о. предводителя дворянства: березень В.Я.Янкевич, червень М.О.Бологов, листопад Б.П.Вульферт Голови Миргородської повітової земської Управи. 1865-1878 рр. - граф Моріц Єгорович О'Рурк 1878-1883 рр. - граф Володимир Моріцович О'Рурк 1883-1886 рр. - Олександр Дмитрович Старицький

1886-1893 рр. - граф В.М.О'Рурк 1893-1907 рр. - Сергій Іванович Смагін 1907-1913 рр. - Борис Панасович Вульферт 1913-1916 рр. - Георгій Миколайович Лаппо-Данилевський Губернські гласні від Миргородського повіту до Полтавського губернського земського зібрання. 1886-1889 рр. - Б.Б.Мещерський, О.В.Зеленський, М.Г.Ковалевський, П.О.Капніст, В.Г.Яковлєв, В.М.О'Рурк. 1889-1892 рр. - О.В.Зеленський, Б.Б.Мещерський, М.Г.Ковалевський, В.М.О'Рурк А.К. Вульферт, О.Д.Старицький. 1892-1895 рр. - В.М.О'Рурк, Б.Б.Мещерський, О.Д.Старицький, Г.О.Малинка. 1898-1901рр. - М.К.Коченевський, С.І.Смагін, О.І.Смагін, П.П.Гриньов. 1904-1907 рр. - О.І.Смагін, С.О.Яковлєв, О.О.Малинка, К.Б.Лук'янович, П.О.Малинка. 1907-1910 рр. - М.К.Коченевський, О.О.Малинка, П.О.Малинка, С.О.Янкевич 1910-191З рр. - О.І.Смагін, С.О.Янкевич, П.О.Малинка, О.М.Моргун. У 1901 р. губернським гласним був обраний П.О.Малинка. У 1902 р. замість М.К.Коченевського, який відмовився від звання губернського гласного, було обрано (до 1904 р.) С.О.Янкевича. Склад міської Думи м. Миргорода у 1914 р. (російською мовою) И.А.Зубковский, С.В.Ивашина-Надтока, А.И.Ксѐнзенко, Н.Н.Калинин, В.М.Пекур, М.П.Ярошенко, М.А.Химочка, М.М.Адамович, И.Ф.Петренко-Ярыгин, П.С.Маляр, Ф.Е.Яковенко, Г.Д,Дубина, К.С.Дионисьев, П.П.Гаркушенко, Ф.А.Колесник, Е.Г.Бойко, И.И.Шумейко, от православного ведомства о.Дмитрий Мильгевский, от евреев, по назначению губернатора Л.М.Виноградов, З.Д.Станиславский; председатель земской уездной Управы Лаппо-Данилевский; кандидаты в гласные Думы Г.Ф.Семенченко, Я.А.Усик, В.Н.Шульга, А.Г.Данилевский, Ф.К.Химочка, Л.Ф.Воинов, С.И.Степура, И.Г.Вичаров, М.П.Сокур. Члены городской Управы: И.Ф.Петренко-Ярыгин, П.П.Гаркушенко. Отчѐт Миргородской городской Управы за 1914 г. - Миргород. - 1915 г. - С.З-9.

ЛЮДМИЛА РОЗСОХА КНИЖКА І ТЕАТР НА МИРГОРОДЩИНІ (Цикл бібліофільсько-краєзнавчих розвідок) I. ДАВНІ КНИГОЗБІРНІ В НАШОМУ КРАЇ. На Миргородщині здавна, з XVIII століття, існували досить великі бібліотеки здебільшого зібрання приватних осіб. Про деякі з них маємо достовірну інформацію, опубліковану літературу, про більшість же - тільки окремі дані чи випадкові згадки. Бібліотеки миргородської знаті козацької доби поповнювалися не тільки друкованими виданнями, а й рукописними матеріалами. До нашого часу зберігся один із списків літопису Граб'янки, який 1751 року був переписаний у містечку Сорочинцях. Вважають, що його було зроблено для гетьманича Петра Апостола, тодішнього власника Сорочинців. Щоправда, згодом, у першій половині ХІХ ст., цей рукопис уже став власністю бібліотеки Семена Капніста, сина відомого письменника, про що свідчить запис на берегах рукопису (дані О.М.Апанович). Цілком можливо, що список потрапив до С.Капніста від його дружини Олени Іванівни Муравйової-Апостол, праправнуки гетьмана. Після 1917 року маловідомою залишається доля великих книжкових зібрань, які в XVIII - XIX століттях зосереджувалися в старих козацько-старшинських і шляхетських гніздах - у маєтках Муравйових-Апостолів у селі Хомутці, Капністів у Обухівці, Чарнишів і Малинок у Сорочинцях, Осипових у Кибинцях, Зарудних у Слобідці, в маєтках дворян другої половини XIX - початку XX століть: Комарецьких у Зуївцях, О'Рурків у Ярмаках та інших. Одна з найбагатших на Миргородщині книгозбірень зосереджувалась у Хомутці, в маєтку Муравйових-Апостолів. Іван Матвійович Муравйов-Апостол (1770 -1851), державний діяч, дипломат, літератор, перекладач, один із найосвіченіших людей свого часу, був правнуком (за материнською лінією) гетьмана Данила Апостола. Тож у його бібліотеці, здогадуємось, могли бути видання ще доби Гетьманщини. І.М.Муравйов-Апостол перекладав із грецької мови твори Горація, Аристофана та інших античних авторів, писав комедії. Його дружина - Ганна Семенівна Черноєвич (? -1810) теж мала схильність до красного письменства. Все свідчить про те, що ця літературна родина мала багате книжкове зібрання. Частка книжок із бібліотеки Муравйових-Апостолів перейшла до їхніх нащадків Смагіних. Олександр Іванович Смагін міг перевезти частину книгозбірні до Полтави, куди він переїхав на початку ХХ століття, а доля книжок, які могли зберігатися в його брата Сергія Смагін в хуторі Заїрі, що поблизу села Бакумівки, уявляється нам дуже невтішною: маєток під час революції 1917 року було розгромлено. Як згадували старі миргородці, в роки громадянської війни у Миргородській художньо-промисловій школі студенти розпалювали вогонь у грубах книжками, на яких були надписи "З бібліотеки Муравйових-Апостолів". Розкішну бібліотеку мав у своєму маєтку на Миргородщині, в селі Кибинцях, відомий багатий дідич, високопосадовий державний діяч Дмитро Прокопович Трощинський (1754 1829) - "міністр", як його зазвичай іменували в колі близьких, родичів і знайомих. Естет, інтелектуал, якого молодий Микола Гоголь (родич по матері) називав "просвіченим вельможею, благодійником Малоросії", він чи не найбільше з-поміж усіх своїх численних колекцій пишався рідкісної вартості книгозбірнею. Він ретельно дбав про її збереження й упорядкування, навіть тримав у садибі власного палітурника. На початку 20-х років ХІХ століття Д.П.Трощинський доручив укласти каталог до цієї бібліотеки своєму доброму знайомому Іванові Романовичу Мартосу (1760 - 1831), землякові (нащадкові козацької старшини з Лохвиччини) і колишньому підлеглому, який працював у

Петербурзі під керівництвом Дмитра Прокоповича "столоначальником", а згодом директором департаментів у міністерстві юстиції. Мартос не лише уклав каталог, а й написав до нього ґрунтовну передмову, що було високо поціновано Трощинським ("ибо суждениям вашим знаю истинную цену")[1]. Каталог не був простим переліком книжок, а мав у собі змістовні й образні коментарі укладача щодо їхнього змісту, а також міркування про власника цієї книгозбірні (останнє було, мабуть, просто проявом сервілістичності щодо кибинського вельможі). 1822 року в листі з Яресьок Д.Трощинський писав І.Мартосу стосовно каталогу: "Не знаходжу достатньо слів ні віддячити вам, ні восхвалити гідно труди ваші, котрими ви з таким красномовством зобразили вигляд сільського мого книгосховища. Але чи сказати вам істину? Я один захоплювався картиною чудового й цікавого твору вашого, і не хотів показати оного навіть нікому і з домашніх моїх, аби не вважали мене самолюбним, стосовно тих якостей, що їх захотілося вам приписати мені особисто..."[2]. Дмитро Прокопович мав велику книгозбірню не тільки в Кибинцях, а й у містечку Кагарлику на Київщині. Але по смерті вельможі ці великі книжкові зібрання були розпродані його спадкоємцем - племінником Андрієм Андрійовичем Трощинським (двоюрідним братом Марії Іванівни Гоголь), а документальний архів переданий 1833 року цареві Миколі І. Бібліотека Д.П.Трощинського мала літературу з різних галузей знань. Немає можливості детально описати всю його величезну книжкову колекцію [3]. Варто назвати хоча б розділи, за якими комплектувалася книгозбірня: I.Богослів'я. II. Філософія. III. Правознавство і політичні науки. IV. Історія. V. Географія. Етнографія. Топографія. Подорожі. VI. Математика, військові та морські науки. VII. Природничі науки. VIII. Медицина. IX. Технологія і сільське господарство. X. Мистецтво. XI.Мовознавство. XII. Словесність. XIII. Суміш. XIV. Періодичні видання. У книжковій колекції Трощинського лише з історії налічувалося понад 700 книжок, в тому числі були й унікати - стародавні рукописи, зокрема, з історії України. Бібліотека мала багато перекладних творів західноєвропейської літератури, якими користувався й молодий Микола Гоголь [4]. Зберігалися в Трощинського також рідкісні рукописи письменників, наприклад, праця Г.Сковороди "Начальная дверь ко христианскому добронравию", датована 1780 роком. (Постаттю Сковороди дуже цікавився І.Р.Мартос, підтримував близькі стосунки з учнем мандрівного філософа Василем Степановичем Томарою [5]). Був у зібранні Трощинського й рукопис комедії О.Грибоєдова "Горе от ума", рукописні твори М.Гоголя, рукопис комедії Василя Панасовича Гоголя-Яновського "Простак, или хитрость женщины, перехитренная солдатом"[6], написаної саме для домашнього театру Д.Трощинського. Були в бібліотеці твори близько знайомих міністрові письменників - Г.Р.Державіна, земляківмиргородців В.В.Капніста, І.М.Муравйова-Апостола, зокрема, його "Путешествие по Тавриде" (1823), твори В.Т.Наріжного. Чималим був комплекс фольклорних матеріалів, адже Д.Трощинський як збирач українських старожитностей цікавився й давньою народнопісенною та епічною творчістю. У бібліотеці зберігалися "Древние российские стихотворения" (московські видання 1804 і 1818 років) - збірник історичних пісень і билин, зібраних російським виконавцем-імпровізатором XVIII століття Киршею Даниловим. Цікаво, що перше видання цього збірника було присвячене саме Д.П.Трощинському. Книгозбірня кибинського дідича мала видання фольклористичних праць відомого дослідника князя М.А.Цертелєва, приятеля і близького сусіди Трощинського, з міста Хоролу, укладача першого збірника українських народних дум "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819). Була там і цертелєвська праця "Взгляд на русские сказки и песни и повесть в духе старинных русских стихотворений" та інші його дослідження, видані в Петербурзі 1820 року. Привертає увагу і наявність у бібліотеці творів фольклориста, попередника Цертелєва Михайла Чулкова: "Абевега русских суеверий..." (М., 1786), "Словарь русских суеверий" (СПб., 1782), "Краткий мифологический лексикон", "Пересмешник", "Русские сказки".

Тогочасні петербурзькі й полтавські дослідники фольклору знаходили в особі "козакавельможі" Трощинського діяльного, дбайливого і зацікавленого посередника й мецената в справі збирання народної словесної творчості. Дмитро Прокопович і матеріально, і своїм протегуванням підтримував діячів наукових і літературно-мистецьких кіл: Василя Ломиківського, Василя і Миколу Гоголів, Володимира Боровиківського, Василя Капніста, Артема Веделя та інших; він відомий своєю активною участю в справі видання "Енеїди" Івана Котляревського. Сьогодні ми можемо лише здогадуватися про багатства величезної бібліотеки письменника Василя Васильовича Капніста (1758 - 1823). Незначна частина колишньої книжкової колекції, що перейшла до його нащадків, нині ще зберігається у Великообухівському громадському музеї. Здебільшого це книжки з географії, альбоми з матеріалами про визначні мистецькі та історичні пам'ятки світу. В бібліотеці Миргородського краєзнавчого музею сьогодні є лише одна книжка з бібліотеки Капніста - це праця Карла Фрідріха Гіхборна "Deutsche Staats und Rechtsgeschichte" (Геттінген, 1836)[7], на титульному аркуші якої зроблено напис: "Василия Капниста". Через доньку письменника - Катерину Василівну - Капністи породичалися із старовинним і знатним родом української аристократії Полетиками (власне - Політиками, але на російськомовному ґрунті усталилося саме оте, хибне написання прізвища). Чоловік Катерини Василівни Капніст - Олександр Іванович Полетика (1776 - 1843), син видатного лікаря з міста Ромен сусіднього Лубенського полку, доводився рідним небожем Григорієві Андрійовичу Полетиці (1725 - 1784) - громадському діячеві, поліглотові, перекладачеві, якого протягом певного часу вважали автором "Історії Русів", депутатові шляхетства Лубенського полку до Комісії з укладання Нового Уложення (1767). У Г.А.Полетики була величезна бібліотека з кількох тисяч книжок, за словами її власника, - "одна из лучших в российском государстве библиотек, а особливо, что касается до собрания моего российских рукописных [серед них і українських. - Л.Р.] и печатных книг, то без хвальбы могу ... выговорить то, что такового не токмо ни у одного из партикулярных людей не было, но и с государственными российскими библиотеками моя в первенстве в редкости и древности книг препираться могла"[8]. На жаль, унікальна бібліотека згоріла 1771 року. Однак Г.Полетика й після цього трагічного випадку продовжив збір книжок і матеріалів із української минувшини. Полетик і Капністів єднали, окрім усього, ще й патріотично-автономістські переконання. Полетики підтримували зв'язки на Миргородщині не тільки зі своїми родичами Капністами, а й - ще раніше - з Апостолами із Хомутця. Про це свідчить родинне листування Полетик. Степан Андрійович Полетика 1754 року писав до свого брата Григорія з приводу сердечних справ Михайла - їхнього третього брата: "Михайло Андреевич ... чуть чи будет впредь в Петербурги ..., ибо его Хумутец очень пристрастил, что его отстать не может" [9]. Таким чином, бібліофільські уподобання кількох великих родин Лівобережної України були підкріплені ще й міжособистісними стосунками. Чималі бібліотеки мали грузинські князі й дворяни, які в середині XVIII століття поселилися на Миргородщині. Відомо, що грузинський поет Давид Гурамішвілі (1705-1792) по смерті в Осетії 1753 року його брата ігумена Христофора успадкував велику бібліотеку [10], яку перевіз до Миргорода. Христофор Гурамішвілі, освічений монах, свого часу, в першій третині XVIII століття, керував діяльністю грузинської друкарні, створеної в грузинській колонії в Москві [11], і в його книгозбірні були книжки грецькою, грузинською, російською мовами [12]. Значні бібліотеки були навіть у дрібних азнаурів-дворян. Житель Миргорода прапорщик Георгій Адешелідзе у своєму духовному заповіті передав у спадок донькам Марині й Агафії, крім іншого рухомого й нерухомого майна, також цінне зібрання "різні грузинські, латинські, російські та інших мов книги" [13]. Як цілісний книжковий комплекс XVIII-XIX століть до нашого часу збереглася лише частина бібліотеки поміщиків Фролових-Багреєвих, власників села Савинців

Миргородського повіту, яка нині зберігається в фондах Миргородського краєзнавчого музею (про цю збірку книжок ітиметься далі, в окремому нарисі). У ХІХ столітті на Миргородщині була фундаментальна книгозбірня в поміщика Петра Єгоровича Родзянка в Шарківщині, успадкована, можливо, ще від предків - полкових обозних Миргородського полку Василя (1652 - 1732) і Степана (1687 - 1736) Родзянків. Петро Єгорович подарував велику частину своїх надбань Миргородській громадській бібліотеці, заснованій 1861 року письменником А.Свидницьким [14]. Збереглися відомості про значну бібліотеку дідича Зам'ятіна з села Злодіївки Миргородського повіту. Вона дісталася йому від батька-генерала, проте сина вона зовсім не цікавила, і тому її купив сусіда-поміщик Олександр Андрійович Лук'янович, власник села Мар'янського, приятель Тараса Шевченка. Цією книгозбірнею користувався Т.Шевченко під час його перебування в маєтку Лук'яновича. У другій половині ХІХ століття велику бібліотеку в містечку Великих Сорочинцях мав дідич Олексій Михайлович Трохимовський - онук відомого лікаря Михайла Яковича Трохимовського, в будинку якого народився Микола Гоголь. У книжковому зібранні Трохимовських зберігалася здебільшого стара російська література XVIII - початку ХІХ століть, зарубіжна література, журнали. Творів нових російських та українських письменників там не було. Цією бібліотекою користувався юний Володимир Самійленко, майбутній письменник, який виховувався в маєтку Трохимовського. Коли О.М.Трохимовський продав маєток у Сорочинцях і переїхав до села Михайлівки, що за 18 верст від Сорочинців, туди було перевезено й бібліотеку. Завзятими колекціонерами й бібліофілами в Миргороді на початку ХХ століття були відомий у той час антиквар Ярошенко і реставратор Михайло Соколовський, власник приватної (платної) бібліотеки Міхель Бравий, Віктор Харченко, окремі книжки із зібрання якого зберігаються в Миргородському краєзнавчому музеї. Помітні колекції живопису й книжок були в поміщиків Старицьких у Трудолюбі, які в другій половині ХІХ століття купили маєток у спадкоємців Василя Яковича Ломиківського, знаного в наших краях історика й етнографа. За розповідями місцевих жителів, під час "розкуркулення" заможних родин онука поміщика Олександра Дмитровича Старицького - Тетяна Петрівна Стась віддала частину малярських і книжкових колекцій своїй сестрі, що була в шлюбі за Федотом Корнійовичем Фесенком. Спроба авторки цих рядків у 80-их роках ХХ століття розшукати хоча б залишки зібрань родини Старицьких не увінчалася успіхом: ці багатства без сліду розпорошилися по людях. Взагалі, тема дворянських книжкових колекцій Миргородщини цікава й досі ще мало досліджена. Різні аспекти цієї теми буде розглянуто в наступних нарисах. II.

"ПАНИ БАГРЕЇ"

Перш ніж повести мову про унікальну бібліотеку поміщиків Фролових-Багреєвих із села Савинців, варто детальніше розповісти про саму цю родину. Вона була одним із значних осередків аристократичної садибної культури ХІХ століття, з віддаленим відгомоном культури козацько-старшинської еліти попереднього XVIII століття. ФроловиБагреєви мали знатне походження, перебували в родинних стосунках із відомими родами Скоропадськими, Кочубеями, Безбородьками, Прозоровськими, Сперанськими [15]. Маєток Фролових-Багреєвих у Савинцях складався з великого й багатого палацу, потужного господарства - економії та землеволодінь площею понад 1300 десятин. Поміщицька садиба була розташована в східній частині села, на підвищенні, від якого починався крутий спуск до річки Псла. Нині це кінець вулиці, яка ще й досі носить назву Леніна. На місці колишнього поміщицького палацу сьогодні розкинулося обійстя жителя села Івана Зотовича Мірошниченка, а до нього власником хати був Іван Богоміл. (До речі,

предок останнього, Дмитро Богомоленко, у 30 - 40-их роках ХІХ століття служив управителем маєтку Фролових-Багреєвих). Назва вулиці Леніна, нав'язана в роки радянської влади, серед жителів села так і не прижилася. Як колись давно, так і сьогодні, люди називають вулицю Парадня, бо це була дорога, що вела до парадного під'їзду палацу. Колись вона була вимощена цеглою "в сосонку". Неподалік від місця садиби пролягає нещодавно споруджений новий міст через Псло, який веде до села Олефірівки (колишнього маєтку знатного роду Данилевських), що за півтора кілометра від Савинців. Фролових-Багреєвих у селі пам'ятають іще й сьогодні - за розповідями людей старшого покоління. Як і колись за давніх часів, савинчани називають їх просто Багреєвими (між іншим, так іменували їх і сусіди-поміщики в ХІХ - на початку ХХ століть), або ще Багреями. Савинчани згадують розповіді про те, що коли пан приїздив до села, то всі жителі виходили на вулицю Парадню з квітами зустрічати його. Він сипав навсібіч жменями дрібні гроші й цукерки, які з радістю й захватом визбирували селянські діти. Мурований двоповерховий палац парадним під'їздом був орієнтований на південний захід. Перед ним пишніла величезна клумба, розбита на сектори, посеред клумби височів сонячний годинник - шпиль, за тінню від якого визначали час. На південь від палацу, ближче до Псла, розміщалась економія, різні господарчі будівлі та допоміжні споруди. Після 1917 року палац було зруйновано, поміщицьке майно розібрали селяни. Господарчий же комплекс уцілів і ще довго слугував людям. Нині від економії залишилась тільки одна занедбана порожня будівля - конюшня. До другої світової війни у ній був клуб. На території поміщицького будинку, як розповідають, люди ще довго викопували цеглу з глибоко закладеного підмурівку, навіть знаходили там золоті монети. Частину поміщицького майна - деякі меблі, картини, колекцію старовинної зброї, документи родинного архіву - близько 1918 - 1920 років було перевезено до Миргородського краєзнавчого музею. Тоді ж таки було врятовано від знищення й частину бібліотеки Фролових-Багреєвих. Неподалік від поміщицького палацу, на південний захід від нього, стояла мурована Вознесінська церква, фундатором якої була родина Фролових-Багреєвих. Розпочав її будівництво ще генерал-майор Віктор Олексійович Фролов-Багреєв, а закінчив 1871 року його син Петро Вікторович. В наші дні на місці церкви стоїть сільський магазин, а на колишньому церковному майдані щосереди збирається базар. Вознесінська церква була зруйнована в 50-х роках ХХ століття. Жителька Савинців Настя Федотівна Михайленко (1923 року народження) розповіла, що коли розбирали церкву, в ній знайшли нішу цегляної кладки, де стояли металеві чаші, вщерть заповнені дрібними мідними грошима, а також металева дошка з якогось сплаву червонястого кольору, на якій було вигравійовано, що церкву почав будувати Фролов-Багреєв батько, а закінчив син. Куди поділася дошка з надписом, невідомо. В цій самій церкві знайшли поховання священика, стверджують, що це перший ієрей Савинської Вознесінської церкви. Одним із відомих священиків цього храму в останні десятиліття ХІХ століття був Іван Базилевський [16].Його будинок і сьогодні височіє на головній вулиці села, нині там медична амбулаторія. Розповідають, що з цегли розібраної Савинської церкви збудували районний будинок культури в центрі Миргорода. (Чи не тому він виявився таким недовговічним - не простояв і п'яти десятиліть, як став аварійним ?). Учителька-пенсіонерка Варвара Панасівна Олійник із Савинців говорить, що в хаті її родича Миколи Злепка, поряд із Вознесінською церквою, зберігалося багато церковних книжок та ікон із зруйнованого храму. Але мені вже не вдалося розшукати слідів цих цінних речей: власники хати змінилися, і церковні реліквії кудись було вивезено. Лише одну ікону "Свята Трійця", писану на дерев'яній дошці, подарував восени 2001 року Миргородському краєзнавчому музеєві житель Савинців Михайло Антонович Москаленко, який мешкає в районі колишньої церкви.

За звітами Миргородської повітової земської управи, в Савинцях із 1872 року діяло початкове народне училище. Проте є документальний доказ того, що училище в Савинцях існувало набагато раніше - 1830 року, ще за господаря савинської садиби генерал-майора Віктора Олексійовича Фролова-Багреєва. У фондах Миргородського краєзнавчого музею збереглася книжка "Арифметика в вопросах и ответах, расположенная по новейшему методу. В двух частях. Для легчайшего обучения детей, составленная Меморским" (М., 1823). На внутрішньому боці обкладинки книжка має напис: "1830 года Августа 30 дня; с приложением герба моего печати собственноручным подписанием свидетельствую, что сия книга за успехи в Арифметике сего числа подарена Савинского училища воспитаннику Я. Светалке. Генерал-майор Ф. Багреев." [17]. А наявність у бібліотеці Фролових-Багреєвих методичних посібників для початкових народних училищ за 1786 рік дає підстави припустити, що народне училище в Савинцях могло діяти ще в кінці XVIII століття. Відтиск печатки на книжці "Арифметика в вопросах и ответах" дає нам уявлення про родовий герб Фролових-Багреєвих: це щит в оточенні фігури лева, бойових знамен, зброї та військових нагород. Мені неймовірно поталанило, що вдалося розшукати в Савинцях світлини сім'ї Фролових-Багреєвих столітньої давнини. Їх зберегла Антоніна Петрівна Білан - донька останнього управителя савинського маєтку Петра Терешковича Білана. (Онуки Білана Віталій Васильович Гаюн і його сестра розповідають, що після жовтневого перевороту 1917 року чекісти повели розстрілювати Петра Терешковича - тільки за те, що він служив у Фролових-Багреєвих, і, мабуть, розстріляли б, якби його дружина у відчаї не вивела п'ятеро дрібних діток і навколішках ублагала не вбивати її чоловіка). Донька Білана Антоніна згодом передала фотографії Багреєвих завучу Савинської середньої школи Галині Єгорівні Світалко, в якої вони й збереглися донині. Сьогодні вже ніхто з упевненістю не може ідентифікувати зображення на світлинах, надто що вони не мають жодних надписів, крім однієї: фото з акварельного портрета молодої пані (роботи художника Волкова) на звороті має помітку олівцем - "Соф. Анд. мати". Хто це? Нам відоме лише ім'я Софії Вікторівни - дружини Петра Вікторовича Фролова-Багреєва. Отже, загадки... Художник Волков, який портретував жінку з родини Фролових-Багреєвих, - це, здогадуємося, дуже популярний у колах дворян кінця ХІХ - початку ХХ століть полтавський художник Василь Олексійович Волков (1840 - 1907). Його пензлеві належать чимало портретів сучасників і жанрових картин. Миргородщина цікавила Волкова як батьківщина Гоголя. 1869 року він змалював інтер'єр гоголівського будинку в Василівці, написав картину "Гоголь у Василівці", виконав кілька варіантів картини "Гоголь слухає лірника", зробив олівцевий портрет сестри письменника - Ганни Василівни Гоголь у похилому віці. 1879 року В.Волков виконав портрет голови Миргородської повітової земської управи Моріца Єгоровича О'Рурка. Портрет пані Фролової-Багреєвої він написав, на нашу думку, в 70 - 80-х роках ХІХ століття. Більшість світлин Фролових-Багреєвих, що збереглися, зроблені за кордоном - у Англії, Німеччині й Франції. За свідченням жителів села, поміщики часто виїздили до Парижа, куди либонь і виїхали назавжди по неспокійних подіях 1917 року. Людська пам'ять, перекази мало зберегли подробиць про життя панської родини. Селянам запам'яталося, що одна із доньок Фролова-Багреєва, Єлизавета, була душевно хворою, тому її тримали в суворому домашньому режимі, не дозволяли спілкуватися з місцевою сільською молоддю. У Миргородському краєзнавчому музеї зберігається ще один портрет, який пов'язують із родиною Фролових-Багреєвих. Це олійний на полотні портрет хлопчика років п'яти, у вишиваній сорочці, з дитячою рушницею в руках, - робота невідомого майстра, очевидно, першої половини ХІХ століття [18]. За музейною легендою, це позашлюбний син поміщика Фролова-Багреєва. Залишилося обмаль відомостей про стосунки Фролових-Багреєвих із сусідамипоміщиками. За словами місцевої жительки Насті Федотівни Москаленко, мати якої служила

в савинського поміщика, чотири родини близьких сусідів - Фролови-Багреєви, Данилевські, Яновські й Смагіни - були поєднані кумівськими зв'язками. (Яновські - це не ГоголіЯновські, а далекі родичі цієї сім'ї, нащадки олефирівського священика Сави Кириловича Яновського - двоюрідного дядька Миколи Гоголя).

III. АНТИКВАРНА БІБЛІОТЕКА ФРОЛОВИХ-БАГРЕЄВИХ Багата родина савинських дідичів зберігала в себе колекції старовинної зброї, збирала документи про родоводи своїх предків, старовинні книжки. Книгозбірня ФроловихБагреєвих у Савинцях налічувала понад чотири з половиною тисячі томів (а можливо, й більше), про що свідчать інвентарні номери, проставлені самими власниками цього фундаментального зібрання. Лише десята частина з нього - 400 книжок - зберігається сьогодні в Миргородському краєзнавчому музеї. Хронологічні рамки колекції сягають цілого віку - від першої половини XVIII століття до першої половини ХІХ століття. Основний масив бібліотеки комплектувався здебільшого в кінці XVIII - на початку ХІХ століть її власником, завзятим бібліофілом генералом Олексієм Петровичем Фроловим-Багреєвим, а згодом його синами Олександром і Віктором. На деяких примірниках є надписи: "Из книг Алексея Фролова-Багреева " чи "Александра Фролова-Багреева ". Більшість із тих книжок, які збереглися, мають однакові дорогі шкіряні обкладинки, часто з золотим тисненням, іноді з золотим обрізом. Схоже, що палітурні роботи для значної частини колекції виконано на замовлення господаря в одній майстерні. Усі книжки мають на обкладинках шифровані помітки олівцем, зроблені власниками, наприклад: "Ш.3.п.4" - тобто шафа 3, полиця 4. У колекції зібрана література з різноманітних галузей знань. Переважна більшість із них - це видання другої половини XVIII - першої третини ХІХ століть, велика частина з яких - переклади з французьких авторів. На всіх книжках колекції Фролових-Багреєвих, на внутрішньому боці обкладинки, чорною тушшю проставлено відтиск книжкового знака власника бібліотеки. Цей екслібрис має вигляд круга, в середині якого розміщений прямокутний щит із зрізаними ріжками. На щиті зображені: у лівій верхній частині - фігура, що нагадує лебедя; у правій нижній - рука в латах із мечем. По периметру щита - дати: 1812, 1813, 1814. Зображення навколо щита: ліворуч - вертикальна фігура лева, праворуч - нечітка фігура, очевидно, воїн. Унизу під щитом розміщені зображення нагород - хрести, ордени. За кругом розташований меч з надписом по клинку: "Rex et patria" ("Цар і батьківщина"). Вінчає круг воїнський сферичний, витягнутий догори шолом, прикрашений декоративним пір'ям. Виходячи з дат на щиті й характеру зображених елементів, робимо висновок, що екслібрис було виготовлено пізніше 1814 року, за Віктора Олексійовича Фролова-Багреєва, який у званні поручика брав участь у Вітчизняній війні 1812 року та в походах 1813 - 1814 років, зазнав тяжких поранень, мав численні нагороди [19]. При обстеженні бібліотеки впадає в око, що особливо ретельно її власником була опрацьована література про події 1812 року. Щонайчисленнішою в книгозбірні є література з історії. Це різноманітні видання із всесвітньої та російської історії. Найдавнішими, за часом видання, в багреївській колекції є перекладені з французької мови життєписи видатних історичних діячів: царя стародавньої Персії Кіра - "Повесть о младшем Кире" (СПб., 1762) та "Путешествия Кировы" (М., 1765), а також "Житие канцлера Франциска Бакона" (М., 1760) у перекладі В.Тредіаковського, життєписи римських цесарів, Олександра Македонського та інших. Друга половина XVIII - початок ХІХ століть позначені небаченим доти сплеском у середовищі української та російської аристократії зацікавленості збиранням і дослідженням

пам'яток старовини. Унікальні знахідки О.І.Мусіна-Пушкіна (списки "Слова про полк Ігорів" та Лаврентіївського літопису), М.М.Карамзіна (Троїцький літопис), знахідка Тмутараканського каменя, рідкісних фольклорних записів стимулювали діяльність високопосадових вельмож катерининських і павлівських часів, а за ними й дворянства середньої руки, до поглибленого вивчення як усесвітньої історії, античної старовини, так і минувшини свого краю. Бібліотека Фролових-Багреєвих рясніє такими виданнями, як "История польская" Соліньяка (СПб., 1766), "Таинства древних египтян" К.Генріха Шлісса (М., 1803), "Матильда, или Записки, взятые из истории Крестовых походов" (переклад із французької Д.Бантиша-Каменського. - М., 1806) та інші. Численні видання початку ХІХ століття подають різноманітні історії життя французького двору, родини Бонапартів, кілька життєписів Наполеона. Особа останнього дуже цікавила Олексія Петровича і Віктора Олексійовича Фролових-Багреєвих, про що свідчать їхні помітки, уточнення. Наприклад, у книжці "Исторические письма о состоянии Франции в 1805 и 1806 годах" (М., 1807) є примітка власника: "1799 ноября Бонапарте сделан консулом". Різноманітні "життєписи" і "діяння" державних діячів, російських полководців і генералів, царедворців європейських держав, східних володарів складають десятки томів книгозбору Фролових-Багреєвих. Перекладена з французької мови книжка "Славные красавицы, или история о наперсницах..." (М., 1793) має в собі великий розділ про знамениту українку - "Історія про Рокселану". Віктор Олексійович старанно комплектував своє книжкове зібрання різноманітними виданнями про війну 1812 року і наступний похід російських військ до Франції. Привертають увагу "Военные письма" генерал-майора Олександра Писарева (М., 1817), видання нотаток російських офіцерів. Об'єктом пильної лектури Фролових-Багреєвих були праці істориків: книжка дипломата князя А.Я.Хілкова "Ядро российской истории" (М., 1792), яка має в собі, зокрема, докладні дані про знатний рід Хілкових, представники якого жили й на Миргородщині, в Кибинцях, що недалеко від маєтку Фролових-Багреєвих; "Картина войн России с Турциею" (СПб., 1829) військового історика Д.П.Бутурліна, твори М.М.Карамзіна, Д.М.БантишаКаменського та інших авторів. Значною є підбірка видань знаменитих французьких просвітителів XVIII століття та література з історії вільнодумства. Такі твори, як "Велизер" Мармонтеля (М., 1785), "О разуме законов" Монтеск'є (СПб., 1801), "История царствования Лудовика XIV и Лудовика XV" Вольтера (М., 1809), "Новые Мармонтелевы повести, изданные Н.Карамзиным" (М., 1815), література з політичної економії - були дуже популярними серед освічених читачів того часу. У другій половині - наприкінці XVIII століття на Миргородщину із столичних міст поширилося досить потужне релігійно-політичне віяння - інтерес до масонства. На початку ХІХ століття вільнодумні тенденції привели до небезпечного, на думку тодішньої влади, зближення з радикальними поглядами на власність і суспільно-державний лад, і тому в серпні 1822 року імператор Олександр І своїм указом заборонив діяльність масонських лож. Масонами в Росії були О.К.Розумовський, письменники й громадські діячі О.П.Сумароков, М.М.Херасков, М.І.Новиков, І.П.Єлагін (приятель В.В.Капніста), П.О.Татищев, В.В.Чулков, І.П.Тургенєв, члени відомих родин - Трубецьких, Лопухіних та інших. Племінник М.І.Новикова, М.М.Новиков, на початку ХІХ століття створив у Полтаві масонську ложу "Любов до істини", куди вводив представників українського шляхетства; ця ложа стала попередником декабристських таємних товариств [20]. На Полтавщині з масонами зблизилися В.Чарниш, С.Кочубей, В.Тарновський, В.Ломиківський, І.Котляревський, В.Лукашевич. Цікавився масонством скульптор І.Мартос. Історик О. Оглоблин до масонів зараховує і В.Капніста. Омелян Пріцак вважає, що саме в одному з таких патріотичних таємних товариств українського дворянства на початку ХІХ століття як колективний твір з'явилася славнозвісна "Історія Русів" [21] - своєрідна біблія українських автономістів.

Про зацікавленість Фролових-Багреєвих політичним і релігійним вільнодумством свідчить детально опрацьоване ними (є численні помітки, підкреслення) шеститомове видання "Волтерианцы, или история о якобинцах, открывающая все противу Христианские злоумышления и таинства Масонских лож, имеющих влияние на все Европейские державы" (переклад із французької, видано у Москві в 1805 - 1808 роках). На обкладинці першого тому цього видання є рукописний список французьких енциклопедистів і надпис олівцем: "Кума Матвея". Чи не є цей надпис натяком на зв'язок із генерал-майором Матвієм Артамоновичем Муравйовим, дідом братів-декабристів Муравйових-Апостолів? Примітно й те, що рукописний запис ("Из книг подпорутчика..."), який ішов скріпою по сторінках цієї книжки, був заклеєний настільки ретельно, що ім'я та прізвище попереднього власника - підпоручика - не вдалося прочитати [22]. На інтерес Фролових-Багреєвих до масонства вказує також рідкісне, як на сьогоднішній день, видання: "Исследования книги о заблуждениях и истине. Сочинено особливым обществом одного губернского города. - В Туле. - 1790." [23]. Пафос колективних авторів книжки - "особливого общества" - спрямований проти "лжесказання Шведенбурга", тобто вчення відомого масона Сведенборга. Примітки на берегах книжки ("Масон", "Вольный каменщик" та інші) підтверджують, що книжка читалася досить уважно. Цікаву інформацію про конкретних осіб XVIII - першої половини ХІХ століть (а серед них і миргородців) дають такі видання із бібліотеки Фролових-Багреєвих, як "Роспись чиновных особ в государстве...", "Месяцословы" (адрес-календарі) на 1813, 1826, 1829, 1833 роки, списки кавалерів орденів і нагороджених іншими відзнаками (серед цих осіб згадуються і Фролови-Багреєви). Почесне місце в бібліотеці савинських поміщиків-книголюбів посідала художня література. Це здебільшого твори відомих російських письменників: нашого земляка Михайла Хераскова (1733-1807), уродженця міста Переяслава, Олександра Сумарокова, Якова Княжніна, Василя Жуковського, Миколи Карамзіна, Фадея Булгаріна. Збереглося п'ять томів із зібрання творів (М., 1795) яскравого представника російської класицистичної драматургії сумароківської школи Миколи Ніколєва (1758 - 1815), супротивника деспотизму й тиранії як явища, що спотворює людську натуру. У савинських бібліофілів зберігався один із раритетів українського письменства, другий після "Енеїди" Котляревського друкований твір українською мовою - вірш запорізького козака Твердовського (без назви), який, поза сумнівом, був написаний піді впливом геніальної травестії першого класика нової української літератури і в поетичній манері, близькій до "Енеїди". Цей вірш увійшов до виданої 1807 року в Петербурзі книжки "Дух россиян, или Сердечные чувства сибирского плавильного мастера Усердова и запорожского козака Твердовского, изображенные стихами по случаю победы, одержанной над Бонапартием 14 декабря 1806 года". Ця книжка була включена Фроловими-Багреєвими до конволюту "Песнь Екатерине Второй..."[24]. Популярними у XVIII столітті були різноманітні, часто анонімні, повісті легкого розважального змісту, анекдоти, пригодницькі романи. Безліч творів подібного спрямування ("Молода вдова" тощо) трапляється в савинському зібранні. Широко представлена в ньому зарубіжна література - твори французькою, німецькою, польською мовами і перекладні видання. Для тогочасного читача привабливими були "Оставшиеся творения Фридриха Второго, короля Прусского" (СПб., 1789), роман Бланшарда "Фелиция Вильмар" (М., 1805), "Дон Кишот ла Манхский. Сочинение Серванта" в перекладі Василя Жуковського (М., 1815), "Новые семейственные картины" (1806) і "Барон Бергедорф" (1823) Августа Лафонтена, "Невеста Ламмермурская " (1827) Вальтера Скотта й інші твори. Жіноцтво на початку ХІХ століття з захопленням читало перекладні моралістичні повісті популярної письменниці Жанліс: "Альфонсина", "Дві слави", "Лицарі лебедя", "Катерина Бурбон і Маргарита де Валуа", "Знатні не за породою", романи Анни Радкліф "Таїнства Удольфські" і "Ліс",

повість Анни Марії Портер "Кілярнське озеро", історичний роман Рінальдо Рінальдіні "Розбійницький отаман". Усі ці книжки є в бібліотеці Фролових-Багреєвих. Без знання античної літератури годі було уявити собі освічену людину рубежу XVIII ХІХ століть. Книжки грецьких і римських авторів, антична міфологія давали наснагу інтелектові читачів бібліотеки в Савинцях. Там був і "Еней", героїчна поема Публія Вергілія Марона, видана в перекладі Петрова наприкінці XVIII століття, і російський переклад твору Марка Тулія Цицерона "Три книги о должностях" (СПб., 1761), присвячений гетьманові К.Г.Розумовському, і "Элиана" - переклади з давньогрецької Івана Січкарьова (М., 1787), і вільні переспіви з античних авторів. Чи не найбільшою за чисельністю частиною книгозбору Фролових-Багреєвих є драматичні твори. Про це піде окрема розповідь у наступному нарисі про театри на Миргородщині. Родина Фролових-Багреєвих у XVIII - ХІХ століттях постійно передплачувала численні періодичні видання і альманахи. З найдавніших альманахів у савинській колекції зберігся "Смеющийся Демокрит" (М., 1769). Щонайповніше у бібліотеці Фролових-Багреєвих представлено журнали першої третини ХІХ століття. Це підбірки й окремі числа часописів "Сатирический театр" (за 1808 рік), "Талия" (за 1810 - 1812 роки), "Вестник Европы" (1809 1813, видання В.Жуковського, згодом М.Каченовського), "Цветник" (1810), "Улей" (1811 1812). Журнал "Сын отечества" (збереглася підбірка за 1814 - 1818 роки), редагований М.І.Гречем, мав зв'язки з майбутніми декабристами; в цьому часописі публікував свої твори наш земляк із Обухівки Василь Капніст; тут 1820 року ще один земляк Микола Цертелєв оприлюднив свою фольклористичну працю "Взгляд на старинные русские сказки и песни". Є в бібліотеці журнали "Северный наблюдатель"(1817), "Русский пустынник"(1818), "Новости литературы" (за 1824 - 1826 роки), "Московский альманах для прекрасного пола" (1825), "Новая детская библиотека"(1827 - 1831), "Отечественные записки" (1830), "Словесность" (1830), "Педагогический журнал" (1833), "Русский земледелец"(1838). Серед освіченої еліти кінця XVIII століття був широко знаний щотижневий санктпетербурзький журнал ліберально-просвітницького спрямування, який інформував про новини країн світу, - "Зеркало света" (1786 - 1787), редагований українцем з європейською освітою, збирачем української старовини Ф.О.Туманським (1757 - 1810). Цікаво, що це видання передплачували й інші відомі українські збирачі й дослідники старожитностей Василь Григорович Рубан, Андріян Іванович Чепа, наш земляк Василь Іванович Чарниш із міста Гадяча [25]. Надходив часопис "Зеркало света" і до бібліотеки Фролових-Багреєвих. У савинській книжковій колекції бачимо журнал "Московский Меркурий" за 1803 рік видання помірковано-ліберальної орієнтації, редаговане П.І.Макаровим. Багато представлена у бібліотеці мовознавча література, тут є так звані "письмовники", в яких друкувалися різноманітні синкретичні матеріали з граматики, лексики, стилістики, ділового мовлення, приказки тощо; зібрані двомовні перекладні словники; є різноманітні посібники з поетики, як от "Краткая русская просодия, или Правила, как писать русские стихи" (М., 1798). Цінною складовою бібліотеки Фролових-Багреєвих є комплекс книжок із географії, починаючи з видань 1764 року. Це багатотомове видання "Всемирный путешествователь" (1780-і роки), "Бергманово естественное землеописание" (СПб., 1791), видання, призначені для учнів народних училищ: ("Всеобщее землеописание" 1788 і 1807 років видань), "Роскошная Саксония" (переклад із німецької, СПб., 1782), численна література про подорожі. Книжки з питань релігії, історії права, логіки, численні видання дидактичного характеру (збірники "Нравоучительных речей" 60-х років XVIII століття), нотна грамота, розважальна література еротичного змісту, цікаві видання з генеалогії (одне з них - "Зерцало российских государей...", СПб., 1789 - подає родовід царів Романових із 862 року) - все це свідчить про розмаїтість читацьких запитів родини Фролових-Багреєвих. Посібники з фізики, хімії, природознавства, астрономії демонструють рівень знань тогочасного

суспільства в цих галузях. Восьмитомове московське видання "Открытые тайны древних магиков и чародеев..." (1798 - 1803) має еклектичний характер інформації: тут подано і досліди з хімії, електрики, магнетизму, механіки, оптики, і засоби від хвороб, і загадки, анаграми тощо. Книжка "Алхимист без маски" (М., 1789) спрямована на заперечення алхімії як лженауки. Привертають увагу ґрунтовні праці Л.Ейлера "Универсальная арифметика" (СПб., 1768) та П.Гіляровського "Руководство к физике" (СПб., 1793). Є в бібліотеці книжки для дітей (наприклад, анонімне продовження пригод Робінзона, 1814 року видання), педагогічна література: поради матерям щодо виховання дітей, посібники й методична література для народних училищ. Чималою є підбірка з історії права; збереглося в бібліотеці популярне серед тогочасних читачів видання "О преступления и наказаниях" (переклав з французької Олександр Хрущов. - СПб., 1806). Осібно слід сказати про рукописну книжку "Родословие князей Прозоровских" [26]. Прозоровські були ріднею Фролових-Багреєвих. Дружина Віктора Олексійовича ФроловаБагреєва, Олександра Петрівна, з дому княжна Прозоровська, мала знатних предків: її батько - генерал-майор князь Петро Олександрович Прозоровський, а мати - Софія Іванівна Скоропадська. "Родословие князей Прозоровских" - це рукопис кінця XVIII століття, з чудовою оправою, золотим тисненням, має 149 сторінок. Родовід розпочато з 862 року і доведено до 1785 року. У розписі зафіксовано 66 позицій за чоловічою лінією. Є мистецьки виконаний герб князів Прозоровських, а також додаток про родовід і служби цієї сім'ї. Справжність документів засвідчена скріпою: "Московской губернии дворянства секретарь надворной советник кавалер Михайла Ерапкин". Бібліотека Фролових-Багреєвих має літературу з медицини, санітарії, важко обминути увагою лікарський травник 1794 року. Як власники великих економій, савинські поміщики збирали також книжки з питань рослинництва, садівництва, передплачували багатотомове видання "Труды вольного экономического общества к поощрению в России земледелия и домостроительства" (збереглися випуски за 1769 - 1774 роки). Бачимо в книгозбірні й посібники з облаштування теплиць і оранжерей, з управління скотарнями. Є тут і "Записки для охотников до лошадей на 1824-й год, составляемые генерал-лейтенантом и кавалером П.Цорном" (М., 1824). У спискові осіб, що передплатили це видання, бачимо, до речі, ім'я Д.П.Трощинського. У книжковій колекції Фролова-Багреєва збереглася книжка, що має в собі рекомендації з виготовлення феєрверків та ілюмінацій. Це була одна з улюблених розваг багатих дворян. Пригадується, що в Кибинцях, у товаристві Гоголів і Д.Трощинського, щоб догодити останньому, влаштовував феєрверки артилерійський офіцер Баранов, який був за це "обласканий" вельможею і залишений у нього в гостях аж на три роки [27]. Крім екслібриса і печатки Фролових-Багреєвих у їхній бібліотеці знаходимо книжки з печатками інших осіб. Наприклад, книжка "Статьи о времени" (СПб., 1771) має в собі відтиск печатки невстановленої особи у вигляді овалу, в якому зображений ключ. У книжці Леонгарда Ейлера "Универсальная арифметика" (СПб., 1768) є чорнильний відтиск печатки невеликого розміру (1,8 см х 1,3 см); це овал, у ньому зображено дерево із зрізаною верхівкою, на якому сидить сова, до стовбура дерева прихилено щит [28]. Певну інформацію про джерела комплектування книгозбору Фролових-Багреєвих дають наклейки на книжках: "Із лавки Ініхова і Базунова" (на виданнях кінця XVIII століття), "Із лавки С.Селівановського в Москві на Ільїнці", "Із лавки Свєшнікова в Москві", "Із лавки В.Логінова" (на книжках початку ХІХ століття). Деякі книжки потрапили до зібрання Фролових-Багреєвих різними шляхами, від приватних осіб. Наприклад, на книжці "Описание жития и дел принца Евгения, герцога Савойского..." (СПб., 1740) є напис, зроблений чорнилом на шмуцтитулі: "Сия книга канцеляриста Алексея Домашнева куплена в Санкт-Петербурхе". Трохи нижче - запис пізнішого часу: "Ис книг капитана Звилина". Починаючи з титульної сторінки, по наступних аркушах скріпою йде рукописний текст: "Книга канцеляриста Алексея Васильева сына Домашнева". На внутрішньому боці обкладинки, в кінці книжки, чорнилом зроблено іще

один напис: "Сию книгу подарил Инспектор Алексей Домашнев [смоленському] мещанину Ивану Гаврилову сыну Глуховскому сего 1754 году Марта двенадцатого числа [...] Алексей Домашнев подписал[ся]" [29]. (В прямих дужках подано сумнівні й непрочитані частини тексту. - Л.Р.). Домашнєви належали до кола освічених бібліофілів. Із петербурзьких Домашнєвих тієї доби нам відомий лише Сергій Герасимович Домашнєв (1743 - 1795), камер-юнкер при імператорському дворі (1773), згодом - директор Академії наук; 1781 року він у журналі "Академические известия" друкував "Показание новейших трудов разных академий" огляди діяльності наукових закладів. Олександр Паліцин (друг Василя Капніста, поміщик села Попівки Сумського повіту, організатор літературного гуртка 90-х років XVIII століття, відомого під назвою "Попівська академія") в своєму творі "Послание к Привете" згадує С.Г.Домашнєва серед сучасних йому літераторів: Домашнев некогда был муз главой возвышен, И мирный глас его бывал меж ними слышен. Приятен и умом и слогом он своим! [30] На рубежі 70-х і 80-х рр. XVIII ст. С.Г.Домашнєв був причетний до створення з ініціативи Ф.Туманського цікавого проекту - влаштування академічної книгарні в політичноадміністративному і культурному центрі Лівобережної України - Глухові. С.Г.Домашнєв мав іще брата - Івана Герасимовича Домашнєва, асесора в канцелярії конфіскації в Москві. Певно, родичем цих Домашнєвих і був перший власник книжки "Описание жития и дел принца Евгения...", яка згодом дісталася поміщикам із Савинців. Бібліотека Фролових-Багреєвих, як уже мовилося, збереглась не повністю. Частина її була знищена в Савинцях щойно після 1917 року, частина пропала в роки німецькофашистської окупації, коли фондові зібрання Миргородського краєзнавчого музею доводилося рятувати й переховувати в різних місцях; цінні видання, на жаль, зникли з музею вже в повоєнний період, коли через недобросовісність деяких працівників одержали доступ до музейних фондів нечисті на руку ділки. Так, наприклад, не стало книжки Миколи Гоголя "Вечера на хуторе близ Диканьки" з авторським дарчим надписом Фролову-Багреєву (в 30-х роках ХХ століття ця книжка ще була в музейній колекції). Книгозбірня Фролових-Багреєвих являє собою велику бібліофільську цінність, взагалі, і як явище культури Полтавщини рубежу XVIII - ХІХ століть, зокрема. Навіть та мала частина бібліотеки, що збереглася до сьогодні, уможливлює наше уявлення про лектуру тогочасних шляхетних верств Миргородщини й сусідніх реґіонів та про багатство антикварних зібрань савинських бібліофілів і колекціонерів.

IV. АМАТОРСЬКІ ТЕАТРИ НА МИРГОРОДЩИНІ У XVII - першій половині XVIII століття театр в Україні існував у своєрідній формі т. з. "шкільного театру", вистави якого здійснювались у братських школах і колегіумах, та у вигляді вертепу - народних лялькових дійств. Ці форми театру мали релігійно-дидактичний характер і призначалися для пропаганди християнства. Зародком і прообразом майбутнього світського театру стали інтермедії - комедійно-побутові сценки з народним типажем. У другій половині - кінці XVIII століття ренесансно-барокова поетика шкільної драми, з її символікою й риторичністю, поступово ставала анахронізмом, на зміну їй приходили нові форми і засоби театральної мови. Дедалі ширшого розповсюдження набувала комедія. Перші аматорські вистави на Миргородщині з'явилися в другій половині XVIII століття, в час розквіту такого явища, як домашні садибні поміщицькі театри. Ці театри виникали в Україні, зазвичай, у гніздах великих аристократичних родин, які мали по кілька

маєтків як на батьківщині, так і в столичних містах Росії - Москві та Санкт-Петербурзі. В таких українських сім'ях культивувалися елітні мистецькі, музичні, театральні захоплення. На межі XVIII і ХІХ століть в Росії налічувалося понад 170 кріпацьких театрів, із яких значна частина мала майже професійний характер. Графи Шереметєви, наприклад, мали аж вісім кріпацьких театрів - закритих і "повітряних", тобто надвірних: два у Москві, а також у Петербурзі, Останкіні, Кускові та інших їхніх садибах. У столичних містах мали свої театри й вельможі українського походження: граф Кирило Григорович Розумовський, граф Олександр Григорович Кушелєв-Безбородько - в Петербурзі, граф Гудович - у Москві, Олексій Кирилович Розумовський - у підмосковній садибі Петровському. У Розумовських були кріпацькі хори, в "розважальних садах" цієї родини влаштовували дивертисменти у вигляді театралізованих сцен селянського життя, як от сінокосів, у виконанні акторів-кріпаків. Діяли театри і в аристократично-шляхетських гніздів'ях України. Ще з 1751 року у резиденції гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського в Глухові існував кріпацький театр, в якому ставились опери, балети, комедії, серед яких, наприклад, показували "Ізюмський ярмарок" невідомого автора. В кінці XVIII - на початку ХІХ століть це явище культурного життя стало популярним на Чернігівщині: у маєтку Г.Тарновського в Качанівці, у графа П.Завадовського в Ляличах, у поміщика Д. Ширая в селі Спиридоновій Буді , де в кінці XVIII століття в оперній і балетній трупах, хорі й оркестрі було задіяно близько 200 талановитих кріпаків, у І.Хорвата й інших. У Полтавській губернії 1804 року налічувалось 14 кріпацьких хорових капел. Розвивалися такі форми культурного побуту, як концерти в садибах, домашня і застільна музика, дитячий балет, хори хлопчиків, "живі картини". Свій кріпацький оркестр із 12 музик мав у селі Климовому, що за 10 верст від містечка Сорочинців, дідич Іван Олександрович Лисевич (помер бл. 1870 р.) - батько майбутнього письменника Володимира Cамійленка.

*** Із поміщицьких театрів на Миргородщині сьогодні поки-що були відомі лише театри Дмитра Прокоповича Трощинського в селах Кибинцях і Яреськах. Кибинський театр, на думку дослідників, діяв у 1812-1814 та 1822 - 1825 роках. Керували його роботою Василь Панасович Гоголь-Яновський, батько письменника Миколи Гоголя, і Василь Васильович Капніст, поет і драматург, власник маєтку в селі Обухівці. Бувало так, що й Гоголі, й велика родина Капністів, і інші сусіди місяцями жили в Кибинцях, бо багатий і гостинний Трощинський не хотів навіть уявляти себе в самотині, його натура потребувала постійних розваг і великого веселого товариства, мистецьких забаганок. Пантелеймон Куліш назвав Кибинці "Афінами часів Гоголя-батька". Садиба Трощинського стала осередком розваг усієї миргородської округи. Юний Микола Гоголь в одному з листів до свого друга Олександра Данилевського 1825 року писав: "Приїзди зараз; поснідаємо в нас, у вас пообідаємо, а на ніч до Кибинців" [33]. У виставах кибинського театру грали ролі як актори-кріпаки, так і дворяни - рідня й сусіди Трощинського. Це Василь Васильович Капніст, його донька Катерина, молодий Микола Лорер (майбутній декабрист) , який виховувався в сім'ї Петра Васильовича Капніста, брата письменника. Це і князь Іван Михайлович Хілков, уланський офіцер, за словами Марії Іванівни Гоголь, "великий комік", зі своєю дружиною Надією Дмитрівною (? - 1816), позашлюбною донькою Д.Трощинського від кріпачки Мотрони. Хілков (у українських документах він згадується як Хільков) по відставці з військової служби мав цивільний чин колезького асесора (1810) [34], часто бував у Яреськах, очевидно, грав і в тамтешньому домашньому театрі Трощинського. Надія Дмитрівна незабаром розлучилася з Хілковим, і стосунки старого Трощинського з зятем були досить напруженими. Грало у виставах подружжя Гоголів-Яновських - Василь Панасович і Марія Іванівна, бував на цих виставах і брав у них участь молодий Микола Гоголь.

Обмежені дані про діячів театру Трощинського черпаємо переважно зі спогадів сучасників (М.І.Гоголь, С.В.Капніст та ін.). Вони називають вузьке коло осіб, а тому варто, на нашу думку, ширше кинути оком на те довкілля, яке оточувало Трощинського і, поза сумнівом, могло входити до аматорського театрального кола в Кибинцях. Перш за все, це найближчі сусіди Трощинського - поміщики Родзянки, Ломиківські, Шамшеви й Осипови, які перебували між собою в родинних стосунках. Родзянки - нащадки миргородського полкового обозного Василя Івановича Родзянка (1652 - 1732), великі землевласники Хорольського повіту, на початку ХІХ століття мали маєток у сусідньому з Кибинцями селі Шарківщині, бували в гостях у Трощинського, в Гоголів [35]. З роду Родзянків походила мати історика й етнографа В.Я.Ломиківського (жив у сусідньому хуторі Трудолюбі) - Марія Василівна. Генерал-майор Олександр Якович Шамшев, власник 523 душ у селі Шарківщині, був віддаленим родичем Ломиківських завдяки родинним зв'язкам із Апостолами: Шамшев узяв собі за дружину онуку гетьмана Данила Апостола Катерину Петрівну Апостол (1750 - 1824) [36], а Апостоли й Ломиківські зріднилися ще за мазепинських часів. Іван Іванович Ломиківський служив ад'ютантом при штабі генерала Шамшева. Отож, усе це було коло досить близьких людей - сусідів і родичів. Шамшеви жили здебільшого в Петербурзі, але на літо приїздили на Полтавщину, і тоді неодмінно гайнували дозвілля в кибинському товаристві. Про них згадує в своїх листах до матері Микола Гоголь. Син Шамшевих, Петро Олександрович, у 1835 - 1841 роках став предводителем шляхетства Миргородського повіту. Осипови - нащадки миргородського сотенного отамана Григорія Осипова [37], далека рідня Родзянків і Гоголів, мали невелику маєтність у селі Кибинцях. З Марією Іванівною Гоголь приятелювала дружина кибинського поміщика Никифора Кириловича Осипова, колезького реєстратора, засідателя Миргородського нижнього земського суду (1829) [38]. Своїми людьми в Кибинцях були члени родини Муравйових-Апостолів, на якій не будемо зупинятися: про неї існує чимала література. Репертуар театру Трощинського складався під значним упливом драматурга В.В.Капніста (1757 - 1823), знавця столичного театру і драматургії. В 1799 - 1801 роках Василь Васильович служив при Театральній Дирекції в Петербурзі, чимало дбаючи про зміцнення петербурзької трупи і збагачення її репертуару. Він відомий як автор сатиричної комедії "Ябеда", трагедій "Антігона" і "Геневра" (остання не дійшла до нашого часу), лібрето пасторальної опери "Клорида і Мілон" (1800), переробки комедії Мольєра "Сганарель" (1806). Комедія "Ябеда" була створена 1793 року, але тільки через п'ять літ, 27 серпня 1798 року, її вперше поставили на сцені Великого театру в Петербурзі. П'єса своїм їдким сатиричним пластиром припікала дошкульні виразки, від яких потерпало тогочасне суспільство - сутяжництво, крутійство, хабарництво. Небачена доти гострота Капністового твору спричинилася до його заборони імператором Павлом І уже після чотирьох вистав, через два місяці після прем'єри. Миргородські знайомі з близького оточення В.Капніста знали про його роботу над комедією і чекали її з'явлення. Сусід драматурга, лікар і громадський діяч із Сорочинців М.Я.Трохимовський писав у листі до Василя Васильовича: "Але де ж ваша "Ябеда"? Чому вона криється і на світ не з'являється ?.. З якою жадібністю я її прочитати хотів! Ви мене позбавили цього задоволення!"[39]. Не виключено, що комедія "Ябеда" ставилась і в кибинському домашньому театрі Д.Трощинського. Йшли тут також вистави за п'єсами "Наталка Полтавка" І.Котляревського, "Бригадир" Д.Фонвізіна, "Тріумф" І.Крилова, "Хвастун" Я.Княжніна, "Едіп у Афінах" В.Озерова, ставились п'єси популярного тоді німецького драматурга А.Коцебу. Василь Панасович Гоголь-Яновський спеціально для театру Трощинського написав дві п'єси: "Собака-вівця", текст якої не зберігся, і "Простак, або хитрощі жінки, перехитрені москалем". До речі, в багатотомовому виданні "Российский театр" (т.38. - СПБ., 1791) є

анонімна комедія "Три сундука, или хитрость женщины", яка, судячи з назви, могла послужити зразком чи підказати ідею Гоголю-батькові для написання його власного твору. Палац Трощинського в Кибинцях був двоповерховим, за свідченням сучасників, зовні непоказним, але дуже багато оздобленим усередині. Стояв він на північному боці глибокої балки, над ставком, оточений липовими алеями й фруктовими деревами. В другій половині ХІХ століття садиба Трощинського була продана поміщикові Шишкіну, а від останнього перейшла до дворянської родини Вульфертів. Нові господарі садиби зруйнували тільки домову церкву Трощинського [40], а мурований храм Архістратига Михайла (фундація Д.Трощинського 1787 року), в якому він і був похований, стояв ще за радянських часів. 1927 року місцева влада, не надто шануючи пам'ятні та історичні місця, пов'язані з поміщицькою діяльністю, продала колишній будинок Трощинського на знесення. Його придбало Кибинське кооперативне товариство, і невдовзі цю пам'ятку української культури було зруйновано. В Кибинцях ставили п'єси ще одного нашого земляка - Івана Матвійовича МуравйоваАпостола (батька братів-декабристів). Його комедія "Ошибки, или утро вечера мудренее"(видана в Петербурзі 1794 року), в якій він засуджує схиляння земляків перед іноземщиною, була написана майже одночасно з комедією "Ябеда" Капніста - найближчого сусіда й великого друга І.М.Муравйова-Апостола. У приятелів було багато спільного: і критичне ставлення до тогочасного суспільно-політичного ладу в державі, і захоплення античною та вітчизняною старовиною й літературою, і театральні уподобання. Для розвитку театральних смаків В.Капніста мала значення також його близькість до літературно-музичних і театрально-мистецьких родин Дьякових, Львових і Державіних (В.В.Капніст, М.О.Львов і Г.Р.Державін були свояками - мали дружинами сестер, відповідно Олександру, Марію і Дарію Дьякових). У Г.Р.Державіна (1743 - 1816) був домашній оперний театр як у Тамбові, де він свого часу служив губернатором, так і згодом у Петербурзі. Цікаво, що Державін набирав собі музик із України, наприклад, у нього служив композитором і диригентом обдарований українець Лаврентій Семенович Журавченко [41]. З Миргородщини вийшло багато талановитих артистів. Дворянам МуравйовимАпостолам у другій половині XVIII століття належав віртуоз-скрипаль рідкісного обдарування - Іван Остапович Хандошкин (1747, інші дані 1765 - 1804), який став композитором, диригентом, педагогом, зачинателем російської скрипкової школи. Він автор сонат, варіацій на народні теми, обробок народних пісень, який мав величезну популярність у Петербурзі й Москві. Є дані, що свого часу відпускну цьому артистові-кріпакові давали через Миргородський повітовий суд [42]. Цілком можливо, що Хандошкин - це зневажливо перекручене на російський лад українське прізвище Хандоґій, яке спостерігається на Миргородщині ще від часів козаччини. Дослідники висловлюють думку, що в середині - другій половині XVIII століття в Україні, зокрема, на Миргородщині, діяли вогнища давньогрузинської театральновидовищної культури, в тому числі старовинний грузинський національний театр сахіоба, який зберігся в середовищі знатних грузинів, що в першій чверті XVIII століття емігрували з Грузії до Росії, а згодом оселилися в Україні [43]. Принаймні, грузинський поет Давид Гурамішвілі (1705-1792), який свої останні десятиліття провів у Миргороді, замолоду був активним діячем палацового сахіоба. Діалогічна побудова багатьох його творів теж наводить на думку про вплив театру на автора "Давитіані". До речі, відомо, що домашні театри у кінці XVIII століття мали також грузинські поміщики-емігранти, які прижилися в Росії: князь Грузинський у Симбірській, Олексій Панчулідзе - в Саратовській губерніях. *** Досі не доводилось натрапляти в літературі на звідомлення про існування на Миргородщині аматорських театрів у садибах інших українських дідичів, окрім Д.П.Трощинського. Але, опрацьовуючи бібліотеку поміщиків Фролових-Багреєвих із

Савинців, авторка цих рядків знайшла матеріали, які вказують на те, що садибний театр існував також у багатому маєтку цих савинських дворян. Перш за все варто зупинитися на тій численній літературі в бібліотеці ФроловихБагреєвих, яка підтверджує їхнє захоплення театром. У савинській книгозбірні збереглися багатотомове видання "Российский театр, или Полное собрание всех российских театральных сочинений" (1780 - 1790-і роки), книжки із серії "Театральные сочинения", видання "Театр для пользы юношества" (переклад із французької. - М., 1779) та інші книжки. Підбір драматургічної літератури в бібліотеці свідчить про те, що вона комплектувалася переважно творами розважального змісту. Здебільшого це видання другої половини - кінця XVIII століття: жартівлива музична драма Касгі "Осмеянный жених" (СПб., 1779), комічні опери "Матросские шутки" (її автор заховався за псевдонімом Любитель Літератури. - М., 1780) та "Трубочист князь и князь трубочист" (анонімна; СПб., 1795), комедія Павла Титова "Настоящий друг" (СПб., 1795), збірник комедій Катральї (переклад з французької. - М., 1788). Бачимо в бібліотеці Фролових-Багреєвих також п'єси, написані на початку - в перші десятиліття ХІХ століття: це анонімна опера "Мошенники " (М., 1811), забава на одну дію "Мирская сходка" (СПб., 1813), комічна опера Княжніна "Девичник" (1815), рання комедія О.С.Грибоєдова "Молодые супруги" (СПб., 1815), комедії Д.І.Фонвізіна "Бригадир" (СПб., 1817), А.Коцебу "Гиперборейский осел", "Муж в 40 лет" (Смоленськ, 1812) та інші. Є в бібліотеці Фролових-Багреєвих кілька конволютів, створених за жанровою ознакою об'єднаних у них творів - комедій, водевілів. Досить популярним столичним театральним режисером і комедіографом тих років був князь Олександр Олександрович Шаховський, який перебував під впливом традицій класицизму і входив до товариства "Беседа любителей русского слова". Сучасників приваблювала в його творах гострота інтриги, легкість слова. У бібліотеці савинських любителів театру зберігалися його комедія "Урок женатым", п'єса "Крестьяне". Деякі твори Шаховського мали відтінок псевдонародних тенденцій. Зокрема, такою є анекдотична операводевіль на одну дію "Козак-стихотворец" (СПб., 1815), простонародні персонажі якої говорять українською мовою. Цю п'єсу читали в Савинцях. Є в бібліотеці Багреєвих також історичні драми (чи не найдавніша з них - трагедія "Артаксеркс" - СПб., 1764), видані в Петербурзі драми В.Федорова "Любовь и добродетель" (1803), "Клевета и невинность" (1805), "Прасковья Борисовна Правдухина" (1814), "Крестьянин-офицер, или известие о прогнании французов из Москвы" (1813). Фролови-Багреєви 1808 року передплачували журнал "Сатирический театр, или зрелище людей нынешнего света", який видавався в Москві, а в 1810 - 1812 роках - часопис для прихильників театру "Талия", видавцем якого був Д.Вельяшев. На підставі ретельного дослідження бібліотеки Фролових-Багреєвих доходимо висновку, що в кінці XVIII - на початку ХІХ століть ця родина мала у себе в селі Савинцях домашній кріпацький театр. На багатьох книжках і журналах є зроблені власниками бібліотеки помітки, які свідчать про те, що драматичні твори не тільки уважно читалися, а й опрацьовувалися і ставилися в багреєвському домашньому театрі. Так у розписі дійових осіб до комедії Олександра Сумарокова "Опекун" (СПб., 1765) вписано від руки чорнилом імена виконавців ролей - акторів із кріпаків, які належали Фроловим-Багреєвим: Чужехват - Степа Сострата - Марися Валерий - Сашка Ниса - Домка, Хоминска Пасквин - Павлушка Палемон - Левка Секретарь - Мишка. [44]

Слова "Марися", "Хоминска" свідчать, що це були саме українські актори-кріпаки. В комедії Клушина "Худо быть близоруким" (СПб., 1800) виконавцями ролей записані: Глупиков - Левка Непостояна - Мариська Слепушин - Данила Залютов - Павлушка Дурандас - Савка. В комічній опері "Колонія" теж є запис про гру акторів: Фонтальб - Сашка, Данила Белинда - Марися, Домка Марина - Наташка, Танька Блез - Степка, Мишка. Аналогічні помітки олівцем зроблено і в дійових особах анонімної комедії "Бобыли" (СПб., 1815): Честин - Сашка Хватов - Мишка Аксен - дурак Михайло. [45] Отже, часто бачимо одних і тих самих виконавців. Можна визначити й амплуа, наприклад, Марися здебільшого грала ролі молодих панн і паній, Павлушка - слуг. Щодо фрази "дурак Михайло". "Дураками" в XVIII - ХІХ століттях називали поміщицьких блазнів, яких зазвичай тримали в садибах багатих дідичів задля розваг господаря й гостей. Наприклад, у Дмитра Трощинського був блазень Роман; за блазня тримали в Кибинцях також колишнього священика Варфоломія - об'єкт постійних кпинів і знущань вельможних дворян. Зменшувально-зневажлива форма імен акторів (Сашка, Мишка, Павлушка), характерна для звертання панів до своїх підданих, підтверджує, що виконавцями ролей були саме кріпаки, а не представники інших верств. Зміни в текстах п'єс, зроблені чорнилом, свідчать про те, що постановники вистав поводилися з авторськими творами досить вільно, іноді змінюючи їх на власний розсуд. Є виправлення, які вказують на те, що зміст п'єс постановники намагалися наблизити до місцевих, миргородських реалій: наприклад, фразу "здесь престольный город" виправлено на "здесь торговый город" і т.п. Для акторів-українців зроблено помітки, які націлювали їх на особливості російської вимови. Так слово "поговариваешь" переправлене на "пагавариваешь" тощо. Рукописні примітки, зокрема, щодо гри акторів, у текстах інших драматичних творів із бібліотеки Фролових-Багреєвих дають нам підстави стверджувати, що в домашньому поміщицькому театрі в Савинцях у кінці XVIII - на початку ХІХ століть ставилися, крім уже названих, ще й інші п'єси. Це комічна опера Костянтина Карпова "Колония, или Новое селение" (М., 1780) на музику Сакчіні; п'єса була перекладена з французької кріпацьким літераторомбібліотекарем князів Шереметєвих Василем Вороблевським, а опера вперше поставлена в домовому театрі графа Петра Борисовича Шереметєва 1 листопада 1780 року його власними співаками [46]. Ставили в Савинцях також анонімні комедії "Мнимый счастливец, или Пустая ревность" (СПб., 1786), "Поход под шведа" (СПб., 1780), комедію А.Коцебу "Новое столетие" (Смоленськ, 1801), комічну оперу "Оборотни" (переклад із французької П.Кобякова. - СПб., 1808), комедію Федора Іванова "Женихи" (СПб., 1823). Освічена Миргородщина в ті роки жваво цікавилась новинами театрального життя. Г.Державін у листі до В.Капніста з Петербурга 1804 року писав: "Тепер смак тут до жартівливих опер"[47]. Як бачимо з савинських матеріалів, цей жанр поширився й на Миргородщину. Поза сумнівом, новітні театральні зацікавлення на миргородському ґрунті поєдналися з традиціями давньої української народної сміхової культури. Примітно, що багато з названих вище п'єс, виданих у різні роки окремими виданнями, протягом певного часу зберігалися в поміщицькій бібліотеці в Савинцях як окремі книжки (про що свідчать шифри, які позначали місце розташування книжок у фамільній книгозбірні

Фролових-Багреєвих); лише згодом, очевидно, коли почали підбирати репертуар для домашнього театру, власники бібліотеки згрупували ці п'єси за певними тематичними ознаками (причому без дотримання хронологічної послідовності видань) і доручили майстрові з дорогої палітурні об'єднати їх у кілька конволютів із добротними оправами, що й було зроблено. Характер обрізу берегів зшитих книжок свідчить, що палітурні роботи виконувалися вже після того, як у цих книжках савинськими театралами було зроблено записи про розподіл ролей між акторами-кріпаками. *** Протягом якого часу існувала в Савинцях кріпацька театральна трупа, невідомо. Але інтерес до театру в родині Фролових-Багреєвих не зникав протягом усього ХІХ століття. Серед небагатьох світлин цієї сім'ї кінця ХІХ - початку ХХ століть, що дійшли до нас, є фото молодої пані в сценічному костюмі. Очевидно, аматорські спектаклі в цій інтелігентній родині ставили і в новому поколінні. Те, що домашній аматорський театр у Савинцях продовжував діяти й набагато пізніше, через кілька десятиліть, на межі ХІХ і ХХ століть, підтверджують також розповіді сучасних жителів села старшого покоління. Старожильці пам'ятають, що у Фролових-Багреєвих навіть на початку ХХ століття був окремий будинок, який так і називали - театр. Я була здивована, коли почула це слово від старої сільської бабусі. Не повірила власним вухам, перепитала: "Що, що було?!" - "Театр", - упевнено повторила старенька. Людям запам'яталася напівкругла сцена, дорогі куліси. Після жовтневого перевороту 1917 року, навіть коли вже зруйнували поміщицький палац у Савинцях, будиночок театру залишився неушкодженим, і через кілька літ (це діялося в роки активного руху місцевих "Просвіт", у час бурхливого підйому самодіяльної художньої творчості) сільська молодь ставила там свої вистави. Домашній поміщицький театр у Савинцях другої половини ХІХ - початку ХХ століть, певна річ, відрізнявся від кріпацького театру початку ХІХ століття. Це вже був, треба думати, гурток аматорів-театралів миргородського дворянства й інтелігентної верстви, куди входили сусіди Фролових-Багреєвих та їхні друзі. На жаль, обмеженість джерельної бази з питань культури й дворянського побуту Миргородщини поки-що не дозволяє глибше дослідити цю надзвичайно цікаву тему. *** На межі ХІХ і ХХ століть у Миргороді розпочав діяльність аматорський Миргородський музично-драматичний гурток. До нього увійшли представники місцевого дворянства, заможні міщани, інтелігенція. Улітку вистави ставилися в спеціально збудованому для літнього театру приміщенні в земському саду на правому березі Хоролу, взимку - в приміщенні Народного Дому. Участь у виставах брав навіть миргородський міський староста Степан Федотович Панащатенко [48]. Музично-драматичний гурток мав свою печатку із зображенням ліри, яку ставили на книжках і рукописах його бібліотеки (нині вони зберігаються в Миргородському краєзнавчому музеї). Саме завдяки цьому можемо скласти уявлення про репертуар миргородського музично-драматичного об'єднання. П'єси у бібліотеці гуртка були здебільшого російськомовні. Трапляються в гуртківській книгозбірні й твори XVIII століття, як от перекладена з німецької комедія "Честное слово" (М., 1793). Очевидно, ставилась на сцені п'єса Г.К.Градовського "Старый либерал" (К., 1907). Деякі книжки гуртківці одержували з Московської театральної бібліотеки, від її "содержателя" С.Ф.Разсохіна, а також із Харківської Південної театральної бібліотеки. Щонайцікавішими є рукописні списки п'єс, які, треба думати, ставились у Миргороді місцевими аматорами. Це водевіль П.Баташова "Наташа", комедія "Чашка чаю" (переробка з французької, 1880), водевіль Д.Мансфельда "Затейницы" (1880), комедія М.Хлопова "На

лоне природы" (М., 1884), жарт на одну дію Ф.Рутковського "Тайна женщины" (Кам'янецьПодільський, 1899). Деякі з цих рукописних п'єс потрапляли до членів миргородського гуртка, либонь, від заїжджих гастролерів. На титульній сторінці рукописної книжки М.Хлопова "На лоні природи" стоїть штамп: "Леокадия Павловна Орлик-Боброва, распорядительница малороссийской труппы", а на останній сторінці - запис переписувача: "г. Хмельник. 8-го октября 1900 г. Писал Д.Любченко". Збереглися два рукописних списки з видання: "Письмо из столицы. Провинциальные сцены в 3-х действиях. Соч. И.И.Мясницкого" (М., 1900). Один із цих списків датовано: Миргород. 1908 р. На ньому олівцем зроблено дуже цікаві помітки - вказані прізвища учасників Миргородського музично-драматичного гуртка, які виконували ролі у п'єсі "Лист із столиці" [49]. Як і за часів Гоголя, у виставах брали участь цілі родини. Серед акторів гуртка бачимо миргородські прізвища - Вірські, Максимовичі, Гузери (очевидно, це були подружжя). Чоловічі ролі виконували також Старицький, Шилянський, Бальсевич, Ніколенко, жіночі - Худоминська, Давидовська, Штучна. Інші прізвища записані нечітко, схоже, що це Шишко, Свеклій, Кутейко. На одній із сторінок є помітка: "Рогачевский суфлер. 17 октября 1908 года". Про що нам можуть сказати ці прізвища? Деякі з них досить відомі в історії Миргородщини. Старицькі, нащадки миргородського полкового обозного (1773) Василя Старицького, на початку ХХ століття мали маєток у селі Трудолюбі, будинок у Миргороді. Одна із Старицьких, Парасковія Дмитрівна, була одружена з лікарем, активістом громадського життя міста - Корнієм Івановичем Горяновим, талановитим співаком-тенором, який заснував у Миргороді аматорський хор [50]. Активну участь у громадському та культурному побуті міста брав дворянин В.Г.Вірський, а отже він разом із членами своєї родини міг грати і в музично-драматичному гуртку. Офіцерська родина Гузерів, за спогадами сучасників, зналася й приятелювала з О.Г.Сластьоном і В.Г.Короленком [51]. Заможні жителі Миргорода Максимовичі, припускаємо, теж належали до культурно-мистецького кола; у їхньому будинку знайшла притулок перша миргородська жіноча прогімназія Н.Грановської [52]. Бальсевич, який згадується серед миргородських самодіяльних акторів, - це міг бути І.І.Бальсевич, управитель земської аптеки Миргородського повіту [53]. Давидовська могла належати до родини миргородського повітового лікаря І.С.Давидовського. Худоминська це, на наш погляд, не хто інша, як Раїса Давидівна Худоминська (кінець 70-х рр. ХІХ ст. 1941), власниця вишивальної майстерні на Харківці. А суфлер Рогачевский? Здогадуємося, що це - юний тоді Йосип Захарович Рогачевский (бл. 1891 - 1985), відомий у майбутньому співак (тенор), який разом із усією родиною виїхав з Миргорода до Харкова, 1913 року помандрував до Парижа навчатися вокалу, 1924 року дебютував у брюссельському оперному театрі "La Monne", став його провідним співаком, а з 1953 року - директором цього театру. Він зривав овації на кону таких міст як Ліон, Тулуза, Марсель, Відень, Берлін, йому аплодувала Америка [54]. А починалося все з суфлерської будки в Миргородському аматорському гуртку. Гурток діяв аж до жовтневого більшовицького перевороту 1917 року. Після цього деякі книжки й рукописні п'єси із зібрання гуртка перейшли до Миргородської громадської бібліотеки, згодом частково - до "фундаментальної" бібліотеки, якою в 20-х роках завідувала Катерина Іванівна Зубковська, а ще пізніше - до Миргородського краєзнавчого музею. Маємо згадку про ще один драматичний гурток у Миргороді. Письменник Володимир Самійленко, який у 1902 - 1905 роках жив у місті, згадував, що він, служачи в повітовій управі, приятелював із помічником бухгалтера С.Пасічниченком, "щирим українським громадянином і організатором драматичного гуртка". Відомо, що в 1908 - 1914 роках Сергій Климентійович Пасічниченко (Пасішниченко), за походженням із козаків, був завідувачем агрономічного діловодства в Миргороді. На жаль, доля створеного ним драматичного гуртка нам не відома. Гадаємо, що він мав українське спрямування.

V. КНИЖКИ З АВТОГРАФАМИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ Й ГОГОЛІВСЬКОГО ОТОЧЕННЯ В МИРГОРОДСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ. З початком XVIII століття помітно зріс рівень освіченості українського суспільства. Сталося це в чималій мірі завдяки діяльності Києво-Могилянської академії - головного наукового й освітнього центру Гетьманщини. Якщо в XVII столітті навіть серед козацьких полковників неписьменність була пересічним явищем, то в новому столітті одержали можливість здобувати добру освіту представники не лише найвищого щабля в становоадміністративній ієрархії тогочасного українського суспільства, а й діячі середньої ланки сотники, писарі, канцеляристи. У фондах Миргородського краєзнавчого музею, в книжковій колекції ФроловихБагреєвих, збереглися чотири книжки, видані в другій половині XVIII століття, з посторінковими надписами-скріпами, які засвідчують, що ці примірники належали глинському сотникові Павлу Світу. Одна із книжок (без титульного аркуша, без року й місця видання) має в собі описи численних фізичних дослідів. Починається вона з присвяти цієї праці графові Михайлу Іларіоновичу Воронцову, російському віце-канцлерові. Після присвяти йде звернення до Воронцова відомого вченого Михайла Ломоносова і передмова останнього. З цієї сторінки починається написаний чорнилом текст-скріпа: "Съ числа книгъ Павла Свъта" [55]. Такий самий напис є і на книжці Я.Ковельського "Философические предложения" (СПб., 1768) [56]. Третя книжка: Якова Бенигна Боссюэта разговор о всеобщей истории. С французского на российский язык перевел капитан Василей Наумов. - Ч.1. М., 1761; Ч.2. М., 1762; Ч.3. М., 1762. [57]. Книжка має посторінкову скріпу: "Съ числа книгъ Павла Свъта, сотника Глинского. 1764 году". На берегах книжки її власником зроблено численні помітки. І, нарешті, четверта книжка - "Политическая география, сочиненная в Сухопутном шляхетном кадетском корпусе, для употребления учащегося во оном корпусе шляхетства напечатана" (СПб, 1758)[58], - має кілька надписів. На авантитулі: "Отъ книгъ Федора Булюбаша. 1764 году, априля 2". На цій самій сторінці, трохи нижче - іншим почерком: "А мнъ Павлу Свъту дарована отъ П[а]на Булюбаша 764 года юня дня -". По аркушах скріпою йде текст: "Съ книгъ Павла Свъта сотника Глинского". Родина Світів належала до інтелектуальної еліти Полтавщини. Павло Павлович Світ був сином Павла Якимовича Світа (бл. 1680 - бл. 1750), вихованця Київської академії, співака й регента. Світ-молодший перебував на уряді глинського сотника Лубенського полку в 1755 - 1767 роках, а можливо, й пізніше. Яким чином книжки з його бібліотеки потрапили на Миргородщину? Один із можливих зв'язків, який ми вбачаємо в цій ситуації, - це, вірогідно, стосунки родини Світів з Фроловими-Багреєвими через сім'ї Полетик і Капністів. Із Тетяною Світ був одружений костянтинівський сотник Лубенського полку Степан Андрійович Полетика (1728 - 1777) [59]. Його рідний брат - Іван Андрійович Полетика, відомий лікар - одружив свого сина Олександра з Катериною Василівною Капніст, донькою письменника В.В.Капніста, щонайближчого сусіда Фролових-Багреєвих. Звичайно, можливі й інші, не відомі нам канали, якими частина бібліотеки глинського сотника могла дістатися Миргородщини. А хто ж отой Федір Булюбаш, який 1764 року подарував книжку Павлові Світу? Уперше його ім'я в трохи фонетично зміненій модифікації - Федір Болюбаш - трапляється нам у "Наказах малоросійському депутату" 1767 року, які він серед інших козацьких старшин підписав як земський писар Лубенського повіту [60]. Згодом, 1773 року, бачимо Ф.Булюбаша підсудком Лубенського земського суду [61], а 1781 року він уже суддя, власник значних маєтностей у Лубенському полку. Може, ми б і не зупинялися на цій постаті (зрештою, чи так уже й важливо, що якийсь писар два з половиною століття тому подарував якомусь сотникові якусь книжку?), коли б

не ще одна причина: прізвище Булюбаш та його локалізація - Лубенський полк - викликають у нас асоціативний зв'язок із Миколою Гоголем і його літературними героями. В повісті "Страшна помста" головним героєм виступає пан Данило Бурульбаш. Чи був у нього прототип? Ми знаємо, що М.Гоголь часто брав своїх персонажів із життя або з розповідей та переказів людей, родичів, знайомих. Предки Миколи Гоголя, як відомо, мали зв'язок із Лубенщиною. Його прадід, Дем'ян Іванович Яновський, у 1731 - 1777 роках служив священиком Успінської церкви села Кононівки Лубенського повіту, поблизу Лубен, а отже, мав добре знати лубенську козацьку старшину, серед них і рід Булюбашів. Серед членів цієї родини бачимо сотників Лубенського полку: Івана Булюбаша - сотника Чигирин-Дібрівської сотні (1706 - 1737), його тезку - жовнинського сотника (1762 - 1768), Йова - сотника другої Пирятинської сотні (1771 - 1783), Михайла - лубенського полкового хорунжого та інших [62]. Дем'ян Булюбаш у 70-х - на початку 80-х років XVIII століття був полковим суддею Лубенського полку, а його брат Данило в 1771 - 1783 роках мав звання жовнинського сотника цього самого полку. Микола Гоголь ще за юних років збирав матеріали з української минувшини, цікаві факти старожитньої Полтавщини. Він допитливо дізнавався від старих людей про життя за козацької доби, про побут, давні звичаї, легенди. Від свого діда Панаса Дем'яновича молодий Гоголь міг чути розповіді чи перекази про Булюбашів, зокрема й про сотника Данила Булюбаша, образ якого, на нашу думку, трансформувався в Данила Бурульбаша. Варто звернути увагу й на такий аспект. Аналіз книжок із підбірки Павла Світа вказує на те, що глинський сотник цікавився постаттю свого земляка з Полтавщини, уродженця села Келеберди Якова Павловича Козельського (бл.1729 - після 1795), вихованця Київської академії, українського філософа й просвітника. У своїх творах, зокрема, в згадуваній уже книжці "Философические предложения" (яка була і в книгозбірні Павла Світа) Козельський розвинув матеріалістичне вчення М.Ломоносова, французьких просвітителів, виступив проти схоластики й теології, сформулював свою світоглядну максиму: "Спільна користь є основою всіх людських чеснот і законодавств". Помітки, зроблені рукою сотника Павла Світа, є в книжці "История о переменах, происходивших в Швеции в рассуждении веры и правления, сочиненная аббатом Вертотом" [63]. Це переклад Якова Козельського (на той час секретаря Сенату, надвірного радника) двотомної праці французького історика Р.О.Верто д'Обеф, де порушуються історико-філософські питання. Козельський переклав також працю визначного скандинавського письменника й історика, просвітителя, прихильника освіченого абсолютизму Людвіга Гольберга "Історія Данії", створену в 1732 - 1735 роках, в якій гостро критикувалися вади феодальної системи. В перекладі книжка має назву "История датская, сочиненная господином Голбергом, которую сократил и приписал к ней свои примечания артиллерии капитан Яков Козельской" (СПб., 1765 - 1766)[64]. Перекладав він і інших діячів епохи Просвітительства, цікавився й українською історією. Рідний брат філософа Я.Козельського (Середнього) - теж Яків Козельський, полтавський полковий осавул у 1739 1761 роках, мав у себе рукописний збірник, у якому містився список Літопису Самовидця [65]. Як бачимо, освічена козацька старшина Полтавщини виявляла зацікавлення і до новітніх віянь у філософській думці Європи, і до минувшини своєї країни. Якщо, за образним висловом Ю.Лотмана, література в Росії кінця XVIII - початку ХІХ століть "одягнена в гвардійські мундири та дипломатичні фраки" [66], то щодо літераторів вихідців з України слід було б додати: "мундири і фраки, з-під яких тьмяно полискували парчею старшинські жупани". Ще один представник козацького роду Козельських - Федір Якович (1734 - ?) - одержав чин капітана, служив у Петербурзі протоколістом у Сенаті, на початку 70-х років XVIII століття зайнявся літературною діяльністю, писав трагедії, віршував. Цього земляка добре знав Василь Капніст, але до його творчості ставився негативно: в своїй "Сатирі першій" (1780), де Ф.Козельського виведено під ім'ям Котельського, сатирик ставить його до ряду "несмысленных и мерзких рифмотворцев, слагателей вранья и сущих умоборцев" [67].

Досить несподіваною для авторки цих рядків була знахідка в Миргородському краєзнавчому музеї книжки з бібліотеки Андріяна Івановича Чепи (бл. 1760 - бл.1822) закоханого в старовину збирача документів та інших пам'яток із історії України. Виходець із Полтавщини, вихованець Київської академії, він служив у канцелярії графа П.Рум'янцева, генерал-губернатора тодішньої Малоросії, помічником "малоросійського" пошт-директора. Чепа - автор "Записок про Малу Росію", які згодом використав для своєї праці "Історія Малої Росії" (1822) Д.М.Бантиш-Каменський. Андріян Іванович близько знався з такими, як і сам, захопленими збирачами українських старожитностей і документів - Василем Івановичем Чарнишем та Василем Григоровичем Полетикою. За дорученням Чарниша, тодішнього полтавського губернського маршала, Андріян Іванович 1809 року склав "Записку о преимуществах чинов малороссийских" [68]. Мрією А.Чепи було видати українську "Вівліофіку". Колекціонуючи різноманітні історичні документи, акти, нотатки, універсали, реєстри та інші знадоби, він уклав близько 14 збірників цих історичних матеріалів, які, на жаль, майже всі були втрачені [69]. На сьогодні постать самого збирача й дослідника А.Чепи є мало знаною в Україні. Тому, на наш погляд, навіть незначна нова інформація додає певних штрихів до образу цього діяча. В Миргородському краєзнавчому музеї, в колекції книжок, які належали ФроловимБагреєвим, зберігається перекладена з французької мови комічна опера "Жоконд, или искатели приключений" (СПб., 1816). При детальнішому обстеженні книжки було виявлено, що названий твір є лише першим із конволюта - кількох драматичних творів кінця XVIII та початку ХІХ століть, підшитих і оправлених в одну книжку. Серед них - російський переклад опери Мармонтеля "Земіра і Азор", виданий 1783 року в Москві, в університетській друкарні М.Новикова. На титульному аркуші цього твору є чіткий напис чорнилом: "Андреяна Чепы" [70]. Отже, є підстави для припущення, що Чепа був знайомий із родиною Фролових-Багреєвих, які теж мали схильність до колекціонування старовини. Ось такі цікаві зв'язки розкривають (а може, тільки підказують, позначають пунктиром) книжки з автографами діячів козацької доби, трохи відхиляючи запону невідомості над стосунками яскравих особистостей таємничого, нерозгаданого, мало вивченого і тому принадного для дослідників XVIII століття. Поза сумнівом, цікавими є чотири книжки з зібрання Миргородського краєзнавчого музею, які належали близьким знайомим родини Гоголів-Яновських - сорочинським поміщикам Трохимовським. Відомий лікар Михайло Якович Трохимовський (народився 1739 року, помер не раніше 1813 року), вихованець Київської академії й медичної школи при Петербурзькому генеральному Сухопутному шпиталі, належав до когорти найкращих лікарів України. Його сподвижниками були відомі українські медики рубежу двох століть, вихідці з Миргородщини - Йосип Тимківський, Іван Максимович, Сава Леонтович, Петро Чайківський, Денис Волченецький, Іван Яновський та інші. До виховання цієї генерації доклав рук і фахового вміння вже згадуваний лікар Іван Андрійович Полетика. Закінчивши кар'єру військового лікаря, М.Я.Трохимовський оселився в містечку Сорочинцях, де зажив собі слави першого на всю округу зцілювача недужих. Уся родина Трохимовських протягом кількох поколінь перебувала в тісних стосунках із Гоголями-Яновськими. У будинку лікаря в Сорочинцях 1809 року народився Микола Гоголь, а його хрещеним батьком став син лікаря - Михайло Михайлович Трохимовський. Нащадки цієї родини жили в Сорочинцях аж до 1917 року, підтримуючи зв'язки з нащадками Гоголів - сім'єю Бикових [71]. В Миргородському музеї збереглося видання: Эпические творения Михайла Хераскова, действительного статского советника, Императорского Московского университета куратора, Российской Академии члена. - Ч.1. - Изд. 2-е. - М.: В университетской типографии у Н.Новикова. - 1786. На титульному аркуші стоїть чіткий автограф власника книжки: "Михайло Трахимовскій"[72]. Те, що ця книжка саме з бібліотеки лікаря М.Трохимовського, певним чином підтверджує ще й знайдений у ній аркуш із якогось медичного видання першої половини ХІХ століття, де йдеться про функції мозкових центрів.

У музейній книгозбірні є ще одна книжка, на титулі якої чорнилом зроблено напис: "Трохимовского". Це "Хозяйственный деревенский календарь, содержащий в себе все потребные упражнения в земледелии, садовничестве, сенокосе, скотоводстве, рыбной ловле, пчеловодстве и домашней экономии..." (М., 1794). Відомо, що М.Я.Трохимовський цікавився сільським господарством, особливо рослинництвом, досліджував цілющі властивості рослин. Він навіть написав книжку "Рассуждения о растениях, в Крымской степи полковым лекарем усмотренных", яка була видана в Петербурзі 1772 року. Тож "Хозяйственный деревенский календарь" був доброю підмогою в його діяльності. Третя книжка, що належала Трохимовським [73], - це примірник якогось російського часопису кінця XVIII століття. Титул і перші аркуші в ньому відсутні; збереглася частина журналу, яка починається з традиційного для тодішніх періодичних видань розділу "Детское чтение". Судячи з характеру надписів на книжці, робимо висновок, що вона належала синові лікаря М.Я.Трохимовського - юному Михайлові Михайловичу Трохимовському. На внутрішній частині обкладинки явно дитячою рукою зроблено чорнилом кілька малюнків, де повторюється один і той самий сюжет - ваза з квітами. Весь шмуцтитул безладно, безсистемно списаний малорозбірливим текстом, тим самим дитячим почерком. Чорнило вицвіло, однак частина тексту ще читається. Це кілька уривчастих, не закінчених фраз: "Михайло Трох...", "Михайло Трохи...", "Михайло Трохим...", "Милостивому государю", "Того месяца". Деякі фрагменти тексту написані українською мовою: "Не побач...", "Хтось не казав...", "Тоби не дав", "Марии Трохимовский [від] Михайла Трахимовского". На останній сторінці книжки - написи тією самою рукою: "Михалович", "Михайлович", "Михайло Трохимовский", "братец", "Таврыческой областы", "Якубовской". Не виключено, що ці записи юний М.М.Трохимовський зробив у 70-х роках XVIII століття, коли його батько служив полковим лікарем у Таврії. Четверта книжка - "Курс математики" (т.2, Геометрія. - М., 1787) теж має на першій сторінці напис чорнилом "Михайло Трохимовскій" [74]. Від кого всі чотири книжки з бібліотеки Трохимовських потрапили до Миргородського краєзнавчого музею, можна лише здогадуватися. Не виключено, що в 1917 - 1920 роках їх привезли з містечка Великих Сорочинців миргородські музейники разом із архівом, бібліотекою і деякими іншими речами сорочинського дідича Чарниша, який свого часу придбав садибу в нащадків Трохимовських у центрі Сорочинців. До речі, в Миргородському краєзнавчому музеї зберігається примірник журналу "Вестник Европы" за 1814 рік із чорнильним надписом на обкладинці: "Чарнышу". Здогадуємося, що журнал був призначений для майора Григорія Івановича Чарниша, тодішнього миргородського повітового маршала, жителя містечка Сорочинців [75]. Нарешті, ще одна надзвичайно цікава книжка з музейної колекції видань XVIII століття - "Лекции Фергусоновы" (СПб., 1787) [76], з досить довгим підзаголовком: "Лекции о разных предметах, касающихся до техники, гидравлики и гидростатики, как то: о материи и ее свойствах, о центральных силах, о механических силах, о мельницах, о кранах, о тележных колесах, о машине колотить сваи, и о гидравлических и гидростатических машинах вообще, сочиненные Г.Фергусоном, а с Английского на Российский язык переведенные тверским губернским механиком Львом Сабакиным, с присовокуплением к оным собственной его лекции о огненных машинах". Книжка в шкіряній оправі, з золотим тисненням. На внутрішньому боці обкладинки - паперова наклейка з надрукованим текстом: "Из лавки С.Селивановского, в Москве на Ильинке". На шмуцтитулі - рукописний дарчий надпис: "Милому Николаю Васильевичу в знак усердия от Павла Шеншина". Звідки надійшла ця книжка, не відомо; на ній - тільки штампи Миргородського краєзнавчого музею ще з 20-х років ХХ століття. Хто цей "милый Николай Васильевич", якому була подарована книжка? Величезна спокуса висловити припущення, що це Микола Васильович Гоголь. Адже відомо, що письменник надсилав матері Марії Іванівні з Петербурга і Москви до Василівки різноманітні речі, давав поради, які стосувалися ведення домашнього господарства в поміщицькій садибі. Цілком імовірно, що книжка "Лекции

Фергусоновы" привернула його увагу й була подарована йому знайомим Павлом Шеншиним. Ми знаємо, що під час створення миргородського музею, відразу після революційних подій 1917 року, деякі речі було привезено до Миргорода і з гоголівської Василівки, не виключено, що серед них були й книжки. А отже, з маєтку нащадків Гоголів - Бикових - і могла надійти книжка "Лекции Фергусоновы".

Сусіда й родич Гоголів Д.П.Трощинський, нащадок козацько-старшинського роду, виявляв глибокий інтерес до українських старожитностей, зокрема, козацьких, до народної творчості, фольклору, етнографії. Формування цих зацікавлень щодо національних форм мистецтва й побуту відбувалося в річищі розвитку загального інтересу дворянського суспільства до минулого свого народу - інтересу, викликаного з'явою нового художнього напрямку - романтизму, який прийшов на зміну класицизмові. До Трощинського запрошували народних співців - кобзарів і лірників. Не дивно, що саме тут, поблизу Миргорода й Кибинців, було створено перші збірники українських народних дум - "Повести малороссийские" (1805) Василя Ломиківського з Трудолюба та "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (1819) Миколи Цертелєва з Хорола [77]. Якщо розширити ареал огляду фольклористичних студій кінця XVIII - початку ХІХ століть, то варто згадати, що другою дружиною М.Цертелєва була Варвара Семенівна Чулкова, родичка Михайла Дмитровича Чулкова (бл.1743 - бл.1792) - журналіста, письменника, збирача фольклору. Чулкова у 1770 - 1774 роках видав збірник у 4-х частинах "Собрание разных песен", який був, власне, першим російським пісенником, а 1782 року в Петербурзі вийшов його "Словарь русских суеверий" [78]. Не зайве згадати й те, що народні пісні збирав свояк В.Капніста Микола Олександрович Львов (1751 - 1803), російський архітект, поет, музикант, який 1790 року видав збірку російських пісень. (Між іншим, із 1788 року протягом восьми літ у домі Львова жив миргородець, талановитий маляр-портретист В.Л.Боровиківський). Отож, як бачимо, навколо Миргородщини і її діячів згрупувалися інтереси багатьох відомих людей доби зародження передромантизму і пов'язаних із цим явищем літературних, мистецьких, збирацьких, дослідницьких захоплень. Як символ української народної музичної культури XVII - XVIII століть, кобзарство й лірництво на початку ХІХ століття уже набували дедалі виразніших симптомів зникнення їх із культурної арени, набували ознак суспільної реліктовості. І заслугою аматорів української старовини з оточення Д.Трощинського є те, що вони зуміли вчасно усвідомити загрозу зникнення цілого пласту національної культури - думового епосу - і зафіксувати безцінні фольклорні пам'ятки, що наближалися до останньої межі свого існування. У бібліотеці Фролових-Багреєвих збереглося унікальне видання: Древние русские стихотворения. - М.: В типографии С.Селивановского. - 1804. [79]. Це - перше видання зразків російського поетичного епосу - билин і пісень, записаних талановитим російським співцем-імпровізатором XVIII століття Киршею Даниловим. Для миргородців, зокрема, ця збірка цікава тим, що вона присвячена Дмитрові Трощинському, захопленому збирачеві старожитностей, історичних документів, зразків давнього фольклору. "Древние русские стихотворения" було видано заходами начальника московської пошти Ключарьова [80], який, бажаючи зробити приємність своєму безпосередньому керівникові й покровителю головному директорові пошт Д.Трощинському - доручив видавцеві Якубовичу присвятити це видання своєму шефові. Ось ця присвята:

"Его высокопревосходительству, господину действительному тайному советнику, Государственного Совета члену, сенатору, Главному директору почт, министру департамента уделов и кавалеру Дмитрию Прокофьевичу Трощинскому. В трудах уединен, средь шума в тишине, С вниманьем обрати свой кроткий взор ко мне, Любитель древностей, о Муж, достойно чтимый! Прими сей дар, тебе усердьем приносимый И ежели найдешь когда свободный час, Славянской Музы сей простой услыши глас! К. " Далі йде звернення Якубовича до читачів "К публике": "Нечаянный случай доставил мне рукопись Древних Стихотворений, которая, может быть, дорого стоила собирателю ее. Желая принести общее удовольствие, я издаю теперь сии Стихотворения, с надеждою услужить тем Русской Литературе, любителям Древностей и вообще читателям всякого состояния... Издатель". До збірника Кирші Данилова увійшли 26 історичних пісень і билин ("пиес"). Усе свідчить про те, що на Миргородщині освічені верстви були обізнані з виходом цього збірника - саме завдяки кибинському оточенню, серед якого збиралися любителі старовини. Щойно після виходу цього збірника, наступного 1805 року, щонайближчий сусіда Д.Трощинського Василь Якович Ломиківський записав на Миргородщині, багатій на кобзарські традиції, з уст сліпого співця Івана 16 українських народних дум, які об'єднав у один рукопис, давши йому назву "Повісті малоросійські..." [81]. Та сама збірка Кирші Данилова, на думку дослідниці українського думового епосу Катерини Грушевської, послугувала зразком для видання книжки "Опыт собрания старинных малороссийских песней" (СПб., 1819) молодого князя М.А.Цертелєва, теж, очевидно, вихованця "кибинецької атмосфери", який, наслідуючи видання Ключарьова і Якубовича, також присвятив її міністру-меценату Трощинському. "Дивовижна кооперація кобзарської професійної традиції і інтелігентської верстви" [82] з легкої руки "кибинського царка" Дмитра Прокоповича Трощинського поширилася на всю миргородську округу: до збирання та дослідження української старовини й фольклору залучилися також інші сусіди Гоголів і Трощинських; не виключено, що серед них були і Фролови-Багреєви, принаймні, характер книжкового зібрання цієї родини дає підстави для такого припущення. У світлі новознайдених матеріалів про рідкісну бібліотеку Фролових-Багреєвих, про садибний театр у Савинцях можемо підтримати думку дослідника Ю.Барабаша [83] про те, що Полтавщина і прилеглі до неї регіони часів Гоголя не були "пустелею безкультур'я", безпросвітним провінційним закутом, темною глушиною із середньовічним світоглядом, як це зверхньо намагалися показати деякі російські дослідники, орієнтовані на імперське бачення України як краю, нібито позбавленого значних культурних центрів і столичних інтелектуальних сил. Сам факт існування у безпосередній близькості, в одному повіті, двох великих дворянських осередків культури - садиб Трощинського і Фролових-Багреєвих, родин високої ерудиції й художнього смаку, з їхніми театрами й величезними книгозбірнями, з рідкісними колекціями старожитностей, осередків, які діяли в ареалі гоголівського культурного оточення, - свідчить про високий духовний рівень національнокультурної еліти Миргородщини. ***

Плин часу невблаганний - він забирає з собою в безвість не лише покоління людей, а й залишки матеріальної культури. Руйнуються будівлі, рушаться кам'яниці, зникають мистецькі цінності. Але варто лише торкнути рукою стару книжку в шкіряній оправі з напівстертим золотим тисненням, удихнути неповторно-бентежний, ледь відчутний запах грубого, сточеного жучком паперу, обережно розправити загнутий колись читачем аркуш, помилуватися пелюсткою засушеної двісті років тому квітки (о, вона враз і розсипалась!), сколупнути зі сторінки застиглу прозору краплю воску від колишньої свічки - і тоді з давньої давнини, з пороху віків, із забуття і небуття - луною неголосною, відлунням тихим забринять на кону голоси невідомих нам кріпацьких акторів "Сашки", Марисі, блазня Михайла, Хоминської, стривожить душу вицвілий автограф людини, яка колись жила поряд із Гоголем... Цей дух старої Миргородщини - не підвладний часові. Він незнищенний. Його відчуття передалося нам, нинішнім миргородцям, від предків. А ми маємо донести його нащадкам. Примітки. 1. Частная переписка И.Р.Мартоса. 1817 - 1830. - К., 1898. - С.41. 2. Там само. - С.46. 3. Див.: Каталог антикварной библиотеки книгопродавца Е.Я.Федорова, приобретенной после бывшего министра Д.П.Трощинского. - К.: В типографии Е.Я.Федорова. - 1874. 4. Чудаков Г.И. Отношение творчества Н.В.Гоголя к западноевропейским литературам. - К., 1908. 5. Махновець Л. Епістолярний документ 1824 року про Сковороду // Народна творчість та етнографія. - 1972. - № 5. 6. Каталог антикварной библиотеки... - С.35, 36, 297. 7. Миргородський краєзнавчий музей (далі - МКМ). - Бібліотечний фонд (далі - БФ). № 1244. 8. Киевская старина. - 1891. - Кн.IV. - С.103. 9. Частная переписка Г. А. Полетики // Киевская старина. - 1893, октябрь. - С.120. 10. Рогава Аполлон. Брат поета // Література да хеловнеба (грузинською мовою). 1949. - 12 червня. - № 23. 11. Грузинська радянська енциклопедія (грузинською мовою). - Т.3. - Тбілісі, 1979. С.310. 12. Абрамишвили А.З. Из истории грузинського книгопечатания за пределами Грузии // Книга. Исследования и материалы. - М., 1960. - С.251 - 299. 13. Центральний Державний історичний архів України в Києві (далі - ЦДІАУК). Ф.1843. - Оп.1. - Спр.51. - Арк.23. 14. Див.: Миргородська міська бібліотека імені Д.Гурамішвілі: До 140-річчя заснування. - Миргород, 2001. - С.3 - 21. 15. Розсоха Л. Фролови-Багреєви: До історії дворянських родів і поміщицьких садиб на Миргородщині // Сторінки історії Миргородщини: Збірник. - Вип.2. - Полтава, 2001. - С.90 104. 16. Отчет Миргородской уездной земской управы за 1884 год. - Полтава, 1885. - С.120. 17. МКМ. - БФ. - № 2524. 18. МКМ. - Основний фонд (далі - ОФ). - № 218/Д-813. 19. Там само. - № 8803/Д-1708, № 8807/Д-1712. 20. Восстание декабристов. Материалы. - Т.VIII. - Л., 1925. - С.138. 21. Пріцак О. Доба військових канцеляристів // Київська старовина. - 1993. - № 4. С.66. 22. МКМ. - БФ.- № 2262.

23. МКМ. - ОФ. - № 6231/Д-1050. 24. МКМ. - БФ. - № 418. 25. Зеркало света. - 1786. - Часть 1. - [Без пагінації] // МКМ. - БФ. - № 6223. 26. МКМ. - БФ. - № 1360. 27. Вересаев В. Гоголь в жизни: Систематический свод подлинных свидетельств. Харьков, 1990. - С.25 - 26. 28. МКМ. - ОФ. - № 6202/Д-1021. 29. В дужках [ ] подано сумнівні й не прочитані частини тексту. 30. Поэты 1790 - 1810-х годов. - Л., 1971. - С.753. 31. Крепостной театр // Театральная энциклопедия. - Т.3. - М., 1964. - С. 266. 32. Кузьмин А.И. У истоков русского театра. - М., 1984. - С.26. 33. Письма Н.В.Гоголя. Редакция В.И.Шенрока. Т.1. - СПб., 1902. - С.38. 34. Державний архів Полтавської області (далі - ДАПО). - Ф.1011. - Оп.1. - Спр.160. Арк.136. 35. Ученические годы Гоголя: Биографические заметки. В.Шенрока. - М., 1887. - С.36. 36. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. - Т.1. - К., 1908. - С.9. 37. ЦДІАУК. - Ф.64. - Оп.1. - Спр.429. - Арк.106 зв. 38. Месяцослов с росписью чиновных особ, или общий штат Российской империи, на лето от Рождества Христова 1829. - Ч.2. - СПб., 1829. -С.403. 39. Громова Т. В.В.Капніст у суспільно-літературному житті України кінця XVIII початку ХІХ ст. // Радянське літературознавство. - 1973. - № 11. - С.31. 40. Зубковский И. Краткая историческая заметка о Миргороде. - Миргород, 1912. - С.17 - 18. 41. Ливанова Т. Русская музыкальная культура XVIII века в ее связях с литературой, театром и бытом: Исследования и материалы. - Т.1. - М., 1952. - С.156, 162. 42. Калюжний І. Культурно-історичні пам'ятники на Миргородщині // Червона трибуна (м. Миргород). - 1954. - 3 грудня. 43. Джанелидзе Д.С. Грузинский театр с древнейших времен до второй половины ХІХ века. - Тбилиси, 1959. - С.255. 44. МКМ. - БФ. - № 1611. 45. Там само. - № 1083. 46. Там само. - № 1208. 47. Сочинения Державина с объяснительными примечаниями Я.К.Грота. - Т.VI. - СПб., 1876. - С.156. 48. Фесенко Т. Сторінки театрального життя Миргорода на початку ХХ століття // Сторінки історії Миргородщини: Зб. - Вип.2. - Полтава, 2001. - С.249. 49. МКМ. - БФ. - №2658. 50. Горбенко П. З піснею в серці // Прапор перемоги. - 1983. - 19 квітня. 51. Соколовська Є. Опанас Георгійович Сластьон: Портрет із пам'яті. - Машинопис. С.2 // Науковий архів МКМ. - Тека "О.Сластьон". 52. Більчинська М.Я. Мої спогади. - Рукопис. - С.1 // Науковий архів МКМ. - Тека "Освіта". 53. Врачебно-санитарная хроника. - Вып. 1-3. - Миргород, 1915. - С.58. 54. Берлин В. Жили-были три брата // Время (г. Харьков). - 1998. - 19 мая. 55. МКМ. - БФ. - №1890. 56. МКМ. - ОФ. - № 6214/Д-1033. 57. Там само. - № 6182/Д-1001. 58. Там само. - № 6225/Д-1044. 59. Киевская старина. - 1893, октябрь. - С.119. 60. Наказы малороссийским депутатам 1767 года и Акты о выборах депутатов в Комиссию сочинения Уложения. - Издание "Киевской старины".- К., 1889. - С.53.

61. Роспись чиновных особ в государстве при начале сего 1773 года. - [Без місця і року вид.]. - С. 193. 62. Кривошея В.В. Українська козацька старшина. Ч.1. Урядники гетьманської адміністрації. Реєстр. - К., 1997. 63. МКМ. - ОФ. - № 6244 / Д-1053. 64. Там само. - № 6243 / Д-1062. 65. Літопис Самовидця. - К., 1971. - С.11 - 13. 66. Лотман Ю.М. Сотворение Карамзина. - М., 1987. - С.15. 67. Поэты XVIII века. - Т.1. - Л.,1972. - С.451 - 452. 68. Публікація: Киевская старина. - 1897. -Т. LIX. - Приложения. - С.23 - 29. 69. Энциклопедический словарь. Издатели Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. - Т. XXXVIII-а. СПб., 1903. - С.500 - 501. 70. МКМ. - БФ. - № 1208. 71. Щоденник Є.В.Гоголь (Бикової), В.І.Бикова, М.В.Бикової (Рахубовської) // Київська старовина. - 1998. - № 4. - С.87. 72. МКМ. - ОФ. - № 6180/Д-999. 73. МКМ. - БФ. - № 2063. 74. МКМ. - ОФ. - № 6201/Д-1020. 75. МКМ. - "Документи Чарнишів"; ДАПО. - Ф.1011. - Оп.1. - Спр. 137. - Арк..180 зв.; Полтавские губернские ведомости. - 1850. - № 49. - С.414. 76. МКМ. - ОФ. - № 6200/Д-1019. 77. Українські народні думи. - Тексти і вступ Катерини Грушевської. - Т.1. - К., 1927. С.XVIII-XXX. 78. Штранге М.М. Демократическая интеллигенция России в XVIII веке. - М., 1965. С.216 - 218. 79. М КМ. - БФ. - № 1676. 80. Українські народні думи. - С.ХІХ. 81. Там само; Кирдан Б.П. Собиратели народной поэзии: Из истории украинской фольклористики ХІХ века. - М., 1974. - С.9, 27. 82. Українські народні думи. - С.ХХХ. 83. Барабаш Ю. Кибинці й недалеко Кибинців: Причини до Гоголевої духовної біографії // Київська старовина. - 1994. - № 2. - С.58 - 70.

Ганна Бабич ДРАМАТИЧНІ ТРИДЦЯТІ (До теми "Великий голод на Миргородщині 1932 - 1933 рр."). Майже 70 років тому на Україні гуляла смерть. Не було тоді ні війни, ані стихійного лиха, ані пошесті. Смерть мала ім'я голод. І був він ретельно спланований та штучно підготовлений владою. Тобто це був не просто голод, це був голодомор, людей морили голодом, голод їх убивав, забирав життя, і не в одному поколінні. На родючих обширах вимирали цілі села й хутори, доведені до божевілля люди займалися канібалізмом. І це в центрі Європи. Живі не встигали ховати мертвих. Третину населення України забрав голодомор. Радянська влада почала здійснювати ленінський план побудови соціалізму. Потрібно було розв'язати три головних завдання - індустріалізувати країну, колективізувати сільське господарство і провести культурну революцію. Для цього потрібні були великі кошти. Щоб купувати за кордоном промислове устаткування, необхідна була валюта. Отримати її можна було лише за рахунок експорту сировини, продукції сільського господарства. Відтак обсяг експорту зерна з початку 30-х років постійно зростав. В 1930 р. в Україні зібрали 83,5 млн. тонн збіжжя, а вивезли за кордон - 48,4 млн. тонн. Наступного року зібрали 69,5 млн. тонн, експортували - 51,8 млн. тонн [1]. Як бачимо, влада вирішила провести індустріалізацію за рахунок села. Та одноосібні селяни, господарі землі, на це не пішли б. Тому треба було ліквідувати їх, колективізувати село, загнати селян у колгоспи, а тих, що чинитимуть опір, - знищити. Отож, спочатку було слово, і було те слово - колективізація, яка привела за собою шеренгу слів-чужинців: агітація, контрактація, касація, мобілізація, реквізиція, експропріація, ліквідація... Кожне слово - змах батога, що падав на спину селянина. Прийшло в мову і слово, що підіймало той батіг і наводило жах на людей, - активіст, у якого був свій штаб, де він черпав інструкції та одержував накази. Кажуть, що голодна смерть не вибирає свої жертви, та ця вибирала. Життєвий простір, вивільнений померлими, що складали цвіт української нації, негайно заповнювався все тими ж активістами. Воістину, перевернувся світ українського села: хто був нічим, став усім, хто ж був господарем, - лежав у землі. Вершилася селекція - хворі клітини пожирали здорові. Це і є геноцид. Голодомор потрібен був владі задля економічного розорення всього селянства і фізичного винищення значної його частини, тобто свідомо проведений акт масового голодомору, знищення справжнього господаря, пограбування заможного селянина, "розселянювання" сільського трударя. і все це йшло під гаслом піднесення індустріалізації. Вчені колишнього СРСР - і московські, й доморощені - заднім числом стверджують, що голод, як і Чорнобиль, є всього-на всього непередбачений наслідок "збігу ряду обставин". Проте звернімося до документів, перш за все до творів В.Леніна (тт. 44 - 46, 1974 - 1975 рр., матеріали за 1921 - 1922 рр.), у яких він обґрунтовує необхідність політичного та економічного терору. Економічний терор і проводиться шляхом експропріації всього майна та організації голоду. В.Ленін переконував більшовиків у недоцільності відмовлятися від терору. Виходить, попередник Сталіна був творцем теорії голоду. Та й голодний 33-й був, як бачимо, закладений в ідеологію, в суть більшовизму, а не був гріхом якоїсь людини чи групи людей. Правда, Сталін розвинув чи частково змінив ленінську теорію. Він задумав колективізацію як комунікацію з утворення господарств максимального рівня усуспільнення [2]. Ось чому великий перелом і голодомор збігаються у часі. Документи свідчать, що треба окремо виділяти голодування 1931 р., голод 1932 р. і голодомор 1933 р. У кожному з цих років діяли свої чинники, які впливали на розміри голоду. Проте, найголовніша і постійна причина - сталінська політика воєнно-комуністичного штурму, яка дедалі більше

дестабілізувала село, що супроводжувалося безповоротним вилученням великої кількості сільськогосподарської продукції та знищенням господаря землі [3]. Рідко яка держава наважувалася воювати проти свого народу. Наша ( а чи наша?) наважилася. Вела війну відкрито, перед поглядом людей усього світу, бо була впевнена, що переможе. Правда, на цій війні не гриміли гармати, не гули літаки, не строчили кулемети. Війна була тиха. Тут основною зброєю став голод. Спочатку знищувалися заможні, найбагатші селяни - їх називали куркулями. Вони знищувалися як клас. Але треба розібратися, що це за куркулі? Якщо мова йде про тих багатих селян, що виникли внаслідок сталінської аграрної реформи початку ХХ ст., то вони майже повністю були знищені в роки громадянської війни. А в 30-х роках розкуркулювали тих селян, які землю одержали від радянської влади і стали на ній господарями, чесною працею і традиційним умінням зробили свої господарства заможними. Ось тепер їх і розкуркулювали. Влада дала землю, вона її й забрала. Їх було близько 4 - 5 % від загальної кількості господарств у селі [4]. Та й вартість їхнього майна в сучасних ціна, напевно, не перевищила б 600 - 800 доларів США. Питання про те, хто є куркулем, визначали члени "трійки" (представник ДПУ, голова сільради та секретар партосередку) [5]. Радянський режим понад 1 млн. таких селян експропріював, близько 850 тисяч депортував на Північ, де більшість із них загинули [6]. Друга група селян і другий захід "розселянювання" - це селяни-середняки, їх було в українському селі понад 65 % [7]. Їх заганяли в колгоспи, хто ж не хотів - у того забирали все господарство, а самого також висилали за межі України. Потім черга дійшла і до селян-бідняків. Якщо бідняки-одноосібники не записувалися в колгосп, то їх відносили до розряду підкуркульників і силою примусу, політичними і економічними репресіями заганяли до колгоспу або віддавали на поталу голоду. І, нарешті, бідняки-колгоспники. Вони віддавали все з присадибної ділянки державі, а на зароблений трудодень не отримували нічого і теж помирали з голоду. Одноосібникам казали: "Хочеш їсти - іди в колгосп", а колгоспникам - "Тобі колгосп їсти дасть", - згадує Хома Луківський із Миргорода [8]. Здійснювалися ленінські настанови щодо ліквідації класів: "Знищити класи означає не тільки прогнати поміщиків і капіталістів - це ми порівняно легко зробили. Це означає також знищити дрібних товаровиробників" [9]. І той факт, що збір зернових по роках в Україні майже не зменшувався (1931 року було зібрано 69,5 млн. тонн, 1932 - 69,9 млн. тонн, 1933 - 68,4 млн. тонн, 1934 - 67,6 млн. тонн) іще раз доводить, що голод був викликаний штучно, щоб покарати неслухняних, розв'язати завдання індустріалізації країни та ослабити гостроту національного питання. Ще в 1925 р. Сталін писав: "Питання національне є по суті справи питання селянське" [10]. Отже, в політиці комуністичної партії щодо України чітко простежуються два моменти - з одного боку, боротьба проти селянства як дрібнотоварного виробника, а з іншого - проти національної самосвідомості місцевого населення [11]. Як же на практиці здійснювалася політика партії і радянської влади з цих проблем? Колективізація і голод започаткували явище "розселянювання", тобто втрати селянинауніверсала, який був господарем, економістом, агрономом, організатором виробництва, продавцем і носієм духовної культури [12]. "Розселянювання" йшло двома потоками - заганянням до колгоспів і викачуванням хліба (державна хлібозаготівля). Закони й методи, за допомогою яких здійснювалися ці заходи, були суворі: "зняти", "віддати до суду", "оголосити догану через пресу", "позбавити пільг", нарешті, "розстріляти". Цими словами починалися й закінчувалися всі документи того часу [13]. У Миргородському районі, що входив тоді до складу Харківської області, діяли ті самі закони й методи. Боротьба з саботажем велася постійно. Так у інформаційному зведенні від 15.08.1930 р. говорилося, що в Миргородському районі з боку глитаїв були намагання зірвати збирання хліба та спроби пошкодження машин. На полях СОЗу "Переможець" виявили забиті залізні та дерев'яні кияни. Місцева газета "Червона трибуна" писала в ті дні,

що в Миргородському районі сільради та виробничі кооперативи, а почасти й колгоспи не приділяють уваги посіву озимої пшениці, якої засіяно лише 65 % до плану. Не краще становище було і з копанням буряків. У районі на 5 жовтня 1930 р. план у індивідуальному секторі було виконано на 50 %, а в колгоспах - на 30,6 % [14]. У 1931 році колективізація, а отже і процес розкуркулювання набирає ще більших розмірів. Людей серед зими викидали з хат, а майно забирали. Так у с. Петрівцях був розкуркулений Кузьма Таран. Він мав 5 га землі, яку обробляла сім'я, що складалася з шести осіб [15]. У с. Попівці аналогічний випадок. Селянин Бибик за часів НЕПу став заможним господарем і про колгосп не думав, за що й поплатився. Активісти забрали в нього все майно, а сім'ю вивезли з села [16]. В Миргороді - у Самодина Михайла Семеновича забрали все, а з хати вигнали. Він із сім'єю у люті морози жив у чужому неопалюваному сараї (в хати люди не пускали - влада не дозволяла розкуркулених пускати) [17]. Колективізація проводилась, як правило, примусово. У березні 1931 року група інформації Наркомзем справ УРСР повідомляла, що місцеві організації вдаються часто до примусу в справі колективізації. Керівник Гаркушинської сільради Миргородського району відверто заявляв: "Не хоче йти в колгосп (мається на увазі селянин), треба податком примусити піти" [18]. Така політика пришвидшувала голод. Перші повідомлення про загрозу голодної смерті зустрічаються вже в грудні 1931 року. Та держава не зважала на те, посилювала репресії - хліб будь-якою ціною треба було взяти. Активно шукали злісних винуватців, і знаходили. Ряд сільських рад, колгоспів Миргородського району з планами не справилися. Тому на початку 1932 року за невиконання хлібозаготівель були розпущені колгоспи "Хвиля" Великосорочинської сільської ради та колгосп імені Молотова Дібрівської сільської ради. Крім того, Миргородський райком партії запропонував райколгоспспілці розпустити і колгосп "Червона долина" Шульжанської сільської ради, який заборгував державі 200 центнерів хліба. 11 лютого 1932 року "трійка" колегії районної робсільінспекції, провівши засідання в с. Остапівці, відзначила, що підготовка до весняної сівби, проведення колективізації та хлібозаготівель ведуться незадовільно. Постановили віддати до суду голів сільради та колгоспу. У зв'язку з тим, що в колгоспах Остапівської сільської ради не вистачало насіння, "трійка" запропонувала до 20 лютого зібрати його в членів колгоспу, поклавши відповідальність за виконання даного рішення на голів колгоспів. Становище по всьому району було дуже важке. На 20 лютого 1932 року Миргородський район заборгував державі 2350 тон зерна. А такі села як В.Будаківка, Гасенки, Савинці, Олефирівка, Панасівка, Солонці, Хомутець, М.Сорочинці, Мареничі, Ромодан, Шарківщина до вказаного вище терміну нічого не заготовили, не було з чого [19]. А Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 році для України на 44 %. Це пришвидшило голодну смерть [20]. Про байдужість радянської влади до людських страждань свідчить ряд заходів, проведених у 1932 році. На початку серпня партійний актив отримав юридичне право конфіскувати зерно в колгоспах, а 7 серпня в дію було введено закон про розкрадання "соціалістичної власності". Закон передбачав: 1. Прирівняти майно колгоспників та кооперативів (урожай на ланах, громадські запаси, худоба, кооперативні склади та крамниці і т. ін.) до майна державного і посилити охорону всього майна від розкрадання. 2. Застосувати як міру судової репресії вищу міру соціальної оборони - розстріл з конфіскацією всього майна, або позбавлення волі на строк не менше 10 років з конфіскацією майна. 3. Не застосовувати амністію до злочинців, засуджених у справі про крадіжку колгоспного та кооперативного майна. В народі цей закон назвали "закон про п'ять колосків" [21]. Щоб не дати селянам можливості кидати колгоспи у пошуках їжі, запроваджувалася система внутрішніх паспортів.

У листопаді 1932 року Москва прийняла закон, що забороняв давати селянам зароблене в колгоспі зерно, доки вони не виконають планів державних заготівель. Спеціальною постановою заборонялось видавати хліб в установах громадського харчування. А тим часом зерно з України потоком ішло на експорт за кордон. Миргородці вночі часто чули відлуння гуркоту вантажних потягів, які поспішали до західних кордонів СРСР, везучи пшеницю, борошно, цукор та інші продукти, що їх "віддала" багата Миргородщина і вся Україна [22]. У вересні 1931 року на ім'я директора Радянського (колишнього Оріхівського) цукрокомбінату, що знаходився за п'ять кілометрів від станції Ромодан надійшла телеграма з грифом "таємно". В ній пропонувалося відвантажити 40 вагонів експортного (тобто певної кондиції) цукру, який через Стамбул потрапить за кордон, де й буде реалізовано. А це - 80 % місячного плану виробництва цукру комбінатом [23]. 18 листопада 1932 року було прийнято Постанову Політбюро ЦК КП(б)У "Про заходи по посиленню хлібозаготівель", а через два дні Постанову продублював Раднарком УРСР. Це були справжні документи геноциду, які нічого спільного не мали з економічною діяльністю. У них - все поза економікою, всі заходи спрямовані на викачування хліба з українського села і спираються на механізм терору, репресій, страху. Було взято під постійний контроль роботу 22 газет найважливіших хлібозаготівельних районів. Помирати від голоду українські селяни повинні були мовчки. Комісія Молотова (вона діяла з 30 жовтня 1932 року по 31 січня 1933 року) організувала викачку продуктів у селян всіх груп - і куркулів (яких ще не знищили), і середняків, і бідняків-одноосібників (їх на 1932 рік залишалося небагато), і колгоспників. Загони активістів, т.з. "буксирні бригади", "Червона мітла", комнезами у пошуках зерна нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в комини і колодязі, переривали подвір'я. Все знайдене зносили в купи - кілька качанів кукурудзи, жменю зерна чи горщик квасолі, і забирали, а напослідок ще й розбивали жорна чи ступу [24]. Якщо селяни-одноосібники або колгоспники виконували план, то їм спускали інший, а потім - зустрічний. Зазвичай, вони не в змозі були виконати його, тоді у них повністю забирали все, навіть насіннєвий фонд. Ось такий факт наводить у своєму листі до Сталіна робітник, колишній червоноармієць Бартко К.А. з с. Мачух, що на Брацлавщині: "Мій батько Бартко Архип до революції був бідняком. Тепер колгоспник, інвалід. Одержав від колгоспу врожаю 35 пудів усіх культур. З них віддав державі 22 пуди. і на насіння 9, залишилося їсти 4 пуди. Сім'я складається з 4 осіб... Місцева влада вдруге обклала батька - 28 пудів. Знаючи, що хліба немає, прийшли і останні 3 пуди зерна забрали... Залишилося 20 фунтів гороху, бо батько не дав. Тоді його заарештували і заставили написати папірця: "Я злісний контрактант Бартко Архип сховав свій хліб у ямі і не хочу його здавати раддержаві" [25]. А ось колективний лист з Решетилівського району. Члени артілі "Більшовик" пишуть про те, що в артілі в колгоспників хліб забрали весь, навіть посівний захопили, а селянам нічого не залишили. Голова артілі імені Т.Г.Шевченка (с. Писарівка Новосанжарського району) писав, що до початку травня 1932 року уже було зареєстровано 15 випадків голодної смерті [26]. Влада цього не чула і нічого не бачила. Вона робила своє. 22 липня РНК УРСР прийняв Постанову "Про план і організацію хлібозаготівель зернових культур врожаю 1932 року". План для України становив 356 мільйонів пудів, для Харківської області - 68,9 млн. Восени 1932 року Сталін посилає до Харкова надзвичайну комісію, очолювану Молотовим із завданням узяти хліб за будь-яку ціну. Важливим заходом діяльності комісії була експропріація господарств. З цією метою РНК УРСР 11 листопада 1932 року прийняла постанову про позбавлення одноосібників, які не виконали плану хлібозаготівель всього їхнього рухомого майна, посівів, присадибних ділянок і будівель, а самих господарів відправляли у віддалені місця країни чи концтабори [27]. Та й ці заходи вже мало допомагали. Якщо у 1931 році траплялися випадки, що "буксири" знаходили 40, а іноді й 80

кілограмів зерна в господарстві, то у 1932 році - не було жодного такого випадку. А якщо й знаходили 3-4 кілограми зерна, то забирали і їх. На допомогу активістам кинули і сільських вчителів. Навіть дітей притягали до справи. Газета "Червона трибуна" від 22 грудня 1932 року повідомляла, що в неділю 18 грудня діти Петрівцівської ШКМ прийшли маршем до сільської ради, де відбувся мітинг. Діти вимагали від односельців негайного виконання планів хлібоздачі, після чого пройшлися кутками села з тією ж вимогою. Скрізь усіх піонерів, усіх дітей закликали до бойової участі в хлібозаготівлі [28]. Та вже ніщо не допомагало. Хліба в селян не було, і колгоспи їм не давали. У Харківській області розрахунки з колгоспниками за 1932 рік було проведено лише на 18,4 %. Насіннєвий фонд було вивезено в рахунок плану, а постанови від 23 вересня 1932 року РНК СРСР (підписана Сталіним і Молотовим) та ЦК ВКП (б) попереджали: "Перше - відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позички. Друге - попередити, що в поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насіння не буде видаватися ні для озимої, ні для ярої сівби". А чим же сіяти, щоб хліб родив? Питання риторичне. Реальними були лише репресії, які щоденно посилювалися. У відповідності з Постановою буро Харківського обкому КП(б)У від 14 листопада 1932 року, облагропрому, обласним базам держторгівлі та кооперації було дане розпорядження повністю призупинити відвантаження товарів на село за листопад тим районам, в яких незадовільно виконувалися плани хлібозаготівель. А саме Новосанжарському, Кременчуцькому та іншим (всього 12 районів). Разом з тим облспоживспілці, торгівельним організаціям в цих районах було запропоновано вилучити всі найнеобхідніші промтовари, що знаходились в районних складах сільської та держторгівлі. А такі райони як Глобинський, Диканський, Миргородський (всього 45 районів) попередити, що листопадове відвантаження товарів для них також призупиняється. Якщо ж найближчим часом у цих районах не відбудеться перелому у виконанні річного плану хлібоздачі, до них примінити ті ж заходи, що й до попередніх [29]. Тож не дивно, що вже навесні 1932 року, коли закінчилися їстівні припаси з присадибних ділянок, у багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами стали сотні тисяч селян. Потік зерна державі значно зменшився. З червня по жовтень 1932 р. з України витиснули лише 132 млн. пудів хліба, викачавши й насіннєвий та фуражний фонди. Держава ж тиснула на селян. Були введені "натуральні штрафи", їх платили з усуспільненої худоби та худоби колгоспників. Конфіскація свідомо була спрямована на повільне фізичне винищення селян. Скрізь панувало свавілля, державні органи порушували в своїх діях закони щодо селян. У Постанові Наркомюсту УРСР від 14.09.1932 р. наводиться такий факт: Харківський обласний суд своїм наказом провів у члени обласного суду (всупереч закону) народного суддю Миргородського району тов. Бутка. Користуючись цим, Бутко одразу ж виніс кілька вироків про розстріли (районний суддя не мав на це права). Особливо каралися порушники закону "про п'ять колосків". Згідно з ним у країні було ув'язнено 54646 чоловік, із них 2110 - розстріляно [30]. О.С.Кузьменко (с. Петрівці) нарізав на своєму городі кілька десятків колосків, хтось на нього доніс, і Кузьменка засудили [31]. Ще одним із ганебних і надзвичайних методів боротьби за виконання плану хлібозаготівель стало занесення на "чорну" або "ганебну дошку" тих колгоспників та сільрад, які особливо відставали у виконання планів хлібоздачі державі. Як стверджують дослідники цієї теми, ідея "чорної дошки" належала Л. Кагановичу, який приїздив до України у квітні 1932 р. [32]. Рішення про занесення на "чорну дошку" супроводжувалося припиненням поставок будь-яких товарів у дане село, а його мешканці позбавлялися права на виїзд. Наприкінці 1932 р. у Харківській області на "чорну дошку" було занесено 25 колгоспів, серед них чимало з Миргородщини. Крім того, постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 2 грудня 1932 р. попереджувала колгоспи, колгоспників, одноосібників, що колгоспна торгівля хлібом заборонена до тих пір, доки вони не виконають річного плану хлібоздачі та не забезпечать себе насінням для сівби. Така торгівля вважалася спекуляцією, а за спекуляцію суд давав від 5 до 10 років концентраційних таборів без права амністії.

Не дрімали й місцеві органи влади. 1 грудня 1932 р. бюро Миргородського РКП прийняло постанову, якою зобов'язувало прокурора Бабайду протягом двох діб виявити колгоспи, в яких затримують молотьбу хліба, а отже, хлібозаготівлю, і притягти керівництво цих колгоспів до кримінальної відповідальності. РВК ж доручалося протягом однієї доби занести на "чорну дошку" сільські ради району: Савинцівську, Обухівську, Комишнянську, Остапівську, Попівську, Кибинцівську, Зуївцівську, які саботували хлібоздачу, і вжити до них економічні репресії. Реакція РВК на цю постанову була блискавичною: уже на другий день президія Миргородського районного виконавчого комітету прийняла постанову про застосування економічних санкцій. У постанові говорилося: "Незважаючи на неодноразові попередження Попівську, Савинцівську та Зуївцівську сільські ради про обов'язкове виконання плану хлібозаготівель у термін, встановлений РВК, вони до цього часу не організували боротьбу проти саботажу". Виходячи з вищесказаного, президія Миргородського райвиконкому ухвалила: за саботаж у хлібоздачі у вищеназваних селах застосувати до них Постанову та інструкцію РНК від 20 листопада 1932 р., а саме: 1. Негайно припинити торгівлю й завіз промкраму, а весь наявний промкрам у цих селах перекинути до сіл, що сумлінно виконують план хлібозаготівель, як от Білики, Полив'яне та селище Ромодан; 2. Зобов'язати соцзембанк та райфінвідділ негайно стягнути з цих сіл усі раніше видані кредити. : грудня 1932 р. РВК прийняв ще одну постанову з грізним вироком - за невиконання річного плану хлібозаготівель у термін, за ігнорування директив РВК голову колгоспу "Новий шлях" (с. Черкащани) Дятлова притягти до кримінальної відповідальності, а прокурору доручити пришвидшити слідство в цій справі. Керівництво колгоспів ім. Леніна (с. Остапівка), "Новий побут" (с. Мокрії) та їхнім головам оголосити сувору догану і попередити, якщо вони не виконають директиву РВК від 26 листопада 1932 р. про виконання річного плану хлібозаготівель, до них будуть застосовані такі самі заходи, як і до голови колгоспу "Новий шлях" [33]. Такі суворі вироки виносилися органами партійної та державної влади майже щодня. Хліба ж від цього не збільшувалося, його в селян просто не було. Зате із страшною силою село охоплював голод. 24 січня 1933 р. Сталін прийняв рішення про кадрові перестановки. Першим секретарем Харківського обкому було призначено П.П.Постишева, а першим секретарем Дніпропетровського обкому - М.М.Хатаєвича [34]. Нові керівники ринулися в бій. Газета "Колгоспне село" за 31 січня 1933 р. повідомляла, що в селі Лютеньці Гадяцького району виїзна сесія Харківського обласного суду засудила колишніх керівників колгоспу і села за "організацію куркульського саботажу хлібозаготівель" до розстрілу та різних термінів позбавлення волі [35]. Отож, на початок 1933 р. склалася неймовірно важка ситуація: величезна маса людей практично в усіх районах України була позбавлена засобів до існування. Колгоспники, які становили тепер переважну більшість селянства, не могли розраховувати на громадське господарство, дезорганізоване багаторічною продрозверсткою [36]. Становище українських селян ускладнилося ще й тим, що вони не мали дозволу на хлібну торгівлю, тоді як території, що межували з Україною, такий дозвіл мали. Держава ретельно дотримувалася цього закону. Міжреспубліканські кордони, що завжди існували тільки на карті, тепер позначалися загороджувальними загонами внутрішніх військ. У поїздах та на залізничних станціях бригади працівників ДПУ прискіпливо перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продукти, які селяни купили чи обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, рятуючи сім'ї від голодної смерті. Щоб голодні колгоспники не намагалися втікати й тим самим розносити звістку про голод, українські кордони були перекриті. Ось тут пам'ять повертає нас до слів Леніна, сказаних ним у 1922 р.: "... взяти 500 тисяч молодих людей і розмістити ... їх на Україні. Якщо поставити на Україні армію з голодуючих губерній, то решту хліба можна зібрати повністю... в ненажерливих селян України".

Як бачимо, голодомор і геноцид на селі були запрограмовані завчасно. Р.Конквест у своїй книзі "Жнива скорботи" пише: "Можливо, найбільш переконливим аргументом на користь штучного характеру голоду є факт блокади українсько-російського кордону з метою перешкодити надходженню хліба на Україну" [37]. Кордони закриті, про голод ніхто не знає, а тому його ніби й немає, а тому можна продовжувати репресії... Харківський обком у доповідній записці ЦК КП(б)У від 9 січня 1933 р. про хід виконання річного плану хлібозаготівель зазначав, що вони дають додаткові плани районам: Лубенському - 2 тисячі тонн зерна, Миргородському - 1,5 тисячі тонн [38]. У зв'язку з цим у райони було надіслано директиву з вимогою виконання плану хлібозаготівель, здачі державі мірчука від усього хліба, що моловся в колгоспах. Молоти зерно можна було лише з дозволу сільради. Вона давала дозвіл на помел зерна колгоспникам не більше 20 кг на їдця в місяць, а одноосібникам, які виконали всі плани, - 16 кг. За помел зерна брали мірчук. За один центнер зерна пшениці з колгоспів і колгоспників брали 15 кг зерна, з трудящих одноосібників - 16 кг, а заможні господарства сплачували мірчук у розмірі 18,5 кг [39]. Голодомор досягав своєї вершини. Вісім місяців (від Покрови 1932 до травня 1933 р.) тривав апогей голодомору. За цей час Україна перетворилася на неозорий цвинтар. Люди помирали всю зиму, але документи того періоду засвідчують, що масове вимирання села почалося з березня 1933 р. Коли розтанув сніг, настала повальна смертність. Люди їли геть усе: ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. З появою зелені почали їсти коріння і листя, бруньки, кульбабу, реп'яхи, кропиву, козельки [40]. Найвищого рівня голодомор досягнув у хлібосіючих областях, а влада вимагала хліба. Постишев у телеграмі (березень 1939 р.) усім секретарям райкомів, головам виконкомів, уповноваженим обкомів, начальникам політвідділів МТС та радгоспів Харківської області вимагав посилити заходи по заготівлі зерна, бо збір насіння зернових значно зменшився. і дійсно, якщо в останню п'ятиденку лютого 1933 р. було зібрано по області 30000 ц насіння, то в першу п'ятиденку березня - лише 7000 ц [41]. Після цього Постишев уже погрожував надзвичайними заходами радянському і партійному керівництву. Та з погроз хліба не виросте. На 15 лютого 1933 р. по всіх 64 районах області було зібрано 522954 ц насіння зернових, що складало 35,6 % до плану. Наближалася до виконання плану Харківська міська рада, вона засипала зерна 97,2 %, Миргородський район - 60,5 %, сім районів зібрали насіння від 40 до 50 %, решта - по 30 -15 % і менше. ( З інформації Харківської облземуправи про примусове вилучення у селян зерна для посівного фонду) [42]. В той же час у Харківській області населення голодувало у 50 районах. В повідомленні ДПУ від 15 червня 1933 р. зазначалося, що в Хорольському, Чутівському та інших районах (усього в 12 районах) смертність від голоду набула загрозливих розмірів. У листі керівника Харківського облвиконкому до ЦК КП(б)У від 20 травня 1933 р. повідомлялося, що у селах за останні місяці померло 450 - 600 тисяч чоловік. На вулицях Харкова щоденно помирали сотні й тисячі селян [43]. У Полтаві за одну добу в березні 1933 р. на вулицях було підібрано 1043 трупи жертв голодомору [44]. Збільшувалося людоїдство і трупоїдство по селах Харківської області. На 1 березня 1933 р. було зафіксовано 9 випадків людоїдства, на 1 квітня - 58, на 1 травня - 132, на 1 червня - 221 випадок. Канібалізм спостерігався всюди, його жертвами, перш за все, ставали діти. Їли і своїх, і чужих [45]. У селі Слобідці Миргородського району також були випадки людоїдства. У кримінальному кодексі не було статті про людоїдство, тож цією справою займалося ДПУ. Не всіх людоїдів розстрілювали. В кінці 30-х рр. на Біломорканалі працювало 325 людоїдів з України - 75 чоловіків і 250 жінок. Характерний лист з містечка Златопілля що на Київщині було передано до англійського посольства у Москві. В ньому люди писали, що населення зраділо б падлу, та його не можна було знайти. Люди їли жаб, трупи коней, що загинули від сапу, вбивали і поїдали один одного, викопували мерців і їли їх [45]. В селі Петрівцях мерці лежали скрізь: в хатах, на вулиці, на городах. Сільрада виділила людей, які об'їжджали вулиці, підбирали померлих і звозили на цвинтар. Пайок ці люди одержували від кількості похованих. Всього по сільській раді, куди входили села

Петрівці, Рибальське, Кузьменкове, Гайдабури і ряд дрібних хуторів, було записано 963 померлих, за словами Ф.Ю.Климка, який в ті роки працював діловодом у сільраді. Може число й перебільшене, як пише місцевий краєзнавець М.А.Білоус, та відомо, що в Петрівцях у 1933 році від голоду померло 270 чоловік. Вимирали цілі сім'ї. Сім'я Цибульків - 4 чоловіки; сім'я Носенків - Іван, Ганна, Григорій; сім'я Скороходів - Пилип, Горпина, Палажка; сім'я Сороки - 5 чоловік; сім'я Василя Вакуленка - 4 чоловіки. Найбільше мерли під час дозрівання хліба. Поївши зеленого зерна, людина відразу ж помирала. Багатьох голодна смерть наздоганяла на шляху до Миргорода. То була дорога надії: вони йшли до міста, щоб на ярмарку щось продати і купити їсти, та для багатьох вона стала останньою дорогою в житті [46]. Іноді селяни повставали, намагалися узяти хліб силою, як це було в с. Плешках на Полтавщині. Тут багато жінок загинуло при спробі взяти штурмом склад із зерном, а тих, хто уцілів - було вислано [47]. Такі "бабські бунти" прокотилися по всій Україні. У 1932 році хлібні комори були розгромлені на станціях Гоголеве та Сагайдак. Проте всі виступи закінчувалися одним - бунтарок убивали, судили, висилали за межі України [48]. Звірячий оскал тогочасного режиму найбільше відчули на собі діти. Р.Конквест розповідає, що В.Я.Чубар звернувся до Сталіна з проханням виділити продукти харчування хоча б для вмираючих дітей, і дістав відповідь: "Немає зауважень з цього питання". Та зауваження несла сама смерть. Юрби самотніх дітей, здичавілі собаки, запустілі ділянки землі - все це засвідчувало голодомор, якого офіційно не існувало. 5 червня 1933 року питання "Про заходи боротьби з дитячою безпритульністю" розглядалося на Політбюро ЦК КП(б)У. У прийнятій Постанові було записано, що куркулі посилають дітей із сіл у міста, переслідуючи цим контрреволюційні цілі [49]. Голодомор винищив або ж покалічив цілі покоління селянських дітей. Згубність такого явища неможливо переоцінити. Доля дітей у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправданою з будь-якого погляду. Що ж до майбутнього країни, то чисельне зменшення цієї генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються і досі. Війну проти дітей більшовики виправдовували "історичною потребою": не можна думати про голодних куркульських дітей у класовій боротьбі, філантропія - це зло [50]. В.Гросман описав дітей періоду голодомору: "А селянські діти! Кістки та шкура. Дитячі обличчя були старі, зморщені, ніби цим дітям було по 70 років. А з початком весни вони вже зовсім не мали облич. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб'ячі голови з тонкими і довгими губами., то не були людські обличчя". Він порівнює їх з єврейськими дітьми у німецьких газових камерах і коментує: "Тільке це були радянські діти і ті, що карали їх смертю, були радянські люди" [51]. У 1931 році у 180 районах України, що не виконали хлібоздачі, дитячі установи було знято з централізованого постачання продуктами харчування. А скільки дітей було вбито за розкрадання так званої соціалістичної власності... Та ці заходи не давали державі зайвих пудів хліба. Тож ЦК КП(б)У змушений був прийняти рішення про збільшення кількості дитячих притулків у містах [52]. Дітей до дитбудинку брали тільки тих, у кого померли батьки. і ось дитина просить кухарку такого притулку: "Дайте, тіточко, хоч ложку мамалиги, бо моя ж мама не сьогодні, то завтра помре, і мене заберуть до вас, а я можу не дожити". Або ж інший випадок - дівчинка підповзла до вікна і жалібно просить: "Тьотю, відріжте мені пальчик, я його з'їм, а то він не перекушується" [53]. На майдані миргородського ярмарку було чути тихе і жалібне: "Дайте хоч крихту хліба" [54]. Діти нічого не продають, вони тільки просять та вмирають. У колгоспі "Незаможник" (с. В.Обухівка) було 82 дитини, яких залишили батьки. Їх звезли у шкільний будинок, де діти вмирали щоденно. Вихователь та конюх щоранку складали на підводу трупи, а потім конюх відвозив і закопував їх. Протягом липня всі діти померли. Лікар П.І.Корицький видав довідки з одним і тим же діагнозом - дистрофія. Для дітей, як і для дорослих, діяв закон "про п'ять колосків". На полях були виставлені вишки і кожна з них своїм плакатом попереджала: "За колосок - розстріл". Та часто смерть,

особливо для дітей, приходила без суду. Біля вишки охоронця Андрія Мартиненка під час жнив було знайдено дівчинку 12 років з проколотим вилами (охоронці були озброєні вилами) животом, а біля неї - торбинка з кількома колосками [55]. Особливо багато безпритульних дітей з'явилося у Миргороді весною. Їх вабило просяне лушпиння місцевого держмлина і ринок, де на лавках перекупки продавали кукурудзяні млинці. Декому з хлопчаків іноді вдавалося схопити ту їжу і кинутись тікати, та їх, кволих і виснажених, швидко доганяли. Жінки кидались на них з кулаками, обривали волосся, одяг, а озвірілі чоловіки гатили щодуху носаками чобіт по голові, животу, грудях, обличчю. Оцих нещасних і почали звозити до Личанського притулку (він знаходився у церковному будинку, де після революції була хата-читальня, тепер це філія міської бібліотеки). Багато їх там гинуло від дизентерії, ховали трупи дітей тут же, у дворі на березі Хоролу [56]. Таким чином, щоб створити єдину сталінську імперію, потрібно було знищити Україну. Сталін це зробив шляхом організації голодомору [57]. Цифри, факти, свідчення. Лютий - березень 1933 року. Продуктів харчування не вистачало у 738 населених пунктах 139 районів України (сюди входив і наш район), де голодувало 11067 сімей. Протягом лютого і першої декади березня померло 1487 чоловік; 17308 - тяжко хворіли. Діброва С. "Найстрашніший злочин Сталіна", С.18. Соціальний статус жертв голодомору села Будьонівки (нині М'яненьківка) Решетилівського району: з 92 померлих - 57 колгоспників, 33 одноосібники; з класового ж погляду 31 бідняк, 53 середняки, 8 куркулів. Конквест Р. "Жнива скорботи", С.283 Дані відділів ЗАГСу України про народження і смертність по роках (у тисячах чоловік) Рік Народилося Померло Приріст 1930 1023,0 538,1 484,9 1931 957,3 514,7 460,6 1932 782,0 668,2 113,8 1933 470,7 1850,3 --Смертність перевищила народжуваність на 1379,6 чол. "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", С.73. Дані ЗАГСу природного руху населення у сільській місцевості України за 1933 рік по місяцях. Місяць Народилося Померло Січень 36725 43901 Лютий 27712 60632 Березень 25401 135767 Квітень 23663 174202 Травень 25882 253155 Червень 28687 361195 Липень 30809 278789 Серпень 38075 103319 Вересень 34764 65649 Жовтень 33383 42820 Листопад 27607 28167 Грудень 21725 34421 За рік 354373 1582017 Як видно з таблиці, пік голодомору припадає на березень-липень. За рік смертність перевищила народжуваність у чотири рази.

"Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", С.74. Село Бірки Зіньківського району. Від голоду померло 300 чоловік. Село Опішня. 1933-й рік знищив 70 % населення. Спецкор журналу "Україна" М.Шудря. Село Великі Сорочинці. За 1932-1933 рік померло від голоду 1200 чоловік. Полтавщина. Енциклопедичний довідник, 1992 р. Село Великі Сорочинці. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 528 чоловік. Книга пам'яті. Газета "Прапор перемоги", 13.04.1991 р., № 40. В селі Петрівцях від голоду померло 270 чоловік. "Прапор перемоги", 10.04.1993 р., № 30. 1926 рік. За даними Всесоюзного перепису в селі Комишні налічувалося 7333 мешканці. 1939 рік. На час Всесоюзного перепису в с. Комишні проживало 5173 чоловіки. За 13 років кількість населення скоротилась більше ніж на 2000 тисячі. Полтавщина. Енциклопедичний довідник, 1992 р. До колективізації на Україні було 25 млн. господарств, колективізація створила 200 тис. колгоспів. "Культура і життя", 04.11.1990, № 44. У.Черчілль у спогадах про Другу світову війну писав, що кількість жертв колективізації, за твердженням Сталіна, становила 10 мільйонів. Голова ДПУ УРСР В.Галицький... назвав Адаму Тавдолу (американець російського походження) цифру 8-9 мільйонів жертв голодомору на Україні. Кульчицький С. "Ціна великого перелому", С.338. На початку 1933 року на Миргородщині було колективізовано лише 57 % всіх одноосібних господарств. За 10 місяців 1933 року у Миргородському районі було виявлено 316 крадіжок хліба. Передано до суду 279 справ, а із 130 виявлених випадків конокрадства передано лише 48 справ. "Прапор перемоги", 21.08.1990, № 122. За грудень 1922 року у республіці за нездачу хліба репресовано 8407 чоловік. "Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів", С.52. 1932-1933 рр. Радянська держава вивезла за кордон 3477500 тон пшениці. "Культура і життя", 02.12.1990, №48. На Україні у 1933 році нараховувалося понад 55 тис. сіл. "Освіта". Спецвипуск № 1, 1993, С.9. Голодомор забирав не тільки життя людей, він знищував населені пункти. Іноді вимирали навіть великі села, а хутори - то, майже, скрізь. Скоротилася кількість поселень і на Миргородщині. Немає хуторів Гераськів (де народився класик української літератури А.А.Дімаров); Гаряжиного, Дранчиного, Ісового, Маськового, Давиденкового, Шумейкового, Даценкового, Коломійцевого і багатьох інших.

На запустілі місця організовували переселення. Ще у вересні 1932 року на Україну переселили 15 тис. чоловік із Середньої Азії. Їхали ешелони переселенців з Горьківської, Івановської, Центрально-Чорноземної, Західної областей Росії та Білорусії. У Харківську область переселилося 4800 господарств. Відбулося переміщення людей і в межах України. В грудні 1933 року на нове місце проживання із області в область переїхало 16000 господарств колгоспників, з них із Київської в Харківську переїхало 2000 таких господарств. Колективізація і голод на Україні 1932-1933 років, С.681, Док. № 403. У книзі "Про що ми могли дізнатися", виданій у 1934 році у Нью-Йорку Е.Шервуд писав, що група іноземних візитерів дізналася з чуток про голод в селі Гаврилівці, що ніби всі люди там, крім одного, померли з голоду. Вони вирішили негайно перевірити. Відвідали сільський ЗАГС, священика, сільську раду, суддю, вчителя і опитали селян, які їм зустрічалися. Виявилося, що троє із 1100 жителів померли від тифу, а смертей від голоду не було. Кульчицький С. Ціна великого перелому, С.311. У 1932-1933 роках деякі газети Заходу повідомляли громадськість про голод, проте замовчували його страхітливі масштаби. Багатьом на Заході важко було повірити, що в Україні лютує голод, в той час, як СРСР експортує зерно й відмовляється від іноземної допомоги. Субтельний О. Україна. Історія, С.361. Наприкінці 1990 року у Вашингтоні було опубліковано трьохтомний збірник спогадів громадян США і Канади, які до Другої світової війни проживали в УРСР. Вони давали свідчення комісії, що працювала при Конгресі США про голод 1932-1933 року на Україні. Розповідає Василь Шимка, який учителював у с. Вербка Дніпропетровської області. Село Вербки покарали за те, що не був виконаний план хлібоздачі. Його оточили з усіх боків, ні з села, ні в село не пускаючи. При вході поставили стовп з написом: "Бойкот". Дехто прослизав крізь оточення, намагаючись щось купити у Павлограді (за 5 кілометрів від села), але в усіх магазинах вимагали посвідчення про місце проживання. Якщо з Вербок - не давали нічого. Селяни почали вмирати. Із 7 тисяч жителів померло 3 тисячі. Ховати було нікому, трупи лежали на вулицях. М.Хатаєвич розпорядився кидати покійників у колодязі, а потім засипати їх. Кульчицький С. Ціна великого перелому, С.284. У таборі для переміщених осіб (Німеччина, 1947-1948 рр.) проводили опитування про голод на Україні. На питання, чи хтось з їхніх родичів помер від голоду, 26 з 41 опитаного українця сказали "так"... Голод руйнував психіку людей, породжував злодіїв, донощиків, анонімників, убивць та інші негативні явища. Конквест Р. Жнива скорботи, С.288. Замучити голодом від п'яти до восьми мільйонів українських селян було можливо лише за умови, що в цій акції взяли участь прямо чи побічно мільйони людей. Це ті, хто віддавав накази, це виконавці цих наказів та їхні ідейні натхненники - чужі й свої. і закордонні колаборанти, бо без підтримки західної демократії Сталін не зміг би ні провести цю операцію, ні сховати її від усього світу... Один із свідків голоду дисидент П.Григоренко: нас обдурювали тому, що ми хотіли бути обдуреними. Плющ Л. Тридцять чорний рік, С.131, 105.

...Партійний активіст так пояснював мотиви, що тоді керували ним: "Ми вірили тоді, що Сталін мудрий керівник... Нас обманули, бо ми хотіли бути обманутими. Ми так вірили в комунізм, що були ладні піти на будь-який злочин, якщо його підмальовували хоч крихтою комуністичної фразеології". Субтельний О. Україна. Історія, С.360. В січні 1937 року відбувся перепис населення, який призвів до політичного скандалу. Демографів, які зробили попередні розрахунки і подали їх урядові, звинуватили у фальсифікації. 25 вересня було прийнято спеціальну постанову РНК СРСР, яка кваліфікувала матеріали перепису дефективними й скасувала їх. Приписні картки знищили. Демографічна наука практично зникла, її представників майже всіх репресували. Науководослідні установи з проблем народонаселення перестали існувати, в тому числі всесвітньо відомий демографічний інститут АН УРСР. Кульчицький С. Ціна великого перелому, С.341. У.Черчілль у своїй книзі "Друга світова війна" пригадує розмову із Сталіним, яка відбулася 15 серпня 1942 року. Англійський лідер запитав тоді Сталіна: "Чи можете порівняти втрати у війні з втратами від голоду 1932-1933 років?" На що Сталін ніби-то відповів: "Це був дійсно жах, який продовжувався роками, це справжня військова акція". Напруження цієї "війни" було несумірне навіть з напруженням Другої світової війни, говорив Сталін, проте він вважав жертви цієї "війни" абсолютно виправданими. "Освіта". Спецвипуск № 1, 1993, С.7. Мейс Д. Політичні причини голодомору на Україні (1932-1933). У ряді сіл голови колгоспів, щоб врятувати колгоспників, давали їм по 300 грам зерна на кожен зароблений трудодень. 300 грамів зерна - це ціна життя і смерті, ціна, яку наш народ сплатив життям мільйонів своїх дітей. "Родослав", жовтень, 1992, № 19. У жовтні 1933 року в миргородській газеті "Червона трибуна" була надрукована стаття "Юні більшовики на ділі", в якій повідомлялося, що учні - піонери Хомутецької школи, батьки яких були одноосібниками, оголосили себе ударниками і зобов'язалися вплинути на батьків, щоб вони виконали план хлібоздачі та осінньої сівби. А Решітько устя пообіцяла "колективізувати" свого батька. Аморальна та влада, яка в своїй боротьбі використовує дітей. Постановою Президії Миргородського РВК і уповноваженого комітету заготівель РНК УРСР за невиконання плану поставок насіння соняшника в установлені строки були оштрафовані колгоспи імені Шевченка (Хомутець) на 2000 крб., "Червоний партизан" (Шахворостівка) на 750 крб. Згідно постанови насіння соняшнику з цих колгоспів вивезли повністю. А колгоспи "Червоний шлях" (Петрівці), "Радянська нива" (Довгалівка), "Нове життя" (Зубівка) та "Комунар" (В.Сорочинці) були попереджені, що в разі невиконання до 15 грудня плану по здачі соняшнику, до них будуть вжиті такі ж санкції, що й до вищеназваних колгоспів. У жовтні 1933 року на "Дошку ганьби" за невиконання плану здачі хліба були занесені Хомутецька, Зубівську, Попівська, Комишнянська, Стовбинська, Остапівська сільські ради. Це означало, що працівники вищеназваних сільрад та відповідних колгоспів були фактично поза законом, бо до них могли застосувати будь-які репресивні заходи. "Прапор перемоги", 21.08.1990, № 122. Із Сакалівки вивезли 10 сімей "куркулів". Село почало занепадати, куркульські хати розбирали або перетворювали в будівлі громадського використання. "Прапор перемоги", 24.09.1991.

У Миргороді працював спец магазин "Торгсин", куди здавали золото, срібло й інші коштовності. За них тут можна було придбати хліб, борошно, крупи. Тож і несли пухлі голодні селяни золоті копійки, срібні дукачі, медалі, ложки, посуд, продовжуючи цим собі на день чи два життя. "Прапор перемоги", 10.04.1993, № 30. Слово свідкам. Шевчук Ганна Андріївна (м. Миргород). Смерть сновигала всюди... Все забрали, не лишили нічого. Чоловік Андрій помер, потім поховали ще двох дітей. Сім'я була велика, та обрубали всі гілки... і лишилося нас двоє... Записав Н.В.Шаповал. "Майдан", травень 1993 р. Скляр Марія Степанівна (с. Верховина, 1914 р.н.). Наш хутір Ромоданів (тепер Верховина) у 1932 - 1933 рр. належав до Кітлярівської сільради. На день народження батько подарував мені чобітки, попросивши взути їх, щоб "буксири" не забрали. А я пожаліла взувати, гарні ж бо які! Через кілька годин до нашого двору заїхала бригада активістів. Очолював її голова Кітлярівської сільради на прізвисько Хижак (справжнього прізвища не пам'ятає). Він відразу примітив мої чобітки і силою вирвав із рук, вдаривши мене в груди. Активісти виносили з хати все майно і складали на підводу. В хаті залишилися тільки цвяхи від ікон та черепки від горщиків. Та це ще не все. На другий день голова сільради з активістами забрали коня, воза і весь реманент. Нас вигнали з хати. Мої чобітки та мамині золоті сережки зносила дружина голови... Записав Кушнір П.М. ( с. Штомпелі), "Майдан", 22.01.1994, № 4. Давиденко Григорій Михайлович (Клюшниківська сільрада). Наш хутір Давиденки лежав обабіч дороги Лохвиця - Лубни. З осені 1932 р. він був свідком безперервного пересування людей, яких комуністи виселяли з рідних домівок. Холод, а люди одягнуті в лахміття. На возах сиділи старі та малі, а решта членів сім'ї брели за возами. Шлях їхній лежав до станції Ромодан, а там товарні вагони і ... Сибір. Біля вагонів конвоїри відбирали в людей решту майна. Радвлада забирала все. ... Недалеко від хутора була викопана велика яма, в яку складали померлих у дорозі, а також звозили з ближніх хуторів. Зимою 1932 - 1933 рр., та й увесь 1933 рік щодня підводами звозили мертвих, бо вмирали вже не тільки "куркулі", але й середняки й бідняки, у яких забрали все. ... А ще про податки... На вирощений урожай, на всю живність у дворі накладали податок. Якщо чоловік (господар) сплачував його, продавши все що можна, тоді податок на нього накладали вдруге, втретє... і коли той уже не в силі був сплатити, тоді приїздила бригада з комуністів і комсомольців і "допомагала селянинові сплатити борги". ... Нас було вісім чоловік сім'ї, мали 12 десятин землі. Всіх нас вигнали з хати, все забрали. Батько помер, а нас вигнали з хутора. Ми розбрелися хто куди. Записав П. Кушнір. "Майдан". Серпень 1993 р. Кийко Тетяна Іванівна (м. Миргород). Батько поїхав на Донбас у надії заробити на шахті хліба для чотирьох пухлих з голоду дітей. Мати билася, як риба об лід, рятуючи їх. Та вона загинула від рук злодія. Старша сестра пішла в "Торгсин", щоб на мамині сережки та хрестик виміняти щось із харчів. Та їх викрали злодюжки, і дівчина тут же померла від розриву серця. Їй було шістнадцять з половиною років. Останніх трьох дітей віддали до Личанського дитбудинку. Діти мам були 7 - 10 років. Всі пухлі з голоду, з великими животами, бо й тут голодували, їли все, що знайдеться: квітки акації, траву, зелену кукурудзу, сирі буряки. Тож дизентерія косила

десятками. Померла і наша сестричка... Ховали дітей у спільній могилі, яку вирили тут же, у дворі на березі Хоролу. Клали трупи штабелями і прикривали соломою, потім могилу зрівнювали з землею. Записала О. Марченко. "Прапор перемоги", 7.05. 1992, № 41. Новикова Клавдія Іванівна. В 1932, а може, 1933 році мене, маленьку дівчинку, мама вивела на дорогу, що вела до Миргорода, і сказала, щоб ішла в місто, а сама зникла. Я й пішла, але ніжки боліли, і прийшлося сісти на узбіччі дороги. Їхав підводою чоловік і довіз мене до вулиці, на якій стояв будинок дитячого притулку, сказавши: "Іди в той будинок, там тобі дадуть їсти, але не кажи, як ти сюди потрапила". Дівчинка вижила, з Миргорода вона помандрувала в інші дитячі будинки, та по дорозі загубила своє село: дитяча пам'ять, ослаблена голодом, не втримала його назву. Тепер Клавдія Іванівна вже не тільки мама, але й бабуся, має онуків. Та назавжди вони втратили свою малу батьківщину. На Клавдії Іванівні (до речі, прізвище і по-батькові їй дали в притулку) обірвався родовід, історія минулих поколінь. Записала Г.Бабич від курортниці, яка шукала своє село. 1978 рік. Улізько Марія Василівна (с. Декабристи). На хуторі люди мерли як мухи, трупи лежали скрізь. Вона з мамою йшла стежкою, лив дощ, а на стежці лежала мертва жінка. Демченко Анастасія Василівна (с. Декабристи). Ми жили в с. Радченках, сім'я велика: шість дітей. Батько був колгоспником. План хлібоздачі виконав, але йому наклали другий. Виконав. Третього не виконав - нічим було. Тоді нас викинули з хати, все забрали, а це була зима, холод, заметіль. Йшли від однієї хати до іншої, та ніхто не пускав, боялися. Голова наказав не пускати підкуркульників до хати... ...А в Шумейковому що робилося?! Весь хутір вимер. Приїхали збирачі трупів, повкидали всіх в колодязь. То були страшні жнива, смерть косила швидко. Не встигали копати ями, та й нікому було, то трупи кидали в колодязі, погреби - потім засипали. Записала Г.Бабич, 1991 р. Бабій Ганна (с. Хомутець). Вона служила у лікаря курорту. Щоб якось допомогти родині, яка жила в Хомутці, Ганна збирала об'їдки: в глечик зливала какао, кусочки хліба збирала, потім передавала сестрі Оришці. Та господиня довідалася про це і вилила все у помийницю. Туди ж полетіли і черстві кусочки хліба. Лікар-дієтолог А.А.Бакалейников та його дружина були ситі, вони не вірили, що хтось голодує, голоду для них не було. Для них були труднощі росту. Але від цих труднощів росту пухли і вмирали не вони, а селяни. Олена Звичайна. Миргородський ярмарок, С.30, 41. Федоренко Федір Федорович (м. Миргород). ...Мама лежала долі на рядні, ходити вже не могла. Вона сказала мені: "Синочку Федю, я незабаром помру, ти старшенький, бери своїх братиків і йди з ними на ринок, десь якусь знайдете крихітку". Одного разу, коли ми поверталися додому, нас зустріла якась тітка і говорить: "Ідіть отак прямо по цій же вулиці, недалеко стоїть великий цегляний будинок (раніше у ньому була пекарня), там дають дітям раз на день їсти", Ми пішли. Біля будинку було багато дітей довга черга. У черзі я загубив Петю і Ваню. На другий чи третій день вони прийшли додому. Останній раз ми бачилися біля вмираючої мами. Вони пішли до притулку чи кудись... мама померла, і я залишився сам... сиротою на все життя. Ф.Федоренко, "Прапор перемоги", 28.04.1990, № 67.

Марченко М. (с. В.Обухівка) Настав 1932 рік. З села вивозили все, що можна було їсти. З ініціативи районних керівників - секретаря райкому партії Гришкана, голови райвиконкому Журливого, прокурора Каца в кожному селі були організовані "буксирні бригади", які ходили з довгими металевими штирями і кололи землю у дворах: шукали закопаний хліб. Помилування при таких обходах не жди - забирали все, навіть печені коржі в хатах. Голод усе дужче охоплював населення Обухівки і навколишніх сіл. З'явилися "ходаки", міняйли, злодії. Люди ходила в поле збирати гнилу картоплю і все, що можна було ще з'їсти. 1933 рік повністю охопив голодом села Миргородщини. Двори заросли бур'янами, на вулицях, у канавах лежали трупи, ховати їх ніхто не збирався. Люди ходили пухлі, на ходу падали, вмирали. Батьки відвозили дітей у міста, кидали там, а може, хто візьме дитину, і вона виживе... Мати зняла з шиї золотий хрестик і послала мене в Миргород у "Торгсин". Два добре вгодовані дяді схопили хрестик, у торбу щось насипали, кинули на ваги і віддали мені: іди... Пішов на залізничний вокзал. На пероні людно. Стоїть поїзд. З вагонів виносять мертвих людей, кладуть на вози і кудись відвозять... М.Марченко. "Прапор перемоги", 15.05.1990, № 75. Шупик Дмитро Олександрович (с. Попівка, завідуючий сільським краєзнавчим музеєм). Місцеві активісти при колективізації допустили перекручення, застосували незаконні репресії. Так виселили на схил яру, який знаходився в двох кілометрах від села, серед зими сім'ї Тараса Киченка, Прокопа Киченка, Степана Лічного, Гната Фененка. Безпідставно були виселені в Архангельську область сім'ї Йосипа Киченка, Івана Гала, Хоми Буряка, Прокопа Курила, Митрофана Бойка, Остапа Зінченка, Андрія Гришка та багатьох інших. "Прапор перемоги", 21.12. 1991, № 186. Герасименко Олександр Якович (м. Миргород, краєзнавець). Привезуть, було, - згадують старожили Вовнянки, - до сільради газету-пересувку "Дайош колективізацію!", зберуть тих, хто вагається до колгоспу вступати, і давай агітувати: "Що, підкуркульники нещасні, колективізацію думаєте пересидіти? Не вдасться!" "Прапор перемоги", 1.12.1990, № 180. Закаблук Микола Іванович (м. Миргород). ... У Личанському дитпритулку багато дітей гинуло. Якось старшому братові дали наряд поїхати до дитбудинку. Поїхав з ним і я. Там кілька дебелих хлопців накидали в наш віз мертвих дітей, а ми мусили відвозити у братську могилу. Ця чимала яма була біля старої лікарні, а може, на цвинтарі, що на вулиці Фрунзе (тепер Козацька), точно не пригадую. "Прапор перемоги", 3. 07. 1990, № 120. Білоус Микола Антонович (с. Петрівці, завідуючий музеєм). ... Я з товаришем ішов до школи. Навпроти йшла бабуся. Поточилася і впала. Ми біля неї поклали шматочок хліба. Та було пізно, вона померла. Того ж дня її відвезли на кладовище. Що за людина, звідки родом, куди йшла? Так і не знаємо. ... Біля тину лежить Килина-жебрачка. Підбирач померлих Макар Пилипенко побачив її та й скинув на воза, а вона озивається: "Я ще жива". - "Все одно до вечора помре", - сказав напарнику та й поїхали... "Прапор перемоги", 10.04.1993, № 30. Коломієць Ганна Петрівна (колишній хутір Коломійців).

На хуторі було 26 дворів. Дві сім'ї розкуркулили: Коломійця Никифора, сім'я - 6 чоловік, та Даценка Харитона, сім'я також складалася з 6 осіб. Мій батько Коломієць Петро Федорович був колгоспником, але з колгоспу вигнали за те, що хлібоздачі не виконав. Приїхали "буксири" і все майно описали і забрали, а потім продали на торгах. Сім'я з 5 чоловік опинилася перед страхом голодної смерті. ... Голод забрав чимало хуторян: сім'я Ричаків (5 чоловік) загтнула повністю; Коломієць Матвій повертався додому, та не дійшов, помер на дорозі. ... На хуторі Даценковому (8 - 9 дворів) усіх розкуркулили, вивезли кудись, не знаю куди. Хати пізніше зруйнували, все розгорнули, садки вирубали. Одна хата залишилася, в ній жила сім'я. Мати померла з голоду, лежала на вулиці, нікому було ховати. Решта де - не знаю. ...Тепер цих хуторів немає, лишилося тільки кладовище. Ось ми щовесни і їздимо до наших могил, живих же там уже немає, зникли поселення... Записала Г.Бабич, 1991 р. Отож, колективізація і голодомор 1929 - 1933 рр. - найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття, вона призвела до більших жертв, ніж світова війна. Та й була це справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно і дотепер. Тільки кількість жертв у війні проти селянства, розв'язаній тоді Сталіним у межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Першої світової війни. Є ще одна відмінність між цими двома війнами: у радянському варіанті, із відомих причин, озброєною була лише одна сторона, а всі втрати припадали на долю іншої (селян) [58]. На полі бою люди вмирають швидко, вони захищаються, їм допомагає бойове братерство та почуття обов'язку. Тут же люди вмирали самотньо, повільно, розуміючи, що вони жертви чиїхось інтересів [59]. Один із катів українського народу Мендель Хатаєвич з гордістю заявляв: "Між селянами і нашою владою точилася жорстока боротьба. Це боротьба насмерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" [60]. Таким чином, війна радянського режиму з українським селом завершилася перемогою влади. Влада ж бо мала в своєму арсеналі потужну силу: держапарат, закони, армію, ДПУ та інші репресивні органи - "буксирні бригади", "Червону мітлу", комнезами, ще одну армію: отой багатотисячний загін активістів своїх і чужих та мовчазну згоду Заходу. Західні уряди знали про голод на Україні та їхня позиція збігалася з думкою міністра закордонних справ Англії: "Ми маємо інформацію про голод на півдні Росії. Ми не хочемо, проте, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам з ним". До того ж, багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні про радянські симпатії і виступали проти критики СРСР, особливо в питанні про голод. Як зауважив Р.Конквест "ганебним було не те, що вони виправдовували дії рад, а те, що вони навіть чути про них не хотіли, що вони не бажали подивитися фактам в обличчя". Отже, західній демократії було вигідніше не знати про голод у нас. і їхні інтереси збігалися з бажанням Сталіна. Радянська позиція згодилася до заперечення самого факту голоду. Якби стали відомі масштаби трагедії, то це завдало б серйозної шкоди тому образові країни, що його прагнула створити Москва, як у себе вдома, так і за кордоном. Тому влада довго забороняла відкрито говорити про голод в СРСР [61]. Тож і не дивно, що події 1933 року в Україні не знайшли адекватного висвітлення в архівних документах. Всі документи йшли під грифом "цілком таємно" [62]. Наслідки голодомору жахливі. і не тільки тим, що він забрав мільйони людських життів. Це само по собі катастрофічно. Як сказав поет: "Коли відходить одна людина - з нею відходить цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву - тоді вмирає вже ціла галактика".

Проте, голодомор жахливий ще й тим, що залишилося після нього. Знищений господар землі. Колгоспник не відчував себе господарем землі. Вона була не його. Він був навіть не орендарем на ній, а силою примусу прикріплений до неї. Господар же не тікає зі своєї землі, а колгоспник тікав і своїх дітей посилав до міста. Тому влада силою утримувала його, не даючи довгі роки паспорта, і він у ХХ столітті був кріпаком. Отож, колись густо заселена земля, лисіла, з кожним роком втрачала населені пункти. Спочатку населення сіл і хуторів фізично знищувалося, а мертві хутори розрівнювали, будинки розвалювали чи вони самі від недогляду розвалювалися, садки вирубували, а потім уже такі населені пункти ставали неперспективними, а нині і непрацедійними, бо в багатьох з них залишилися одні пенсіонери. А далі - немає села чи хутора ні на папері, ні в реєстрі. Ось про такі поселення говорить Степан Колесник в статті "Колективізація - злочин проти людства": "За десять років з 1959 по 1969 роки в країні знищено 236 тисяч сільських поселень. Це у три рази більше, ніж за всю минулу війну 1941-1945 років" [63]. Як бачимо, і тепер великий піст села продовжується. В Миргородському районі за період з 1967 по 1991 роки знято з реєстру 16 поселень. Та найстрашніший наслідок - це втрата поколіннями, що прийшли на нашу землю після голодомору, історичної пам'яті. Ідеологічна машина намагалася викреслити голод із суспільної свідомості. Анатолій Кривотько, автор поеми "Від тих, хто померли" наводить тому підтвердження. Вчителі однієї з полтавських шкіл, з якими він спілкувався, заявили: "Голод - вигадка націоналістів" [64]. Опозиційних засобів масової інформації не було тоді, окрім незрячих кобзарів та лірників, які мандрували від села до села і розносили Україною правдиві вісті. Вони співали "Думу про голод". За що й поплатилися. У 1934 році було знищено близько 200 кобзарів [65]. А втрата духовності?! Раніше селянин був носієм духовної культури на селі. Він гордо ніс голову, бо ж господар. Тепер колгоспник соромився сам себе, бо для міста він був селюком, меншовартісним від жителя міста. Навіть мова змінилася. Колись він був оберегом рідної мови, а тепер і сам говорить суржиком. Його діти, що осіли в місті, збагачують чужу культуру. Зголоднілий мозок втрачає у вазі, а отже, втрачає нервові клітини, міняється психотип народу, що й відбулося з нами. Хліб, що одвіку був для нашого народу символом життя, став у руках катів режиму знаряддям смерті, тією пекельною машиною, за допомогою якої цілий народ було піддано неймовірним тортурам [66]. Ми, нині сущі, мусимо про це знати, кожну сторінку історії вивчити і пам'ятати, бо цього вимагають убієнні голодом. Як ніколи, це нам потрібно сьогодні. "Правда, якщо не говорити про смерть, - відзначила голова Ради Асоціації дослідників голоду-геноциду 19321933 років в Україні, журналістка Лідія Коваленко, - буде легше жити, але є й інша правда: якщо не говорити про смерть, то, що візьмемо ми, українці, зі своєї страдницької історії? Чи зрозуміємо похибки, вади свої й достойності?" Два гарячі струмки течуть у крові українців. Світлий дух козацької волі і смертні муки тих, кого замордовано, зведено до часу у могилу катами імперії білої та імперії червоної. і те і те - наше, нічиє більше. Те і те формувало наш духовний генотип, лишало на нас свої карби. і нікуди нам від своєї історії не дітися. і на шляху до вимріяної незалежності України нам не оминути рідних могил, мільйонів могил. Шість десятиліть лежать у землі безіменні жертви голодомору, шість десятиліть зберігався у недоторканості жахливий злочин. Доречно згадати слова Антоніни Листопад: Ні труни, ні хрестів... І ні тризни... Прямо в яму. Навіки-віків! Чорна сповідь моєї Вітчизни. І її затамований гнів [67]. Ми дуже спізнились - світ поминав наших великомучеників голодомору і в десяті, і в двадцяті, і тридцяті, і подальші роковини. Та без нас. Для нас голоду не існувало. По чужих

краях - панахиди, а у нас - глуха змова мовчання. Радянські вчені дістали можливість публікувати результати досліджень про голодомор лише у 1988 році. З'явилася перша публікація про перепис 1937 року в передостанньому номері журналу "Огонѐк" за 1988 рік. і ось у 60-ті роковини вперше уже в незалежній Україні люди мали можливість спокутувати гріхи безпам'ятства. У нас вийшла фундаментальна книга-меморіал "33-й: голод". Основу її становлять спогади сотень очевидців голодомору, наших сучасників, записаних письменником В.Маняком і його дружиною, журналісткою Л.Коваленко та матеріали, передані з редакції газети "Сільські вісті" [68]. У США в 1990 році опубліковано величезний, обсягом майже у 200 друкованих аркушів, збірник розповідей про голод колишніх громадян СРСР, записаних комісією Конгресу США про голод 1932-1933 років на Україні [69]. Таким способом правда розкрилася. Вона нині торжествує на окрайці Полтавської землі. Пам'ятник голодомору зроблений не з мармуру чи бронзи, а насипаний з родючого полтавського чорнозему у вигляді великого кургану, вершина якого увінчана хрестом і дзвонами. В день скорботи сюди приходять тисячі людей, щоб віддати борг убієнним, адже вмирали сім'ї, села, краї. Дев'ять чи десять мільйонів життів забрав голодомор. Це ж ціла держава. і ніхто ніколи не зможе заповнити цю величезну чорну діру у вселюдській свідомості. Вони не поховані за звичаями предків. Ми, що нині живемо на цій землі, мусимо віддати їм шану пам'яті. Наші музеї, бібліотеки, школи, ВУЗи, вчені повинні широко висвітлювати, вивчати, досліджувати цю тему. Від автора. Автор щиро вдячний працівникам Миргородського краєзнавчого музею, міської бібліотеки ім. Д.Гурамішвілі, перш за все Н.М.Рудь, поету А.Г.Сазанському за допомогу в збиранні матеріалів, а також всім краєзнавцям Миргородщини, які працювали над цією темою. Література і джерела. 1. Діброва С. Найстрашніший злочин Сталіна // Наука і суспільство. - 1989. - № 2. С.15. 2. Сторінки історії України. ХХ століття. - К., 1992. - С.85. 3. Колективізація і голод на Україні 1929-1933 рр. Збірник документів і матеріалів. - К., 1992. - С.10. 4. Історія Української РСР. - К., 1967. - С.262. 5. Субтельний О. Україна. Історія. - К., 1992. - С.356. 6. Там само. 7. Історія Української РСР. - С.262. 8. Звичайна О. Миргородський ярмарок. - Мюнхен. - 1953. - С.20-21. 9. Колесник С. Колективізація - злочин перед людством // Культура і життя. - 1990. - № 44. 10. Мейс Д. Політичні причини голодомору в Україні (1932-1933 рр.) // Український історичний журнал. - 1995. - №1. - С.38. 11. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. - К., 1993. - С.7. 12. "Освіта". Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик. Спецвипуск-підручник № 1. - 1993. - С. 9. 13. Діброва С. Вказана праця. - С.17. 14. Колективізація і голод на Україні. - С. 241. 15. Білоус М. Трагічні дні 33-го // Прапор перемоги. - 1993. - № 30. 16. Бойко М. Спогади. 17. Звичайна О. Миргородський ярмарок. - С. 20 - 21. 18. Колективізація і голод на Україні. - С. 308. 19. Марченко М. Рік 1932-й // Прапор перемоги. - 1990. - № 107.

20. Субтельний О. Україна. Історія. - С. 359. 21. Плющ Л. Тридцять чорний рік // Сучасність. - №7. - С.17. 22. Звичайна О. Миргородський ярмарок. - С.45-46. 23. Марченко М. Рік 1931-й // Прапор перемоги. - 1990. - № 106. 24. Закаблук М. Тридцять третій // Прапор перемоги. - 1990. - № 160. 25. Кульчицький С. Ціна великого перелому. - К., 1991. - С.234. 26. Там само. - С.249. 27. Там само. - С.286. 28. Марченко М. Рік 1932-й // Прапор перемоги. - 1990. - № 108. 29. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990. С.52, 56, 249. 30. Колективізація і голод на Україні. - С.12, 520. 31. Білоус М. Вказана стаття. 32. Діброва С. Вказана праця. - С.17. 33. Марченко М. Рік 1932-й // Прапор перемоги. - 1990. - № 108. 34. Кульчицький С. Вказана праця. - С.277. 35. Там само. - С.285. 36. Там само. - С.295. 37. Там само. - С.301. 38. Голод 1932-1933 років на Україні. - С.321-326. 39. Там само. - С.325. 40. Конквест Р. Вказана праця. - С.275. 41. Голод 1932-1933 років на Україні. - С.55. 42. Колективізація і голод на Україні. - С.610. 43. "Освіта". Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик. Спецвипуск-підручник № 1. - 1993. - С. 9. 44. "Від "великого перелому" - до нечуваного злочину" із збірника документів і матеріалів "Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929-1933" // Молода громада. - 1999. - №48. 45. Кульчицький С. Вказана праця. - С.309. 46. Білоус М. Вказана стаття. 47. Кульчицький С. вказана праця. - С.308. 48. Звичайна О. Вказана праця. - С.26. 49. Кульчицький С. Вказана праця. - С.332-333. 50. Конквест Р. Вказана праця. - С.315. 51. Там само. 52. "Освіта". Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик. Спецвипуск-підручник № 1. - 1993. - С. 9. 53. Плющ Л. Вказана праця. - С.126. 54. Звичайна О. Вказана праця. - С.12. 55. Марченко М. Велика Обухівка - село невмируще // Прапор перемоги. - 1990. - № 75. 56. Закаблук М. Вказана праця. 57. Мейс Д. Вказана праця. - С.45. 58. Конквест Р. Вказана праця. - С.7. 59. Там само. - С.286. 60. Субтельний О. Вказана праця. - С.360. 61. Там само. - С.361. 62. Рясний Г. Рік голоду і зубожіння // Зоря Полтавщини. - 1990. - №198. 63. Колесник С. Колективізація - злочин перед людством // Культура і життя. - 1990. №44. 64. Коптєв О. 35 тисяч кроків до надії // Україна молода. - 2001. - №219. 65. Музиченько Я. Голод на пам'ять // Україна молода. - 2001. - №220.

66. Яковенко Т. Дзвони пам'яті й скорботи // Родослав. - 1992. - №19. 67. Ігнащенко А. У вересні закалатають дзвони // Родослав. - 1993. - №5. 68. Колективізація і голод на Україні. - С.15. 69. Там само. - С.14. 70. Нанкевич А. Вітер пам'яті народної // Зоря Полтавщини. - 1990. - №185. 71. Марченко О. Дзвони тридцять третього // Прапор перемоги. - 1992. - №41. 72. Янко Д. Меморіал народної скорботи // Родослав. - 1993. - №10-11. 73. Міщенко О. Мор // Молода громада. - 1993. - №17. 74. Шаповал Н. Проклятий рік // Майдан. - 1993. - №3. 75. Кушнір П. Щоб духу нашого не було // Майдан. - 1993. - №16. 76. Міжнародний симпозіум "Голодомор-33" // Зоря Полтавщини. - 1990. - №205. 77. Кушнір П. Весільні черевички // Майдан. - 1994. - №4. 78. Полтавщина. Енциклопедичний довідник. - К., 1992. 79. Полтавська область. Адміністративно-територіальний поділ. - Харків. - 1978. 80. Історія Міст і сіл УРСР. Полтавська область. - К., 1967. 81. Васько Л. Архіви України // Культура і життя. - 1990. - №13. 82. Мащенко М. Материнські трудодні // Культура і життя. - 1990. - №48. 83. Герасименко О. Вовняна // Прапор перемоги. - 1990. - №180. 84. Жук В., Якименко І. Комишня // Прапор перемоги. - 1991. - №105. 85. Шаповал О. Великі Сорочинці // Прапор перемоги. - 1991. - №93. 86. Клименко В. Сакалівка // Прапор перемоги. - 1991. - №141. 87. Шупик Д. Попівка // Прапор перемоги. - 1991. - №186. 88. Федоренко Ф. Голодовка // Прапор перемоги. - 1990. - №67. 89. Марченко М. Рік 1933-й // Прапор перемоги. - 1990. - №122.

Віталій Ханко, історик мистецтва ЗНАНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РІЗЬБЯР ЯКІВ УСИК Розквіт творчості відомого українського мистця Якова Усика (1872-1961) припадає на 30-50-і рр. XX ст. Як обдарована особистість, він із малих літ захоплювався мистецтвом. Його вабило малярство, займався викладанням соломою, інкрустацією на дереві, альфрейнодекоративними роботами. Та визнання майстрові з Миргорода принесло різьблення на дереві. Яків Олександрович Усик народився 9 лютого (28 січня за старим стилем) 1872 р. у с. Мар'їнському колишнього Миргородського повіту на Полтавщині [1]. В автобіографії він писав: "Батьки мої були бідні селяни. Вони були кріпаками поміщика Лук'яновича. Десяти років мене батько віддав у приходську школу, що знаходилася у містечку Устивиця. По закінченню школи мене віддали в науку до маляра в Хомутець. Цей маляр умів не лише красити, а й малював. З ним я ходив фарбувати панські палаци, де бачив красиві картини, різьбу на дереві та інше. Ці речі дуже вражали мене, і мені хотілося навчитися малювати" [2]. Власне, підліток у 1887-1891 рр. вчився у відомого й здібного хомутецького ікономаляра Д.Рудича. Вже будучи сивочолим, про своє незабутнє враження від побачених творів мистецтва Я.Усик розповів своєму біографу, полтавському пейзажисту П.Горобцю: "Якось, працюючи з малярами, я побував у будинку декабристів Муравйових. Тут я вперше побачив чудове різьблення, яким був оздоблений будинок, а також чимало скульптур з дерева. Вони справили на мене враження, то з тієї пори я вже не тільки прагнув малювати, а й став вирізьблювати з дерева деякі речі. Та вчитися не було в кого. Все робив самотужки" [3]. Після чотирирічної школи в першорядного майстра Д.Рудича, відомого в окрузі автора численних композицій на релігійну тематику, Я.Усик подався до Миргорода. Малярував у підрядчика Худоминського. З Миргорода рушив до Катеринослава, де працював на вагонобудівному заводі (1894-1900), а далі - до далекого сибірського міста Красноярська. Сім років працював на головних залізничних майстернях. Одночасно відвідував вечірні художні курси, малював декорації для робітничого театру, грав як музикант в оркестрі. За участь у справі так званої "Красноярської республіки" періоду революційних заворушень 1905-1906 рр. Я.Усика етапом відправили під нагляд поліції на батьківщину, до повітового міста Миргорода. Мешкаючи в Миргороді, майстер займався малярними та альфрейними роботами. Недовгий час пробув у Миколаєві й Києві, а з 1918 р. до останніх днів свого життя жив у місті на Хоролі. Його чепурний будинок з рундуком, оповитий листям винограду, і садиба містилася на вулиці Сорочинській, майже в центрі міста. У вільний від роботи час у повітовому земстві, а з 1918 р. - у Миргородському художньо-промисловому інституті й художньо-керамічному технікумі, мистець-самоук наполегливо працює над собою, удосконалює свою майстерність. В своїх автобіографічних записах він називає тих діячів мистецтва, тих професіоналів, що сприяли розвитку його творчих здібностей. Особливо плідні були творчі контакти з Опанасом Сластьоном. Вони вдвох ходили на натуру, малювали природу, околиці міста, які були схожі на мальовничі типові для України села. Разом з О.Сластьоном Я.Усик малював і декорації для місцевого театру, що містився у Народному домі. Коли в О.Сластьона виникла думка про заснування місцевого музею спочатку в 1919 р., а згодом у 1920 р., то йому активно почав допомагати Я.Усик. Про це мистець докладно згадав у листі до свого біографа П.Горобця. Він писав: "Щодо організації музею скажу, що допомагав завідуючому музеєм В.Д.Омельченко, який був запальним і гарячим любителем музейної справи. Він день і ніч ганяв по панських маєтках - економіях, панських будинках, забирав, реквізував цінні предмети для музею. Чим міг я, то допомагав. Я працював у панських будинках, пам'ятав самі витончені художньо-малярні роботи. Давав тов.

завідуючому музею цінні вказівки на музейні експонати, не лише давав вказівки, приймав активну участь із завідуючим музеєм у збиранні експонатів для Миргородського музею. Майже всі палаци дідичів Миргородського повіту були мені знайомі, бо мені приходилося в них працювати" [4]. Крім О.Сластьона, багато корисних порад надав широко знаний артист-маляр, родич Т.Шевченка по сестрі Катерині Фотій Красицький, автор знаменитої картини "Гість з Запоріжжя". Від нього Я.Усик навчився портретувати, щоб зображені люди були схожі й мали достовірний малюнок. Добрим словом згадував миргородець мистців кераміки, майстрів технікуму Станіслава Патковського, Миколу Білоскурського, талановитого архітектора, графіка і блискучого маляра Василя Кричевського, досвідченого скульптора Федора Балавенського. Контакт з діячами мистецтва, участь на виставках як члена полтавської філії Асоціації художників червоної України - все це сприяло й допомагало в творчій роботі [5]. 1920-1930 рр. присвячені малярській праці. Його особливо хвилювала шевченківська тема, бо пов'язана зі спогадами дитинства. 3 розповідей Я.Усика П.Горобець у своєму невиданому монографічному нарисі зафіксував: "Пасучи худобу, він милувався пишною красою природи, могутніми зеленими кронами вікових дубів. Один такий гіллястий і кучерявий дуб стояв на лісовій галявині. Під цим дубом колись любив сидіти Тарас Григорович Шевченко під час його перебування ж селі Мар'їнському. Цей старий, кремезний дуб зберігся і понині" [6]. Від рідних у с. Мар'їнському Я.Усик слухав оповіді про великого народного поета, який перебував у селі, мав теплі стосунки з селянами. Великому Кобзареві присвячено композиції "Т.Шевченко відпочиває під дубом", "Дуб у селі Мар'їнське", "Арешт Тараса Шевченка" (до Другої світової війни експонувалися у Миргородському краєзнавчому музеї). Старосвітському Миргороду, його давнім будівлям і курорту Я.Усик присвятив низку картин: "Миргород у 1828 р.", "Олійниця" (1929 р.), "Санаторій вночі", "Лікарня у Миргороді в 1845 році" (1936 р.), "Школа в Миргороді" (1940 р.), "Миргородський санаторій, підпалений німцями" (1943 р.),"Перше джерело миргородської мінеральної води" (1944 р.). Названі малярські твори і донині зберігаються у місцевому краєзнавчому музеї. Пензель миргородця захоплено малював також натюрморти, місцеві мальовничі краєвиди, зокрема із заплавами річки Хоролу. У своїх малярських композиціях Я.Усик старався наблизитися до професійного мистецтва, проте вони мають самодіяльний відтінок. Це й зрозуміло, бо автор не пройшов вишколу в навчальному мистецькому закладі. Картини Я.Усика, мальовані в довоєнний період, позначені модним на той часом духом передвижництва. Для нього склалася ситуація, що була властива для багатьох мистців-аматорів совєтської доби - від народних основ мистецтва вони відмовилися, а пройти професійну науку в силу різних обставин не змогли. Звідси самодіяльницький характер їхньої творчості. Проте картини миргородського маляра мають ту цінність, що вони базуються на документальності, на точному "літературному опису". По них ми можемо судити про точно зафіксовані зразки архітектурної забудови старого Миргорода, що мають регіональне культурне значення і пов'язані з перебуванням відомих діячів. Шевченківська тема пройнята відчуттям безпосередньої схвильованості автора, його патріотичного настрою й шанобливого ставлення до Великого Кобзаря, до місць, пов'язаних з його пам'яттю у тому ж Миргороді чи ближньому до міста селі Мар'їнському. Малярські твори - то одна сторона обдарування Я.Усика, більш вагомою для нього була скульптура, власне барельєфні композиції тематичного і портретного характеру. Майстра давно приваблювало дерево, але зреалізувати своє мистецьке захопленні він зміг, коли вийшов на пенсію. Сам Я.Усик писав ув автобіографії: "Різьбою на дереві я давно займався, але не систематично, а уривками, у вільний час. Постійно цією роботою почав займатися з 1938 року" [7]. У цій царині мистець зробив свій вагомий внесок в українське мистецтво в перші два післявоєнні десятиріччя [8].

Його творчу уяву приваблювали не лише Т.Шевченко, а й інші величні постаті нашого народу - письменники М.Гоголь, І.Котляревський (1950 р.), Панас Мирний (1951 р.), Іван Франко (1953, 1956 рр.), кобзар Михайло Кравченко (1944 р.) а також О.Горький (1946 р.), Д.Гурамішвілі (1948, 1956 рр.), В.Г.Короленко (1952 р.), О.С.Пушкін (1954 р.). Образу Т.Шевченка присвячено кілька портретів, виконаних у 1939, 1942, 1943 і 1948 роках, М.Гоголю - 1941, 1942-1943, 1952, 1954 і 1955 роках, а також композиції "М.Гоголь слухає лірника" (1947 р.), "Т.Шевченко під дубом у с. Мар'їнське" (1952 р.) і "Т.Шевченко слухає кобзаря Остапа Вересая" (1956 р.). Крім цієї україніки майстер творив значний масив робіт, витриманих в офіційному совєтському дусі, з дотриманням засад естетики соцреалізму. Тут значна частина портретів керівників і творців большевистської імперії, офіційних діячів, тематичні твори до ювілейних дат. Але й серед цього масиву критики мистецтва відзначали, приміром, високий рівень портрета героїні праці Катерини Соломахи (1950 р.), що експонувався у Полтаві, Києві, Москві, за кордоном. До речі, барельєфи відомого українського різьбяра з Миргорода були неодноразово представлені за межами України - в Москві, Варшаві, Парижі. Яків Усик мав прижиттєву славу. Його твори надходили до музейних установ Миргорода, Лубен, Полтави, Києва, Москви, Великих Сорочинців. Вони експонувалися на багатьох виставках. Приміром, на виставці в Москві, присвяченій декаді української культури в 1951 р. було представлено 11 різьблених творів миргородця. Я.Усика нагородили орденом. Його творчі здобутки широко висвітлювала преса, як місцева й всеукраїнська, так і московська [9]. Лише трьох майстрів мистецтва як членів Спілки художників України на кінець 1940-х - початок 1950-х рр. мала Полтавщина: різьбяра Я.Усика, народну малярку Катерину Білокур і професійного маляра й графіка Павла Горобця. Я.Усик захоплено працював над барельєфами. Як це було характерно, вони виконані за фотографіями чи репродукціями з газет і журналів. Композиції тяжіють до "вченого", професійного станкового мистецтва, вони будувалися, як правило, на літературній основі, доповнені різного роду написами, датами, візерунками й смугами. Вплив агітаційного мистецтва відчутний у загальній плакатності рішення, станкове трактування форми має високу технічну вправність виконання, що межує з віртуозністю. Ці зазначені мистецькоформальні особливості характерні для багатьох його різьблених робіт 1940-1950-х рр. Мій тато ще в довоєнні роки перебував з Яковом Олександровичем у дружніх і приязних стосунках як сусід, проживаючи поруч з ним по Сорочинській вулиці. Я часто чув від нього та його знайомих про талановитого різьбяра, його золоті руки. Одного разу тато, прийшовши додому, оголосив, що завтра, у неділю, ми підемо в гості до різьбяра. Радості моїй не було меж, і я з нетерпінням чекав тієї хвилини, щоб мати змогу побачити людину, про яку з пошаною говорили миргородці. Ясної сонячної днини ми прийшли на Сорочинську вулицю. Ми увійшли на охайне прибране подвір'я, з рундука потрапили у темні сіни, звідти - у світлу кімнату. З другої великої, заповненої сонячними променями кімнати з'явилася донька мистця Людмила Яківна, котра покликала свого батька. У просвіті високих дверей з'явився середнього зросту бадьорий і енергійний дідусь з привітною усмішкою. Крупні риси обличчя, гарне зачесане волосся, вуса й еспаньйолка під губами. Він запросив нас до столу, що стояв біля великого вікна. Почалася поважна розмова між старшими. Через деякий час Яків Олександрович виніс свою різьблену роботу. Я її зі вдоволенням розглядав, бо вперше побачив мистця та його твір. Простий і водночас чемний у поводженні, Яків Олександрович з радістю ділився своїм багатим досвідом. Мені він показував перші прийоми різьбярського мистецтва, прилучав до творення краси. На моїх очах проходила праця над великою ювілейною скринькою. За технічною вправністю й значною кількістю тематичних композицій вона була складна. Незважаючи на те, що довгі й тонкі пальці різьбяра від віку ледь тремтіли, лінії й порізки різцем він проводив артистично й впевнено. Майстер мені подарував на пам'ять етюдник, кілька видань з мистецтва, світлини.

Миргороду шанують й пам'ятають свого визначного земляка. Неабияка роль у цьому належить дирекції Миргородського краєзнавчого музею. За життя майстра були влаштовані кілька персональних виставок, а також після смерті (1972 р. з нагоди 100 роковин народження, 1982 р. - з нагоди 110-ї річниці). Малярські й різьблені композиції включаються у постійну експозицію музею й тимчасові виставки. 1996 року Миргородська міська рада увічнила пам'ять талановитого українського мистця, назвавши вулицю його іменем, що знаходиться в центрі міста. Джерела і література. 1. Ханко В. Усик Я.О. // Українська радянська енциклопедія: 2-е вид. - К: УРЕ, 1984. Т.11. - Кн.1. - С.508. 2. Автобіографія [Я.О.Усика] // Приватний архів В.Ханка. - Машинопис. - Арк.1. 3. Горобець П.М. Видатний народний митець // Приватний архів В.Ханка. - Арк.2-3. Року 1951 маляр, графік і популяризатор мистецтва, член Спілки художників П.Горобець з Полтави написав текст про творчість Я.Усика. Текст до брошури (не випущений у світ) надруковано на 11 сторінках машинопису, завірений авторським підписом. 4. Лист Я.Усика до П.Горобця. Не датований // Приватний архів В.Ханка. - Арк.2-3. 5. Каталог другої виставки картин Полтавської філії Асоціації художників червоної України. - Полтава, 1929. - С.16; Виставка "Мистецтво радянської України": Каталог. Харків, 1930. - С.28. 6. Горобець П.М. Видатний народний митець. - Арк.2. 7. Автобіографія [Я.О.Усика]. - Арк.2. 8. Яків Олександрович Усик: Каталог виставки творів [Автор вступної статті й упорядник каталогу мистецтвознавець В.Ханко]. - Полтава, 1982. - 12 с.: репр. 9. Кулик С. Майстер народної творчості // Зоря Полтавщини. - 1947. - 19 жовт. - № 207 (5207). - С.4; Пашко А. Видатний майстер народного образотворчого мистецтва // Культурно-освітня робота. - К., 1951. - №11. - С.40-41; Темерин С. Народное искусство Украинской ССР: (По материалам выставки 1951 г. в Москве) // Искусство. - Москва, 1951. № 5. - С.48-49; Виставка робіт художника-різьбяра // Червона трибуна (м. Миргород). - 1952. - 22 червня. - № 50 (3382). - С.1; Вовк О. Виставка творів народного різьбяра // Рад. мистецтво. - К., 1952. - 23 лип. - № 30 (380). - С.4; Горобець П. Народний митець // Зоря Полтавщини. - 1952. - 10 лют. - № 30 (6331). - С.3; Шевченко А. Різьбяр-самоучка // Рад. культура. - К., 1956. - 1 квіт. - № 29 (133). - С.2; Сердюченко Г. Ювілей народного митця // Червона трибуна. - 1957. - 13 лют. - № 19 (3931). - С.4; Горобець П. Народний митець // Україна. - К., 1959. - №1. - С.23; Корнієнко І.С. Народні таланти: Нариси. - К., 1959. - С.84, 88-89.

Тетяна Фесенко Розвиток малого підприємництва у місті Миргороді (1991-2000 рр.) І. Мале підприємництво в Україні. Перше мале підприємство міста Миргорода. Основою розвитку країн з ринковою системою господарювання, до чого сьогодні прагне Україна, є малий бізнес, як "найбільш масова, динамічна, гнучка форма ділового життя, що є живильним середовищем для середнього та великого підприємництва" [1]. У розвинутих країнах малі підприємства мають досить великий вплив: вони охоплюють близько 50% від загальної кількості працюючих та дають 50-70 % валового національного продукту [2]. Мале підприємництво має значні переваги, порівняно з середнім та великим: воно меншою мірою піддається монополізації; виступає провідником науково-технічного прогресу; сприяє вирішенню проблеми зайнятості, створюючи нові робочі місця; пом'якшує соціальну напруженість; слугує демократизації ринкових відносин, формуючи активний середній клас суспільства; послаблює майнову диференціацію і таке інше [3]. В Україні підприємницька діяльність знаходиться в початковій фазі свого розвитку. Малі підприємства в нашій країні дають роботу лише 8 % від загальної кількості працюючих, а внесок малого бізнесу у створення валового національного продукту становить 10-15 % (на 2000 рік). І хоча зародження підприємництва в Україні почалося ще у 1986-1987 роках, такі повільні темпи розвитку малого бізнесу пов'язані з чисельними перешкодами на шляху його становлення та розширення. Серед них: суперечливість і неповнота чинних нормативно-правових актів (зі своєї появи у 1991 році Закони України "Про підприємництво" та "Про підприємства" доповнювались і змінювались відповідно близько дванадцяти та шести разів [4]; крім того, з кожним роком законодавчі акти про підприємництво та підприємства "обростали" величезною кількістю інструктивних та регламентуючих матеріалів [5]; негативний вплив макроекономічних процесів; надмірна зарегульованість ряду економічних процесів та організаційних процедур, наприклад, складність процедури реєстрації, яка у розвинутих країнах займає пів години [6]; невпорядкованість відносин власності і корпоративних прав; відсутність системи фінансування і кредитування; невизначеність податкового законодавства ( так, при переході до спрощеної системи оподаткування у 1998 році, у деяких випадках податок, нарахований за новою системою, перевищував той, що нараховувався по-старому); нерозвинутість ринкової інфраструктури; ускладнена система обліку і звітності; брак професійних знань і досвіду та багато багато інших. Усі ці проблеми привели до зниження темпів розвитку малого бізнесу. За період 19931998 років, наприклад, загальна кількість підприємств малого та середнього бізнесу в Україні скоротилась з 20,8 % до 14 % [7] . Тому, на сьогоднішній день, коли необхідне прискорення реформування економіки, на порядок денний постає питання всебічної підтримки малого бізнесу, особливо з боку держави, владних структур. Останнє стосується розвитку малого підприємництва у нашому місті, і для якого саме ця ділянка економіки може стати рятівним колом у вирішенні багатьох проблем: збільшення надходжень у бюджет, а звідси - вчасна виплата заробітної плати; зняття проблеми зайнятості у нашому місті, адже на кожне робоче місце станом на 1.01.2000 року було 42 претендента з числа незайнятого населення та безробітних Миргорода [8], і протягом січнячервня 2000 року до служби зайнятості звернулося на 29,7 % громадян більше, ніж за відповідний період 1999 року [9]. Розвиток малого бізнесу у нашому місті крім того сприятиме зменшенню заборгованості населення за енергоносії, як результат покращення матеріального становища громадян і таке інше. Перше мале підприємство міста Миргорода .

Вперше термін "мале підприємство" з'явився в Україні у Законі від 27 березня 1991 року "Про підприємства в Українській РСР" [10]. І вже через три місяці після цього у Миргороді було створено перше підприємство такого типу ТОВ "Бізнес агентство ЛТД", засновниками якого стали Горопашна І.А., Солдатенко Б.В. та інші. Товариство здійснювало діяльність у сфері послуг і було першим в Україні, яке отримало право займатись зовнішньоекономічною діяльністю [11]. "Бізнес-агентство" мало прекрасні перспективи, швидко почало отримувати прибутки, розрослося кількісно (від двох до двадцяти п'яти чоловік), створивши нові робочі місця для жителів міста. Але від самого початку, ще навіть до реєстрації, організатори підприємства зіткнулись із проблемами, пов'язаними, як із недоліками законодавства, так і з недостатнім розумінням ролі малого бізнесу з боку керівників міста, з свавіллям різних бюрократичних структур... [12]. Адже Закон "Про підприємства в Українській РСР" лише задекларував появу малого підприємництва в Україні, але не дав ніяких привілеїв суб'єктам підприємницької діяльності. Тому, на жаль, у 1994 році ТОВ "Бізнес агентство ЛТД" змушене було ліквідуватись. Але не можна сказати, що воно зникло безслідно, не залишивши по собі якихось позитивних наслідків. По-перше, "Бізнес агентство" сприяло появі кількох нових підприємств у сфері малого бізнесу. По-друге, саме агентство перетворилось на громадську організацію, що надає консультативну допомогу бізнесменам-початківцям. І, по-третє, один з організаторів першого у Миргороді малого підприємства Ірина Анатоліївна Горопашна (випускниця Полтавського педагогічного інституту, Київського інституту політології та соціального управління, Українського інституту організації ринкових відносин та підприємництва) [13], здобувши практичний досвід підприємницької діяльності, очолила з 14 липня 2000 року Миргородський міськрайонний центр зайнятості, саме в той момент, коли перед установами такого типу постало нове завдання - державної підтримки малого та середнього бізнесу, як головного засобу у боротьбі з економічною кризою, з усе зростаючим безробіттям у місті. Адже саме малий та середній бізнес є невід'ємною складовою частиною усіх країн з ринковою економікою [14]. II. Розвиток малого підприємництва міста Миргорода. А) кількісна характеристика. Розвиток малого та середнього підприємництва в Україні поділяють на два етапи: 1. 1986-1992 рр., коли "на фоні тотального дефіциту товарів та символічної конкуренції малі та середні підприємства виникали мов гриби після дощу. Приріст їх кількості у 1992 році, наприклад, сягнув 43,9 % [15]. 2. 1993-2000 рр. - зменшувалась інтенсивність появи підприємств з категорії малого та середнього бізнесу. Середньорічні темпи збільшення їх кількості не перевищували 9,4 %. За 1998 рік, наприклад, кількість діючих малих підприємств по Україні зросла лише на 11 %, а кількість фермерських господарств навіть зменшилась. У Миргороді на 1.12.1999 року у міськвиконкомі було зареєстровано 250 підприємств з категорії малого бізнесу [16]. Статистика розвитку підприємств малого бізнесу міста Миргорода відповідає загальноукраїнській тенденції до скорочення темпів утворення підприємств цього типу, чим далі, тим вищими темпами. Причин цього явища можна знайти декілька: перш за все, це звичайно, несприятливі умови, тобто усі ті перешкоди, які стоять на шляху розвитку малого підприємництва, (вони всебічно окреслені у розділі першому). Крім того, поширенню малого бізнесу у регіонах, в тому числі і в Миргороді, заважає все зростаюча конкуренція, а також те, що багато ніш для діяльності підприємств з категорії малого бізнесу вже виявились зайнятими та інше. На жаль, незважаючи на заходи по підтримці малого бізнесу в Україні в останні два роки, якихось позитивних зрушень у цій сфері не відбулося, очевидно, через недостатність цих заходів.

Б) характеристика по кількості зайнятих працівників у малому бізнесі міста Миргорода. Відповідно до зменшення темпів зростання кількості малих підприємств в Україні протягом останніх років зменшилась і кількість працюючих на малих підприємствах нашої держави [17]: По місту Миргороду ці цифри виглядають таким чином [18]: Тобто, спостерігається та ж, що й по усій Україні, тенденція до зниження темпів поповнення чисельності зайнятих у сфері малого бізнесу, хоч звичайно загальна кількість людей, зайнятих малим підприємництвом зростає. Найбільш крупними підприємствами із галузі малого бізнесу Миргорода є: "Спектр", "Дельта", "Квінта" та ще кілька, де число працюючих перевищує 30 чоловік. Решта - це підприємства, що нараховують в основному від одного до двадцяти чоловік. В) структурний аналіз малих підприємств міста Миргорода. Структурний аналіз малого та середнього бізнесу у країнах Європи свідчить про те, що лише 17 % з підприємств категорії МСП (малого та середнього підприємництва) зайнято виробництвом; 29 % - у сфері надання послуг і 1/3 зайнятих - це працюючі в торгівлі. В Україні складається подібна ситуація. Малі підприємства у нашій країні за галузевими ознаками розподіляються таким чином [19]: 51 % - торгівля і громадське харчування; 15 % - промисловість; 10% - будівництво; 5 % - побутове обслуговування; 19 % - інші сфери. У Миргороді малий бізнес також намагається заповнити ті ніші суспільного виробництва, де діяльність великих підприємств є неефективною. На сьогоднішній день із усіх малих підприємств, зареєстрованих у місті Миргороді 40,8 % займається торгівлею (роздрібною і оптовою); 14,7 % - будівництвом; 12 % - промисловість; 5,8 % - громадським харчуванням; 4,6 % - побутовим обслуговуванням; 2 % - туризмом і ін. (станом на 1.01.1999 року) [20]. Коли розглядати розвиток малого підприємництва за галузевими ознаками в межах України, то можна констатувати зменшення кількості малих підприємств у будівництві з 18,4 до 9,9 %, але збільшення їх кількості у торгівлі, громадському харчуванні, збуті та заготівлі з 27,5 % до 55,4 %. Це ще раз підтверджує, що розвиток малого бізнесу в Україні йде загальноєвропейським шляхом (тобто перевагу мають ті галузі підприємництва, де можна найшвидше та з найменшими затратами отримати прибуток). Але Цей процес в Україні відбувається набагато повільніше та болісніше. Для порівняння тенденцій у розвитку малого підприємництва Миргорода та України і Європи подається таблиця, у якій представлено розвиток окремих галузей малого бізнесу нашого міста з моменту появи підприємств МСП та по сьогоднішній день (2000 рік) [21]: Порівняльний аналіз в основному підтверджує загальноукраїнські і світові тенденції. В той же час, таблиця вказує, що поки що сфери обслуговування та виробництва залишаються мало освоєними у зв'язку з проблемами, які має сьогодні малий бізнес, і містить у собі значний потенціал. Г) малі підприємства за формами власності. Поступові зміни в економіці України привели до відповідних змін у формах власності малих підприємств. Так, за період з 1992 року частка малих підприємств з державною формою власності скоротилась в Україні з 14 % до 2 %. Серед малих підприємств з

недержавною формою власності частка колективної зросла з 50 % до 70 %, а приватної залишилась на тому ж рівні 32 % [22]. У Миргороді найбільшу питому вагу в загальному обсязі товарообігу по місту мають також підприємства колективної форми власності. III. Об'єднання підприємців міста Миргорода. З розвитком малого бізнесу у місті Миргороді перед суб'єктами підприємницької діяльності постала потреба у створенні власних об'єднань для захисту інтересів учасників підприємницької діяльності, вирішення якихось питань, розв'язання проблем, лобіювання інтересів перед органами влади і тому подібне. Але з часом діяльність цих об'єднань стала виходити за межі задоволення лише власних інтересів, - вони почали займатись меценатством, широкою благодійною діяльністю, приймати активну участь у культурному житті міста та країни і таке інше. Найбільш відомі серед них? Об'єднання підприємців міста Миргорода та району; Асоціація недержавних підприємств Миргорода та району, Асоціація підприємців і підприємств міста Миргорода, Асоціація водіїв-підприємців Миргородщини, Асоціація таксистів. А) Об'єднання підприємців міста Миргорода та району. Одним з перших об'єднань підприємців, зареєстрованих у Миргороді стало Миргородське об'єднання підприємців міста та району (30 квітня 1994 року). Як і у інших організацій підприємців, метою його створення було відстоювання інтересів підприємців у органах місцевого самоврядування на рівні міста, району, області. Головою Миргородського об'єднання підприємців міста та району є В.Голощепов [23]. Б) Асоціація недержавних підприємств Миргорода та району. Також однією з найдавніших організацій підприємців нашого міста є Асоціація недержавних підприємств Миргорода та району. Президентом Асоціації є генеральний директор ТОВ "Кварк", беззмінний член Ради Спілки підприємців малих, середніх і приватизованих підприємств України протягом семи років, засновник миргородського Ротарі-клубу В.Лобан [24]. Асоціацію створено 5.04.1994 року. Вона займається меценатством, відома своєю діяльністю не лише, в Україні, а й за кордоном. В) Асоціація підприємців і підприємств міста Миргорода. Асоціація підприємців і підприємств міста Миргорода, головою якої є незмінно Ю.Стужук, була зареєстрована 22.09.1997 року [25]. Вже через рік після створення Асоціація звернулася, поряд з підприємцями інших регіонів, до Президента країни Леоніда Кучми, з пропозицією ввести у загальнодержавний календар свято підприємців. Після чого Леонід Кучма видав Указ, згідно з яким 5 вересня в Україні було запроваджено святкування Дня підприємця [26]. Асоціація підприємців і підприємств міста, окрім своїх безпосередніх функцій, займається й широкою благодійною діяльністю, надаючи допомогу соціальне малозахищеним групам населення, наприклад, дітям-сиротам, а також різним закладам та установам , які переживають матеріальну скруту, наприклад, музичній школі, іншим [27]. Г) Асоціація водіїв-підприємців Миргородщини. 25.08.1998 року у місті було зареєстровано Асоціацію водіїв-підприємців Миргородщини, які займаються перевезенням дрібних вантажів та пасажирів на міських маршрутах. Президентом Асоціації водіїв-підприємців став Гр. Євтушенко. Асоціація об'єднує водіїв одинадцяти приватних маршрутних таксі, які обслуговують п'ять маршрутів [28]. Д) Асоціація таксистів. Одне з останніх об'єднань підприємців, що утворилось у місті Миргороді стала Асоціація таксистів, яку очолює Ол-ндр Шевченко. Зареєстровано це об'єднання 18.11.1999 року [29]. ІV. Окремі підприємства.

Отже, якщо більшість малих підприємств Миргорода займаються торгівлею (оптовою чи роздрібною), деякі будівництвом, громадським харчуванням, до чого ми вже всі звикли, то є й такі, що освоюють нові і досить оригінальні види діяльності. Це і освітянські заклади, наприклад, "Діловий та академічний центр "Факультет", який дає можливість усім бажаючим отримати вищу освіту, на виїжджаючи за межі міста [30]. Це і фірма "Аудитор-плюс", що надає такі популярні останнім часом аудиторські послуги. І, навіть, ломбард, що є філією ПТ "Наша справа" (м. Дніпродзержинськ) [31]. Миргородська філія надає позики під заставу виробів із золота, срібла, аудіо-відео побутової техніки громадянам України, що досягли 18 років під відсотки ("від 1,3 % до і %/ Крім того Миргородський ломбард надає і додаткові послуги: визначення ваги ювелірних виробів, встановлення проби і таке інше. Цікаво, що діяльність цього нового для миргородців закладу уже завоювала популярність жителів міста. Сподіваємося, з часом у Миргороді буде виникати все більше малих підприємств по наданню таких необхідних для жителів міста та району послуг. V. Перспективи розвитку малого підприємництва у Миргороді. Погляд на розвиток малого бізнесу у Миргороді вказує на великі проблеми, що стоять перед ним і на необхідність ще нагальнішого втручання держави у їх вирішення. В Україні протягом 1997-1998 років діяла Програма розвитку малого підприємництва, розроблена Мінекономіки. На місцях діяли комплексні регіональні програми розвитку малого підприємництва на 1997-1998 роки, їх було розроблено і на 1999-2000 роки [32]. Як зазначалось у Звіті Миргородського міського голови "Про діяльність органів міської влади у 1999 році уперше відділом економічного прогнозування та ринкових реформ була розроблена програма підтримки малого бізнесу на 1999-2000 роки, "...якою передбачались заходи по підтримці вітчизняного виробника, забезпечення конкурентоспроможності товарів і послуг, створення фінансово-кредитних та інвестиційних механізмів для підтримки малого підприємництва" [33] у нашому місті. Місцева влада ще раз підтвердила, що робота з малим бізнесом надзвичайно важлива і містить значний прихований потенціал. У 1999році у місті було створено фонд підтримки підприємств малого бізнесу, для якого було передбачено 21,3 тис. грн. Але, на жаль, цей фонд так і не запрацював по тій причині, що у міськвиконком, не надійшло жодного перспективного бізнес-плану. Тобто спрацювала інертність і відсутність практичних знань у населення. 2000 рік також став роком, коли питання розвитку малого підприємництва не залишалося поза увагою керівництва області, органів міської влади та ін. 27 вересня 2000 року на сесії Полтавської обласної ради серед 24-х питань порядку денного основним було - поліпшення умов розвитку малого й середнього бізнесу області. У аналізі ситуації з малим та середнім підприємництвом відзначено, що у цій сфері зайнято 5 % населення Полтавщини, при цьому надходження від їх діяльності склали 17 % від загальної суми. Ці цифри ще раз підтвердили, що малий бізнес має у собі значний потенціалі В той же час було зазначено проблеми малого підприємництва. В результаті було прийнято рішення про подальшу підтримку малого та середнього бізнесу, особливо з боку органів місцевої влади, передбачено виділення в місцевих бюджетах на 2001 рік 0,5 % від річних надходжень на підтримку малого бізнесу і т.д. [34]. Відповідно, двадцять дев'ята сесія двадцять третього скликання, що проходила 26 жовтня 2000 року у Миргороді, заслухавши звіт завідуючої відділом економічного прогнозування та ринкових реформ Москаленко Л.В. "Про розвиток малого та середнього бізнесу та підтримку підприємництва в місті", прийняла рішення, згідно з яким заплановано закласти кошти на підтримку малого підприємництва при формуванні бюджету на 2001 рік, сприяти активізації діяльності фонду підприємництва у місті і т.ін. [35]. Це повинно стимулювати населення до зайняття підприємницькою діяльністю, адже пасивність громадян є однією з найбільш значних проблем на шляху розвитку малого підприємництва.

Крім того, питанням малого бізнесу займається міська комісія з розвитку малого бізнесу, що діє при міськвиконкомі. Комісія була створена ще 4.03.1999 року, спочатку її очолювала Н.Г.Трохименко, потім - Ю.С.Галигін. Сьогодні планується зміна керівництва комісії і активізація її діяльності. У напрямку сприяння розвитку малого бізнесу у місті діє сьогодні і Миргородський міськрайонний центр зайнятості. Згідно з Постановою кабінету міністрів України від 2 серпня 2000 року № 1190 було прийнято положення про порядок безвідсоткової позики безробітним для заняття підприємницькою діяльністю. Відповідно до цієї Постанови 5.10.2000 року розпорядженням виконкому Миргородської міської ради було створено комісію по розгляду бізнеспланів безробітних на надання безвідсоткової позики. В склад цієї комісії увійшло одинадцять чоловік. Очолила комісію директор міськрайонного центру зайнятості Горопашна І.А., заступником її стала завідуюча відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому Москаленко Л.В. У жовтні 2000 року відбулося перше засідання комісії, на якому було прийнято рішення про надання одноразової допомоги по безробіттю Богданову К.В. для заняття підприємницькою діяльністю. Крім того при центрі зайнятості організовані семінари бізнесу, під час яких безробітні навчаються навикам підприємницької діяльності [36]. Черговим підтвердженням визначального місця малого бізнесу, яке він повинен зайняти у економічному житті нашого міста стали кандидатські програми учасників виборчої компанії на посаду мера міста Миргорода, адже у п'яти із тринадцяти кандидатів у програмних положеннях був пункт про сприяння розвитку малого бізнесу у місті [37]. Список джерел та літератури. 1. Білоус Г. Розвиток малого підприємництва в Україні // Економіка України. - 2000. лютий. - № 2 (459). - С.35. 2. Дьякон Ю. Ще раз про малий бізнес // Економіка України. - 2000. - липень. - № 7 (464). - С.49. 3. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.35. 4. Картотека бібліотеки імені Давида Гурамішвілі м. Миргорода. - Тека: "Закони". 5. Трегобчук В., Вишенський О. Підприємницька діяльність в умовах дороблювання економіки // Економіка України. - 2000. - липень. - № 7. - С.52. 6. Кудь Я. Господдержка малого бизнеса - дело малого бизнеса // Бизнес. - 2000. - № 21 (384). - 22 мая. - С.39. 7. Парсяк В., Журавльова М. Проблеми малого бізнесу // Економіка України. - 2000. квітень. - № 4 (461). - С.83. 8. Горопашна І. Державна служба зайнятості в умовах ринкової економіки. - Миргород. - 2000. -(Реферат). - С.4. 9. Болдирєва А. Надано статус безробітного // Прапор перемоги - 2000. - 22 липня. - № 55. - С.2. 10. Дьякон Ю. Вказана стаття. - С.48. 11. Матеріали відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому. 12. Зі слів Горопашної І.А. 13. Новий директор міськрайонного центру зайнятості // Прапор перемоги. - 2000. - 22 липня. - № 55. - С.1. 14. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.35. 15. Парсяк В., Журавльова М. Вказана стаття - С.83. 16. Матеріали відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому. 17. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.39.

18. Матеріали відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому. 19. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.35. 20. Аналіз виконання програми соціально-економічного розвитку міста за 1998 рік (доповідь завідуючої відділом економічного прогнозування та ринкових реформ Л.Москаленко // Майдан. -1999. - 4 березня. - № 10 (121) - С.6. 21. Матеріали відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому. 22. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.35. 23. Голощепов В. Хто захистить підприємця? // Миргород. - 1998. - 20 лютого. - С.3. 24. Боцула М. Штрихи до портрета // Миргород-гоголівський край. - 2000. - № 23. - 21 вересня. - С.2. 25. Мельник Б. Свято на майдані // Майдан. - 1999. - 11 вересня. - С.3. 26. Мельник Б. 5 вересня - День підприємця України // Майдан 1999. - 4 вересня. - С.2. 27. Кальний В. Щасливого плавання, Асоціаціє // Гоголівський край. - 1999. - 3 вересня. - № 6. -С.2. 28. Прес-служба міськвиконкому! Підприємці Миргорода освоюють нові види послуг // Майдан. -1999. - 15 січня. - № 3 (114). - С.2. 29. Матеріали відділу економічного прогнозування та ринкових реформ міськвиконкому. 30. Ксьонз В. Другий випуск ДАЦ "Факультет" // Майдан. - 1999. - 7 травня. - С.5. 31. Власенко Г. Тепер і у нас є ломбард // Миргород. - 1999. - 21 липня. - № 30 (313). 32. Білоус Г. - Вказана стаття. - С.36. 33. Серія "Офіційні матеріали". Звіт Миргородського міського голови про діяльність виконавчих органів влади у 1999 році. - Миргород. - 2000. - С.24-25. 34. Мелкозьоров О. Депутати вирішили дати свободу малому бізнесу // Вечірня Полтавщина. - 2000. - № 40. - 5 жовтня. 35. На сесії міської ради // Миргород-гоголівський край. - 2000. - 1 листопада. - № 29. С.2. 36. Зі слів Горопашної І.А. 37. Автобіографії і програми кандидатів на посаду міського голови // Миргородгоголівський край. - 2000. - № 34. - 6 грудня. - С.5-9.

Наталія Ботуз Матеріали до історії культурного розвитку м. Миргорода 90-х років ХХ ст. Культура (в перекладі з латинської - обробіток) - історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в способах організації і діяльності людей, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Часто поняття "культура" використовують для позначення духовного життя суспільства. Саме про цей аспект культурного життя нашого міста йтиметься далі, Останні 10 років в історії Миргорода позначені низкою подій, які свідчать про активну громадську та культурно-мистецьку діяльність миргородців, В різні часи на розвиток культури впливали негативні явища суспільного життя, притаманні тому чи іншому періоду історії - політичні чи економічні негаразди. Скажімо, 20 років тому неможливим було б встановлення меморіальної дошки М.Лемику - членові ОУН, борцеві за незалежну Україну. 20 років тому навряд чи міг бути створений навчальний заклад типу Миргородської мистецької колегії, а спроба відкрити бібліотеку духовних знань швидше за все виявилася б невдалою. Проте труднощі соціального, політичного чи економічного характеру не можуть зупинити розвитку культури народу, яка є основою існування нації. Це яскраво ілюструють події в культурному житті міста, які знаходять свій розвиток навіть в тяжких економічних умовах сьогодення. Минуле десятиліття стало періодом відродження національної культури. В цей час активно розвиваються література та мистецтво, створюються нові форми культурно-мистецької та просвітницької діяльності. Встановлення в нашому місті нових пам'ятників та пам'ятних знаків, створення мистецького братства, бібліотеки духовних знань, клубу миргородської інтелігенції та музею історії курорту "Миргород", розквіт молодих мистецьких талантів І.Денисенко, І.Городніченка, О.Сергієнко, Є.Москаленка, К.Торяник, проведення першого відкритого рейтингу популярності "Людина року" - тому підтвердження. Пам'ятники та пам'ятні знаки. У другій половині 90-х років у Миргороді було відкрито кілька пам'ятників та пам'ятних знаків. 24 серпня 1997 р. святкування Дня Незалежності та Дня міста Миргорода розпочалося відкриттям пам'ятного знаку Данилові Апостолу - миргородському полковникові, а пізніше гетьману Лівобережної України. В цей день громадськість міста відзначала 315-у річницю з часу обрання Данила Апостола миргородським полковником. На одній із стін будинку РАГСу (вул. Д.Апостола, 2, було розміщено пам'ятний знак із зображенням Д.Апостола та написом: "Данило Апостол. З 1682 року миргородський полковник. З 1727 по 1734 р. гетьман України". Пластмасовий знак має мідне покриття, нанесене методом гальванопластики. Авторами пам'ятного знаку є член Спілки художників України, виходець з с. В.Сорочинців М.М.Цись (м. Полтава) та головний архітектор управління архітектури та містобудування м. Миргорода С.М.Руських. 28 жовтня 1997 р. на будинку Миргородського краєзнавчого музею (вул. Незалежності, 2) було відкрито меморіальну дошку М.С.Лемику - борцеві за вільну Україну, крайовому провіднику ОУН, страченому гестапівцями восени 1941 р. у Миргороді. На дошці, виготовленій з нержавіючої сталі, знаходиться барельєф - погруддя М.С.Лемика та напис: "Микола Лемик. На знак протесту проти голодомору на Україні в 1933 р. вчинив замах на радянського консула у місті Львові. В 1941 р. очолив похідну групу ОУН "Центр", дійшов до міста Миргорода, де був заарештований і страчений гестапівцями". Автором барельєфа на меморіальній дошці є викладач кафедри рисунку Львівської академії мистецтв, професор Юліан Савко.

Дошка була виготовлена з ініціативи дослідника життя і діяльності М.Лемика К.С.Калашника (в минулому - жителя Миргорода, нині - Львів'янина), який 3 травня 1997 р. привіз її до Миргорода. Урочисто відзначила громадськість Миргорода 150-річний ювілей свого земляка, засновника Миргородського курорту, лікаря І.А.Зубковського. 25 листопада 1998 р., в день народження І.А.Зубковського на території Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця", на місці колишньої грязеводолікарні було урочисто відкрито пам'ятник засновникові курорту. Пам'ятник І.А.Зубковському виготовлено із полірованого коричневого граніту, на якому чітко вирізняються барельєф із зображенням погруддя Івана Андрійовича та напис: "3убковський Іван Андрійович. 1848-1933. Засновнику Миргородського курорту, земському лікареві і громадському діячеві від вдячних земляків". Авторами пам'ятника є член Спілки художників України М.М.Цись (Полтава) та головний архітектор управління архітектури та містобудування м. Миргорода С.М.Руських. Після урочистого мітингу пам'ятник був освячений настоятелем Успінської соборної церкви отцем Іваном (І.Сазанським). 13 травня 1999 р. ціла низка заходів, пов'язаних з 150-річчям з дня народження українського письменника Панаса Мирного, пройшла у Миргороді - місті, де народився митець. Багато миргородців зібрав мітинг, присвячений відкриттю меморіального знаку, встановленого на місці садиби письменника (вул. Гоголя, 122). Меморіальний знак - гранітний камінь, на якому розташована чавунна дошка, відлита на Миргородському арматурному заводі, з написом: "На цьому місці стояв будинок, у якому народився і жив письменник Панас Мирний (П.Я.Рудченко). 1849-1920". Урочистості продовжилися на подвір'ї СШ №1 ім. Панаса Мирного, де громадськість міста, гості, учні і вчителі школи взяли участь у відкритті відновленого пам'ятника письменникові. Гранітне погруддя Панаса Мирного було виготовлене в м. Коротишеві Житомирської області. Нижче погруддя - чавунна дошка, відлита на Миргородському арматурному заводі, з написом: "Панас Мирний. (П.Я. Рудченко). 1849-1920". Цього ж дня на стіні будинку №12 по вул. Панаса Мирного було відкрито керамічну меморіальну дошку Панасові Мирному з написом: "1849-1920. Вулиця названа на честь письменника Панаса Мирного (Панаса Яковича Рудченка), який народився і в 1849-1858 та 1867-1871 роках жив у Миргороді". Меморіальна дошка є дипломною роботою студента V курсу художнього відділення Миргородського керамічного технікуму С.І.Мірошниченка (керівник проекту - викладач В.Кириченко). Робота С.Мірошниченка посіла перше місце у конкурсі на кращу творчу роботу, присвячену 150-й річниці від дня народження Панаса Мирного, в номінації "Твори образотворчого, декоративно-ужиткового, відео- та фотомистецтва". Конкурс на кращу творчу роботу проводився у трьох номінаціях. У номінації "Літературні твори" на конкурс надійшло 17 робіт, з них 15 - віршованих і 2 - учнівських твори; у номінації "Твори образотворчого, декоративно-ужиткового, відеота фотомистецтва" надійшло 19 робіт, з них 5 картин, 2 керамічні роботи та 12 малюнків, у номінації "Музичні твори" на конкурс не надійшло жодної роботи. Журі у складі: радника міського голови В.П.Козоріза, мистецтвознавця, викладача Миргородського керамічного технікуму Н.І.Беркути, викладача дитячої музичної школи Л.В.Вершиніної, журналіста, художника О.І.Черкаса та вчительки української мови та літератури СШ №1 В.П.Шиян, визначило кращих у кожній номінації. У номінації "Літературні твори" переможців було визначено у двох розділах: дитячі роботи і роботи дорослих. Серед дорослих перше місце було присуджене поетесі Н.Н.Харасайло за вірш "А за Хоролом верби і трава". Друге і третє місця не присуджували. Серед дитячих робіт перше місце було присуджене учениці 11-А класу СШ №5 Зайцевій

Анні за вірш "Талант", друге місце - учениці 11-В класу СШ №5 Денисенко Ірині, трете місце не присуджували. У номінації "Твори образотворчого мистецтва" серед робіт дорослих перше місце було присуджене С.І.Мірошниченку - автору керамічної меморіальної дошки Панасові Мирному, друге місце - художнику А.М.Кривобоченку за серію картин, присвячених письменникові та місцям, пов'язаним з його ім'ям, третє місце - викладачу Миргородського керамічного технікуму С.К.Мисаку, автору керамічної тарелі з портретом Панаса Мирного. Серед дитячих робіт перше місце було присуджене учениці 9-Б класу СШ №2 Олені Сергієнко за малюнок "Батьківщина Панаса Мирного", друге і третє місце не присуджували. Результати конкурсу були оголошені головою журі В.П,Козорізом під час відкриття меморіальної дошки на вулиці Панаса Мирного. Музеї. Миргородський краєзнавчий музей. У 1996 р. згідно з актом прийому-передачі від 16 жовтня у відповідності до рішення виконкому Миргородської міської Ради народних депутатів від 21 листопада 1995 р. №585, виробниче управління житлово-комунального господарства передало на баланс міського відділу культури приміщення краєзнавчого музею (вул. Незалежності, 2) 1995 року побудови. Загальна площа музею становила 1020,64 м, у тому числі експозиційно-виставочна 609,7 м та під зберігання фондів - 51,9 м. У цьому ж році в поданні завідуючої міським відділом культури Л.В.Ярмоленко голові виконкому Миргородської міської Ради народних депутатів В.П.Третецькому від 4 жовтня було запропоновано у зв'язку з аварійним станом приміщення музею Д.Гурамішвілі, перенести експозицію музею у нове приміщення краєзнавчого музею з послідуючою реорганізацією у літературний відділ. Експозиція музею Д.Гурамішвілі же була перевезена до нового приміщення, проте у відповідності з рішенням міської Ради від 22 січня 1997 р. "Про реструктуризацію музеїв" було об'єднано літературно-меморіальний музей Д.Гурамішвілі та Миргородський краєзнавчий музей з наданням музею Д.ГураіІшвілі статусу відділу краєзнавчого музею. Посада завідуючого музеєм Д.Гурамішвілі з 1 лютого 1997 р. була ліквідована. 21 травня 1997 р. завідуючою міським відділом культури Л.В.Ярмоленко було направлене подання начальникові управління культури облдержадміністрації П.К.Бондаревському, в якому було висловлене прохання про зняття з обліку Миргородського музей Д.Гурамішвілі як окремої музейної одиниці у зв'язку з реструктуризацією останнього. Дві будівлі музею (вул. Незалежності, 2 та вул. Незалежності, 5) мають загальну площу 1185,9 м, у тому числі екзпозиційно-виставочна - 737,9 м, під зберігання фондів - 51,9 м. Кількість предметів основного фонду музею становить (за даними 1998 р.) 8864, науково-допоміжного фонду - 3498 предметів; бібліотечний фонд становить понад 5 тис. примірників. Музей історії курорту. 25 листопада 1998 р., в день 150-річного ювілею замовника Миргородського курорту І.А.Зубковського в одному з приміщень Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця" відбулося урочисте відкриття музею історії курорту. Музей включає меморіальну кімнату засновника курорту, експозиційний та виставочний зали. В меморіальній кімнаті експонуються близьке 30 фотографій із зображенням І.А.Зубковського та членів його родини, копії його брошур та статей, придбані ним фотографії кримський пейзажів у старовинних рамках, репродукція портрета Т.Г.Шевченка

пензля Ф.Красицького (1913), письмовий стіл та крісло, шафа, двері якої розписані О.Г.Сластьоном, столик та скриня дочки І.Зубковського - Катерини Іванівни. В експозиційному залі музею розмістились стенди, що розповідають про герб м. Миргорода І.А.Зубковського та О.Г.Сластьона, виникнення курорту, сучасні санаторії та інші підрозділи Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця". Цікавою є панорама фотографій 30-х років, які відображають будівництво й становлення курорту в той час. У виставочному залі чимало робіт миргородських художників, подарованих музею з нагоди його відкриття. Це роботи В.М.Брикульця, А.М.Кривобоченка, С.К.Мисака, О.І.Черкаса, В.І.Гамиріна, Л.І.Богомоленко; юних художників: І.Городніченка, Д.Шокала, Я,Тертиченко, Л.Статкевич, О.Дедейка, А.Лисенка; фотохудожників С.Міненка, О.Калайтана, Ю.Жебеля, А.Підручного, а також спільна робота А.Шевченко та О.Паська з природних матеріалів - портрет М.В.Гоголя. Миргородське мистецьке братство "Ліра". Миргородське мистецьке братство "Ліра", як добровільне об'єднання творчої інтелігенції виникло в жовтні 1990 р. Ініціаторами його створення стали викладачі Миргородської дитячої музичної школи Митрофан Касьяненко, Сергій Власенко та директор Миргородського краєзнавчого музею Олександр Гринь. 29 листопада 1992 р. установчою конференцією братства було затверджено Статут Миргородського мистецького братства. Основою Статуту стали такі положення: 1. Миргородське мистецьке братство є громадською організацією, що об'єднує найбільш активну частину творчої інтелігенції на добровільних засадах, що пропагує відродження національної культури. 2. Братство співпрацює з усіма особами будь-якої національності та громадянства, що зацікавлені у відродженні і розвитку духовної спадщини свого народу. 3. Діяльність братства за своїм характером є творчою. В організаційному плані вона ґрунтується на самоуправлінні та колегіальності. 4. Братство має статус юридичної особи. 5. Метою діяльності братства та його організації е допомога у самовизначенні і розвитку творчих можливостей митців, залучення до активної творчості талановитої молоді, висвітлення та пропагування досягнень світової культури та творчих досягнень митців братства. Братство ставить за мету духовне відродження народу через духовне відродження кожної людини. 6. Членом братства може бути кожний, хто визнає Статут братства і не менше одного року бере активну участь у його діяльності. 1 грудня 1992 р. Миргородське мистецьке братство одержало свідоцтво про реєстрацію статуту громадського об'єднання, за яким керівним органом братства є Творча Рада братства, основною метою діяльності - пропаганда відродження національної культури. Братство набуло статусу громадської організації з усіма атрибутами юридичної особи. Засновниками братства стали музиканти, викладачі Миргородської дитячої музичної школи М.Касьяненко, С.Власенко, В.Ханко, В.Кальний, директор Миргородського краєзнавчого музею О.Гринь, художники А.Кривобоченко (Миргород), Ю.Державицький (Ромодан), В.Проклов (Комсомольськ), художник і журналіст О.Черкас (Миргород), композитор Ю.Шевченко (Градизьк), музикант С.Тарасов (Харків), етнограф М.Стахів (Комсомольськ). Головою Творчої Ради братства був обраний М.Касьяненко, секретарем Творчої Ради братства - О.Гринь. Діяльність Миргородського мистецького братства "Ліра" носить культурно-мистецький та просвітницький характер. Щороку протягом семи місяців (з жовтня по квітень) у актовому залі поліклініки братством проводяться цикли мистецьких вечорів, такі як "Відродження", "Пробудження", "Від Ренесансу до наших днів", "По країнах світу", "Діти Сонця" та інші.

Починаючи з 1991 р., братство щовесни, у травні, проводить мистецькі фестивалі "Мирград", на які збираються учасники з різних куточків України та країн близького зарубіжжя. Географія фестивалів широка: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Комсомольськ, Градизьк, Донецьк, Москва, Санкт-Петербург, Уфа, Челябінськ. Кожен фестиваль триває 3 дні і є справжнім святом музики, поезії, живопису. Серед найцікавіших фестивальних подій - освята музикою циклу "Пори року" А.Вівальді у виконанні камерного оркестру Полтавського музичного училища під керівництвом О.Бабенка садиби Муравйових-Апостолів (с. Хомутець Миргородського району), де була закладена капсула із зверненням до нащадків ("Мирград - 92"); освята музикою у виконанні того ж оркестру та капели бандуристів Миргородської дитячої музичної школи під управлінням Р.Солдатової місця відбудови архітектурної пам'ятки першої водолікарні курорту "Миргород" ("Мирград - 93"); освята музикою у виконанні камерного оркестру Полтавського музичного училища під керівництвом О.Бабенка Братської Толоки у березовому гаю м. Миргорода і урочисте закладення капсули (закоркованої пляшки) з "Посланням світу" ("Мирград - 95"). Про події в садибі Муравйових-Апостолів (1992 р.) було знято документальний фільм Дніпропетровською студією, а освячення Братської Толоки (1995 р.) зафіксували представники Полтавського телебачення. Миргородська мистецька колегія. 14 жовтня 1992 р. під егідою братства було відкрито Миргородську мистецьку колегію - гуманітарний навчальний заклад нового типу для талановитих дітей. Серед навчальних дисциплін - психологія (загальна, медична, педагогічна), соціоніка, культура спілкування (ораторське мистецтво, етикет, невербальні методи спілкування, методи впливу на людей за Карнегі), мистецькі дисципліни (образотворче мистецтво, музичне мистецтво, хореографія, поетика), а також філософія, економіка та ін. Кількість студентів колегії становила близько 20 чоловік. Ректором колегії став О.Гринь, який працював також викладачем філософії. Серед викладачів колегії - кандидат психологічних наук, працівник РАГСу Н.Ковчина (психологія), керівник медичної фірми "Хаті" В.Харченко (людинознавство, медичні аспекти), викладач дитячої музичної школи М.Касьяненко (музичне мистецтво, психологія педагогіки), філолог, поетеса, вчителька Великосорочинської середньої школи Н.СкобелєваСологуб (українська література, мовознавство, поетика), художник, керівник дитячої художньої студії при ЦДЮТ А.Кривобоченко (образотворче мистецтво), мистецтвознавець, учителька СШ №9 Н.Сухина (історія мистецтв), кандидат економічних наук, директор арматурного заводу В.Авдієнко (економіка), лікар, працівник фірми "Хаті" О.Тілікін (фітотерапія), хореограф Н.Дяченко (хореографія), бібліотекар Л.Козоріз (предмет "Секретар-референт"), журналіст газети "Миргород" В.Козоріз (журналістика), художник В.Гамирін (деякий час працював викладачем живопису), завідуюча міським відділом культури Т.Пілічева (театральне мистецтво), програміст, завідуюча комп'ютерним відділом заводу мінеральних вод В.Кібірєва (комп'ютер), викладач англійської мови Л.Шкляренко (англ. мова) та інші. Заняття в колегії проводилися майже щодня, включаючи суботу і неділю. Деякі заняття (н-ад, з медицини, української літератури, мовознавства та поетики) відвідували не тільки студенти, а й викладачі; заняття з хореографії були обов'язковими як для студентів, так і для викладачів. Переважну більшість студентів колегії становили старшокласники міських шкіл, частина студентів вже мала середню спеціальну та вищу освіту. Власного приміщення мистецька колегія не мала. Протягом двох років заняття проводилися у кімнаті школяра (вул. Панаса Мирного, 12), пізніше - майже два роки у приміщенні будинку по вул. Сорочинській, 20. Ліцензію на право діяльності колегія не отримала через відсутність належної матеріальної бази та викладацького складу.

За навчання в мистецькій колегії була встановлена символічна плата (використовувалася на закупку необхідного інвентарю), яка не могла врятувати тяжкого матеріального становища закладу. Навчальний курс у Миргородській мистецькій колегії був розрахований на 5 років, проте, оскільки вона проіснувала близько чотирьох років і припинила свою діяльність у 1996 р. через фінансові труднощі (необхідність платити за оренду приміщення, опалення та ін.), жодного випуску у закладі не відбулося. Дитяча студія при Миргородській мистецькій колегії. У 1994 р. при Миргородській мистецькій колегії було створено дитячу студію. Мета студії - початкова гуманітарна освіта і елітарне виховання обдарованих дітей на основі авторських програм докторів (викладачів) Миргородської мистецької колегії та вихователів студії, їх підготовка до продовження навчання в Миргородській мистецькій колегії та інших ВУЗах гуманітарного ухилу. Навчально-виховний процес у студії був розрахований на дітей 6-12 років, які відвідували три навчальні групи за віком. У дитячій студії проводилися заняття з хореографії (викл. Н.Дяченко), живопису (викл. Н.Судина), музичного мистецтва (викл. М.Касьяненко), культури спілкування (викл. О.Гринь). Заняття проводилися у вихідні дні у приміщенні клубу "Берегиня" (вул. Незалежності, 5). Дитяча студія припинила свою діяльність у 1996 р., одночасно з припиненням діяльності Миргородської мистецької колегії. Бібліотека духовних знань ім. І.І.Гурина. У 1997 р. з ініціативи Миргородського мистецького братства було засновано бібліотеку духовних знань. (Детальніше про це у статті "Бібліотека духовних знань"). Музичний клуб "Мирград". У 1997 р. при Миргородському мистецькому братстві "Ліра" було створено музичний клуб "Мирград", метою якого є пропаганда музичного мистецтва. Перше зібрання клубу відбулося 30 листопада 1997 р. Членами клубу, його активом є учасники тріо "Ностальгія" - музиканти С.Власенко, В.Троцак та В.Орішич, а також О.Власенко (викладач Миргородської дитячої музичної школи, клас фортепіано), М.Білич (учасник ансамблю "Віртуози Києва", скрипаль, м. Київ) та Ю.Шевченко (композитор, м. Градизьк). Зібрання членів клубу проводяться щомісяця в приміщенні бібліотеки духовних знань (вул. Незалежності, 2, а останнім часом - в приміщенні кафе "Бомонд" (вул. Гоголя, 118). Бібліотека духовних знань. Бібліотека духовних знань ім. І.І.Гурина була заснована у червні 1997 р. з ініціативи Миргородського мистецького братства. Підпорядкована міському відділу культури від дня заснування. Для читачів відкрила двері на Покрову, 14 жовтня 1997 р. Тематика книг: релігія І релігієзнавство, філософські науки, фольклор, мовознавство і літературознавство, українська класична художня література; природничі науки (у тому числі астрологія), технічна література, медицина (література по оздоровленню), історія, культура, мистецтво (особливо - живопис і музика), психологія, довідкові видання. Величина фонду на день заснування (17 червня) - 806 одиниць (722 книги, 84 брошури), на день відкриття (14 жовтня) - 1011 одиниць (881 книга і 130 брошур). У кінці 1997 р. бібліотечний фонд становив 1650 одиниць (1286 книг, 288 брошур і 76 аудіоматеріалів), у кінці 1998 р. - 2052 одиниці (1522 книги, 441 брошура і 89 аудіоматеріалів). У

першому півріччі 1999р. бібліотечний фонд становив 2200 одиниць (1636 книг, 470 брошур і 94 аудіоматеріали). Матеріальна база бібліотеки і її фонд поповнюються завдяки миргородцям переважно - читачам бібліотеки. Приватні дарувальники: директор МП "Довіра" В.О.Івлєв (подарував книжкові полиці і книги), приватний підприємець Ю.А.Шаповалов (лазерний магнітофон), приватний підприємець Ю.С.Покутній (книги), редактор газети "Майдан" І.О.Сухомлин (книги), а також президент благодійного фонду "Сім'я майбутнього" Ірина Боровик (книги) та миргородський представник Всеукраїнського благодійного фонду "Соціальний захист" Кійченко. Музикант С.Власенко подарував бібліотеці програвач і платівки. До книжкового фонду належить ряд рідкісних видань: "Двадцать биографий образцовых русских писателей" В.Острогорського (1916, видавництво Ситіна), "Наш Григорій. Історія українського народу" (1919), "Собрание рассказов, анекдотов й отрывков, выбранных из лучших русских писателей" (1845), "Оповідання з української старовини" Б.Грінченка (1911), "Против толстовства" Л.Толстого (1906), "Объяснительное чтение стихотворений й басен" К.Ельницького (1913). Більш широко, ніж в інших бібліотеках, представлені праці Реріхів, Блаватської, християнська література, література інших релігій. Аудіофонд бібліотеки - 94 екземпляри (6 компакт-дисків, 18 касет, 70 платівок). Тематика - класичні музичні твори (Моцарт, Бах, Бетховен, Вівальді та ін.), джаз, релігійні проповіді, казки для дітей. Кількість відвідувачів у 1997 р. (з 14 жовтня) становила 82 чоловіки, у 1998 р. - 127 чоловік, на 27 серпня 1999 р. - 95 чоловік. Серед читачів, переважно, вчителі, лікарі, студенти керамічного технікуму, пенсіонери, безробітні. На базі бібліотеки проводяться музичні вечори (з ініціативи Миргородського Мистецького братства, під керівництвом голови братства М.М.Касьяненка) і філософські бесіди (з власної ініціативи, під керівництвом В.П.Козоріза). За час існування бібліотеки були проведені музичні вечори "Вальс і танго", "Музика, поезія і живопис", "Весняні мелодії"; відбулися урочистості, присвячені відкриттю виставок художника Ю.Державицького та фотохудожника С.Міненка, а також філософські бесіди "Кого ми називаємо святими?", "Духовні знання - провідник світла в житті", "Роза Миру", "Сила Думки", "Місія Ісуса Христа", "Олена Петрівна Блаватська", "Олена Іванівна Еріх", "Духовні явища через світ ікон", "Історія ікони. Чудотворні ікони як явище", "Таїнства церкви" та інші. Справжньою подією в житті бібліотеки стало святкування першої річниці з дня її відкриття (14 жовтня 1998 р.). Свої привітання висловили представники міської інтелігенції та телебачення (передача "Надвечір'я"). Художник В.М.Брикулець подарував бібліотеці портрет І.І.Гурина, чиє ім'я носить заклад. Миргородські поети А.Шевченко, Н.Харасайло, Т.Домашенко читали свої вірші. Музиканти тріо "Ностальгія" (В.Троцак, .Власенко, В.Орішич) подарували присутнім чудові мелодії. Перший працівник бібліотеки духовних знань ім. І.І.Гурина - Козоріз Лариса Павлівна. Л.П.Козоріз (уроджена Галкіна) народилася 6 січня 1972 р. у с. Синегорському Ростовської області, Біло-Калитвенського району (Росія) у сім'ї військовослужбовця. В 1989 р. закінчила середню школу №7 м. Миргорода, з 1989 по 1990 рік навчалася в Гадяцькому культосвітньому училищі на режисерському відділі. З 1990 по 1995 рік навчалась у СанктПетербурзькій Академії культури на бібліотечно-інформаційному факультеті, з 18 грудня 1995 р. по 1 червня 1997 р. працювала бібліотекарем у Миргородській міській бібліотеці для дітей. З 17 червня 1997 р. - завідуюча бібліотекою духовних знань. Клуб інтелігенції "Світовид". Здавна Миргородська міська бібліотека для дорослих, заснована у 1961 р. з ініціативи українського письменника А.П.Свидницького, була осередком культури нашого міста.

В стінах бібліотеки збиралась інтелігенція міста і повіту: вчителі, музиканти, лікарі, які влаштовували платні літературно-музичні вечори, а виручені кошти використовували на потреби бібліотеки. Активістами бібліотеки були такі непересічні особистості, як лікарі Н.Кашинський та І.Зубковський, декабрист М.Муравйов-Апостол. Славні традиції своїх земляків продовжує сучасна миргородська інтелігенція. 1 листопада 1994 р. при міській бібліотеці для дорослих ім. Д.Гурамішвілі за ініціативою краєзнавця Г.В.Бабич було створено клуб інтелігенції "Світовид". Мета клубу познайомитись з творчістю поетів, письменників, художників та інших діячів, які жили і працювали на Миргородщині. Активістами клубу організовуються літературно-мистецькі вечори, на яких присутні мають змогу познайомитися з життям і творчістю своїх земляків представників минулого і сучасності. Господинею клубу "Світовид", його керівником є Станіслава Олександрівна Сікорська - завідуюча бібліотекою. Найбільш активними членами клубу, постійними учасниками вечорів є Л.Дробина - бібліотекар СШ №2, В.Калашник - бібліотекар СШ №6, С.Шамаєва бібліотекар СШ №5; пенсіонери В.Мірошниченко та В.Волик; поети Н.Харасайло та А.Шевченко, журналіст і художник О.Черкас; О.Виноградова - завідуюча міською бібліотекою для дітей, М.Богаєнко - працівник підприємства "Граніт", Н.Носова - радник міського голови, а також Т.Опацька - активний читач бібліотеки. За час існування клубу були проведені вечори, присвячені творчості поета, історика, архітектора, етнографа М.Філянського, художника, архітектора О.Сластьона, поета В.Самійленка, композитора А.Коломійця, письменника М.Семенка, художників В.Боровиковського, В.Хитька, І.Українця, різьбярів Я.Усика, В.Кваші, а також нашим сучасникам - поетам-миргородцям - членові Спілки письменників України, автору збірок "Поліття" (1986), "Первинка саду" (1990), "Не поле перейти" (1994), "Свічка сподівань" (1997) А.Шевченкові з нагоди його 70-річчя (1995) та з нагоди здобуття звання лауреата літературної премії ім. В.Марченка 1998 року за збірку поезій "Хліб моєї долі" (1997, видавництво "Радянський письменник"); педагогу, поетесі Н.Харасайло та ін. Крім активістів клубу "Світовид", вечори відвідують старшокласники міських шкіл та всі бажаючі. До організації масових заходів залучаються миргородські митці, представники різних поколінь - співаки, музиканти, поети, серед них - учасники народного самодіяльного фольклорного ансамблю "Миргородські парубки" Палацу культури Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця" М.Троцак та Г.Ксьонз, учасники народного самодіяльного ансамблю "Обереги" подружжя Ніни та Миколи Кирилюків, І.Карач, В.Балацька, молоді співаки Є.Москаленко, О.Сергієнко та інші. Визначні події в житті митців старшого покоління. До найвизначніших подій минулого десятиліття у житті миргородських митців старшого покоління належать дві: вступ художника В.Брикульця до лав Спілки письменників України та присудження поетові А.Шевченку літературної премії ім. В.Марченка. Брикулець Віктор Михайлович. Народився 23 листопада 1924 р. в с. Марківцях Грицівеького району Хмельницької обл. в селянській родині. Миргородський художник. У 1941р. закінчив дев'ять класів. Влітку 1943 р. був вивезений до Німеччини. Працював у копальні м. Герне (Вестфалія). У жовтні 1944 р. потрапив в м. Юліх на роботи по копанню шанців. Спроба втечі виявилася невдалою. Через два тижні був направлений до штрафного виправного табору із суворим режимом (Озендорф, поблизу м. Гале). У березні 1945 р. був переведений на металургійний завод Раквітц біля м. Лейпціга. На початку квітня втік з табору, а в травні 1945 р. прибув до м. Торгау, де потрапив у бригаду будівельників моста

через р. Ельбу. Після закінчення робіт прибув до м. Котбус, де, після проходження особливого відділу прибув у табір для репатріації на батьківщину (м. Заган, табір № 267), де працював на канцелярській роботі до жовтня 1945 р. У жовтні 1945 р. повернувся додому. Майже рік працював на залізниці у м. Шепетівці. У вересні 1946 р. вступив до Харківського художнього училища, яке закінчив улітку 1951 р., отримавши диплом з відзнакою. Після закінчення училища з 1951 р. до 1958 р. працював у Харківському обласному товаристві художників, а з 1958 по 1967 р. - у Художньому фонді України (м. Харків). З 1967 р. проживає в Миргороді. 17 років віддав праці в художній майстерні курорту "Миргород" (1967-1984). У 1984 р. пішов на заслужений відпочинок, але продовжив творчу роботу у власній майстерні (вул. Незалежності, 27/19). Брати участь у колективних виставках почав з 1947 р. (виставка робіт студентів Харківського державного художнього училища), як художник-професіонал - з 1954 р. (виставка робіт членів Харківського обласного товариства художників), вперше був учасником республіканської виставки у 1961 р. (республіканська художня виставка на посвяту 100-х роковин від дня смерті Т.Шевченка. Київ), перша персональна виставка відбулася в Полтаві у 1976 р. (присвячена 50-річчю художника). Учасник близько 40 колективних виставок різного рівня: міських, районних, обласних, республіканських; автор 11-ти персональних виставок, що експонувалися у Полтаві (1976, 1997), Лубнах (1990), Миргороді (1977, 1978, 1984, 1986, 1993, 1994, 1998, 1999). Автор галереї портретів видатних людей Миргородщини, розташованої у вестибулі санаторію "Полтава". Найбільш яскравою сторінкою творчості художника є портрети, написані олійними фарбами, вугіллям, олівцем; працює також у жанрі пейзажу та натюрморту. Пише ікони, автор іконостасу з 30 робіт церкви Дмитра Солунського у Ромодані та іконостасів з 17-ти ікон у Святомиколаївській церкві Решетилівки та Вознесінській церкві селища Жовтневого Решетилівського району. Картини художника знаходяться у багатьох музеях, установах, приватних колекціях Миргорода, Полтави, Харкова, а також за кордоном - у Фінляндії, Австралії, Німеччині, США, Ізраїлі. Твори В.Брикульця занесені до ряду каталогів виставок. У 1995 р. у Полтаві було видано каталог виставки "Віктор Брикулець. Малярство і графіка" (спонсор видання Миргородська філія АТ "Укрпрофоздоровниця"). В кінці 1996 р. Києво-Могилянська академія разом з багатьма громадськими та культурними організаціями України і зарубіжжя оголосили конкурс на створення портрета Г.Гулевичівни - громадської діячки ХVІІ ст., фундаторки Києво-Могилянської академії. Умовами конкурсу передбачалося глибоке вивчення життя і діяльності меценатки, її тогочасного оточення. На конкурс були представлені 32 живописні роботи кращих митців України. Портрет Галшки Гулевичівни, виконаний В.Брикульцем, було високо оцінено столичними мистецтвознавцями, його було включено до каталогу конкурсних робіт. Визначною подією в житті митця став вступ до Спілки художників України. 15 січня 1998 р. в художньому салоні м. Полтави, де були представлені кращі роботи В.Брикульця, створені ним упродовж 37-ми років творчої праці - від офорта "Караюсь, мучусь, але не каюсь" до портрета Галшки Гулевичівни, відбулося таємне голосування, проведене членами обласного відділення Спілки художників України. Рішення всіх 49-ти учасників голосування було одностайним -прийняти В.Брикульця до Спілки художників України. Виставку відвідали відомі митці Полтавщини, мистецтвознавці, земляки з Миргорода. До Полтави художник прибув у супроводі представників миргородської інтелігенції - директора Миргородського краєзнавчого музею А.Фесенка, заступника директора музею з наукової роботи Л.Розсохи, старшого наукового працівника музею Т.Домашенко, журналіста В.Козоріза, художника А.Кривобоченка, голови Миргородського мистецького братства "Ліра" М.Касьяненка, членів братства, музикантів - В.Штангеєвої, С.Власенка, В.Троцака. В

художньому салоні звучали вірші, пісні, музичні твори, присвячені художникові та його картинам. Був проголошений Універсал Миргородського полковника, написаний у гумористичній формі. 21 лютого 1998 р. в Миргородському краєзнавчому музеї було відкрито персональну виставку художніх робіт В.М.Брикульця, присвячену вступові митця до Спілки художників України. Шевченко Антон Дмитрович. Народився 27 квітня 1925 р. в с. Почапцях Миргородського району Полтавської області у селянській сім'ї. Миргородський поет. Закінчив чотири класи початкової школи у Почапцях, продовжив навчання у семирічній школі № 2 м. Миргорода (нині СШ № 2 ім. Д.Гурамішвілі) та 8-9класах СШ № 7 ім. Т.Шевченка (нині НВК № 6 ім. Т.Шевченка). Учасник Великої Вітчизняної війни. З осені 1943 р. - у діючій армії, був тяжко поранений. Нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня та медалями. Після поранення потрапив до лазарету в Шуї Івановської області . Там був виявлений його записник з "шкідливими віршами". 13 квітня 1944 р. був заарештований і засуджений військовим трибуналом по статті 58-10 на 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Покарання відбував на лісоповальних табірних пунктах Унжлагу (ст. Сухобезводне). Під час обшуку у в'язня було виявлене вірші, написані в неволі. Це призвело до висилки поета на режимний, найбільш віддалений на північ лагпункт, на якому перебували карні злочинці з максимальними строками - 25 років. У лютому 1954 р., після відбуття покарання, повернувся до Миргорода. Із золотою медаллю закінчив десятий клас вечірньої школи робітничої молоді у Миргороді. У 1961р. закінчив заочний відділ Полтавського інженерно-будівельний інститут за спеціальністю інженера-будівельника. Цього ж року був реабілітований "за відсутністю складу злочину". Копію довідки про реабілітацію помістив у своїй збірці "Не поле перейти" (Миргород, 1994). Після закінчення інституту працював чорноробом, художником, майстром в будівельних організаціях. З 1962 р. працював інженером Миргородської машиновипробувальної станції, звідки й вийшов на заслужений відпочинок у жовтні 1991р. Вірші почав писати ще в шкільні роки. Друкуватися почав у 1937 р. Твори поета поміщали районна, обласні, республіканські газети та журнали - "Україна", "Соціалістична культура", "Дніпро", "Добромисл", "Червона трибуна", альманахах "Поезія-85", "Криниця", "Біла альтанка", "Зона" та ін. Автор збірок "Поліття" (Київ, 1986, "Первинка саду" (Миргород, 1990), "Не поле перейти" (Миргород, 1994), "Посадив Андрійко сад" (поезії для дітей; Полтава, 1995), "Свічка сподівань" (Миргород, 1997), "Хліб моєї долі" (Київ, 1997); автор ряду прозових творів - оповідань, новел, етюдів, есе та краєзнавчих досліджень про російського скульптора, автора пам'ятників М.В.Гоголю в Москві та на пероні вокзалу в Миргороді М.А.Андреєва, про перебування в нашому місті М.Заньковецької, про приїзд до Миргорода Т.Шевченка, про перепоховання Кобзаря на Україні, про письменницю В.Ланову, яка деякий час жила на Полтавщині, про відвідини Миргорода К.Треньовим та ін. Член Спілки письменників України з 1993 р. Був делегатом другого з'їзду Спілки письменників України від обласної письменницької організації (29-30 жовтня 1996 р.). Один із фундаторів миргородського літературного об'єднання "Любисток" (1964 р.). Людина енциклопедичних знань. Призер ряду вікторин, оголошуваних журналом "Наука и жизнь", "Робітничою газетою", Всесоюзним радіо, "Экономической газетой" на різноманітну тематику: "Чи знаєш ти Польщу?", "Чи знаєш ти мистецтво?", "Чи знаєш ти Німеччину?", "Чи знаєш ти Чехословаччину?" та ін. Малює, займався скульптурою та художньою керамікою.

У 1999 р. в житті поета сталася небуденна подія. Рішенням правління Літфонду Спілки письменників України лауреатами літературної премії імені відомого правозахисника і літератора В.Марченка 1998 р. стали: Галина Берізка (Бровченко) - за збірку поезій "Недоспівані листи" та Антон Шевченко - за збірку поезій "Хліб моєї долі". Обидві вказані збірки поезій ввійшли до спільної книги А.Шевченка та Г.Берізки "Час каміння збирати" (Київ, "Український письменник", 1997). Авторів книги поєднує нелегка доля, пов'язана з періодом репресій. Про лауреатів премії повідомляли газети "Літературна Україна" (14 січня 1999 р.) та "Миргород" (21 січня 1999 р.). На засіданні Президії ради Національної Спілки письменників А.Шевченко передав керівництву Спілки портрет В.Марченка роботи миргородського художника В.Брикульця. Ряд поезій А.Шевченка покладено на музику В.Гурмаженком, В.Дятленком, іншими композиторами. Окремі вірші поета були перекладені російською, грузинською та болгарською мовами. Молоді таланти. Миргородщина здавна славилася талановитими людьми - поетами, письменниками, художниками, музикантами. Поряд з митцями старшого покоління випробовує свої творчі сили і молодь. У 90-х роках в нашому місті розквітли мистецькі таланти І.Денисенко, О.Сергієнко, Є.Москаленка, К.Торяник, І.Городніченка. Денисенко Ірина Володимирівна. Народилася 31 липня 1982 р. в Миргороді в сім'ї службовців. Молода миргородська поетеса, член міського літературного об'єднання "Любисток". Вірші пише з сьомого класу. Твори І.Денисенко друкувалися в ряді періодичних видань: газетах - "Майдан", "Миргород", "Зоря Полтавщини", "Молода громада", "Педагогічний вісник", "Освіта України", журналі "Дзвіночок". Дипломант обласного літературного конкурсу "Виростеш ти, сину?", присвяченого творчості поета В.Симоненка, ще проводився на його батьківщині (с. Біївці Лубенського району) у 1995 р.; дипломант Всеукраїнського конкурсу дитячої та юнацької творчості "Слово многоцінне", що проводився у 1996 р. в м. Києві при Київському Національному університеті ім. Т.Г.Шевченка та Українському гуманітарному ліцеї Міністерством освіти та Інститутом українознавства; дипломант Всеукраїнського конкурсу юних талантів "О мово моя, душа голосна України", що проводився у 1998 р. в м. Києві Міністерством освіти України, Спілкою письменників України, Міністерством культури і мистецтв України, лауреат Міжнародного фестивалю дитячої творчості, телебачення та преси "Золота осінь Славутича у номінації "Поети" (1998); лауреат Всеукраїнського конкурсу патріотичної поезії, присвяченого пам'яті В.Симоненка, що проводився газетами "Українська мова та література" і "Краєзнавство. Географія. Туризм" (Київ, 1999). У 1999 р. стала переможцем заключного етапу ІІ Всеукраїнського літературно-мистецького віча "Собори наших душ", ще проводився Міністерством освіти України та Національним Центром Естетичного виховання дітей в м. Києві. Закінчила дев'ять класів восьмирічної школи №2 м. Миргорода (нині середня школа), продовжила навчання в 10-у та 11-У класах СШ №5 (м. Миргород), яку закінчила у 1999 р. Під час навчання брала активну участь у роботі шкільного літературного гуртка "Первоцвіт" (СШ № 2) та гуртка "Відродження" на станції юних туристів. Співає, грає на баяні. Два роки навчалася в Миргородській музичній школі по класу баяна, але через різке підвищення плати за навчання у 1990 р. залишила заклад. Дійсний член Малої Академії наук України. У 1999р. на VІІІ обласному конкурcізахисті науково-дослідницьких робіт зайняла перше місце, а на Всеукраїнському - третє. У 1999 р. вступила на філологічний факультет Полтавського педагогічного університету. Відвідує літературну студію "Заспів" при університеті.

Член Полтавської Спілки літераторів. Відвідує обласну літературну студію "Полтавські джерела" при обласній організації Спілки письменників України. Автор двох збірок поезій: "Я родом сама із літа" (Миргород, 1997) та "Літо, літо ясне, ти таке прекрасне!" (Миргород, 1998). Вірші поетеси ввійшли до колективних збірок: "Першослово" (Київ, 1998); збірка кращих дитячих поезій, створених переможцями конкурсу "О мово моя, душа голосна України"; її вручив переможцям конкурсу (в тому числі й І.Денисенко) у кабінеті Міністрів України прем'єр В.П.Пустовойтенко в урочистій обстановці), "Первоцвіт" (Миргород, 1998), збірки пісень Є.Москаленка "Люблю весну" (Миргород, 1998). Декілька поезій І.Денисенко покладене на музику: "На Чорнобиль птахи прилітали" (муз. Є.Москаленка), "Пісенька метелика" (муз. Є.Москаленка), "Дискотека" (муз. С.Чечель). Відеокліп пісні "На Чорнобиль птахи прилітали" (виконавець - Є.Москаленко) транслювався у 1996 р. на центральному телебаченні. Запис цієї пісні звучав на обласному радіо в тому ж році. Є.Москаленко виконував її на площі Незалежності в день десятої річниці Чорнобильської трагедії. Матеріали про І.Денисенко подавали радіопередача для школярів "Старшокласник" (березень, 1998), газета "Освіта України" (1998). Стаття про молоду поетесу ввійшла до навчального посібника для учнів 6 - 11 класів "Література рідного краю" (Миргород, 1999). Городніченко Ігор Іванович. Народився 9 травня в м. Килії Одеської області. Молодий миргородський художник. Малює з дитинства. Змалку любив дивитися, як малює старша сестра, потім спробував і сам. Улюблений жанр - пейзаж в техніці акварелі , працює над портретом, натюрмортом. Закінчив 7 класів СШ № 3 м. Килії та 3 класи Киліївської художньої школи. У 1997 р. разом із сім'єю переїхав до Миргорода. Продовжив навчання у СШ №7 м. Миргорода та заняття з малювання у гуртку образотворчого мистецтва ЦДЮТ (керівник А.М.Кривобоченко). Дев'ять класів СШ №7 закінчив у 1999 р. У цьому ж році вступив на перший курс художнього відділення Миргородського керамічного технікуму на спеціальність "Декоративно-вжиткове мистецтво". Автор двох персональних виставок художніх робіт у музеї Д.Гурамішвілі (м. Миргород, 1998, 1999). Учасник виставки, присвяченої 185-й річниці з дня народження Т.Шевченка та 190-річчю з дня народження Панаса Мирного (Миргородський краєзнавчий музей, 1999), обласної виставки "Собори наших душ" (м. Полтава, 1999), виставки плакатів "Захистимо дітей і довкілля" (Миргородський краєзнавчий музей, 1999). Переможець міжрайонного конкурсу "Бог є любов" у номінації "Кращий живописний твір" (Миргородський краєзнавчий музей, 1998, 1999) та виставки-конкурсу екологічного плаката "Наш дім - природа" (ЦДЮТ, 1998 та Миргородський краєзнавчий музей, 1999). Художньо оформив збірку дитячої поезії "Первоцвіт", що вийшла друком 1998 р. у Дитячому національному видавництві "Ганнуся" ім. Ю.Борця. Сергієнко Оксана Віталіївна. Народилася 7 травня 1984 р. в смт В.Багачці в сім'ї службовців. Молода миргородська співачка. Співає з трьох років. З 1989 р. навчається в СШ №1 м. Миргорода. У 1991 р. вступила до Миргородської дитячої музичної школи на навчання по класу вокалу, закінчила навчання у 1999 р. Учасниця хору музичної школи (протягом всього учбового періоду), одна з солісток ансамблю "Сім нот" (1997) при музичній школі, учасниця колективу вокального співу ЦДЮТ (1994-1996), зразкового дитячого ансамблю танцю "Джерельце" палацу культури миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця" (1989-1999), колективу художньої самодіяльності санаторію "Миргород" МВС (1990-1997).

Учасниця ряду міських та регіональних конкурсів (1994-1995), фіналістка конкурсу фант-лото "Надія" (м. Київ, 1996) та його лауреат (м. Київ, 1997), дипломант Міжнародного фестивалю "Весела" (м. Київ, 1997), лауреат третьої премії Міжнародного фестивалю "Маленький принц" (Бухарест, 1997), лауреат Всеукраїнського благодійного дитячого мистецького фестивалю "Сім-сім" Національної радіокомпанії України (м. Київ, 1997-1999), лауреат Міжнародного фестивалю "Крізь терни до зірок" (м. Черкаси, 1998) та володарка призу "За кращу пісню" ("Наречена", сл. О.Роменської, муз. П.Помарнацького), дипломант Всеукраїнського фестивалю "Пісенний вернісаж" (м. Київ, 1998), дипломант Міжнародного фестивалю дитячих шоу-програм "Чудесная радуга" в рамках "Слов'янського базару" (м. Одеса, 1998), дипломант Міжнародного фестивалю "Море друзів" (м. Ялта, 1999), лауреат першої премії Міжнародного фестивалю "Чорноморські ігри" (м. Скадовськ, 1999/, учасниця "Таврійських ігор" (м. Каховка, 1999). На п'ять пісень О.Сергієнко зняті відеокліпи, три з них - "Весняна" (сл. А.Лихошвай, муз. П.Помарнацького), "Рідний край" (сл. В.Миргородського, муз. П.Помарнацького) та "Згадай мене" (сл. М.Бойко, муз.П.Помарнацького) були зняті у 1996 р. оператором В.Сливним у Миргороді та селах району і транслювалися на обласному телебаченні (19961997) та на каналі УТ-1 у програмі "Надвечір'я" (1999); два інші - "Ой, ти, ніченько" (сл. Луценко, муз. Пашкевича) та "Не забути, а зустріти" (сл. М.Бойко, муз. П.Помарнацького) були зняті, відповідно, у 1998 та 1999 роках телерадіокомпанією "Лтава" і демонструвалися на полтавському телебаченні. О.Сергієнко - активна учасниця загальноміських масових заходів та концертів. Захоплюється спортом (плавання), вивченням англійської мови, інколи читає. Вважає, що потрібно багато працювати, щоб чогось досягти в житті. Формула успіху від Оксани Сергієнко: "1% таланту + 99% праці". Москаленко Євген Олександрович. Народився 15 грудня 1982 р. в м. Миргороді у сім'ї службовців. Походить з родини відомих бандуристів Склярів. Молодий миргородський співак, композитор, поет, художник. Співає з трьох років. Виконує пісні українською, російським, англійською мовами. Грає на бандурі, фортепіано, кларнеті, саксофоні. Пише вірші. Навчався в СШ № 5 м. Миргорода. З жовтня 1993 р. навчався в Миргородській музичній школі по класах бандури, кларнета, фортепіано та композиції. Не знаючи нотної грамоти, в серпні 1993 р. створив першу пісню - "Мені тринадцятий минало" на слова Т.Шевченка. Дипломант Міжнародних фестивалів-конкурсів "Весела" (м. Київ, 1994, 1995). На І Міжнаціональному фестивалі сучасної естрадної пісні "Дивограй" (1995), присвяченому 220річчю м. Кривого Рогу отримав титул "Золотий голос фестивалю". Одержав диплом фестивалю за виконання власної пісні на слова Т.Шевченка "Над Дніпровою сагою..." (створена у жовтні 1994). У 1995 р. нагороджений дипломом Українського фонду культури "Нові імена України" за створення і виконання циклу пісень на слова Т.Шевченка у супроводі бандури, зокрема за виконання у власному супроводі на бандурі пісні, створеної ним у квітні 1994 р. на слова Т.Шевченка "Сон" ("На панщині пшеницю жала..."). Учасник фестивалю "Пісенний вернісаж" (1994-1997). Двічі був його лауреатом - у 1994 та 1995 рр. Саме Є.Москаленко відкрив "Пісенний вернісаж-94" власною піснею "Вишнева моя Україно" на слова ровесниці - учениці СШ № 6 м. Миргорода Вікторії Колісник. Лауреат "Пісенного вернісажу-94" як автор і виконавець пісні "Мені тринадцятий минало" на слова Т.Шевченка. У 1996 р. отримав грамоту Міжнародного благодійного фонду "Мічені чорнобильським атомом" за виконання власної пісні "На Чорнобиль птахи прилітали" на слова юної миргородської поетеси Ірини Денисенко, що прозвучала в день 10-ї річниці трагедії на Чорнобильській АЕС в Києві на площі Незалежності.

Дипломант Міжнародного фестивалю дитячої творчості "Золота осінь Славутича" (1994, 1997). За виконання власної пісні на слова Т.Шевченка "Зацвіла в долині..." (створена у лютому 1994 р.) на фестивалі "Золота осінь Славутича" 1994 року отримав Гран-прі фестивалю. Лауреат Всеукраїнського телеконкурсу естрадних виконавців "Перлини сезону" (м. Одеса, 1997). Лауреат Міжнародного телеконкурсу молодих виконавців "Глорія" (м. Ялта, 1997). Брав участь в урядовому концерті (м. Київ), присвяченому 50-річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні, у концерті на Богдановій горі в Чигирині з нагоди святкування 400-річчя з дня народження Б.Хмельницького, театралізованому святі, присвяченому 225річчю від дня народження І.Котляревського (м. Полтава) та ін. Учасник музичного хітпараду "Дванадцять мінус два" на українському радів. У 1998 р. брав участь у турне по Україні та гранд-концерті у Києві "Молодь за майбутнє України" (лютий), авторському вечорі поета М.Луківа (березень). В загальноосвітній школі навчався екстерном. Обласним центром народної творчості управління культури у листопаді 1994 р. була видана збірка пісень Є.Москаленка "Пісенне джерело Полтавщини", розрахована на використання у дитячих колективах художньої самодіяльності. У 1998 р. закінчив дев'ять класів Трудолюбівської середньої школи та школу мистецтв ім. Ф.Кушнерика (клас бандури) у В.Багачці. У цьому ж році вступив на художнє відділення Миргородського керамічного технікуму. У 1998 р. вийшла друком збірка пісень Є.Москаленка "Люблю весну". На телеканалах УТ-1 та УТ-2 демонструвалася стрічка "Пісня, народжена... в сорочці прадіда", знята "Укртелефільмом" про творчість Є.Москаленка у березні 1995 р. (автор Н.Даниленко). Молодий митець бере активну участь у благодійних заходах та урочистостях, які проводяться в місті та за його межами. Відкритий рейтинг популярності "Людина року-98". Вперше у Миргороді у кінці жовтня 1998 р. міський відділ культури при підтримці Асоціації підприємців та підприємств м. Миргорода, Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця", ВАТ "Миргородський завод мін вод" та ВАТ "Миргородський сиркомбінат" оголосив загальноміський відкритий рейтинг популярності "Людина року-98". Миргородцям було запропоновано обрати кращих у 12 номінаціях: "Лідер року", "Еталон року", "Господарник року", "Учитель року", "Лікар року", "Юрист року", "Журналіст року", "Підприємець року", "Творча особистість року", "Спортсмен року", "Меценат року", "Подія року". Конкурс проходив у кілька етапів. На першому, відбірковому етапі відбувалося висування претендентів на здобуття звання "Людина року" і відкрите обговорення цих кандидатур. З часу оголошення конкурсу "Людина року-98" на адресу оргкомітету надійшло понад 60 листів, заяв, протоколів, у яких називалися імена претендентів на здобуття звання "Людина року" в тій чи іншій номінації. Крім того, багато матеріалів під рубрикою "Людина року" друкувалося в місцевій пресі, звучало по радіо. Усього по 11 номінаціях було висунуто 83 особи, у номінації "Подія року" було названо 6 подій. Журі у складі Ярмоленко Л.В., завідуючої міським відділом культури, Стужука Ю.В., голови Асоціації підприємців та підприємств м. Миргорода, Козоріза В.П., радника міського голови, Хоменка С.В., заступника начальника Миргородського міськрайвіддїлу внутрішніх справ, Гавловського О.Д., головного лікаря санаторію "Хорол" та Карач І.А., заступника директора комплексу сад-школа "Гелікон", шляхом таємного голосування визначило 31 претендента і 3 події, які потрапили до підсумкового туру. При цьому враховувалися як професійні, так і людські якості претендентів, їх авторитетність і заслуги перед містом, а коли йшлося про події - бралися до уваги значимість цих подій і їх вплив на міське життя.

Заключний етап конкурсу "Людина року-98" відбувся 15 січня у Палаці культури АТ "Укрпрофоздоровниця". Останній вибір переможця залишився за фортуною, яка дитячою рукою витягала із трьох конвертів й іменами фіналістів один - з іменем переможця. Заключний етап конкурсу супроводжувався концертною шоу-програмою на фоні знаменитої арт-кав'ярні режисера-постановника дійства, балетмейстера В.Дорофеєвої та показом одягу від місцевого модельєра В.Кібірєвої. Результати конкурсу "Людина року-98". У номінації "Лідер року" було висунуто єдиного претендента. Близько 10 трудових колективів і груп виборців на "Лідера року" висунули кандидатуру міського голови В.Третецького, який і став переможцем у вказаній номінації. У номінації "Еталон року" фіналістами стали директор садка-школи "Гелікон" Гришко Л.О. і голова міського товариства "Милосердя і здоров'я" Піддубняк Ф.В., а переможцем було названо директора СШ №2, депутата міськради Маляр Н.І. У номінації "Господарник року" фіналістами стали начальник Миргородського ВУЖКГ Григоренко І.Д. та генеральний директор Миргородського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця" Мельник М.П., а переможцем виявився генеральний директор ВАТ "Миргородський завод мінвод" Солодкий О.А. У номінації "Вчитель року" фіналістами стали учитель української мови та літератури НВК ім. Шевченка Чистякова К.В. та вчитель хімії СШ №7 Власенко Т.Д., переможцем вчитель початкових класів садка-школи "Гелікон" Сопіна З.Л. У номінації "Лікар року" фіналістами стали лікар-офтальмолог ЦРЛ Фролов А.М. і лікар ультразвукової діагностики ЛДЦ АТ "Укрпрофоздоровниця" Бутенко А.В., переможцем - лікар-гінеколог, завідуюча відділенням по оздоровленню вагітних санаторію "Хорол" Гавловська А.Б. У номінації "Юрист року" фіналістами стали адвокат, член Спілки адвокатів України Голощепов В.І. та юрист Асоціації підприємців та підприємств м. Миргорода Іващенко В.А., переможцем - голова Миргородського міського суду, заслужений юрист України Яворовенко В.С. У номінації "Підприємець року" фіналістами стали приватні підприємці Павлов А.О. ("Український хліб") і Сивокінь Н.М. (бар "Козацькі розваги", переможцем - приватний підприємець, господар кафе "Лагуна" Пащенко М.М. У номінації "Журналіст року" фіналістами стали кореспондент газети "Прапор перемоги" Боцула М.І. та завідуюча прес-центром Миргородського міськрайвідділу внутрішніх справ Гребенюк О.В., переможцем - заступник директора з наукової роботи Миргородського краєзнавчого музею Розсоха Л.О. У номінації "Творча особистість року" було найбільше претендентів - 15. Тому було визначено не трьох, а чотирьох фіналістів, які б представляли всі мистецькі напрямки. Фіналістами стали член Спілки художників України Брикулець В.М., старший науковий працівник Миргородського краєзнавчого музею, поетеса Домашенко Т.М. та керівник зразкового дитячого танцювального ансамблю "Джерельце" ПК АТ "Укрпрофоздоровниця" Дорофеєва В.В., переможцем - викладач дитячої музичної школи, композитор і аранжувальник Помарнацький П.А. У номінації "Спортсмен року" фіналістами стали вчитель фізичної культури комплексу "Гелікон" Новіченков О.П. і студент Харківського інституту фізичної культури Рябчун С.В., переможцем - пенсіонерка Дойнікова А.Й. У номінації "Меценат року" фіналістами стали начальник Миргородської експедиції глибокого буріння Діасамідзе С.Х. та Асоціація підприємців та підприємств м. Миргорода (голова Стужук Ю.В.), переможцем - директор КХП №1 Крижанівський В.М. У номінації "Подія року" в фіналі були названі День міста та святкування 55-ї річниці з дня визволення Миргородщини від німецько-фашистських загарбників, а подією року стало відкриття пам'ятника І.А.Зубковському з нагоди 150-річчя від дня народження засновника курорту.

Отже, за останнє десятиліття 20 ст. в культурно-мистецькому та громадському житті нашого міста відбулося багато визначних подій. Було встановлено пам'ятники засновникові миргородського курорту І.А.Зубковському (1996) та видатному письменникові-миргородцю Панасові Мирному (1995), відкрито пам'ятні знаки на честь останнього виборного гетьмана Лівобережної України, колишнього полковника миргородського Д.Апостола (1997), борця за незалежну Україну М.Лемика (1997) та Панаса Мирного (1999). У 93-х роках у нашому місті були створені Миргородське мистецьке братство "Ліра" (1950), навчальний заклад нового типу для талановитих дітей - Миргородська мистецька колегія (1992), музичний клуб "Мирград" (1997) та бібліотека духовних знань ім. І.І.Гурина (1957), заснована з ініціативи мистецького братства. Кожного разу яскравою подією у культурному житті нашого міста виступають щорічні фестивалі "Мирград", організовані братством "Ліра". Важливою подією було також створення в 1994 р. клубу інтелігенції "Світовид", який єднає в своїх стінах кращі інтелектуальні та духовні сили нашого міста. Неординарним явищем у громадському та культурному житті Миргорода стало проведення першого відкритого рейтингу популярності "Людина року" (1998), що показав наявність великого інтелектуального та мистецького потенціалу у нашому "провінційному" місті та продемонстрував активну громадську позицію миргородців. 90-і роки позначені новими досягненнями у житті миргородських митців. Талант художника В.М.Брикульця став своєрідною перепусткою до Спілки художників України (1998), вступ до якої є підтвердженням високої майстерності митця. В останні десять років стало можливим видання поетичних збірок патріарха миргородського літературного цеху А.Д.Шевченка, який став лауреатом літературної премії ім. В.Марченка 1998 р., що є визнанням його високого поетичного дару. Минула десятиліття дало старт розвиткові молодих талантів - І.Денисенко, І.Городніченка, О.Сергієнко, Є.Москаленка, К.Торяник, які впевнено заявили про свій талант не тільки в Миргороді, але й за його межами. Як бачимо, навіть в окладних економічних умовах сьогодення, розвиток української культури не припиняється, і, навіть більше, нові часи в житті України сприяють його поступальному рухові вперед, що наявне ілюструють події у культурно-мистецькому та громадському житті нашого міста.

Список використаної літератури. 1. Білик М. Для добра і злагоди // Миргород - 1997. - 17 жовтня. - С.1,2. 2. Білик М. Міській середній школі №1 ім. Панаса Мирного - 90 // Миргород - 1997. - 3 жовтня. - С.1,3. 3. Білик М. Славетному землякові від вдячних миргородців // Прапор перемоги. - 1998. - 28 листопада. 4. Білик М. У Миргороді відкрито пам'ятник І.А.Зубковському // Миргород. - 1998. - 26 листопада. - С.1. 5. Бородовська Г. Знайомтеся: Оксана Сергієчко // Миргород. - 1997. - 21 лютого. - С.1. 6. Бородовська Г. Зоряна мить Оксани Сергієчко // Миргород. - 1997. - 13 червня. - С.1. 7. Бородовська Г. "Людина року" та її вівісекція (розтин з метою дослідження) // Миргород. - 1999. - 21 січня. - С.2. 8. Бородовська Г. Чарівна країна, що зветься "Слов'янський базар" // Миргород. - 1998. - 17 липня. - С.1. 9. Він народився сином України, щоб словом возвеличити її // Миргород. - 1999. - 19 травня. - С.1. 10. Гринь О. До благословення // Прапор перемоги. - 1993. - 23 січня. - С.2. 11. Дениско Г. Полкові Миргородському на радість, а сусіднім полкам на добру заздрість // Полтавська Думка. - 1998. - 23 січня.

12. До людей повертається любов // Прапор перемоги. - 1992. - 23 травня. 13. Знаходить теми для віршів // Прапор перемоги. - 1997. - 17 травня. - С.4. 14. І ожила добра слава, слава України // Миргород. - 1997. - 29 серпня. - С.2. 15. Калашник К. Миргород вшановує Миколу Лемика // За вільну Україну. - 1997. - 2 грудня. - С.2. 16. Калейдоскоп-97 // Майдан. - 1998. - 2 січня. - С.4. 17. Кас'яненко М. На шляху до світла не повинно бути перепон // Полтавська думка. 1997. - 26 вересня. 18. Козоріз В. День народження колегії став днем народження духовної бібліотеки // Миргород - 1995. - 21 жовтня. - С.2. 19. Козоріз В. Квітневий бал // Миргород. - 1995. - 22 квітня. - С.1. 20. Козоріз В. "Людина року-98": супер-аншлаг // Майдан. - 1999. - 2 січня. - С.3. 21. Козоріз В.Олександр Гринь: "Ми виховуємо особистість" // Миргород. - 1995. травень. 22. Корсунський А. Уклін великому землякові // Прапор перемоги. - 1999. - 15 травня. С.1. 23. Корсунський А. В.М.Брикулець - член Спілки художників України // Прапор перемоги. - 1998. - 24 січня. 24. Ксьонз В. Катя Торяник: "Музика - це життя" // Майдан. - 1999. - 11 лютого. - С.4. 25. Ксьонз В. Я - пам'ятник собі... // Майдан. - 1999. - 4 грудня. - С.1. 26. Ксьонз Л. У Миргороді відкрито меморіальну дошку Миколі Лемику // Миргород. 1997. - 31 жовтня. - С.1. 27. Література рідного краю (навчальний посібник для учнів 6-11 класів). - Миргород. 1999. - С.41-51, 97-98. 28. Мельник Б. Ювілей Панаса Мирного // Майдан. - 1999. - 21 травня. - С.1. 29. Мирний В. Поезія рвала колючий дріт // 3оря Полтавщини. - 1995. - 27 квітня. - С.6. 30. Першоцвіт. Поезії. - Миргород. - 1998. - С.10, 13. 31. Сікорська С. "Світовид" єднає і здружує // Прапор перемоги. - 1998. - 16 грудня. 32. Сороколет Н. Творчий струмок Ірини Денисенко // Миргород. - 1998. - 23 січня. 33. Статут Братства // Братство. - 1993. - січень. - №1. - С.1. 34. Черкас О. На фестивалі братства "Ліра" // Прапор перемоги. - 1992. - 30 травня. С.2. 35. Шаповалов В. Антон Дмитрович Шевченко // Моя газета. - 1998. - 15 серпня. 36. Шаповалов В. Євген Олександрович Москаленко // Миргород. - 1998. - 8 липня. С.З. 37. Шаповалов В. Є такий музей // Миргород. - 1998. - З грудня. - С.4.

Наталія Палець Колекція живопису та графіки Миргородського краєзнавчого музею Формування живописної колекції Миргородського краєзнавчого музею почалося з часу його заснування у 1920 р. Зусиллями засновника музею О.Г.Сластьона та його однодумців було врятовано із зруйнованих під час революції та громадянської війни маєтків миргородських поміщиків багато цінних полотен старих майстрів. Сам талановитий художник, О.Г.Сластьон міг вірно оцінити мистецькі твори, їх художнє та музейне значення. Так і з'явились перші експонати цієї збірки. Нажаль, під час Великої Вітчизняної війни багато робіт зникло і лише деякі з них знову повернулися до музею. Серед них - портрет сотника Багачанської сотні Миргородського козацького полку А.Стефановича роботи невідомого художника. Це один з яскравих зразків українських світських портретів ХVШ ст. Видовжене обличчя із сумними задумливими очима, зморшки, що перерізали чоло портретованого говорять про нього як про людину, що має великий життєвий досвід, втомлену постійними турботами й повсякденними справами. Водночас гордовита постава, рука, що покоїться не ефесі шаблі свідчать про досить високий соціальний стан А.Стефановича, його вміння приймати важливі рішення та віддавати накази. І, ніби, для підсилення цього враження у верхньому лівому куті зображено родовий герб родини Стефановичів. Приблизно до цього ж періоду можна віднести й портрет хлопчика роботи невідомого художника. За легендою, що надійшла до наших днів, на портреті зображено позашлюбного сина поміщика Фролова-Багреєва. Саме з його маєтку надійшла робота. Про те, що на портреті не маленький панич свідчить народний одяг хлопчика, та жоден із кріпаків не мав змоги одягти своє дитя у таке вишукане вбрання - вишиту сорочку, підперезану пояском, червоні шаровари, шкіряні чобітки ще й подарувати коштовну іграшку - дитячу рушницю, яку хлопчик тримає у руках. Численні свідчення говорять про те, що часто позашлюбні діти виховувалися в поміщицьких будинках. Та це лише легенда, дійсні факти залишилися для нас невідомим: До XIX ст. можна віднести жіночий портрет роботи невідомого художника, який має ще одну назву - "Відмова". Сюжет її досить поширений для того часу. Молода бідно вдягнена жінка сидить біля столу, на краєчку якого лежить золота обручка, повернута їй нареченим разом з листом про відмову від шлюбу, який вона стискає у руці. Це полотно надійшло до музею з маєтку поміщиці Комарецької, який знаходився у с. Зуївцях. 1881 роком датована робота художника В.Шамраєва "Ялиновий ліс". Нажаль, окрім прізвища про цього художника нічого невідомо. Саме ж полотно справляє неповторне враження таємничою загадковістю віковічного соснового бору, яскравістю сонячних променів, що пронизують лісові сутінки. Ця робота, як і портрет А.Стефановича, надійшла з маєтку Стефанівщини, що знаходився колись у В.Багачанському районі. З Миргородом пов'язав понад 30 років свого життя український художник О.Г.Сластьон (1885-1933). Приїхавши сюди у 1901 р. для роботи в художньо-промисловій школі ім. Гоголя, Опанас Георгійович повністю поринув у життя міста, його турботи, культурно-мистецькі потреби. Облаштовуючи першу експозицію музею, художник передав до неї експонати зі своєї етнографічної колекції та цілий ряд авторських живописних робіт. Нажаль, зараз у музеї зберігається лише невелика їх частка - два живописні етюди "Прибій" та понад 40 ескізів, малюнків, ліногравюр. Серед них малюнки натурників, ескізи до пам'ятника Т.Г.Шевченку, замальовки архітектурних споруд, їх окремих деталей тощо. Основна ж, педагогічна діяльність О.Г.Сластьона проходила в стінах керамічного технікуму. Художник щедро віддавав молоді свої знання і досвід, виховуючи майбутніх митців. Своєрідним підтвердженням цьому є роботи одного з учнів О.Г.Сластьона І.Калашника, що зберігаються у колекції музею. Це 25 ескізів, виконаних олівцем, серед яких портрети, натюрморти та інші учбові малюнки.

Для ряду миргородських самодіяльних художників О.Г.Сластьон теж став учителем, бо допомагав у навчанні не лише своїм студентам, а й талановитій молоді міста, що в силу обставин не могла навчатися в технікумі. Серед них - Я.О.Усик та В.І.Хитько. Яків Олександрович Усик (1872-1961) народився у с. Мар'янському (нині В.Багачанського р-ну) у родині колишніх кріпаків поміщика Лук'яновича. У 12 років майбутній художник закінчив церковно-приходську школу і хотів навчатися далі та батьки жили так бідно, що про це годі було й мріяти. Однак хлопець так любив малювати, що батько все ж віддав його в науку до маляра Д.І.Рудича в с. Хомутець. Працюючи разом з майстром, Яків побував у будинку поміщиків Муравйових-Апостолів. Юнака вразило чудове різьблення, яким був оздоблений будинок, а також чимало скульптур з дерева, що його прикрашали. З тої пори він уже не тільки прагнув малювати , а почав вирізьблювати з дерева речі. Та вчитися цій справі було ні в кого, тому все робив самотужки. Після численних поневірянь, у 1907 р. Я.О.Усик приїздить до Миргорода, де й знайомиться з викладачами художньо-промислової школи О.Г.Сластьоном та Ф.С.Красицьким, які давали йому корисні поради та навчали техніки малювання. Хоча згодом різьблення стає його улюбленою справою, яка згодом принесла йому членство у Спілці художників (1947р.) та орден "Знак пошани" (1951 р.), все ж у музейній колекції зберігається й 12 живописних робіт майстра. Особливою виразністю виділяється портрет Т.Г.Шевченка, виконаний у 1916 р. Художнику вдалося передати не лише портретну схожість, а й глибину почуттів поета, його внутрішній світ. В добірці художника пейзаж "Берези над Хоролом", натюрморти із лимонами, із яблуками та грушами, але найулюбленішою темою живописних робіт стало зображення історичних та пам'ятних місць Миргорода. Це такі роботи як "Миргород у XIX ст.", "Олійниця", "Перше джерело миргородської мінеральної води", "Пекарня у Миргороді", "Школа у Миргороді", "Приміщення другого санаторію курорту", "Фонтан на курорті "Миргород". Зараз багатьох із цих об'єктів уже немає і лише роботи Я.О.Усика зберегли пам'ять про них. Василь Іванович Хитько (1885-1977) народився у Миргороді в бідній сім'ї. Його шлях до живопису в багатьох деталях повторює творчий шлях Я.О.Усика. Таке ж бідне дитинство, сповнене мрій про творчість, непереборне бажання вчитися малювати. Та нужда не дозволяла навчатися улюбленій справі. Уже з дитинства довелося Василькові наймитувати, допомагаючи родині. І все ж бажання малювати виявилося настільки сильним, що батько дозволив йому навчатися у місцевого маляра М.І.Химочки. Хоч майстер приділяв учневі доволі мало уваги, заставляючи замість навчання виконувати всю найважчу хатню роботу, та не це гнітило Василя. Застиглі канонічні форми іконопису не надихали молодого художника, якого більше приваблював оточуючий світ - природа, люди, їх побут. Тому через три роки він залишає заняття у маляра і вирішує самостійно опанувати секрети художньої майстерності. Можливість вступити до Миргородської художньо-промислової школи так і не з'явилася, але викладачі школи О.Г.Сластьон та Ф.С.Красицький розпізнали у тендітному сором'язливому юнакові глибокий талант і потяг до мистецтва. Допомагали Василеві Івановичу і порадою і замовленнями на живописні роботи. Одне з них надійшло від Д.І.Яворницького, який прохав написати для Дніпропетровського історичного музею різні типи запорізьких козаків. Один з варіантів цієї роботи, виконаний у 1925 р. зберігається зараз у колекції Миргородського краєзнавчого музею. Всього ж у музейній збірці 46 робіт художника. Більшість з них портрети видатних діячів літератури та мистецтва Г.Сковороди, Л.Українки, П.Мирного, В.Боровиковського, І.Котляревського, М.Гоголя та інших; ціла галерея портретів Героїв Соціалістичної праці Миргородщини; портрети рідних, друзів та знайомих: сина Євгенія, онуки Руслани, актора П.Ділявського. Особливу сторінку у творчості В.І.Хитька займають роботи на шевченківську тематику - "Т.Шевченко серед селян", "Т.Шевченко на весіллі", "Т.Шевченко на етюдах". Тонким ліризмом проникнуті пейзажі "Вечір на Хоролі", "Куточок старого парку". Відлунням минулих років постають жанрові роботи митця "Відпочинок на фермі", "Нафтові вишки на Миргородщині", "Політ на Місяць", "Наталка-Полтавка".

Теплі, насичені кольори в роботах В.І.Хитька, їх поєднання та м'який перехід від одного до іншого завжди вражали навіть професійних художників, бо написані, мабуть, не лише пензлем, але душею й серцем, тому випромінюють світло, любов, радість буття. Василь Семенович Кваша (1917-1987) народився у Миргороді в робітничій сім'ї. І, як його попередники, з дитинства захопився малюванням. Йому пощастило значно більше, бо вдалося вступити до керамічного технікуму І брати уроки майстерності у О.Г.Сластьона. Та служба в армії, а потім Велика Вітчизняна війна відривають юнака від улюбленої справи і кидають у вир військових подій. І, як не дивно, саме на дорогах війни вперше розкрився талант митця. Відриваючи такі рідкісні і дорогоцінні хвилини відпочинку для малювання, він ніби назавжди хотів залишити на папері згадку про зруйновані міста і села, про своїх бойових товаришів, про радість визволених з-під фашистської неволі людей. Всього в музейній збірці налічується понад 30 фронтових замальовок. У повоєнний період вподобання молодого художника дещо змінились. Різьблені роботи Я.О.Усика зачарували В.С.Квашу своєю неповторною пластичністю, витонченістю декору і він бере у майстра уроки різьблення по дереву, яке й стає основним його захопленням. Саме різьблені роботи принесли В.С.Кваші звання Заслуженого майстра народної творчості (1964 р.). Та він неодноразово повертається й до живописних робіт, 6 з яких зберігаються у Миргородському краєзнавчому музеї: "Осінь", "Перед грозою", "Зима", "Сільська вулиця", копія роботи О.Г.Сластьона "Зима на Чернігівщині", та копія роботи П.Левченка "Село зимою. Глухомань". Окремою групою виділяються в колекції роботи давнього та сучасного малярства. Про їх авторів залишилися лише скупі біографічні дані, а про деяких, окрім прізвища, нічого не відомо. Серед останніх можна назвати М.Авраменка і його роботу "Кобзар" (1942), роботи В.Золотарьова "Рибалка у човні" та "Прощання", П.Костенка "Біля озера", І.Скляра "Проводи козаків", О.В.Стельмаха "Місячна ніч" та "Біля річки". Ці роботи виконані у традиціях народної картини як по сюжету так і по техніці виконання. Традиційним є й матеріал, на якому вони написані - фанера. Це найбільш уживаний матеріал для народної картини, бо техніка малювання на полотні була досить складною для художників, які, у переважній більшості, були самоуками. В жанрі народної картини виконані й роботи миргородського художника В.П.Дмитренка (1925-1993). Після закінчення Миргородського керамічного технікуму він залишився в ньому і викладав технологій майолікового виробництва. Більшість його робіт можна датувати кінцем 40-х початком 50-х років. Це, переважно, пейзажі , часто виконані на замовлення. У музейній збірці їх 4. Серед інших вони виділяються своєрідним оформленням. По краю картини оздоблені імітацією дерев'яної рами, виконаною коричневою фарбою з характерними для дерева світлими прожилками. Особливо виділяється серед самобутніх миргородських художників Григорій Петрович Ксьонз (1874-1946). Людина із складною, трагічною долею художник зміг піднятися над обставинами, над хворобою і залишити пам'ять про себе у десятках створених ним робіт. Народився Г.П.Ксьонз у Миргороді в бідній сім'ї. Дев'яти років хлопчик захворів на скарлатину, важко одужував і, внаслідок ускладнення, втратив слух і мову, став глухонімим. Природний потяг до малювання привів його на навчання до миргородського іконописця М.Химочки. У 24 роки Г.Ксьонз сам став справжнім майстром та по бідності власну майстерню не міг утримувати і працював у інших художників, а потім, продавши свою хату, подався мандрувати по містах і селах Полтавщини. За притулок і харчі розплачувався роботами - писав портрети господарів. Подовгу жив то в одній то в другій господі доки не напише портрети всіх членів родини. Невеликі грошові винагороди допомагали купувати фарби та полотно. Так і з'явилися цілі галереї родинних портретів миргородських селян та міщан, понад 20 з яких зберігаються зараз у фондах Миргородського краєзнавчого музею. Це портрети родин Мамчичів, Сидоренків, Кривобоченків, Бойків, Луценків, Колісників та інших. Брак художньої освіти компенсувався глибинним відчуттям характеру та настрою портретованого. Підсвідомо відчуваючи деяку статичність постатей художник намагався

оживити їх фоном, на тлі якого зображував людей - мальовничими куточками природи, сільськими краєвидами. Навіть про вподобання портретованого можна дізнатись за певними деталями на портреті. Так М.М.Кривобоченко гарно співав і грав на гітарі, тож і на портреті біля нього зображена гітара. Його батько М.М.Кривобоченко був вправним рибалкою тому фоном для його зображення стали розвішані для просушування рибальські сітки. Подібні ж деталі можна знайти й на інших портретах. Повоєнний час надав великі можливості для росту художньої майстерності миргородських митців, розширюється їх коло, з'являються нові імена, цікаві художні твори. Понад сорок років віддав Миргородщині, розвитку її творчого потенціалу відомий український художник, член Національної Спілки художників України Віктор Михайлович Брикулець. Народився він 1924 року у с. Марківцях Хмельницької області. Змалку зазнав він страждань та поневірянь. Спочатку під час так званого розкуркулювання, під яке безвинно потрапила сім'я Брикульців, а потім в роки Великої Вітчизняної війни на тяжкій рабській праці у Німеччині куди доля закинули Віктора Михайловича. І все ж тяжкі випробування не змогли зламати його потягу до малювання, до творення прекрасного, який змалку переповнював душу майбутнього митця. 1946 р. він вступає до Харківського художнього училища, по закінченні якого деякий час живе і працює у Харкові, де у 1954 році починає виставлятися. 1967 року В.М.Брикулець переїздить на постійне місце проживання до Миргорода, де працює провідним художником у комбінаті благоустрою і допоміжних господарств курорту "Миргород". Саме на миргородський період припадає розквіт творчості митця. З-під його пензля народжуються все нові й нові роботи - ошатні портрети, сонячні, лірично-проникливі пейзажі, вишукані натюрморти, які демонструються на численних виставках: місцевих, обласних, республіканських. І, як підсумок напруженої багаторічної творчої праці митця заслужене, хоча й запізніле визнання. У 1997 р. В.М.Брикульця було прийнято до Національної Спілки художників України. З Миргородським краєзнавчим музеєм Віктора Михайловича пов'язує багаторічна плідна співпраця. Художник давно цікавиться історією Миргородщини, її видатними діячами. Тому багато його робіт присвячені саме цій тематиці. Музейна колекція налічує понад 30 робіт митця. У переважній більшості це портрети миргородців, як історичних діячів так і наших сучасників. В.М.Брикулець багатогранний художник; він вправно володіє і пензлями, і олівцем, і пастеллю, інтуїтивно відчуваючи у якій техніці краще виконати ту чи іншу роботу. Показовою в цьому плані є серія робіт на шевченківську тематику. Офіційний портрет поета, виконаний олійними фарбами, розкриває перед нами Шевченка-творця, що пройшов нелегкий, тернистий шлях до прозріння і розуміння сенсу буття. Роботи ж присвячені періоду заслання поета, його важких випробувань та нескореного духу виконані у скупій на кольори техніці літографії та ліногравюри. Це роботи "Думи мої, думи..." і "Караюсь, мучуся, але не каюсь..." Близька й болюча тема Великої Вітчизняної війни втілилась в образах її учасників, свідків тих трагічних подій. Це монументальне полотно "Партизани", портрети в'язня фашистських концтаборів О.Криворучка, повного кавалера ордена Слави І.Щербаня, партизана-ковпаківця В.Позикова, учасника параду Перемоги С.Куриленка. Для нашого музею В.М.Брикулець створив цілу галерею портретів історичних діячів, діячів культури та мистецтва. Серед них портрети миргородського полковника, а згодом гетьмана Лівобережної України Д.Апостола та його нащадків братів-декабристів Муравйових-Апостолів, миргородського полковника М.Гладкого, письменника М.Гоголя, засновника курорту І.Зубковського, художників В.Боровиковського та В.Хитька, різьб'яра В.Кваші, народної поетеси Х.Литвиненко, фольклориста І.Гурина, фундаторки КиєвоМогилянської Академії Г.Гулевичівни. Приваблюють художника й образи сучасників, людей, які щодня живуть і працюють поряд з нами - доярки О.Балюк, водія В.Юрченка, завідуючого свинофермою І.Гончаренка та інших. Для всіх портретних робіт В.М.Брикульця притаманне глибоке проникнення

автора у внутрішній світ портретованого, прагнення поряд із портретною схожістю передати його настрій, стан душі, якісь особисті якості. Пейзажні роботи митця, що зберігаються у колекції музею проникнуті щирою закоханістю у рідну землю, її красу. Широкий вправний мазок, відсутність зайвої деталізації підсилюють сюжет, підкреслюють природну велич вікових дубів у роботі "Дуби у Хомутецькому парку", м'який ліризм тихоплинного Хоролу у роботі "Хорол-річка не та", стрімкі лінії "Спасо-Преображенської церкви у В.Сорочинцях", таємничі лісові сутінки "В.Обухівського партизанського лісу", радість весняного пробудження у роботі "Березовий гай". В.М.Брикульця по праву називають патріархом миргородського малярства. Про це свідчить значний мистецький доробок художника, частиною якого є й колекція його робіт, що зберігається у Миргородському краєзнавчому музеї. У кожного митця свій шлях до мистецтва, до творчості. В одних він починається з юності і стає справою всього життя. Інші йдуть до своєї вершини майже все життя і лиже в зрілому віці відкривають людям свій талант. Саме так прийшов до свого визнання і миргородський живописець Олександр Іванович Черкас. Народився він 1930 року у селищі Комишні в селянській сім'ї. І хоч потяг до творчості виник ще в дитинстві, та можливість займатись нею з'явилася значно пізніше. Після закінчення школи у 1946 році О.І.Черкас вступає до Хомутецького ветзоотехнікуму, потім працює у Миколаївській області, у с. Мокріях Миргородського району. На час служби в армії (1951-1954) припадають перші спроби оволодіти прийомами образотворчого мистецтва. Наприкінці служби Олександр Іванович довго лікувався у санчастині, де до його рук потрапила книга про образотворче мистецтво. Крок за кроком опановує він ази живопису. Тут же вперше з'явилися на світ його роботи - кілька портретів видатних хірургів, які й прикрасили потім стіни санчастини. Однак життя знову надовго відірвало його від живопису - навчання на факультеті журналістики Київського державного університету, робота журналіста у Комишні, а потім радіожурналіста у Миргороді, керівництво миргородським літературним об'єднанням "Любисток" не залишали часу для занять улюбленою справою. Та творчий вогонь проклав таки собі шлях і покликав уже зрілу людину піти по зовсім новій стежці, що вела у незвіданий світ мистецтва. Можливо саме життєвий досвід, спілкування з людьми, природою. Інтерес до історії рідного краю виробили у О.І.Черкаса свій підхід до творчої роботи. Задум майбутнього сюжету спочатку народжується у серці художника, його образній уяві щоб довго зріти і лише після цього з'явитися на полотні. Зараз у музейній збірці налічується 13 робіт художника і кожна з них ніби живе своїм життям, має свій настрій. Спогадом дитинства виринає з минулого річка Комишанка, біля якої босоногим хлопчиськом пас гусей сам художник, яскравим спалахом суцвіть пишається стара гружу на картині "Весняний затишок", тривожним чеканням віє від роботи "Ранок 22 червня. Миргородські мотиви", ніби вікно у інший час і простір розкриває робота "Молодість старого міста", із легкого серпанку минулого виринає старий Миргород із його знаменитою калюжею на картині "Казка старого міста". Всі роботи О.І.Черкаса такі різні за тематикою об'єднує щира любов до рідної землі, її історії. Такою ж щирою закоханістю у рідний край, його природу проникнуті й роботи миргородського художника Василя Олександровича Довгаля. Народився він 1936 року у с. В.Байраці на Миргородщині у селянській сім'ї. З дитинства краса рідної землі приваблює хлопчика, викликаючи бажання запам'ятати і зобразити такий чарівний навколишній світ. Однак щоденні буденні справи відвертали на себе увагу. Школа, служба в армії і, врештірешт, остаточний вибір свого майбутнього шляху, який приводить В.О.Довгаля до Миргородського керамічного технікуму. По його закінченні у 1964 р. Василь Олександрович за направленням працює майстром живописного цеху Городницького порцелянового заводу на Житомирщині. 1966 року він повертається на Миргородщину і протягом 30 наступних

років працює художником Миргородського районного Будинку культури. Скромний, витриманий, завжди занурений у роботу, саме таким завжди бачили майстра всі хто заходив сюди. Повсякденна рутинна робота художника-оформлювача - десятки афіш, оголошень, ескізи різноманітної символіки; і лише одна можливість зайнятися у робочий час улюбленою справою - робота над декораціями до театральних вистав Миргородського народного театру. "Кайдашева сім'я", "Мати-наймичка", "Неосвячене кохання", "Лимерівна", "Птахи нашої молодості" ...Мальовничі куточки України оживали на невеликій сцені ї ставали ще однією дійовою особою допомагаючи образному сприйняттю вистави. На творчу роботу часу майже не вистачало, та коли з'являлася вільна хвилина художник ішов на природу і малював улюблені куточки. Так і з'являються його пейзажі. Світлом і теплом літнього дня наповнені роботи "Псьол біля с. Ковалівки" та "Хорол біля с. Зубівки"; прозорою свіжістю дихає морозний вечір у роботі "Околиця Миргорода"; чисті й чіткі лінії будівель підносяться вгору у роботах "Преображенська церква у В.Сорочинцях" та "Церква Іоана Богослова у Миргороді". Всього у музейній колекції зберігається 7 робіт художника. Останні роки В.О.Довгаль живе у батьківській хаті в с. В.Байраці. Розмірений ритм сільського життя, близькість природи дають можливість не просто писати, а й пофілософському осмислити навколишній світ. Одна з останніх робіт, написаних художником присвячена проблемі покинутих сіл і носить назву "А мати жде". Глухе, майже покинуте село і самотня постать літньої жінки, яка з надією вдивляється вдалечінь, чекаючи тих, хто давно вилетів з рідного гнізда. Тонким ліриком по праву можна назвати миргородського художника Сергія Кузьмовича Мисака. Народився він 1939 року у с. Вербино Хорольського району. Мабуть, саме чарівна природа Полтавщини заклала в душу майбутнього художника той потяг до прекрасного, який зрештою, і привів його 1954 року на навчання до одного із найстаріших мистецьких навчальних закладів - Миргородського керамічного технікуму. Саме тут і розкрився талант юнака, набув ґрунтовності справжнього майстра, а разом з тим з'явилося і бажання вдосконалювати його, ділитися набутими знаннями і майстерністю з тими, хто лише ставав на шлях пізнання справжнього мистецтва. Тому після строкової служби в армії в армії у 1962 р. Сергій Кузьмович вступає до Краснодарського педагогічного інституту на факультет художньої графіки, а з 1967 р. стає викладачем художніх дисциплін у Миргородському керамічному технікумі. Понад 30 років викладацької діяльності додали сивини у волосся, наклали відбиток на обличчя, та душа художника залишилася такою ж молодою, чутливою до прекрасного, бо щоразу оновлюється разом з новими поколіннями майбутніх митців. Педагогічну роботу С.К.Мисак вдало поєднує із творчою діяльністю. Його роботи неодноразово виставлялися у музеях Миргорода, Полтави, Лубен. Близько 30 з них зберігаються у Миргородському краєзнавчому музеї. Витончена душа майстра обрала найбільш тонку та ліричну техніку для своїх робіт - акварель. Саме м'яка техніка акварелі, як ніяка інша, може передати всі барви, тони й напівтони розлиті навколо. І лише рука справжнього майстра може втілити їх на папері. Такою особливою майстерністю володіє С.К.Мисак. Найбільш вдало передає художник особливі, перехідні стани природи, коли вона ніби вибухає красою і неповторністю. Це й останнє м'яке тепло "Бабиного літа", і червінне золото "Осені", і похмура неминучість "Першого снігу", і перший, несміливий ще "Подих весни". Художник тонко відчуває ті миті, коли природа найбільш неповторна. Особливо багато у Сергія Кузьмовича вечірніх пейзажів. Вечір своїм м'яким світлом створює ауру неповторності, таємничості, легкого смутку. Найбільш виразна вона у роботах "Вечір", "Рожевий вечір", "Золотий вечір", "Вечірні вогні", "Останній промінь", "Захід сонця" та інших. Вечірні сутінки тихо переходять у неповторну українську ніч. Срібляста місячна доріжка проклала собі шлях через ріку аж під самі плакучі верби ("Вечір на Хоролі"). Місяць висвітлив у темряві білі стіни старенької хати ("Місячна ніч"). Теплом і спокоєм віє від робіт "Стара хата", "Вечірня симфонія", "Дідова хата". Кожна робота С.К.Мисака неначе сповідь душі, закоханої у такий мінливий, але неповторний світ.

У техніці акварелі працює й миргородська художниця Ніна Григорівна Унтило. Народилася вона 1943 року в с. Савинцях Балакліївського району Харківської області. Нелегким, дійсно вистражданим був її шлях до творчості. Маленьке село, в якому виросла Ніна Григорівна, переймалося своїми повсякденними турботами далекими від мистецтва, а дівчинці так хотілося малювати. І хоч у 6 класі на конкурсі малюнків Ніна отримала призове місце, навчатися по-справжньому було ні в кого. Єдиний урок малювання вона отримала у художника, який одного разу завітав до їхнього села. Доводилось опановувати все самотужки іноді навіть ховаючись від батьків, які вважали малювання забавкою, яка не може дати дочці засобів до існування, тому й настояли щоб по закінченні школи Ніна одразу ж пішла працювати на будівництво, де можна було заробити копійку. Душа ж художниці прагнула творити, розповідати про красу, яку бачила сама. 1963 р., полишивши нелюбу роботу, Ніна Григорівна вступає до Миргородського керамічного технікуму, по закінченні якого деякий час працює на Сумському порцеляновому заводі, а з 1969 р. художникомоформлювачем Миргородської художньої майстерні. І знову на деякий час прийшлося відкласти мрії про творчість - треба було ростити двох дітей. Малювала уривками, коли видавалася вільна хвилинка, а особливо коли душа потребувала очищення від щоденної рутини. Тоді сідала й писала свої улюблені квіти, що буяли у садку і в цьому знаходила розраду. Коли ж, після численних випробувань, доля дала можливість зайнятися улюбленою справою, з головою поринула у творчість. Поряд із квітковим розмаїттям з'являються пейзажі. М'які, ліричні вони вирізняються глибоким відчуттям кольору, тонким розумінням натури. У музейній колекції зберігається 6 робіт Н.Г.Унтило, 4 з яких - пейзажі. Несподівані переходи кольорів, відсутність чітких деталей створюють незвичайні, казкові краєвиди у роботах "Тиха заводь", "Передчуття", "Рожева імла", "Зимове надвечір'я". Роботи художниці здобули заслужене визнання у глядачів, вони експонувалися на виставках у Миргороді, Полтаві, Лубнах. Більшість миргородських митців віддають перевагу пейзажному живопису, але роботи кожного з них глибоко індивідуальні, мають свій почерк, свої особливості. Одним із таких митців є і Юрій Вікторович Державицький. Народився він 1943 р. у селищі Ромодані Миргородського району. Юрій Вікторович один із тих художників, які ще в дитинстві відчувши потяг до мистецтва ідуть до своєї мети долаючи перешкоди, поступово накопичуючи досвід і уміння. Доля його складалася, можна сказати, традиційно - навчання у школі, служба в армії, робота художника-оформлювача, яка хоч і не задовольняла потреб душі, та все ж була ближче до творчості ніж будь яка інша. Він поступово оволодіває знаннями по теорії мистецтва, у 1971 р. закінчує заочний університет мистецтв при Центральному будинку народної творчості ім. Крупської у Москві. Але ще довгі роки малює переважно для власного задоволення, навіть не сподіваючись, що його роботи будуть виставлятися і зацікавлять глядача. Вперше з творчістю Ю.В.Державицького працівники музею познайомилися у 1989 році, коли художник, завітавши на одну із виставок живопису, показав нам свої роботи. Він був приємно здивований і враженням яке справили картини і запрошенням влаштувати його персональну виставку, бо сам досить суворо підходив до оцінки власних творів. У колекції Миргородського краєзнавчого музею зберігається 14 робіт художника. Як у кожного митця у Юрія Вікторовича свої особливості у творчості. Його роботи викликають особливий емоційний стан коли пейзаж сприймається не лише зором, а ніби всіма органами відчуття. Тут і свіжість омитого грозою вечора ("Пізній вечір"), і аромат свіжого сіна на луках ("Літо на Миргородщині"), і верби, розімлівши під сонцем схилили гілля до дрімотної ріки ("Човен"), і втомлене спекою серпневе небо над скошеним полем ("Після жнив"), прохолодна ковдра ранкового туману вкриває степ ("Ранковий туман"), освітлене вікно крізь фіолетові сутінки кличе до тепла і затишку старої хати ("Вечірня стежина"), несміливе грудневе сонце кидає холодні промені на засніжене поле ("Грудневий ранок"). Ю.В.Державицький володіє здатністю проникнути в сутність зображуваного і в сучасному пейзажі відчути, а потім передати на полотні відгомін років, що пронеслись над землею.

Особливо яскраво це проявилося у таких роботах як "Весна у Стадні", "Вечір перед Різдвом", "На околиці Миргорода", "Пасіка", "Стара верба". Любов до своєї землі, прагнення розкрити у роботах її велич і красу завжди привертали до них увагу відвідувачів персональних виставок художника, які проходили у Миргороді та Лубнах. Одним із найбільш несподіваних і непередбачуваних художників можна назвати Володимира Івановича Гамиріна. Народився він 1950 року у Миргороді. Його дитинство і юність пройшли неподалік тихоплинного мальовничого Хоролу. Яскраві дитячі враження, любов до оточуючої краси та закладений Богом у душу талант допомогли народженню самобутнього художника. Ще в школі Володимир зрозумів, що не бачить свого життя без мистецтва, без живопису. Тому після закінчення школи вступає до Миргородського керамічного технікуму, а потім продовжує навчання у Львівському інституті декоративноприкладного мистецтва. По його закінченні працює на Київському склозаводі, у Миргородському керамічному технікумі, Миргородській художній майстерні, школах міста. Та все ж найважливіше місце у житті Володимира Івановича займає творча робота. Художник завжди знаходиться у пошуку, сміливо береться за нові теми, експериментує з різними матеріалами, техніками не боячись, що його роботи не сприймуть чи не зрозуміють. У колекції музею зберігається понад 20 робіт В.І.Гамиріна. Різні за тематикою, матеріалом, технікою вони розкривають всю повноту натури митця, його прагнення до неординарності. Перевагу художник віддає пейзажу і, в першу чергу, улюбленим з дитинства куточкам березового гаю такого різного у різні пори року (роботи "На узліссі", "Лісова стежка", "На пісочку"). Несподіваністю жовтогарячих кольорів, примарною оманливістю вражає робота "Новий день": над тихим плесом Хоролу поволі сходить сонце, визолочуючи береги, дерева, човни. У пошуках нових тем для своїх робіт В.І.Гамирін звертається до творчості відомих літераторів. Так знайомство з життєвим та творчим шляхом грузинського поета Д.Гурамішвілі надихає його на створення серії із 9 живописних робіт на грузинську тематику - "Сон Давида", "Де зливаються води Арагви й Кури", "Спогад про Грузію", "Зимовий Тбілісі", "Ксанська долина", "Джерело в селі Ламіскана" та інші. Гоголівська тема втілена у наборі розписних дощок "Сорочинський ярмарок" та дерев'яній розписній вазі "Різдвяний вечір". Зрушення в суспільстві та суспільній думці, що відбулися останніми роками, дали художнику поштовх до створення нових образно-символічних робіт. Одна з них під назвою "Птах відродження" знаходиться у колекції музею. Вона зображує старовинний слов'янський символ відродження та продовження життя - велетенського барвистого півня, що панує над землею. Роботи В.І.Гамиріна добре відомі миргородцям, вони неодноразово експонувались на його персональних виставках у Миргороді та Полтаві. Справжнім поетом-ліриком у жанрі акварелі по праву е миргородський живописець Анатолій Миколайович Кривобоченко. Народився він 1951 року у Миргороді в тій самій родині Кривобоченків, портрети яких писав колись Г.П.Ксьонз. Можливо саме давні родинні традиції потягу до живопису та музики і виплекали, зростили природній талант художника, допомогли обрати свій шлях у житті, пов'язати його із мистецтвом. І першим кроком на цьому шляху стало навчання у Миргородському керамічному технікумі, а далі - факультет графіки Харківського художнього інституту, по закінченні якого Анатолій Миколайович деякий час працює у Черкасах. У 1989 році художник переїздить до Миргорода і пов'язує своє життя із педагогічною та творчою діяльністю. Нині А.М.Кривобоченко працює керівником студії образотворчого мистецтва у міському Будинку дитячої творчості. Спокійний, витриманий він завжди оточений своїми учнями, яким віддає не лише свою майстерність художника, а й часточку власної душі. Чистотою, гармонією, теплом душі пронизані й роботи майстра. Анатолію Миколайовичу вдалося створити свій, особливий світ акварелі, у якому поєдналися дзвінка радість весняного дня і загадкові сутінки літнього вечора, тихий смуток осені і незаймана

чистота зими. Прості, звичні оку краєвиди під пензлем майстра набувають несподіваної урочистості: м'які розмиті кольори створюють відчуття легкого серпанку, крізь який пейзажі та натюрморти сприймаються якось по-особливому. Свої творчі знахідки А.М.Кривобоченко експонував на багатьох персональних виставках як у рідному Миргороді так і в Полтаві, Києві, Черкасах, Хмельницькому та інших містах. У колекції Миргородського краєзнавчого музею зберігаються 4 роботи митця. Анатолій Миколайович віддає перевагу пейзажу, тому написані ним портрети можна назвати рідкістю. Один з них знаходиться у музейній збірці. Це портрет Богдана Хмельницького. М'якими теплими тонами пастелі художнику вдалося передати як сильний, вольовий характер гетьмана так і вразливу чутливість людини. Продуманість композиції, відсутність зайвої пишності додають портрету вишуканої простоти. Серед пейзажів особливе місце займає картина "Приміщення старого краєзнавчого музею". Збудоване у 1905, зруйноване у 1999 р., воно продовжує жити у роботі А.М.Кривобоченка, а його особлива техніка акварелі додає зображенню відчуття старовини. Інші роботи відтворюють мальовничі куточки Миргорода - Успінський собор, що височіє на березі Хоролу та огорнутий осіннім теплом березовий гай. У 2000 році багаторічна творча праця митця здобула заслужене визнання А.М.Кривобоченка було прийнято до Національної Спілки художників України. Особливе місце серед миргородських митців займає художниця Людмила Іванівна Богомоленко. Народилася вона 1966 року в Миргороді. Малювала з дитинства, спочатку втілюючи на папері свої дитячі фантазії, а пізніше - своє світосприйняття. Поступово дитяче захоплення переростає у потребу віддавати світові те, що переповнювало душу - любов, відчуття гармонії, своє бачення краси природи. Тому цілком закономірно, що після 9 класу Люда обрала для подальшого навчання Миргородський керамічний технікум. І в шкільні і в студентські роки вона вирізнялася з-поміж інших своєю глибокою індивідуальністю. Дитячі пустощі та студентські розваги були для неї далекими і непотрібними. Значно цікавіше було пізнавати навколишній світ, його закони і таємниці. Саме ці риси допомогли народженню яскравого і неповторного митця. По закінченні технікуму Л.І.Богомоленко працює художником-оформлювачем у різних установах міста, викладачем образотворчого мистецтва СШ №1, керівником гуртків міської станції юних натуралістів, бібліотеки духовних знань ім. І.Гурина. На цей час припадають і її духовні пошуки. Людмила Іванівна цікавиться різними філософськими та релігійними течіями, поступово виробляючи свої світоглядні позиції, які знаходять відображення у творчості. Працює художниця у техніці кольорової графіки, жанр її робіт можна визначити як філософський та етичний символізм. Композиції Л.І.Богомоленко захоплюють з першого погляду. У фантастичному сплетінні ліній та кольорів ніби у старовинному манускрипті зашифровані споконвічні роздуми про закони всесвіту, про місце людини в ньому, про основні моральні та етичні принципи людського буття. У музейній колекції зберігаються 12 робіт художниці. Кожна з них це політ фантазії, мелодія окриленої душі, яку кожен відчуває по-своєму. Тим і цікаві композиції Людмили Іванівни, що заставляють глядача замислитись, розбудити свою уяву і побачити у тонких рослинних арабесках ніжний образ полонянки ("Роксолана"), у вогняних квітах - два серця, що б'ються одне для одного ("Спалах серця"), у пелюстках казкових рослин - крила метеликів ("Дивовижні метелики"), у буянні кольорів прочитати нову казку чарівниці Шехерезади ("Шехерезада"), полинути разом з художницею у світ мрій ("Політ фантазії", "Імпровізація", "Мрія", "Дивоцвіт"), побачити її очима як народжується нове життя (диптих "Народження життя"), зустріти ніжну польову Мавку ("Мавка"). Тендітна, замріяна, дуже жіночна Людмила Іванівна, однак, має тверду основу власних переконань і поглядів, які й розкриває у своїх роботах. Її персональні виставки з успіхом проходили у Миргороді, Лубнах та Києві. У музейному зібранні є й роботи одного з представників наймолодшого покоління миргородських митців - Ігоря Івановича Городніченка. Народився він 1983 року у

Миргороді. Ще навчаючись у СШ №7 захопився малюванням, відвідував студію образотворчого мистецтва, якою керує А.М.Кривобоченко. Наполегливо працюючи юнак поступово пізнавав особливості техніки свого вчителя, розкривав разом з ним секрети акварелі. 1999 р. Ігор вступив до Миргородського керамічного технікуму. У цьому ж році у Миргородському краєзнавчому музеї відбулася й перша персональна виставка молодого художника, яка стала підсумком його експедиційних поїздок по Миргородщині у пошуках пам'яток старовини. Все рідше в селах зустрічаються старі хати та господарські споруди. Саме їх відшукав Ігор у Гаркушинцях, Кибинцях, Дібрівці, Біликах, Мар'янському, Миргороді і відтворив у своїх роботах, 26 з яких подарував нашому музею. Роботи, невеликі за розміром, але дуже колоритні, так і кличуть згадати минуле, помилуватись мальовничими краєвидами і свідчать про народження нового, молодого таланту, який тільки починає свій шлях до визнання. В окрему групу можна виділити роботи, пов'язані з темою життя та творчості грузинського поета Д.Гурамішвілі, пам'ятними місцями в Грузії і на Миргородщині, пов'язаними з долею поета. Особливо актуальною стала ця тематика після відкриття у 1969 році музею Д.Гурамішвілі у Миргороді. Багато грузинських та українських митців присвятили поетові свої мистецькі твори і передали їх у дарунок музею. Зараз їх налічується близько 90. Роботи грузинських художників А.Алварідзе, Г.Доленджашвілі, Ш.Члаїдзе, Д.Наврозашвілі, А.Берадзе, О.Месхі та інших знайомлять нас із архітектурними та історичними пам'ятками Грузії, грузинськими краєвидами, особливостями національного вбрання, побуту, звичаїв. Тематика робіт українських художників пов'язана з перебуванням Д.Гурамішвілі в Україні, його складною долею, творчими пошуками. Це серія робіт художників В.Кумова, В.Вандаловського, А.Карпенка та інших. Зверталися до цієї теми і миргородські митці. Окрім вищезгаданої серії робіт В.Гамиріна у музейній збірці є дві роботи В.М.Брикульця. Одна з них - "Зустріч Д.Гурамішвілі з українкою" - ґрунтується на поетичній розповіді самого Д.Гурамішвілі про красуню-українку, яку він випадково зустрів під час своєї подорожі із Зубівки до Миргорода і описав у вірші "Зубівка". Друга написана художником після тривалих пошуків та роздумів. Це картина "Зустріч Д.Гурамішвілі із Г.Сковородою". Хоч згадок про цю зустріч не знайдено, та можливість її не слід виключати. Мандрівний філософ подорожував Полтавщиною в той самий час, коли тут жив Д.Гурамішвілі і, почувши про таку неординарну особистість, Г.Сковорода, цілком можливо, міг з ним зустрічатися. Колекція живопису та графіки Миргородського краєзнавчого музею щороку поповнюється новими роботами як уже відомих так і молодих майстрів. Тож попереду нові знахідки, нові відкриття і нові експонати.