Національні меншини України. Навчально-методичний посібник

Міністерство освіти і науки України Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова Миколаївський навчально-науковий інститут

І.С.Міронова

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ Навчально-методичний посібник

Миколаїв-Одеса ТОВ ВіД 2006

ПЕРЕДМОВА В умовах розбудови незалежної демократичної держави України значно зріс інтерес громадян до її історії. Україна — багатоетнічна країна, до складу якої входять різні за походженням і культурою етнічні спільноти. Поряд з українцями, значний відсоток становлять росіяни, набагато менший — слов’янські етноси: білоруси, поляки, болгари, чехи й представники інших мовних груп. Є також спільноти, які не мали власної державності, як, наприклад, цигани. Всього на території України проживають більш як 130 представників різних національностей. Більшість цих спільнот об’єднує те, що вони протягом століть знаходилися у відриві від основного масиву свого етносу в умовах українського середовища й активно взаємодіяли з українцями. Такі спільноти умовно названі етнонаціональними. Їх виникнення пов’язано зі зміною кордонів, міграційними процесами, зокрема еміграцією або депортацією. Основою об’єднання етнонаціональних груп є спільність походження, культура, самоназва. У наш час, в умовах незалежної України, створюються можливості не лише для відродження і всебічного розвитку різних етнонаціональних груп, а й посилення їхніх соціально-економічних, політичних і культурних зв’язків із своєю нацією, що об’єктивно протидіє процесам примусової асиміляції та денаціоналізації, що мали місце в минулому. Сучасні етнонаціональні процеси повинні досліджуватися з позицій історизму, коли йдеться про інший аспект державотворення, зведений тепер до рівня державної програми — визначення в межах України національно-культурних автономій. Причому мова йде не про територіальну автономію, а лише про форму національно-культурного самовизначення громадян, самостійного вирішення ними питань збереження своєї етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Основну увагу зосереджено на регіональних особливостях діяльності та розвитку національних меншин, що не можуть бути відокремлені без ґрунтовного знання історії народів, особливостей їхньої ментальності, культури, національної політики країн, соціально-політичних процесів, міжетнічних стосунків. До національних меншин належать групи громадян України неукраїнської національності та їхні нащадки, що традиційно проживають на її території, визнають Конституцію України та закони України, є меншими за чисельністю від загальної кількості громадян української національності у державі, характеризуються власною етнічною, культурною, мовною та релігійною самобутністю і готові її зберігати та розвивати. Відзначимо, що характерною рисою сьогодення є швидке зростання національного самоусвідомлення народів. Адже до недавнього часу національна свідомість (ціннісні орієнтації, шанування своєї мови, історична пам’ять, вірність традиціям, потреба реалізувати свої національні інтереси, опановувати і передавати національні культурні надбання), практично не бралися до уваги і не вивчалися, більше того, навіть згадка про неї часто сприймалася як намагання розбудити націоналістичні настрої (у зрозумілому трактуванні). Слід підкреслити, що важливого значення набуває не лише з’ясування етнонаціональних процесів у самій Українській державі, а й реалізація концепцій транскордонної співпраці між Україною і сусідніми країнами. Ці концепції закладені в “Європейській хартії територіального устрою”, “Основних положеннях європейського простору”, “Європейській хартії прикордонних та транскордонних регіонів” та інших документах. “Національні відносини” - це поняття багатоаспектне і складне. Коротко визначити зміст національних відносин можна так - це стосунки людей в усіх сферах суспільного життя, які належать до різних етносів - націй, народностей, етнічних груп. В їх структурі можна виділити внутрішньонаціональні і міжнаціональні. Політичним 3

принципом міжнаціональних відносин є національна єдність. Соціально-економічний, політичний, духовний та етнічний розвиток нації неможливий без такої єдності. Національна єдність є постійно діючим фактором, основою життєдіяльності нації. Реальне життя націй і народностей далеке від вирішення всіх проблем. Вивчення особливостей вирішення національного питання в сучасних умовах є важливим і актуальним, диктується потребою часу. Саме тому увазі студентів та інших потенційних читачів пропонується навчальнометодичний посібник, автора якого турбує доля національних меншин, які проживають на території України, їх сучасний та майбутній стан. Метою і завданням посібника є виклад матеріалу курсу “Національні меншини України”, який викладається в Миколаївському навчально-науковому інституті Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова. Курс передбачає вивчення історіографії, етнічної структури України і особливостей її розвитку, а також процесів міжнаціональних відносин в Україні в умовах незалежності. В процесі опанування курсом “Національні меншини України” студентам необхідно засвоїти: - особливості історії та розвитку етнічної структури України; - проблеми захисту прав національних меншин на сучасному етапі; - питання міжнаціональних відносин в Україні в умовах незалежності; - розвиток етнічного складу населення сучасної України. Навчально-методичний посібник подає розлогий фактичний матеріал курсу, словник термінів, завдання для індивідуальної та самостійної роботи, документальні додатки.

4

ПОГОДИННИЙ ПЛАН № п/п 1.

Кількість годин Назва теми

лекції семінарські СРС заняття України”. 2 2

Предмет “Національні меншини Історіографія та джерела. 2. Формування етнічного складу населення України. 3. Національні меншини в добу української національнодемократичної революції (1917-1920 рр.). 4. Національні меншини в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст. 5. Політичні процеси проти представників національних меншин. 6. Депортації та масове знищення представників національних меншин в Україні (1930-1950-і рр.) 7. Повернення і розселення народів, які були депортовані з України. 8. Захист прав національних меншин у післявоєнному світі. 9. Національні меншини в чинному законодавстві України. 10. Етнополітичний вимір державності 11. Міжнаціональні відносини в Україні в умовах незалежності Всього:

2

2

2 2 2

2 2

2

2

2

2 2 2 2 2

1

2

2

1

2

2

2 2

2 2

2

20

16

18

5

Тема 1. ПРЕДМЕТ “НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ”. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ПЛАН 1. 2. 3. 4.

Предмет та завдання курсу. Типи етнічних контактів та етнічних меншин. Історіографія проблеми. Основні джерела. РЕФЕРАТИ 1. Національні меншини України: проблеми історіографії. 2. Етнонаціональний розвиток України. 3. Головні джерела дослідження національних меншин України.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Аборигени, автохтони, етнічні меншини, етнонаціональні спільноти України, етнополітика, колонізовані меншини, мігрантські меншини, національні відносини, національні меншини, регіональні меншини.

6

1. Предмет та завдання курсу До складу Української держави входять різні етнічні спільноти. Поряд з українцями, значний відсоток становлять росіяни, а також білоруси, поляки, болгари, чехи й представники інших мовних груп. У наш час, в умовах незалежної України, створюються можливості не лише для відродження і всебічного розвитку різних етнонаціональних груп, а й посилення їхніх соціально-економічних, політичних і культурних зв'язків із своєю нацією, що об'єктивно протидіє процесам примусової асиміляції та денаціоналізації, які мали місце в минулому. Успішному вирішенню проблем регулювання міжетнічних взаємин сприяє ряд законодавчих актів, проголошених Конституцією України, Декларацією прав національностей (1991 р.), законом “Про національні меншини в Україні” (1992 р.), законом “Про ратифікацію рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин” (1997 р.), Європейською Хартією регіональних мов, законом про мови та ін. До національних меншин належать групи громадян України неукраїнської національності та їхні нащадки, що традиційно проживають на її території, визнають Конституцію України та закони України, є меншими за чисельністю від загальної кількості громадян української національності у державі, які характеризуються своєю етнічною, культурною, мовною та релігійною самобутністю і готові її зберігати та розвивати. Предметом курсу “Національні меншини України” є об’єктивні закономірності загальнолюдського процесу з внутрішньонаціональними і міжнаціональними процесами, пам’ятки, явища і події матеріального і духовного життя етносів, які проживають на території України. Метою і завданням навчальної дисципліни є вміння аналізувати особливості етнічної структури України і характеризувати політику держави в галузі міжнаціональних відносин.

6

2. Типи етнічних контактів та етнічних меншин Етнічна структура сучасної України складна. За даними перепису населення 2001 р., на даній території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Багатонаціональність є традиційною особливістю України. Питання національних меншин постало в світі вже з ХVІ ст. Термін “меншина” з’явився в 1947 р., коли Економічна та Соціальна Рада уповноважила Комісію з прав 6

людини ООН розробити рекомендації щодо захисту прав національних меншин. Визначення ж меншини було розроблене Франческо Капоторті в 1971 р. При великій різноманітності етносів у межах однієї держави виникають контакти між представниками різних національностей. Етнічні контакти можуть бути різних типів: 1. Співіснування, при якому етноси не змішуються і не наслідують один одного, запозичуючи лише технічні нововведення; 2. Асиміляція: поглинення сильнішим етносом іншого слабшого, причому слабший забуває повністю своє походження, мову і звичаї; 3. Злиття обох етносів, при якому обидва забувають своє коріння і утворюють третій абсолютно новий етнос; 4. Метисизація, при якій нащадки зберігають звичаї обох батьків, але метиси існують лише завдяки поповненню новими метисами. Потрібно зазначити, що національні меншини за характером розселення можуть бути компактними або дисперсними. В Україні переважна більшість національних меншин розселена дисперсно за винятком угорців Закарпаття, кримських татар, молдован і румунів у Чернівецькій області, болгарів на Одещині. Виділяється п’ять типів етнічних меншин: 1. Національні меншини – це ті меншини, що мають свої національні держави за межами країни проживання даної національної меншини (німці, болгари, греки, росіяни та інші в Україні); 2. Регіональні меншини – ті меншини, які здавна проживали на теренах іншої національної держави, але ніколи не мали своєї власної держави (наприклад, гагаузи, кримські татари, караїми, кримчаки, які живуть в Україні); 3. Мігрантські меншини – тимчасово проживають на теренах тієї чи іншої держави (заробітчани); 4. Колонізовані меншини – нащадки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій. 5. Нові національні меншини – результат утворення нових держав переважно “третього світу”, кордони якого колонізатори поділили без врахування етнічної специфіки.

7

3. Історіографія проблеми Питання історії та розвитку національних меншин України знайшли висвітлення у значній кількості праць. Історіографію проблеми можна поділити на чотири основні етапи: 1) дореволюційний (1848 - 1917 рр.); 2) міжвоєнний (1918 - 1939 рр.); 3) післявоєнний (1945 - середина 80-х рр. ХХ ст.); 4) новітній (друга половина 1980-х рр. – до сьогодення). При характеристиці перших двох етапів необхідно враховувати ту обставину, що більшість праць, присвячених проблемам національної політики, написані не істориками, а державними діячами і публіцистами. Ці праці є одночасно й джерелами для досліджень. Для першого, дореволюційного етапу (1848 - 1917 рр.) характерним є те, що в ці роки національно-визвольний рух досяг найвищого ступеня політизації, а однією з провідних ідей української політичної думки стала ідея створення української державності. Провідники нації прагнули визначитися з можливими партнерами (як і противниками) на шляху державотворення. Окрім того, українці у своїй більшості виявляли прихильність до державності у вигляді демократичної республіки, а відтак намагалися визначити принципи співжиття в ній корінної нації з, найперше, представниками російської, польської, єврейської національних меншин. Ці три останні були не лише найчисельнішими з-поміж національних меншин, що проживали на українській території: саме з ними найтісніше упродовж сторіч були пов'язані українці історичною долею. Цю думку так чи інакше обстоювали на межі сторіч не лише 7

представники українського націоналізму (як, наприклад, О.Рудницький, Т.Зінківський, М.Міхновський, Д.Донцов), а й носії ліберального ідеалу (М.Драгоманов, С.Єфремов) чи соціалістичного (М.Порш, М.Залізняк). Всі українські партії, які були створені і діяли в 90-х рр. XIX – на початку XX ст. незалежно від позицій прихильностей своїх членів до тієї чи іншої можливої форми української державності, не оминали у своїх програмних документах питання взаємин із нацменшинами, вказуючи на необхідність забезпечити рівність громадянських і всіх інших прав українців і неукраїнців. Слід підкреслити, що в історичному контексті теоретико-методологічні засади етнополітики в Україні були закладені науковими працями та політичними розвідками видатних представників української інтелігенції. Цей процес особливо активно розвивався в середині XІX ст., коли внаслідок кризи феодально-кріпосницької системи в Україні почав визрівати капіталізм. Демократично зорієнтована українська інтелігенція у цих умовах висувала нові етнополітичні ідеї, ставала на шлях створення власних політичних організацій. Активізувати процес етнополітичного мислення українців у ХІХ ст. намагалися засновники Кирило-Мефодіївського братства, головним ідеологом якого був М.Костомаров. Його “Закон Божий (Книга буття українського народу)” став програмою кирило-мефодіївців. Прагнучи до національного визволення України, вони визначали українському народові центральне, месіанське покликання; виступали за створення самостійної української республіки в рамках федерації слов’янських народів з парламентським ладом і з наданням кожному з народів різних прав і широкої автономії. Внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов’ян посіла місце національної ідеї. Перший дореволюційний етап характеризувався домінуванням демократичнонародницького напряму, представниками якого були М.Грушевський, Р.Лащенко, С.Шелухін та ін. На арені українського політичного руху М.Грушевський виступив з чітко визначеними ідеями федералізму. У статті “Конституційне питання і українство в Росії”, що була опублікована в “Літературно-науковому віснику” в 1904 р., він аналізував тогочасну політичну ситуацію в Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського. Викладаючи новий конституційний проект, спрямований на відродження національно-державних прав як українського народу, так і інших народів, М.Грушевський пропонував здійснити децентралізацію імперії через надання регіонам автономії з широкими повноваженнями для місцевих органів влади, провести прямі парламентські вибори, гарантувати права національним меншинам і забезпечити їх пропорційне представництво в органах місцевого самоврядування. В своїх основних працях він проголошував територіальну автономію України з державною українською мовою, з забезпеченням прав національних меншин. Ідеї М.Грушевського знайшли свій прояв у низці законів, які прийняла Центральна Рада. В квітні 1917 р. відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес. Серед основних доповідей, які пролунали на конгресі, були такі, як “Права національних меншин та їх забезпечення” Матушевського та “Про забезпечення національних меншин” Понятенка. Третій Універсал задекларував національно-персональну автономію України і, отже, дав всім національним меншинам в країні повні права й свободу. Другий - міжвоєнний період (1918 - 1939 рр.) у теоретичному відношенні характеризується наявністю трьох основних напрямів політичної думки: демократичнонародницького, консервативного і національно-державницького. Найбільш визнаними теоретиками цього періоду були відомі українські вчені В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський, С.Дністрянський, В.Старосольський, О.Бочковський, С.Рудницький та ін. Незважаючи на розбіжності у поглядах стосовно ідейних засад етнополітичного розвитку України, представники зазначених трьох напрямів мали багато спільних теоретичних підходів. Передусім ідеологи демократично-народницького і національно-державницького 8

напрямів розглядали український народ як окрему етнокультурну одиницю, що має спиратися на власні демократичні традиції; акцентували увагу на необхідності для України федеративних зв’язків з іншими народами; обстоювали ідеї забезпечення прав національних меншин, у тому числі на екстериторіальну культурну автономію. Представники демократично-народного і консервативного напрямів у теоретичному аспекті трактували людину як самоцінну вартість; націю - як територіальне об’єднання усіх громадян, що проживають на території України; обстоювали необхідність опертя в державному будівництві на власний політичний досвід та історичні традиції. Прийшовши до влади, гетьман П.Скоропадський відразу скасував закон Центральної Ради про національно-персональну автономію. Але незабаром Директорія УНР знову його відновила (24 січня 1919 р.). Незважаючи на пануючу анархію та воєнний стан, Директорія УНР знайшла місце в політичній програмі етнонаціональним питанням. За час свого існування вона видала ряд законів, які стосувалися національних меншин (Закон “Про державну мову в УНР” від 1 січня 1919 р.; “Про Раду Республіки” від 1921 р. та ін.). Характерними подіями цього періоду стали єврейські погроми, про які чимало писали В.Винниченко, посол А.Марголін, письменник Хейфец та ін. Велика кількість єврейських організацій (сіоністи, Гехалуц, Бунд та ін.) привертали увагу як партійних діячів, так і представників єврейської інтелігенції. Видавалися закони щодо діяльності цих організацій, а також багато писалося про них в пресі. Звичайно, оцінки їх діяльності були неоднозначними. Більшовицька політика щодо громадських єврейських організацій була спрямована на їх ліквідацію та передачу усієї національної політики у компетенцію державних структур. Для 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. характерна майже повна відсутність наукових досліджень національної політики в Україні. Публікації цього періоду можна вважати агітаційно-пропагандистськими. В них пояснювалися зміст, принципи роботи та завдання національної політики, вирішувалися питання економічного, культурно-освітнього життя національних меншин у республіці та в регіонах. Однак публікації вказаних років містять значний фактичний матеріал, який при критичному підході дає змогу відтворити ідеологічну атмосферу, за якої відбувалися національні процеси в Україні, розкривають принципи керівництва ними з боку центральних партійних і радянських органів. Посилення діяльності державної репресивно-каральної системи привело до згортання демократичних тенденцій в суспільному житті, вилучення через репресії й фізичне знищення багатьох діячів національних культур. Почалася уніфікація національного життя, подальша її ідеологізація. Кампанія боротьби з “націоналізмом”, “шумськізмом”, “хвильовизмом” знайшли відображення в історіографії. У післявоєнний період (1945 - середина 80-х рр. ХХ ст.) засади української етнополітики були розвинуті такими дослідниками, як Б.Крупницький, І.ЛисякРудницький, Е.Пизюр, Я.Пеленський головним чином за кордоном, оскільки в умовах радянської адміністративно-командної системи від науковців вимагалось коментування рішень партійних та директивних органів. Водночас дослідження українських зарубіжних учених часто були пройняті апологетикою, спрямовані на вивчення національної політики у контексті так званої радянології. В цей час спостерігається зменшення кількості публікацій з усіх проблем міжнаціональних відносин. З наукового обігу зникло саме поняття “національна меншина”. На думку багатьох істориків, тема вважалася вичерпаною тому, що не існувало національного розвитку окремої етнічної спільноти. Література та джерела з історії національних процесів минулих років були передані на зберігання в бібліотечні, музейні та архівні відділи спеціального збереження, а тему закрито. Протягом другої половини 1950-х – середини 80-х рр. знову виник інтерес до проблем, пов’язаних з національними процесами. На даному етапі можна виділити роботи В.І.Наулка, Б.В.Чирка, О.Б.Слуцького, Г.І.Ясницького та інших авторів. В роботах 9

прослідковується суб’єктивний, класовий підхід до розгляду проблем, описовість, відсутність критичного аналізу фактів. Після 1985 р. в суспільстві відбуваються зміни, які знаменували новітній етап (друга половина 1980-х рр. – до сьогодення) розвитку історичної науки в Україні. В історіографії почався період бурхливого відновлення тематики історичних досліджень, підвищення інтересу до питань міжнаціональних відносин. З’явилися роботи, для яких характерний якісно новий підхід до проблем історії України. Над проблемою національних меншин в Україні плідно працюють цілий ряд авторів (Б.В.Чирко, О.П.Данильченко, Л.Д.Якубова, О.Я.Найман, В.І.Сергійчук, І.М.Кулінич та інші). Для сучасної вітчизняної історіографії характерно розкриття проблемних питань становища національних меншин, існування різних точок зору, підходів, полеміки. В контексті національної політики історики торкнулися широкого спектру проблем: статистичного обліку національних меншин України, питань міжнаціональних стосунків, історії заселення та розвитку окремих національних меншин та ін.

10

4. Основні джерела Джерельна база проблеми складається з опублікованих (збірники документів, статистичні матеріали, періодична преса, твори радянських та партійних діячів) і архівних матеріалів. Матеріали архівів поділяються на такі групи: 1. Законодавчі акти та матеріали центральних органів влади – РНК, ВУЦВК, Народного Комісаріату освіти, що стосуються національного та культурного будівництва; 2. Документи місцевих органів влади – постанови, рішення, накази губернського, окружних, районних, обласних виконавчих комітетів, комісій з коренізації, інспектур народної освіти, міськрад; 3. Документи партійних та інших громадських організацій, що містяться в колишніх партійних архівах та включають стенограми партійних з’їздів, пленумів, звітів. Друковані джерела розподіляються на п’ять груп: 1) офіційно-нормативна документація; 2) документи і матеріали громадських об’єднань і організацій; 3) статистичні матеріали; 4) періодична преса; 5) твори державного та партійного керівництва. До першої групи матеріалів відносяться рішення і постанови Всеукраїнських з’їздів Рад, матеріали, декрети, положення і постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК), Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), Народного комісаріату освіти (НКО), Народного комісаріату юстиції (НКЮ), Центральної Комісії у справах національних меншин (ЦКНМ) та інших наркоматів і комітетів. Ці документи створювали законодавчу базу, здійснювали та контролювали діяльність місцевих органів по роботі з національними меншинами. Вони друкувались в пресі, загальних і тематичних збірниках нормативних актів. Другу групу складають матеріали політичних партій, громадських об’єднань і організацій. Тут слід виділити документи комуністичної партії, адже вона зосереджувала всю політичну владу в державі. Документи державних органів і громадських організацій опубліковані також в археографічних збірниках. Серед останніх треба відзначити збірник документів і матеріалів “Національні процеси в Україні: історія і сучасність” (1997 р.). Третю групу джерел складають статистичні матеріали. Перш за все це матеріали Всесоюзних і Всеукраїнських переписів населення (1920, 1923 (міський), 1926, 1939, 1989, 2001 рр.), праці окремих статистів, які дають уявлення про національний склад населення України та регіонів, міст та сільської місцевості, містять відомості про рідну мову та письменність. Важливими джерелами для вивчення національного складу населення є також матеріали губернських та окружних статистичних бюро, що збереглися в архівах та бібліотеках. Крім того, місцеві комісії у справах національних меншин також періодично проводили обслідування національного складу своїх регіонів.

10

Четверта група джерел складається з матеріалів періодичної преси. Це журнали, на сторінках яких розглядались загальні питання національної політики (“Революция и национальности”), будівництва національної системи освіти (“Радянська школа”, “Шлях освіти”) та інші. П’яту групу джерел складають промови, доповіді, статті державного та партійного керівництва (М.Скрипника, В.Затонського, П.Постишева та ін.). Ці матеріали відтворюють особливості духовного життя суспільства України у 1920-30-ті рр., дають уявлення про хід процесу коренізації в країні і деяких її регіонах та змогу простежити зміни у пріоритетах національної політики у 1930-х рр. При вивченні цього питання слід зауважити, що користування будь-якими документами та матеріалами, вимагає критичного підходу до них, особливо до статистичних даних, які дуже часто завищувались, коригувались, бажане видавалося за дійсне. Критичний підхід необхідний також через надмірну заідеологізованість літератури радянських часів.

11

1. 2. 3. 4. 5.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ Визначте предмет та завдання навчальної дисципліни “Національні меншини України”. Хто вперше дав визначення терміну “меншина”? Назвіть п’ять типів етнічних меншин. На які типи поділяються етнічні контакти? Назвіть їх. Охарактеризуйте етапи розвитку вітчизняної історіографії з проблем вивчення історії національних меншин України. Назвіть, з яких груп складається джерельна база матеріалів по даній проблемі.

11

ЛІТЕРАТУРА 1. Бритченко С.П. Деякі питання національних відносин на Україні. – К.: Знання, 1990. – 47 с. 2. Гонтар О.В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. – 1991. - № 7. – С.125-130. 3. Гусєва С.О., Цобенко М.М. З досвіду розв’язання національного питання на півдні України (1920 – 1930 рр.) // УІЖ. – 1991. - № 2. – С.45-54. 4. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І.Римаренко, І.Ф.Курас. – К.: АН України. Ін-т держави і права, 1993. – 807 с. 5. Межнациональные отношения. Термины и определения. Словарь-справочник. – К.: Наук. думка, 1991. – 406 с. 6. Міронова І.С. Сучасна українська історіографія про актуальні проблеми дослідження культури національних меншин Півдня України в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури: Збірник наукових праць. Т.1. – Миколаїв – Одеса: Тетра, 2001. – С.310-321. 7. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К., 1998. - 80 с. 8. Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. – К.: Полюс, 2000. – 447 с.

11

Тема 2. ФОРМУВАННЯ ЕТНІЧНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.

ПЛАН Заселення України росіянами і білорусами. Західні та південні слов’яни в Україні (поляки, чехи, словаки, болгари). Євреї на території України. Грецькі, молдавські, румунські та вірменські поселення в Україні. Колонії західноєвропейських переселенців. Цигани в Україні. Представники народів алтайської сім’ї тюркської групи в Україні. Угорське населення. Малочисельні етнічні групи в Україні. РЕФЕРАТИ

1. Росіяни в Україні. 2. Євреї в Україні. 3. Німці в Україні. 4. Поляки в Україні. 5. Болгари в Україні. 6. Білоруси в Україні. 7. Чехи в Україні. 8. Молдовани в Україні. 9. Греки в Україні. 10. Румуни в Україні. 11. Вірмени в Україні. 12. Татари в Україні. 13. Цигани в Україні. 14. Малочисельні національності в Україні. ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Етнічна адаптація, етнічна асиміляція, етнічна група, етнографічна група, еміграція, етнічна консолідація, етнічні процеси, етнічна спільність, етнічні традиції, колонізація, національні меншини, міграція.

12

1. Заселення України росіянами і білорусами Населення України відрізняється різноманітним етнічним складом. Крім українців (близько трьох четвертин), значний відсоток становлять інші східнослов’янські народи (росіяни та білоруси), а також євреї, західні та південні слов’яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найчисельніші романомовні (молдовани, румуни), греки, представники фіноугорської (угорці, естонці) і алтайської (татари, кримські татари, гагаузи) мовних сімей. За даними перепису населення 2001 р., у республіці нараховувалося 77,8% українців, 17,3% росіян, 0,2% євреїв, 0,6% білорусів, 0,5% молдован, 0,4% болгар, 0,3% поляків, 2,9% представників інших національностей. При вивченні питання необхідно розглянути, як формувався сучасний етнічний склад населення України. Друге місце за чисельністю в Україні займають росіяни (самоназва — “русскіє”; 8,3 млн. осіб). У сільській місцевості найбільш компактні етнічні масиви російського населення знаходяться у смузі російсько-українського етнічного прикордоння — Харківська, Сумська, Донецька, Луганська області і в деяких південних районах України. Формування російського населення на території України було обумовлене складними соціально-політичними факторами та багатовіковими міжетнічними взаєминами. 12

Найбільші етнічні масиви росіян, які збереглися дотепер у сільських районах України, виникли в XV - XVII ст. на Слобожанщині, пізніше, в останній чверті XVIII ст. у Північному Причорномор’ї, Бессарабії і на Буковині, меншою мірою в інших районах. Причому мали місце як урядова і поміщицька колонізація, так і стихійне заселення. Ряд поселень у цьому регіоні було засновано збіглими селянами (Куп’янський, Вовчанський повіти). Слободи, які виникли при створенні фортифікаційних споруд Української лінії (1731 - 1742 рр.), також значною мірою заселялися росіянами. Про це свідчить їх топоніміка (Тамбовська, Єфремовська, Орловська, Козловська, Борисоглєбівська та ін.). З приєднанням Північного Причорномор’я на перше місце висуваються завдання військово-стратегічного характеру, спрямовані на захист прикордонних районів, у зв'язку з чим, як і на Слобожанщині, більшість російських переселенців і тут несли військову службу. Росіяни становили значний відсоток серед державних селян (військових поселян), які сплачували поземельну ренту та поставляли необхідну кількість солдатів у Катеринославську кінноту, поселених солдатів (відставних військових чинів), і особливо серед державних селян-однодворців. Багато поселень однодворців другої половини XVIII ст. утворилося у Костянтиноградському, Слов’янському, Бахмацькому, Павлоградському і Маріупольському повітах, а наприкінці XVIII ст. — в Криму. 1787 р. у Сімферополі нараховувалося вже п’ять казенних сіл: Санкт-Петербурзькі Мазанки, Мангуш, Курці, Нова Слобода, Саблі. Значну частину російських переселенців в Україні становили старовіри й інші “розкольники”, які рятувалися від релігійних переслідувань. Перші старовірські поселення в Україні виникли на Чернігово-Сіверщині у 60-х рр. XVII ст. після утворення розколу. У 30-х рр. XVIII ст. їх поселення з’являються в Єлизаветградському повіті. У 80-х рр. XVIII ст. старовіри, заохочувані пільгами, засновують великі поселення в іншому районі - на річці Білозерка і поблизу Берислава - Велика Знам’янка і Водяне. Із скасуванням кріпацтва відбувається активна землеробська колонізація Буковини, Південної України, як з українських, так і російських губерній. Зокрема росіянами - переселенцями з Орловської та Курської губерній у 60 - 70-х рр. XIX ст. були засновані села Самсонівка і Красна Таловка на Луганщині, Ніколаєвка, Бородаєвські Хутори і Новосьоловка у Нижній Наддніпрянщині та багато інших. Наприкінці XIX ст. з розвитком капіталістичних відносин набагато збільшився приплив російського населення в міста і на промислові об'єкти Півдня України. Це стосувалося перш за все тих галузей господарства, які мали певні традиції розвитку в Росії (металургія, будівництво залізниць, деревообробна промисловість). За останнє десятиліття кількість росіян в усіх областях, а також в Автономній Республіці Крим дуже скоротилася – на 3,5 млн. осіб. Російська національна меншина найчисельніша в Донецькій області (1,8 млн. осіб), Автономній Республіці Крим (1,2 млн.), Луганській (1 млн.), Харківській (0,7 млн.), Одеській (0,5 млн.) та Запорізькій (0,5 млн.) областях. Білоруси (самоназва — “бєларуси”) разом з росіянами і українцями належать до східних слов'ян. Загальна чисельність білорусів в Україні становить 275,8 тис. осіб (2001 р.). Найдавніші поселення білорусів в Україні знаходяться у смузі українсько-білоруської етнічної території (Рокитнівський район Рівненської області). Значна кількість білорусів переселилась із Білорусі в східні райони Українського Полісся і на Слобожанщину після першого поділу Польщі. В кінці XVIII - на початку XIX ст. у Північному Причорномор’ї виникло ряд військових поселень з білоруським населенням, що було викликано необхідністю захищати південні землі від турецько-татарських нападів (села Бармашове, Явкине, Маліївка та ін.). Ці села були засновані вихідцями з Бобилецького повіту Могилівської губернії, звідки вони були переселені під час Вітчизняної війни 1812 р., у зв'язку з утворенням на місцях їх мешкання військових поселень - Єлецького мушкетерського полку.

13

Виникнення пізніших білоруських поселень України пов’язане з розвитком капіталістичних відносин і відносним аграрним перенаселенням у білоруських губерніях (так виникло село Сурсько-Литовське Дніпропетровської області) і особливо міграцією білоруського населення у промислові центри в радянський час. На сучасному етапі більшість населених пунктів України, в яких живуть білоруси, відрізняються етнічно мішаним складом. Представники даної національності проживають в усіх регіонах держави, найбільше – в Донбасі і Придніпров’ї.

14

2. Західні та південні слов’яни в Україні ( поляки, чехи, словаки, болгари) Розселення поляків (самоназва – “поляци”) в Україні, що історично склалося, було пов’язане перш за все з Правобережжям і Східною Галичиною. Саме тут сформувалися найчисельніші польські етнографічні громади в межах українського етнічного масиву. Поляки становили значний відсоток населення на теренах сучасної України ще за часів раннього середньовіччя. Йдеться, зокрема, про військових поселенців, захоплених Ярославом Мудрим після походів на Польщу 1030 - 1031 рр. і розселених ним у долині річки Рось, де вони займалися сільським господарством, а пізніше асимілювалися. В Києві існував окремий польський квартал поблизу так званої Лядської брами. Ще у XII ст. була заснована католицька місія. У Галицько-Волинській державі чимало поляків служило при князівських дворах. Перша хвиля польської колонізації була пов’язана із загарбанням у XIV ст. Галицько-Волинського князівства. Полонізації цього регіону сприяло створення в 1275 р. римо-католицької єпархії з архієпископом у Галичі (з 1412 р. у Львові) та єпископствами у Перемишлі, Холмі й Володимирі-Волинському (з 1428 р. у Луцьку) земельними наділами. З середини XVI ст. посилення феодального гноблення у Польщі супроводжувалося переселенням селян і міської бідноти із східних районів Жешувського, Келецького, Краківського, і особливо Люблінського воєводств на західноукраїнські землі. Масове переміщення польського населення було викликане наявністю “свобод”, ослабленням Речі Посполитої після національно-визвольної війни 1648-1657 рр. і поразкою у війні з Туреччиною (Бучацький мир 1672 р.). В XVII - XVIII ст. після Люблінської унії збільшилася кількість переселенців з центральних районів Польщі, Мазовії і частково Мазурського Приозер’я. З часу Люблінської унії лише у Києві налічувалося 6 тис. польських жовнірів. Чимало поляків, особливо з Правобережжя, де вони втратили свої маєтки, поселилося у великих містах — Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві та інших. Після Другої світової війни чисельність польського населення України скоротилася внаслідок здійснення репатріаційних договорів між ПНР і СРСР. За даними перепису населення 2001 р., в Україні налічується 144,1 тис. поляків. Переважна їх більшість розселена в етнічно мішаних українсько-польських селах Житомирської, Вінницької і Хмельницької областей та містах республіки. Болгари (самоназва) - в Україні налічується 204,6 тис. осіб. Більшість їх живе у західних районах Одеської і надазовських землях Запорізької областей. Етнічно мішані болгарські села є в Кіровоградській та Миколаївській областях. Перші поселення болгар в Україні були засновані вихідцями з села Флатар біля Сілістри (400 родин) в долині річок Вись і Синюха (1752 р.) - села Ольшанка, Добре та інші Бобринецького повіту Херсонської губернії. Вони входили до складу Бузького козацького війська, а потім військових поселень Північного Причорномор’я. Після царського маніфесту 22 липня 1763 р. із закликом до чужинців переселятися до Росії, група болгар осіла під Києвом на землях Києво-Братського монастиря і на Чернігівщині. До речі, так звані ніжинські “греки” насправді були переважно болгарами, носіями православної (“грецької”) релігії. У середині XVII ст. вони утворили цілу колонію — так зване “Ніжинське купецьке грецьке братство”, в майбутньому “грецький магістрат”, який проіснував до 1873 р. В кінці ХVІІІ - перших десятиліттях XIX ст. під час російсько-турецьких воєн болгари масово переселялися на територію Російської імперії, рятуючись від турецьких репресій. Вони заснували великі поселення у Південній Бессарабії з центром у Болграді, в 14

Одеському повіті, Криму і в передмісті Миколаєва (с. Тернівка). 3начна кількість болгар до 90-х рр. ХVІІІ ст. увійшла до Бузького козачого війська (скасованого в 1817 р.) і була розселена в околицях Бобринця і Вознесенська. Значною була болгаро-грецька (в офіційних документах болгари і греки не відокремлювалися) колонізація Криму у 1830-х рр., причому переселенці потрапляли на територію Криму морським шляхом з Варни. Ці перші 138 сімей християн були поселені поблизу Феодосії. На початку 1860-х рр., у зв’язку із захопленням значної частини Бессарабії Румунією, внаслідок чого болгари позбувалися багатьох колоністських привілеїв, наданих їм російським урядом, вони стали переселятися у Надазов’я, заснувавши там 38 поселень (30 тис. осіб). Згодом там утворилась друга велика колонія болгар в Україні з центром у Преславі біля м. Приморська Запорізької області. У середині 1920-х рр. в Україні були організовані болгарські національні райони: Романівський (пізніше Коларівський) і Цареводарівський (пізніше Ботєвський на території Мелітопольщини, Благоєвський — на Одещині і Вільшанський у Першотравневій окрузі (сучасна Кіровоградська область). Були утворені сільради, які комплектувалися з болгар, відкриті школи, технікуми з рідною мовою навчання. У середині 1930-х рр. болгарські національні адміністративні одиниці і національні культурно-освітні заклади, як і серед інших етнічних груп, були ліквідовані радянською владою. Невеликі групи чехів (самоназва – “чеши”) селилися на території України з XIII ст. переважно у Галицькому князівстві. У XV - XVI ст. на українських теренах, захоплених Польщею, чехи несли охоронну службу на польсько-молдовському кордоні. Чехи були пов’язані з українським козацтвом і навіть брали участь у його організації, від них веде свій початок відомий рід козацьких старшин Орликів. Найбільші чеські поселення були засновані у Дубнівському, Рівненському, Луцькому та Острозькому повітах Волинської губернії, їх поява пов'язана з масовою еміграцією чехів у Росію наприкінці 1860 - на початку 1870-х рр. після скасування кріпацтва. Царський уряд, зацікавлений у більш інтенсивному розвитку продуктивних сил, заохочував переселення чехів різними пільгами: чехи звільнялися від податків і військової повинності, мали право на адміністративне самоврядування та інше. У перший етап колонізації було утворено чотири чеські волості: Рівненська, Дубнівська, Луцька і Купичевська, до складу яких увійшли як окремі чеські села, так і чесько-українські. Згодом з’являються чеські села на півдні Поділля (Чехівка), в Криму (Табор, Богемка, Царевич). В Північному Причорномор'ї вони оселилися в Новосамарці, Малій Олександрівці, Веселинові (Одещина), Кінському Загоні (Херсонщина), Новгородківці (Запоріжжя). На початку ХХ ст. центром політичного і культурного життя чехів стає Київ, де їх мешкало кілька тисяч. Вони становили значний відсоток серед адміністрації і робітників ряду промислових підприємств (“Гретер і Кршіванек” - пізніше “Більшовик”; “Фільверт і Дєдіна”; “Неєдлий і Унгерман” - пізніше “Червоний екскаватор”), створили спортивне товариство “Сокіл”, культурно-освітнє – “Ян Амос Коменський”, видавали часописи “Руські Чех” (1906 – 1908 рр.), “Чехослова” (1912 – 1914 рр.), відкривали чеські школи. Словаки (самоназва — “словаці”) живуть компактно в українсько-словацьких селах у західних районах Закарпаття, а також містах Чопі, Ужгороді і Мукачевому.

15

3. Євреї в Україні Євреїв (самоназва на івриті – “йєгудим”) в Україні налічується 103,6 тис. осіб (2001 р.). Вони становлять переважно міське населення. Єврейське населення з’явилося на території сучасної України ще у дохристиянські часи. Про їх перебування в Криму, куди вони переселилися з Малої Азії і Кавказу, свідчать надгробні написи І - II ст. до н.е. За 15

часів княжої Русі, у X - XIII ст. існували громади слов’яномовних євреїв, так званих “кенааним”. Вони мали окремі квартали в містах, зокрема, існував єврейський район у Києві. В цей же період євреї прибули на західноукраїнські землі з Хазарії, Криму, Київської Русі і Візантії, а з початку XII ст. - з країн Західної Європи. Причому, крім ашкеназі, тобто європейських євреїв, певну частину становили так звані сефарди, які переселялися з Піренейського півострова і розмовляли мовою ладино (іспано-єврейським діалектом). Невеликі поселення в Україні були створені у XIV ст. вихідцями з Литви. Однак найбільш масове переселення євреїв відбувалося з Польщі з кінця XIV і в наступні століття. Більшість їх становили ашкеназі, які розмовляли діалектом германської групи індоєвропейської сім’ї (ідиш). Переселення євреїв з Польщі було масовим і в наступні десятиліття. У кінці XVIIІ ст., після приєднання білоруських губерній у зв’язку з другим і третім поділами Польщі, значним було переселення євреїв на Південь України. Введення царським урядом у 1796 р. дискримінаційної “смуги осілості” (їм дозволялося селитися лише в губерніях Правобережжя) призвело до того, що більшість євреїв поселилася у містечках і невеликих містах. На Правобережжі євреї, як і поляки, були розселені спорадично - окремими етнорелігійними громадами. Наприкінці XVIII ст. їх чисельність там становила 110 тис. осіб (близько 3,5% усього населення). Основу єврейської соціальної організації становила територіальна громада (кегила), яка зосереджувалася у міських поселеннях; у великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гето), громадське самоврядування (кагал), яке в межах Росії було офіційно скасовано у 1844 р., хоча фактично продовжувало існувати. У другій половині XIX ст. після заохочувальних заходів царського уряду, спрямованих на перехід євреїв у міста, їх чисельність швидко зростає, виникають великі громади в Одесі та інших містах Півдня України. Хоча в своїй масі євреї належали переважно до міщанського та купецького стану, серед них значним було соціально-класове розшарування. На початку XIX ст. на Півдні України було засновано ряд єврейських землеробських поселень. Однак у них дозволялося жити лише тим євреям, які прийняли християнство. До середини XIX ст. на Півдні України налічувалося 20 таких селищ, в яких проживало близько 12 тис. осіб. Згодом їх чисельність зросла. В кінці XIX ст. у Херсонській та Катеринославській губерніях налічувалося відповідно 26 і 17 єврейських сільських поселень. Після жовтневого перевороту 1917 р. у зв’язку з ліквідацією “смуги осілості” більшість євреїв переселилося на Лівобережжя та у найбільші міста України і Російської Федерації - переважно у Москву та Ленінград. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новгород-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів (перепис 1926 р.). На західноукраїнських землях це ж стосується таких міст, як Бугач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Тернопіль (польський перепис 1921 р.). Поряд із створенням у 1928 р. Єврейської автономної області у Біробіджані, куди виїхала певна кількість українських євреїв, у 1924 - 1930 рр. в Україні було 162 єврейських землеробських поселень з яких утворили чотири єврейські національні райони: Калініндорф на Херсонщині (40 селищ), Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ), Сталіндорф — на Криворіжжі (11 селищ) і Фрейдорф — у Криму (40 селищ). До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися. Наприкінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2,5 млн. осіб. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних та етнічних процесів, а також їх масового винищення фашистськими загарбниками в роки Другої світової війни.

16

4. Грецькі, молдавські, румунські та вірменські поселення в Україні В Україні проживає 258,6 тис. молдован (самоназва – “молдовень”). Найдавніші зв’язки слов’ян з романізованим населенням Карпато-Дунайських земель відносяться до V - VII ст. На цій основі сформувалася етнічна спільність волохів - найближчих 16

етногенетичних предків молдован, територія розселення яких у X - XIII ст. неодноразово входила до складу слов’янських державних об’єднань: Київської держави, Галицького та Галицько-Волинського князівств. Волохи — більш давній етнонім, тривалий час зберігався поряд з самоназвою молдован. З виникненням у 1359 р. Молдавського князівства до його складу увійшли території спільного проживання молдован і слов’ян. З XVI ст. молдовські кріпаки, рятуючись від феодального гноблення місцевих господарів і репресій турецьких загарбників, під владою яких була Бессарабія, цілими родинами втікали до України. Стихійне переселення молдован на територію України з земель, загарбаних Туреччиною, майже до середини XVIII ст. відбувалося не лише в райони Лівобережжя, а й на Поділля, в південні частини Брацлавського і Київського воєводств та інші місцевості. Молдовани прибували з різних районів Бессарабії, а також “ханської Туреччини” (нижньої Наддністрянщини), Буковини, “Польщі” (Правобережної України) і навіть Криму. Багато молдован увійшло до військових поселень XVIII ст. Вони заснували ряд населених пунктів (рот) у межиріччі Дніпра і Синюхи у складі гусарського і пандурського піхотних полків, а також у Слов’яно-сербському і Бахмутському повітах. Під час російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. з молдовських і балканських переселенців на території Нової Сербії і Новослобідського поселення був створений так званий Молдовський гусарський полк. Після Кючук-Кайнарджійського миру (І774 р.) створенню подібних воєнних сіл сприяла та обставина, що молдовські бояри у звільнених від турків районах одержували великі земельні ділянки, які заселялися ними за статусом “поміщицьких підлеглих”. Вони становили особливу категорію підлеглого населення, яке мешкало на приватній землі, але зберігало деякі особисті права: на рухому власність, вільний вступ до шлюбу, порушення судових позовів тощо. За кілька років на території між Дністром і Бугом утворилося багато сіл і хуторів, в яких оселялися передусім молдовські й українські селяни. Румуни (самоназва — “роминь”, 151 тис. осіб) розселені в південно-західній частині Чернівецької області як змішано з українцями, так і окремими селами (найбільше в Глибоцькому та Герцаївському районах), а також у Закарпатській області. Найдавніші румунські села в Україні були засновані у XIII ст. вихідцями з північно-західної Валахії (Мараморщини) і південної Трансільванії. Вони поселилися на території сучасних Тячівського і Рахівського районів Закарпаття і в деяких районах Північної Буковини. Дещо пізніше, в кінці XIV ст., виникли відомі поселення Діброва (Нижня Апша) та Середнє Водяне (Середня Апша) на Закарпатті. Зі створенням Румунської держави (середина XIX ст.) частина молдован колишнього князівства Молдови під впливом новоутвореної румунської державності поступово почала вважати себе румунами, тоді як молдовани, які не увійшли до Румунії (більша частина Бессарабії), зберегли свою етнічну самосвідомість. Це особливо помітно в Чернівецькій області, де проходив державний кордон між Австро-Угорщиною і Росією. Друга половина XIX - початок XX ст. характеризується значною румунізацією українського населення Північної Буковини. Цьому сприяли особливості організації церковного управління і шкільної освіти, а також те, що обидва народи належали до православного віровизнання. Греки (самоназва в Україні — “румеї” та “уруми”), яких, за переписом 2001 р., налічується 91,5 тис. осіб, живуть переважно в приазовських районах Донецької області і деяких містах Півдня України. Переселення греків відбувалося в давні часи. Згодом неабияке значення відігравали спільність релігії і всебічні економічні й культурні зв’язки Київської держави з Візантією. Утвердження християнства (“грецької віри”) на Русі супроводжувалося створенням відповідної церковної організації (митрополії), в якій особливо у перші століття провідну роль відігравали греки. Так, першу руську єпархію, яка виникла у 60-ті рр. IX ст., очолював грек Михайло Сирин. Церковно-культурні зв’язки тривали і в наступні століття, майже до XX ст., зокрема через Київську Академію (з XIX 17

ст. - Духовну Академію), колегії і духовні семінарії, в яких навчалося багато греків. У Києві, Ніжині й інших містах існували грецькі громади. У другій половині XVIII ст. греки входили до складу військових поселень Півдня України. Згодом частина їх увійшла до міського населення як купці і ремісники. Найбільш компактний етнічний масив грецького населення було утворено у Північному Приазов’ї наприкінці 1770-х рр. греками — переселенцями з Криму (близько 18 тис. осіб), після проголошення його незалежним ханством. Грецьке населення Криму сформувалося протягом тривалого часу за рахунок вихідців з Греції (VI ст. до н.е.) та інших, більш пізніх етнічних компонентів. Про це свідчить етнічна неоднорідність грецьких переселенців з Криму у Приазов’я. Походження приазовських греків в аспекті їх колишньої метрополії (Греції), Криму, де вони тривалий час перебували, і Північного Приазов’я (терену сучасного розселення) досліджене недостатньо. Серед них відомі дві мовні групи: “румеї” (у розумінні підлеглі Східно-Римської імперії, християни, візантійці), що розмовляють новогрецькою мовою (до речі, європейська частина Туреччини і дотепер зветься Румелія – “країна греків”) і “уруми”, які розмовляють тюркською мовою, близькою до кримськотатарської. Самоназва “уруми” є тюркською калькою назви “румеї”. Після переселення з Криму у 1779 р. греки-елліни (румеї) заснували у Приазов’ї місто Маріуполь і 12 сіл біля нього; греки-татари (уруми) заснували 10 сіл. Пізніше, у 1829 р. грецькими переселенцями із Туреччини було засновано с.Анадоль. Сусіди приазовських греків, українці і росіяни, називають їх “греко-еллінами” і “греко-татарами”. Серед приазовських греків уруми чисельно переважають, їх налічується близько двох третин. Внаслідок російсько-турецьких воєн кінця ХVІІІ ст. бояри та урядовці Молдови та Валахії з роду візантійських вельмож (родин Іпсіланті, Караджі та ін.) одержали від царського уряду значні земельні ділянки: біля Золотоноші 19 тис. десятин, Вознесенська – понад 13 тис., на Роменщині – до 400, на Чернігівщині – близько 14 тис. десятин землі. Однією з найвідоміших була грецька громада Одеси, заснована 1794 р., яка зростала за рахунок емігрантів з Греції і відігравала значну роль у міжнародній торгівлі, розвитку міста, його економіки і культури. У межах Одеси і навколишніх теренах існували грецькі військові формування. Вони були утворені згідно наказу Катерини II 19 квітня 1795 р. “О поселении в окрестностях Одессы греков и албанцев, в последнюю войну в Архипелаге служивших”. Однак внаслідок негативного ставлення Павла І до зовнішньої політики Катерини II через місяць грецький легіон було реформовано, а землю відібрано. В серпні 1803 р. у відповідь на численні скарги греків і албанців було сформовано грецький батальйон чисельністю 584 військових із штаб-квартирою у 23 верстах від Одеси — на Сухому Лимані. У листопаді 1810 р. Одеський грецький піхотний батальйон було перетворено на військове поселення в районі слободи Олександрійської. У травні 1819 р. його було остаточно розформовано, а частина військових службовців була направлена до Балаклавського грецького піхотного батальйону. Крім Одеси, відомими були грецькі громади в містах Миколаєві, Ізмаїлі, Акермані, Рені, Кам’янці-Подільському та інших. На початку XIX ст. після російсько-турецьких воєн помітно зросла чисельність греків у селах Бессарабії. Перші колонії вірмен (самоназва – “хай”) на сучасній території України виникли в Криму в X - XI ст. у зв’язку із загарбанням їхньої території арабами і туркамисельджуками, а також антивірменською політикою Візантії, яка призвела до масової еміграції вірмен. Найбільш компактні вірменські поселення з’явилися на західноукраїнських землях. У період з XIII до XVIII ст. існувало понад 20 вірменських колоній, а загалом кількість поселень, в яких жили вірмени, досягла 70. У найбільш відомих з них (Львові, Кам'янціПодільському, Могилеві-Подільському, Луцьку) існували вірменський міський уряд на чолі з війтом, вірменське представництво у посольстві. З XI ст. була відома велика колонія вірмен у Києві.

18

З другої половини XIII ст. важливим осередком вірмен східного обряду стає Львів. З кінця XIV ст. відоме поселення вірмен у Кам’янці-Подільському. У 1775 р. їхня чисельність у цьому місті становила близько 1800 чоловік. У другій половині XVI ст. виникла вірменська колонія в м. Барі, на початку XVII - XVIII ст. - у Бучачі, Жванці, Підгайцях, Бережанах, Тульчині, Чорткові. Як відомо, вже в XIX ст. компактні вірменські поселення в Україні зникли. Нині вірмени живуть переважно в містах. Загальна чисельність їх становить 99,9 тис. осіб.

19

4. Грецькі, молдавські, румунські та вірменські поселення в Україні В Україні проживає 258,6 тис. молдован (самоназва – “молдовень”). Найдавніші зв’язки слов’ян з романізованим населенням Карпато-Дунайських земель відносяться до V - VII ст. На цій основі сформувалася етнічна спільність волохів - найближчих 16

етногенетичних предків молдован, територія розселення яких у X - XIII ст. неодноразово входила до складу слов’янських державних об’єднань: Київської держави, Галицького та Галицько-Волинського князівств. Волохи — більш давній етнонім, тривалий час зберігався поряд з самоназвою молдован. З виникненням у 1359 р. Молдавського князівства до його складу увійшли території спільного проживання молдован і слов’ян. З XVI ст. молдовські кріпаки, рятуючись від феодального гноблення місцевих господарів і репресій турецьких загарбників, під владою яких була Бессарабія, цілими родинами втікали до України. Стихійне переселення молдован на територію України з земель, загарбаних Туреччиною, майже до середини XVIII ст. відбувалося не лише в райони Лівобережжя, а й на Поділля, в південні частини Брацлавського і Київського воєводств та інші місцевості. Молдовани прибували з різних районів Бессарабії, а також “ханської Туреччини” (нижньої Наддністрянщини), Буковини, “Польщі” (Правобережної України) і навіть Криму. Багато молдован увійшло до військових поселень XVIII ст. Вони заснували ряд населених пунктів (рот) у межиріччі Дніпра і Синюхи у складі гусарського і пандурського піхотних полків, а також у Слов’яно-сербському і Бахмутському повітах. Під час російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. з молдовських і балканських переселенців на території Нової Сербії і Новослобідського поселення був створений так званий Молдовський гусарський полк. Після Кючук-Кайнарджійського миру (І774 р.) створенню подібних воєнних сіл сприяла та обставина, що молдовські бояри у звільнених від турків районах одержували великі земельні ділянки, які заселялися ними за статусом “поміщицьких підлеглих”. Вони становили особливу категорію підлеглого населення, яке мешкало на приватній землі, але зберігало деякі особисті права: на рухому власність, вільний вступ до шлюбу, порушення судових позовів тощо. За кілька років на території між Дністром і Бугом утворилося багато сіл і хуторів, в яких оселялися передусім молдовські й українські селяни. Румуни (самоназва — “роминь”, 151 тис. осіб) розселені в південно-західній частині Чернівецької області як змішано з українцями, так і окремими селами (найбільше в Глибоцькому та Герцаївському районах), а також у Закарпатській області. Найдавніші румунські села в Україні були засновані у XIII ст. вихідцями з північно-західної Валахії (Мараморщини) і південної Трансільванії. Вони поселилися на території сучасних Тячівського і Рахівського районів Закарпаття і в деяких районах Північної Буковини. Дещо пізніше, в кінці XIV ст., виникли відомі поселення Діброва (Нижня Апша) та Середнє Водяне (Середня Апша) на Закарпатті. Зі створенням Румунської держави (середина XIX ст.) частина молдован колишнього князівства Молдови під впливом новоутвореної румунської державності поступово почала вважати себе румунами, тоді як молдовани, які не увійшли до Румунії (більша частина Бессарабії), зберегли свою етнічну самосвідомість. Це особливо помітно в Чернівецькій області, де проходив державний кордон між Австро-Угорщиною і Росією. Друга половина XIX - початок XX ст. характеризується значною румунізацією українського населення Північної Буковини. Цьому сприяли особливості організації церковного управління і шкільної освіти, а також те, що обидва народи належали до православного віровизнання. Греки (самоназва в Україні — “румеї” та “уруми”), яких, за переписом 2001 р., налічується 91,5 тис. осіб, живуть переважно в приазовських районах Донецької області і деяких містах Півдня України. Переселення греків відбувалося в давні часи. Згодом неабияке значення відігравали спільність релігії і всебічні економічні й культурні зв’язки Київської держави з Візантією. Утвердження християнства (“грецької віри”) на Русі супроводжувалося створенням відповідної церковної організації (митрополії), в якій особливо у перші століття провідну роль відігравали греки. Так, першу руську єпархію, яка виникла у 60-ті рр. IX ст., очолював грек Михайло Сирин. Церковно-культурні зв’язки тривали і в наступні століття, майже до XX ст., зокрема через Київську Академію (з XIX 17

ст. - Духовну Академію), колегії і духовні семінарії, в яких навчалося багато греків. У Києві, Ніжині й інших містах існували грецькі громади. У другій половині XVIII ст. греки входили до складу військових поселень Півдня України. Згодом частина їх увійшла до міського населення як купці і ремісники. Найбільш компактний етнічний масив грецького населення було утворено у Північному Приазов’ї наприкінці 1770-х рр. греками — переселенцями з Криму (близько 18 тис. осіб), після проголошення його незалежним ханством. Грецьке населення Криму сформувалося протягом тривалого часу за рахунок вихідців з Греції (VI ст. до н.е.) та інших, більш пізніх етнічних компонентів. Про це свідчить етнічна неоднорідність грецьких переселенців з Криму у Приазов’я. Походження приазовських греків в аспекті їх колишньої метрополії (Греції), Криму, де вони тривалий час перебували, і Північного Приазов’я (терену сучасного розселення) досліджене недостатньо. Серед них відомі дві мовні групи: “румеї” (у розумінні підлеглі Східно-Римської імперії, християни, візантійці), що розмовляють новогрецькою мовою (до речі, європейська частина Туреччини і дотепер зветься Румелія – “країна греків”) і “уруми”, які розмовляють тюркською мовою, близькою до кримськотатарської. Самоназва “уруми” є тюркською калькою назви “румеї”. Після переселення з Криму у 1779 р. греки-елліни (румеї) заснували у Приазов’ї місто Маріуполь і 12 сіл біля нього; греки-татари (уруми) заснували 10 сіл. Пізніше, у 1829 р. грецькими переселенцями із Туреччини було засновано с.Анадоль. Сусіди приазовських греків, українці і росіяни, називають їх “греко-еллінами” і “греко-татарами”. Серед приазовських греків уруми чисельно переважають, їх налічується близько двох третин. Внаслідок російсько-турецьких воєн кінця ХVІІІ ст. бояри та урядовці Молдови та Валахії з роду візантійських вельмож (родин Іпсіланті, Караджі та ін.) одержали від царського уряду значні земельні ділянки: біля Золотоноші 19 тис. десятин, Вознесенська – понад 13 тис., на Роменщині – до 400, на Чернігівщині – близько 14 тис. десятин землі. Однією з найвідоміших була грецька громада Одеси, заснована 1794 р., яка зростала за рахунок емігрантів з Греції і відігравала значну роль у міжнародній торгівлі, розвитку міста, його економіки і культури. У межах Одеси і навколишніх теренах існували грецькі військові формування. Вони були утворені згідно наказу Катерини II 19 квітня 1795 р. “О поселении в окрестностях Одессы греков и албанцев, в последнюю войну в Архипелаге служивших”. Однак внаслідок негативного ставлення Павла І до зовнішньої політики Катерини II через місяць грецький легіон було реформовано, а землю відібрано. В серпні 1803 р. у відповідь на численні скарги греків і албанців було сформовано грецький батальйон чисельністю 584 військових із штаб-квартирою у 23 верстах від Одеси — на Сухому Лимані. У листопаді 1810 р. Одеський грецький піхотний батальйон було перетворено на військове поселення в районі слободи Олександрійської. У травні 1819 р. його було остаточно розформовано, а частина військових службовців була направлена до Балаклавського грецького піхотного батальйону. Крім Одеси, відомими були грецькі громади в містах Миколаєві, Ізмаїлі, Акермані, Рені, Кам’янці-Подільському та інших. На початку XIX ст. після російсько-турецьких воєн помітно зросла чисельність греків у селах Бессарабії. Перші колонії вірмен (самоназва – “хай”) на сучасній території України виникли в Криму в X - XI ст. у зв’язку із загарбанням їхньої території арабами і туркамисельджуками, а також антивірменською політикою Візантії, яка призвела до масової еміграції вірмен. Найбільш компактні вірменські поселення з’явилися на західноукраїнських землях. У період з XIII до XVIII ст. існувало понад 20 вірменських колоній, а загалом кількість поселень, в яких жили вірмени, досягла 70. У найбільш відомих з них (Львові, Кам'янціПодільському, Могилеві-Подільському, Луцьку) існували вірменський міський уряд на чолі з війтом, вірменське представництво у посольстві. З XI ст. була відома велика колонія вірмен у Києві.

18

З другої половини XIII ст. важливим осередком вірмен східного обряду стає Львів. З кінця XIV ст. відоме поселення вірмен у Кам’янці-Подільському. У 1775 р. їхня чисельність у цьому місті становила близько 1800 чоловік. У другій половині XVI ст. виникла вірменська колонія в м. Барі, на початку XVII - XVIII ст. - у Бучачі, Жванці, Підгайцях, Бережанах, Тульчині, Чорткові. Як відомо, вже в XIX ст. компактні вірменські поселення в Україні зникли. Нині вірмени живуть переважно в містах. Загальна чисельність їх становить 99,9 тис. осіб.

19

5. Колонії західноєвропейських переселенців З поселень західноєвропейських колоністів (німці, французи, голландці, швейцарці, австрійці та ін.) дотепер залишилося лише кілька українсько-німецьких селищ у Закарпатті. Перед Великою Вітчизняною війною в південних і західних областях УРСР проживала значна кількість нащадків колоністів - вихідців з країн Центральної і Західної Європи, переважно Німеччини. Перебування німців на теренах сучасної України відоме з раннього середньовіччя. За часів княжої доби - це купці, духовні особи, працівники посольств, мандрівники. Галицько-волинські князі заохочували німецьку колонізацію різними привілеями, зокрема звільненням від податків, широким самоврядуванням тощо. Найбільше колоній виникає у містах Галичини. У XVI - XVII ст. на Наддніпрянщині і Лівобережній Україні з’являються німці - промисловці, ремісники, працівники деяких спеціалізованих галузей сільського господарства (садівництво, городництво, вівчарство тощо), і навіть у військових козацьких з’єднаннях. У XVIII ст. у великих містах, зокрема Києві, утворюються перші німецькі колонії з різних фахівців та урядовців. Чимало німців-ремісників працювало в той час на різних мануфактурах Правобережної України. Перші шість компактних поселень були засновані німцями у 1763 - 1774 рр. в Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Внаслідок “особливо пільгових умов”, які були надані царським урядом західноєвропейським колоністам, кількість заснованих ними поселень швидко зростала, здебільшого в південних областях України. Лише у Приазов’ї з 20-х рр. - до середини XIX ст. було засновано 48 поселень. Більшість німецьких колоністів Південної України прибувала з аграрноперенаселених районів південно-західної Німеччини (Бадену, Вюртембергу, Ельзасу, Спфальцу), з околиць Данцига і з Західної Прусії. У XIX ст. досить значною була німецька колонізація на Волині. До початку 1860-х рр. тут з'явилося 139 поселень (близько 20 тис. осіб). Західноєвропейські переселенці в своїх країнах здебільшого були селянами або представниками найбідніших верств міського населення. Серед них значний прошарок становили також сектанти (меноніти, сепаратисти та ін.), які зазнавали в країнах виходу переслідувань за релігійні переконання. У 1857 р. в Південній Україні питома вага західноєвропейських колоністів становила 3,25%. Поряд з “аграріями” значний відсоток західноєвропейських колоністів становили мешканці міст, зокрема, ремісники, кравці, ткачі, каменярі, меблярі, друкарі, аптекарі. Німці відіграли помітну роль у промисловому розвитку південних міст, зокрема Одеси. Тут із найстаріших був завод мила і свічок Санценбахера, продукція якого користувалася попитом в усій Європі, заводи Й.Гена виробляли сільськогосподарську техніку. Серед осіб німецького походження в Україні було багато промисловців, діячів культури і мистецтва, вчених (хімік М.Бунге, ботанік Р.Траутфеттер, математик Г.Пфей, архітектори П.Шлейфер і Е.Брат, ректор Києво-Могилянської академії І.Гізель, мистецтвознавець Т.Ернст та ін.). В Одесі виріс видатний піаніст Святослав Ріхтер, в Луцьку – Ігор Стравинський. Нащадками німецьких колоністів Фальц-Фейнів у 1880-х рр. було закладено всесвітньо відомий заповідник “Асканія-Нова”. У Галичині і на Буковині перші поселення з’явилися у 80-х рр. XVIII ст. Їх кількість інтенсивно зростала після загарбання західноукраїнських земель АвстроУгорщиною. Німецька колонізація Закарпаття розпочалася у XII - XIII ст. головним чином із Нижньої Саксонії. Подальші переселення відбувалися із теренів сучасної Австрії. До 19

початку XX ст. німці та австрійці становили три групи в Закарпатті: 1) Швабськофранконські переселенці в районі Мукачевого; 2) Австрійці в долині ріки Тересьви вихідці 70 - 80-х рр. XVIII ст. із Зальцбурга і Штирії; 3) Німці з Чехії та Словаччини в районі Рахів-Ясиня і в селах басейну Латориці, північніше Мукачевого. Дві останні групи поселень не збереглися дотепер. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., в Україні проживало 33,3 тис. німців. З інших західноєвропейських колоністів можна назвати шведів та швейцарців. Перші - вихідці з балтійського острова Даго, заснували в гирлі Дніпра с. Старошведське, другі - відому колонію Шабо у Буджаку. Обидва поселення відігравали помітну роль у господарському освоєнні краю. Серед етнонімічних назв населених пунктів України з шведами пов’язано принаймні сім (Шведи, Шведівка, Старошведське та ін.). Досить часто зустрічається прізвище з коренем “швед” у реєстрі Війська Запорозького. Дотепер ще в Україні залишилося кілька родин, нащадків шведських переселенців з острова Даго (тепер естонський острів Хийумаа), які у кількості близько 900 чоловік у 1782 р. заснували с. Старошведське в нижній течії Дніпра, поблизу м. Берислава. Згодом від нього утворилося “дочірнє” село - Клостендорф. Слід однак наголосити, що з початку заснування в цих селах жили не лише шведи - тут було чимало німців, фінів, литовців та поляків. Шведи, як і інші західноєвропейські колоністи, відіграли значну роль у господарському освоєнні краю (вівчарство, садівництво, шовківництво тощо). Компактні шведські поселення на Півдні України проіснували до колективізації, коли органи радянської влади розпустили старе управління поселеннями. Тоді ж більша частина шведів висловила бажання реемігрувати до Швеції і згідно із спеціальною угодою між СРСР і Швецією 1929 р. їхнє бажання було задоволене. Хоча відомо також, що 237 осіб повернулося в Україну.

20

6. Цигани в Україні Більшість циган (самоназва – “рома”, за даними перепису 2001 р. в Україні їх налічувалося 47,6 тис. осіб) розселені змішано з українцями, переважно в західних і південних областях. Розмовляють циганською мовою індоєвропейської сім’ї. Цигани вихідці з Індії (І тис. н.е.). Внаслідок тривалого перебування в Єгипті деякі цигани пов'язують своє походження з цією країною, звідси назви циганських поселень на Одещині, які були утворені на “окремих землях” спеціальним указом сенату від 1836 р.: Фараонівка та Каїр. Та й на Україні іноді навіть селяни називають циган “хвараонами”. Серед селянства такий погляд поширений через те, що майже всі цигани і тепер вважають себе за єгиптян. Більшість українських циган походить з Бессарабії, Румунії та Балкан. Сусідні, російські цигани, предки яких переселилися з Польщі, називають їх сербами. Багато циган було на Буковині. Частина їх, так званих “робі”, знаходилась в кріпацькій залежності - їх могли продати, виміняти. Лише циркуляром 1783 р. ця залежність була скасована. В минулому цигани вели кочовий спосіб життя, займалися ремеслами - ковальством, різьбярством, ювелірною справою, різними видами прикладного мистецтва. Останнім часом цигани перейшли на осілий спосіб життя (Указ Президії Верховної Ради СРСР (1956 р.). 20

7. Представники народів алтайської сім’ї, тюркської групи в Україні В Україні живуть представники народів алтайської сім’ї тюркської групи. До них відносяться татари, караїми і кримчаки. Татари (самоназва – “татар”) - головним чином поволзькі (в Україні – 73,3 тис. осіб) - живуть переважно в міських поселеннях Донбасу. Етнічну основу їх становлять тюркські племена, які дійшли до середньої Волги і Прикам'я і змішалися з місцевими фінно-угорськими племенами. Взагалі татари поділяються на такі основні етнографічні групи: 1) поволзькі (казанські) та приуральські; 2) сибірські; 3) астраханські. Перші і другі говорять мовами кипчацької підгрупи, мова ж астраханських татар склалася на основі ногайських діалектів. Назва народу не завжди пов’язана з його походженням. Зокрема, в етногенезі казанських татар брали участь протоболгари. Тому серед деякої частини татар була поширена самоназва булгари, а сусідні народи (чуваші, удмурти та ін.) називали їх булгарі, тобто болгарами. В окрему етнічну спільність, враховуючи особливості етногенезу, дослідники виділяють кримських татар. В Україні їх налічується 248 тис. осіб. Живуть вони переважно в Криму, Донецькій, Херсонській і Запорізькій областях. Сформувалися з різних тюркомовних племен (хазарів, половців, татаро-монголів), які проникли в Крим (VII - XIII ст.) і змішалися з місцевими етнічними групами. Зі скасуванням у 1944 р. Кримської АРСР значні групи населення, передусім кримські татари, були депортовані з півострова під приводом, що вони нібито були посібниками окупантів. Найбільше їх було переселено до Узбецької РСР, у Ташкентську і Самаркандську області. Інші групи депортованих були розселені в Казахстані, Молотовській, Горьківській і Костромській областях, Марійській АРСР, Башкирії. Під час переселення в перші півтора року загинуло 46,2% засланих, у тому числі понад 100 тис. дітей. 1967 р. указом Президії Верховної Ради СРСР звинувачення з кримськотатарського народу були зняті. Кримських татар реабілітували і поновили в конституційних правах. Рішенням урядової комісії СРСР 25 грудня 1989 р. їм було дозволено добровільне повернення на історичну батьківщину. Тепер заселення Криму кримськими татарами, які прибувають з місць заслання (Центральної Азії і Казахстану), триває. Кримські татари живуть також у Туреччині (близько 3 млн. осіб) й інших країнах світу. Караїми (від арамейського караїм - чтець, самоназва – “карай”) - народ що живе переважно у Криму, Тракайському та Паневезькому районах Литви, їх загальна чисельність була у колишньому СРСР - 2809 чоловік (1989 р.), з них в Україні - 1396. За мовою належать до кипчацької підгрупи тюркської групи. Походження караїмів остаточно не з’ясовано. Одні вважають їх послідовниками секти іудаїзму, яка виникла у VІІ ст. у Месопотамії і не визнавала талмуд, інші етногенез караїмів пов’язують з хазарами, правляча верхівка яких після розгрому Хозарського каганату київськими князями осіла в Криму. З XIV ст. виникають караїмські колонії у західноукраїнських землях (Галичі, Тисмениці, Кукизові), у XV ст. - у Києві, Львові, Луцьку. Зараз найбільш компактно караїми проживають у містах Криму і в зазначених районах Литви. Більшість кримчаків (самоназва “кримчак”) живе у містах Криму: Сімферополі, Севастополі, Керчі та Феодосії. Походження їх остаточно не з’ясовано. Одні дослідники вважають, що вони сформувалися на базі стародавнього місцевого населення Криму, яке згодом засвоїло іудаїзм, інші відносять кримчаків до нащадків єврейського населення Криму, яке перейняло тюркську мову.

21

8. Угорське населення Угорців (самоназва — “мадяри”) в Україні 156,6 тис. осіб. Майже всі вони живуть у Закарпатській області України. Розмовляють мовою угорської підгрупи уральської мовної сім’ї. Віруючі угорці - католики, меншість складають кальвіністи і лютерани.

21

Прабатьківщиною скотарських угорських племен вважаються райони на схід від Уралу. В VI - VII ст. вони жили в приазовських степах під владою племен оногурів. Після розпаду імперії оногурів у першій половині VII ст. угорці потрапили в залежність від Хазарського каганату, а в 30-х рр. IX ст. домоглися незалежності. У 895 - 896 рр. угорці перейшли Карпати і поселилися в басейні середнього Наддунав’я. Сучасні райони Закарпатської області угорські королі і феодали захопили пізніше, в XI ст., відтіснивши в гори слов’янське населення. Друга хвиля угорської колонізації Закарпаття мала місце в період загарбання Угорщини Оттоманською імперією. Рятуючись від турецького гноблення та феодальної експлуатації, багато угорців переселилися у передгірські райони. Зараз більшість угорського населення зосереджена в південно-західній частині Закарпатської області і займає більшу частину Берегівського, приблизно половину Мукачівського і частину Ужгородського районів.

22

9. Малочисельні етнічні групи в Україні Гагаузи (самоназва) - народ, який майже повністю переселився в південну Бессарабію з північно-східної Болгарії і Добруджі наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. внаслідок переслідування населення Балкан турками. За мовою належать до огузької групи алтайської мовної сім’ї. Побутують гіпотези “слов’янського” і “тюркського” походження гагаузів. Згідно з першою, гагаузи – слов’яни, які перейняли тюркську мову і зберегли православну релігію. Прихильники другої, більш науково обґрунтованої гіпотези, пов’язують походження гагаузів з різними групами тюрків, які прийшли у Прутсько-Дністровське межиріччя (тюркомовні кумани, огузи, сельджуки та інші). На Балканах вони остаточно сформувалися до приходу туди турків-османів. Найбільш імовірною і визнаною є така схема етногенезу гагаузів, їхні предки огузи з доісторичних часів до середини VI ст. жили в передгір’ях Алтаю. У зв’язку з утворенням Тюркського каганату вони стали пересуватися на захід і тривалий час мешкали у степовому регіоні, що прилягав до Сир-Дар’ї і Аральського моря, де утворили у VIII - на початку IX ст. Огузьку державу. Після її розпаду одна з груп, не прийнявши іслам і назвавши себе “хак-огуз” (справжній огуз), перекочувала у північно-чорноморські степи, а звідти 1064 р. за Дунай - на Балкани. На початку XIX ст., як зазначалося, вони разом з болгарами переселилися у степи Буджаку. Загальна чисельність гагаузів колишнього СРСР становила 197,2 тис. чоловік (1989 р.). З них переважна більшість (близько 80%) проживала на півдні Молдови і в південно-західних районах України (Ізмаїльський, Кілійський, Болградський райони). В Україні, за переписом 2001 р., проживає 31,9 тис. гагаузів. У невеликій кількості вони живуть також у Болгарії та Румунії. Представники одного з фінно-угорських народів - естонці (самоназва – “еестласед”) - поселилися в 1861 - 1877 рр. у Криму. Це були учасники сектантського руху, спрямованого проти соціального і економічного гноблення з боку прибалтійських поміщиків і духовенства. Дотепер збереглося кілька невеликих естонських селищ у Красногвардійському районі Криму. Компактні поселення в Україні утворили албанці (самоназва – “шкіпетар”), які заснували село Каракурт у південній Бессарабії, а в 1860-х рр. його вихідці - три села у Приазов’ї (Тююшки - нині Георгієвка, Джандран - нині Гамівка і Таз — нині Дівнинське). Переселення албанців в Україну викликано тими ж причинами, що і міграція інших балканських переселенців кінця XVIII - другої половини XIX ст. (втеча від ісламізації і турецького поневолення). У минулому в Україні численними були поселення грузинів (самоназва – “картвелі”), засновані на Полтавщині у 40-х рр. XVIII ст. на основі військових і поміщицьких осередків, типових для Південної України того часу, їх виникнення тісно пов'язане з ім’ям картлійського царя Вахтанга VI, який емігрував у 1724 р. до Росії, розраховуючи на військову допомогу в боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Разом з Вахтангом переселилося багато грузинських князів та дворян. Вони одержали кошти, продовольство і, вступивши на військову службу, прийняли російське 22

підданство. З грузинів була заснована особлива гусарська рота, пізніше перетворена у полк. У 1738 р. грузинам були жалувані землі державних маєтностей в Україні. У спеціальному указі зазначалося, що землі відводилися “в пристойних місцях” на довічне спадкове володіння: князям - по 30 дворів, дворянам - по 10. Спочатку вони поселилися на терені Полтавського, згодом Миргородського, Лубенського і Прилуцького полків. Грузини заснували типові для того часу військові поселення. У Полтавському полку вони одержали 1070 дворів, Миргородському - 540, Лубенському - 490, Прилуцькому - 205. Всього з грузинської колонії у Москві на Полтавщину переселилося близько 1500 чоловік. Ще раніше грузини втікали з турецького полону в Запорозьку Січ. У “Реєстр” Війська Запорозького було внесено ряд осіб з грузинськими прізвищами. Так, у Чигиринському полку “в курені осавульському”, який знаходився у безпосередньому підпорядкуванні Богдана Хмельницького, був Михайло Кгуржій, в Іракліївській сотні Іван Кгуржій. Складні етногенетичні і культурно-побутові процеси в Україні відображає і топоніміка. Назви деяких населених пунктів свідчать про можливе перебування в минулому на території певних регіонів середньовічних племен торків і хазар (або козар за руськими літописами), тюрків (огузів, узів, чорних клобуків, берендеїв, наприклад, с.Торське в Заліщицькому районі Тернопільської області), половців (куманів), які витіснили торків у XI - XIII ст.; зі східнослов’янськими племенами тиверців пов’язують назву міста Тиврів на Вінниччині, була й назва Дуліби (Борщівський район на Тернопільщині та ін.). Досить часто зустрічаються етноніми російського походження (Чорнашівка Російська, Пилипи-Борівські та ін.), назви, пов’язані з татарами (Волиця Татарська, Татаринці), поляками (Гута Полонецька, Ляхи) і східнороманськими народами (Волохи, Курені Молдаван). Деякі з етнонімів мали етнодиференціююче значення, наприклад, Ясениця Польська і Ясениця Руська. Нерідко топоніми переносилися з колишньої прабатьківщини на нові місця. Відомості про перебування сербів - військових поселенців середини ХVІП ст. збереглися лише в географічних назвах: села Каніж, Панчеве, Буковар, Федвар, Беча, Вараждін, Павлиш, райцентр Слов’янськ та інші. Назви інших поселень були пов’язані з діяльністю сербів, прізвищами їхніх ватажків (Депрерадовка, Сентянівка, Штерівка, Перичеве - в Луганській області). У перші десятиліття XX ст. зростання чисельності окремих народів, як і українців, значною мірою обумовлювалося високими показниками народжуваності і природного приросту. Поступово відбувалося зменшення темпів загального приросту за рахунок міграційних процесів. Йдеться, зокрема, про еміграцію населення різних національностей до країн американського континенту, особливо у 1891 - 1914 рр., і переселення українців у східні регіони Російської імперії. Однак, майже до 1930-х рр. зростання чисельності більшості етнічних груп в Україні, як і раніше, викликалося насамперед високим рівнем природного приросту. Так, зарубіжна українська еміграція першої і другої хвиль із західних областей істотно не вплинула на чисельність і особливо питому вагу українців, оскільки ще більшою вона була серед інших етнічних груп, особливо євреїв та поляків. Серед факторів, які обумовили відносно повільне зростання чисельності українців та інших етнічних груп в останні десятиліття, крім зниження природного приросту, слід назвати міграції за межі республіки, демографічні втрати (особливо від голодоморів і воєн) і етнічні процеси. Останні були певною мірою наслідком недосконалої національної політики, що проводилася в умовах тоталітарного режиму. Протягом XX ст. значні зміни відбулися у територіальному розміщенні етнічних груп, які населяють Україну. Внаслідок процесів урбанізації постійно зростав відсоток міського населення як в цілому по Україні, так і серед усіх без винятку етносів. Якщо за переписом 1926 р. лише 10,4% українців жили в містах, то 2001 р. - 60,3%; серед росіян ці 23

цифри відповідно становлять 50,1 і 87,6, євреїв - 74 і 99,2, поляків - 27,5 і 67,6, болгар - 6,4 і 42,7, греків - 16,7% і 68,3% і т.д. Однак відсоток окремих народів в цілому по Україні, і особливо в містах, помітно знизився.

24

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Як формувався сучасний етнічний склад населення України? В чому його особливості? 2. Які етнічні групи відносяться до представників алтайської сім’ї тюркської групи? Що ви знаєте про їхнє життя на території України? 3. Які національні меншини є малочисельними на території України? Розкажіть про заселення ними цієї території. 4. Порівняйте кількісний склад національних меншин України за переписами 1926, 1989 та 2001 рр.

24

ЛІТЕРАТУРА 1. Боєчко В. Молдавани в Україні // Віче. – 1993. - № 3. – С.100-111. 2. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - № 8. – С.104112. 3. Гармашов И. Корейцы на юге Украины // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв: “Атол”, 2000. – С.383-388. 4. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти / М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с. 5. Дмитрієнко М., Табачник Д., Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - № 5. – С.135-147. 6. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - № 2. – С.119130. 7. Зіневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ. – 2001. № 1. – С.40-52. 8. Іванеско М.І. У пошуках кращої долі. Цигани України: історичний нарис // Відродження. – 1993. - № 12. – С.66-69. 9. Комаренко Т. Вірмени в Україні // Українська діаспора. – 1994. - № 6. – С.155-169. 10. Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994. № 5. – С.19-24. 11. Кулинич І.М. Як і коли з’явилися шведські колонії в Південній Україні // УІЖ. – 1995. - № 1. – С.118-122. 12. Міронова І.С. Національний склад населення Півдня України в період впровадження політики “коренізації” (20-ті роки ХХ ст.) // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – Вип.2: Історичні науки. – С.121-125. 13. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 14. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - № 7. – С.115-126. 15. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - № 5/6. – С.38-133. 16. Яремчук В.Д., Безверхий В.Б. Татари в Україні (історико-політологічний аспект) // УІЖ. – 1994. - № 5. – С.18-29. 24

Тема 3. НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 – 1920 рр.) ПЛАН 1. Національне питання і шляхи його вирішення в роки Центральної Ради. М.С.Грушевський про національні меншини. 2. Статус національних меншин в Українській державі за гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР. 3. Доля єврейської меншини в перші роки радянської влади. Єврейські погроми в Україні та повстанський рух. 1. 2. 3. 4.

РЕФЕРАТИ Національні меншини України в концептуальних ідеях М.С.Грушевського. Національні меншини України в програмних положеннях політичних партій 1917– 1920 рр. Єврейські погроми 1919 р. в Україні та їх наслідки. Національні меншини у повстанському русі.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ Національно-персональна автономія, національно-територіальна поліетнічність, полікультурність, поліконфесійність, федералізм.

автономія,

25

1. Національне питання і шляхи його вирішення в роки Центральної Ради. М.С.Грушевський про національні меншини Важливе теоретичне і практичне значення у вирішенні етнополітичних проблем незалежної України має осмислення основних історичних уроків, нагромаджених українським суспільством у процесі власного розвитку під час існування УНР та УРСР. Особливий політичний інтерес викликає діяльність Центральної Ради та її виконавчих структур, коли фактично було започатковано засади державної етнополітики в Україні. Очолили цей процес М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов, П.Христюк. Перед ними постали завдання, по-перше, втілити ідеї федералізму у практику політичного життя і, по-друге, виробити концепцію етнополітичних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх етнічних груп, які населяли тодішню Україну. У брошурі “Вільна Україна” М.Грушевський писав: “Резолюції, винесені на вселюдних зборах, громадських і партійних з’їздах, конференціях і нарадах останніх тижнів, не полишають ніякого сумніву щодо тої політичної платформи, на якій об’єднуються всі активні елементи української людності. Се старе наше домагання широкої національно-територіальної автономії України в російській федеративній республіці, на демократичних підвалинах з міцним забезпеченням меншості нашої землі”. Відновлення української державності (саме на цьому наголошував М.Грушевський) розпочалося зі створення Центральної Ради, керівництво якої передусім піклувалося про впровадження принципів автономії й федерації у найважливіші законодавчі акти (перші три Універсали). По-друге, провідні діячі української революції прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин в Україні, де кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. По-третє, на початку діяльності Центральної Ради М.Грушевський рішуче підкреслював, що оборонці української національності не будуть націоналістами. Він запропонував визнати “всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолеранції супроти інших народностей національним злочинством”. Принципово не погоджуючись з гаслом “Україна - для українців!” (за яким стояли М.Міхновський та його прихильники), М.Грушевський засуджував прояви національної 25

нетерпимості та екстремізму, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні. На початку квітня 1917 р. на засіданнях Національного конгресу дані думки були розвинуті у рефераті Р.Матушевського про права національних меншин. Центральна Рада з самого початку свого існування орієнтувалась на ідею автономії України в складі демократичної російської республіки. Прихильники ідеї державнополітичної самостійності знаходились в меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради. Саме тому з першого дня існування Центральна Рада у Києві відкрито проголосила свої політичні цілі і домагання: “територіальна автономія України з державною українською мовою, із забезпеченням прав національних меншостей - росіян і інших”. Автономія на основі виділення земель населених тими чи іншими національними групами повинна була, на думку М.Грушевського, дати змогу поєднати інтереси єдності соціалістичного і демократичного революційного руху з необхідністю задоволення національних потреб поневолених націй. Будучи найбільш авторитетною фігурою в українському русі того часу, М.Грушевський зробив спробу конкретизувати зміст поняття “національно-територіальна автономія” щодо України. Його змістом було виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти. Передбачалась також необхідність ліквідації централізму в церковному управлінні, штучної перетасовки етнографічних елементів в армії, що було одним з основних механізмів денаціоналізації та русифікації представників національних меншин імперії, створення умов для проходження військової служби якнайближче до батьківщини солдат. У той же час, на думку вченого, національно-територіальна автономія для України мала наповнитися реальним сенсом лише за умови, якщо вона стане загальним принципом реорганізації державного устрою Росії. Автономні права повинні були бути однаковими у всіх національно-територіальних утвореннях, без винятків та надання привілеїв тим чи іншим національностям. М.Грушевський постійно підкреслював, що автономія України зовсім не повинна суперечити інтересам представників інших національностей, що проживають на її території. Впроваджуючи у політичну практику гасла федералізму і автономії, керівництво Центральної Ради прагнуло досягти компромісу між російськими і українськими інтересами, що знайшло втілення у перших трьох Універсалах Центральної Ради. Проте історичні події початку XX ст. переконливо довели, що весь спектр політичних сил Росії навіть не прагнув їх збалансувати. Водночас фактом стало і те, що політичне керівництво Центральної Ради спочатку не наважувалося на різкий розрив з Росією, тобто на більш радикальні дії. Тому проголошення незалежності і самостійності України ІV Універсалом Центральної Ради відбулося лише у січні 1918 р. після початку радянською Росією воєнних дій проти УНР. Цей факт засвідчив, що українці є державним народом, здатним не тільки проголошувати, а й реалізовувати політичну волю. Ідея незалежності України стала стратегічним гаслом усього наступного українського суспільно-політичного руху, що її остаточно вдалося втілити у життя лише на початку 90-х рр. ХХ ст. Керівництво Центральної Ради усвідомлювало, що в багатоетнічній Україні залучити, крім представників титульної нації, представників інших національностей до державотворчих процесів можна лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою, підкріпленою відповідною правовою базою, що свідчило б про наміри уряду не на словах, а на ділі вирішувати цю складну проблему. На цьому шляху особливе значення набуло ухвалення Центральною Радою двох законодавчих документів: “Закону про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” (2 грудня 1917 р.) та “Закону про національно-персональну автономію” (9 січня 1918 р.). Ухвалення першого закону було значною мірою обумовлене активністю єврейської національної меншини. Тоді вагому частку населення України становили євреї, що 26

мешкали переважно у містах та в містечках, рідше - в селах. Представники єврейської громади брали активну участь у політичному житті України. Серед євреїв були прихильники різних національно-політичних течій, що створили кілька впливових політичних партій. Активісти цих партій входили до складу Центральної Ради, сприймали її як свій орган, де виступали на його форумах, як його рівні члени з рівними політичними і національними правами. Інтереси українських євреїв Центральної Ради представляло окреме генеральне секретарство (міністерство) з єврейських справ УНР, яке функціонувало з середини червня 1917 р. як складова частина Генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ. Загалом генеральне секретарство (міністерство) з єврейських справ УНР діяло активно, і наприкінці листопада 1917 р. підготувало законопроект про механізм створення єврейських органів місцевого самоврядування. Останній було прийнято 2 грудня 1917 р. Згідно з цим законом у місцевостях із значною кількістю єврейської людності обирались єврейські громадські ради. У спеціальному розділі закону були сформовані тимчасові права про проведення виборів членів єврейських громадських рад. Кроки Центральної Ради щодо залучення представників єврейської національної меншини до державотворчих процесів в Україні фактично свідчили про початок становлення персональної автономії єврейського народу в Україні. У контексті формування сучасного міжнародного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради заслуговує на особливу увагу з огляду на ухвалення нею 9 січня 1918 р. закону про національну персональну автономію. Центральна Рада при розробленні цього закону використала ідеї національноперсональної автономії, висунуті соціал-демократами Австрії, однієї з найбільш багатонаціональних держав світу. Модель національно-персональної автономії австрійських соціал-демократів дозволяла задовольнити інтереси особистості, нації та держави одночасно, не порушуючи територіальної цілісності держав та не перешкоджаючи прогресивним інтеграційним процесам. Цей вид автономії мав декілька назв. По-перше, її називають національно-персональною, як таку, що передбачає входження індивіда у ту чи іншу національну спільність на добровільних персональних засадах. По-друге, цю автономію ще називають екстериторіальною, оскільки вона не пов’язується жорстко з територією. І, по-третє, таку автономію іменують культурною, тому що її компетенція обмежується, зазвичай, сферою культури. У світовій практиці це був перший закон про національну персональну автономію, що вводив поняття персональної автономії у загальні конституційні рамки. Нагадаємо, що цей закон, який складався з 10 статей, увійшов окремим розділом “Національні Союзи” до Конституції УНР (Статут про державний устрій права і вольності УНР). Цінним для формування сучасної етнополітичної парадигми є досвід Центральної Ради у справі імплементації прав національних меншин. Передусім, це політична лінія керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі існування представництво у ній запроваджувалось за територіальним (від губерній, українських колоній у Росії і міст Одеси, Катеринослава та Харкова), професійним та партійним принципами, то з середини літа 1917 р. останні були доповнені ще й національним принципом. Причини запровадження такої політики Центральною Радою виклав П.Христюк. Він, зокрема, писав: “…без введення в склад Центральної Ради представництва від національних меншостей не можна було так легко перетворитись в орган краєвої територіальної влади, до чого так прагнула і Центральна Рада, і Генеральний секретаріат”. 13 липня 1917 р. Радою було детально обговорено питання про необхідність досягнення порозуміння і доповнення її представниками національних меншин. З цього питання Центральна Рада винесла наступну ухвалу: “Найбільш відповідним способом поповнення національного складу Центральної Ради визнати пропорційне представництво, по якому

27

національним меншостям дається число депутатських місць у складі Центральної Ради, згідно з численністю населення цих національних меншостей України”. Фактично цим рішенням Центральна Рада домоглася у тій складній революційній обстановці, по-перше, політичного консенсусу між українською демократією та неукраїнськими демократичними колами. По-друге, це рішення дозволило перетворити Центральну Раду з органу суто національного на тимчасовий крайовий парламент. Тобто Центральна Рада із введенням до свого складу представників національних меншин перетворилась на справжній центр політико-правового життя в Україні. Іншим важливим напрямом діяльності Центральної Ради у сфері задоволення прав національних меншин було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального секретаріату, а потім у Раді народних міністрів) - генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних (міжнародних) справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) - з російських справ, з єврейських справ та з польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами. Складні політичні обставини внутрішнього і зовнішнього порядку, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна ситуація. Проте, ставши основним політичним чинником, Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики, прагнула вибороти право на суверенний розвиток не тільки українського народу, але й іншого поневоленого царизмом іноетнічного населення, яке проживало на території тодішньої України. Діячі Центральної Ради забезпечили високий рівень демократичності, гуманізму законодавчих актів, пов’язаних з міжетнічною сферою. Важливе теоретико-методологічне значення цих актів полягає в тому, що ними Центральна Рада, по-перше, визнавала факт поліетнічності, полікультурності, поліконфесійності українського суспільства, і, по-друге, демонструвала усвідомлення потреби у виробленні чіткої державної політики щодо регулювання етнонаціональних процесів. У контексті визначення сучасних засад етнополітики на особливу увагу заслуговує і діяльність Центральної Ради щодо створення нею відповідних управлінських структур у керівництві етнічними процесами.

28

2. Статус національних меншин за Української держави гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР Нелегка доля спіткала закон про національно-персональну автономію. В лютому 1918 р., коли Київ був захоплений радянськими військами полковника Муравйова, він був скасований, а національні міністерства розігнані. Кількома тижнями пізніше Центральна Рада і уряд Української Народної Республіки, повернувшись до столиці, відновили діяльність цих установ. А 28 квітня на останньому засіданні Малої Ради при обговоренні Конституції УНР цей закон було включено до неї восьмим розділом. На початку травня 1918 р., коли в Україні до влади прийшов гетьман П.Скоропадський, генеральний секретар гетьманського уряду заявив про несумісність національних міністерств за ситуації, яка склалася в країні. Через декілька днів у інтерв’ю журналістам П.Скоропадський підтвердив чутки про можливу ліквідацію цих органів. Зазначалася і причина: “Всі громадяни України рівноправні”. Нічого не дали спроби преси, партій, національних меншин, особливо єврейських, викликати незадоволення громадськості цим кроком уряду. На заклики боротися з “ворогами персонально-національної автономії” мало хто відгукнувся. Не вийшло очікуваного ефекту від загального засідання Національних рад міністерств у справах росіян, євреїв і поляків, яке зібралося для обговорення спільних дій на захист своїх завоювань. Висловлювалися лише припущення про терміни ліквідації даних органів. Через деякий час, 8 липня 1918 р., Ф.Лизогуб, голова гетьманського уряду, на його засіданні заявив, що закон про національну персональну автономію, виданий 28

Центральною Радою, припиняє свою дію, а національні міністерства скасовуються, так як “національні привілеї можуть сприяти тільки розквіту національної боротьби”. Він пообіцяв, що “уряд буде допомагати змаганню національностей”. Протести з цього питання залишилися без відповіді. Коли до влади прийшла Директорія УНР, то згідно з її постановою чинність закону про персонально-національну автономію було відновлено, а при уряді тимчасово засновано відділ у справах національних меншин до затвердження відповідних міністерств. Трапилося так, що розпочало роботу лише одне з них - з єврейських справ. Скориставшись наданою можливістю, міністерство з єврейських справ одразу ж взялося за роботу. У його заклику до єврейського народу оповіщалося про “спроможність повного здійснення його прав на власну мову і культуру, на автономне упорядкування свого внутрішнього життя”. Йшлося про створення широкої мережі початкових і середніх шкіл, різних типів курсів, учительських семінарій і навіть національного університету та забезпечення цих закладів усім необхідним. Незважаючи на складну ситуацію, в якій опинилася Директорія УНР в той час, вона надавала посильну допомогу єврейським навчальним закладам та культурним установам. Єврейське національне міністерство щомісячно мало отримувати 3 млн. крб. на їх потреби. Крім того, державна скарбниця на цей же період виплачувала йому по 300 тис. крб. на видання підручників рідною мовою, котрих гостро не вистачало. Незважаючи на пануючу анархію та воєнний стан, Директорія віднайшла певне місце в своїй політичній програмі етнонаціональним питанням. У “Зверненні до російської, єврейської і польської демократії на Україні” (листопад 1918 р.), опублікованому мовами цих меншин, Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтверджувала необхідність відновлення дії національно-персональної автономії та тимчасового відновлення відповідного Міністерства, заснування відділу у справах національних меншостей. Ініціатором таких рішучих політичних кроків став колишній член Центральної Ради, депутат Єврейського національного зібрання С.Гольдеман. Його пропозицію підтримав В.Винниченко, який наполягав одночасно на відновленні діяльності колишніх міністерств (російського, польського, єврейського). Саме з цих міркувань в ухваленому 10 грудня 1918 р. у Вінниці, ще до переїзду у Київ, рішенні відновити чинність Закону “Про національно-персональну автономію” передбачено тимчасово заснувати Відділ у справах національних меншин на чолі з С.Гольдеманом. Директорія відмінила 24 січня 1919 р. закон часів гетьманату про скасування національно-персональної автономії. Проголошуючи відродження національно-персональної автономії і демонструючи цим демократичні засади на противагу централізаторському одновладдю режиму П.Скоропадського, Директорія вочевидь розраховувала на прихильність національних меншин України. Таке спрямування в політиці нової влади особливо помітно простежується на початку її діяльності. У Декларації Директорії УНР також наголошувалося, що поновлення національно-персональної автономії забезпечує право кожної нації на вільне життя. Загальнополітичним кредо Директорії було продиктоване наступне положення Декларації: “Директорія ставить собі за мету національну злагоду і дружне поєднання трудової демократії всіх націй, що заселяють Українську землю”. Реалізація головних положень Закону “Про національно-персональну автономію” найбільше відповідала інтересам євреїв, які в особі Єврейського національного секретаріату вітали перемогу Директорії УНР. Проте наданими законом правами ця національна меншина скористалася не відразу. Причина полягала у різних поглядах євреїв на перспективи власної автономії. Слід зазначити, що важливим чинником у формуванні стосунків Директорії УНР з національними меншинами стала правотворча робота у напрямі проведення виваженої мовної політики. 1 січня 1919 р. було затверджено Закон “Про державну мову в УНР”.

29

Ухвалення таких демократичних за суттю правових актів свідчить про те, що Директорія УНР продовжувала толерантну етнонаціональну політику, започатковану Центральною Радою. Однак із загостренням соціально-економічних, політичних і національних суперечностей державній владі не вдалося тримати під контролем виконання громадянами чинного законодавства, а розгул анархії призводив до спалахів поширеного злочину - єврейських погромів. Останній критичний період діяльності Директорії, обмеженої невеликою територією, обтяженою військовою і внутрішньопартійною боротьбою, унеможливлював широку реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів демократії, які були проголошені на початку української революції. Крім того, вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на повернення, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких також йшлося про права національних меншин. Таким був, наприклад, закон 1921 р. “Про Раду Республіки”. Навіть після остаточної поразки української революції національні меншини продовжували перебувати в полі зору уряду УНР. Підтвердженням цього є, зокрема, документи про матеріальну допомогу С.Петлюри єврейським біженцям в еміграції. На жаль, розпочату роботу було незабаром припинено. Під натиском радянських військ Директорія УНР покинула Київ, а нова влада швидко скасувала єдине національне міністерство як непотрібне. А вже після того від “напруженої творчої праці демократичної єврейської спільності протягом чотирьох років революції не залишилося нічого, хіба що туманні спомини про щось світле, що потонуло у темному страху й стражданні, які збереглися в народній пам’яті від погромної доби, яка, у якімсь парадоксальному збігу обставин, зійшлася з будівлею автономного національного життя”. Отже, законотворчий процес Директорії УНР не мав чітко визначеної концепції та перспективної стратегії. Події, що супроводжували цей етап державотворення, вимагали швидкого реагування на злободенні проблеми, що виникали, і це заважало визначитися з пріоритетами, що вимагали законодавчого забезпечення. Історія зі ставленням державних інституцій до національних меншин, які утверджувалися в Україні після лютого 1917 р., повчальна. Досвід, накопичений в цьому напрямку за доби Центральної Ради, Гетьманату П.Скоропадського, Директорії УНР, свідчить, що успіх розбудови незалежної України багато в чому залежить від участі всіх народів, які проживають в нашій республіці. Треба враховувати їх специфічні інтереси, особливості, реально оцінювати можливості їх задоволення, бути послідовними у здійсненні накреслених заходів.

30

4. Доля єврейської національності в перші роки радянської влади. Єврейські погроми в Україні та повстанський рух У перші роки радянської влади єврейські соціалістичні партії, такі, як Бунд і ОЄСРП, неодноразово ставили питання про створення комісаріату в справах єврейської культури у складі уряду України, так як переконувалися, що на місцях мало проводиться роботи для задоволення потреб цієї частини населення республіки. Керівництвом вказаних політичних угруповань розроблялися проекти майбутнього комісаріату, визначалися ті питання, які б вони могли розв’язувати, їх навіть схвалював М.Скрипник. Але далі справа не пішла. Обговорення проблеми в уряді у березні 1919 р. закінчилося безрезультатно. Остаточно питання про комісаріат у справах єврейської культури розглядалося 18 квітня 1919 р. на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У. Існування такого було визнано зайвим. Вже пізніше, в грудні 1920 р., з ініціативи єврейської секції при комітетах КП(б)У розглядалася пропозиція про створення в Україні Народного комісаріату у справах національностей. Принципово вона була схвалена навіть на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, а її практичне здійснення передано на розгляд ВЦВК Рад нового складу. Але тоді дана проблема не знайшла свого розв’язання. Не була вона позитивно вирішена і наступного року, хоча й у Москві, і в Києві енергійно обговорювалися кандидатури на посаду наркома та його заступників. Врешті, 30

23 квітня 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову, згідно з якою постановили замість Наркомнаца обмежитися утворенням відділу національних меншин у складі адміністративно-організаційного управління НКВС УРСР. Всі заперечення єврейських комуністів проти цього не були враховані. Проте бланками, спеціально надрукованими для даного органу, ВЦВК Рад України користувався до 1922 р. Однією із найтрагічніших сторінок життя єврейського населення були погроми, які проводили представники різних влад і політичних сил. Відсутність сильної центральної влади обумовлювало необхідність створення збройних загонів єврейської самооборони. Це розумів і С.Петлюра, що, за свідченням канадського дослідника В.Іваниса, виступав прихильником такого заходу. Однак ліві єврейські партії, і особливо впливовий Бунд, противилися цим планам. Причиною, імовірніше всього, було побоювання наслідків сутичок єврейських загонів самооборони з українськими формуваннями, що могло поставити під удар усе єврейське населення краю. Загальне погіршення соціально-політичних умов життя, поразка і деморалізація українського війська - усе це ще більше збудило антиєврейські настрої. Однією з причин їхнього посилення були протиріччя між містом і селом. Переважна більшість українців проживала в селах і ставилася вороже до городян, які намагалися дешевше купити продукти і дорожче збути свої товари. Єврей в очах селянина був уособленням міста, чужої віри, а також особою, що, як показував колишній досвід, можна безкарно грабувати. Цього було достатньо, щоб євреї України стали “козлом відпущення”, “винуватцями” усіх лих народу. Широко поширювалися слухи про єврейське походження всіх комісарів і чекістів. Використовуючи цю ситуацію, малограмотні “отамани” і “батьки”, апелюючи до найбільш примітивних інстинктів своїх прихильників, почували себе “царками”, широко використовували можливість страчувати і милувати, грабувати і гвалтувати, буйствувати і розважатися. Отаманом міг стати будь-хто, якщо він одержав у Головного Отамана сертифікат на формування загону. На це видавалися мільйони рублів і новий отаман починав діяти, не даючи нікому звіту за витрати засобів і свої вчинки. У цих умовах командування української армії повинно було почати рішучі дії для перетворення розрізнених партизанських загонів у регулярну армію із суворою дисципліною. С.Петлюра, імовірно, не в змозі був цього зробити, і погроми продовжувалися. Чимало євреїв були активними членами неєврейських партій і навіть входили в їхнє керівництво, зокрема більшовицьких організацій, або співчувало їм. У київський ревком у жовтні 1917 р. входили євреї Я.Б.Гамарник і А.Б.Горвиц, наркомом з військових справ Донецько-Криворізької республіки був М.Л.Рухимович, першим секретарем Сквирського повітового комітету КП(б)У обрали двадцятилітню А.І.Шотен-Кабанник. Цей список можна продовжити, але краще послатися на М.П.Покровського, який відзначав, що “за даними різних з’їздів, євреї складають від 1/4 до 1/3 організаційного шару всіх революційних партій”. Чимало євреїв було й у протилежному таборі. Всеукраїнський з’їзд рабинів, що відбувся в травні 1918 р. в Одесі, наклав херем (проклін) на радянську республіку. Революційність євреїв зробила їх мішенню чорносотенців, які також ополчилися і проти відродження України, і її державності. Зі шпальт газети “Киянин” вони кликали всіх “чесних російських людей” до боротьби з українським національним рухом. У Статуті “Союзу російського народу” говорилося: “Союз не робить розходження між великоросами, білорусами і малоросами... Російська мова є пануюча мова Російської імперії для всіх її народів, що населяють”. Чорносотенці називали україністів мазепинцями, сепаратистами і навіть німецькими агентами. Тим часом саме при німецькій окупаційній владі чорносотенний “Російський Союз” відкрито вів шовіністичну, імперську пропаганду, за підтримки окупантів. Чорносотенне офіцерство, що вважало Україну провінцією Російської імперії, складало певну частину комскладу українського війська. В.Винниченко писав, що саме це 31

отаманство було деякою мірою ініціатором і організатором погромів. Воно прагнуло дискредитувати владу України, втішало свої юдофобські емоції, набивало кишені і скрині награбованим добром. У погромах брали участь і українські отамани. Позначалися наслідки багаторічної юдофобської пропаганди, що обвинувачувала євреїв у всіх лихах країни і народу. Формально отамани підкорялися С.Петлюрі, але він, на думку В.Винниченка, більше піклувався про свою популярність серед них, ніж домагався дотримання дисципліни. Ставлення С.Петлюри до євреїв, судячи з оцінками сучасників, було неоднозначним. В.Винниченко не вважав його антисемітом, але визнавав у ньому деяку антипатію до євреїв, яким Головний отаман усе-таки, як і іншим, не відмовляв у цивільних правах. С.Петлюра, на думку В.Винниченко, покладав відповідальність на всіх євреїв за те, що серед них є більшовики і їхні прихильники. У міністерство з єврейських справ у січні 1919 р. звернулися делегації з Бердичева, Житомира, Овруча і багатьох інших міст із проханням надати допомогу жертвам погромів і захистити від погромників. Після цього було відправлено розпорядження в Славуту, Рівне, Дубно, Овруч і інші місця про недопущення погромів. Уряд асигнував 1 млн. руб. для потерпілих у Бердичеві і 2 млн. руб. для потерпілих у Житомирі. Приймалися й інші заходи, але погроми продовжувалися. Коли пробільшовистсько налаштовані частини Проскурівського гарнізону - 15-й Білгородський і 8-й Подільський полки - 15 лютого 1919 р. підняли повстання проти влади Директорії УНР - це послужило приводом до різанини, підготовленої заздалегідь. Повстання було швидко придушене і з цієї нагоди отаман Самосенко зібрав весь свій гайдамацький полк на вокзалі й улаштував для нього урочистий обід з випивкою. За обідом Самосенко виступив перед військом з промовою про важке становище України, самим небезпечним ворогом якої є євреї, яких він закликав знищувати. Гайдамаки за вимогою отамана відразу урочисто заприсяглися вирізувати всіх “жидів”, не торкнувши, однак, їхнього майна. Після цієї клятви, що була вимовлена перед полковим прапором, полк у повному бойовому спорядженні з оркестром і особливим санітарним загоном урочисто направився з вокзалу в місто. Там, перегрупувавшись в невеликі загони по п’ять-десять чоловік, вони по команді прийнялися за справу. Відповідно до даної погромниками клятви, убивства чинилися холодною зброєю, і навіть найближчі сусіди не знали про те, що відбувалося поруч. Гайдамаки спокійно переходили з будинку в будинок, накидалися на нічого не підозрюючих жителів, різали, рубали, кололи усіх не перебираючи статі і віку. Не торкаючи речей, вони самим ретельним чином розшукували євреїв, що ховалися по горищах, сараях і льохах. За чверть години було винищено понад 1600 чоловік, але отут проскурівський комісар Таранович зв’язався по телеграфу з командиром корпусу і наказав Самосенко негайно припинити погром. За сигналом отамана гайдамаки вистроїлися в колони і з музикою повернулися на вокзал у свої вагони. Після убивства Петлюри С.Шварцбардом у 1926 р. відбувся судовий процес, на якому полковник Доценко, що був особистим ад’ютантом Петлюри і викликаний як свідок, розповів, що за наказом Головного отамана Самосенко був арештований у травні 1919 р. Будучи під слідством, він 17 листопада втік з в’язниці. Його розстріляли за наказом Петлюри в жовтні 1920 р. На цьому суді виступав також Тьомкін, який очолював єврейську делегацію, що зустрічала армію Петлюри в Києві 14 грудня 1918 р. Пізніше Тьомкін довідався, що петлюрівці в Броварах відбирають у євреїв речі і гроші. Крім того, були отримані телеграми про погроми в Сарнах, Овручі і Бахмачі. Свідок розповів, що говорив з Петлюрою, просив його зупинити погроми. Головний отаман обіцяв це зробити, але погроми продовжувалися. В січні 1919 р. С.Петлюра, довідавшись про погроми старшини Ангела, відмовився його розстріляти. Головний отаман не прийняв єврейську делегацію, що прийшла просити 32

захисту після другого погрому в Житомирі 22-26 березня 1919 р., де було убито 317 євреїв. Коли після погрому в Єлизаветграді на станції Знам’янка до нього прийшла інша делегація, він відповів, що не втручається в справи своєї армії. У той же час “Вісник Української Народної Республіки” стверджував, що євреї були на боці української армії і всіляко допомагали їй. Вісник повідомляв про наказ, у якому 20 липня 1919 р. С.Петлюра жадав від усіх командирів частин і представників державної інспекції з особливою відповідальністю неухильно стежити за тим, щоб у місцях їхнього розташування не велося ніякої погромної агітації... Головний отаман наказував широко сповістити населення і козацтво про те, що єврейське населення “стало на шлях активної допомоги нам у боротьбі з ворогом і в будівництві української незалежної республіки, тому будь-яке насильство принесе лише шкоду, розкол у наші ряди і погубить всю справу”. Приведені вище факти, судження і свідчення по-різному трактують як причини єврейських погромів, так і міру відповідальності за них Головного отамана С.Петлюри. Добре відомо, які неймовірні по своїй жорстокості погроми влаштовувала також армія А.Денікіна, що захопила Київ. Київський погром описувала газета “Киянин”, у якій В.Шульгін намагався представити винуватцями цих звірств самих євреїв. Блюзнірські спроби виправдати погромників заохочували їх на нові звірства. З 1520 погромів, влаштованих різними арміями і бандами в 1918-1920 рр. на території колишньої Російської імперії, три чверті припало на євреїв України. Не було жодного міста або єврейського містечка, яке б не постраждало від погрому, грабежу або не було обкладено контрибуцією. Колишній член уряду УНР С.І.Гольдельман писав, що в 1919 р. єврейське населення України було доведено до такого стану, що сприймало більшовиків як єдиних захисників від грабежу, насильства і сваволі отаманщини. Євреї намагалися чинити опір погромникам, і в окремих випадках ті зіштовхувалися з організованою самообороною. В Єлизаветграді єврейські загони брали участь у відображенні атак григор’євських банд. Два з половиною роки самооборона містечка Хабне Київської губернії захищала населення від погромників. Загін нараховував 50 бійців і 150 резервістів. Чергування були обов’язковими. Загін самооборони в цей період діяв в Сиротиному, розташованому між Хабним й Овручем. Євреї України не були самотні в боротьбі з погромами. На настійну вимогу Єврейського Національного секретаріату в Києві, українських партій соціал-федералістів і народних республіканців, а також президії “Просвіти” уряд УНР почав підготовку антипогромних документів, перший з яких був опублікований 12 квітня 1919 р. Прем’єр-міністр Б.Мартос звернувся до населення України, стверджуючи, що “уряд буде викорінювати розбійників і погромників найсуворішими карами” і не потерпить “погромів єврейського населення”, що “ганьблять українську націю в очах усіх цивілізованих народів”. Підписаний керівниками Директорії УНР 27 травня закон впроваджував спеціальні комісії для розслідування антиєврейських погромів. Комісії мали надзвичайні повноваження, а їхні голови призначалися Директорією. Пізніше уряд УНР розпочав інші міри проти погромів. Потерпілим було виділено близько 6 млн. руб. як компенсацію за понесені збитки. Восени 1919 р. відповідно до розпоряджень адміністрації Головного Отамана були розстріляні грабіжники на станції Христинівка, у містечках Тальне і Вахновці. У липні 1920 р. за грабежі і насильства був розформований Гайсино-Брацлавский курінь 2-ї піхотної бригади. Спеціальними наказами за потурання грабежам євреїв деякі воєначальники позбавлялися права на підвищення по службі, знімалися з посади і навіть піддавалися тілесним покаранням. Про це повідомлялося в інші військові частини для запобігання подібних проявів з їх боку. Ряд документів свідчить про подяку єврейських організацій Кам’янець-Подільска й інших міст адміністрацій УНР за захист від погромів і готовність євреїв захищати незалежність України. 33

Тривалий час державною таємницею вважалися дані про погроми, здійснені окремими частинами Червоної армії. В одному з листів В.Леніну від Центрального бюро Євсекції при ЦК РКП, написаному 18 листопада 1920 р., повідомлялося, що відступаючі частини 1-ї Кінної армії (4-а і 6-а дивізії) на своєму шляху знищували єврейське населення, грабуючи й убиваючи мирних жителів. Ці звірства здійснювалися в Рогачеві (більше 30 убитих), Баранівці (біля 14 жертв), Романові, Чуднові (біля 14 загиблих). Усі ці населені пункти України були цілком розграбовані. Червоноармійці розгромили мирне населення в одному з районів Бердичева. 44-а дивізія розграбувала Горошки і Черняхів. У Горошки слідом за відходом дивізії ввірвалася банда, довершивши справу, почату таращанцями. Ленін залишив на цьому листі свої позначки: “Таємно” і “В архів”. Аналогічні документи складалися й у відношенні червоноармійських погромів у Білорусії. Погромну сторінку історії Першої Кінної вкрай обережно намагався відкрити письменник Ісаак Бабель у своїй знаменитій “Кінармії”. За це Будьонний в образливій формі обрушився на нього в пресі. За свідченням І.Бабеля, 300 найбільш активних кінармійців-погромщиків були розстріляні. Сам письменник був у 1939 р. арештований, а 27 січня 1940 р. - розстріляний. Його правдивий опис злочинів червоних козаків було кваліфіковано згодом як “диверсія і зрада”. Однак документи свідчать, що дійсність була набагато трагічніша, чим літературна версія І.Бабеля. В армії УНР армії служили євреї-солдати і старшини, присягу у них приймав рабин. Однак у своїй масі єврейське населення було вже розчароване діяльністю керівництва УНР, зустрічало його представників з недовірою і ледь прихованою ворожістю. Таке ставлення було викликано не тільки масовими погромами, але і жорстоким ставленням отаманів до спроб єврейського самозахисту, що відразу називалися “більшовицьким повстанням” і нещадно придушувалися, а полонених розстрілювали як “зрадників держави”. Проте з єврейським міністерством співробітничали не тільки “Фолькспартай”, але і “Поалей Ціон”. Серед урядових чиновників було чимало сіоністів. Від єврейських соціалістів у міністерство надходили численні скарги на переслідування з боку місцевих відділень контррозвідки. Міністерство виступало з клопотаннями в їхній захист. У 1918-1920 рр. в Україні загинуло більш 200 тис. євреїв; побитих, покалічених і пограбованих нараховувалося до мільйона, сотні тисяч дітей залишилися сиротами. Погроми охопили близько 1300 містечок і міст. Багато жителів єврейських містечок були знищені, інші втекли в міста або за кордон. Ремісники, що залишилися, і торговці після приходу більшовиків швидко ставали безробітними, адже їхні майстерні і крамниці як приватна власність підлягали націоналізації. Зубожіння підсилило єврейську міграцію. Єврейські містечка України занепали.

34

1. 2. 3. 4.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ Розкрийте сутність закону Центральної Ради “Про національно-персональну автономію”. Яка доля його спіткала? Чому М.Грушевський не погоджувався з гаслом “Україна – для українців!”? Чи правильними, на Вашу думку, були його кроки щодо міжетнічних відносин в Україні? Відповідь обґрунтуйте. Чого домоглась Центральна Рада у справі задоволення прав національних меншин? Чи можна, на Вашу думку, застосовувати цей досвід у формуванні сучасної етнополітичної ситуації? Яка роль в планах розбудови української держави відводилась національним меншинам за добу Директорії УНР? 34

5. 6. 7.

Розкрийте діяльність єврейських політичних партій 1917 – 1920 рр. Яким було українсько-єврейське співжиття в українській державі в період національно-демократичної революції? Чим були викликані єврейські погроми 1919 р. в Україні? Які їх наслідки для єврейське населення?

35

ЛІТЕРАТУРА 1. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1917-1923 рр. – Т. 2. – Львів, 1998. 2. Гольдельман С.І. Жидівська національна автономія в Україні (1917-1920). – Мюнхен, 1967. 3. Горовский Ф.Я., Хонигсман Я.С., Найман А.Д., Елисветский С.Я. Евреи Украины (Краткий очерк истории). – Ч.2. – К., 1995. 4. Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї. – К., 1993. 5. Гусєв В. Національні меншини в планах розбудови української держави (доба Центральної Ради, Гетьманщини, Директорії) // Розбудова держави. – 1993. - №12. – С.27-33. 6. Котляр Ю.В. Єврейські погроми на Півдні України і повстанський рух (1917-1920 рр.) // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.84-86. 7. Котляр Ю.В. Повстанство. Селянський рух на Півдні України (1917-1925). – Миколаїв – Одеса: ТОВ ВіД, 2003. – 200 с. 8. Лозовий В.С. Пошук Директорією ідейно-політичних засад відновлення діяльності УНР // Український історичний журнал. – 2000. - № 5. 9. Найман О. Розгром єврейських організацій в радянській Україні // Сучасність. – 1997. - №12. 10. Національні відносини в Україні у XX ст.: Збірник документів і матеріалів. - К., 1994. 11. Нам У. Національно-персональна (культурна) автономія в історії та сучасності // Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку. - К., 1994. 12. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. 13. Подольський А. Директорія Української Народної Республіки (1918-1920 рр.) і єврейський чинник: до постановки питання // Наукові записки. – 2000. – Вип. 13. 14. Рябошапка Л. Правове становище національних меншин в Україні (1917-2000). – Львів, 2001.

35

Тема 4. НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ в 20 – 30-х рр. ХХ ст.

5.

ПЛАН Політика коренізації: “українізація” і розвиток національних меншин. Створення і діяльність органів самоврядування національних меншин в Україні. Діяльність національних адміністративних і судових органів. Національні адміністративно-територіальні одиниці в УСРР. Економічний розвиток. Робота навчальних і культурно-освітніх закладів. Видавнича діяльність.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

РЕФЕРАТИ Національно-територіальне районування України в 1920 – 1930-х рр. Радянські громадські організації національних меншин УСРР в умовах непу. Національні меншини на селі в добу непу. Національні меншини українського села в умовах колективізації. Ліквідація неписьменності серед національних меншин України в 1920-х рр. Національно-культурне життя етнічних меншин України у 1920 – 1930-і рр. Краєзнавча робота національних меншин України в 1920 – на початку 1930-х рр.

1. 2. 3. 4.

ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ Етнічна культура, етнічне відродження, коренізація, національне адміністративнотериторіальне районування, національно-культурні товариства, рідна мова, українізація.

36

1. Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин Принципово важливою складовою частиною національних процесів в Україні у 1920-30-х рр. була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об’єднаним у СРСР, певної “культурно-національної автономії” - реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї були покладені в основу рішень ХІІ з’їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури. У практичному здійсненні політики коренізації в Україні чітко виділяються два аспекти: “українізація” і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин. Суть політики коренізації полягала у спробі більшовицького керівництва очолити і поставити під контролювання процес національного відродження на окраїнах. Цю тезу можна підтвердити висловами людей, які у національному питанні займали діаметрально протилежні позиції. Нарком освіти України О.Шумський вважав, “що зростання української культури і української інтелігенції йде швидким темпом, що коли ми не візьмемо в руки цього руху, він може піти мимо нас”; з ним цілком погоджувався Й.Сталін, підкреслюючи: В заявах Шумського... є деякі вірні думки. Вірно, що широкий “рух за українську культурну і українську громадськість почався і росте на Україні. Вірно, що віддавати цей рух у руки чужих нам елементів не можна ні в якому разі”. Інша справа, що після “взяття у свої руки” національного руху О.Шумський та його прибічники бажали розвивати і поглиблювати національне відродження, а Й.Сталін, який твердо вірив, що у перспективі нації зіллються, хотів його вихолостити і згорнути. Розгорнута на початку 1920-х рр. політики коренізації була зумовлена дією ряду зовнішніх і внутрішніх причин: 36

1. Оскільки після закінчення громадянської війни території України та Білорусії були поділені між різними державами, то врахування білоруського та українського факторів стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 1920-1930-х рр. “білоруське”, а ще більшою мірою “українське” питання у епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити враження у світового співтовариства про гармонійний і вільний розвиток радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і підкреслене державне піклування про національні меншини. 2. Політика коренізації у задумі була засобом знайти спільну мову з багатомільйонним селянством (Й.Сталін неодноразово підкреслював, що національне питання в основі своїй питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т.п.) на сферу національних відносин. 3. Коренізація дозволяла у перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом, що не розумів мови народу, не знав його звичаїв, культурних цінностей. 4. Як уже зазначалося, політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на околицях, щоб його величезну енергію і могутній потенціал спрямувати у русло соціалістичного будівництва. 5. Політика коренізації мала зміцнити новоутворену державну структуру Радянський Союз: наданням прав “культурно-національної автономії” бодай частково компенсувати республікам втрату політичного суверенітету. Реальними практичними кроками зі здійснення політики коренізації та її різновидності, а саме в основному для України її напрямку – “українізації”, стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 р., у яких проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги у процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з “українізації” на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В.Чубар, М.Скрипник, Л.Каганович, О.Шліхтер, М.Попов, О.Шумський та ін. (з усіх членів комісії з “українізації” в подальшому уціліли лише Л.Каганович та О.Бойченко, згодом відомий український письменник). Активно здійснювалась політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найбільш чисельними національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин переконливо свідчить той факт, що лише протягом 1919 - 1925 рр. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та ін. інтересів неукраїнського населення республіки. На початку 1920-х рр. у партійних комітетах були створені спеціальні підрозділи, що займалися роботою з національними меншинами, їх роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. У 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. різнопланову роботу серед неукраїнського населення почала координувати Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П.Буценко) та її органи на місцях. У 1927 р. було проведено першу Всеукраїнську нараду з роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності у цій сфері. Варто підкреслити, що в цей час досить активно провадилась лінія на найбільш повне представництво різних національностей в органах радянської влади. В результаті чого у 1929 р. у 37

республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному - 73,1%, окружному - 46,5%. Всього у держапараті всіх рівнів представники інших національностей складали 41,3%. Для рівноправного розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. В жовтні 1924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924 - 1925 рр. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національні райони, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 - з єврейською, 31 - з татарською тощо. У кінці 1920-х - на початку 30-х рр. політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, все більше почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, у рамки якої вона дедалі більше не вписувалась. У цей період коренізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про “націоналізм” та “націонал-ухильництво”. Боротьба з “крайностями” велась під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі в цей час була їх своєрідна персоніфікація – “хвильовізм”, “шумськізм”, “волобуєвщина”, “скрипниківщина”. На початку 1930-х рр. політику коренізації почали поступово згортати. Остаточно в Україні вона була згорнута у 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов’язкове викладання російської мови у всіх неросійських школах, яка дала “зелене світло” русифікації, і постанова Політбюро ЦККП(б)У “Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради”, що вела до фактичної ліквідації національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову “Про реорганізацію національних шкіл на Україні”, у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як “насадження” вогнищ “буржуазнонаціоналістичного впливу на дітей”. У сучасних умовах досвід та уроки коренізації становлять значний інтерес. Деякі напрямки і форми роботи зі здійснення політики українізації (ґрунтовне вивчення вітчизняної історії; значна увага до питань історичного краєзнавства; акцент на дослідження взаємовпливу національних культур та літератур; популяризація історичних знань і рідної мови серед населення тощо) та напрацьований досвід вирішення проблем національних меншин зберігають свою актуальність.

38

2. Створення і діяльність органів самоврядування національних меншин в Україні Вже на другий день існування радянської влади був створений Наркомат у справах національностей РСФРР (наркомнац), який відігравав значну роль у розв’язанні національних завдань республіки. Говорячи про національну політику радянської влади, В.І.Ленін у “Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним” наголошував: “Ми хочемо добровільного союзу націй, - такого союзу, який не допускав би ніякого насильства однієї нації над одною, - такого союзу, який ґрунтувався б на цілковитому довір'ї, на ясному усвідомленні братерської єдності, на цілком добровільній згоді”. У травні 1920 р. наркомнац був реорганізований і в його складі було створено Відділ національних меншостей. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення Відділу національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ. До його компетенції входило “забезпечення мирного будівництва і братерського співробітництва всіх національностей, які проживають на території УСРР; широке сприяння матеріальному розвитку 38

національних меншостей, враховуючи особливості їхнього побуту, культури і економічного розвитку; нагляд за втіленням у життя національної політики Радянської влади”. Відділ національних меншостей вивчав національний склад населення республіки. За даними, опублікованими в бюлетені НКВС, в 1920 р. в Україні проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (117 тис.), латиші (10 тис.), литовці (16 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей. Досить низьким був рівень культурного розвитку національних меншин. Виходячи з цього, в роботі Відділу зверталася особлива увага на створення умов для ліквідації економічної і культурної відсталості, підготовку національних кадрів, проведення національного районування, на забезпечення активної участі національних меншин у соціалістичному будівництві. При Відділі національних меншостей НКВС було створено підвідділи: єврейський, польський, німецький. Вони діяли в Київській, Одеській, Катеринославській, Донецькій, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися секції: єврейські, німецькі, татарські, латиські, естонські. У зв’язку з подальшим зростанням обсягу й ускладненням завдань роботи у квітні 1924 р. при ВУЦВК було створено Центральну Комісію у справах національних меншостей (ЦКНМ). Їй надавалося право скликати наради, брати участь у створенні національних адміністративно-територіальних одиниць, сприяти діяльності кооперативних і громадських організацій тощо. Поряд з центральними органами Комісії аналогічні органи діяли при губернських і окружних виконавчих комітетах Рад. Для проведення роботи серед національних меншин створювалися бюро або комісії, члени яких призначалися президіями відповідних виконкомів за погодженням із ЦКНМ при ВУЦВК. Якщо у створенні бюро чи комісій необхідності не було, їхні функції виконували уповноважені у справах національних меншин. Після утворення в республіці областей (1930 р.) у роботі місцевих органів Комісії відбулися певні зміни. В квітні 1932 р. ВУЦВК прийняв постанову „Про утворення при обласних організаційних комітетах ради фізичної культури, комісії національних меншостей, комісії земельного впорядкування євреїв і комісії сприяння держкредитові та ощадній справі”. Центральна Комісія у справах національних меншостей діяла до 1941 р. Успіх роботи серед національних меншин великою мірою залежав від того, наскільки вдало вона проводилася в містах, враховуючи багатонаціональний характер їхнього населення. За даними перепису 1926 р., серед міських жителів України національні меншини становили 52,8%. Треба відзначити, що робота з національними меншинами на містах наштовхувалася на особливі труднощі. І це зрозуміло. Адже представники різних національностей, як правило, були розкидані по всьому місту і рідко проживали компактними групами, за винятком ряду населених пунктів (Бердичів, Жмеринка та ін.), де значну частину населення становили особи єврейської національності. До того радянські і державні органи в містах у процесі своєї діяльності не завжди належним чином враховували специфіку національного складу населення. Становище почало змінюватися на краще, коли наприкінці 1920-х рр. у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міськрад було створено комісії у справах національних меншин. Комісії, координуючи діяльність адміністративних і господарських органів, культурно-освітніх і медичних організацій, закладів соціального забезпечення, прагнули до того, щоб вони в своїй роботі максимально враховували специфіку соціального розшарування, традиційні форми трудової діяльності, рівень економічного і культурного розвитку та особливості побуту різних національностей. При цьому висувалося завдання охопити роботою всі без винятку національні групи, що проживали в тому чи іншому населеному пункті, в тому числі й нечисленні. Так, міська комісія у Полтаві проводила роботу серед татарів і китайців, у Дніпропетровську - серед вірменів і угорців. На засіданні комісії в Дніпропетровську (листопад 1931 р.) 39

повідомлялося, що хоч у місті проживає всього 36 угорців, для них передплачується газета угорською мовою, а для 200 вірменів організовано хоровий і драматичний гуртки. Застосовувалися й інші форми роботи, зокрема, проведення радіопередач мовами національних меншин (єврейською, польською, латиською). Комісія у справах національних меншин у Харкові проводила роботу з росіянами, євреями, татарами, лезгинами, грузинами, вірменами, ассірійцями, корейцями та турками. При цьому особлива увага приділялася посиленню інтернаціонального виховання трудящих. При сприянні комісії для вірменів, яких налічувалося у місті 5 тис. чол., видавалася газета “Кармир Угі” (“Червоний шлях”), були створені клуб, школа, дитячий садок, культурно-просвітницька організація “Хобтан” (“Харківське товариство трудящих вірменів”); для татар - молодіжний клуб і дитячий садок; для ассірійців, лезгинів і корейців - червоні куточки. За ініціативою Всеукраїнської асоціації сходознавства у Харкові було відкрито “Будинок народів Сходу”. Такі ж культурно-освітні центри, що проводили роботу серед вірменів, татар, греків та ассірійців, діяли у Києві й Одесі. Створення і активна діяльність системи спеціальних державних і радянських органів, функціональна спрямованість яких полягала в роботі з національними меншинами, відіграли в 1920-х рр. істотну роль у проведенні національної політики. Досвід роботи цих органів викликає інтерес в історичному плані. На жаль, у наступні роки в нашій країні не було вже органів, які б спеціально займалися питаннями міжнаціональних відносин. Проголошення “безпроблемності” в цій сфері виключало необхідність їх існування.

40

3. Діяльність національних адміністративних і судових органів Робота серед національних меншин дістала відображення в діяльності адміністративних і судових органів. У ряді місць, в тому числі й у межах національних адміністративно-територіальних одиниць, створювалися так звані “національні камери”, діловодство у яких велося мовами національних меншин. Так, у 1924 р. ряд судових органів республіки перейшов у своїй роботі на єврейську, а у Бердичеві й Білій Церкві - на польську і латиську мови. В 1926 р. уже більш як 200 судових і слідчих органів працювало мовами національних меншин, що, за даними Наркомату юстиції, цілком задовольняло вимоги республіки в цьому плані. З 1925 р. при окружних судах створювався інститут судових перекладачів, у складі якого налічувалося 50 штатних співробітників. В деяких округах до складу судових органів було введено посади помічників прокурорів, які знали особливості побуту й володіли мовами національних меншин, що проживали в даній місцевості. У грудні 1926 р. питання про діяльність судових органів, що проводили роботу мовами національних меншин, розглядалось на засіданні Президії ВУЦВК. Заслухавши звіт Наркомату юстиції, ВУЦВК запропонував розвивати й поглиблювати цю роботу. При цьому особлива увага зверталася на підготовку й інструктування відповідних кадрів, розробку юридичної термінології, а також видання законодавчих актів мовами національних меншин. Про свою роботу Народний комісаріат юстиції доповідав також на розширеному Пленумі ЦКНМ при ВУЦВК (1929 р.). Якщо судові органи в роботі з національними меншинами досягли певних успіхів, то діяльність ряду інших адміністративних і державних установ мала серйозні недоліки. Зокрема, це стосується роботи органів міліції, загсу та комунального господарства. Хоча в органах міліції працювали співробітники різних національностей (українці, росіяни, євреї, поляки, латиші, литовці та ін.), лише у деяких їхніх підрозділах, зокрема в Бердичеві й Житомирі, здійснювалися спроби розширити вживання поряд з українською і російською й інших мов, переважно єврейської. Краще було налагоджено роботу національними мовами в сільській місцевості. Так, у російських і грецьких селах органи міліції до кінця 1920-х рр. вже повністю перейшли на рідну мову населення, в єврейських - на 88%, польських - 80, болгарських 75, у німецьких - на 62,5%. Проте, як уже відзначалося, в роботі органів міліції мали місце і певні недоліки. У ряді місць було сформовано екстериторіальні “національні” підрозділи міліції (єврейські, польські), які працювали тільки серед представників певної 40

національності. Створення таких підрозділів було піддане критиці з боку партійних і радянських органів як помилкове й таке, що суперечить принципам національної політики. В доповіді ЦКНМ на Першій Всеукраїнській нараді з роботи серед національних меншин відзначалося, що не виправдала себе й така форма роботи, як створення так званих “національних столів” у комунгоспах та фінансових відділах. Досвід показав, що не можна було ставати на шлях виділення “національних” виконкомів у містах, якщо навіть у них і переважали представники національних меншин (наприклад, єврейського населення в Бердичеві), оскільки вони були економічними і культурними центрами не тільки для міського населення, а й цілого району. Життєздатними виявилися органи, які діяли в національних районах, селищах і сільрадах.

41

4. Національні адміністративно-територіальні одиниці в УСРР. Економічний розвиток Істотну роль в забезпеченні економічних, національно-культурних та інших потреб різних національних груп відіграло здійснення національного районування. В Україні поряд із створенням у жовтні 1924 р. Молдавської АСРР в районах, де національні меншини проживали компактними масами, було виділено національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні й сільські Ради. Законодавчою основою проведення національного районування стала постанова РНК УСРР “Про виділення національних районів і рад” (серпень 1924 р.). Її затвердила 4-та сесія ВУЦВК 8-го скликання (лютий 1925 р.). Створенню національних адміністративнотериторіальних одиниць сприяло надання пільгових умов. Так, норма кількості жителів, необхідна для виділення звичайних районів (25 - 45 тис. чол.), знижувалася до 10 тис. чол. - для національних районів і з 1000 до 500 чол. — при утворенні національних рад. При проведенні національного районування враховувався, звичайно, не тільки національний склад районів, а й тяжіння тієї чи іншої територіальної одиниці до господарського центру, а також побажання населення. Спочатку національним районуванням було охоплене німецьке, болгарське, грецьке й чеське населення, пізніше створювалися польські, єврейські та російські адміністративно-територіальні одиниці. В 1927 р. в Україні налічувалося 11 національних районів, з них 7 німецьких: Високопільський (Херсонська округа), Гросс-Лібентальський, Фрідріх-Енгельський (Одеська округа), Люксембурзький (Маріупольська округа), Молочанський, Пришибський (Мелітопольська округа) та Карл-Лібкнехтівський (Миколаївська округа); 3 болгарських: Великобуялицький (Одеська округа), Романівський та Цареводарський (Мелітопольська округа); 1 польський: Мархлевський (Волинська округа). Пізніше було сформовано ще 8 російських районів: Алексєєвський, Чугуївський, Великописарєвський (Харківська округа), Кам’янський (Запорізька округа), Сорокинський (Луганська округа), Терпеньївський та Великотеплицький (Мелітопольська округа) і Путивльський; 3 грецьких: Мангушський і Сартанський (Маріупольська округа) та Великоянісольський (Сталінська округа); 3 єврейських: Калініндорфський (Херсонська округа), Новозлатопільський (Запорізька округа) та Сталіндорфський (Криворізька округа). Отже, до 1930 р. в республіці діяло 25 національних районів. Поряд з сільськими та селищними радами, що входили до національних районів, виділялися національні ради і в складі українських районів. На той період в Україні налічувалося 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 - селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищних), 151 польська, 14 молдавських (поза МАСРР), 12 чеських, 4 білоруських і 3 албанських. Поліпшенню роботи з національними меншинами сприяла підготовка національних кадрів для радянських, державних і господарських органів. У травні 1926 р. на засіданні Адміністративно-фінансової Комісії при РНК УСРР розглядалося питання 41

“Про забезпечення районів з переважаючим населенням національних меншостей спеціалістами і кваліфікованими працівниками, які знають мови нацменшостей”. З даного питання було прийнято відповідну постанову. В серпні 1926 р. Президія ВУЦВК заслухала доповідь Організаційно-інструкторського відділу ВУЦВК і ЦКНМ про затвердження інструкції щодо порядку роботи курсів секретарів сільрад України. Для керівництва ходом перепідготовки національних кадрів було прийнято рішення створити при Оргінстрі ВУЦВК постійно діючу комісію у складі представників від Агітпропу ЦК КП(б)У, наркоматів робітничо-селянської інспекції і освіти, а також Харківського окрвиконкому. Було прийнято програму підготовки і перепідготовки працівників низового радянського апарату. Такі курси почали створюватися в Одесі, Житомирі, Києві й Мелітополі. В 1926/27 навчальному році працювали 2 польські радпартшколи (у Києві й Житомирі), 3 єврейські (Київ, Одеса, Бердичів), німецька (Одеса), болгарська (Катеринослав), татарська (Артемівськ). Тільки протягом 1928-1930 рр. перепідготовку пройшло 1065 працівників національних сільрад. Діяльність радянських і державних органів у національних і змішаних адміністративно-територіальних одиницях сприяла посиленню політичної активності трудящих різних національностей, про що, зокрема, свідчила їх участь у кампаніях під час виборів до рад. Відзначимо, що проведення виборчих кампаній мовами національних меншин вперше широко здійснювалося в період 1925-1926 рр., хоч така робота проводилася й раніше. Представники національних меншин вводилися до складу виборчих комісій; звіти окружних і районних виконкомів робилися, як правило, відповідною мовою; документація й виборча література також видавалися мовами багатьох національностей. Активність трудящих національних меншин під час виборів до рад не тільки зростала, а й була в середньому вищою, ніж у цілому по республіці. Важливим напрямом роботи з нацменшинами було подолання економічної і культурної відсталості, зміна соціальної структури ряду національних груп, залучення їх до сфери суспільного матеріального виробництва. Діяльність радянських, державних і господарських органів спрямовувалася на проведення землевпорядкування в районах проживання національних меншин, розвиток колгоспно-кооперативного руху, створення системи кредитування, підготовки і перепідготовки робітничих кадрів, на розв'язання так званої “містечкової” проблеми тощо. Хоч національні райони в Україні переважно були сільськогосподарськими, чимало з них володіли необхідним потенціалом для розвитку промисловості - людськими резервами і сировинною базою. Так, значні запаси природних газів і руди знаходилися в Коларовському (болгарському) та Високопільському (німецькому) районах; вогнетривкої глини у Молочанському (німецькому) й Мархлевському (польському) районах. Для виявлення покладів корисних копалин, що мали промислове значення, у національних районах проводилися геологорозвідувальні роботи, в яких брали участь Укрхімоб’єднання, Енергосектор, а також інші господарські органи. Одержані результати враховувалися при розробці перспективного планування економічного розвитку районів. На потреби соціально-економічного і культурного розвитку національних районів виділялися значні кошти. Якщо в цілому по республіці бюджети районів у 1931 р. збільшилися порівняно з попереднім роком на 24,5%, то національних районів - на 109%. За той же період витрати на освіту в національних районах збільшилися на 75%, на охорону здоров’я - 73, на шляхове будівництво - 132%, тоді як у цілому по республіці, відповідно, на 32, 12 і 20,8%. Поліпшенню соціально-економічного становища національних меншин сприяло землевпорядкування. Істотною була, зокрема, допомога єврейським трудящим. У червні 1926 р. при Президії ВУЦВК було створено комісію по землевпорядженню єврейського населення (Укркомзем). Удосконалювалося землевпорядкування в районах проживання німців, болгар і греків. Питання економічного й культурного розвитку циганського населення розглядалися на Всеукраїнській конференції трудящих циган (листопад 1929 42

р.). З огляду на те, що земельні фонди для переселення і землевпорядкування в республіці вже значною мірою вичерпалися, у 1926 р. було визнано за необхідне виділити для цієї мети земельні ділянки в інших союзних республіках і запропоновано Всесоюзному переселенському комітету врахувати клопотання уряду України з цього питання. Звичайно, тоді все повністю владнати було важко. Та й те, що було зроблено, сприяло залученню трудящих різних національностей до виробничої діяльності, подоланню фактичної нерівності між ними, поліпшенню рівня життя, підвищенню суспільної активності. За роки соціалістичного будівництва змінилося економічне і соціальне обличчя різних регіонів країни. Однак наростання економічних труднощів у наступні періоди не могло не позначитися й на сфері національних відносин. Командно-адміністративна система централізованого економічного управління недостатньо враховувала потреби соціально-економічного і культурного розвитку як окремих республік і автономних утворень, так і національних груп, сковувала їхню господарську ініціативу.

43

5. Робота навчальних і культурно-освітніх закладів. Видавнича діяльність Проведення соціально-економічних перетворень у 1920-і рр. поєднувалося із заходами, які вживалися з метою підвищення культурного рівня національних меншин. Ці питання перебували в центрі уваги ВУЦВК і РНК УСРР, Наркомату освіти, ЦКНМ при ВУЦВК, а також громадських організацій - Товариства сприяння розвитку єврейської культури, польського культурно-просвітницького товариства “Праца” та ін. Значну роль у здійсненні культурно-національного будівництва відіграли установи й заклади, які займалися питаннями культурно-освітньої роботи серед національних меншин. Так, у 1921 р. при Наркоматі освіти було створено Раду національних меншостей, до завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського, польського і німецького. Створення СРСР поставило партійне керівництво держави перед необхідністю вироблення конкретних заходів для розв’язання національного питання, адже багатонаціональний Радянський Союз повинен був стати “привабливим взірцем” для народів світу. ХІІ з’їзд РКП(б) (квітень 1923 р.), проаналізувавши позитивні передумови й основні труднощі у справі вирішення національного питання, постановив надати республікам широкі права у формуванні місцевих органів влади з людей, які знали б мову, побут, вдачу і звичаї народу, серед якого вони працюють. Разом з тим найвищі державні органи було націлено на створення спеціальних законів, які б забезпечили вживання рідних мов у всіх державних органах і установах, що обслуговували національні меншини. У програмі партії були розроблені основи радянської освіти, спільні для великих народів і національних меншин, що включали: введення безкоштовної, обов’язкової, загальної і політехнічної освіти для всіх дітей обох статей, викладання рідною мовою, розвиток профосвіти, широкий доступ в аудиторії вищої школи перш за все робітників, підготовка нових учителів, озброєних ідеями комунізму, пропаганда комуністичних ідей. Українська радянська школа керувала цими основами, хоча в 1920-х рр. мала деякі відмінності від російської. Національні меншини навчалися в системі української освіти, і різниця була лише в мові навчання. Ще в березні 1919 р. народний комісаріат освіти (НКО) прийняв постанову, в якій говорилося, що у зв’язку з відміною державної мови як такої і оголошенням усіх місцевих мов рівноправними, НКО надає місцевим органам право визначати мову викладання в школах. Підкреслювалося, що при цьому повинні бути враховані потреби національних

43

груп. Постанова цікава ще й тим, що в ній російська мова не розглядалася як мова національної меншості. За своїм політичним, соціально-економічним і культурним рівнем національні меншини перебували на різних щаблях свого розвитку. Випереджали тут усіх росіяни, які протягом сторіч мали всі умови для свого розвитку. Значне місце в суспільстві посідали євреї, вплив яких дуже зріс після 1917 р. Вони традиційно проживали у великих містах і містечках. Починаючи з другої половини 1920-х рр., активно почали переселятися до сільської місцевості. Як і росіяни, євреї були добре освічені й організовані. Проте вже в 1930-х рр. були заборонені єврейські національні організації, а згодом чимало їх керівників потрапило до таборів ГУЛАГу. Нова влада почала закривати синагоги, заборонила вивчення івриту і видання літератури цією мовою. Разом з тим, держава підтримувала видання літератури і функціонування єврейської культури на ідиш. Була заснована мережа навчальних закладів на цій мові, утворені національні адміністративно-територіальні райони, де ідиш став офіційною мовою. При губернських та повітових відділах народної освіти були утворені управління єврейської освіти, підпорядковані євсекції Наркомосвіти. Навчальні заклади Києва, Одеси, Москви та інших міст готували вчителів для єврейських шкіл. У 1920 р. була заснована Єврейська Академічна Бібліотека. Пізніше на ідиш почали виходити газети “Дер Штерн”, “Ідишер Пойер”, журнал “Ди Ройтс Вельт” та інші видання. Для розробки нових навчальних програм і підручників була організована кафедра єврейської мови і літератури при Всеукраїнській Академії Наук (ВУАН). У 1929 р. вона була перетворена на Інститут єврейської культури. У 1920-і рр. при ВУАН працювала, створена ще у 1919 р. єврейська історикоетнографічна комісія, її організували історики Києва для збору та впорядкування матеріалів з історії євреїв України. 3 1919 р. головою комісії був перший віце-президент ВУАН академік Д.Багалій, а у 1924-1929 рр. - академік А.Кримський. У 1929 р. комісія припинила свою діяльність. На ниві літератури того часу плідно працювали талановиті поети Д.Гофтейн, П.Маркіш, Л.Квітко, Л.Резнік, І.Добрушин, Н.Ойслендер, прозаїки Д.Бергельсон, Д.Ністор, критики Ш.Гордон, А.Вевиоркі. Єврейські театри України ставили п’єси І.Переца, Шалом-Алейхема, А.Гольдфадена. Вихідці з єврейських містечок зробили значний внесок у розвиток науки України. Л.Славін багато років працював у археологічних експедиціях, керував Інститутом археології АН УРСР, написав кілька монографій про стародавнє місто Ольвію, академік С.Бернштейн викладав математику у Харківському університеті, створив свою наукову школу. Його колега член-кореспондент АН УРСР Н.Алієзер викладав у вузах Києва, Ніжина, Харкова, працював у НДІ математики, розробляв конструктивну теорію функцій, займався аеродинамікою, функціональним аналізом, іншими питаннями. Членкореспондент АН УРСР І.Штраєрман досяг визначних результатів у дослідженні теоретичних питань математики та механіки. Результати його досліджень були використані у розрахунках нових будівельних конструкцій. Фізик О.Гольдман організував у 1923 р. в Києві кафедру фізики, керував нею, а потім очолив створений на її базі Інститут фізики. Він відкрив новий вид фотографічних процесів, заклав основи нового напрямку досліджень напівпровідників. Фізикою високого і надвисокого вакууму займався член-кореспондент Н.Моргуліс, який керував кафедрою фізики Київського університету. Він заклав основи теорій вимірювання вакууму, катодного розпилу та ін. Академік О.Бродський організував в Інституті фізичної хімії першу в країні лабораторію ізотопів, де у 1934 р. була вироблена важка вода. Він розробив теорію ізотопів, першим застосував їх для дослідження механізму хімічних реакцій. У тому ж

44

Інституті фізичної хімії одним з відділів керував член-кореспондент В.Фінкільштейн, відомий своїми дослідженнями з електрохімії та гетерогенного аналізу. Радіофізик А.Слуцкін разом із Д.Штейнбергом розробив основи техніки надвисоких часток, нові конструкції магнетронних генераторів. У 1939 р. він разом з іншими вченими створив перший в країні радіолокатор на основі дециметрового магнетрону. Через дев’ять років А.Слуцкін став академіком АН УРСР. Однак плідна творча робота митців і вчених, діячів науки і культури була перервана Другою світовою війною. Третє місце за чисельністю після росіян і євреїв займали поляки. Вважалося, що найкращим методом їх “радянизації” є забезпечення національно-культурних запитів, зокрема, створення шкіл та інших навчальних закладів з викладанням польською мовою, виділення польських адміністративно-територіальних одиниць тощо. У 1925 р. з’явився перший в Україні польський національний район Мархлевський Волинської округи. На його території проживали 41 тис. осіб. У 1929/30 н.р. тут працювали 14 шкіл, 12 хатчиталень, польська агрошкола. Загалом у республіці в 1926 р. було 337 польських шкіл; у 1930 р. їх стало 381. У 1931 р. спеціалістів (з викладанням польською мовою) готували у двох педагогічних, чотирьох сільськогосподарських та одному індустріальному технікумах. Значна частина польських освітніх та наукових установ знаходилась у Києві. Серед них варто назвати Польський інститут соціального виховання, педагогічний і механічний технікуми, денний і вечірній польські робітфаки, трудова семирічна школа, Центральна польська бібліотека, Польський центральний робітничий клуб. Значну наукову роботу вели співробітники Інституту польської культури у Києві. Польською мовою в Україні видавались: щотижнева газета “Серп” (тираж 4500 примірників), два журнали для молоді “Глос млодзежи” (1500) та “Штандар піонера” (1000). Діяло національне видавництво “Трибуна”, яке друкувало художню, навчальну, політичну і освітню літературу польською мовою. Певна частина польської літератури друкувалася також у видавництві “Держнацменвидав”, яке спеціалізувалося на випуску національних меншин. Робота зі задоволення національно-культурних інтересів польського населення, як й інших національних груп, продовжувалася до початку 1930-х рр. У наступні роки з утвердженням репресивно-тоталітарного режиму в СРСР (1932-1934 рр.), партійнодержавна політика щодо національних меншин різко змінюється. Чисельною і дуже важливою етногрупою для України була німецька, їх поселення відзначались компактністю, що дозволило швидко налагодити освіту цієї етнічної групи рідною мовою. У 1920-30-і рр. в республіці було зроблено чимало для розвитку національної мови, освіти і культури громадян німецької національності. Високим був рівень письменності німецького населення. За даними перепису 1926 р. він становив майже 80% і був найвищим порівняно з громадянами інших національностей. В Україні діяли понад 2 тис. шкіл, навчання в яких провадилось мовами національних меншин. Серед них було майже 630 німецьких шкіл. Це давало змогу у більшості випадків навчати дітей рідною мовою. Так у 1930/31 н.р. 90% школярів німецького походження навчались у школах, де предмети викладалися рідною мовою. Рівень освіченості німецького населення, порівняно з іншими національними групами, що жили в Україні, був одним з найвищих. До початку сталінського погрому національної інтелігенції в республіці діяли 2 німецьких індустріальних, 6 сільськогосподарських і 1 педагогічний технікуми. Серед навчальних закладів можна, зокрема, назвати Одеський німецький педагогічний інститут, Пришибську німецьку ветеринарно-фельдшерську школу, Ландауську німецьку сільськогосподарську школутехнікум, Молочанську німецьку фельдшерсько-акушерську школу та Хортицьку німецьку педагогічну школу. В період політики коренізації в УРСР також виходила різноманітна література, часописи німецькою мовою. В її числі була політична, технічна, художня, 45

сільськогосподарська, медична література тощо. Протягом 1920-1930-х рр. в Україні вийшли в світ понад 1 тис. книжок та журнальних статей німецькою мовою. Наприкінці 1920-х рр. нею видавалося 18 газет і журналів, а на середину 1930-х - вже 21. Серед періодичних видань, що в різні роки розповсюджувались в Україні, були журнали “Ді Тромпете”, “Ерціунг унд Ауфклерунг”, “Нейланд” та ін. Поряд з чисельними обласними та районними газетами німецькою мовою, видавалася республіканська газета “Дас Нойе Дорф”. Проблеми національно-культурного життя німців в Україні дістали відображення у діяльності наукових установ, зокрема, кабінету дослідження національних меншостей при Етнографічній комісії Всеукраїнської Академії Наук. Однак, цей “національний ренесанс” тривав недовго - до кінця 1920 - початку 1930х рр., коли Сталін і Молотов розіслали в 1933 р. відповідний лист. Ще однією не менш чисельною, ніж німецька, була болгарська етногрупа. Радянська влада довела болгарське село до економічного розорення і була організатором релігійного гоніння; а ось щодо культурно-освітнього розвитку, в певний період вона відіграла позитивну роль. Передусім її заслуга - це переведення майже усіх шкіл, що були в місцях компактного проживання болгар, на болгарську мову навчання, а також певне збільшення їх кількості. Цим уповільнювалися темпи русифікації, започаткованої ще за часів царизму. Справами болгарської меншини відали Болгарська секція ЦКНМ і Центральне болгарське бюро при ЦК КП(б)У. Післяжовтнева розруха позначилася на шкільній справі. У 1924/25 н.р. діяли 43 болгарські школи, тобто менше, ніж у дореволюційний період. У них навчалися 4314 учнів і працювали 98 учителів. Але влада робила певні кроки, щоб поліпшити ситуацію. Вже в 1925/26 н.р. функціонували 74 школи (7184 учні й 109 педагогів). Треба зауважити, що більшість шкіл були не зовсім придатні для навчання, оскільки розміщувались в конфіскованих куркульських оселях. В основному це були 4-річні школи. Семирічок було обмаль і розміщувалися вони в районних центрах або великих селах (Великий Буялик, Кубанці, Каторжино та ін.). У болгарських селах, де проживали представники інших національностей, працювали окремі російські, українські, німецькі школи. Перехід на болгарську мову навчання викликав значні труднощі: не було підручників, надрукованих болгарською мовою, бракувало вчителів, які нею володіли. Спочатку навчальну літературу доводилося завозити з Болгарії. Наприкінці 1920-х рр. випуск підручників болгарською мовою налагодили Всеукраїнське відділення Центрвидаву та Укрдержнацменвидав. Педагогічну освіту болгари здобували в Преславському болгарському педтехнікумі, який відновив роботу 1921 р. у формі педкурсів, а у 1924 р. дістав статус середнього спеціального навчального закладу. У ньому щорічно навчалося близько 150 студентів, які були розподілені в 4-х групах. При педтехнікумі діяли 3-тижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 1930-і рр. вчителів болгарських шкіл готував болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети. Потребу в спеціалістах сільського господарства забезпечувала Преславська агропрофшкола, в 3 групах якої щорічно навчалося 80 чоловік. У 1931 р. її реорганізували у сільськогосподарський технікум з факультетами виноградарства, садівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгарський сектор при Одеському сільськогосподарському інституті. У середині 1920-х рр. у болгарських національних районах налічувалося: 1 клуб, 19 сільбудів, 26 хат-читалень, 10 бібліотек. Тобто, майже в кожному болгарському селі були сільбуд або хата-читальня. В Україні розвивалося й болгарське театральне мистецтво. Перша театральна пересувна трупа була створена у 1926 р. у с.Преславі за ініціативою Наркомпросу для обслуговування болгарського населення Мелітопольської і Одеської округ та Криму. До її репертуару, поряд з п’єсами українських та російських драматургів, входили твори болгарських авторів (наприклад, “День поминок померлих” Еліна Пеліна і “Свекруха” Анни Каріми). Діяльність трупи контролювалася Наркомпросом. Він субсидіював трупу, 46

допомогам формувати її репертуар, намагався підвищити акторську майстерність і рівень режисури. З цією метою у грудні 1928 р. керівництву трупи було надано можливість ознайомитися з роботою театрів Москви, Ленінграда й Харкова. Наркомпрос став ініціатором створення й іншого болгарського театру. 20 травня 1934 р. в Одесі студентами сектору Одеського театрального училища та кращих драматургів було організовано Болгарський колгоспний театр-студію ім. Георгія Димитрова. Населення болгарських національних районів на сценах своїх клубів побачило твори болгарської класики – п’єси П.Яворова “Біля підніжжя Вітоша” та І.Вазова “Хишозе”. Театр ставив перекладені на болгарську мову п’єси О.Корнійчука “Загибель ескадри” і “Платон Кречет”, Г.Чуркіна “Прорив у коханні”, О.Арбузова “Далека дорога” та ін., а також О.Пушкіна “Цигани” і М.Гоголя “Ревізор”. За період 1920-х рр. були зроблені значні кроки у галузі духовного відродження татарського народу. Почалося активне національно-культурне будівництво. Так, за даними 1927 р., татарські діти забезпечувалися навчанням рідною мовою на 90%, на змішаних мовах - на 7,4%, російською - 1,9%. До кінця 1930-х рр. у Криму діяло 427 татарських шкіл. Але процес “татаризації” проходив з відповідним російським акцентом. Наприклад, у 1920 р. на сцені Севастопольського театру виступали 6 труп, у тому числі 1 татарська. Через 20 років серед 8 театрів республіки був 1 татарський та 5 російських. У 1937 р. з 65 видань періодичної літератури у Криму видавалося лише 10 газет та 2 журнали кримськотатарською мовою. Однією з найцікавіших та малодосліджених етнічних груп України є цигани. Після 1917 р. радянська влада прагнучи втягти циганів в орбіту своєї політики, чимало робила для їх соціально-культурного розвитку. Були відкриті школи, в тому числі й ті, в яких викладання велось їх рідною мовою, а також технікуми, клуби. Школи стали активно залучатися до виробничої праці. На базі слов’янської абетки, видавались словники, підручники для циганських початкових шкіл. Разом зі створенням циганської писемності у 1920-х рр. з’являється і починає розвиватись циганська література, засновниками якої вважаються О.В.Германо та М.О.Панков. Наприкінці 1920 - початку 1930-х рр. почали виходити циганські журнали “Романи зоря” (“Циганська зоря”), “Нево Дром” (“Новий шлях”), друкувалися циганською мовою переклади класиків світової літератури, а також твори циганських письменників М.Безлюдського, І.Ром-Лебедєва, О.Панкової, Вано Тимофєєва (І.Хрустальова), Л.Свєтлова. Мовою, яка ставилась в Україні на один рівень з українською, була російська, тому службовці були зобов’язані знати обидві ці мови. Разом з тим, у постановах ВУЦВК підкреслювалася рівноправність мов всіх національностей, які населяли територію УСРР. Центром, який керував усією освітньою роботою серед національних меншостей України, був Наркомос. У 1921 р. при ньому було створено Раднацмен. Аналогічні органи функціонували при низових (губернських, повітових) ланках освітньої системи. На ці підрозділи була покладена відповідальність за становлення освіти національних меншостей, і перш за все шкільної. Незважаючи на те, що населення національних районів часто з певною недовірою ставилося до своїх шкіл (адже батьки не вважали їх перспективними, а в самих школах не вистачало ані підручників, ані вчителів), все ж питання освіти національних меншостей, хоч і повільно, але розв’язувалися. Дуже важливою і водночас нелегкою була проблема ліквідації неписьменності й малописьменності. 12 червня 1921 р. на сторінках газет з’явилася постанова Раднаркому УСРР “Про боротьбу з неписьменністю”. Все населення республіки, яке не вміло читати й писати, було зобов’язане вчитися українською, російською або іншою мовою (за бажанням учня). Органи Народного комітету освіти (НКО) використовували церкви, синагоги, молитовні, клуби, приватні будинки та інші споруди для організації лікнепу, здійснення якого доручалося Головполітосвіті (Головному політико-освітньому комітету 47

Республіки при НКО). При ньому була заснована Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з неписьменністю. Держава не могла повністю фінансувати свої освітні програми. До того ж почався голод, який ускладнив післявоєнні незгоди. Великий відсоток фінансування освітніх програм було перекладено на місцеві органи влади, підприємства, громадські організації. НКО та його органам на місцях дозволялося організовувати кравецькі й інші подібні майстерні, сільськогосподарські й виробничі підприємства. Фабрики, заводи, радянські заклади брали на себе піклування про свої школи. В селах розповсюджувалися паливна, будівельна й ремонтна повинності, а також “натуральне самообкладання”. Всі ці заходи можна розглядати як завуальовану суспільну плату за навчання. До 1923 р. стан з лікнепом так і не поліпшився, про що свідчить звернення ВУЦВК до відповідних органів (серпень 1923 р.). У 1926 р. письменність серед національних меншостей становила 68,4%, а серед українців цей показник був ще нижчий 48,9%. “Початковий всеобуч” у республіці здійснювався більш ніж як 20 мовами. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 30 червня 1924 р. націлювала на введення загальної освіти протягом 6 років, починаючи з 1924/25 н.р. Внаслідок цього мережа шкіл національних меншин почала швидко зростати і на 1 жовтня 1926 р. вже нараховувала 432 єврейські, 621 німецьку, 327 польських, 74 болгарських, 17 чеських, 5 вірменських, 1 шведську і 1 латинську школи, навчанням рідною мовою було охоплено такий відсоток дітей: німецьких 63, болгарських 60, польських - 31, чеських - 50, єврейських 26%. Професійна освіта рідними мовами почала розвиватися з 1924 р. Поступово створюються школи робітничої молоді, сільськогосподарські профшколи, школи підготовки вчителів, технікуми, робфаки. У цих навчальних закладах готувалися спеціалісти для роботи в національних селах, селищах, районах, а також викладачі національних шкіл усіх типів. 29 квітня 1924 р. згідно з постановою президії ВУЦВК був утворений спеціальний державний орган, метою якого було встановити безпосередній зв’язок: між урядом України і національними меншинами. Серед багатьох напрямів роботи Центральної комісії у справах національних меншостей при ВУЦВК був і культурний. У компетенцію Комісії входило сприяння розвитку шкільної та культурно-освітньої справи рідними мовами етнічних меншин. У 1925/26 н.р. у національних меншин досить значним було охоплення дітей шкільного віку освітніми закладами. Найчисельніші етнічні меншини мали кращі можливості отримати початкову освіту, ніж українська нація. А навчатися рідною мовою реальну змогу мали лише німецькі діти. Потреба у кваліфікованих кадрах для роботи серед етнічних меншин сприяла зростанню мережі установ спеціальної освіти. В 1926/27 н.р. в Україні діяли 4 єврейські, 1 польський, 2 німецькі, 1 болгарський, 2 російські педтехнікуми; 2 єврейські, 2 польські 5 німецьких, 1 болгарська, 2 грецькі сільськогосподарські школи; 15 єврейських, 1 польська, 1 німецька технічні професійні школи; єврейський сільськогосподарський технікум, німецька медична школа, інші установи. Велика робота проводилася в галузі ліквідації неписьменності серед національних меншин і створення мережі політосвітніх установ. 1926 р. в Україні існувало 85 клубів, 150 сільбудів, 441 хата-читальня, 213 бібліотек, 930 лікпунктів, 235 червоних кутків. У великих містах, таких, як Харків, Київ, Дніпропетровськ, Одеса були створені Будинки народів Сходу, в багатьох портових містах працювали інтернаціональні клуби. Певні спроби щодо налагодження випуску літератури національними мовами робили Державне видавництво України і “Культур-Ліга”, щоправда, вони виявилися малорезультативними. Згідно з постановою Президії ВУЦВК, у червні 1926 р. було створено Всеукраїнську філію видавництва народів СРСР, що мала взяти на себе видання літератури мовами етнічних груп УСРР.

48

У 1927 р. в Україні передплатники могли виписати 56 журналів і 55 газет російською мовою, 3 журнали і 5 газет єврейською, 3 журнали і 2 газети німецькою, 2 журнали і 1 газету польською, 1 газету молдавською й 1 болгарською мовами. В той же час були створені кафедри національного питання та єврейської культури при ВУАН, грецький відділ при Маріупольському музеї краєзнавства, які займалися дослідженням культурної спадщини етнічних меншин. В 1920-1930-х рр. в Україні існувала широка мережа національних культурних закладів. У 1920-х рр. в УСРР створювалися і національні інститути або відділи. Ось деякі з них: Окремий інститут соцвиху в Києві; Єврейський відділ при Харківському інституті профосу; Єврейський відділ при Київському інституті соцвиху; Німецький відділ при Одеському інституті народної освіти. Крім вищезгаданих профшкіл, була ще ціла низка національних навчальних закладів, що готували кадри для радянського будівництва, партійної та політосвітньої роботи. Таким чином, уряд України до кінця 1920-х рр. у галузі культурної роботи в середовищі національних меншин досяг певних результатів. У 1928/29 н.р. у таких нацменшостей як євреї, греки, німці, росіяни, поляки, охоплення дітей початковою освітою становило майже 100%. Болгарські діти були охоплені школою на 87,3%, молдавські - на 70,3% (для порівняння, цей показник у українців становив 77,4%, а у середньому по республіці 81,5%). Безумовно, ці дані свідчать про те, що республіканське керівництво у другій половині 1920-х рр. з великою увагою ставилося до проблеми відродження шкільної мережі етнічних меншин і зробило багато корисного у цій сфері. Вже наприкінці 1920-х рр. у місцях компактного проживання етнічних меншин існували реальні передумови для запровадження обов’язкової початкової освіти, що, безумовно, було найзначнішим досягненням культурної політики тогочасного уряду. Разом з тим, існували й значні проблеми, які не давали змоги однозначно оцінювати її результати. Так, скажімо, у тому ж 1928/29 н.р. не рідною мовою навчалося 23,8% російських, 36,1% єврейських, 38,2% польських, 6,6% німецьких, 35,2% вірменських, 80,3% грецьких, 10,9% болгарських дітей. Тобто, за винятком німецької, жодна з національних меншин України у дійсності не мала умов отримати початкову освіту національною мовою. Що ж до таких етнічних груп, як греки, татари, вірмени, цигани, шведи та ін., то стан початкової освіти в їхньому середовищі був дуже й дуже складним. Не існувало жодних посібників національними мовами, не вистачало вчителів, здатних викладати рідною мовою. Ці обидві проблеми ускладнювалися ще й тим, що з кінця 1920-х рр. на території СРСР почалося запровадження так званої “реформи новогрецької мови”, правопису мов тюркської групи й тих, що використовували арабську абетку. Згадані труднощі були причиною формалізму в діяльності таких установ. Вони відгукувалися у вищій та спеціальній освіті, житті творчої інтелігенції, наукових і громадських установ. Разом з тим вже наприкінці 1920-х рр. стало очевидно, що характер перебігу національно-культурних процесів у середовищі етнічних меншин і корінного населення республіки (зокрема в тому, що стосувалося сфери вживання національної мови, відродження національної самосвідомості й народної культури) не є тотожнім. У етнічних меншин, особливо нечисленних, національно-культурні процеси розгорталися не так швидко. Кількісні показники щодо освіти національних меншин рідними мовами на початок 1930-х рр. в УСРР були дійсно вражаючими, проте жорстка ідеологізація освіти дуже обмежувала можливості становлення і розвитку в учнів справді вільного світосприйняття. У всіх типах шкіл, на всіх без винятку уроках пропагувалися більшовицькі ідеали. Таким чином формувалася свідомість, яка відповідала вимогам нового суспільно-державного ладу. 49

Однак і цього, як виявилося на початку 1930-х рр., для сталінського режиму було “замало” - з 1933 р, починається цькування національних кадрів, розгортаються репресії проти представників національної інтелігенції, і в першу чергу, проти вчителів, вчених, письменників. Тоталітарна система вимагала тоталітарно-уніфікованого мислення, ідеологічно спрямованої та уніфікованої мови і освіти. Тому замість різномовних національних навчальних закладів з’являються в Україні переважно російські школи, технікуми, вузи, а вся освіта набуває характеру ідеологічно зумовленої русифікації. Суспільно-політична література початку 1930-х рр. свідомо обходить проблему захисту національних інтересів як українського народу, так і етнічних меншин. Вже наприкінці 1930 р. Другою Всеукраїнською нарадою з роботи серед національних меншин навіть несміливі спроби представників останніх висловитися щодо зниження темпів колективізації й розкуркулення, зважаючи на їх національно-господарську специфіку, були кваліфіковані як контрреволюційні та націоналістичні. Що ж до культурних процесів у середовищі національних меншин, то вони проходили ще по інерції. Робота, здійснена НКО і ЦКНМ у другій половині 1920 - на початку 30-х рр. у напрямку культурного розвитку нацменшостей, особливо порівняно з дореволюційним періодом, була значною. Проте очевидними були й проблеми, які ще залишалися серед національних меншин. Зокрема, щодо якості роботи національних навчальних установ, нарада зазначала, що „вони є у гіршому стані, ніж інші наркомосівські інститути, хоча вони й забезпечені матеріально однаково з усіма іншими закладами”. Болючими ще залишалися питання відсутності навчальної та іншої літератури національними мовами, хронічної нестачі педагогічних кадрів. Але найбільшими були такі проблеми: 1) Перша: не вдалося, незважаючи на безліч зусиль центральних урядових установ і самовіддану, подвижницьку роботу ентузіастів коренізації, створити наступність у системі освіти національною мовою. На початку 1930-х рр. реально діяли дві її ланки: початкова школа (яка охоплювала меншу частину дітей) і профосвіта й вищі навчальні заклади (які фактично не були пов’язані між собою проміжною ланкою школою 2-го концентру, тобто 7-річками і 10-річками). Таким чином, дитина в початковій школі навчалася національною мовою, у 7-річці - українською або російською, а коли приходив час продовжити освіту і отримати спеціальність, то виявлялося, що рівень її підготовки не відповідав вимогам вищого або спеціального навчального закладу. Це в свою чергу позначалося на якості підготовки фахівців, у тому числі й майбутніх педагогів. А якщо з вузу виходив учитель низької кваліфікації, коло замикалося й утворювало другу велику проблему. 2) Друга: низька якість освіти в національних школах. Ситуація, яка склалася у 1920-і рр. в галузі народної освіти, взагалі була складною і неоднозначною. Абсолютизовані методи навчання, що в ті роки застосовувалися (зокрема, бригаднолабораторний), у поєднанні з відмовою від значної частини досягнень загальнолюдської культури та надмірною ідеологізацією процесу освіти, спричинили накопичення проблем у шкільній справі, особливо в сільській місцевості. Що ж до шкіл з навчанням національною мовою, то їм повною мірою були притаманні всі ці негативні явища. До того ж, справа ускладнювалася ще двома обставинами: а) низьким рівнем шкільної реформи в школах для етнічних меншостей: відсутністю національних педагогічних кадрів, навчальної літератури, а часом і повною втратою національної писемної традиції, що безпосередньо впливало на рівень знань, які можна було отримати в цих школах: б) вимушеною тримовністю, що була результатом одночасного запровадження коренізації та українізації в школах національних меншин за умов значної русифікації і відчутно знижувала рівень підготовки їхніх випускників. 3) Третя: професійна орієнтація. Цілком природнім є бажання батьків бачити свою дитину освіченою. Як вже відзначалося, такі настрої були вкорінені десятиліттями й у громадську думку німців, євреїв, греків, болгар України. За здійсненням шкільної 50

реформи у школах національних меншин, ситуація стала іншою. Через соціальний (класовий) підхід у комплектуванні вищих і спеціальних навчальних закладів, значна частина дітей національних меншин (адже вони виходили з більш заможних, ніж у середньому по Україні, родин) втратила право продовжити освіту. Інша ж частина випускників шкіл національних меншин мала такий рівень підготовки, що могла претендувати на місце лише в закладі, зорієнтованому на набір студентів певної націленості. Що ж до можливостей вибору, то вони були досить обмежені. Для національних меншин існували лише педагогічні й сільськогосподарські навчальні заклади, що, звісно, звужувало сферу їх культурних перспектив. Додамо сюди практику культурної ізоляції нацменлюдності від історичної батьківщини і отримаємо те ж саме запитання, яке так або інакше хвилювало всіх у той час: “Де застосувати знання рідної мови? Для чого взагалі вона потрібна, якщо і освіти нею за своїм бажанням отримати нема можливості, а спілкуватися нема з ким?” Отже, у культурному житті національних меншин на початку 1930-х рр., коли почалося запровадження загальної початкової освіти, створювалися нові навчальні установи з викладанням мовами нацменшин, а їх треба було забезпечити навчальними посібниками й викладачами, проблем виникало чимало. Коротко кажучи, і уряд України, і безпосередньо національні меншини стояли лише на початку довгого, великотрудного шляху відродження і розвитку національних культур. Проте ставлення уряду України до культурних потреб національних груп республіки поступово змінювалося. Точкою відліку нового етапу національної і культурної політики стала колективізація, яка хоч і не була безпосередньо пов’язана з культурними процесами, проте докорінно змінила їх перебіг. Адже змінювався світогляд і саме майбутнє народу України загалом, а тим більше національних меншин, що за своїм складом (за винятком євреїв і росіян) були селянськими етнічними групами. Специфіка їх соціальної структури (значно більша, ніж у середньому по Україні, питома вага заможного селянства) стала, по-перше, основою досить широких репресій проти національних меншин, по-друге, викликала сильний опір колективізації з боку селянства національних меншин, по-третє, знецінила основні напрями культурної роботи уряду України в їх середовищі. 1933 р. став вирішальним в історичній долі коренізації в Україні. Загальновідомий липневий (1933 р.) Об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У визначив новий етап в її історії. Виснажена голодомором Україна була визнана кублом класового ворога та його 2націоналістичної агентури”. А потому розпочалося широкомасштабне переслідування українських націоналістів, що набуло особливо великого розмаху вже після смерті М.Скрипника. Після смерті М.Скрипника найавторитетнішим популяризатором погляду партії на національне питання став В.Затонський. Як альтернативу українській асимілятивній енергії В.Затонський висунув ідею мішаних шкіл. Таким чином, у 1933/34 н.р. водночас зі значним збільшенням російськомовних груп планувалося повністю забезпечити національні групи семирічками з навчанням рідною мовою. Того ж року, за його словами, “довелося всі підручники, які існували до цього часу, забракувати і почати заново їх виготовляти”. Нижче він зауважував: “Ми підручники зараз уже виготовили”. Проте це не відповідало дійсності. За даними Держвидаву України, основна маса підручників мовами національних меншин побачила світ наприкінці 1936 р. та у 1937 р. Другою, нездоланною перепоною на шляху запровадження ідей В.Затонського, був брак педагогічних кадрів, які, як він погоджувався: “ми і за 1-2 роки цілком не підготуємо”. Отже, на практиці на фоні збільшення російських груп і повної відсутності вчителів та підручників для шкіл національних меншин, в Україні проекти В.Затонського були політичною демагогією, якою прикривалося поступове згортання як українізації, так і коренізації національних меншин.

51

Вже протягом 1933 р. повсюди була розширена мережа російських груп. За даними В.Затонського, паралельно збільшилася кількість учнів у школах національних меншин: в єврейських на 26%, польських на 28%. І хоч автор запевняв, що це зростання відбувалося не за рахунок українськомовних груп і що заплановане зростання питомої ваги школярів українського походження становить 26%, зрозуміло, що це не могло відбуватися іншим чином. Отже, тенденція до збільшення кількості російськомовних груп і задоволення в такий спосіб культурних потреб тих, хто був проти українізації і коренізації, стала основоположною в культурному житті України й дедалі набирала силу. Дуже вибіркові дані про культурне життя національних меншин у 1933-1938 рр., що час від часу з’являлися у пресі, базуються лише на тих досягненнях, що мали місце до початку колективізації. За даними Відділу національних меншостей ВУЦВК, який був утворений на базі ЦКНМ у 1934 р., на терені України діяло 1166 російських шкіл, 432 єврейські, 571 німецька, 238 польських, 165 молдавських, 45 болгарських, 21 грецька, 18 чеських, 8 татарських, 6 вірменських шкіл. У тому ж 1934 р. в Україні для національних меншин працювали 17 сільськогосподарських технікумів й 12 нацмемвідділів при загальних технікумах, а також 27 педтехнікумів та 10 педінститутів. Щоправда, певні позитивні зрушення мали місце у видавничій справі. У 1934 р. в Україні виходило 9 центральних і понад 40 обласних і районних газет національними мовами. До 1937 р. випуск літератури мовами національних меншин збільшувався. Продовжувала свою роботу мережа культурних і наукових установ, що обслуговували нацменшості. Серед них Інститут єврейської пролетарської культури, Інститут польської пролетарської культури, кабінет етнографії при ВУАН, Грецький відділ при Маріупольському музеї краєзнавства, Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства. Національну культуру популяризували 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький театри. Наведені дані створюють картину певних позитивних результатів культурної політики щодо національних меншостей у 1933-1937 рр. Але не зайвим буде нагадати, що вони відбивають лише одну сторону проблеми. Адже робота всіх культурних установ національних меншин проходила в складних умовах ідеологічного тиску, що супроводжувався переслідуванням “класово-ворожих націоналістичних елементів”, троцькістів, “прихованих бундівців”. Не було жодної установи серед тих, що обслуговували національні меншини, яку б у ці роки оминули репресії. За звинуваченням у причетності до польської військової організації було репресовано майже у повному складі співробітників Інституту польської пролетерської культури у Києві. Те ж саме відбулося в німецькому технікумі в Хортиці, постійних кадрових змін зазнавали Грецький відділ Маріупольського музею краєзнавства, Маріупольський грецький педагогічний технікум. 20 квітня 1938 р. РНК УРСР і Центральний Комітет КП(б)У прийняли постанову “Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України”, за якою значно збільшувалася кількість годин на вивчення російської мови в національних школах. Але такі заходи, зрозуміло, не знімали проблему освіти національних меншин як таку. Докорінне її вирішення було розроблене у Постанові РНК УРСР від 29 червня 1938 р. “Про реорганізацію особливих національних шкіл, технікумів, Одеського німецького педагогічного Інституту і особливих національних відділів та класів у школах, технікумах і Вузах УРСР”. Згідно з нею, до 1 серпня 1938 р. мала відбутися реорганізація 766 особливих національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл у такі ж школи з російською (переважно) й українською мовами викладання, а також об’єднання 122 шкіл зі школами російськими й українськими (за територіальним принципом). План реорганізації національних шкіл у 1938 р. водночас став і пам’яткою й надгробком тій великій роботі, яку здійснили ентузіасти коренізації в 1923-1938 рр. На час реорганізації (а фактично ліквідації) мережі національних шкіл на території України діяло 63 школи з

52

польською мовою викладання, 688 з німецькою, 19 з чеською, 65 з болгарською, 33 з грецькою, 15 з урумською, а також ассирійська і шведська школи. За тією ж постановою було ліквідовано кілька вищих навчальних закладів та відділів при них, в яких навчання відбувалося національними мовами, у тому числі Одеський німецький педагогічний інститут, болгарський сектор Одеського педагогічного інституту, польський сектор Київського педагогічного інституту, Преславська болгарська сільськогосподарська школа, Ландауська німецька сільськогосподарська школа рільництва. Німецький національний відділ при Кіровській сільськогосподарській школі механізації, Молочанська німецька фельдшерсько-акушерська школа, Хортицька німецька педагогічна школа, Маріупольська грецька педагогічна школа, болгарський відділ при Одеській педагогічній школі, чеський відділ при Київській педагогічній школі. Отже, влітку 1938 р. в Україні перестала існувати мережа закладів освіти всіх рівнів мовами національних меншин. Ліквідація спеціальних національних установ в Україні була лише частиною загальної політики, спрямованої на відмову від коренізації в усіх сферах культури. Репресії в середовищі творчої інтелігенції та відповідальних працівників, що з особливою силою розгорнулися в 1937-1938 рр., завершили справу.

53

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ У чому полягає суть і які основні причини запровадження політики коренізації? Чи тотожні поняття коренізація й “українізація”? Яке з них ширше? Яка основна мета політики коренізації? Чи було її досягнуто? Які це мало наслідки? Як розв’язувалося у 1920 – 1930-і рр. питання співжиття національних меншин, яким чином задовольнялися їх соціальні і національні інтереси? Охарактеризуйте діяльність органів національних меншин України. Як, на Вашу думку, чи ефективною була діяльність національних адміністративних і судових органів? Відповідь обґрунтуйте. Розкажіть про створення національних адміністративно-територіальних одиниць. Яку роль вони виконували? Яким було культурно-освітнє життя національних меншин України в 1920–1930-і рр.? Розкажіть про труднощі і недоліки у цій справі. Порівняйте діяльність двох наркомів освіти України О.Шумського і М.Скрипника. Чому було згорнуто політику коренізації? Які історичні уроки цієї політики? Які з цих уроків актуальні і сьогодні?

53

ЛІТЕРАТУРА 1. Бойко О.Д. Історія України (запитання і відповіді). – К.: Академія, 1997. 2. Бойко О.Д. Історія України у ХХ ст. – Ніжин: Стиль, 1994. 3. Гонтар О.В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. – 1991. - № 7. – С.125-130. 4. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – 342 с. 5. Данильченко О.П. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України в 20-х рр. XX ст. // УІЖ.- 1999. - № 3 - С.74-88. 6. Єфіменко Г.Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932 – 1938) // УІЖ. – 2000. - № 2; 2000. - № 4. 7. Животівський В.О. Освіта національних меншин у 1920-і роки як “знаряддя комуністичного переродження суспільства” // Відродження. – 1995. - № 4. – С.7274. 8. Журба М. Радянські громадські організації національних меншин УСРР в умовах НЕПу // Київська старовина. – 2000. - № 35. – С.137-144. 53

9. Калакура О.Я., Білашова К.О. Пішаки у політичній грі: До питання національнотериторіального районування України в 20 – 30-х роках // Відродження. – 1994. №7. – С.72-74. 10. Котляр Ю.В. Селянство Півдня України: доба нової економічної політики (1921 – 1929 рр.). – Миколаїв – Одеса: ТОВ ВіД, 2004. – 354 с. 11. Котляр Ю.В. Еврейское население Николаевщины в годы НЭПа: культура и образование // Мова і культура. – Випуск 5. – Т.1. – Ч.1. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2002. – С.168-172. 12. Котляр Ю.В. Єврейські організації на Півдні України в роки НЕПу // Еврейская мысль сквозь века. – Выпуск 6. – Днепропетровск: ДИСОР, 2002. – С.182-190. 13. Котляр Ю.В. Образование и культура сельского еврейского населения Юга Украины в первой трети ХХ века // Єврейська історія та культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. Зб. наук. праць. – К.: Інститут юдаїки, 2003. – С.314-319. 14. Котляр Ю.В.Сільське єврейське населення Півдня України в 20-х рр. ХХ ст. // Седьмые Запорожские еврейские чтения. – Запорожье: Диво, 2003. – С.142-147. 15. Кульчицький С. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). – К.: Видавничий дім “Альтернатива”, 1999. – 336 с. 16. Курносов Ю.О. Суспільно-політичне життя на Україні в 1920 – 30-х роках // УІЖ. – 1989. - № 12. – С.89-95. 17. Лозицький В.П. Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія, проблеми, уроки // УІЖ. – 1989. - № 3. – С.46-55. 18. Міронова І.С. Розвиток освіти національних меншин Півдня України у 20-ті роки ХХ століття // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т.10: Історичні науки. – С.78-82. 19. Міронова І.С. Національний склад населення Півдня України в період впровадження політики “коренізації” (20-ті роки ХХ ст.) // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. – Вип.2: Історичні науки. – С.121-125. 20. Німці в Україні: 20-30-ті рр. XX ст. - К.: Інститут історії України, 1994. 21. Полевой Л.П., Чирко Б.В. Національні меншини українського села в умовах колективізації // УІЖ. – 1993. - №4-6. – С.64-69. 22. Пряхин Ю.Д. Греческое национальное образование в Украине // Відродження.— 1993. - №7.- С.6-11. 23. Тригуб П.М. Польське населення Миколаївської округи у 20-х рр. ХХ ст. // Південний архів. – Випуск V. – Херсон: Айлант, 2001. – С.143-147. 24. Хонігсман Я.С. Колективізація, голодомор і занепад єврейського землеробства в Україні // УІЖ. – 1994. - №2-3. – С.66-75. 25. Чирко Б.В. Національні меншини на Україні в 20 – 30-х роках // УІЖ. – 1990. - №1. – С.51-64. 26. Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20 – 30ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ. – 1998. - №6. – С.22-36; 1999. - № 1. – С.41-55

54

Тема 5. ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ ПРОТИ ПРЕДСТАВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН ПЛАН 1. Масові репресії проти німецьких мешканців. 2. Терор проти польського населення в період тоталітаризму. 3. Каральні заходи проти представників інших національних меншин України. 1. 2. 3. 4. 5.

РЕФЕРАТИ Політико-правові засади масових політичних репресій в Україні. Депортації німецького населення з України (1934-1937 рр.). Репресії проти поляків в Україні у 1930-і рр. Сталінські репресії 20-30-х рр. ХХ ст. проти єврейського населення України. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-30-і рр. ХХ ст. ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Депортація, репресії, русифікація, терор, тоталітаризм.

55

1. Масові репресії проти німецьких жителів Наприкінці 1920-х рр. у внутрішній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Розгромивши суперників у боротьбі за владу, Й.Сталін перейшов до методів прямого насильства в побудові соціалізму. Значних змін зазнала й політика щодо України. В умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму на зміну українському відродженню 1920-х рр. прийшов новий, воєнно-комуністичний наступ 1930-х рр. Непоправних і нічим не виправданих втрат зазнали представники різних національностей, що проживали на території України в 1920-30-і рр. внаслідок політичних репресій, депортацій, різноманітних утисків прав і свобод, які торкнулися всіх без виключення верств населення і скалічили життя мільйонів громадян. Непросто складалися інтереси німців з більшовицьким режимом. Їх інтереси, як і інших національностей були проігноровані в процесі адміністративно-територіальних реформ в Україні у 1921-1923 рр. Створення нових районів, замість існуючих раніше волостей і повітів, не завжди здійснювалось з урахуванням складу населення. Зокрема, в результаті укрупнення, німці були розірвані по різних адміністративно-територіальних одиницях, це призводило до занепаду традиційних форм господарської діяльності, руйнувало національно-культурний уклад життя німецького населення. Все це доповнювалося бюрократичним свавіллям місцевої влади, нездатної забезпечити запити національних меншин, що приводило до посилення еміграційних настроїв серед німців. Відомо, що в 1922-1924 рр. заявки на виїзд подали більше як 40 тис. німецьких сімей, що проживали в Україні. Виїхати змогли лише 8 тис. чол. Проводячи в життя сталінський курс на придушення опору національних меншин політиці національного нігілізму більшовиків, партійне керівництво України на початку 1930-х рр. ще більше посилило тиск на населення німецьких районів. Це знаходило свій вияв в усуненні небажаних кадрів з місцевих органів влади, посиленні репресій проти заможних селян (куркулів), проведені широкомасштабних пропагандистських кампаній. Перші репресивні заходи проти жителів німецької національності були здійснені в період масової колективізації. В результаті застосування насильницьких методів при проведенні колективізації життєвий уклад в німецьких колоніях, що складався протягом багатьох поколінь, було фактично зруйновано. Господарства занепадали, згасало культурне життя. Руйнувались етнічні, моральні норми людського співжиття, які були традиційно міцними в німецькій общині в Україні. 55

У Радштадській волості Вознесенського повіту колоністів навіть змушували продавати худобу і на виручені гроші купляти хліб для виконання продрозкладки, викачували все зерно і борошно. В колоніях Вознесенського повіту була повторно проведена продрозкладка, і населення піддали подвійному розкуркуленню, все це нанесло непоправну шкоду селянській владі і її народному господарству. Вершиною бюрократичного свавілля щодо німців стала постанова ЦК КП(б)У від 27 березня 1929 р. “Про виселення німців з Миколаївської округи”. Цей документ започаткував, по суті сумнозвісну політику примусової депортації народів. Щоправда, не всі німці підлягали переселенню. Залишалися ті, що добровільно розлучалися із своїм господарством і вступали до колгоспу. У зв’язку з тяжким станом колоністи намагалися виїхати за кордон. Але з опублікуванням постанови СРСР від 6 квітня 1929 р. про підвищення ставок за видачу паспортів за кордон, бажаючих виїхати набагато зменшилося. У лютому 1930 р. на засіданні секретаріату ЦК КП(б)У було розглянуто питання про емігрантський рух серед колоністів. У іншому листі в грудні 1930 р. ДПУ повідомляло ЦК КП(б)У про намір виїхати до 90% населення. Деякі колонії навіть на 50% продали своє господарство. ЦК звернув увагу окружних партійних комітетів на необхідність негайно провести масово-політичну роботу серед бідняцько-середняцького населення колоній з тим, “щоб ліквідувати спроби глитайства та антирадянського елементу вести роботу по підготовці та організації еміграції, забезпечивши проведення в життя заходів, які намічені ЦК в листі “ліквідації” глитайських господарств у районах суцільної колективізації. ЦК надіслав у національні райони терміном на 2 місяці групу відповідальних працівників (по 2 чоловіки на район), які володіють німецькою мовою для роз’яснювальної роботи в зв’язку з еміграційним рухом німецьких колоністів. Розкуркулені німецькі сім’ї були без винятку вислані в північні та північно-східні райони країни. У наказі ДПУ від 7 лютого 1930 р. підкреслювалось, що із районів суцільної колективізації повинні бути виселені за межі України 20 тис. родин найбільш активних і заможних куркулів. Арешти вищеназваних елементів, зазначалося в документі, проводяться не лише в округах і районах суцільної колективізації, але й у всіх засмічених округах і районах, не виключаючи національних. Трагічними для німців України були 1932-1933 рр. Німецьке населення майже повністю проживало в селах, тому постраждало від голоду не менше, ніж українці. Жахливий голод в Україні, планово організований репресивним комуністичним режимом, привів до незліченних людських жертв. Сталінським урядом було прийнято рішення перешкодити будь-якій допомозі голодуючим з боку міжнародної та радянської громадськості. Але про голод знали всі, інформація проникала й за кордон. Громадяни Німеччини збирали кошти, створювали товариства та комітети по наданню допомоги голодуючим. У Німеччині тоді були створені товариства та комітети по наданню допомоги голодуючим: “Брати в нужді”, “Фаст і Бріліант”, “Комісія з пересилання колоністів в СРСР”, “Центральний комітет німців Чорномор’я” та ін. Партійний і радянський апарат на місцях шляхом репресій змушував німців України відмовлятися від “гітлерівської допомоги”. Органи ДПУ заарештовували “активних організаторів гітлерівської допомоги і фашистської агентури”, насамперед пасторів, сектантських проповідників, заможних селян. Німців примушували передавати надіслані кошти на користь міжнародної організації допомоги революціонерам. У свою чергу керівник українських комуністів С.Косіор у листі Й.Сталіну написав: “завдяки прийнятим нами своєчасно заходам і проведеній роботі нам вдалося домогтися масової відмови колгоспників від “гітлерівської допомоги”.

56

Побоюючись подальших репресій, німці нерідко тікали із своїх господарств за межі республіки. У деяких сільрадах еміграція набула катастрофічного характеру. Не було жодного села, з якого не тікали б цілими дворами. Залишали рідні місця, головним чином заможні селяни. Органи ДПУ вживали широких репресивних заходів по виявленню ініціаторів масових виїздів німців, партійні і радянські органи на місцях проводили масову роз’яснювальну роботу. Поворот у політиці з 1929 р., пов’язаний з широким застосуванням репресивних заходів проти селянства під час проведення колективізації, різко негативно вплинув на соціально-економічне життя німецького населення. Національні особливості німецького селянства, хазяйновитість визначили його ставлення до цієї політики. Німецькі селяни не поспішали вступати до колгоспів, чинили опір колективізації. У 1932-1933 рр. державна політика щодо національних меншин різко змінюється. Погіршення відносин СРСР з Німеччиною та Польщею і відповідне посилення антинімецької пропагандистської кампанії зумовили, зокрема, особливу упередженість радянських владних структур щодо німецького населення. Заяви про німецьких націоналістів стали сигналом до посилення шовіністичної кампанії, у перших ешелонах якої йшло радянсько-партійне керівництво республіки. На підставі низки постанов ЦК КП(б)У (“Про німецькі райони” (грудень 1934 р.); “Про засміченість класово-ворожими елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму” (квітень 1935 р.); “Про Одеській німецький інститут” (грудень 1937 р.); “Про реконструкцію національних районів та сільрад УРСР в звичайні райони та сільради” (лютий 1938 р.); “Про реорганізацію національних шкіл на Україні” (квітень 1938 р.); “Про ліквідацію і перетворення штучно утворених національних районів та сільрад” (квітень 1938 р.), а також інших документів німецькі навчальні заклади й національні адміністративно-територіальні райони були ліквідовані. У 1933 р. на території Карл-Лібкнехтівського району чекісти виявили “ворожу організацію”, яка складалась з 22 німців-колоністів, які вели контрреволюційну повстанську роботу з метою зробити повстання проти радянської влади. Члениорганізатори були засуджені на вислання та до концтаборів на строк від 3 до 10 років. На початку 1934 р. Одеське обласне управління ДПУ заявило про ліквідацію в Одеському педагогічному інституті “німецько-фашистської контрреволюційної організації, що ставила своєю метою насадження повстанських груп, відрив німецького населення від радянизації, проведення шкідницько-диверсійної діяльності і підготовку збройного повстання проти радянської влади”. Керівниками організації були названі професори Міквіц, А.Н.Штрем, завідуючий відділом Центральної наукової бібліотеки Г.Д.Штейнвандт. По справі проходили також науковий співробітник Ф.Ф.Мазур-Мазов, викладачі одеських вузів Ф.Адлер, В.М.Фриз, А.І.Райх, Є.Г.Бейтельснахер, С.Й.Унгемах, О.Я.Цвіккер, Г.І.Бахман, Е.Л.Тромпешер і калькулятор заводу “Червоний сигнал” А.Е.Фіхтнер. Вирок, винесений 26 лютого 1934 р. трійкою ОДПУ, був відносно м’яким - 3-5 років виправно-трудових таборів. Проте історія на цьому не завершилась, багато з засуджених отримали додаткові строки і померли на засланні. Арешти за цією справою були відновлені в 1937-1938 рр., загальна кількість притягнених до відповідальності досягло 100 чоловік, 19 з них були розстріляні. Ініціативу створення організації слідчі приписали німецькому підданому Георгу Лейбрадту, доктору філософії Лейпцігського університету. За легендою, керівники організації Штрем і Міквіц, через завербованих студентів збирали дані з питань політичного характеру, які потім передавались в німецьке консульство. Вони стримували висування нових молодих “по радянському” налаштованих наукових кадрів. У 1936 р. на території Карл-Лібкнехтівського району була викрита існуюча ще з 1925 р. організація “Національний союз німців на Україні”. На думку слідчих НКВС, 57

організація була створена іноземною розвідкою. Керівництво організацією здійснювалось групою відповідальних працівників центрального бюро апеляційної секції при ЦК КП(б)У Гербардтом, Мюллером, Гафтелем. Політичною метою, як стверджували чекісти, організація ставила відторгнення України від СРСР шляхом збройної інтервенції. У квітні 1934 р. на засіданні оргбюро ЦК КП(б)У було розглянуто питання про кадри шкіл нацменшостей. На ньому вказувалося, що обласні партійні комітети не зробили всіх необхідних висновків з рішень у питаннях про кадри в німецьких національних школах, не зрозуміли того, яке місце в планах „контрреволюційної роботи ворога на Україні” займає ставка на виховання в німецьких школах молодого покоління в антирадянському дусі. Було прийнято рішення провести по областях всебічну перевірку всіх німецьких шкіл, переглянути кадри вчителів, стан викладання в школах суспільствознавства, історії та географії. Розпочалися також масові “перевірки” німецьких середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, які набули форму репресій щодо професорсько-викладацького і студентського складу. У травні 1936 р. було проведено “обстеження” Одеського німецького технікуму механізації сільського господарства. В доповідній записці, підготовленій відділом шкіл ЦК КП(б)У, відмічалось, що місцеві партійні та комсомольські організації “не приділяли уваги цьому технікуму” і не проводили серед викладачів і студентів політико-виховної роботи. Органи НКВС “викрили в технікумі контрреволюційну фашистську організацію”, до складу якої входило 10 чоловік викладачів і студентів, у тому числі й комсомольців. Залучені до цієї групи люди звинувачувалися у проведенні серед студентів “націоналістичної роботи”, спонукуванні їх до активної діяльності в цій контрреволюційній організації. У 1933-1937 рр. практично було зліквідовано інститути національного розвитку національні адміністративні одиниці, навчальні та культурно-освітні видавництва, газети, театри, масового характеру набула депортація національних меншин з місць їх постійного проживання. Репресії намагалися приховати в густому пропагандистському тумані. Нагніталася істерія навколо “класових ворогів”. На мітингах і зібраннях лунали заклики до розправи з німецькими та польськими фашистами. Проте пік терору і масових репресій проти жителів німецької національності припав на другу половину 1937 р. Однією з перших каральних мір була здійснена операція за телеграмою М.І.Єжова №11926, у якій говорилось про облік і засудження всіх “куркулів”. Так, у 1937 р. масових каральних акцій зазнало населення Одеської області, на території якої тоді проживало 120 тис. німців. Репресивно-каральна система вимагала все нових та нових жертв. Політична установка ХПІ з’їзду КП(б)У”„Про шкідництво націй” призвела до численних арештів в національних районах. Кілька сот заарештованих уже не відповідали рівню завдань, що проголошувалися з трибуни партійного з’їзду. Від окремих “ворогів” перейшли до боротьби зі “шкідництвом нації”, де ворогами ставали всі або майже всі представники “шкідницької” нації. В наказі НКВС СРСР №00439 ставилось завдання негайно облікувати і заарештувати на підприємствах німецьких підданих. Не дивлячись на те, що директива НКВС стосувалась насамперед іноземців, у поле зору каральних органів потрапили всі громадяни німецької національності. У південних областях України знаходились компактні райони розселення жителів німецької національності, репресії проводилися насамперед на території цих поселень. Тому не дивно, що тут буди сфабриковані такі кримінальні справи, як “німці-фашисти”, “Тевтонці”, “Національний союз німців України”, “Національний фашистській центр” та ін. Хвиля перевірок, звинувачення в антирадянській, класово-ворожій діяльності була спрямована на Одеський німецький педагогічний інститут, його викладачів і студентів. У 58

матеріалах перевірок наголошувалось, що педінститут “неймовірно засмічений класово ворожими елементами”, з 254 студентів у 89-ти родичі заарештовані, як вороги народу, серед педагогів органами НКВС “викрито і заарештовано 4 фашисти”. 1 листопада 1937 р. бюро Одеського обкому КП(б)У прийняло постанову “Про стан роботи німецького педінституту”. У ній підкреслювалося, що “парторганізація інституту не очолила боротьбу, що розгорнулася в інституті по очищенню від класово-ворожих елементів, не веде боротьби з ліквідації наслідків шкідництва. Бюро Одеського обкому КП(б)У звернулося з проханням до ЦК у зв’язку з недостачею кваліфікованих кадрів, засміченістю інституту класово-ворожими елементами та прикордонним становищем міста Одеси розглянути питання про доцільність дальшого залишення інституту в Одесі і зобов’язав Одеський обком КП(б)У зміцнити його керівними кадрами, приділивши особливу увагу питанням піднесення більшовицької пильності в боротьбі з ворогами, остаточній ліквідації наслідків шкідництва і налагодження партійно-масової роботи в інституті”. Під суворим контролем партійного апарату були німецькі друковані видання. Публічному тавруванню з метою залякування інших було піддано колектив газети “Kollektivwirtschaft” - орган Зельцського районного комітету КП(б)У. Газета звинувачувалась у фальсифікації дійсності, бо публікувала дописи “про продовольчі труднощі та інші матеріали, із яких можна зробити висновок про якесь безвихідне становище німецьких колгоспників у районі”. У ці роки були ліквідовані німецький відділ Одеської обласної комуністичної сільгоспшколи, німецький сектор Одеського медичного інституту. 5 березня 1939 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про ліквідацію і перебудову штучно створених національних районів і сільських рад”. Ліквідації підлягали всі німецькі райони, а сільради, що входили до їх складу, передавалися до інших районів республіки. Застосування репресивних засобів до заможних селян, пошуки “ворогів” і “шкідників” загальмували національне відродження німців України, призвели до поступового знищення всіх німецьких національно-культурних закладів, адміністративнотериторіальних одиниць, ліквідацій того курсу національної політики щодо національного населення, який передував цьому. У вказаний період було репресовано понад 10 тис. німців. За кількістю втрат (понад 25 тис. чоловік у період Великого терору) німці посідають третє місце, пропускаючи в трагічному переліку лише українців та поляків.

59

2. Терор проти польського населення в період тоталітаризму Серед національних меншин, що проживали в Україні, поляки за переписом 1926 р. посідали четверте місце – 476,1 тис. осіб. Невдала для СРСР радянсько-польська війна, польсько-німецьке зближення на початку 1930-х рр. призвели до кардинальних змін в долі польського населення України. Воно поряд з іншими національними меншинами потрапляє під прес масових репресій. Звинувачення, що висувались проти поляків в 1919 – 1941 рр., можна розділити на умовні групи: 1) ідеологічну – 37,2%, 2) диверсійну - 28,3% і 3) ворожу діяльність в складі організацій – 33,5%. З 1925 р. в районах, де переважало польське населення, за постановою РНК УРСР від 29 серпня 1924 р. почали з’являтися польські національні сільські ради. Переважна більшість національних сільських рад і районів виникла в західних областях, на Поділлі, мало місце їх створення і на Півдні України. Проте більшість польського населення не мала своїх національних рад. Створення системи польських сільрад ставило метою якомога скоріше й досконаліше втілити на практиці більшовицьку політику соціалізації, залучити на бік радянської влади численні маси селян-поляків. Найважливішим завданням у роботі серед національних меншин вважалося втілення в життя директив комуністичної партії по 59

індустріалізації й масовій колективізації. У культурному будівництві головна увага зверталась на ідеологічний зміст, зміцнення класової свідомості робітників. Ця політика зустріла масове незадоволення робітників, селян, широких верств населення, в тому числі й польського. Архівні документи зберегли дані про масове обурення поляків політикою більшовиків, виступів селянства проти колективізації, закриття, руйнування й опоганення костьолів. З кінця 1920-х рр. розгортається еміграційний рух польського населення України до Польщі. Офіційні радянські джерела кваліфікували цей рух як “антирадянський", і здебільшого родинам, які подавали заяви на виїзд, відмовляли. Репресивними органами всі потенційні емігранти бралися на особливий облік. Тому потік офіційних заяв зменшився, зате набули масового характеру нелегальні втечі до Польщі цілими родинами - як поляків, так і українців. Політика радянської влади щодо польської національної меншини в Україні в 1930ті рр. відрізнялась від політики першої половини 1920-х рр., але була логічним продовженням втілення в життя за всяку ціну комуністичної догми побудови соціалізму. На початку 1930-х рр. в республіці тривала колективізація. Вона супроводжувалась широкою пропагандистською кампанією. Газети вміщували матеріали про успіхи колгоспів, підкреслюючи перевагу колективного господарства перед індивідуальним. Проте на сторінки газет не потрапляв матеріал, якою ціною був виконаний план здачі пшениці державі і скільки польських родин було вислано. Насильницька колективізація, що призвела до розпаду селянського суспільства, зрівняння всіх у злиднях, руйнування господарств, волюнтаристська аграрна політика - це все причини страшного лиха голодомору 1933 р. Польське населення, більша частина якого проживала на селі, пізнало трагедію голоду нарівні з українцями. Поляки-селяни не підтримали колективізації і боролися проти неї всіма доступними методами. Не сприяла проведенню колективізації створена вказівкою зверху система польських сільрад. Не в змозі замінити притаманний полякам-селянам потяг до землі та приватної власності на комуністичні догми, радянська влада почала з середини 1930-х рр. ліквідовувати польські сільські ради. Причому насамперед проводилася політика знищення польських національно-територіальних одиниць. Масові “чистки” та репресії проти польського населення широкого розмаху набувають з 1933 р. ЦК КП(б)У на пленумі в листопаді 1933 р. розглянув питання про нові завдання національної політики в Україні. В резолюції на доповідь В.Косіора з цього питання підкреслювалося, що польські національні сільради, колгоспи, школи, інститути “засмічені польськими фашистськими елементами”, тому потрібно “провести заходи до чистки цих організацій від ворожих елементів”. У 1933-1935 рр. в Україні партійні організації за допомогою НКВС фабрикували та “успішно” розкривали численні справи „контрреволюційних шпигунських організацій”. Так, у 1934 р. до відповідальності був притягнутий працівник Миколаївського суднобудівного заводу ім. Марті С.Стражинський - як член Польської організації військової (ПОВ), який ніби завдавав шкоди радянській владі та працював на користь “Великої Польщі”. Незабаром він був звільнений з роботи, а пізніше репресований. Перші тривожні симптоми, які засвідчили початок етапу в обмеженні прав і свобод національних меншин, спостерігалися вже в 1934-1935 рр., коли політбюро ЦК КП(б)У, керуючись загальнополітичною лінією, прийняло ряд рішень, спрямованих на ліквідацію важливих здобутків, досягнутих у період реалізації політики коренізації. В першу чергу, згадані обмеження стосувались польської національної меншини, яка була однією з найбільш численних в Україні і особливо на Поділлі. 20 вересня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У схвалило постанову “Про польські сільради”, в якій говорилося: “В зв’язку з масовою засміченістю польськими націоналістами керівного складу національних польських сільрад запропонувати Київському і Вінницькому обкомам спільно з органами НКВС провести чистку як колишніх, так і зараз існуючих польських 60

сільрад від націоналістів та інших антирадянських елементів. Замінити керівний склад у польських сільрадах радянськими людьми, а в колишніх польських сільрадах і в тих, що будуть реорганізовані, висунути на керівну роботу українців”. На початку грудня 1934 р. у наркома внутрішніх справ В.Балицького відбулася нарада з приводу “оздоровлення” прикордонної смуги. За кілька місяців до наради, 15 березня НКВС УРСР здійснив операцію з вилучення 10769 чоловік з 140 районів Київської, Вінницької та Одеської області і Молдавської АРСР. Заарештовані тоді рекрутувалися за політичними та соціальними ознаками. У документах чекістів є вичерпні дані про технічний бік депортації. Вона здійснювалася в досить м’якій формі, на відміну від розкуркулень 1929-1931 рр. населення сповіщалось за 10 днів до вантаження в ешелони. У кожному ешелоні передбачалися вагони для худоби і вантажу, а також вагон для команди, вагон-ізолятор, вагон-кухня. Ті, хто працював у колгоспах, одержали плату за трудодні грошима і продуктами. Депортація 1935 р. здійснювалася в межах України. Покидаючи свої будинки, переселенці одержували в східних областях республіки садиби колгоспників, які померли від голоду 1933 р. Після 1936 р. депортації припинилися, але репресії іншого типу проти поляків тривали. Підозра у шпигунстві була для репресій достатньою причиною. А чекісти мало не в кожному представникові нацменшин бачили потенційного шпигуна. У 1930-х рр. репресії за ознакою національності стали менш поширеними, ніж репресії за соціальним походженням. Запровадження з 1933 р. внутрішніх паспортів для несільського населення із знаменитою “п’ятою графою”, яка вказувала національність, допомагало сталінській тоталітарній машині здійснювати репресивну національну політику. Небезпечним стало належати й до польської національності. Чимало людей її приховували. У 1920-х рр. в Україні почали створювати радянські школи, де навчання велося польською мовою. Таких шкіл у 1924-1925 н.р. в Україні працювало 255, де навчалося 14606 учнів. Докорінна реорганізація торкнулася і польських національних шкіл. 20 грудня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У схвалив постанову, якою констатувалась наявність у республіці „штучно створених польськими націоналістами національних шкіл”. Окреме доручення отримали М.М.Попов та В.А.Балицький, які зобов’язувалися “замінити всіх учителів-націоналістів в польських школах і польських комплектах українських шкіл радянськими вчителями”. Вплив “класово ворожих віянь” виявила республіканська адміністрація й у деяких польських школах. Так, під час перевірки одеські школярі запитували: “Чому нас не пускають до Польщі? Ми хочемо туди, там наша влада.” Старшокласники подекуди нищили портрети Й.Сталіна та інших вождів, а під час уроків заявляли, що “наші досягнення - це облуда, що радянська влада грабує село” та ін. Такі настрої і, як наслідок, відповідні висловлювання, що відображали реальний стан справ у країні, набули поширення не лише серед учнів польських навчальних закладів. В Одесі протягом 1932-1933 рр. були ліквідовані польський технікум механізації сільського господарства, вечірня робітнича школа, занепала робота на підприємствах, розвалилася праця польського клубу. Після розв’язання в СРСР в 1930-і рр. антипольської пропагандистської кампанії, закривалися за постановами партійного керівництва польські школи, вищі і середні навчальні заклади, наукові та культурні установи. Протягом 1934-1938 рр. було видано ряд постанов, які поставили крапку в існуванні польських навчальних закладів в Україні, переводячи навчання спочатку українською, а пізніше й російською мовою. Пошуки польських “фашистів”, як і загалом репресивні акції щодо “ворогів народу”, були зумовлені й тісно пов’язані з тоталітарно-адміністративними методами здійснення внутрішньої політики - мілітаризації економіки, колективізації села, боротьби 61

з релігією тощо. Заяви про небезпеку з боку польських та інших “фашистів” поєднувалися з закликами до масових “чисток” установ, що здійснювали роботу серед національних меншин. Репресивні акції щодо національних меншин супроводжувалися інтенсивною пропагандистською кампанією. Радянсько-партійний актив, пропагандисти з НКВС з маніакальною наполегливістю намагалися формувати “образ ворога”. “Логічним” наслідком такої соціально-психологічної установки щодо поляків та німців стали і певні конкретні “заходи”, діапазон яких був величезний: від арештів та депортацій з місць компактного проживання до “чисток” національних установ або просто звільнення з роботи представників певних національних груп. У 1935 р. під час “перевірки партійних документів” громадяни польської та німецької національності були звільнені з великих оборонних підприємств України. Причому це стосувалося всіх - від управлінського апарату до прибиральниць, комуністів і безпартійних. Фабрикувалися й численні справи “шпигунських” організацій, що складалися з поляків-контрреволюціонерів. В квітні 1934 р. ДПУ УРСР “була викрита і ліквідована розгалужена контрреволюційна організація під назвою “Польська організація військова”, що проводила шпигунську диверсійно-повстанську і шкідницьку роботу, а також готувала інтервенцію польських військ з метою відторгнення України від Радянського Союзу до складу буржуазної федерації під протекторатом Польщі”. За схемою органів ДПУ “Польська організація військова” мала струнку і розгалужену організаційну структуру. Всесоюзний центр “ПОВ”, що знаходився спочатку в Києві, потім Мінську і нарешті в Москві, за твердженням слідчих, очолював колишній генеральний секретар Комуністичної партії Польщі, кандидат у члени президії виконкому Комінтерну, завідувач польським сектором Інституту Маркса-Енгельса-Леніна Ю.Сохацький-Братківський. У Києві певна роль організації “ПОВ” була відведена колишньому члену ППС, члену КП(б)У з 1919 р. В.В.Скарбеку. Радянська партійна пропагандистська машина звинувачувала польське населення України у шпигунстві, шкідництві. Взірцем теоретичної думки в цьому плані стала теза про “шкідництво різних націй”, проголошена О.Шліхтером у 1937 р. на XIII з’їзді КП(б)У. В першу чергу до шкідницьких націй були віднесені німці і поляки. Від боротьби з окремими ворогами соціалізму радянська влада і комуністична партія перейшли до боротьби з меншинами. Спочатку ліквідація польських сільських рад, польського національного району, закриття польських шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, знищення польських наукових та культурних установ, боротьба з “польськими фашистами” та ворогами, репресії проти кращих представників польського населення, а потім - депортація з України польського населення. Поляки були першими з національних меншин, які зазнали жорстоких переслідувань. Як видно із звинувачувальних вироків, український центр “ПОВ” керував рядом обласних організацій. Активізуючи роботу в даному напрямку, місцеві органи НКВС доповідали керівництву республіки про викриття та ліквідацію в регіоні розгалуженої системи “ПОВ”. 11 серпня 1937 р. НКВС СРСР видав наказ за №00485, у якому ставилося завдання “розгромлення антирадянської роботи польської розвідки і диверсійно-повстанської низівки “ПОВ - польської організації військової”. Наказ зобов’язував місцеві органи держбезпеки протягом трьох місяців (20 серпня - 20 листопада 1937 р.) здійснити широку операцію щодо цілковитої ліквідації місцевих організацій ПОВ. Арешту підлягали: а) виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані активніші члени ПОВ за долученим списком; б) усі військовополонені польської армії, які залишилися в СРСР; в) перебіжчики із Польщі, незалежно від часу переходу їх в СРСР; г) політемігранти та політобмінені з Польщі; д) колишні члени ППС та інших польських антирадянських 62

політичних партій; е) найбільш активна частина місцевих антирадянських націоналістичних елементів польських районів”. Як проходила польська операція, видно з доповіді НКВС країни, надісланої до народного комісаріату внутрішніх справ СРСР. У ній зазначається, що вже на 1 листопада 1937 р. в Україні по польській лінії заарештовано 19030 громадян. З цієї кількості завершено справ на 7069 чол., з них засуджено до розстрілу 4885. Операція щодо поляків тривала і наступного року під проводом боротьби з польською контрреволюцією. В Україні було засуджено близько 50 тис. чол. - громадян польської національності. У справі “ПОВ” нерідко проходили не лише поляки, а й громадяни інших національностей - українці, німці, литовці та інші. Всього протягом 1937-1938 рр. в Україні органами НКВС “по польській лінії” було заарештовано 56516 осіб, з них 4467 поляків. Аналіз звинувачувальних висновків у справах “Польської організації військової”, що лягли в основу доповіді ЦК КП(б)У В.А.Балицького, дозволяє зрозуміти тактичні і стратегічні цілі їх безпосередніх організаторів. По-перше, йшлося про відверту компрометацію діячів Польської комуністичної партії, Комуністичної партії Західної України, які в документах ВКП(б) і виконкому комінтерну характеризувались не інакше, як “агенти буржуазно-націоналістичних розвідок”. По-друге, акцент на активізації національних сил дозволяв швидше подолати наслідки політики коренізації, яка на практиці виявилась нічим іншим, як вдалим політичним маневром вищого політичного керівництва. Незважаючи на те, що масові операції “Польської організації військової” здійснювалась практично з початку 1920-х рр., найбільш трагічні події, пов’язані з репресіями серед польського населення, розгорнулися у серпні 1937 р.

63

3. Каральні заходи проти представників інших національних меншин України Поряд з масовими репресіями проти українців, росіян, німців, поляків масові репресії торкнулись інших народів. Репресивно-каральна система вишукувала серед представників різних національностей шпигунів різних іноземних розвідок, ворогів, які приносили шкоду радянській державі і з якими необхідно було розправитися. Тому не випадково в архівах сьогодні знаходиться тисячі кримінальних справ громадян, нині реабілітованих, які розповідають про трагічну долю представників різних націй, які були притягнуті тогочасною системою до відповідальності. Ідеологія репресій в її початковому варіанті була виголошена Й.В.Сталіним 5 листопада 1927 р. в час прийому делегації іноземних робітників: “Ми - країна, оточена капіталістичними державами. Внутрішні вороги нашої революції є агентурою капіталістів всіх країн. Капіталістичні держави представляють собою базу і тил для внутрішніх ворогів нашої революції. Воюючи з внутрішніми ворогами, ми ведемо боротьбу з контрреволюційними елементами всіх країн. Судіть тепер самі, чи можна обійтись при таких умовах без каральних органів типу ОДПУ”. Саме в цих словах приховувались передбачення тих страхітливих подій, які розгорнулись у другій половині 1930-х рр. Чимало кримінальних справ розповідають про так звані “злочини” представників єврейської національності, що проживали в Україні. Перші політичні процеси проходили після листопадового 1929 р. пленуму ЦК ВКП(б), коли розпочалася всеосяжна колективізація. Куркулями були названі жителі єврейської колонії Ефінгар на території Баштанського району Миколаївщини: ЮМ.Бейлін, М.Ф.Бейсік, А.С.Абрамович, М.Я.Лейзер, Б.Фельдман. Органи НКВС заарештували їх 22 листопада 1937 р. за участь у підпільній контрреволюційній куркульській організації, за намагання розвалити порядок в колонії, дискредитувати її керівників. Уже через 7 днів трійка НКВС Миколаївської області винесла їм вирок — 10 років ВТТ. 63

Кримінальні справи тих жахливих років свідчать, що чимало жителів єврейської національності України проходили в сфабрикованих слідчими справах за належністю до різних іноземних розвідок: грецької, румунської, болгарської, естонської, фінської та інших. Пройшли представники єврейської національності і під час проведення операції з ліквідації “військово-фашистської змови”. Так, органи НКВС заарештували командира дивізіону 15 Стрілкової дивізії М.С.Кравцевича, якого звинуватили в контрреволюційній роботі, намаганні фашизувати Червону армію, проведенні таємних нарад, в яких він закликав боротися проти існуючого ладу в СРСР. Єврейське колонізаційне товариство (ЄКТ) органи НКВС звинуватили в шпигунстві на початку 1930-х рр. Єврейські колоністи були у незрівнянно кращому становищі, ніж українські колективні господарства, які ледь животіли, не маючи в більшості випадків необхідної техніки і ремонту, господарських споруд, кваліфікованих спеціалістів, на відміну від єврейських, які відчували постійну матеріальну і фінансову допомогу, співчуття з-за кордону. Це викликало підозру і лють з боку державних партійних структур. На думку працівників НКВС, закордонна допомога грала роль троянського коня. Єврейські поселення не відчували дефіциту будівельних матеріалів, оскільки вони безперервно надходили з-за кордону. Місцеве населення терпіло хронічний голод на будівельні матеріали. Підступами міжнародного сіонізму пояснювався і факт ігнорування абсолютною більшістю єврейських колоністів колективізації. Місцеві поселенці записувалися у колгоспи вкрай неохоче, що після відомої постанови ЦК ВКП(б) „Про боротьбу з викривленням партійної агітації у колгоспному русі”, з єврейських колгоспів вийшло 80% селян, лише зміцнювало позиції борців із сіонізмом. До тюремних камер НКВС потрапив О.А.Фегін - завідувач Миколаївської переселенської контори ЄКТ. Дуже швидко працівники НКВС “зшили білими нитками” кримінальну справу і вчинили суд швидкий та неправий. 11 квітня 1938 р. трійкою НКВС Дніпропетровської області О.Фегін був засуджений до розстрілу. В сіоністській антирадянській діяльності був звинувачений агроном колгоспу “Красный Кавказ” Л.М.Годлевський та його брат М.М.Годлевський, завідувач кафедри бджільництва Кримського сільгоспінституту. У 1938-1939 рр. ЄКТ та інші організації подібного профілю були ліквідовані остаточно. Громадян іноземних держав примусово вислали за кордон, своєї країни - репресували. В телеграмі НКВС УРСР №83921 наказувалось місцевим органам “Негайно переглянути всі обліки і розробки по сіоністах, заарештувавши антирадянський сіоністський актив. Про проведені заходи і результати слідства доповісти до 3 січня 1938 року.” Операція по сіоністах зводилася до “викриття” знову-таки усілякої “контри” і “шкідництва”, “шпигунства” і т.п. У 1937 р. працівниками НКВС була сфабрикована справа про республіканський центр “Бунд”, за якою були заарештовані завідуючий кафедрою Одеського університету Л.М.Абрам, секретар Калініндорфського райпарткому КП(б)У Н.Г.Лурьє, письменник Д.М.Ман, завідуючий відділом нацменшин УРСР П.А.Красний, бухгалтер-ревізор Д.Шнидр. У звинувачувальному вироку говорилось, що в Україні проживає ряд колишніх діячів єврейської національної партії, що пов’язані між собою і проводять активну контрреволюційну діяльність. Притягнуті по справі були названі шпигунами іноземних розвідок і проводили активну ворожу діяльність. Слідство нібито встановило, що по завданню іноземних розвідувальних органів в своїй ворожій діяльності блокувались з учасниками інших контрреволюційних організацій в СРСР. Не припинялись репресії з боку радянської влади проти єврейської інтелігенції, як, наприклад, за викладання івриту, що набули навального характеру за часів сталінізму. Наприкінці 1920-х рр. теза про необхідність боротьби проти капіталізму з’єдналася з тезою про загострення класової боротьби. В конкретних історичних умовах сталінізму наступ на права єврейських, як і всіх інших народів, був зумовлений цілим комплексом 64

причин. Антисемітизм поволі ставав одним з головних напрямків політики Й.Сталіна спочатку у внутрішній боротьбі, а потім у внутрішній і зовнішній політиці. Сталінізм фізично знищував кращу частину єврейської інтелігенції, і фактично на початок 1950-х рр. було спинено всякий вияв єврейського життя на терені України. У другій половині 1930-х рр. особливо масового характеру набули репресії проти грецького населення в Україні, а також підданих Греції, які з різних причин опинилися на території республіки. В досліджуваний період органами НКВС було прийнято ряд нормативних документів, спрямованих на посилення репресій серед греків. Так, наказом наркому внутрішніх справ Єжова за №233 передбачалося проведення широкомасштабної операції “по розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів”, що складалися з греків, латишів та інших народів. Цілеспрямоване переслідування греків за національною приналежністю розпочалось з 11 грудня 1937 р., коли нарком внутрішніх справ СРСР М.Єжов підписав директиву №50215, у якій обґрунтовував необхідність застосування каральних заходів проти представників грецької національності. Після цього місцеві органи НКВС отримали від наркому внутрішніх справ УРСР І.Леплевського ліміт на арешт 5 тис. греків. Розпочалася широкомасштабна операція, в результаті якої тільки на Півдні України було репресовано 665 чоловік, жителів грецької національності, з них засуджено до розстрілу 203 особи. Про те, що репресії були спрямовані саме проти греків, найбільш яскраво свідчить характер звинувачень, які були пред’явлені громадянам цієї національності. Відповідно до директиви №50215 найбільша кількість засуджених звинувачувалась в участі в грецьких шпигунських, націоналістичних, контрреволюційних, диверсійноповстанських організаціях, в антирадянській агітації і пропаганді, звинувачення в пропаганді фашизму. У директиві говорилось, що органами НКВС розкрита широка сітка шпигунськотерористичних, антирадянських і націоналістичних організацій греків, які ставили своєю метою відторгнення районів, де переважало грецьке населення, і створення на їх території буржуазно-фашистської держави. Жертвами незаконних репресій були колгоспники і одноосібники, робітники і голови колгоспів, вчителі і журналісти. Вивчення архівнослідчих справ на засуджених дозволило виявити існуючу традицію - більшість жертв була з сімей заможних раніше селян. Торкнулася України також фабрикація загальносоюзної справи “націоналістичної організації греків Радянського Союзу”. Загалом у 1937-1938 рр. за т.зв. “грецькою лінією” було заарештовано 5474 громадянина. Переважна більшість їх отримала вищу міру покарання. У грудні 1937 р. була витворена “латиська операція”. В обласні управління НКВС була розіслана телеграма за №50499, де говорилось: “Пропонується протягом 48 годин зібрати, перевірити і подати відомості щодо латиських офіційних установ і організацій на території республіки, краю, області. Повідомити дислокацію пунктів концентрації латишів, цифрові дані про кількість керівників, членів правління й активу в окремих установах та організаціях. Підготувати арешти всіх керівників та активістів по цих пунктах концентрації латишів, а також раніше врахованих латиських шпигунів, перебіжчиків і антирадянського активу. Операцію стосовно всіх цих категорій активу попередньо провести в один день з подальшим розвитком по типу польської операції.” Таким чином, у період репресій до кримінальної відповідальності було притягнуто 87 осіб литовського населення України, з них засуджено до розстрілу - 31. На мешканців чеської національності посилювався не лише політичний, а й економічний тиск. Чехи жили замкненим колективом, який майже не мав зв’язків з іншими колоніями. В період масових репресій до кримінальної відповідальності було притягнуто 109 чехів, з них засуджено до розстрілу 28 чоловік.

65

Репресії проти представників кримськотатарської національності розпочалися ще в 1920-і рр. В цей час в Криму відбувся розгром “правого ухилу” в партійній організації і профспілках. Відбувся великий політичний процес – так звана “справа Велі Ібрагімова”, що був головою Кримського ЦВК в 1924-1927 рр. В.Ібрагімова звинуватили в антирадянській діяльності, в зв’язках з націоналістичними організаціями. В 1928 р. його розстріляли. Справа В.Ібрагімова відкрила собою цілу серію переслідувань серед частини кримськотатарського народу, в основному службовців та інтелігенції. Проти багатьох службовців державного апарату кримськотатарської національності висувались сумнівні звинувачення в належності до підпільного комітету партії “Міліфірка”. В пресі отримав поширення термін “міліфірковщина”, що означав, серед іншого, тактику проникнення в апарат радянської влади з метою дискредитації її соціальної і національної політики, проповіді пантюркізму і татарського буржуазного націоналізму. Як і в інших місцях, суцільна колективізація в Криму, де компактно проживало татарське населення, проводилась адміністративними методами і нерідко супроводжувалась активним опором частини селянства, терором проти активістів, підпалами і потравами угідь. Обстановка погіршувалась наявністю різного роду релігійнокультових традицій серед кримськотатарського населення, що мало найбільшу вагу серед сільського населення. Проте в 1931 р. місцева влада рапортувала про завершення суцільної колективізації Криму. В кінці 1928 р. органами ОДПУ була сфабрикована так звана справа “СултанГалеєвської контрреволюційної організації”, що виникла на хвилі штучної боротьби проти націоналухильництва. 28 липня 1930 р. комісія ОДПУ прийняла постанову по справі так званої “Султан-Галеєвської контрреволюційної організації”. До відповідальності було притягнуто 77 чоловік. Серед них представники всіх соціальних верств: селяни, робітники, службовці, студенти, як комуністи, так і безпартійні національності в основному татари і башкири. В числі притягнутих до відповідальності був і Ібрагім Дерен Айерли - голова Раднаркому Криму. 29 травня 1929 р. Ягода направив доповідну записку в Президію ЦК ВКП(б) О.Ярославському і ЦК ВКП(б) Л.Кагановичу “Про антипартійну і антирадянську діяльність К.Мухтарова, А.Єнбаєва, Г.Мажурова, Р.Сабирова, І.Фирдевса, О.Дерен-Айєрли на предмет вирішення питання про подальше перебування їх в рядах ВКП(б) і притягнення їх до відповідальності”. Так була розпочата справа “СултанГалеєвської контрреволюційної організації”. Членам організації було поставлено в вину створення контрреволюційної організації, яка ставила своїм завданням проведення терору і збройного повстання, висунення програми створення Туринської держави, намагання розчленувати Радянський Союз. Партколегія ВКП(б) виключила всіх членів з партії і піддала репресіям. Отже, в результаті каральних заходів проти національних меншин України було завдано непоправної шкоди культурі, звичаям, традиціям цих народів, знищено, заслано на тривалі строки до виправно-трудових таборів, депортовано в інші республіки тисячі громадян, відірваних від рідних домівок, частина з яких загинули в засланні. Було сфальсифіковано сотні справ неіснуючих ворожих організацій, витворених уявою слідчих НКВС і на протязі десятиліть покритих серпанком забуття. Лише наприкінці XX ст. вдалося дізнатись про їх гірку, в переважній більшості, трагічну долю.

66

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Що Ви можете сказати про політику коренізації в 1930-і рр.? Чому почалось її згортання? 2. Які наслідки мали сталінські репресії в Україні проти представників національних меншин? 3. Яка доля спіткала німецьке та польське населення України після проведення сталінських репресій? 66

ЛІТЕРАТУРА 1. Вашкевич В.М., Фіров П.Т. Політико-правові засади масових політичних репресій в Україні у 20-х – на початку 50-х років // Гіркий полин історії: Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївської області в 20 – 50-ті роки ХХ ст. – Миколаїв: Атол, 2003. – С.3-13. 2. Відомості про громадян, що зазнали політичних репресій // Гіркий полин історії: Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївської області в 20 – 50-ті роки ХХ ст. – Миколаїв: Атол, 2003. – С.71-120. 3. Дмитрієнко І., Табачник Д., Чирков Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - №5. 4. Єврейське населення півдня України: історія і сучасність. – Запоріжжя, 1995. 5. Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20-30-ті роки ХХ століття. – К., 1994. 6. Кульчиццький С. Депортації польського і німецького населення з України (19341937) // Проблеми історії України: Збірник наукових праць. – К., 1998. 7. Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму//Політика і час. – 1992. №9-10. 8. Постанова Верховної Ради України про тлумачення Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” // Гіркий полин історії: Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївської області в 20 – 50-ті роки ХХ ст. – Миколаїв: Атол, 2003. – С.26-31. 9. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1995. - №1-2. 10. Ташлай Л.Б., Злочевська М.О., Макарчик О.М. За відсутністю складу злочину // Гіркий полин історії: Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївської області в 20 – 50-ті роки ХХ ст. – Миколаїв: Атол, 2003. – С.13-25. 11. Тригуб П.М. З історії політичних репресій на Миколаївщині у другій половині 20-х рр. ХХ ст. // Наукові праці. – Т.VІІІ. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – С.111-114. 12. Schitjuk M. Represalien gegen die Deutshe Bevolkerung im Suden der Ukraine wahrend des Totalitarismus // Russland – Dewtche Zeitgechichte. – Nurnbeg – Munchen, 2002. – S.11-49. 13. Шитюк М.М. Терор проти громадян польського походження на Півдні України у 20-30-ті роки ХХ століття // Геноцид українського народу: історична пам’ять та політично-правова оцінка. – Нью-Йорк – Київ, 2003. – С.163-172. 14. Шитюк М.М. Політичні процеси проти представників національних меншин // Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття. – К.: Тетра, 2000. – С.302-345. 15. Шитюк М.М. Сталінські репресії 20-50-х років проти єврейського населення Миколаївщини // Еврейское население Николаевщины. – Николаев, 1996. – С.3539. 16. Шитюк М.М. Масові репресії на території Миколаївщини проти жителів німецької національності в 20-50 роки ХХ століття // Краєзнавча спадщина у відроджені національної школи. – Миколаїв, 1997. – С.156-158. 17. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в 20-х – 20-х роках ХХ століття // Південний архів. – Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.161-170. 18. Шкварець В.П. Каральні заходи проти представників національних меншин у південних областях України в 20-30-х роках ХХ ст. // Геноцид українського народу: історична пам’ять та політико-правова оцінка. – Київ-Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2003. – С.149-163.

67

Тема 6. ДЕПОРТАЦІЇ ТА МАСОВЕ ЗНИЩЕННЯ ПРЕДСТАВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ (1930 – 1950-і рр.) 1. 2. 3. 4. 5.

ПЛАН Причини депортації національних меншин з України. Депортації польського і німецького населення України. Депортації інших національних меншин і груп населення України. Становище депортованого населення у 1950-і рр. Голокост проти єврейського населення в роки Великої Вітчизняної війни.

1. 2. 3. 4.

РЕФЕРАТИ Депортації польського населення з України (1934-1937 рр.) Доля “фольксдойче” в Україні. Голокост проти єврейського населення Миколаївщини. Умови життя спецпоселенців у 1950-і рр.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ ГУЛАГ, голокост, дезертири, депортація, осадники, спецпоселення, спецтабори, фольксдойч.

68

1. Причини депортації національних меншин з України Депортація народів і груп народностей торкнулася в Україні практично всіх. Адміністративно-командна система розглядала виселення народів як засіб врегулювання міжнаціональних конфліктів, ослаблення соціальної напруженості. В умовах беззаперечного підкорення обстановці того часу навряд чи хтось міг висунути альтернативу цьому заходу, реалізація якого здійснювалася примусовим шляхом. Сьогодні уряд дав принципову оцінку такій політиці. Визнано, що заслання, вигнання народів зі своїх місць проживання були беззаконням, свавіллям адміністративно-командної системи. Якщо згрупувати причини депортації народів за баченням Й.Сталіна, то вони зводяться до такого: очищення суспільства від наявних і потенційних ворогів сталінізму, без акцентування уваги на відмінностях між ними. Потенційні вороги, на думку Й.Сталіна, могли “проявити себе в наступний критичний період, у період війни найнебезпечнішим чином – масовим зрадництвом, повстанством, актами диверсій, розкладаючим впливом на навколишніх, тобто їх ворожа діяльність у власному таборі може стати вирішальним фактором поразки”. Судячи з усього, Й.Сталін з його концепцією про загострення класової боротьби з побудовою соціалізму вбачав вихід із становища у “похованні діючих внутрішніх і потенційних ворогів соціалізму в землі або в глибокому тилу”. Однак у цьому зв’язку, йдучи далі, необхідно звернути увагу й на причини, які зумовили появу “потенційних ворогів” сталінізму, його системи. В цілому їх можна згрупувати таким чином: 1) відсутність переконаності в міцності ідей соціалізму, силі рішень, що приймалися партією і урядом; 2) превалювання особистих інтересів, дрібнобуржуазних уявлень про життя; 3) жорстокість державних заходів, і насамперед, рішень Й.Сталіна та його оточення (Кагановича, Берії, Молотова, Маленкова та ін.); 4) репресії політичних діячів у національно-державних утвореннях; 5) порушення принципів внутріпартійного життя; 6) зміна ідеологічних орієнтацій, у тому числі і в національних відносинах, різка невідповідність між теорією і практикою здійснення національної політики; 7) формалізм і фальш в агітаційній пропаганді, а почасти і повна її відсутність, особливо в національних регіонах країни. Усі названі фактори, починаючи з другої половини 1920-х рр., перебували в арсеналі “сталінської”, як вона вже на той час 68

іменувалася, національної політики. Звичайно, ніхто не міг тоді сказати про їх шкідливість, про завдання шкоди інтернаціоналізмові, про нехтування правами народів. В 1930 - 50-і рр. серед депортованих під різноманітними приводами опинилося 3226340 (за іншими джерелами - 3441582) представників різних національностей і народностей колишнього СРСР. Немала частка їх припадала і на народи, що проживали на території України.

69

2. Депортації польського і німецького населення України В 1927 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада з роботи серед національних меншин, на якій було створено секції, що однаковою мірою відстоювали права поляків, німців, болгар, греків та ін. У республіці проводилася помітна робота по залученню трудящих різних національностей до радянського будівництва, розв’язувалися питання їх культурного розвитку. Проблеми проживання народів на території України розглядалися і на нараді по роботі серед національних меншин, що відбулася на початку 1930-х рр. Однак поступово давалося взнаки ослаблення уваги до національних проблем, спостерігався відхід від демократичних принципів їх розв’язання. Внаслідок розправи з куркульством у східні райони країни було депортовано 1317006 росіян, українців, білорусів, німців, поляків та ін. Та адміністративно-командній системі цього виявилося замало. Під лозунгом необхідності “посилення революційної пильності”, як про це було оголошено в офіційних документах, 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР прийняв постанову №776-120сс про переселення “як політично неблагонадійних” поляків з Української РСР у Казахстан. Таким чином, громадяни польської національності, які проживали в Україні, виявилися першими, хто напередодні війни змушений був відправитися на схід. До першої групи було включено 35820 поляків, серед яких дорослих налічувалося 23334 чол. До Казахської РСР (в Алма-Атинську, Карагандинську, Кокчетавську, Північноказахстанську і Талди-Курганську області) направлялося 35735 чол., до областей Російської Федерації - нечисленні групи - від 5 до 15 чол. Без суду і слідства депортовано близько 10% населення Західної України і Західної Білорусії. Народи цих регіонів сприйняли включення Західної України і Західної Білорусії як акт їхнього волевиявлення. Однак прихід сюди Червоної Армії і встановлення радянської влади сприймалися населенням по-різному, в тому числі й польським, яке становило близько однієї третини від усієї його кількості. 29 грудня 1939 р. було прийнято постанову РНК СРСР №2122-617 і затверджено “Положення про спецпоселення і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР”. Положення підписав нарком внутрішніх справ Л.Берія. Для його виконання терміново виділялося 55 залізничних вагонів. Хто ж потрапляв під категорію осадників? Це були переселенці з Польщі, колишні військовослужбовці польської армії, які виконували функції поліції. Польська система управління терміново ліквідовувалася. Всі, хто не хотів перебудовуватися, тобто “чужі люди”, підлягали виселенню вглиб СРСР: на Поволжя, у Сибір, Комі АРСР, Казахстан. Багато з цих службовців сиділо у в’язницях і таборах. Тому 2 березня 1940 р. РНК СРСР ухвалила постанову №289-127сс про виселення з районів Західної України і Західної Білорусії членів сімей усіх поміщених у табори й в’язниці військовополонених і колишніх офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів, розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів і чиновників держапарату, учасників повстанських і контрреволюційних організацій, біженців з районів колишньої Польщі, що відійшли до Німеччини, які виявили бажання виїхати з Радянського Союзу на зайняту територію і не були прийняті німецьким урядом. 10 квітня 1940 р. РНК СРСР постановою № 497-177 сс затвердила інструкцію з виселення осіб, які підпадали під постанову від 2 березня того ж року. В постанові вказувалося, що депортації підлягають 22-25 тис. сімей. 69

Після переселення нових контингентів населення із західних регіонів країни на доповнення до тих, що вже прибули з початку 1930-х рр. і до 1942 р., кількість сімей поселенців становила 258448 (959482 чол.). Серед них було 28569 (137351 чол.) сімей осадників, 25863 сім’ї (76347 чол.) біженців. В абсолютних цифрах у той час на промислових підприємствах з них працювали 318564 чол., у сільському господарстві 418569 чол., або третина всіх депортованих із Західної України і Західної Білорусії, тобто 318800 сімей (1173170 чол.) Становище переселенців було дуже важким. Вони зазнавали величезних труднощів з продовольством. Смертність серед них становила близько 16%. Влаштуванням депортованих на місцях займалися 1136 селищних і 228 районних комендатур. У травні-червні 1941 р. за наказом НКВС СРСР почалося виселення зсильнопоселенців та членів їхніх сімей з республік Прибалтики, Молдавської РСР, Західної України та Західної Білорусії. Загалом у зазначений період переселялося 85716 чол. Їх переміщували в Алтайський і Красноярський краї, у Казахстан, Комі АРСР та Омську область. Причинами переселення називалися розкрадання соціалістичного майна, бандитизм, розбій, умисне вбивство, зґвалтування, підробка грошових знаків, крадіжки, контрабанда, зберігання вогнепальної зброї тощо. На основі рішень уряду про переселення осіб цього континенту з’явилася і постанова “Про порядок застосування заслання на поселення для деякої категорії злочинців”. Приписи інструкції суворо виконувалися. 21 травня 1941 р. нарком Л.Берія підписав наказ про розселення на 20 років у Кустанайській області Казахської РСР поселенців із Західної України і Західної Білорусії. Для їх доставки виділялося 1496 вагонів і 18500 тис. крб. Однак витрати були значно більшими, оскільки переселенців налічувалося насправді не 85716 чол., як передбачалося, а 94896 чол. З них, повідомляв у записці начальник ВСП (відділу спецпоселень) ГУЛАГу НКВС СРСР М.Конрадов, 3600 чол. направлялося в Комі АРСР, 7 тис. - у Красноярський край, 9802 - на Алтай, 10 тис. - у Новосибірську область, 6 тис. чол. - в Омську, 11 тис. - у Казахстан, 4 тис. чол. - у Кіровську область. У червні-липні 1941 р. почали прибувати перші ешелони із зсильнопоселенцями. Так, з Південноказахстанської області повідомлялося, що з 4 по 11 червня туди прибуло три ешелони з 636 родинами (2291 чол.) з районів Львівської, Рівненської і Тернопільської областей Української РСР. Повідомлялося також, що “всім поселенцям замість паспортів були видані довідки-посвідчення” та що під час розселення ніяких інфекційних епідемій не спостерігалося. В той же час до Омської області прибуло 11 ешелонів із зсильнопоселенцями з Молдавської РСР, Західної України та Західної Білорусії - 11484 чол. Як відзначається у зведеннях відділів спецпоселень, депортовані зазнавали великих бідувань під час переїзду й у процесі влаштування на нових місцях. Як правило, місцеві власті направляли їх на роботу на підприємства лісової промисловості та кольорової металургії, розташовані за 10 км від залізниць. Серед перших акцій депортації було і виселення 1329 чол. - мешканців західних районів України і Білорусії. Вони переселялися на основі прийнятої 17 липня 1937 р. ЦВК і РНК СРСР постанови №103/1127-26 сс як “неблагонадійний елемент, що проживав у створених за цією ж постановою заборонених смугах (прикордонних зонах)”. 30 липня 1937 р. з’явився і наказ НКВС СРСР №00447, згідно з яким переселялися “члени сімей троцькістів і диверсантів, що активно сприяли антирадянській діяльності”. До міст, з яких мала виселятися ця категорія осіб, відносилися Київ, Таганрог та ін. Щоправда, відповідно до наказу їм дозволялося „вибирати місце для проживання”. До 1937 р. відноситься також і початок депортації німців з території Української РСР. Спочатку це були нечисленні групи. Так, за даними Р.Конквеста, жителі села Хальбштадт Запорізької області (німецькі протестанти, які поселилися тут ще в часи

70

Катерини II) завдяки допомозі, поданій менонітами (одновірцями) з Німеччини, вціліли під час голоду 1933 р., однак з 1937 р. по 1938 р. всі були вислані як шпигуни. Велика Вітчизняна війна, з початком якої погіршилася економічна обстановка на місцях й загострилася криміногенна ситуація, зумовила посилення жорстокості заходів щодо дотримання дисципліни, яке супроводжувалося розширенням депортації народів. Як відомо, одразу ж було вислано радянських німців, які проживали у своїй автономній республіці на Поволжі, їх депортували на основі постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 12 серпня 1941 р. (№2060-935 с) і Указу Президії Верховної Ради СРСР №21-160 від 28 серпня 1941 р. “Про переселення німців, що проживають у районах Поволжя”. З АРСР німців Поволжя, Сталінградської і Саратовської областей було вислано 438280 чол. (за іншими даними - 446480 чол.). Однак операції з переселення німців на цьому не завершилися. Наприкінці 1941 р. на початку 1942 р. почалася депортація їх з інших областей країни, в тому числі й з території Української РСР. Було прийнято десятки юридичних актів з цього приводу. Стосовно України 22 вересня 1941 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову №702 сс про переселення 31320 чол. із Запорізької області. 30720 з них відправлялися на нові місця проживання в Актюбінську область. 600 чол. було вилучено при цьому на будівництво шосейної дороги в Астрахані. На основі цієї ж постанови рушили на схід (до Кустанайської області) у примусовому порядку 2590 радянських німців з Луганської області. Нарком внутрішніх справ УРСР Савченко повідомляв у листі до заступника наркома внутрішніх справ СРСР П.І.Мальцева таке: “Німецьке населення у більшості своїй настроєно вороже до радянської влади. Першими були переселені з області чоловіки-німці віком від 16 до 60 років. Вони вибули восени 1941 р.” Решта, а це - 11898 чол., - були відправлені на схід 21 червня 1942 р. У жовтні 1941 р. почали вживатися заходи на виконання постанови ДКО в Сталінській області, де проживали 36880 (за іншими даними - 35925) радянських німців. Як повідомлялося у зведеннях Відділу спецпоселень НКВС УРСР, на 10 жовтня 1941 р. їх було відправлено з області 28743 чол. Проте й на цьому депортація німців з території України не припинилася. За постановами ДКО, Рад фронтів у 1941-1942 рр. було переселено 9200 громадян німецької національності з Одеської і Дніпропетровської областей до Алтайського краю. Зокрема, з останньої вислали 3250 чол. На основі постанови Рад фронтів та наказу НКВС СРСР за №010714 від 20 березня 1942 р. до Кустанайської області Казахської РСР відбуло 1500 німців з Харківської області. Відділ спецпоселень НКВС СРСР, повідомляючи про це, відзначив, що на переселення виділено 205 тис. крб. В той же час депортувалося близько 65 тис. німців з Кримської АРСР. Таким чином, до середини 1942 р. все німецьке населення, яке дисперсно проживало на території республіки, було переселене у східні райони країни. Його становище не відрізнялося від становища тих, хто прибув сюди раніше. Майже до липня 1944 р. не було налагоджене управління справами німцями-спецпоселенцями. 27 липня 1944 р. заступник наркома внутрішніх справ СРСР В.В.Чернишов звернувся до Л.Берії з пропозицією “покласти управління німцями на органи спецпоселень НКВС СРСР, створені для управління мобілізованими для роботи у вугільній, нафтовій та оборонній промисловості, а також на органи НКДБ СРСР, що працювали у сфері управління таборами й будовами НКВС СРСР, на оперативно-чекістські відділи НКВС СРСР”. Пропозицію було прийнято. Завдяки заходам, що їх вживав польський емігрантський уряд, Президія Верховної Ради СРСР ухвалила 17 серпня 1941 р. указ, згідно з яким польські громадяни звільнялися від спецпоселення. За директивою НКВС СРСР, їм дозволялося проживати на території Радянського Союзу, за винятком прикордонних і заборонених зон, місць, оголошених на воєнному стані, а також режимних міст 1-ї і 2-ї категорій. 71

Однак на практиці це розпорядження часто не виконувалося. У спеціальному листі за підписом Л.Берії, надісланому наркоматам внутрішніх справ республік і управлінням НКВС, пропонувалося “звернути особливу увагу на арешти поляків на території Західної України і Західної Білорусії, які зазнавали їх після 19 вересня 1939 р. і до 17 вересня 1940 р.” Вони, як відзначалося в цьому листі, звинувачувалися у виступах проти радянської влади. Трохи пізніше заступник наркома внутрішніх справ СРСР Б.3.Кобулов зазначав, що спецпоселенці з поляків, заарештовані до 17 вересня 1939 р., є дезертирами і провокаторами, а такі злочинці, на його думку, “звільненню з-під спецпоселення не підлягають”. І все-таки деякі заходи щодо визволення громадян польської національності вживалися. Так, начальник управління НКВС по Омській області повідомляв у відділ спецпоселень того ж Наркомату, що на основі Указу Президії Верховної Ради СРСР до лютого 1942 р. з 3578 поляків, які прибули із Західної України й Західної Білорусії, було звільнено 2917 чол. Аналогічні факти мали місце й в інших областях РРФСР. Як результат, значна частина громадян польської національності до квітня 1944 р. повернулася на проживання в Україну, в тому числі до Сумської області - 1077 чол., Полтавської - 1406, Харківської - 1142, Кіровоградської - 1096, Чернігівської - 501, Запорізької – 417, Херсонської - 982 чол. Згодом кількість поляків, що прибували в республіку, зростала. Їх додатково розселили у названих областях, а також у Дніпропетровській області - 2814 чол., Одеській - 1355 чол., Вінницькій - 105, Київській 1949 чол. Загалом же було повернуто й розселено в південних областях РРФСР і на Україні 54119 громадян польської національності, депортованих у північні й східні райони країни.

72

3. Депортації інших національних меншин і груп населення України Депортації з території Української РСР зазнали й інші групи населення. Так, особливу групу переселенців становили “фольксдойч”. 14 грудня 1943 р. начальник 1-го спецвідділу НКВС СРСР М.Кузнєцов і нарком внутрішніх справ Української РСР В.С.Рясной направили до Наркомату внутрішніх справ СРСР запит, „як бути із сім’ями пособників німецьким окупантам і самими посібниками (фольксдойч)”. 7 січня 1944 р. вийшло розпорядження №20 за підписом Л.Берії, в якому нарком наказував “усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна на основі наказу НКВС СРСР за №001552 (1940 р.). Усіх направляти до Чорногорського спецтабору (ст. Чорногорські копальні Красноярського краю) для їх подальшого утримання”. НКВС СРСР інформував про обстановку, що склалася в Україні, Й.Сталіна і В.Молотова. Боротьба особливо загострилася у ході визволення Червоною армією західноукраїнських областей. Все це стало причиною появи розпорядження НКВС СРСР, прийнятого у березні 1944 р. “Сім’ї, зі складу яких маються оунівці, що перебували на нелегальному становищі або тих, що займалися бандитизмом, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”, - читаємо в цьому документі. Протягом 20 днів у березні 1944 р. було проведено 65 чекістсько-військових операцій, у ході яких вдалося ліквідувати повстанські групи “Еней”, “Олег”, “Чорна ворона” та ін. Тільки із 7 по 28 березня було затримано 2101 повстанця, а також вдалося вилучити 2 гармати, 36 кулеметів, 84 автомати, 401 гвинтівку, 35 пістолетів, 464 гранати, 40 ящиків мін, 49603 патрони і т.д. Додатково у ході прочісування лісових масивів було затримано ще 7517 чол. і знешкоджено 734 активних банд ватажків. Результати перших операцій були доведені до Й.Сталіна, В.Молотова, М.Хрущова. Останній вніс пропозицію “...повідомити українською мовою місцевим жителям районів, де ліквідовано банди, про склад банд, прізвища учасників, про кількість вилученої зброї, а також про наступне переселення до Сибіру сімей активних учасників оунівських 72

банд”. Подробиці щодо переселення були деталізовані в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. за підписом Л.Берії. Останній вимагав не зволікати з виконанням вказівок. „Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців, - читаємо в документі, проводити після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради”. На початку квітня 1944 р. генерал І.А.Сєров, який керував боротьбою з повстанцями, доповідав у Наркомат внутрішніх справ СРСР В.В.Чернишову, що до переселення з України готовий ешелон з 2 тис. сімей оунівців. Вони направлялися до Красноярського краю. Контингент осіб, що виселялися з розширенням військово-чекістських операцій, зростав. До кінця 1945 р. на спецпоселенні вже перебувало 16200 оунівців (6127 сімей), з них у Комі АРСР - 3608 чол., Красноярському краї - 2060, Архангельській області 4773, Кіровській - 1249, Молотовській - 5464, у Тюменській області - 290 чол. і т. д. У Красноярському краї, зокрема, найбільше скупчення оунівців у 1945 р. спостерігалося в Норильському районі. Спецпоселенці працевлаштовувалися переважно на підприємства гірничодобувної промисловості. Життя спецпоселенців-оунівців було тяжким: не вистачало продовольства й одягу, не забезпечувалися вони ні житлом, ні будматеріалами. Загалом же з 1944 р. у східні й північні райони країни кількома етапами було відправлено 100300 чол. - членів ОУН і УПА. В травні 1944 р. з території Української РСР було депортовано до Узбекистану, Удмуртської та Марійської автономних областей 2115 сімей кримських татар (8597 чол.). Українці як депортовані відзначені в “Довідці про кількість осіб інших національностей, що перебували на спецпоселенні, висланих німцями з Північного Кавказу, з Криму, Грузинської РСР”, але серед тих, що не входили до складу сімей цих контингентів спецпоселенців. Довідка підготовлена начальником відділу спецпоселень МВС СРСР Б.П.Трофимовим. В ній, зокрема, зазначалося, що разом з німцями у 19411942 рр. було також переселено 662 росіянина, 355 українців, 124 поляки, 104 латиші та ін. У групі депортованих з Криму в 1944 р. налічувалося 257 чол., з Північного Кавказу названо “серед інших”. На кінець 1945 р. усього на спецпоселенні, за даними відділу спецпоселень НКВС СРСР, перебувало 967085 сімей - 2342506 чол. І переселення контингентів тривало. Начальник УНКВС по Молотовській області Захаров доповідав на початку 1946 р. М.Кузнєцову (начальнику ВСП НКВС СРСР), що в область прибули 2407 сімей (5274 чол.) оунівців, з них працюючих - 2261 чол., які одразу ж включилися в лісорозробки. У 1946 р. переселяли й громадян чеської та словацької національностей (з України до Чехословаччини) та української й російської національностей (з Чехословаччини до СРСР). На основі прийнятого урядом рішення (10 травня 1946 р.) в Українській РСР було визначено на виїзд до Чехословаччини 10527 сімей (34122 чол.), а виїхало 10275 сімей (33077 чол.). Решті у виїзді відмовили або вони самі виявили бажання залишитися. Таких налічувалося 224 сім’ї - 757 чол. Водночас із Чехословаччини прибуло 2679 українських і російських сімей (11672 чол.). Вони розселялися у Волинській і Ровенській областях. На середину листопада 1947 р., за даними Відділу спецпоселень НКВС СРСР, із Західної України прибуло до Кемеровської області 10316 сімей оунівців та членів їхніх сімей (30179 чол.), до Челябінської, відповідно, - 2433 (7183), Карагандинської - 3055 (8122), Омської - 5264 (15202), у Красноярський край — 659 (1691), загалом - 20613 сімей (59587 чол.). Загальна кількість переселенців із Західної України становила на той час 25877 сімей (74799 чол.). Водночас виселенням займалися Особливі наради, які за постановами Ради Міністрів СРСР за №3214-1050 сс працювали від 10 вересня 1947 р. і за №3728-1524сс від 4 жовтня 1948 р. За постановами оперативних штабів і трійок НКВС республік Прибалтики, Молдавської РСР, західних областей України і Білорусії та Особливих нарад МВС і МДБ СРСР на схід було депортовано 34891 чол. 73

У січні 1949 р. начальник управління НКВС по Томській області Смишляєв доповідав В.В.Шияну (ВСП НКВС СРСР), що в краї прийнято на розселення 16 сімей (86 чол.) оунівців з Яворівського району Львівської області. Дрібні групи оунівців прибували до східних районів РРФСР безперервно. За даними начальника управління НКВС по Амурській області Жалибіна, 4 серпня туди прибуло 97 сімей (448 чол.) оунівців. Усіх їх було відправлено в селище Тинда Джелтулакського району. У вересні прибуло ще 1236 оунівців. Водночас до Чити доставили на поселення 1007 оунівців і 164 “указники”, їх направили на золотодобувні роботи. В середині листопада прибув перший ешелон з 235 поселенцями на комбінат “Баргузинзолото”. Однак на підприємстві не підготувалися до того, щоб хоч якось їх розмістити. Як повідомляв заступник міністра внутрішніх справ Бурят-Монгольської АРСР підполковник Очиров у листі до В.В.Шияна, „не було ні кімнат для житла, ні пункту охорони здоров’я”. Вже до середини грудня 50 чол. захворіли на тиф. Аналогічними були умови проживання і в інших районах поселення оунівців. 6 квітня 1950 р. Рада Міністрів СРСР на доповнення до раніше прийнятих постанов за №3214-1050 від 10 вересня 1947 р. та за №1398-508 від 4 жовтня 1948 р. про посилення жорсткості режиму перебування депортованих прийняла нову постанову за №1398-508сс про скасування строків поселення депортованих, членів сімей українських націоналістів, бандитів і їх посібників. Документ поширювався і на всіх висланих у 19441949 рр. В ньому вказувалося, що “вони переселені на спецпоселення навічно”. Що ж стосується оунівців, то в той же час було вжито заходів до переселення їх з прикордонних районів Приморського краю. Для цього Рада Міністрів СРС прийняла спеціальну постанову. 211 оунівців були переселені в райони будівництва шляхів Великий НеверАлдан-Томмот (Амурська область та Якутська АРСР). Спецпоселенців було взято під нагляд відповідних органів МДБ. Однак усіх переселити не вдалося. Не було можливості замінити 671 оунівця на ремонті 11 шляхів, з яких 7 - знаходилися в прикордонній зоні. Тому МВС СРСР звернулося з листом до Берії, де просило виділити у зв’язку з цим необхідну кількість робітників по лінії Міністерства трудових резервів. Прохання було задоволене.

74

4. Становище депортованого населення у 1950-і рр. 23 січня 1951 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову №189-88 сс, в якій йшлося про виселення 545 куркулів і членів їхніх сімей із західних областей України та Білорусії. Боротьба з “контрреволюцією” не припинялася, хоча вже йшла на спад. 11 лютого 1952 р. до Тюмені були відправлені ешелони із спецпоселенцями - оунівцями, кількість сімей яких становила 293 (це - 1057 чол.). Через тиждень вони прибули на нове місце проживання. У квітні того ж року проводилася підготовча робота до відправки чергової партії учасників націоналістичних формувань, їх зібрали 931 чол. 21 квітня їх відправлено до Тюменської області. За період з 1944 р. по 1952 р., за даними ВСП НКВС СРСР, Спецвідділу МВС СРСР та інших відомств, було виселено 171566 (з них 131319 дорослих) колишніх членів бандитських формувань. За постановою Ради Міністрів СРСР (№977-190сс) від 13 лютого 1951 р. до Іркутської області переселялися з території Західної України і Західної Білорусії 3046 чол. андерсівців та членів їхніх сімей, а на основі постанови від 13 березня 1951 р. (№667339сс) були визначені до депортації і учасники нелегальної секти єговістів та членів їхніх сімей - 7449 чол. (вони проживали на території Західної України, Західної Білорусії, Молдавії й республік Прибалтики), їх відправляли до Іркутської та Томської області. Кінцевими пунктами доставки, як відзначалося в документах, визначалися залізничні станції Канськ і Решети. У 1952 р. ще вживалися заходи, в тому числі й на Україні, до виконання Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 2 червня 1948 р. про виселення осіб, що вели паразитичний спосіб життя на селі. Розв’язання цих питань перекладалося на загальні 74

збори жителів сіл. Депортація названої категорії населення проводилася у Красноярський край. Кількість переселених досягла 28202 чол. У першій половині 1950-х рр. до центральних відомств ішов безперервний потік скарг на обмеження прав спецпоселенців. Уряд розглянув це питання і виніс відповідне рішення, за яким правове становище депортованих (безпосередньо в районах їхнього проживання) дещо поліпшувалося. Однак наказ МДБ СРСР (№00776), в якому це рішення тлумачилося, був одержаний органами східних районів тільки у листопаді 1951 р. Здійснювалася розробка нових юридичних актів у цьому зв’язку. Так, 5 липня 1954 р. з’явилася постанова Ради Міністрів СРСР “Про скасування деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців”. Партійній організації було зобов’язано посилити роботу серед депортованих, залучати їх до активного громадського і політичного життя. Однак названа вище постанова стосувалася не всіх. Депортовані оунівці, бандити й посібники бандитів, вислані із Західної України, сім’ї бандитів, куркулі із сім’ями, депортовані протягом 1945-1952 рр. з Литовської, Латвійської, Естонської РСР, а також із Псковської губернії і Західної України та Західної Білорусії, андерсівці з членами їхніх сімей та єговісти, виселені в 1951 р., не підпадали під прийняте рішення. Всім їм було запропоновано займатися суспільно-корисною працею з наданням права вільного пересування у межах відповідних області чи краю (без зміни постійного місця проживання). На середину 1950-х рр. на спецпоселенні значилося членів сімей оунівців і їх посібників - 135762 чол., куркулів із сім’ями - 1911 чол. Розселені вони були таким чином: у Кемеровській області - 22624 чол., Хабаровському краї - 19703 чол., Іркутській області 15260 чол., Красноярському краї - 13613 чол., Омській області - 10152 чол., Томській 8881, Молотовській - 8778, Казахській РСР - 6721, Челябінській області - 5168, Амурській - 4392, Тюменській - 5128, Читинській - 3747, Архангельській - 3256, Комі АРСР - 2762, Якутській АРСР - 2593, Бурят-Монгольській АРСР - 1688, Киргизькій РСР - 1528, Удмуртії - 759, у Приморському краї - 707 чол., в інших - 442 чол. Працювали вони переважно в сільському господарстві і вугільній промисловості. Так, у Кемеровській області з 22624 чол. працювали 14 тис. чол., Іркутській - 2289, у Челябінській - 5168 чол. Половина з них трудилася на шахтах. 28 червня 1955 р. помічник Голови Ради Міністрів СРСР А.Андрєєв направив записку на ім’я міністра внутрішніх справ С.М.Круглова з пропозицією “внести деякі зміни в існуючі обмеження по спецпоселенню”. Розглянувши порушене питання, 15 травня 1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову за №644—376сс “Про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націоналістів, звільнених від заслання на поселення”. До кінця року депортованих у 1944-1952 рр. із західноукраїнських областей оунівців, пособників бандитів та членів їхніх сімей лишалося на спецпоселенні 90653 чол., бандитів, німецьких пособників і членів їхніх сімей, виселених протягом 1945-1950 рр. - 39839 чол., виселених із Західної України в 1951 р.1043 чол. Проводилося поступове повернення спецпереселенців. На березень 1957 р. до Української РСР повернулися 20043 учасники оунівського руху і 22497 посібників бандитів, 1666 чол. - засуджених за зв’язок з небезпечними елементами, 5713 чол. - з тих, що служили у німецьких формуваннях, 6416 чол. - засуджених за інші антирадянські виступи, 9111 чол. - членів сімей учасників і пособників оунівців, виселених рішеннями Особливих нарад МВС та МДБ СРСР, 88 чол. - членів сімей німців-репатріантів, яких виселяли за рішенням НКВС. Усього повернулися 65534 осіб. Отже, тепер повернення народів у місця їх історичного проживання є складовою частиною національної політики України.

75

5. Голокост проти єврейського населення в роки Великої Вітчизняної війни З вересня 1939 р. по серпень 1940 р. до Радянського Союзу було приєднано Західну Україну і Західну Білорусію, Прибалтику і Бессарабію, Карельський перешийок і Північну 75

Буковину. Відбулося возз’єднання українських земель у складі УРСР. Єврейське населення Радянського Союзу до 1941 р. зросло майже на два мільйони чол., у тому числі в Україні - більш ніж на мільйон громадян. У нових областях ще якийсь час продовжували функціонувати єврейські громади, організації, навчальні і наукові установи. Однак незабаром усі єврейські партії були розпущені, іврит заборонений. Десятки тисяч євреїв були визнані “ненадійним елементом”, багато з них заслані до Сибіру і Казахстану. У неділю, 22 червня 1941 р., гітлерівська Німеччина, віроломно порушивши пакт про ненапад, напала на Радянський Союз. Німецько-фашистські війська з першого дня війни зуміли нанести важкі поразки радянським військам і швидко просунутися на схід. Західна, Правобережна і велика частина Лівобережної України виявилися на багато місяців під п’ятою нацистських окупантів. 30 червня в 3.30 у Львів вторглись дивізії СС Вікінг і Едельвейс генераллейтенанта Бейтеля. Попереду цих військових частин йшли каральні батальйони полку Бранденбург під командуванням майора Г.Хайнца, український батальйон “Нахтигаль” на чолі з капітаном Р.Шухевичем і майором А.Херцнером. Слідом за ними у Львів прийшли таємна польова поліція й особливі частини “Айнзатцгруппен З”, завданням яких було проведення “політичного очищення міст”, тобто “ліквідація нелояльних у відношенні Великої Німеччини елементів”. На чолі каральних батальйонів стояли бригаденфюрер СС доктор Еберхард Шоєнгард, доктор О.Раш і майбутні убивці польських учених у Львові, офіцери СС Кутчманн, Ф.Ландау, кат євреїв Східної Галичини генерал Кацманн, його підручні Г.Крюгер, кат євреїв Станіслава, Б.Мюллер - убивця євреїв Дрогобича й інших місць Східної Галичини. Усі вони знищували в першу чергу інтелігенцію єврейського народу, тому що так рекомендував їм головний Ганс Франк. Почалися криваві погроми євреїв. Гітлерівці і їхні посібники з місцевих колабораціоністів влаштовували облави на вулицях, витягали євреїв з будинків і змушували їх голими руками прибирати вулиці і площі міст. Людей били до смерті. Багатьох арештованих євреїв під ескортом колабораціоністів і німецьких офіцерів вели у в’язниці Львова: у міські в’язниці “Бригидки”, на Замарстиновську, Лонцького, у в’язницю гестапо на Бджолину і Яховича. Там багато євреїв було знищено. У Львові й інших містах захопленої території погроми євреїв продовжувалися аж до 8 липня 1941 р. Це була провокація гітлерівських посібників, які обвинуватили євреїв у тому, що вони нібито служили в репресивних органах колишнього режиму і тому винні в смерті арештованих органами НКВС людей. Насправді серед працівників радянських репресивних органів працювало більше всього росіян, казахів, грузин, українців, поляків, багато представників інших національностей. Євреїв же було чимало серед розстріляних в’язнів львівських в’язниць. Але це не заважало проводити розправу з євреями, пригнаними до в’язниць, де їх змусили викопати трупи, обмивати їх і складати на території двору для огляду цікавих. Під лементи організаторів погромів озвіріла юрба накинулася на пригнаних євреїв, б’ючи їх до смерті. Під час побиття й убивств євреїв гітлерівські офіцери і солдати зі СС спостерігали за тим, що відбувається і фотографували для того, щоб надалі демонструвати, як львівські громадяни-арійці розправляються з неарійцями. Ці кадри були потім показані в багатьох кінотеатрах Львова, інших містах Галичини й у самій Німеччині. Подібні провокації були проведені в багатьох містах. Убивства безневинних людей відбувалися в Тернополі, Бродах, Дрогобичі, Самборі. Погромів спочатку уникли євреї міст, зайнятих угорськими військами: Станіслав, Городенки, Коломия, міста Закарпаття. Однак, погроми почалися після відходу з цих місць угорців і приходу на їхнє місце німецьких окупантів. Провокації з обвинуваченням євреїв у смерті “патріотів” відбувалися до 6 липня. Але арешти і розстріли євреїв, головним чином інтелігенції, продовжувалися. Багатьох людей вивозили в Білогірський ліс, у село Лисеничі, у Кривчицький ліс, де їх змушували копати собі могили, після чого відразу розстрілювали. 76

У ніч з 3 на 4 липня були арештовані за здалегідь заготовленим списком професори Медичного інституту, університету, Політехнічного інституту й Академії зовнішньої торгівлі. Усього було заарештовано 70 польських і єврейських учених. 23 польських учених були приведені в будинок гуртожитку політехнічного інституту по вулиці Абрагамовичів, де знаходився штаб карального батальйону “Нахтигаль”. Тут убивці вчених провели з ними нетривалу бесіду, після чого вони були виведені в ущелину гори по вулиці Вулицькій і розстріляні. У цю ніч тут були розстріляні 40 польських учених разом з деякими їх родичами. 11 липня були розстріляні арештовані після 4 липня професора Г.Корович, С.Рузевич, С.Мончевський і К.Демко. Колишній прем’єр Польщі професор К.Бартель був заарештований 2 липня і розстріляний 26 липня. Одночасно були убиті ряд єврейських учених: професор С.Руфф із дружиною і сином, А.Голомб, рабини Е.Левін, його брат А.Левін, Ш.Раппопорт, М.Соболь і багато ін. Убивство польських і єврейських учених проводили генерал СС Еберхард Шоєнгард, його підручні Вальтер Кутьман, Фелікс Ландау, А.Хатцке, X.Вальденбург, Г.Крюгер та ін. У ці ж дні були арештовані і розстріляні багато активістів єврейської релігійної громади, керівники ряду колишніх громадських організацій, що були єврейські посли в польський сейм Я.Бодек, А.Круман, Г.Геллер, і багато ін. Убивства єврейських суспільних діячів відбувалися в багатьох містах, окупованих гітлерівцями. У Тернополі убивства безневинних людей припинилися, видимо, по команді з боку військової комендатури 11 липня. За ці страшні дні було убито близько 5 тис. євреїв з Тернополя й інших місць цього регіону, у тому числі більш 800 жінок і багато дітей. Жертвами цих погромів, як уже відзначалося, стали інтелігенти, учителі, адвокати, лікарі й ін. Організаторами цих убивств з’явилися прибулі в місто німецькі офіцери гестапо на чолі з Германом Мюллером і його підручними зі СС і зондеркоманд І.Вайсом, Г.Винклером, Гильманом, А.Маєрхопом. Нова хвиля погромів пройшла в середині липня. Вона супроводжувалася безцеремонним пограбуванням людей. Гітлерівці і їхні помічники з місцевої поліції обходили квартири євреїв, головним чином у центрах міст, де проживали більш заможні люди, і забирали усе, що їм сподобалося. Реквізували головним чином килими, люстри, коштовний посуд і т.п. Заперечувати ніхто не змів - це спричиняло відправлення у в’язницю або розстріл. Військова адміністрація разом з цивільними чинами з українських колаборантів опублікували ряд розпоряджень, що стосувалися безпосередньо євреїв. Згідно з цими розпорядженнями, євреї з 10-літнього віку зобов’язані були носити пізнавальні знаки нарукавники з зображенням зірки Давида. Була введена особлива примусова трудова повинність для всіх євреїв чоловічої статі з 14 до 60 років. Євреям заборонялося ходити по тротуарах, з’являтися в центральній частині міста, на базарах, продуктових ринках, користуватися транспортом, поштою і телеграфом, відвідувати кінотеатри, знаходитися поза будинками після 19 годин. Порушення якого-небудь розпорядження влади каралося в’язницею або стратою. 16 липня були введені нові правила для всіх жителів міст. Вони зобов’язані були носити при собі посвідчення особи з фотографією, так звану кенкарту з вказівкою імені, прізвища, місця народження, роботи, проживання, прописки, відбитками пальців. На цьому документі була зазначена великими буквами національність. Кенкарти були різного кольору. Євреям видавали кенкарту жовтого кольору з вказівкою національності буквою J, українцям - U, росіянам - R, полякам - Р, кавказцям - К і т.д. У середині липня було опубліковане розпорядження військової адміністрації, відповідно до якого рухоме майно громадян єврейської національності підлягало конфіскації. Конфіскації на користь держави підлягало також “усяке безгосподарське майно, тобто майно євреїв без визначеного місця проживання”. Ці розпорядження стали початком масового грабежу єврейського майна на користь німців і їхніх помічників з місцевих колаборантів. Прибулі у Львів і інші місця німці й австрійці обходили разом із 77

представниками домоуправлінь єврейські квартири і забирали усе, що їм здавалося коштовним. Євреїв виганяли з квартир у центрі міст, їхнє місце займали прибулі з Німеччини й Австрії німецькі чини і військові. Колишніх господарів виганяли на вулицю або переселяли в сараї або малі приміщення, часто не пристосовані до нормального життя. Щоб не виявитися позбавленими житла і майна, багато заможних євреїв заздалегідь підшукували собі скромне житло на окраїнах або в бідній частині міст. Одночасно почалося руйнування єврейських будинків молитов, синагог і талмудатори. У багатьох місцях німецькі солдати в супроводі місцевих посібників стали спалювати синагоги разом з наявними там бібліотеками, старими книгами, дуже коштовними фоліантами. У липні і серпні 1941 р. були зруйновані синагоги в Перемишлянах, Мостах Великих, Збаражі, Тернополі, Теребовлі, Рудках, Чорткові й інших місцях. В другій половині липня по всій окупованій території Західної України виникли численні табори примусової праці. Тоді ж були засновані табори у всьому Львівському окрузі. Одним із сумно відомих був “Яновський табір смерті”. Наприкінці липня були створені табори примусової праці для євреїв в інших містах Галичини. У генералгубернаторстві з початку окупації малося 5870 концтаборів, а в дистрикті Галичина більш 200. Ними відав генерал СС і поліції Ф.Кацманн. У таборах примусової праці арештовані працювали по 12 годин на день, одержуючи 600-800 калорій у день. В усіх таборах примусової праці для євреїв в’язнів змушували не тільки важко працювати: їх часто розстрілювали без усякої провини. Багато таборів примусової праці згодом стали пересильними пунктами в табори смерті, в Освенцім, Майданек, найчастіше в Белжець і Тремблінку. Роль юденратів у роки німецького “нового порядку” викликає багато суперечок і суперечливих суджень. У Східній Галичині, Західній Україні в цілому, роль юденратів була вкрай суперечлива і двоїста. Одні з членів цього німецького утвору перед погрозою бути розстріляними зіграли зрадницьку роль у відношенні своїх одноплемінників. Інші пішли з життя, зберігши своє людське достоїнство і честь, залишаючись вірними своєму покликанню - служити інтересам знедолених і нещасливих братів - євреїв. В окупованої гітлерівцями Польщі юденрати були створені за наказом головного керування державної безпеки рейха наприкінці 1939 р. У директиві обергруппенфюрера СС Рейнхарда Гейдриха від 21 вересня 1939 р. керівникам оперативних груп і відділів поліції безпеки (СД) в окупованій Польщі говорилося: “...З ініціативи поліції і гестапо повинні бути створені єврейські ради (юденрати). Їхня основна задача зводиться до наступного: 1. Облік усіх євреїв у даній місцевості й організація їхнього переселення відповідно до розпоряджень керівництва СС; 2. Збір накладеної на євреїв контрибуції; 3. Виявлення ними й органами поліції - приховуваних євреями цінностей і їхня конфіскація; 4. Придушення всяких спроб опору німецької адміністрації під час переселення євреїв у гетто або табору”. У захоплених районах Західної України, що ввійшли в кордони генералгубернаторства, юденрати стали створюватись в липні 1941 р., тобто в перший місяць окупації цих земель. Перший юденрат у майбутньому дистрикті Галичина виник у Тернополі. Через якийсь час був створений юденрат у Станіславі. У Львові юденрат був створений наприкінці липня. Життя євреїв гетто регулювали розпорядження правління юденрату і його відділів, серед яких головними були фінансовий, постачання, праці, соціального забезпечення і відділ меблів. У перші дні існування юденратів за вимогою гітлерівців вони зобов’язані були провести перепис усіх євреїв у містах і районних центрах окупованого краю з указівкою статі і вікової групи: 1. до 16 років, 2. від 16 до 20 років; 3. старше 20 років, а також із вказівкою основних професій. Юденрати зобов’язані були в найкоротший термін повідомити про результати перепису, що стала основою організації робочих команд для 78

німців, так званих айнзатц арбейтскомандо. На основі перепису були складені списки людей, зобов’язаних з’являтися щодня на роботу в розпорядження німців. Однією з найважливіших обов’язків юденратів була оплата покладених на євреїв контрибуцій, збір валютних засобів, коштовних металів і інших багатств і передача їх німецької адміністрації. В другій половині липня німці наказали юденратам у Львові, Дрогобичі, Станіславі, Тернополі й інших містах організувати вивезення пам’ятників-мацевот з єврейських цвинтарів на ділянки німецьких фірм, що працюють по будівництву будинків для прибулих з Німеччини й Австрії чиновників і на будову доріг. Почалося руйнування єврейських цвинтарів. Мацавот стали будівельним матеріалом для прокладки тротуарів і доріг у містах окупованого краю. І найстрашніше - у цьому святотатстві змушені були брати участь під загрозою розстрілу євреї з робочих команд Львова й інших місць. До цього часу в багатьох містах сформувалася вже єврейська служба порядку, організованого при місцевих юденратах. Задачею цієї єврейської поліції порядку була допомога юденратникам у зборі грошей для погашення контрибуції, збір податків, попередження будь-яких спроб протесту проти дій юденрата, сприяння останнім у виконанні наказів гітлерівських владних структур. У перші дні існування юденрата єврейська поліція порядку нараховувала: у Львові 500, у Дрогобичі, Тернополі, Станіславі - від 50 до 100 поліцейських. Восени 1941 р., після створення гетто, чисельність єврейських поліцаїв збільшилася у Львові до 700, в інших місцях - до 100-120 поліцаїв. Тоді вони стали брати участь у всіх акціях, проведених гітлерівцями разом з українськими поліцаями. Після двох років панування гітлерівців у дистрикті Галичина, у Львові й інших містах Східної Галичини євреїв майже не залишилося. Арештовані в таборах примусової праці 21 тис. євреїв були знищені влітку 1943 р. Коли через рік Львів був звільнений від гітлерівців, у ньому нараховувалося з 160 тис. євреїв тільки 800 чол. За два роки гітлерівського “нового порядку” у Львівському гетто загинуло понад 136 тис., у Яновському таборі - близько 200 тис. євреїв зі Львова, Брід, Рави-Руської, Чехословаччини, Угорщини й інших місць. В усіх таборах і гетто дистрикту Галичина було знищено понад 400 тис. євреїв. Від голоду, знущань, хвороб і у в’язницях загинуло за цей період близько 40 тис. євреїв. Близько 20 тис. євреїв покінчило із собою. Усього за період гітлерівського панування по всій Західній Україні (за винятком Буковини і Закарпаття) було убито більше 700 тис. євреїв. За даними головного керування імперської безпеки, на території України (включаючи Західні області і Північну Буковину) до моменту нападу на Радянський Союз проживало 2995 тис. євреїв. Чисельність євреїв, що виявилися на окупованих територіях Радянського Союзу, складала приблизно 2,75-2,9 млн. чол. Орієнтовані підрахунки дозволяють затверджувати, що на території України й у таборі Белжець (Польща), куди депортували для винищування євреїв Прикарпаття, нацистськими окупантами і їх посібниками було знищено в цілому не менш півтора мільйонів євреїв України. Бердичівська трагедія 15 вересня 1941 р. один з перших актів масового геноциду єврейського населення, здійснений нацистськими катами на українській землі. У цей день вони розстріляли поблизу міста 15 тис. мирних єврейських громадян, переважно жінок, дітей, старих. Страшним проявом нацистського геноциду і всесвітнім символом трагедії єврейського народу став київський Бабій Яр. Зондеркоманда 4 а під командуванням штандартенфюрера СС Пауля Блобеля була прикомандирована до штабу 6-ї польової армії. 30 червня і 2 липня кати Блобеля убили в Луцьку кілька тисяч євреїв. Потім вони “попрацювали” у Рівному, НовгородВолинському, Житомирі, усюди залишаючи кривавий слід. 19 вересня разом з частинами 6-ї армії вони ввійшли в столицю України. 24 вересня центр Києва потрясли могутні вибухи. Були висаджені один з гітлерівських штабів, комендатура, ряд будинків на 79

Хрещатику і прилягаючих вулицях. Були знищені десятки німецьких солдатів і офіцерів, загинуло чимало мирних жителів. Сотні людей виявилися без даху. Через ушкодження водопроводу гітлерівці довго не могли справитися з гігантськими пожежами. Розлютовані окупанти негайно розстріляли більше півтори тисячі євреїв. Лише в самі останні роки стало відомо, що вибухи були підготовлені і здійснені диверсійною групою НКВС. На нараді вищих нацистських і військових чинів у Києві 26 вересня 1941 р. було вирішено скласти провину за вибухи на київських євреїв і покарати їх стратою. Ця задача була покладена на Пауля Блобеля і його підрозділ - зондеркоманду 4 а в складі 150 есесівців і гестаповців. У масовому знищенні київських євреїв з 29 вересня по 3 жовтня 1941 р. брали участь 1200 убивць. За ці п’ять днів ними було знищено до ста тисяч чол., половину яких складали діти. Після цього масового убивства ні в чому не винних людей трагедія Бабиного Яру не закінчилася. Протягом двох років по вівторках і п’ятницям сюди привозили в машинах і розстрілювали уцілілих і виловлених євреїв, супротивників гітлерівського “нового порядку” різних національностей, комуністів і безпартійних, військовополонених і підпільників. Бабій Яр перетворився у величезну братерську інтернаціональну могилу. Усього в Бабиному Яру було розстріляно і знищене до 200 тис. чол., з яких приблизно 150 тис. - євреї. У серпні-вересні 1943 р. гітлерівці намагалися сховати сліди масових поховань і спалити трупи. Для цього вони використовували в’язнів Сирецького табору в Києві. В’язні були приречені, але 29 вересня 1943 р. частина приречених зуміла вирватися з печери-землянки, де вони були замкнені на ніч, на волю. Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому трибуналі. Світ довідався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом багатьох років правда про трагедію євреїв у Бабиному Яру не визнавалася, замовчувалася. Політика замовчування продовжувалася і після смерті Сталіна. У 1959 р. письменник Віктор Некрасов виступив із закликом спорудити пам’ятник у Бабиному Яру замість того, щоб створювати стадіон на місці яру, як планували міські влади. Слідом за страшним злочином у Києві нацистські кати зробили криваві страти беззбройних і беззахисних євреїв в інших містах України. У Дніпропетровську 13 жовтня 1941 р. розстріляно з кулеметів 10500 євреїв. В осінні місяці 1941 р. гітлерівські убивці і їх підручні винищили єврейське населення в Миколаєві і Херсоні, Кременчуці і Кіровограді, Чернігові і Полтаві, Донецьку і Запорожжі. Наприкінці грудня 1941 р. у Дробицькому Яру поблизу міста були розстріляні євреї Харкова. Зведення про число жертв Дробицького Яру з моменту звільнення Харкова в 1943 р. і до наших днів залишаються суперечливими. Нацистські кати знищили сотні тисяч євреїв не тільки у великих містах України. Вони поголовно і нещадно винищили єврейське населення В кожному окупованому населеному пункті - селі, містечку, невеликому містечку. У маленькому місті Хмільнику Вінницької області до війни проживало 10 тис. євреїв, що складали велику частину населення. 18 серпня 1941 р. нацисти і поліцейські зробили першу “акцію”. 367 євреїв було загнано в склад скла, де їх змусили босоніж танцювати по битому склу і по спеціально приготовлених дошках, утиканим цвяхами. Так страшно і підло знущалися німці і їх підручні над своїми жертвами перед їхньою стратою. Увечері приречених зігнали за місто, де вже були вириті ями, змусили роздягнутися догола і знову танцювати, потім розстріляли. 9 січня 1942 р. велику частину євреїв Хмільника погнали в сосновий ліс. У трьох кілометрах від міста у виритих ям їх побоями і погрозами змусили роздягнутися і роздягнути дітей. У цей день, у криваву п’ятницю, були убиті 5800 євреїв. Варто відкинути існуючі легенди про нібито лояльне відношення румунських загарбників до єврейського населення. Саме про таку “лояльність” свідчить доля євреїв Одеси, що залишилися в окупованому місті. 16 жовтня 1941 р. ворожі війська ввірвалися в Одесу. 22 жовтня заздалегідь закладеними зарядами був висаджений будинок румунської 80

комендатури. У результаті вибуху загинуло 66 румунських і німецьких офіцерів і солдатів. Протягом трьох наступних днів – 23-25 жовтня - румунські військові частини розстріляли, спалили живцем, підірвали близько 38 тис. одеських євреїв. У грудні 1941 р. фашистський диктатор Румунії Антонеску наказав губернаторові Трансністрії Алексяну “очистити від євреїв Одесу і прилягаючі до неї райони”. І дійсно, остання частина в’язнів одеського гетто була вивезена в Освенцім і там знищена. Коли Радянська армія навесні 1944 р. звільнила Трансністрію, з 185 тис. місцевих євреїв, що залишилися там до початку румунської окупації, дочекалися звільнення 15-20 тис., у тому числі лише 600 одеських євреїв. У гетто, розташованих на території нинішньої Закарпатської області, знаходилося 112500 євреїв. Більш 104 тис. з них загинуло в гетто і таборах смерті Кам’янецьПодільського, Биркенау, Дахау й ін. Наведені факти є трагічними фрагментами драматичної картини катастрофи європейського єврейства. Ще живі свідки тих подій, які попри все спромоглися вижити в ті страшні часи. Живі українці та росіяни, що допомагали євреям врятуватися в умовах окупації. Наш історичний обов’язок – зібрати та зберегти для нащадків їх безцінні свідчення сили людського духу.

81

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ Назвіть основні причини депортації населення з України. Чому зазнало депортацій польське і німецьке населення України? Як відбувалася депортація інших національностей і груп населення України? Яким було становище депортованого населення у 1950-і рр.? Які причини масового знищення єврейського населення на окупованій території України? 6. Хто такі праведники світу? Яка їх кількість в Україні?

1. 2. 3. 4. 5.

81

ЛІТЕРАТУРА 1. Арад И. Катастрофа советского еврейства // Катастрофа (Шоа) и сопротивление. – Тель-Авив – К., 1993. 2. Багмет М.О., Козирєва М.Е., Щукін В.В. Голокост: винищення єврейського населення в період німецько-румунської окупації // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 1941-1944 (До 60-річчя визволення області від німецькорумунських окупантів). – Миколаїв: КВІТ, 2004. 3. Гордон Л., Клопов Э. Тридцатые – сороковые // Знание – сила. – 1988. - №5. 4. Горовский Ф.Я., Хонигсман Я.С., Найман О.Я., Елисаветский С.Я. Евреи Украины (Краткий очерк истории). – Ч.II. – К., 1995. 5. Гриневич О.В. Холокост на Миколаївщині в 1941-1944 рр. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Вип. 2. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2002. 6. Елизаветский С. Холокост на юге Украины (1941-1944) // Голокост і сучасність. – 2002. - №6. 7. Історія єврейського народу. Голокост: історичні, філософські та етнічні проблеми. – К., 2000. 8. Катастрофа європейського єврейства під час Другої світової війни. - К., 2000. 9. Клюкова Г. В. История Холокоста на территории СССР в годы Великой Отечественной войны. – К., 1995. 10. Конквеста Р. Жатва печали: Советская коллективизация и терор голодом // Новый мир. – 1989. - №10. 11. Кульчицький С. Депортації польського і німецького населення з України (19341937) // Проблеми історії України: Збірник наукових праць. – К., 1998. 12. Левітас Ф.Л. Євреї України у роки Другої світової війни. – К., 1995. 81

13. Панчук М., Польовий Я. Під пресом тоталітарного режиму // Політика і час. – 1992. - №9-10. 14. Сборник документов и материалов об уничтожении нацистами евреев Украины в 1941 – 1944 годах. – К., 2002. 15. Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941 – 1944). Сборник документов и материалов. – Иерусалим, 1991. 16. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття. – К., 2000.

82

Тема 7. ПОВЕРНЕННЯ І РОЗСЕЛЕННЯ НАРОДІВ, ЯКІ БУЛИ ДЕПОРТОВАНІ З УКРАЇНИ ПЛАН 1. Депортовані народи України: історична довідка. 2. Інтеграція кримських татар в українське суспільство. 3. Повернення депортованих німців в Україну. РЕФЕРАТИ 1. 2. 3. 4.

Доля депортованих німців. Життя депортованих народів на сучасному етапі. Соціально-економічні проблеми репатріації кримських татар. Політичні особливості сучасного кримськотатарського руху. ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Біженці, депортація, інтеграція народів в українське суспільство, репатріація.

83

1. Депортовані народи України: історична довідка Серед сучасних економічних, соціальних й політико-правових проблем Української держави важливе місце посідає проблема розселення й облаштування народів, які в радянські часи були депортовані з України, а нині повертаються в місця традиційного проживання й інтегруються, а точніше реінтегруються в українське суспільство. Згідно з офіційними статистичними джерелами до депортації в Україні проживало 480 тис. німців (переважно у південних областях), а в Криму - 220 тис. кримських татар. За останні роки чимало зроблено для прийому, облаштування депортованих народів, які постраждали від сталінських репресій. Держава попри всі економічні скрути й негаразди відновлює історичну справедливість, порушену колись тоталітарним режимом СРСР. Хоча Україна юридично не несе за це відповідальності, але виходячи з гуманних засад, намагається повернути знедолених людей, облаштувати їх, надати необхідну допомогу. Історія і культура депортованих з України народів з давніх часів розвивалась у тісному зв’язку з культурою українців та інших етнічних спільнот. Найбільша кількість депортованих серед національних меншин України спостерігається серед німців, поляків та кримських татар. Наприкінці 1920 - у 1930-х рр. в країні відбувались кардинальні зміни в галузі національної політики. Згорталась українізація й змінювалась державна політика щодо національних меншин. Провадилась реорганізація, а згодом ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць, масового характеру набували депортації німців, поляків і представників інших національних меншин. Після возз’єднання Західної України 1939 р. німецьке населення цього регіону (в основному Галичини й Волині) було репатрійоване до Німеччини. Така доля спіткала 1940 р. також німців Буковини і Бессарабії. Більшість німців Лівобережної України і Криму на початку Великої Вітчизняної війни в серпні 1941 р. були насильно депортовані спочатку на Північний Кавказ, а згодом до Казахстану та Сибіру. Німецьке населення, яке проживало на Правобережжі і північнозахідному Причорномор’ї, виселити не встигли і вони залишились на окупованій фашистами території. У 1943-1944 рр. відступаючи з України, гітлерівці вивезли до Польщі, а згодом до Німеччини 350 тис. етнічних німців. Після Другої світової війни уряд СРСР домігся повернення 250 тис. українських німців, яких не повернули на їхні обжиті місця, а переселили до Комі АРСР і республіки Середньої Азії. 83

Фактично німецька етнічна спільнота в Україні перестала існувати, про що засвідчили дані першого післявоєнного перепису населення 1959 р. До 1970 р. в Україну повернулись 29,9 тис., 1979 - 34,1 тис. німців. За переписом 1989 р., в Україні налічувалось 37,8 тис. німців. За 1979-1989 рр. кількість їх зросла на 10,9%. Це та незначна частина німецьких громадян, які з різних причин і мотивацій переїхали сюди з Сибіру, Казахстану і середньоазіатських республік. Серед них - лише чверть депортованих з України та членів їхніх родин, решта - біженці та етнічні німці з різних регіонів колишнього СРСР, які виявили бажання переселитись в Україну. За даними перепису населення 2001 р., німці живуть переважно в міських поселеннях Дніпропетровської, Донецької та Одеської областей і в АР Крим; менше - у Запорізькій, Луганській і Херсонській областях. 3,5 тис. німців мешкають у Закарпатській області, здебільшого у сільській місцевості. Загалом 70,9% німців - міські жителі. Для переселення й облаштування депортованих кримських татар, німців, болгар, вірмен і греків виділено переважно Причорноморський економічний район (Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська й Херсонська області), який посідає важливе місце у структурі народногосподарського комплексу України. Одеська область характеризується строкатим етнічним складом населення. На час проведення перепису населення 2001 р. українці становили 62,8% усіх мешканців (в цілому по Україні - 77,8%), другу за чисельністю етнічну групу складали росіяни - 20,7%, далі йшли болгари - 6,1%, молдовани - 5,0%, гагаузи - 1,1%, євреї - 0,5%. Одещина - один з чотирьох регіонів України, де сумарна питома вага українців та росіян не досягла 90%. Центр області - місто Одеса займає перше місце в державі за питомою вагою євреїв серед населення. Розвиток демографічних процесів в Херсонській і Миколаївській областях хоча і має певні особливості, але в цілому відповідає загальноукраїнським тенденціям. Отже, повернення й розселення депортованих в Автономну республіку Крим і південні області України, де до недавніх пір відчувався певний дефіцит робочої сили, активне залучення їх до господарського життя (сільське виробництво, промисловість, соціальна сфера, зовнішньоекономічна діяльність, підприємство) дозволяє сподіватись на позитивні наслідки в соціально-економічному розвитку цього регіону.

84

2. Інтеграція кримських татар в українське суспільство Парламент і уряд України, керуючись нормами міжнародного права, визнають право раніше депортованих народів на повернення у місця, в яких вони проживали до примусового переселення. На 1 січня 1999 р. в АР Крим повернулось близько 300 тис. депортованих. Більшість репатріантів становлять кримські татари. У переважній більшості випадків повернення до Криму раніше депортованих народів відбулось стихійно, і коли на 1 січня 1990 р. повернулось понад 100 тис. кримських татар, перед державними органами виконавчої влади постали нагальні проблеми економічного, соціального, етнічного, політичного та гуманітарного плану щодо їх облаштування та інтеграції в українське суспільство. У 1991 р. Радою з вивчення продуктивних сил України НАН України за дорученням урядів України і Республіки Крим виконано комплексне дослідження з проблеми кримських татар, результати якого узагальнені в Схемі розселення і працевлаштування кримських татар в Криму. Кількість бажаючих повернутися до Криму становила не менше 500 тис. чол. Громадські організації (Меджліс та ін.) пропонували завершити репатріацію кримських татар не пізніше 1993 р. Однак практика показала, що ці терміни суперечать економікоорганізаційним можливостям прийому, розселенню та облаштуванню депортованих. Масовий і спонтанний характер репатріації в 1989 - 1991 рр., коли повернулось 117 тис. 84

чол., призвів до значних безладь у розміщенні та облаштуванні тих, хто повернувся, що і стало у ряді випадків причиною конфліктних ситуацій. У Схемі тривалість періоду повернення депортованих була визначена в 10 років (1989 - 1998 рр.). Було визнано доцільним повернення кримських татар у Крим впродовж трьох етапів. Перший етап охоплював 1989 - 1991 рр. і був орієнтований на фактичну чисельність (117 тис.) кримських татар, які вже повернулись на той час у Крим. Найбільшу кількість кримських татар Схемою було передбачено прийняти й розселити на другому етапі (1992 - 1995 рр.) - близько 190 тис. Фактично за цей період повернулось 66,9 тис. чол. Протягом третього етапу (1996 - 1998 рр.) мало повернутися 43 - 58 тис. чол., а повернулося близько 20,3 тис. Отже, повернення кримськотатарського народу, починаючи з 1989 р., швидко зростало, але з 1992 р. різко обмежилось. Це було викликано економічним спадом у державі, скороченням фінансування програм повернення та облаштування депортованих, які здійснювалися виключно за рахунок асигнувань з Державного бюджету України. Основна частина раніше депортованих кримських татар поверталась у Крим з Узбекистану (72%), решта з Росії (16%), Таджикистану (3%), а також Казахстану, Киргизії та ряду областей України. Серед питань, пов’язаних із розселенням кримських татар, чи не найскладнішим є їхнє розміщення. Найбільша складність полягала в узгодженості інтересів депортованих стосовно місця поселення з об’єктивними можливостями регіонів (територіальними, ресурсними, виробничими, економічними, екологічними та ін.) та з урахуванням перспектив розвитку господарства Криму. Нагадаємо, що в історичній ретроспективі більшість кримських татар проживали у гірській зоні Криму (77% у 1926 р. при загальній чисельності 179 тис. і 69% у 1939 р. при загальній чисельності 218 тис.). На початку 1990-х рр., за даними соціологічного обстеження, на поселення в гірській зоні претендувало вже 80% з тих, хто бажав туди повернути і лише 20% - у степовій. Тому, визнаючи обсяги розселення у гірській зоні, першочергове право надавалось безпосередньо депортованій особі та членам її родини, які до депортації там проживали. В Україну на 1 січня 2000 р. повернулось 260,8 тис. кримських татар. Розселення депортованих осіб здійснювалося надзвичайно нерівномірно і не завжди відповідало бажанню репатріантів жити в тій чи іншій місцевості. У містах було розселено 27%, а у селах - 73% депортованих. Частка репатріантів у складі населення Криму становить на сьогодні 11,6%, у Білогірському районі вона досягла 33%, у Бахчисарайському, Кіровському, Первомайському і Радянському районах — 20-25%. У зв’язку з поверненням депортованих з України народів перед державними органами виконавчої влади постали нагальні проблеми соціально-економічного, етнічного та гуманітарного плану щодо їх облаштування та інтеграції в українське суспільство. Погіршення загальноекономічної ситуації в країні і, що не менш важливо, майже повна відсутність законодавчої бази, яка б регулювала зазначені процеси, додатково ускладнюють вирішення цих питань. Уже у 1989-1991 рр., тобто в період масового й неорганізованого повернення депортованих кримських татар, місцеві органи Криму, виходячи з наявних можливостей, намагались залучити їх до участі в економічному й соціально-культурному розвитку АР Крим. Створений у жовтні 1990 р. за рішенням Кримського облвиконкому Комітет у справах депортованих народів приступив до практичних заходів, пов’язаних з розселенням і облаштуванням кримських татар та інших національних меншин. З метою забезпечення репатріантів житлом та іншими об’єктами соціальної інфраструктури були організовані будівельні трести, що формувались в основному з кримських татар. У місцях розселення депортованих були створені кримськотатарські колгоспи “Авдет” і “Ватан”,

85

радгоспи “Аграрний” і “Водопойний”. З 50 тис. кримських татар працездатного віку до квітня 1991 р. було влаштовано на роботу 34 тис. чол. Починаючи з 1989 р., уряд України докладає значних зусиль у вирішенні складних соціально-економічних проблем повернення і облаштування депортованих народів. Згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР від 16 серпня 1990 р., №192 були прийняті першочергові заходи щодо вирішення питань, пов’язаних з їх поверненням на постійне проживання в Кримську область. На потреби кримськотатарського населення були виділені додаткові кошти на постачання в Кримську область продуктів харчування, будівельних матеріалів, для забезпечення працевлаштування, створення нових колективних господарств тощо. У 1992-1994 рр. уряд незалежної України прийняв низку постанов і розпоряджень, пов’язаних з організацією повернення та облаштування депортованих громадян. Це, зокрема постанови Кабінету Міністрів України “Про створення фонду депортованих народів Криму” (14 березня 1992 р.), “Про затвердження положення про республіканську комісію у справах депортованих народів Криму” (24 березня 1992 р.) (з 2000 р. перейменовано на Урядову комісію у справах осіб, депортованих за національною ознакою). З метою реалізації державної політики у сфері міжетнічних відносин в Україні у липні 1994 р. утворюється Міністерство України у справах національностей, міграції і культів (з 1996 р. - Державний комітет України у справах національностей і міграції, а з 2000 р. Державний департамент у справах національностей та міграції Міністерства юстиції України), у складі якої функціонує Управління у справах депортованих народів. Кабінетом Міністрів України тільки за 1995-2000 рр. було прийнято більше 25 постанов і розпоряджень щодо вирішення соціально-економічних, етнічних і гуманітарних проблем депортованих народів. З питань облаштування серед найважливіших рішень щодо депортованих є постанова Кабінету Міністрів України №1636 від 11 серпня 1995 р. “Про заходи розв’язання політико-правових, соціальноекономічних етнічних проблем в Автономній Республіці Крим”, №331 від 18 березня 1996 р. “Про здійснення заходів для розв’язання соціально-економічних, етнічних та гуманітарних проблем в Автономній Республіці Крим”, якою була затверджена “Програма першочергових заходів щодо розселення та облаштування депортованих кримських татар і осіб інших національностей, які повернулися і проживають в Автономній Республіці Крим”. Програма була спрямована на вирішення найневідкладніших проблем раніше депортованих і розрахована до 2000 р. У вересні 2000 р. на засіданні Урядової комісії у справах осіб, депортованих за національною ознакою, була схвалена Програма розселення та облаштування депортованих кримських татар та осіб інших національностей, які повернулися в Автономну Республіку Крим на постійне проживання, на 2001-2005 рр. В ній визначено основні заходи та внесені пропозиції щодо реального забезпечення соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою, необхідною для покращання розселення та облаштування депортованих громадян на найближчу перспективу. Слід наголосити, що, незважаючи на постійну увагу до проблем депортованих з боку відповідних державних органів, досі невирішеними залишаються питання забезпечення репатріантів житлом та соціальною інфраструктурою, робочими місцями, об’єктами соціально-культурного призначення. Особливо незадовільно складається ситуація у політико-правовій та гуманітарній сферах, які, на відміну від соціальноекономічної галузі, не вимагають великих фінансових надходжень. На жаль, поки що не існує спеціального законодавчого акта щодо поновлення прав депортованих за національною ознакою. Кабінетом Міністрів України передано на розгляд Верховної Ради України проект Закону України “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”. Актуальною є також політико-правова проблема 86

набуття громадянства України депортованими особами та їхніми нащадками, зокрема кримськими татарами. Усі раніше депортовані особи та їхні нащадки, які повернулися в Україну до 13 листопада 1991 р. - до набрання чинності Закону “Про громадянство України” стали громадянами України, в тому числі 146574 кримських татар. Для депортованих осіб, які повернулися після зазначеної дати, як і для вихідців з України, набуття громадянства надається за спрощеною процедурою. Якщо прибулі депортовані не перебувають в громадянстві інших держав і це документально підтверджено, оскільки подвійне громадянство суперечить закріпленому в Конституції України принципу єдиного громадянства України, то їх клопотання про визначення належності до українського громадянства задовольняється органами Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим. Створена (квітень 1998 р.) в адміністрації Президента України Робоча група з підготовки пропозицій щодо вирішення питань, пов’язаних з поверненням депортованих кримських татар, прийняла рішення, яке спрощує процедуру прийняття українського громадянства кримськими татарами. У серпні 1998 р. Президент України видав розпорядження “Про заходи щодо вирішення питань громадянства депортованих осіб та їхніх нащадків, які повертаються з Республіки Узбекистан в Україну”. Відповідно до нього міністерства внутрішніх справ, закордонних справ, юстиції визначили Порядок реалізації домовленості між Україною і Республікою Узбекистан (куди були виселені більшість кримських татар) щодо співробітництва у вирішенні питань громадянства депортованих осіб та їхніх нащадків. Ними урегульовано всі питання, які вирішує Україна відповідно до взятих на себе зобов’язань. Враховуючи домовленість максимально сприяти отриманню громадянства кримськими татарами, на 1 липня 1999 р. скористались цим 32 тис. осіб - близько 62% від числа тих, які проживають в Автономній Республіці Крим. Адміністрація Президента України, Державний департамент у справах національностей та міграції України, Міністерство закордонних справ України за рекомендаціями Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців та Організації з безпеки та співробітництва в Європі проводять позитивну політику стосовно повернення, розселення і облаштування, а також забезпечення прав раніше депортованих з України осіб. Українські органи державної влади розглядають, зокрема, право на громадянство, на приватизацію для депортованих осіб, які повернулися в Україну, як складову частину прав людини. Важливою проблемою для України є допомога країн-донорів, міжнародних організацій і фондів, спрямована на розв’язання проблем репатріантів в Автономній Республіці Крим. До недавнього часу ця допомога була насамперед політичного і психологічного характеру. Лише Міжнародний фонд “Допомога” (очолює доктор Кох) щорічно, починаючи з 1993 р., подає допомогу не тільки кримським татарам, але й іншим депортованим в Криму в обсязі від 300 тис. до 1 млн. дол. У 1996 р. було надано 800 тис., в 1997 р. - 1 млн., в 1998 р. - 440 тис. Після Женевської конференції з питань надання допомоги Україні в облаштуванні депортованих (1996 р.) та регіональної конференції з проблем біженців у Криму почали діяти програми по лінії Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Програми розвитку й інтеграції Криму ООН і Міжнародної організації з міграції, з якими підписано відповідні угоди. В 1997 р. на облаштування кримських татар згідно з цими програмами було виділено понад 3 млн. грн. А фонд “Відродження” надав понад 3 млн. дол. США для відновлення на півострові втраченої в результаті депортації системи кримськотатарської національної освіти. Допомогу депортованим кримським татарам останнім часом подає і Туреччина. За 5 років гуманітарної допомоги надано на суму 450 тис. дол. За ці кошти проводиться

87

фінансування кримськотатарських національних шкіл, здійснюються медична допомога, викуп житла, постачання продовольчих товарів тощо. За останні три роки загальна сума, що була виділена міжнародними організаціями, складала близько 10 млн. дол. Однак, кошти, які виділяють міжнародні організації і фонди, хоч і є значними, але не відіграють поки що відчутної ролі у вирішенні соціальноекономічних проблем депортованих. Тому потрібно активізувати пошук нових країндонорів. З цією метою уряд України спільно з НБСЄ та ПРООН узгодив пакет конкретних пропозицій на 2001-2005 рр. на суму близько 10 млн. дол. США. Про свої наміри допомогти в облаштуванні кримських татар заявили уряди та громадські організації США, Швейцарії, Норвегії, Греції, Канади та інших країн. Отже, проблема облаштування та адаптації кримських татар попри всі зусилля держави залишається однією з найскладніших у процесі забезпечення соціальнополітичної стабільності в АР Крим. І хоча Україна не несе політичної відповідальності за депортацію кримськотатарського населення та осіб інших національностей, держава взяла на себе турботу про те, щоб репатріанти змогли розпочати життя, мали всі можливості для всебічного розвитку на українській землі.

88

3. Повернення депортованих німців в Україну Повернення депортованих німців розпочалося в 1992 р. після заяви Президента України Л.М.Кравчука німецькому щотижневику “Шпігель” про намір прийняти 400 тис. німців і розмістити їх у південних областях України. Указом Президента України (23 січня 1992 р.) при Комітеті у справах національностей при Кабінеті Міністрів України був створений Українсько-німецький фонд для організації та фінансування заходів по поверненню депортованих німців у місця їх історичного проживання на території України, а також сприяння соціально-економічному та культурному розвитку областей, в які вони повертаються. Найбільшу кількість німецьких переселенців передбачалось розселити в Причорноморському регіоні України. З цією метою були в 1992 р. розроблені регіональні програми переселення, відповідно до яких ставилось питання не про повернення кожного на своє обійстя, а про надання репатріантам вільних територій. Правовою нормою для розселення депортованих визначено згоду населення і місцевих органів влади. Отже, розселятись німці-репатріанти мали в існуючих населених пунктах, а також у заново збудованих, де мали бути створені найсприятливіші умови для їх компактного проживання. Основним видом господарської діяльності для районів компактного проживання німців передбачалося сільське господарство, переробна, у тому числі харчова галузь, рибальство, будівельна індустрія, невеликі ремонтні та складальні виробництва та виробництво товарів народного споживання. В Одеській області було визначено 12 районів для депортованих німців. Це Ананьївський, Березівський, Великомихайлівський, Іванівський, Комінтернівський, Красноокнянський, Миколаївський, Роздільнянський, Тарутинський, Фрунзенський і Ширяєвський райони. Для першочергового розселення 4,6 тис. німецьких родин були намічені Комінтернівський, Красноокнянський, Роздільнянський та Іванівський райони. Всього в Одеській області відповідно до затвердженої Програми повернення депортованих німців в Одеську область до 2000 р. планувалось розселити та облаштувати 120 тис. німецьких переселенців. У шести районах Херсонської області до 2000 р. розраховували розселити до 100 тис. громадян німецької національності. Вже 1992 р. у Високопільському, ВеликоОлександрівському та Великолепетиському районах передбачалося поселити 250 сімей, а 1993 р. у Нововоронцовському, Нижньосірогозькому та Іванівському районах намічалось здійснити підготовку житла й розселити 1 тис. сімей німецьких переселенців.

88

У Миколаївській області на початку 1992 р. була проведено попередній розгляд можливостей районів для розміщення 15-20 тис. німців, які побажали повернутися у місця свого традиційного поселення. Для розселення та облаштування репатріантів визначили Миколаївський, Веселинівський, Березнегуватський, Березанський, Новоодеський, Казанківський, Баштанський, Врадіївський, Доманівський та Снігурівський райони. Це райони, в яких до депортації були компактні поселення німців (у 1930-х рр. - близько 29 тис. осіб німецької національності). Так, у Миколаївському районі (де у 1930 - 1940-х рр. знаходилося 10 населених пунктів, в яких проживали німці) передбачалось їх розселити у чотирьох невеликих селах по 200 родин в кожному для розвитку фермерського господарювання. У Веселинівському районі (до 1925 р. - Ландауський, а з 1926 р. - КарлЛібкнехтівський, де проживало 24,2 тис. німців) планувалось прийняти 840 сімей і розселити їх у 18 населених пунктах, в яких створити невеликі компактні поселення по 30-50 родин для розвитку, в основному, фермерських господарств. Аналогічні підходи в розселенні німецьких родин передбачалися в інших районах області, де планувалось спрямувати їх, насамперед, на розвиток таких життєво важливих галузей сільськогосподарського призначення, характерних для Півдня України, як тваринництво, зерновиробництво, виноградарство, овочівництво, баштанництво, садівництво, а також створення переробних виробництв, галузей будіндустрії та ін. На початку 1992 р. були створені робочі групи в Донецькому, Дніпропетровському, Запорізькому й Кіровоградському облвиконкомах, які виробили конкретні пропозиції, схвалені Кабінетом Міністрів України, щодо розселення німецьких переселенців на цих територіях. Опитування на місцях показало доброзичливе ставлення населення до переїзду німців у місця їх традиційного проживання. У 1992 р. згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України була розроблена й схвалена АН України “Концепція поетапного розселення німців, які повертаються в місця їх традиційного компактного проживання в Україні”. Головним принципом розселення німців в Україні визначено створення на базі розвитку в існуючих населених пунктах найбільш сприятливих умов для їх компактного проживання з урахуванням різних форм власності, широкого розвитку вільного підприємництва, відродження німецької культури, мови, звичаїв і традицій при дотриманні прав та інтересів інших громадян України й відповідно до її законів. Важливою умовою концепції було забезпечення соціального, економічного і культурного розвитку областей України, в які повертаються та розселяються німці. В областях, які почали приймати німецьких переселенців, були проведені додаткові економічні розрахунки, уточнені місця їх прогнозного розселення. Спочатку розселення депортованих німців здійснювалось переважно у сільській місцевості, невеликими поселеннями. Робилося це з метою зберегти їхню національну мову, культуру, народні традиції та інші етнічні особливості. Практикувалось й дисперсне розселення частини прибулих німців у міських населених пунктах. Протягом 1992-1994 рр. до Одеської області прибуло 129 сімей (465 осіб) німецького походження. Вони були розселені в трьох районах у тимчасових житлових приміщеннях (блок-контейнерах), придбаних за рахунок Федеративної Республіки Німеччини. В Берегівському районі в с. Кудрявка поселилось 42 німецькі родини, в с. Червоноволодимирівка - 22; в с. Петродолинське Овідіопольського району - 44, в с. Петрівка Комінтернівського району — 20 і с. Новоселівка Роздільнянського району - 1 родина. Станом на 1 січня 1998 р. в області проживало 212 сімей (796 осіб). Збільшення кількості німецьких репатріантів в період 1994-1997 рр. пов’язано з тим, що в міру будівництва і введення житла в експлуатацію, частина німецьких сімей, які повернулися в Україну і були свого часу розселені в інших південних областях України, переселились в Одеську область (с. Новоградівка та с. Доброолександрівка Овідіопольського району). 89

У Херсонську область у 1992-1995 рр. повернулось 275 німців-репатріантів. Розселились вони в Білоозерському, Бериславському, Великолепетиському, Високопільському, Горностаївському та Чаплинському районах. Більшість з них мешкають у селах Високопілля та Ольгине Високопільського району, в с. Комиш Чаплинського району та с. Запоріжжя Великолепетиського району, де одержали постійне житло. Станом на 1 січня 1998 р. у Херсонській області налічувалась 1171 особа німецької національності. Порівняно з 1989 р. кількість їх внаслідок міграційних процесів та економічних труднощів зменшилась на 279 чол. Миколаївська область - історично поліетнічний регіон, в якому 18,1% від загальної чисельності населення становлять національні меншини. Протягом 1992-1995 рр. в область повернулась 181 німецька сім’я (830 осіб). З метою їх облаштування в Березанському районі (с. Новофедорівка), Братському (села Обухівка, Соколівка, Сергіївка, Новоолександрівка та Українець), Веселинівському районі (села Варюшине і Миколаївка) було розпочато спорудження будинків. Однак через відсутність державного фінансування з 1996 р. припинилось будівництво житла для депортованих німецьких сімей, а також об’єктів соціальної інфраструктури. Внаслідок цього багато сімей німціврепатріантів, не маючи надії на отримання постійного житла, виїхали з області до ФРН або інших країн і областей України. На середину 1998 р. в Миколаївській області залишилось 23 родини німцівпереселенців (89 осіб). Лише 17 родин отримали постійне житло в будинках, збудованих за рахунок цільових державних капіталовкладень. У Криму планувалось здійснити національне відродження кримських німців у два етапи: в 1992-1996 рр. розселити 9 тис. німців, у 1997-2000 рр. - 6 тис. Перші компактні поселення намітили будувати на околиці м. Джанкоя, біля сіл Мар’янівка й Новопокровки Красногвардійського району, а також у межах с. Видне Кіровського району. Для другого етапу заселення були передбачені Білогірський й Чорноморський райони. В Автономній Республіці Крим на 1 вересня 1998 р. налічувалося вже 1300 чоловік німецької національності, а на 1 січня 2000 р. - 4998 чоловік, у тому числі 2100 раніше депортованих німців. Сьогодні 22% від усіх репатрійованих у Крим німців проживає в Джанкойському районі. У Сімферополі та цьому ж районі розселилось 13%, у Красногвардійському 8%. Менше їх поселилось у Роздільнянському (1%), Нижнєгірському (0,8) і Судацькому районах (0,3%). Ці дані свідчать, що розселились депортовані німці на Кримському півострові переважно дисперсно. Кабінет Міністрів України лише в 1992-1993 рр. виділив для німців-переселенців 55 млн. крб. Державні кошти перераховувалися на рахунок створеного в 1992 р. Указом Президента України Українсько-німецького фонду (УНФ). На баланс фонду були прийняті й ешелони майна на суму понад 50 млн. дойчмарок, що їх надав уряд ФРН для потреб переселенців. Але у зв’язку з невиконанням УНФ своєї місії уряди України і Німеччини припинили надавати йому допомогу, УНФ указом Президента України (20 грудня 1996 р.) було ліквідовано. Недостатня забезпеченість депортованих житлом, об’єктами культурно-побутового призначення, невирішеність питання набуття особами німецької національності громадянства України і відсутність належної фінансової підтримки як від урядів України і ФРН, так і місцевої влади, німці-переселенці, які повернулися в Україну почали виїжджати на свою історичну батьківщину. Регіональні програми переселення німців в Україну з цих причин не виконувались. За неповними статистичними даними, ще в 1991 р. до Німеччини емігрувало з України 2144 особи німецького походження, а в 1992 р. - 6,5 тис.

90

У вересні 1996 р. між Україною і Федеративною Республікою Німеччиною була укладена Угода про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні. Долею німецької меншини в Україні плідно займається громадська організація німців в Україні - товариство “Відергебурт”, створене ще в 1989 р. З ініціативи товариства “Відергебурт” наприкінці 1996 р. у Києві відбувся перший з’їзд німецької меншини в Україні. Прийнято концепцію програми їх етносоціального відродження та розвитку. З’їзд обрав Фольксрат - вищий орган німецької громадськості, на який покладено представницькі та координаційно-виконавчі функції і який “уповноважений діяти від усього німецького населення України і в його інтересах”. Згідно з державною програмою відродження культури і освіти національних меншин в Україні в ряді шкіл навчання ведеться німецькою або двома мовами. Набувають поширення недільні школи, в яких діти вивчають німецьку мову. Особлива увага приділяється відродженню німецьких культурних традицій, звичаїв, релігійних потреб. Однією з форм широкого залучення німців України до відродження етнічної самобутності є створення мережі німецьких культурних центрів. Вони відкриті як для осіб німецького походження, так і для місцевого населення. При всіх обласних центрах німецької культури створені різні мистецькі колективи. При Президії НАН України діє Кабінет німецької науки та культури. Основним його завданням є організація програм наукових досліджень з історії та перспектив українське-німецьких зв’язків у різних галузях, сприяння розвиткові досліджень з історії, допомога відродженню національної культури, економіки та духовного життя німецької діаспори в Україні та її взаємозв’язків з історичною батьківщиною. Німецькою, російською й українською мовами видається щомісячна газета німців України. За весь час проживання німців в Україні не спостерігалося ніяких конфліктів на національному ґрунті. Позитивна політика урядів України і Німеччини по відношенню до німців України створює умови для подальшого проживання німців на українських теренах та їх етносоціального відродження. Отже, міжетнічні стосунки в Україні відбуваються за складних соціальнополітичних та економічних обставин, що зумовлено перехідним станом суспільства. Однак Україна з перших кроків своєї державності визначилась: держава існує для всіх без винятку громадян, які в ній живуть. Вона чимало робить для національно-культурного відродження етнічних меншин, розселення, облаштування, адаптації та інтеграції раніше депортованих народів в українське суспільство. Слід наголосити, що в Україні зберігається громадський мир, вона уникла сплеску загострення міжнаціональних відносин, який періодично спалахує вогнищем збройних міжетнічних конфліктів у різних точках на уламках радянської імперії, бо права національних меншин, корінних народів і депортованих гарантуються демократичними законодавчими актами. Гармонізація міжетнічних стосунків, про що неодноразово наголошувалось авторитетними міжнародними урядовими й громадськими організаціями, набуває особливої ваги, сприяючи стабілізації суспільно-політичного життя в Україні.

91

1. 2. 3. 4. 5. 6.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ Визначте причини депортації населення з України. Як відбувається інтеграція кримських татар в українське суспільство? Розкрийте етапи повернення депортованих німців в Україну. Які проблеми депортованих народів існують на сучасному етапі? Як вони вирішуються? Визначте соціально-економічні проблеми репатріації кримських татар. Законодавча база закріплення депортованих народів в Україні.

91

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

8. 9.

ЛІТЕРАТУРА Бугай М.Ф. Депортація населення з України (30 – 50-ті роки) // Український історичний журнал. – 1990. - № 10-11. Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб. документів (1941 – 1998). – К., 1999. Євтух В.Б., Чирко Б.В. Німці в Україні (1920-і – 1990-і роки). – К., 1994. Зінич В.Т. Проблеми депортованих народів. Повернення німців в Україну // Український географічний журнал. – 1998. - № 4. Зінич В.Т. Социально-экономическая и этнографическая характеристика крымских татар // Проблемы развития и размещения производительных сил Крыма. – К., 1992. Зінич В.Т. Соціально-економічні проблеми репатріації кримських татар // Український географічний журнал. – 1998. - № 3. Кладова Г.Л., Мелешко І.В. Відродження культури німців та болгар України в умовах незалежності // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.140-144. Національний склад населення України: Ч.І. (За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.) – К., 1991. Орел В.К. Кримські татари: етнокультурні та державотворчі процеси в умовах незалежності // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.145-148.

92

Тема 8. ЗАХИСТ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ПІСЛЯВОЄННОМУ СВІТІ ПЛАН 1. Право народів на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права та можливості його реалізації після Другої світової війни. 2. Загальна декларація прав людини 1948 р. 3. Європейська конвенція 1950 р. про захист прав та основних свобод людини. 4. Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські та політичні права. 5. НБСЄ і Рада Європи про права людини і національні меншини. 6. Страсбурзька рамкова конвенція (1994 р.) про захист національних меншин. 1. 2. 3. 4.

РЕФЕРАТИ Національні проблеми на сучасному етапі розвитку суспільства. Міжнаціональні відносини в Україні в роки незалежності. Страсбурзька рамкова конвенція і її сутність. Етнополітичні конфлікти в післявоєнному світі

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Етнополітичні конфлікти, Європейська конвенція, Загальна декларація прав людини, захист національних меншин, міжнаціональні відносини, права національних меншин, право народів на самовизначення, самовідомість етнічних груп, Страсбурзька рамкова конвенція.

93

1. Право народів на самовизначення як один з принципів міжнародного права та можливості його реалізації після Другої світової війни Істотним елементом побудови і розвитку міжнаціональних відносин є законодавство, за допомогою якого регулюються міжетнічні відносини як в середині країни, так і на міжнародному рівні. Необхідність посилення уваги до правового регулювання етнонаціональних відносин, актуальність вдосконалення і розвитку відповідного законодавства зумовлено багатьма об’єктивними чинниками: катастрофічні наслідки політики багатонаціональних держав на право сили у вирішенні етнополітичних проблем; незгасаючі тенденції етнічного ренесансу та політизації етнонаціональних спільнот; зростаюча світова тенденція посилення боротьби етнонаціональних спільнот (націй, що не мають власних держав, корінних народів, етнонаціональних меншин) за свої права та намагання здобути статус суб’єктів національного та міжнародного права; вибух в багатьох поліетнічних країнах світу етнополітичних конфліктів, їх потенційна здатність до ескалації, що загрожує етнополітичній безпеці як окремих країн, так і цілих регіонів світу і т.д. На рівні міжнародних організацій проблему забезпечення прав етносів, етнічних меншин і людини виконувала у період між двома світовими війнами Ліга Націй, але на той період ніякого міжнародного правового документа у цих сферах не було вироблено. Дійсне розроблення означених проблем почалося після створення у 1945 р. ООН. У Статуті ООН були закріплені основні засади міжнародного права. В 1970 р. була прийнята Декларація про засади міжнародного права, де вони були доповнені та уточнені. Але й досі в міжнародному праві є аспекти, які недостатньо розроблені і суперечливі. Серед них найбільш дискусійним є право народів і націй на самовизначення. Право націй на самовизначення за останні двісті років свого розвитку стало одним з головних принципів міжнародного права. Звернемось до європейського досвіду у галузі розвитку права народів на самовизначення. В Європі був реалізований принцип національної держави, який у самому широкому тлумаченні виходить з того, що держава, нація і народ ідентичні. Ідея права на 93

самовизначення початково була пов’язана більш з думкою про суверенітет народу, ніж з етнічними уявленнями. Тільки з часом почала набувати значення етнічна точка зору і вона надала інший вигляд праву народів на самовизначення. Якщо розглядати цю проблему з історичної точки зору, то у розвитку права на самовизначення можна виділити декілька періодів: Перший період (початок ХVI - кінець XVIII ст.) – від епохи Реформації до війни за незалежність США. Під час реформаційного руху в Німеччині релігійно-етнічні концепції стали початковим імпульсом обґрунтування прав народів. Потім Нідерландська революція закріпила право на суверенітет. Завершився цей період боротьбою пригнічених народів британських колоній проти іноземного володіння. Саме американська Декларація Незалежності 1776 р. стала, по суті справи, обґрунтуванням права на самовизначення як права на відокремлення та створення незалежної держави. Другий період (кінець ХVIII ст. – 1918 р.) – від Французької революції до Першої світової війни – провідну роль зіграло вчення Гердера, згідно з яким людство складається з народів, які є об’єктивними сутностями. Однак, все одно, спостерігались значні розбіжності відносно того, що складає народ або націю. Значна увага приділялась економічному фактору, багаточисленному населенню, території, ресурсам у формуванні повноцінної нації. Невеликим державам в ХІХ ст. було важко досягти визнання у якості національних. Взагалі в ХІХ, а потім і в ХХ ст. вимоги національного самовизначення стали ідейно-програмовими лозунгами національно-визвольних рухів. Третій період (1918-1945 рр.) – з кінця Першої світової війни до кінця Другої світової війни – цей принцип був основним під час організації нової Європи. Швейцарський історик У.Альтерматт вважає, що етнонаціональний принцип має безпосереднє відношення до права народів на самовизначення, яке після Першої світової війни стало гаслом міжнародної політики. Після так званих “Чотирнадцяти пунктів” американського президента Вудро Вільсона поняття “право народів на самовизначення” стало використовуватись як рушійна сила для створення національних держав. Подальші мирні договори після Першої світової війни намагались реалізувати даний принцип. Було зроблено спробу привести державні кордони у відповідність до кордонів національностей, але на практиці (особливо в Центральній та Східній Європі) це не було реалізовано. Країни-переможниці та їх союзники проголосили неможливим для себе втрату територій, при цьому етнонаціональний принцип грав другорядну роль, що значною мірою ілюструє його відносність. Четвертий період (1945-1990 рр.) – після Другої світової війни до розпаду Радянського Союзу – колонії європейських держав звільнились політично, право на самовизначення знов знайшло своє застосування у резолюціях міжнародних організацій. Це знайшло своє відображення в пактах ООН щодо прав людини 1966 р. Поряд з визначенням “захист меншин”, було введено поняття “захист народностей”. Це відповідало зростаючій самосвідомості етнічних груп та їх вимогам міжнародно-правової охорони. Коли колонії у 1960-і рр. перетворилися на самостійні держави, то їх кордони відповідали адміністративним кордонам минулих колоніальних держав. Взагалі, такий засіб створення держав не мав нічого спільного з правом народів на самовизначення, навіть якщо декларації ООН необґрунтовано це стверджували. Нові держави “третього світу” отримали кордони, які були свавільно встановлені колоніальними державами. Пізніше почав здійснюватись принцип внутрішнього самовизначення. Під цим розуміється, що у межах державного об’єднання різноманітні народності мають право на культурну самобутність та на представництво в політичних органах. Тобто право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин корінного населення. Однак, прагнення до національного відродження та вимоги самовизначення призвели в ряді регіонів до міжнаціональних конфліктів. Для деяких країн це і зараз являє загрозу територіальної цілісності (наприклад, Іспанії, Франції, Англії та ін.).

94

П’ятий період (1990-і рр. – до сьогодення) – з часу руйнування Радянського Союзу до сьогодення. Після розпаду соціалістичної системи держав націоналізм став самою сильною рушійною силою у Східній Європі при створенні нових держав. Право народів на самовизначення знову опинилося в центрі політичних дебатів. Так, у кінці ХХ ст. у Східній Європі несподівано склався світ нових держав, прикордонні лінії якого визначені етносами та релігіями. Взагалі, право на самовизначення почало насправді реалізовуватись тільки у ХХ ст. З самовизначенням та національним відродженням багаточисленних та малочислених народів пов’язані надії на збереження мови, національної культури та самобутності, на відродження або створення національної державності. Але в багатьох випадках право на самовизначення є фікцією. При розгляді питання щодо реалізації права націй на самовизначення деякі автори схильні його містифікувати, інші, навпаки, - відносять прояв національних намагань до націоналізму. Право націй на самовизначення як один з основних принципів міжнародного права досить обґрунтовано в деклараціях та інших документах ООН. Звернемося до цього питання детальніше. З прийняттям Уставу ООН право націй на самовизначення завершило своє юридичне оформлення як один з основних принципів міжнародного права. Так, ст.1 звертає увагу на “розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги принципу рівноправності та самовизначення народів”. Але конкретний зміст принципу не розкривається. В 1960 р. цей принцип був конкретизований у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам: “Всі нації мають право на самовизначення. Завдяки цьому праву вони самостійно вирішують питання про свою політичну систему та вільно здійснювати свій економічний, суспільний та культурний розвиток... Недостатня політична, економічна і соціальна підготовленість або недостатня підготовленість в галузі освіти ніколи не повинні використовуватися як привід для затримки досягнення незалежності”. Загалом ця Декларація має антиколоніальний характер і є моральною, політичною і правовою базою антиколоніалізму. У 1966 р. було прийнято ще два важливих документа: Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. В обох пактах в ст.1 закріплялося право народів на самовизначення, згідно з яким вони вільно встановлюють свій економічний і політичний розвиток, вільно розпоряджаються своїми природними багатствами і ресурсами. Жоден народ не може бути позбавлений притаманних йому засобів існування. В Декларації 1970 р. це право було найбільш повно сформульовано: “Всі народи мають право вільно визначати, без втручання ззовні, свій політичний статус та здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, і кожна держава повинна поважати це право відповідно з положеннями ООН”. Право на самовизначення тут трактується не лише як можливість створення незалежної держави, але і як вільний вибір своєї політичної системи. Це вільна інтеграція або об’єднання з будь-яким незалежним державним утворенням, здійснення будь-якої політичної системи, яку обере собі нація. В цьому сенсі право націй на самовизначення правильно характеризується як принцип природного права, яке ґрунтується на загальнолюдських моральних нормах. Але право вільно розпоряджатись своєю долею не повинно приводити до порушення або обмеження інтересів інших народів (націй). Таким чином, одним з головних принципів міжнародного права є визнання рівноправності всіх народів та право народів на самовизначення, включаючи право вільного вибору та розвитку свого соціально-політичного статусу.

95

Тема 8. ЗАХИСТ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН У ПІСЛЯВОЄННОМУ СВІТІ ПЛАН 1. Право народів на самовизначення як один з головних принципів міжнародного права та можливості його реалізації після Другої світової війни. 2. Загальна декларація прав людини 1948 р. 3. Європейська конвенція 1950 р. про захист прав та основних свобод людини. 4. Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські та політичні права. 5. НБСЄ і Рада Європи про права людини і національні меншини. 6. Страсбурзька рамкова конвенція (1994 р.) про захист національних меншин. 1. 2. 3. 4.

РЕФЕРАТИ Національні проблеми на сучасному етапі розвитку суспільства. Міжнаціональні відносини в Україні в роки незалежності. Страсбурзька рамкова конвенція і її сутність. Етнополітичні конфлікти в післявоєнному світі

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Етнополітичні конфлікти, Європейська конвенція, Загальна декларація прав людини, захист національних меншин, міжнаціональні відносини, права національних меншин, право народів на самовизначення, самовідомість етнічних груп, Страсбурзька рамкова конвенція. 1. Право народів на самовизначення як один з принципів міжнародного права та можливості його реалізації після Другої світової війни Істотним елементом побудови і розвитку міжнаціональних відносин є законодавство, за допомогою якого регулюються міжетнічні відносини як в середині країни, так і на міжнародному рівні. Необхідність посилення уваги до правового регулювання етнонаціональних відносин, актуальність вдосконалення і розвитку відповідного законодавства зумовлено багатьма об’єктивними чинниками: катастрофічні наслідки політики багатонаціональних держав на право сили у вирішенні етнополітичних проблем; незгасаючі тенденції етнічного ренесансу та політизації етнонаціональних спільнот; зростаюча світова тенденція посилення боротьби етнонаціональних спільнот (націй, що не мають власних держав, корінних народів, етнонаціональних меншин) за свої права та намагання здобути статус суб’єктів національного та міжнародного права; вибух в багатьох поліетнічних країнах світу етнополітичних конфліктів, їх потенційна здатність до ескалації, що загрожує етнополітичній безпеці як окремих країн, так і цілих регіонів світу і т.д. На рівні міжнародних організацій проблему забезпечення прав етносів, етнічних меншин і людини виконувала у період між двома світовими війнами Ліга Націй, але на той період ніякого міжнародного правового документа у цих сферах не було вироблено. Дійсне розроблення означених проблем почалося після створення у 1945 р. ООН. У Статуті ООН були закріплені основні засади міжнародного права. В 1970 р. була прийнята Декларація про засади міжнародного права, де вони були доповнені та уточнені. Але й досі в міжнародному праві є аспекти, які недостатньо розроблені і суперечливі. Серед них найбільш дискусійним є право народів і націй на самовизначення. Право націй на самовизначення за останні двісті років свого розвитку стало одним з головних принципів міжнародного права. Звернемось до європейського досвіду у галузі розвитку права народів на самовизначення. В Європі був реалізований принцип національної держави, який у самому широкому тлумаченні виходить з того, що держава, нація і народ ідентичні. Ідея права на 93

самовизначення початково була пов’язана більш з думкою про суверенітет народу, ніж з етнічними уявленнями. Тільки з часом почала набувати значення етнічна точка зору і вона надала інший вигляд праву народів на самовизначення. Якщо розглядати цю проблему з історичної точки зору, то у розвитку права на самовизначення можна виділити декілька періодів: Перший період (початок ХVI - кінець XVIII ст.) – від епохи Реформації до війни за незалежність США. Під час реформаційного руху в Німеччині релігійно-етнічні концепції стали початковим імпульсом обґрунтування прав народів. Потім Нідерландська революція закріпила право на суверенітет. Завершився цей період боротьбою пригнічених народів британських колоній проти іноземного володіння. Саме американська Декларація Незалежності 1776 р. стала, по суті справи, обґрунтуванням права на самовизначення як права на відокремлення та створення незалежної держави. Другий період (кінець ХVIII ст. – 1918 р.) – від Французької революції до Першої світової війни – провідну роль зіграло вчення Гердера, згідно з яким людство складається з народів, які є об’єктивними сутностями. Однак, все одно, спостерігались значні розбіжності відносно того, що складає народ або націю. Значна увага приділялась економічному фактору, багаточисленному населенню, території, ресурсам у формуванні повноцінної нації. Невеликим державам в ХІХ ст. було важко досягти визнання у якості національних. Взагалі в ХІХ, а потім і в ХХ ст. вимоги національного самовизначення стали ідейно-програмовими лозунгами національно-визвольних рухів. Третій період (1918-1945 рр.) – з кінця Першої світової війни до кінця Другої світової війни – цей принцип був основним під час організації нової Європи. Швейцарський історик У.Альтерматт вважає, що етнонаціональний принцип має безпосереднє відношення до права народів на самовизначення, яке після Першої світової війни стало гаслом міжнародної політики. Після так званих “Чотирнадцяти пунктів” американського президента Вудро Вільсона поняття “право народів на самовизначення” стало використовуватись як рушійна сила для створення національних держав. Подальші мирні договори після Першої світової війни намагались реалізувати даний принцип. Було зроблено спробу привести державні кордони у відповідність до кордонів національностей, але на практиці (особливо в Центральній та Східній Європі) це не було реалізовано. Країни-переможниці та їх союзники проголосили неможливим для себе втрату територій, при цьому етнонаціональний принцип грав другорядну роль, що значною мірою ілюструє його відносність. Четвертий період (1945-1990 рр.) – після Другої світової війни до розпаду Радянського Союзу – колонії європейських держав звільнились політично, право на самовизначення знов знайшло своє застосування у резолюціях міжнародних організацій. Це знайшло своє відображення в пактах ООН щодо прав людини 1966 р. Поряд з визначенням “захист меншин”, було введено поняття “захист народностей”. Це відповідало зростаючій самосвідомості етнічних груп та їх вимогам міжнародно-правової охорони. Коли колонії у 1960-і рр. перетворилися на самостійні держави, то їх кордони відповідали адміністративним кордонам минулих колоніальних держав. Взагалі, такий засіб створення держав не мав нічого спільного з правом народів на самовизначення, навіть якщо декларації ООН необґрунтовано це стверджували. Нові держави “третього світу” отримали кордони, які були свавільно встановлені колоніальними державами. Пізніше почав здійснюватись принцип внутрішнього самовизначення. Під цим розуміється, що у межах державного об’єднання різноманітні народності мають право на культурну самобутність та на представництво в політичних органах. Тобто право на самовизначення стало сприйматися як захист меншин корінного населення. Однак, прагнення до національного відродження та вимоги самовизначення призвели в ряді регіонів до міжнаціональних конфліктів. Для деяких країн це і зараз являє загрозу територіальної цілісності (наприклад, Іспанії, Франції, Англії та ін.).

94

. 2. Загальна декларація прав людини 1948 р. Проблема захисту національних меншин сягає в далеке минуле - в Європу XVI ст., коли з’явились перші пагінці сучасної системи державності та міждержавних відносин. Оскільки державний суверенітет як основа політичної та організаційної структури 95

суспільства поступово почав переважати релігійні, етнічні і сімейні стосунки у суспільстві, то й виникло поняття “більшості” і “меншин” населення держав. Це, поперше, позначалося на внутрішньодержавних міжнаціональних стосунках та у численних кривавих сутичках, а, по-друге, так як земляки, особи тієї або іншої національності, часто опинялися по різні боки кордонів, поводження з меншинами у деяких держав слугувало іноді приводом для втручання у внутрішні справи або і військової агресії з боку їх сусідів. У міру зміцнення державної системи в Європі зростало й занепокоєння різних країн щодо становища меншин, а також зростала роль захисту меншин у міжнародних відносинах. Із середини XVII ст. у взаєминах між європейськими країнами і відносинах між країнами Європи і Туреччиною почали з’являтися договірні положення, які стосувалися захисту меншин, зокрема меншин релігійних. Складна система саме таких угод охоплювала Балканський регіон із середини XIX ст. до початку Першої світової війни. Після Першої світової війни Ліга Націй здійснювала нагляд за новою системою договорів, покликаних забезпечувати захист поділених кордонами меншин, які мешкали у державах Східної та Центральної Європи і які щойно здобули незалежність. Ці договори, зокрема, передбачали запобігання дискримінації, культурну автономію й автономію у галузі освіти, а також право користуватися рідною мовою у суспільному і особистому житті. У багатьох країнах Європи виникли різні складні ситуації. Так, на території окремих держав мешкають компактні й чітко виокремленні етнічні групи, що підтримують тісні зв’язки із своєю етнічною батьківщиною, незважаючи на значну територіальну віддаленість від неї й зазнаючи при цьому певних ускладнень і обмежень з боку держави перебування. Знову-таки існують спільноти, які тісно не пов’язані з жодною етнічною батьківщиною, не мають чіткого територіального ареалу та мешкають окремими культурними й мовними групами, наприклад, цигани, які за своїм складом є однією з найбільших за чисельністю й найменш захищених соціально і економічно етнічних груп регіону, що потребують негайного соціального та правового захисту. Перших зусиль міжнародної спільноти щодо опрацювання загальних норм для захисту всіх меншин, а не тільки меншин у тих або інших конкретних країнах було докладено в 1950-х рр. під час розробки міжнародних пактів у галузі прав людини. Сучасне суспільство створило низку документів щодо захисту прав людини, які були ухвалені на світовому, регіональному і державному рівнях. Серед них провідне місце посідає Статут ООН, в якому не йдеться взагалі про національні меншини, але йдеться про повагу прав людини і основних свобод всіх без винятку рас, статей, мов і релігій. Спираючись на Статут ООН, Генеральна Асамблея ООН у 1948 р. ухвалила Загальну декларацію прав людини, документ, який підкреслює необхідність загальної поваги до прав і основних свобод людини й містить їх перелік. Але Загальну декларацію прав людини було проголошено як формально-юридичний документ, який, по-перше, не містив конкретних згадок про захист національних меншин, по-друге, не націлював на конкретні заходи щодо здійснення і захисту перелічених прав і свобод людини.

96

3. Європейська конвенція 1950 р. про захист прав та основних свобод людини Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини була наступним кроком у вирішенні питань даної галузі і була підписана в Римі в 1950 р. державами-членами Ради Європи. Конвенція передбачала колективні гарантії щодо права на життя, на свободу і особисту недоторканність, на свободу думки, совісті і релігії, на свободу виявлення поглядів. Права національних меншин у конвенції гарантувалися в загальному вигляді. Ст.14 вказаної конвенції наголошувала: “Здійснення прав і свобод, викладених у цій конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального 96

походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин”.

97

4. Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські та політичні права На засадах Загальної декларації було розроблено Пакти про права людини, де також звернено увагу на захист національних меншин. Так, ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. наголошувала: “В тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, які належать до цих меншин, не може бути відмовлено у праві спільно з іншими членами тієї самої групи користуватись своєю культурою, сповідувати свою релігію та виконувати її обряди, а також користуватись рідною мовою”. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, так само, як і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, передбачає насамперед міжнародний захист на світовому рівні індивідуальних, але не колективних прав і свобод людини.

97

5. НБСЄ і Рада Європи про права людини і національні меншини Велике значення мають міжнародні документи, прийняті в рамках НБСЄ, зокрема Копенгагенський документ від 29 червня 1990 р., Паризька хартія для нової Європи, ухвалена 21 листопада 1991 р., а також заснування під час зустрічі НБСЄ в Гельсінкі в 1992 р. посади Верховного комісара у справах національних меншин. Хоча вже й було закладено чимало історичних сходинок правового розуміння та вирішення питань захисту національних меншин, майже до середини 90-х рр. XX ст. бракувало міжнародно-правових документів, які регламентують питання захисту національних меншин безпосередньо, а не як складової частини загальних прав людини. І це незважаючи на те, що лише у Центральній Європі кількість осіб, які належать до національних меншин, налічує близько 7 млн., що дорівнює населенню окремої країни, такої, наприклад, як Австрія.

97

6. Страсбурзька рамкова конвенція (1994 р.) про захист національних меншин Новітній етап вирішення питань щодо забезпечення захисту прав національних меншин на регіональному рівні наприкінці XX ст. започаткувала політична міжурядова організація - Рада Європи, головною сферою діяльності якої від моменту виникнення є захист прав людини та основних свобод. Вона діє на підставі свого Статуту від 3 серпня 1949 р., в преамбулі якого проголошується: духовні й моральні цінності, які є загальною спадщиною всіх народів, є першоосновою принципів особистої і політичної свободи і верховенства права, на яких ґрунтується справжня демократія. Як засвідчує тривала практика, держави, що вступають до цієї міжнародної організації, повинні визнавати три її основні принципи: принцип панування права, принцип демократичного плюралізму та принцип захисту прав та основних свобод людини. Для виконання цих умов державам необхідно щонайменше ратифікувати декілька основоположних міжнародно-правових документів, прийнятих у межах Ради Європи. Одним із таких документів є затверджена Комітетом Міністрів Ради Європи 10 листопада 1994 р., відкрита до підписання 1 лютого 1995 р. і чинна від 1 лютого 1998 р. Страсбурзька рамкова конвенція про захист національних меншин. Ця Конвенція є першим спеціальним багатостороннім міжнародноправовим інструментом, створеним не тільки для захисту прав людини у цілому, а й безпосередньо для захисту прав осіб, що належать до національних меншин як їх інтегральної складової. Метою Конвенції є визначення європейських стандартів, правових принципів, що їх зобов’язувалися б поважати держави для забезпечення захисту національних меншин. Рамковою конвенція названа саме тому, що містить переважно програмні положення із визначенням цілей, яких сторони зобов’язуються досягати. Ці настанови не впроваджуються безпосередньо, вони лише надають заінтересованим державам певну 97

можливість діяти за власним розсудом щодо виконання поставлених завдань і дають змогу їм таким чином враховувати різні конкретні обставини. Конвенція може бути підписана та ратифікована також державами, які не є членами Ради Європи. Слід зауважити, що, як і попередні міжнародно-правові документи щодо прав меншин, Конвенція не дає визначення поняття „національна меншина”, але цей термін є провідним у її тексті. Тут було вирішено застосувати прагматичний підхід, оскільки, як було визнано, на даному етапі неможливо знайти визначення, яке дістало б загальну підтримку всіх держав - учасниць Ради Європи. У Конвенції наголошується, що окреслені в ній принципи мають здійснюватися за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики. Рамкова конвенція, як і документи інших згаданих міжнародних організацій у цій галузі, не передбачає визнання колективних прав національних меншин. Рамкова конвенція складається з преамбули, 5 розділів та 32 статей. Із змісту преамбули випливає, що учасниками цієї Конвенції можуть бути як члени Ради Європи, так і інші держави, котрі її підписали чи підпишуть. Конвенція ґрунтується та розвиває принципи, затверджені в Декларації глав держав та урядів, країн-членів Ради Європи, схваленій у Відні 9 жовтня 1993 р., Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та у протоколах до неї, конвенціях та деклараціях ООН, у документах Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Учасники Конвенції вважають, що справді демократичне суспільство має не тільки поважати етнічну, культурну, мовну та релігійну самобутність кожної особи, яка належить до національної меншини, але й створювати відповідні умови для виявлення, збереження та розвитку цієї самобутності. Вони зобов’язались здійснювати принципи, визначені в цій Рамковій конвенції, за допомогою національного законодавства та відповідної державної політики. Розділ І (ст.1-3) визначає загальні питання правового становище національних меншин та осіб, які до них входять. Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини і, власне, одним з напрямів міжнародного співробітництва (ст.1). Настанови цієї Рамкової конвенції мають застосовуватися сумлінно, в атмосфері взаєморозуміння, терпимості та згідно з принципами добросусідства, дружніх відносин та співробітництва між державами (ст.2). Ст. З визначає, що: 1. “Кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв’язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. 2. Особи, які належать до національних меншин, можуть здійснювати права і свободи, що випливають із принципів, проголошених у цій рамковій конвенції, одноосібне та разом з іншими”. Стаття містить два різних, але взаємопов’язаних принципи. По-перше, кожній особі, яка належить до національної меншини, гарантується свобода рішення вважатися чи не вважатися такою, що залишає за кожною такою особою право вирішувати, чи бажає вона отримувати захист, що випливає із принципів рамкової конвенції. По-друге, стаття посилається на захист, власне, національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до таких меншин. Це розмежування та різниця у формулюванні пояснюють, що про колективні права національних меншин не йдеться. Сторони, одначе, визнають, що захист всієї національної меншини може бути досягнутий завдяки захисту прав окремих осіб, які належать до такої меншини. Розділ II (ст.4-19) містить перелік зобов’язань сторін Конвенції щодо осіб, які належать до національних меншин. Положення зазначених статей Конвенції передбачають, що її учасники зобов’язуються гарантувати право рівності перед законом та право на рівний правовий захист особам, які належать до національних меншин, а також зобов’язуються вжити, у разі необхідності, належних заходів з метою досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного та культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які 98

належать до більшості населення (ст.4). В Конвенції визначається також, що державиучасниці мусять створювати такі умови, аби особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи самобутності, зокрема релігію, мову, традиції та культурну спадщину без шкоди для заходів, що вживаються згідно з їх загальною політикою інтеграції, сторони мають утримуватись від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, проти їх волі і захищати цих осіб від будь-яких дій, спрямованих на таку асиміляцію (ст.5). Ст.6 Конвенції передбачає, що Сторони мають створювати атмосферу терпимості та міжкультурного діалогу і вживати ефективних заходів для поглиблення взаємної поваги, взаєморозуміння та співробітництва між усіма особами, котрі проживають у межах їх території, незалежно від їх етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності, зокрема в галузях освіти, культури та засобів масової інформації, та зобов’язуються вживати належних заходів для захисту осіб, які можуть стати об’єктами погроз або актів дискримінації, ворожого ставлення чи насильства на підставі їх етнічної, культурної, мовної або релігійної самобутності. Конвенція визначає право кожної особи, яка належить до національної меншини, на свободу асоціацій, свободу виявлення поглядів і свободу думки, совісті та релігії (ст.7), право сповідувати свою релігію або переконання і створювати релігійні установи, організації та асоціації (ст.8). Відповідно до настанов рамкової Конвенції держави-учасниці мають визнавати право на свободу виявлення поглядів кожної особи, яка належить до національної меншини, включно із свободою дотримуватися своїх поглядів та одержувати і поширювати інформацію та ідеї мовою своєї національної меншини без втручання держави і незалежно від кордонів. Сторони забезпечують таке становище в рамках своїх правових систем, аби особи, котрі належать до національної меншини, не дискримінувалися в їх доступі до засобів масової інформації. Ця настанова обґрунтовується у ст.9, де також йдеться про те, що Сторони не перешкоджають особам, які належать до національної меншини, створювати та використовувати друковані засоби масової інформації. В межах законодавства, яким регулюються питання функціонування радіо та телебачення, вони, за змогою, забезпечують особам, які належать до національної меншини, можливість створення та використання своїх власних засобів масової інформації. В межах своїх правових систем сторони вживають належних заходів для полегшення доступу осіб, котрі належать до національної меншини, до засобів масової інформації з метою сприяння поглибленню терпимості та розвитку культурного плюралізму. Положення Конвенції, які стосуються права на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, наголошують також на праві як спілкування цією мовою між собою, так і з адміністративною владою у місцевостях її традиційного розселення. Ст.10 тлумачить це право так: 1.Сторони зобов’язуються визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, право на вільне і безперешкодне використання мови своєї меншини, приватно та публічно, в усній і письмовій формі. 2.У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, на прохання таких осіб і якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони прагнуть забезпечити, по можливості, умови, які дозволяють використовувати мову відповідної меншини у спілкуванні цих осіб між собою та з адміністративними властями. 3.Сторони зобов’язуються гарантувати кожній особі, яка належить до національної меншини, право отримати негайно інформацію зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту, про характер та причини будь-якого звинувачення проти неї, та право захищати себе цією мовою, у разі необхідності, з використанням безкоштовних послуг перекладача. Важливі настанови ст.11 про обов’язок Сторін визнавати за кожною особою, яка належить до національної меншини, права використовувати своє прізвище (яке з урахуванням законодавства більшості країн дається дитині з моменту народження по прізвищу батька) та ім’я мовою меншини, оприлюднювати інформацію приватного 99

характеру теж мовою її національної меншини. В місцевостях, де національні меншини здавна проживають або складають значну частину населення, Сторони мають намір використовувати традиційні місцеві назви, назви вулиць та інші топографічні вказівники, призначені для загального користування, також і відповідною мовою, якщо у цьому є достатня необхідність. Значне місце в рамковій конвенції належить питанню щодо сприяння вивченню культури, історії, мови, релігії національних меншин та більшості населення, розвитку освітянських систем, вивченню і викладанню в освітніх закладах мовою відповідних меншин - із застереженням - без шкоди для вивчення офіційної мови. Низка статей Рамкової конвенції фіксує ці настанови: ст.12 встановлює вимогу до сторін, у разі необхідності, вживати заходів у галузях освіти та наукових досліджень з метою сприяння вивченню культури, історії, мови та релігії своїх національних меншин та більшості населення та зобов’язання створити особам, котрі до них належать, рівні можливості для доступу до освіти всіх рівнів. Відповідно до настанов ст.13 в межах своїх освітніх систем сторони без будь-яких фінансових зобов’язань визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади і керувати ними. Інша стаття передбачає право кожної особи, яка належить до них, вивчати мову своєї меншини, а у місцевостях, де здавна проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення, у випадку достатньої необхідності, Сторони, без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою, намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, належні умови для викладання мови відповідної меншини або для навчання цією мовою (ст.14). Відповідно до вимог Конвенції, сторони створюють необхідні умови для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, у культурному, соціальному та економічному житті та у державних справах, зокрема тих, які їх стосуються (ст.15). Держава мусить утримуватися від проведення або заохочення політики, що зумовлює зміну пропорції або асиміляцію населення регіону, населеного меншинами. Ст.16 попереджує, що Сторони мають утримуватись від застосування заходів, які змінюють пропорційний склад населення в місцевостях, де проживають особи які належать до національних меншин, спрямованих на обмеження прав і свобод, що випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції. Конвенція передбачає також право осіб, які належать до національних меншин, на вільне спілкування із земляками за кордоном як з історичної батьківщини, так і з інших країн. Підтверджене також право на участь у діяльності неурядових організацій як на національному, так і на міжнародному рівнях (ст.17). Положення Конвенції заохочують Сторони до міжнародного співробітництва, укладання, у разі необхідності, двосторонніх та багатосторонніх угод з іншими країнами, зокрема сусідніми, з метою захисту осіб, які належать до відповідних національних меншин (ст.18). Сторони також зобов’язуються поважати та здійснювати принципи, проголошені у цій Рамковій конвенції, вдаючись, у разі необхідності, тільки до таких обмежень чи відступів від зобов’язань, які передбачені міжнародними правовими документами, зокрема Конвенцією про захист прав і основних свобод людини, що можуть застосовуватися до прав і свобод, що випливають з вищезазначених принципів (ст.19). Розділ III (ст.20-23) регулює питання співвідношення настанов даної Конвенції з національним законодавством сторін, основними принципами міжнародного права та положеннями Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та протоколів до неї. Так, у ст.20 Конвенції підкреслено, що особи, які належать до національної меншини, мають діяти в межах національного законодавства держави перебування та з урахуванням прав більшості населення та прав представників інших національних меншин. Рамкова конвенція як невід’ємна частина діючого, позитивного міжнародного 100

публічного права має бути узгоджена та відповідати основним принципам міжнародного права, вона заперечує будь-які дії, що суперечать основним принципам міжнародного права, і зокрема принципам суверенної рівності, територіальної цілісності та політичної незалежності держав (ст.21). Ст.22 фіксує відомий принцип, мета якого полягає у тому, аби забезпечити особам, котрі належать до національних меншин, можливість застосовували ті відповідні національні чи міжнародні акти з прав людини, які є найбільш сприятливими для них. “Ніщо у цій рамковій конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права і основні свободи людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої Договірної Сторони або будь якою іншою угодою, в якій вона бере участь”. Розділ IV (ст.24-26) висвітлює питання ефективного механізму контролю за дотриманням країнами-учасницями настанов цієї Конвенції, зокрема, створенням Комітетом Міністрів Ради Європи Консультативного комітету як спеціального, спостережного, контролюючого та дорадчого механізму виконання положень Конвенції. Комітет Міністрів Ради Європи здійснює нагляд за виконанням Договірними Сторонами цієї Рамкової конвенції (п.1 ст.24). Впродовж одного року після набуття цією Рамковою конвенцією чинності для Договірної Сторони остання надсилає Генеральному секретареві Ради Європи повну інформацію про законодавчі та інші заходи, вжиті для здійснення принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, яку він надсилає Комітету Міністрів (п.1,3 ст.25). У визначенні адекватності заходів, вжитих сторонами для здійснення принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції, Комітету Міністрів надає допомогу Консультативний комітет, члени якого мають визнаний авторитет у галузі захисту національних меншин (п.1 ст.26). Розділ V (ст.27-32) стосується питань, пов’язаних з механізмом підписання та набуття чинності Конвенцією; визначення Сторонами території, на якій застосовуватиметься ця Конвенція; денонсування Конвенції; а також обов’язків депозитарію, заключних положень. Виходячи з наведеного вище тексту Рамкової конвенції про захист національних меншин та аналізу її найважливіших положень, зрозуміло, що вони юридично зобов’язують держави-учасниці діяти відповідно до них як на міжнародному, так і на національному правовому та законодавчому рівнях. Іншим, важливим актом у галузі прав меншин, який містить стандарти та принципи спеціального характеру, є ухвалена в межах Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Учасницею хартії може бути і держава, яка не є членом Ради Європи. В частині II цього документу перелічено цілі та принципи, відповідно до яких має формуватися політика, законодавство та практика державучасниць щодо регіональних мов або мов меншин на територіях, де такі мови використовуються. Важливішими з них, зокрема, є: визнання регіональних мов або мов меншин виразниками культурного багатства; повага географічного району кожної регіональної мови або мови меншин для того, аби адміністративно-територіальний розподіл не створював перешкод у розвитку таких мов; сприяння і заохочення використання регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі, у суспільному й особистому житті; забезпечення належних форм і засобів для викладання і вивчення таких мов; усунення будь-яких невиправданих розходжень, винятків, обмежень або преференцій щодо використання регіональної мови або мови меншостей, котрі мають на меті стримати або поставити під загрозу її зберігання або розвиток.

101

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Визначте періоди розвитку права народів на самовизначення. 2. Що являє собою Загальна декларація прав людини 1948 р.? 3. Охарактеризуйте діяльність Європейської конвенції 1950 р. про захист прав та основних свобод людини. 101

4. Розкажіть про прийняття Міжнародного пакту 1966 р. про громадянські та політичні права. 5. В чому полягає діяльність НБСЄ і Ради Європи з питань прав людини і національних меншин? 6. Дайте характеристику статтям Страсбурзької рамкової конвенції 1994 р. про захист національних меншин.

102

ЛІТЕРАТУРА 1. Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность // Полис. – 2002. – №4. 2. Всеобщая Декларация прав народов от 4 июля 1976г. // Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. - К., 1993. 3. Декларація прав людини // Права людини. Міжнародні договори України. – К., 1992. 4. Козлов А.Е. Право на самоопределение как принцип международного права и конституционное право человека // Права человека и межнациональные отношения. - М.,1994. 5. Международный пакт о гражданских и политических правах от 16 декабря 1966 г. , Международный пакт об экономических, социальных и культурних правах от 16 декабря 1966 г., Устав Организации Объединенных Наций от 26 июня 1945 г. // Международное право в документах. – М., 2000. 6. Мицик В. На захист національних меншин // Політика і час. – 2001. - №1. 7. Пунжин С.М. Проблемы международно-правовой защиты прав меньшинств // Права человека и межнациональные отношения. – М., 1994.

102

Тема 9. НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В ЧИННОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ ПЛАН 1. Захист прав національних меншин України в роки незалежності. 2. Національні меншини та політичні процеси в Україні 1. 2. 3. 4. 5.

РЕФЕРАТИ Декларація прав національностей України. Закон України “Про мови в Українській РСР”. Закон України “Про національні меншини в Україні”. Конституція України про національні меншини. Етномовна ситуація в Україні.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Декларація прав національностей України, закони про національні меншини, мова національних меншин, національні товариства, права національних меншин, рамкова конвенція.

103

1. Захист прав національних меншин України в роки незалежності Проблема захисту прав національних меншин має для України таке ж актуальне значення, як і для більшості інших європейських країн. Захист прав національних меншин в Україні гарантується законодавством. Розробка юридичної бази етнополітики в умовах незалежної України пов’язана з вимогами часу, її умовно можна поділити на два періоди. Перший період: серпень 1991 - червень 1996 рр. (Акт про незалежність України 24 серпня 1991 р.; закони України: “Про громадянство України” (жовтень 1991 р.), Декларація прав національностей України (листопад 1991 р.), Основи законодавства України про культуру (лютий 1992 р.), Про національні меншини в Україні (червень 1992 р.), Про біженців (грудень 1993 р.), Про правовий статус іноземців (лютий 1994 р.). Другий період почався з прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває до теперішнього часу. Дуже важливо, щоб процес національного відродження всіх корінних народів і національних меншин відбувався виключно в межах правового регулювання. Фундаментальні засади такого регулювання закладено в Конституції України. Аналіз її тексту свідчить про те, що національно-етнічний чинник безпосередньо використано законодавцем в преамбулі та 16 статтях Основного Закону нашої країни. Україна, як суб’єкт міжнародного права і рівноправний учасник міжнародного спілкування, ратифікувала переважну більшість конвенцій та угод у галузі захисту прав людини. З урахуванням цього державна етнополітика України здійснюється також відповідно до Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і Факультативного протоколу до нього; Декларації 47-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин; Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі “Про права людини” (Гельсінкі, 1 серпня 1975 р.); документу Копенгагенської конференції з питань людського виміру НБСЄ; гаазьких рекомендацій з прав національних меншин на освіту; ослівських рекомендацій щодо мовних прав національних меншин та інших міжнародних документів. Особливого значення в галузі захисту прав національних меншин для України набула підписана нею 15 вересня 1995 р. Рамкова конвенція про захист національних меншин. 26 січня 1998 р. Рамкову конвенцію було ратифіковано Верховною Радою України і з 1 травня 1998 р. вона набула чинності для нашої держави. Відповідно до ст.9 Конституції України Рамкова конвенція стала частиною національного законодавства 103

нашої держави, її настанови та принципи є обов’язковими для виконання державними та судовими установами, органами системи юстиції, а також посадовими особами законодавчих та виконавчих органів України. Протягом останнього десятиліття країна послідовно розвиває національну нормативну базу для вирішення питання щодо захисту національних меншин і приведення національного законодавства у відповідність до своїх міжнародних зобов’язань у цій галузі. Цей процес швидко розвивається і регулюється сьогодні нормативними настановами вищенаведених національних актів, які в цілому відповідають міжнародним та базуються на них. Основні положення національних актів полягають ось у чому. Декларація про державний суверенітет України проголосила, що “громадяни республіки всіх національностей становлять народ України”, закріпила рівність усіх громадян України перед законом, незалежно від расової та національної належності, а також гарантувала “всім національностям, що проживають на території республіки, право їхнього вільного національно-культурного розвитку”. У преамбулі Декларації прав національностей України - першого спеціального акта в цій галузі, ухваленого після проголошення незалежності України, Верховна Рада України проголосила: “Виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акту проголошення незалежності України, керуючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особи, прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України, беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України”. У документі зафіксовано основні настанови, спрямовані проти дискримінації чи привілеїв як окремих громадян, так і етнічних груп, які проживають на території України, що здійснювалися б за національною ознакою. Ст.1 визначає, зокрема, що українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які мешкають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Важливим є пункт статті про те, що дискримінація за національною ознакою забороняється й карається законом. Українське суспільство засуджує минулу практику покарання цілих народів переселенням їх з рідних земель на інші території. Це знайшло підтвердження в ст.2: “Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національноадміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур”. Проти денаціоналізації етнічних груп спрямовані настанови ст. 3-6, в останній з яких наголошено: “Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання. Ці організації можуть здійснювати діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій”. З огляду на час ухвали Декларації - перші пострадянські роки як своєрідна новація сприймається настанова ст.7, де йдеться про вільні контакти представників національних меншин зі своїми історичними співвітчизниками за кордоном: „Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають право на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною”. Серед перших, ухвалених новою, багатонаціональною Україною законів важливим як з правової, так і політичної точок зору є Закон України “Про національні меншини в Україні”. Цей закон визначив правові засади державної етнополітики у царині 104

міжнаціональних відносин та прав національних меншин. З повагою до 14 млн. громадян України, представників меншин різних національностей, які тут мешкають, закон проголосив за мету гарантування національним меншинам права на вільний розвиток. У забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, як визначено в законі, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. У ст.3 вперше в українському законодавстві дається визначення терміну “національна меншина”: “До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”. Згідно зі ст.11 “громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається”. Прийняте визначення відповідало рівню правової культури на час ухвалення закону, але сьогодні потребує певного доопрацювання. Слід зауважити, що міжнародна спільнота ще й досі не прийняла загальноусталеного, з точки зору міжнародного права, визначення цього терміну. Неоднозначне і тлумачення виразу “почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою”. Але такий правовий підхід до визначення груп і окремих осіб, яким гарантуються спеціальні права в країні, здається більш демократичним, аніж коли державні органи на власний розсуд визначають присутність національних меншин на їх територіях. Згідно зі ст.3 закону Україна гарантує “громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення”. Це положення конкретизується у настанові ст.6, яка наголошує, що „держава гарантує всім національним меншинам права на національнокультурну автономію, користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству”. Ст.9 та 15 гарантують політичні та інші права громадян, які належать до національних меншин. Так, у ст.9 вказано: “Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях”. Ст.15 визначає, що “державні органи сприяють діяльності національних громадських об’єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. Національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Рад народних депутатів”. Значну увагу в законі надається гарантії впроваджених прав для громадян, які належать до національних меншин. Так, ст.18 наголошує, що “будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом”. Питання співвідношення настанов національних законів і міжнародних договорів з цього питання у разі їх невідповідності вирішується в законі завдяки посиланню на настанови міжнародних договорів України, тобто закон визнає пріоритет за останніми. З урахуванням об’єктивних демографічних та інших змін та з метою більш повної адаптації законодавства України до норм міжнародного права, і в першу чергу до спеціального законодавства Ради Європи в цій галузі, в Україні продовжується процес вдосконалення національного законодавства у сфері міжетнічних стосунків. Найважливіші права представників національних меншин, визначених Рамковою конвенцією Ради Європи, гарантуються також у настановах окремих законів України. Так, ст.2 п.3 Закону України “Про громадянство” 1991 р. визначає, що особи, які на момент 105

набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (13 листопада 1991 р.) постійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, ...мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав, є громадянами України. Ст.8 Основ законодавства України про культуру 1991 р., яка має назву “Права національних меншин у сфері культури”, передбачає, що держава створює умови для розвитку культури всіх національних меншин, які мешкають на території України, сприяє прилученню їх до спільного процесу творення культурних цінностей. Стаття гарантує громадянам будь-якої національності право зберігати культуру, мову, традиції та звичаї; утворювати національно-культурні товариства, центри, створювати засоби масової інформації і видавництва. Право представників національних меншин на освіту підтверджується в ст.3 Закону України “Про освіту”, де йдеться про те, що “громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі, раси, національності, ...ставлення до релігії, віросповідання ...та інших обставин...”. В ст.3 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” 1992 р. забороняється використання їх, зокрема, для розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі. В Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” забороняються будь-які обмеження права громадян України на участь у місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, за мовними чи іншими ознаками (ст.2). Законом України “Про об’єднання громадян” (ст.4) передбачено, що не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється судочинством, коли їхньою метою є, зокрема, розпалювання національної і релігійної ворожнечі та обмеження загальновизнаних прав людини. Правове забезпечення державної етнополітики стосовно захисту національних меншин у нашій державі знайшло своє закріплення в Конституції України, ухваленій 28 червня 1996 р. У преамбулі зазначається, що Верховна Рада України приймає Конституцію від імені українського народу. Формулювання “український народ” є основоположною категорією конституційного права України, що тлумачиться як сукупність громадян України всіх національностей. Громадянин України незалежно від його національності є суб’єктом конституційного права країни, і як зазначено у п.3 ч.1 ст.92 Конституції, питання регламентації прав корінних народів і національних меншин підлягає визначенню виключно законами України, що позбавляє можливості свавілля будь-якої гілки влади або посадової особи. Визначальною, з точки зору напряму державної політики стосовно національних меншин, є ст.11, яка фіксує ставлення України як держави до вирішення проблем подальшого розвитку взаємин багатонаціонального складу її населення. В ній конституційно закріплено, що “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Також конституційно гарантовано забезпечення місцевими державними адміністраціями у місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин виконання державних і регіональних програм їх національнокультурного розвитку (ст.119). Значення цієї настанови полягає в тому, що держава не декларує, а визначає конкретні державні установи, відповідні за виконання таких програм. Так, Кабінетом Міністрів України було затверджено комплексну програму підвищення рівня політичної культури та правової освіти представників національних меншин та релігійних організацій України на 1999-2000 рр., якою передбачено ознайомлення представників національних меншин з основними документами про захист їх прав, у тому числі й з Рамковою конвенцією. Затверджено концепцію розвитку культур національних меншин України, програму відродження й розвитку освіти національних меншин на 19942000 рр. Комплексним планом заходів розвитку культур національних меншин України на 106

період до 2001 р. передбачається організація наукових досліджень з проблем етнокультурного розвитку національних меншин, підготовка кадрів з представників національних меншин. Ефективний контроль на законодавчому рівні за формуванням етнополітики щодо етнонаціонального розвитку України, заходами, спрямованими на збереження міжнаціонального миру та злагоди, усунення передумов виникнення конфліктів на етнічному ґрунті, виконує Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України та відповідні органи Центральної виконавчої влади, які забезпечують реалізацію державної політики у сфері міжнаціональних відносин, прав національних меншин та мов національних меншин на всій території України та здійснюють керівництво дорученою сферою управління і несуть відповідальність за стан її розвитку. Контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин здійснюють Конституційний суд України та суди загальної юрисдикції, уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсмен). Безпосередньо на підставі Конституції України гарантується звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст.8). Такі права захищаються судом, а після використання всіх національних засобів правового захисту кожен громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна (ст.55). Відносини, які виникають під час реалізації громадянами України прав і свобод, пов’язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються також чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість виконання яких надано Верховною Радою України і які є частиною національного законодавства України (ст.9). 3 питань забезпечення прав національних меншин Україна співпрацює з такими міжнародними організаціями: ООН, Радою Європи, НБСЄ, Міжнародною організацією з міграції (МОМ), ЮНЕСКО. Україна є стороною таких міжнародних багатосторонніх договорів, які стосуються захисту прав національних меншин: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; Конвенція Міжнародної організації праці щодо дискримінації в галузі праці та занять; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права; Конвенція про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього; Конвенція ЮНЕСКО проти дискримінації в сфері освіти; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Європейська конвенція з прав людини; Конвенція про права дитини; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Рамкова конвенція про захист національних меншин. Україна є членом Ради Європи з листопада 1995 р. Україною укладено міждержавні двосторонні угоди з Російською Федерацією, Румунією та ФРН (про співробітництво у справах осіб німецького походження, які мешкають в Україні). Важливою для адаптації національного законодавства України з вимогами загальновизнаних міжнародних стандартів у цій галузі є також її співпраця з міжнародними організаціями. Питання забезпечення прав національних меншин є предметом постійної уваги Президента та уряду України. 24 лютого 1999 р. відбулася чергова зустріч Президента України з керівниками всеукраїнських громадських організацій національних меншин. У своєму виступі Президент зазначив, що одним з головних досягнень України за роки її незалежності є збереження міжнаціонального миру та злагоди в країні, а також те, що завдяки зваженій державній етнополітиці всі існуючі в цій сфері проблеми вирішувалися цивілізованим шляхом. Важливим підґрунтям врегулювання зазначених питань, безумовно, є діяльність Ради Європи у вирішенні проблем захисту прав національних меншин для зміцнення демократії, справедливості, стабільності та миру в Європі, розвиткові міжнародної співпраці у цій важливій галузі захисту прав людини.

107

Разом з тим існуюча політико-правова база регулювання етнонаціональних процесів потребує подальшого удосконалення. По-перше, приведення законів України, що стосується національних меншин, у відповідність із Конституцією України. Значна кількість законодавчих актів була прийнята до утвердження Основного Закону. Так, діючий дотепер Закон “Про мови Української РСР”, ухвалений п’ятнадцять років тому, потребує істотного оновлення і доопрацювання з урахуванням нових суспільнополітичних та історичних реалій. Безперечно, вимагає корекції положення відповідних статей закону, де йдеться про статус державної мови та мов меншин, а також сфер їх застосування. Виходячи з конституційних принципів, поточне законодавство має найближчим часом визначити поняття і статус державної мови, правовий механізм забезпечення її функціонування, особливий статус російської мови, гарантії використання мов. По-друге, національне законодавство необхідно адаптувати до відповідних міжнародно-правових документів у сфері міжетнічних відносин та захисту прав меншин, конкретизуючи його, виходячи з специфіки етнічного розвитку країни. Наприклад, це стосується Рамкової Конвенції про захист національних меншин та Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин. По-третє, розробка й прийняття нових законодавчих актів, які стосуються неурегульованих проблем національних меншин. Актуальним питанням є процес законодавчого визначення статусу “корінних народів”. Актуальним завданням є відродження духовного життя національних меншин на принципах національно-культурної автономії, захист їхньої етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Але останнім часом з’явилася тенденція до автономізації не лише національно-культурного життя в місцях компактного проживання меншин, а й адміністративно-територіального. Загалом простежується потяг до самоорганізації меншин на інституційних засадах з прагненням створювати структури, замкнені лише на етнічні чинники. Про це свідчить не тільки бажання росіян Криму створити свою автономію з ознаками суверенності (прапор, гімн), а й, скажімо, кримських татар чи українських німців мати власні, організовані за етнічною ознакою, представницькі органи. У пакеті законодавчих актів, що мають регулювати сферу етнічного розвитку, чинне місце повинен посісти закон, який визначив би правові засади територіальної і екстериторіальної самоорганізації етнічних спільнот. Слід більш чіткіше визначати політичні права національних меншин. Так закон “Про національні меншини в Україні” наділяє національні об’єднання громадян правом висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України, законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Рад народних депутатів. Але при прийнятті закону України “Про вибори народних депутатів України” (24 вересня 1997 р.) проігноровано названу норму Закону “Про національні меншини”. Таке право надано лише політичним партіям, виборчим блокам партій та безпосередньо громадянам шляхом самовисунення, а також зборам громадян і трудовим колективам. Серйозні законодавчі прогалини виявились у зв’язку з реалізацією законодавства про біженців. Процедура розгляду заяв про надання статусу біженця відповідно до Закону України “Про біженців” (1993 р.) розпочата в 1996 р. На 1 липня 2000 р. в Україні проживало 2898 іноземців, які мали статус біженців (третина з них діти до 16 років). Крім того, відповідно до постанови уряду тимчасовим захистом користуються майже 3 тис. осіб, які змушені були покинути місця бойових дій в Абхазії і прибули в Україну. Однак чинне законодавство не охоплює всі аспекти проблеми. Зокрема, не врегульовано порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства, набуття притулку, статусу іноземного українця. Особливого значення набуває створення правової основи для вирішення проблем розвитку національних меншин в рамках місцевого самоврядування. Зокрема, необхідно юридично гарантувати забезпечення в органах місцевого самоврядування представництва національних груп, що становлять кількісну меншість, визначення статусу місцевого самоврядування, в органі якого більшість складають представники національної меншини тощо. 108

Таким чином, Україна зробила помітні кроки на шляху створення правового фундаменту державної етнополітики. Разом з тим її треба розвивати, щоб задовольняти вимоги часу.

109

2. Національні меншини та політичні процеси в Україні З початку 1990-х рр., із становленням національних держав, питання національних меншин на пострадянському просторі все частіше привертало увагу науковців. Перспективи щодо внутрішнього розвитку новостворених держав та зародження демократії тісно пов’язані із проблемою національних меншин. Ставлення до національних меншин в основному залежить від типу політичного середовища в державі. В Україні воно змінювалось по-різному, в залежності від типу політичного режиму, однак сьогодні це питання залишається одним із актуальних у державотворчому процесі. Із зародженням демократичного устрою та становленням громадянського суспільства, участь національних меншин в суспільно-політичному житті помітно активізувалась. Досвід показує, що поведінку національних меншин великою мірою зумовлює як політична, так і економічна ситуація в державі. Якщо в країні проживання політична нестабільність, а економічна ситуація є гіршою, а ніж на історичній батьківщині, то можна очікувати зростання певних негативних явищ. Ключовим питанням для розвитку громадянського суспільства, яке перебуває в процесі творення і включає в себе різні національні меншини, є такий статус цих національних меншин, за яким би одночасно відбувалось їх включення в громадянське суспільство, ототожнення з територією проживання. Саме мирне співіснування різних національних меншин дає можливість державі успішно розвиватись, є джерелом політичної та соціальної стабільності. Демократичне суспільство дає можливість національним меншинам забезпечити свій культурний розвиток, отримати відповідний статус у суспільстві та доступ до органів політичної влади. Світова практика свідчить про те, що діяльність національних меншин не обмежується лише проблемами культури і мови. Рано чи пізно цей процес переходить у політичну площину, і тому національні меншини слід розглядати і як важливий політичний фактор. З часу проголошення України незалежною державою, роль національних меншин помітно зросла. Зокрема, аналізуючи розвиток національних меншин за останні роки, бачимо, що відбувається інтенсивна політична інтеграція національних меншин у внутрішньодержавні процеси, а також значно посилюється їх роль у міжнародних процесах. Виходячи із найважливішого питання – які умови повинні виконуватися, щоб національні меншини визнали державу проживання за свою, при цьому не втрачаючи власної етнічно-культурної автохтонності, більшість політиків дають очевидну відповідь – слід віддати перевагу умові рівноправності, і всі проблеми будуть вирішені. Усунення бар’єрів, зокрема, надання можливості спільної участі у функціях влади на різних, не лише місцевих рівнях, зміцнення співпраці із державами, які є рідними для національних меншин, сприяє створенню громадянського суспільства. Слід також визнати, що політична інтеграція національних меншин останнім часом є особливо динамічною. Не є новиною, що поліетнічний склад України так чи інакше відбивається на позиціях різних політичних сил і в свою чергу використовується ними в своїх політичних цілях. Більшість політиків добре усвідомлюють можливість впливу національних меншин, адже на сьогодні на території України проживає понад 130 національностей, а це, звісно, значний політичний потенціал, компактний електорат, компактна сукупність людей, у яких є спільні проблеми. Характеризуючи діяльність національних товариств в Україні за останні роки, можна стверджувати, що окрім забезпечення національних та культурних потреб, рівень

109

політичної активності національних меншин значно зріс і є характерним для найчисельніших та суспільно активних – росіян, євреїв, поляків, угорців, румунів. Емпіричним матеріалом для дослідження є документи, які характеризують діяльність національних меншин – звернення, програми, матеріали конференцій, плани роботи національних товариств, матеріали в мас-медіа, преса національних товариств тощо. Усі ці матеріали свідчать про те, що окремі національні товариства вирізняються особливою активністю, а також чітко простежуються мобілізаційні процеси національних меншин. Національні спільноти, захищаючи свої інтереси, окрім культурних, мовних та релігійних проблем, часто висувають вимоги щодо пропорційного розподілу влади між представниками усіх національностей, які проживають в державі. Це закономірне явище, яке характерне для усіх суспільств, однак система його вирішення великою мірою залежить від рівня демократичності самого суспільства. Останнім часом значно зросли мобілізаційні процеси національних меншин, зокрема, це об’єднання представників національних меншин для здійснення певної мети чи цілі у сфері суспільно-політичних відносин. Політична мобілізація національних меншин виражається перш за все налагодженням тісних комунікацій, проведення спільних заходів чи акцій, висловлення своєї активної позиції щодо прийняття тих чи інших політичних рішень. Досвід показує, що процеси політичної мобілізації національних меншин активізуються найчастіше напередодні проведення важливих загальнодержавних акцій, зокрема, виборів різних рівнів. Часто можна спостерігати створення на основі національних товариств різних політичних об’єднань та організацій, через які представники національних меншин мають можливість активніше брати участь у політичних процесах держави. Тепер в Україні діє більш як 300 громадських товариств національних меншин, 23 з яких мають всеукраїнський статус. Особливу роль за умов політичної мобілізації національних меншин, як і інших груп загалом, відіграють такі фактори, як “мотив небезпеки” і так званий “принцип справедливості”. Саме ці фактори є ефективними в умовах політичної мобілізації і їх часто застосовують як політичні гасла. До того ж політична мобілізація національних меншин може бути обумовлена не тільки конкуренцією різних етнонаціональних, вона також може стати результатом державної політики. Адже роль держави і її інститутів у сфері етнічної політики визначається насамперед тим, що держава встановлює і регулює права національних меншин в межах своєї території. Досліджуючи питання політичної мобілізації національних меншин Східної та Центральної Європи, сучасний дослідник Т.Буккволь у своїй книзі “Україна та європейська безпека” наголошує, що етнічна мобілізація часто спричиняється позбавленням членів етнічної групи можливостей досягнення кар’єри в політичному чи економічному житті з причин етнічного походження. В Україні єдиним обмеженням для отримання високих посад в політиці або на державній службі є вимога володіння українською мовою. Автор також наводить дані, що етнічні росіяни обіймають понад 20% високих посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає відсотку російського населення в Україні. Т.Буккволь також наголошує, що в Україні діє ліберальна політика щодо етнічних росіян, що, на його думку, пояснюється перш за все великою чисельністю російського населення. Водночас, чисельність російського населення не може бути достатньою для домінування в політичному житті України. Важливими чинниками політичної мобілізації національних меншин можна назвати такі як інституційний (об’єднання навколо певної політичної партії чи організації), лідерський (об’єднання навколо певної особи, лідера), проблемний (загальна проблема для певної національної меншини). Вплив на рівень політичної мобілізації національних меншин мають і зовнішньополітичні фактори, зокрема, політика окремих держав та політичні лідери країни, з якою ідентифікується дана етнонаціональна група. Не менш важливу роль у становленні політичної мобілізації національних меншин відіграють такі категорії як авторитетність організацій, які представляють ту чи іншу 110

національну меншину, наявність впливових лідерів серед представників національної меншини. Аналізуючи діяльність національних меншин, можна говорити і про ряд інших категорій, що стимулюють розвиток політичної мобілізації національних меншин. Зокрема, це компромісність - готовність певної національної меншини до співпраці з іншими, відкритість у співпраці. Досвід показує, що саме напередодні проведення важливих політичних акцій, які матимуть певне значення для подальшої діяльності національних меншин, рівень політичної мобілізації представників національних меншин значно зростає. Саме під час виборчих кампаній різного рівня, або ж під час загострення певних соціально-політичних чи економічних проблем можна спостерігати посилене бажання представників національних меншин діяти разом, стимулювати вирішення тих чи інших питань, впливати на хід подій. Скажімо, спостерігається створення на основі певних національних товариств національних рухів чи політичних партій. Останні події на етнополітичному просторі України свідчать про те, що для вирішення тих чи інших проблем, можливе об’єднання в окремі організації представників кількох етнічних груп. Чи не найважливішу роль за умови політичної мобілізації національних меншин відіграє ідеологічний фактор. Практично всі об’єднання національних меншин створюють певну ідеологію, яка скріплює їх групову солідарність. Ідеологічний чинник виступає доволі сильним фактором, який стимулює до об’єднання та подальших дій. Загалом прийнято вважати, що політична мобілізація національних меншин забезпечує їх внутрішню єдність. Однак можна спостерігати, що внаслідок політичної мобілізації національним меншинам не так часто вдається діяти як монолітним формаціям. Часто об’єднання у потужніші структури супроводжується боротьбою за лідерство у новоствореній організації між представниками об’єднань національних меншин. Останнім часом такі суперечки можна було спостерігати у стосунках єврейських національних товариств. Доволі часто відбуваються розколи в середині самих національних об’єднань. Такі процеси спричиняються найчастіше тим, що окремі групи національних товариств намагаються отримати певне визнання і підтримку зі сторони насамперед представників влади. Багатьох аналітиків і по сьогодні дивує той факт, що політична мобілізація національних меншин, зокрема, на сьогодні найбільшою мірою це стосується росіян, активізувалась на Заході України. У Львові, за ініціативи російських національних товариств, було створено Конфедерацію національних товариств західних областей України, до якої увійшли національні товариства росіян, євреїв, поляків і німців. Не може не цікавити і те, що ж стало основою мобілізації здавалося б різних етнічних спільнот, які мають власні переконання щодо розвитку України (наприклад, росіяни і поляки) та наскільки великим є фактор впливу представників російських національних товариств. Конфедерація національних товариств західних областей України чітко визначила своє місце у політиці, виступила проти місцевої влади, вважаючи, що вона ігнорує закони України, які мають на меті захищати інтереси національних меншин. У зверненні Першого з’їзду Конфедерації національних товариств західних областей України до Президента Л.Кучми, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України від 06.02.1999 р., йдеться, зокрема, про те, що в західних областях України є “непоодинокі випадки дискримінації особистості за національною ознакою, практично не вирішуються проблеми розвитку освіти рідною мовою. В більшості областей представники національних спільнот не залучаються до участі в діяльності як представницьких, так і виконавчих владних структурах” – йдеться в документі. Цікаво також, що Координаційна Рада Конфедерації національних товариств західних областей України виділяє окремі пункти щодо діяльності національних меншин, зокрема: “...пункт 3.2. Встановлювати безпосередні контакти із політичними партіями, позавладними та громадськими, в тому числі правозахисними організаціями, з метою пояснення своєї позиції та нормалізації політичного становища навколо проблеми національних меншин в регіоні; 3.3. Ініціювати 111

розробку та прийняття правових нормативних актів Верховною Радою, президентськими та владними структурами держави, адміністраціями областей та міст, що гарантують дотримання законних прав громадян нетитульної нації регіону”. Отримавши непоганий розголос в регіональних мас-медіа, на підтримку Конфедерації виступили регіональні представництва Комуністичної та Соціалістичної партій. На сьогодні Конфедерація чи не найактивніше поводить себе серед організацій, створених за національним принципом. Вона також виступила ініціатором створення ряду всеукраїнських національних організацій. Однак на противагу Конфедерації національних товариств Західних областей України, у Львові було створено Раду національностей Львівської області. Зокрема, голова ради нацменшин облдержадміністрації, голова вірменського культурного товариства Азад Амізян так прокоментував ситуацію, що склалась: “Чотири товариства давно виступають від імені всіх національних організацій, пропагуючи втручання в політику України та висловлюючи незадоволення діяльністю уряду. Це – російське, польське, німецьке, єврейське товариства. Вони створили Конфедерацію національних Західних областей України. Тому ми змушені були теж об’єднатися, щоб довести свою непричетність до цих поглядів”. Однак це об’єднання є не таким потужним, оскільки воно менш чисельне. Не можна не помітити і того факту, що, починаючи із кінця 1990-х рр., “російський фактор” все активніше завойовує нові позиції у суспільно-політичному житті України. Такі російській організації, як “Русский Совет Украины”, “Украинское общество русской культуры”, “Русь”, “Конгресс русских организаций Украины”, “Русское собрание” (таких організацій в Україні більше 30) активізують свою діяльність не стільки у культурному напрямку, скільки посилили рівень політичної мобілізації і почали об’єднувати навколо себе інші національні товариства. Особливу роль для політичної мобілізації відіграв перший з’їзд росіян України, який відбувся у травні 1999 р. А вже з серпня 2000 р. російські національні товариства приймають рішення про створення “Русского Движения Украины”. Також ведеться співпраця російських національних товариств із політичними партіями, які декларують у своїх програмах захист інтересів російських національних меншин. Як приклад, можна навести спільні дії Товариства російської культури “Русь” та Слов’янської партії України, коли вони виступили з підтримкою виступу голови Держдуми РФ Г.Селезньова в парламенті України щодо створення Союзу України, Білорусі та Росії. Такі кроки пояснюються перш за все тим, що для того, щоб висунути свого кандидата на парламентські вибори, національним громадським об’єднанням потрібно: конституювати себе як партії; вступати у виборчі блоки партій (можна і неофіційно), для того, аби до списку кандидатів у депутати було включено їхнього представника; висувати кандидата зборами громадян певної національності або ж ініціювати самовисунення відповідного кандидата і підтримати його. Щодо виборів на місцях, то у цьому випадку ситуація дещо простіша, оскільки законодавство надає право висунення кандидатів на місцевих виборах громадським організаціям, зокрема, і національно-культурним об’єднанням, що з успіхом на сьогодні здійснюють представники національних меншин, що компактно проживають на певних територіях. В 2000 р. за ініціативою росіян України створено ще одну всеукраїнську національну організацію – Міжнаціональний форум України, який ставить перед собою передусім політичні завдання. Зокрема, це “активна участь національних товариств у суспільно-політичних процесах та здійсненні державної політики; підтримка політичних сил, які підтримують мету Форуму і сприяють реалізації прав національних товариств у всіх сферах суспільного, політичного та культурного життя країни”. Важливо зауважити і той факт, що новостворені національно-культурні об’єднання росіян набувають характеру політичних сил, а точніше, стають так званими політичними партіями національного змісту. Цю теорію ще раз підтверджує створення Міжнаціонального форуму України, для якого головним завданням у діяльності є перш за 112

все участь національних товариств, очолюваних звісно представниками російської національної меншини, у суспільно-політичних процесах держави. Як неодноразово декларувалось її лідерами, ця організація боролася за права російської мови, територіальну автономію, а також стежила, аби під час перепису 2001 р. бойків, гуцулів і козаків не записували українцями. Неодноразово звучали заклики того, що представники національних меншин мали підтримати одні одних на виборах до місцевих рад. Процеси політичної мобілізації національних меншини свідчать про те, що на сьогодні представники російських національних товариств прагнуть закріпити своє лідерство над іншими національними групами, і намагаються перетворити їх на так звану “групу підтримки”. Високим рівнем політичної мобілізації вирізняються і єврейські національні організації в Україні. Проте тут швидше потрібно говорити не стільки про кількісний показник, скільки про стійке становище у суспільстві. Коли деякі національні меншини вирізняються своєю категоричністю щодо вирішення тих чи інших питань (росіяни, поляки), то більша частина євреїв завжди спиралась на прагматизм з переходом на службу до владних інституцій. Серед найбільш суспільно та політично активних єврейських організацій на сьогодні можна назвати дві - Єврейську Конфедерацію України та Об’єднану єврейську общину України. Представники ЄКУ попередньо неодноразово заявляли, що не будуть брати участі у виборчих кампаніях, проте часто наголошувалось, що на підтримку Конфедерації можуть розраховувати перш за все представники демократичного напрямку. Безперечно, що керівників обох організацій можна швидше назвати підприємцями, а ніж політиками (В.Рабінович, Г.Суркіс, С.Максимов, Є.Звягільський). Головною ціллю для цих об’єднань є перш за все можливість активного розвитку свого бізнесу, що практично є неможливим без сприяння вищого керівництва влади. Те, що об’єднавчі процеси постійно зростають, свідчить і той факт, що на початку 1999 р. в Києві за рішенням уповноважених представників 27 єврейських товариств України створено Головну координаційну раду єврейських товариств України. Лідери Ради вважають, що це “повинно серйозно підвищити авторитет єврейської общини в Україні”. Лідери єврейських національних товариств здійснюють активну діяльність на міжнародному рівні, зокрема, останнім часом здійснено офіційні візити до США, де представники єврейських товариств України провели переговори як із представниками ряду міжнародних організацій, так і з представниками вищих владних інстанцій США. Це відкриває ще один напрямок діяльності для національних меншин - можливість брати участь у міжнародних відносинах, презентуючи і відстоюючи інтереси держави, в якій вони проживають. Представники національних товариств і національні меншини добре усвідомлюють той факт, що більшість проблем, які сьогодні стоять перед ними буде вирішено у залежності від того, наскільки пропорційним буде кількість їхніх представників в органах влади різних рівнів. Саме це виступає чи не головним чинником політичної мобілізації національних меншин на сучасному етапі. Аналіз показує, що національні меншини, домагаючись свого політичного становлення, намагаються визначитись в своїх політичних інтересах. Зокрема, національні меншини виявляють бажання щодо створення своєї політичної партії, своєї політичної еліти, мас-медіа та ін. Світовий досвід свідчить про те, що це прийнятна та оптимальна форма політичного життя національних меншин. Однак, як це здійснюватиметься в Україні, покаже час.

113

. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Які правові документи підтверджують захист прав національних меншин України? 2. Розкрийте зміст Декларації прав національностей України. 3. В чому полягає суть державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин України на 1994-2000 рр.? 113

4. Які права національним меншинам гарантує Конституція України? 5. Розкрийте зміст Закону України “Про національні меншини в Україні”. 6. Розкрийте зміст Закону України “Про мови в Українській РСР” та Європейської хартії регіональних мов. 7. Яку роль відіграють національні меншини в політичному процесі України? 8. Яка відповідальність встановлена за посягання на національну рівноправність громадян?

114

ЛІТЕРАТУРА 1. Аксьоненко П.Г. Юридичне забезпечення прав національних меншин в умовах незалежності України: досвід, проблеми // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.9-10. 2. Декларація прав національностей України. – К., 1996. 3. Державна програма відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994-2000 рр. – К., 1995. 4. Дєдков М.В. Етнокультурні процеси: сучасний стан і перспективи // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.8-9. 5. Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття. – Київ – Чернівці, 1997. – 463 с. 6. Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність // За ред. В.І.Наулка. - К., 2001. – 424 с. 7. Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. – К., 1998. – 353 с. 8. Закон України “Про мови в Українській РСР”. – К., 1996. 9. Закон України “Про національні меншини в Україні”. – К., 1993. 10. Колісник В. Національно-етнічний чинник в Конституції України // II Вісник Академії правових наук України. - Харків, 1999. - №3. 11. Конституція України. – К., 1996. 12. Леонова А. Етнокультурна політика України (концептуальний підхід) // II Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. №2. 13. Майборода О.М. Перспективи розвитку міжнаціональних відносин в Україні // Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. - К., 2000. 14. Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді // Під наук. ред. М.О.Шульги. – К.: Вид-во “Україна”, 1991. – 238 с. 15. Середа Г.П. Міжнаціональні відносини // Урядовий кур’єр. - 2000. - 28 вересня. 16. Чого прагнуть нацменшини? // Поступ. - 1999. - 25 лютого.

114

Тема 10. ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ДЕРЖАВНОСТІ ПЛАН 1. Етноменшини як чинник геополітики. 2. Етнополітична реальність України. 3. Зовнішня міграція на території України. РЕФЕРАТИ 1. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка. 2. Етнічні аспекти міграційних процесів в Україні. 3. Зовнішня міграція в Україну. ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Біженці, геополітика, еміграція, етнічна асиміляція, етнічна самосвідомість, етнодемографія, етнополітика, етнополітична реальність, імміграція, міграційні рухи, міграція, репатріація.

115

1. Етноменшини як чинник геополітики Історичний досвід українського державотворення свідчить, що вирішальне для нього значення мали насамперед геополітичні чинники. Специфіка української етнополітики полягає в тому, що вона традиційно була тісно пов’язана з геополітикою. На тісний зв’язок етно- та геополітики на теренах України вказує той факт, що в Україні проживають чисельні етнічні громади, які традиційно не вважалися етнічними меншинами. У минулі роки, коли геополітична карта Європи мала інший вигляд, деякі з цих громад становили частину етнічного ядра інших країн, як, наприклад, румуни та молдавани Північної Буковини і Південної Бессарабії до початку Другої світової війни. Те ж саме можна сказати про польське населення західних областей України та словаків Закарпаття, не кажучи вже про росіян південно-східних регіонів та Криму. Радикальна зміна геополітичної карти Європи, спричинена розпадом Радянського Союзу, утворення незалежної Української держави істотно змінили політичне становище багатьох етнічних груп України, передусім - в аспекті їх самовідчуття, самосвідомості тощо. Ці зміни ідентичності гучно сигналізують про себе, надто у зв’язку із ускладненою соціальноекономічною ситуацією, яка змушує багатьох шукати причини кризи насамперед у незалежності і в економічних реформах. Унаслідок цього відбувається дезінтеграція суспільства за соціально-економічними та політичними і за етнічними ознаками, що загрожує руйнацією самої державності. Говорячи про геополітичні чинники етнополітики, потенційні можливості їх впливу на українське державотворення, не можна оминути увагою і проблеми титульної нації українського етносу. Тут постає ціла низка питань, пов’язаних із національнокультурною, мовною, релігійно-церковною орієнтацією та ідентичністю, адже сама структура українського етносу сьогодні перебуває в стадії реформування, модернізації, становлення етнополітичної цілісності. Ясна річ, що цей процес тривалий і його наслідки багато в чому залежать від взаємин між титульним етносом та етнічними меншинами, адже саме ці стосунки визначають і ще довго визначатимуть українську державність як своєрідну етнополітичну систему.

115

2. Етнополітична реальність України Для окреслення комплексу питань, що пов’язані з етнополітичним виміром державності, можна використати поняття “етнополітична реальність”, яке відображає сучасний стан міжетнічних відносин у державі, а також указує на такі істотні показники в житті етнічних громад, як чисельний склад, характер розселення - компактний чи дисперсний, тип поселення - сільський чи міський, релігійну орієнтацію. 115

Етнополітична реальність - це комплекс онтологічних та політичних ознак, завдяки яким утворюється цілісний образ етнічної орієнтації на ті чи інші цінності національного, державно-політичного буття. Для осмислення етнополітичної реальності вкрай важливою є характеристика етнодемографічної картини. Якщо скористатися офіційними даними статистики щодо кількості населення окремих етнічних громад, то в Україні вони чітко поділяються на декілька когортних груп. Першу, цілком окрему, оскільки йдеться саме про етнічні меншини, складають росіяни. Загальна кількість їх сьогодні фіксується 8,3 млн. чол., що становить у загальнонаціональній структурі 17,3% від усього населення України. Наступну когорту складають етноси, кількість яких не досягає умовного мільйонного рубежу, але перевищує стотисячний бар’єр. В Україні таких етносів нараховується вісім. Це євреї, білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, поляки, угорці, румуни. Загальна кількість їх становить приблизно 4% від усього населення держави. Третю когорту утворюють етноси, чия чисельність перевищує п’ятдесятитисячний рубіж, але не досягає стотисячного. Таких етносів в Україні три - це греки, казанські татари та вірмени. Загальне число їх у структурі народонаселення України дорівнює приблизно 0,6%. Четверта коґортна група - це етноси, кількість яких перевищує десятитисячний рубіж, але не досягає п’ятдесятитисячного. Тепер в Україні таких етногруп нараховується п’ять - це цигани, німці, гагаузи, азербайджанці та грузини. Питома вага їх у загальнонаціональній структурі народонаселення становить приблизно 0,5%. Нарешті, ще одна коґорта - це етногрупи, чисельність яких не перевищує десятитисячний бар’єр, але нараховує більше однієї тисячі чоловік даної етнічної групи. Таких в Україні щонайменше шість. Їхня питома вага в загальнонаціональній структурі становить 0,4%. Щоправда, ці статистичні дані можуть варіюватись у тому чи тому напрямі, але не настільки істотно, щоб кардинально вплинути на загальну картину. Це пов’язане з міграційними процесами, які останнім часом інтенсифікувалися, - від’їздом і в’їздом представників деяких етносів. За оперативними даними міграційної служби в Україні, вже з’явилися численні етнічні громади, які складаються з кількох тисяч. Проте, не маючи статусу постійного громадянства, вони не можуть потрапити до загальної звітності щодо етнодемографічної структури народонаселення України. Враховуючи також інші складники етнополітичної реальності, про які вже йшлося вище, а саме - характер розселення означених етнічних громад, переважний тип поселення, а також домінантну релігійну орієнтацію, спробуємо відтворити етнополітичну реальність у вигляді комплексної таблиці, де враховані ці показники. Йдеться лише про етнічні меншини, без урахування титульного етносу. Таблиця 1. Етнічна група росіяни

Загальна кількість (тис. осіб) 8334,1

білоруси

275,8

молдовани

258,6

кримські татари

248,2

Характер розселення переважно дисперсний дисперсно, але є сільські компактні поселення переважно компактний компактний

Тип поселення

Релігійна орієнтація

88 % проживає в містах переважно в містах

православна

переважно в сільській місцевості переважно в сільській місцевості

православна

католицькоправославна

ісламська

116

болгари

204,6

компактний

угорці

156,6

компактний

румуни

151,0

компактний

поляки

144,1

євреї

103,6

дисперсний, але реґіонально визначений дисперсний

переважно в сільській місцевості переважно в сільській місцевості переважно в сільській місцевості в містах майже 100% проживають в містах

православна, католицька католицька і протестантська православна католицька іудейська

Наведені у табл.1 дані свідчать, що найбільші етнічні громади України здебільшого мешкають компактно або ж регіонально визначено. Домінантною релігійною орієнтацією для них є православ’я, при цьому переважає сільський тип поселення, але в кількісному відношенні домінує урбанізоване населення найчисленніших етнічних громад України. Як відомо, компактність та урбанізованість більше сприяють політизації, ніж дисперсність і аграрний тип поселення. Розглянемо тепер наступну когорту, чисельність якої не перевищує стотисячного бар’єра, але дорівнює не менш ніж п’ятидесяти тисячам осіб. Ці етноси можна назвати етносами вищесередньої кількості. Таблиця 2. Етнічна група

Загальна кількість (тис. осіб) 99,9

греки татари

вірмени

Характер розселення

Тип поселення

Релігійна орієнтація

дисперсний

міський

91,5

компактний

73,3

дисперсний

сільський та міський переважно міський

вірменогригоріанська церква православна ісламська

Дані табл.2 показують, що етноси вищесередньої кількості живуть порівно компактно і дисперсно. Переважає міський тип поселення, а серед релігійних орієнтирів домінує християнська орієнтація при конфесійній неоднорідності, зберігається також ісламська. На відміну від попередньої кoґорти, тут немає громад, які безпосередньо мали б контакт зі своїми історичними батьківщинами, що, звичайно, посилює відчуття ізольованості від свого етнічного ядра, але дозволяє, разом з тим, зберігати власну етнічну ідентичність. В Україні є також етноси, які належать до середньої когорти, кількість яких в межах від десяти до п’ятидесяти тисяч чоловік. Таких громад п’ять.

117

Таблиця 3. Етнічна група циґани

Загальна кількість (тис. осіб) 47,6

Характер розселення

Тип поселення

азербайджанці

45,2

дисперсний, але є реґіональні компактні поселення дисперсний

грузини

34,2

дисперсний

переважно міський

німці

33,3

гагаузи

31,9

переважно компактний компактний

здебільшого сільський переважно сільський

Релігійна організація

важко визначити

переважно православна

переважно міський

переважно іслам, але існують християнські, іудейські та ін. конфесії грузинська автокефальна церква протестантська православна

Дані табл.3 вказують на переважну дисперсність розселення її представників з балансом міського та сільського типів поселення, з домінуванням християнської орієнтації та певними конфесійними відмінностями. До цієї когорти потрапили два своєрідних народи: циґани, етнос, що створив власну соціальну організацію - табір, а живучи серед іноетнічного населення, сприймає його релігійну орієнтацію як власну, та гагаузи - один із чотирьох етносів на теренах України, який може вважатися автохтоном, поряд із українцями, караїмами і кримськими татарами, адже етногенез гагаузів проходив здебільшого на території їхнього постійного проживання. Нарешті, ще одна коґорта етнічних громад, чисельність якої перебуває в межах від тисячі до десяти тисяч осіб. Це етноси нижче середньої чисельності в структурі народонаселення України. Таблиця 4. Етнічна група словаки чехи

Загальна кількість близько 10 тис. понад 9 тис.

латиші литовці естонці

прибл. 7 тис. понад 5 тис. близько 5 тис.

караїми

понад 1,5 тис.

Характер розселення компактний

Тип поселення переважно сільський дисперсний переважно міський дисперсний міський дисперсний міський дисперсний, переважно але реґіональні міський поселення переважно міський компактний

Релігійна організація католицька католицька лютеранська католицька протестантська іудейська 118

З табл.4 видно, що серед цієї етнічної когорти домінує дисперсний характер розселення при переважно міському типі поселення. Тут переважає католицькопротестантська орієнтація. Своєрідністю цієї когорти є й те, що сюди потрапляє така етногрупа, як караїми - етнос автохтонного походження, для якого властива чітка етнічна ідентичність, збереження мови, антропонімів та іудейське віросповідання. За характером розселення найчисельніших етнічних спільнот Україна поєднує дисперсність одних та компактність других, високу урбанізованість з домінуванням аграрного населення, близькість розташування до своїх історичних батьківщин з їх віддаленістю. Далеко не всі етнічні групи представлені в цих таблицях. Не ввійшли до них так звані малочисельні (переважно по кілька сот, а то й десятків осіб) етнічні групи, вивчення яких - завдання етнології та політичної етнології. Доводиться констатувати таке явище, як партикуляризація етнічних інтересів, фраґментаризація та сепарація за власними уподобаннями, що створює своєрідну альтернативу консолідаційним процесам.

119

3. Зовнішня міграція на території України Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів. Але спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпаністю чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними кампаніями, дискримінаційною внутрішньою політикою тощо. Існують об’єктивні критерії визначення етнічної мозаїчності будь-якої території. Головними з них є загальна кількість наявних етнічних спільнот (виокремлених, якщо це можливо, за етнічною самоназвою) та величина частки кожної етнічної спільноти в загальній кількості населення. Важливим показником є рівень мовної асимільованості кожного етносу. За сутністю впливу на етнічну мозаїчність сучасної людності України у зовнішній міграції V - XX ст., виділяється декілька характерних періодів. На початку V ст. слов’янський етнічний масив охоплював близько половини сучасної території України, але питома вага слов’янського населення в загальній кількості людності, розселеної на цих землях, була значно більшою. Південно-східна частина країни була етнічно неоднорідною. Давня міграція. Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі колонії, розташовані на Півдні України, відбулась еміграція більшої частини готів. Більшість етнічних спільнот, що з’являлися на Півдні, були тимчасовими мешканцями України. Вони або емігрували, або зазнали етнічного перетворення (трансформації). Давня зовнішня міграція в V - XIII ст. призвела до збільшення кількості етнічних спільнот, представлених в сучасній Україні, та започаткувала формування величезного етнодемографічного ресурсу для майбутньої імміграції чужинців. Імміграція до Криму хозар у другій половині VII - IX ст., євреїв на початку ІХ ст. (і, можливо, пізніше), татаро-монголів у ХІІІ ст. була важливим чинником початку етнічного творення трьох нових етнічних спільнот - караїмів, кримчаків та кримських татар. Частина України - Кримський півострів - для них є історичною батьківщиною, а Україна 119

головною країною проживання. Разом вони становлять зараз близько 0,5% людності всієї України та 10 - 12% населення Криму. При цьому чисельність караїмів та кримчаків разом не перевершує 2 тис. чол., і неухильно зменшується. Еміграція українського слов’янського населення на південь, захід та північ була першопричиною формування надалі низки нових слов’яномовних етнічних спільнот (болгар, сербів, білорусів, росіян тощо), які пізніше емігрували і тепер представлені в Україні, а також вплинула різним чином на формування та етнічний розвиток, а відтак - на сучасну етнічність румунів, молдован, угорців, литовців та багатьох інших народів, що мають в Україні своїх представників. Потужна, етнічно строката “транзитна” міграція через Україну вплинула на генезу та розвиток багатьох європейських народів, які пізніше емігрували в Україну. Насамперед це стосується гагаузів, болгар, угорців. До вже наявних у Криму греків у Х - ХІ ст. додалися вірмени. Ті вірмени, що почали селитися у ХІІІ ст. на заході України, пізніше частково асимілювалися, частково емігрували. Малочисельні групи угорців, волохів-румунів, європейських германомовних євреїв та, можливо, німців почали з’являтися в Україні, ймовірно, в ХІ - ХІІІ ст. Зазначимо, що сучасні сліди саме давньої еміграції V - XIII ст. можемо знайти лише на етнічній периферії українців - у Криму та переважно у прикордонних районах Закарпаття й Північної Буковини. Виняток становлять залишки євреїв у західноукраїнських містах. А приазовські греки переселилися з Криму порівняно недавно. Середня міграція XIV - XVIII ст. Зовнішні міграційні рухи ХІV - першої половини ХVІІІ ст. призвели до утворення кількох різних за величиною етнічних груп, представлених в Україні. Саме в цей період сформувалася порівняно велика й тепер (близько 0,5% людності) етнічна група євреїв. На середину ХVІІІ ст. євреї (поряд з поляками) мали одну з найчисельніших етнічних груп з-поміж усіх чужинців. Помітну вагу мали також греки та вірмени. Але через подальші еміграційні та асиміляційні втрати сучасна етнічна група вірмен лише малою мірою зобов’язана своїм існуванням еміграції ХІV - першої половини ХVІІІ ст. Серед нових емігрантів були литовці, білоруси, поляки, волохи-молдовани, московити (росіяни), цигани. Міграційний доплив литовців та білорусів був одним із найбільших і значно перевершував доплив росіян. Білоруські та литовські емігранти ХІV ХVІІ ст. українізувалися і на сучасну етнічну мозаїчність людності не вплинули. Упродовж усього періоду відбувався з перервами наплив польських емігрантів. Спольщення русинів (українців) у порубіжних західних районах також додавало полякам ваги. Масове переселення польських селян відбувалося у ХVІІ - ХVІІІ ст. Наслідком саме цієї еміграції і є сучасна польська етнічна група, яка становить 0,3% людності. У цей період починає формуватися етнічна група молдован. Проте більшу частку їхнього еміграційного приросту другої половини ХVІ - першої половини ХVІІІ ст. “з’їла” етнічна асиміляція. Поодинокі московські емігранти ХV - першої половини ХVІІ ст. були асимільовані. Некомпактно розселена більша частина московитів, що емігрували в другій половині ХVII - першій половині XVIII ст., також зазнала асиміляції. Компактно розселені росіяни були малочисельними. Зважаючи на це, еміграція московського населення середнього періоду не справила суттєвого впливу на сучасну етнічну мозаїчність людності. Нова міграція другої половини XVIII - кінця ХХ ст. Період зовнішньої міграції другої половини XVIII - кінця ХХ ст. має свої особливості, зумовлені перебуванням більшої частини території України, а від 1945 р. всієї сучасної території України, під Росією. Це визначало міграційний обмін України зі світом, мало важливе значення для перебігу етнічних та демографічних процесів на українських землях. Нова зовнішня міграція характеризується великою за обсягом еміграцією українців та кримських татар, ще більшою й етнічно різноманітною еміграцією (в якій росіяни

120

кількісно значно переважали інших), відчутною за наслідками еміграцією декотрих етнічних груп. У другій половині XVIII - на початку ХІХ ст. на Південь України мігрують: болгари, гагаузи, серби, албанці, німці, поляки, греки, франко-швейцарці, шведи. У 40 60-х рр. ХІХ ст. до грузинів, що мешкали в Криму, додалися грузинські переселенці на Полтавщину. У другій половині ХІХ ст. в Україну переселилися чехи та естонці. Нащадки не всіх перелічених народів зберегли до тепер свою етнічну ідентичність. Еміграція росіян та українців, поляків, німців, євреїв, кримських татар у ХХ ст., інші причини призвели до гіпертрофованого розвитку російської меншини. 2001 р. частка росіян в населенні України в чотири з лишком рази перевершувала частку всіх разом узятих чужинців. Поліетнічна країна початку ХХ ст. наблизилася до двоетнічної. Внутрішня і зовнішня політика держави була спрямована на досягнення такого результату. Сучасна міграція ХХ - початку ХХІ ст. На початку 1990-х рр. міграційний баланс змінився на користь вибулих, серед яких відносно велику частку становили росіяни та євреї. Кримські татари, навпаки поверталися на історичну батьківщину. Зовнішня міграція кінця ХХ - початку ХХІ ст. працює на зменшення етнічної мозаїчності людності України. Питома вага найчисленніших етнічних груп (насамперед російської та єврейської) зменшується, зростає частка етнічної більшості (українців) та кримських татар. Двоетнічність людності України стає менш виразною. Зважаючи на кількість представлених зараз в Україні етносів, значення еміграції величезне. Тепер принаймні одного свого представника в Україні мають близько 150-200 некорінних етносів. Групування прийшлих етнічних спільнот за територією основного проживання дає уявлення про напрямки еміграції. А їхні чисельність та питома вага в загальній чисельності чужинців дає уявлення про інтенсивність еміграційного руху з окремих територій та вплив на сучасну етнічну структуру населення України. Аналіз напрямків і складу міграційних потоків, що спостерігаються в Україні, свідчить про продовження на пострадянському просторі дії процесів репатріації, що після розпаду СРСР охопили представників різних етносів. Це знаходить відображення, з одного боку, у позитивному сальдо міграції українців, а також кримських татар, німців та ряду інших національностей, які з різних причин опинилися за межами України, а з іншого - у від’ємному сальдо міграції ряду етнічних спільнот (росіяни, білоруси, литовці, естонці, казахи, киргизи, туркмени), які повертаються на свою етнічну батьківщину. Разом з тим Україна стала притулком для етносів, на батьківщині яких відбувалися військові конфлікти (молдовани, грузини, азербайджанці, вірмени, таджики). Водночас на напрямки та інтенсивність міграції посилився вплив економічних факторів. Втративши надію знайти місце прикладання сил у своїй країні, багато громадян спрямовують свої погляди за кордон. Це виявляється у від’ємному міграційному сальдо за рахунок еміграції до країн старого зарубіжжя, а також відпливу після 1994 р. населення до Росії, де економічна ситуація була стабільнішою, порівняно з Україною. У 1999 р. на Росію припадало більше половини (56,7%) всього обсягу зовнішньої міграції, проте кількість осіб, які виїхали до цієї країни і прибули з неї, майже зрівнялись. Оскільки за міграційною поведінкою представники різних етносів суттєво відрізнялися, доцільно розглянути динаміку міграції кожної етнічної групи окремо. Українці. Питома вага українців серед прибулого населення в перші роки незалежності значно зросла, серед вибулого - зменшилася. Саме репатріація українців склала основу позитивного міграційного сальдо початку 1990-х рр. Найбільше українців прибуло у 1992 р. - 232,3 тис. Вибуло їх тоді 64 тис. Позитивне міграційне сальдо українців становило 168,3 тис. осіб, або 64,4% загального міграційного приросту 1992 р. Загалом за 1992 - 1998 рр. в Україну повернулося 634,8 тис. українців, що становило майже половину (43,5%) всіх прибулих за цей період. За ці ж роки вибуло 446,2 тис. українців, а їхня частка серед усіх вибулих становила 32,5%. Таким чином, кількість 121

населення України протягом зазначеного періоду зросла за рахунок репатріації українців на 188,5 тис. осіб. Внаслідок погіршення економічної ситуації в Україні, починаючи з 1993 р., напрямки міграції почали змінюватися. У 1994 р. вперше за повоєнний період відплив населення з України був більший, ніж приплив на її територію. Причому, від’ємне сальдо виявилося і серед українців - 11,3 тис. осіб. У 1995 - 1998 рр. така ситуація зберігалася. Кількість українців, які прибували в Україну, скоротилася у 1997 р. (28,4 тис.) порівняно з 1992 р. у 8,2 раза. У 1997 р. українці складали 42% усіх емігрантів з Казахстану, 42% - з Молдови, 44% - з Російської Федерації, понад 50% - з країн Балтії. Загалом серед емігрантів з колишніх радянських республік українці складають найчисельнішу групу. Таким чином, репатріація українців в Україну, яка на початку 1990-х рр. стала основною рисою міграційних процесів нашої держави, продовжується, хоча й менш інтенсивно. Втрати населення за рахунок осіб української національності становили у 1995 р. - 5,1 тис. осіб, 1996 р. - 17,0 тис., 1997 р. - 7,9 тис., 1998 р. - 6,9 тис. осіб. Росіяни. Росіяни є другою за чисельністю групою емігрантів, які прибувають в Україну, і становлять найбільшу групу емігрантів з неї. Після піку прибуття, який припав на 1992 р. (193,3 тис.), кількість росіян-емігрантів зменшилась до 25,2 тис. у 1998 р., тобто майже у 8 разів. Прибувають росіяни головним чином із Росії. Так, 1995 р. з Росії прибуло 50,2 тис., або 72% всіх росіян, що приїхали в Україну. У 1996 р. із загального числа росіянемігрантів 72,6% прибули з Росії. Значна частина росіян є вихідцями з України або членами змішаних українсько-російських сімей. Тому кількість українців і росіян, які прибули в Україну протягом 1992 -1998 рр., приблизно однакова - 634,8 тис. і 562,3 тис. відповідно. Більшість росіян-емігрантів розселялася в містах Південної і Східної України. Еміграція росіян спочатку зросла з 123,3 тис. у 1992 до 155,2 тис. у 1994 р., а потім поступово зменшилася до 46,4 тис. у 1998 р. Порівняно з піком виїзду у 1994 р. кількість російських емігрантів скоротилася у 1998 р. у 3,3 раза. Протягом 1992 - 1998 рр. чисельність емігрантів-росіян майже вдвічі (в 1,7 раза) перевищувала кількість емігрантівукраїнців. Євреї. У 1993 р., коли державна статистика вперше зафіксувала етнічну структуру міграційного обміну України з окремими державами, євреї складали майже половину (46%) емігрантів до країн старого зарубіжжя. З 22 тис. євреїв, які вибули в ці країни, 9,5 тис. (43%) прямували до Ізраїлю, 9,2 тис. (42%) - до США, 2,7 тис. (12%) - до Німеччини. На відміну від кінця 1980-х рр., тепер до Ізраїлю вибуває менше половини євреївемігрантів, тобто їхня еміграція втратила “етнічний” характер і стала переважно економічною. Ще однією особливістю еміграції осіб єврейської національності стало те, що 1993 р. до Ізраїлю виїхали як члени сімей - 2 тис. українців (21% всіх емігрантівукраїнців до країн старого зарубіжжя). У подальшому питома вага євреїв серед емігрантів до країн старого зарубіжжя продовжувала скорочуватися: 1994 р. вона становила 46%, 1995 р. - 42%. Продовжувався також перерозподіл емігрантів-євреїв на користь розвинутих західних країн. Так, якщо в 1994 р. до Німеччини виїхало 12% з них, то у 1995 р. - 16%. У складі емігрантів до Ізраїлю впала питома вага євреїв, і, навпаки, зросла частка осіб інших національностей. Якщо у 1996 р. серед емігрантів до цієї країни євреї становили 50%, то у 1997 р. їхня частка скоротилася до 39%. Одночасно питома вага українців, які емігрували до Ізраїлю, зросла з 24 до 29%, росіян - з 20 до 22%. Загалом за останні 10 - 12 років з України до Ізраїлю виїхало близько 350 тис. чоловік, переважно євреїв - 29 тис. Участь євреїв у міграційному обміні населенням з країнами нового зарубіжжя була незначною. Впродовж 1992 - 1998 рр. євреї становили лише 0,3% серед прибулих до України (4,8 тис.) і 0,4% серед вибулих (5,9 тис.) до цієї групи держав. Таким чином,

122

міграційні втрати цієї етнічної спільноти внаслідок обміну населенням з країнами пострадянського простору становили протягом зазначеного періоду 1,1 тис. осіб. Кримські татари. На основі пропозицій Ради Міністрів УРСР в 1989 р. були розроблені та затверджені Радою Міністрів СРСР першочергові заходи стосовно повернення депортованих народів на Кримський півострів у 1990 - 1991 рр. На реалізацію цих заходів було передбачено цільові асигнування з союзного бюджету, лише 5% витрат мало покриватися з бюджету України. Однак, з одного боку, процес переселення набув масового характеру (до кінця 1991 р. в Крим повернулося близько 150 тис. кримських татар), а з іншого - з розвалом СРСР жодна з держав, що виникли, не виявила належної підтримки цьому процесу. Всі витрати, пов’язані з поверненням та облаштуванням депортованих кримських татар та осіб інших національностей, взяла на себе, незважаючи на гостру економічну кризу, Україна. В цілому на процес повернення та облаштування депортованих із Державного бюджету України було виділено асигнувань на суму, еквівалентну 300 млн. дол. США (тим часом, реальна потреба у фінансуванні цього процесу становить, за підрахунками фахівців, близько 3 млрд. дол. США). У зв’язку з нестачею у держави відповідних коштів становище колишніх депортованих залишається складним: житлом забезпечено лише половина з них, не відповідають потребам і обсяги фінансування соціально-культурної сфери, недостатнім є інженерно-технічне обладнання територій, майже відсутні автокомунікації, повільно відбувається процес відродження освіти і культури. Важке соціально-економічне становище, невирішеність багатьох політикоправових та культурно-просвітницьких проблем у цілому є фактором, який об’єктивно сприяє зростанню соціальної напруги в Криму. Динаміка процесу репатріації виглядає так: на 1.03.1988 р. в Криму проживало 17,2 тис. кримських татар, на 1.01.1989 р. - 38,4 тис., на 1.05.1990 р. - 83,1 тис., на 1.04.1991 р. 124,9 тис., на 1.01.1992 р. - 157,9 тис., на початок 1994 р. - 200 тис., на 1.01.1999 р. - 253,1 тис., на грудень 2001 р. – 248,2 тис. Незважаючи на відчутне зменшення обсягів еміграції кримських татар, процес їх репатріації на історичну батьківщину продовжується. Разом з тим щорічне зниження кількості переселенців свідчить про те, що більшість тих, хто бажав повернутися, вже зробила це, незважаючи на всі проблеми фінансового і юридичного характеру. Інші національності. Однією з великих етнічних груп, що беруть участь у міграційних процесах в Україні, є білоруси. Протягом 1992 - 1998 рр. в Україну прибуло 24,8 тис. представників цієї національності. Найбільше білорусів прибуває з Білорусі і Росії. Так, 1995 р. з Білорусі прибуло 44,7% всіх білорусів-емігрантів цього року, з Росії – 35,2%. У наступному, 1996 р. це співвідношення становило відповідно 48,5 і 32%. Вибуло з України впродовж цього періоду 35,8 тис. білорусів. Загальне від’ємне сальдо міграції становило 10,9 тис. осіб. На еміграцію в Україну молдован серйозно вплинув Придністровський конфлікт 1992 р. Тоді близько 60 тис. осіб з Придністров’я, втікаючи від воєнних дій, прибули в Україну, переважно в Одеську область, де їм було надано необхідну допомогу. Більшість біженців згодом повернулася до своїх домівок. У мирні роки обмін населенням між Україною і Молдовою був не дуже значним, досить стабільним і практично паритетним. Всього впродовж 1992 - 1998 рр. в Україну прибуло 24,5 тис., вибуло 23,4 тис. молдован. Значні етнічні групи мігрантів прибували в Україну з країн Закавказзя, рятуючись від військових конфліктів між Вірменією та Азербайджаном, Грузією та Абхазією. Найбільшою етнічною групою, яка прибувала з цього регіону, були вірмени. Всього протягом 1992 - 1998 рр. в Україну їх прибуло 30,5 тис., а вибуло з України 9,2 тис. Сальдо міграції за ці шість років становило по групі вірмен 21,3 тис. осіб. Порівняно зі своєю кількістю в Україні за переписом 1989 р. (54 тис.) чисельність їх зросла за рахунок міграції у 1992 1997 рр. майже на 40%. Це найвищий показник відносного збільшення чисельності етносу в Україні за зазначені роки. За переписом 2001 р. в Україні проживає 99,9 тис. вірмен. 123

Активно мігрували в Україну і з України азербайджанці. Всього за 1992 -1998 рр. прибуло 11,7 тис., а вибуло 7,9 тис. Позитивне сальдо по азербайджанцях склало 3,8 тис. осіб. Щодо своєї кількості в Україні за переписом 2001 р. (45,2 тис.) приріст цієї групи за рахунок міграції становив більше 10%. Грузини найбільш активно прибували в Україну у 1994 рр. - по 1,4 тис. і 1,6 тис. відповідно. Протягом 1992 - 1998 рр. в Україну їх прибуло 6,9 тис., а вибуло 3,2 тис. Позитивне міграційне сальдо цієї спільноти склало впродовж зазначених років 3,6 тис. осіб. Варто зазначити також, що за деякими оцінками в Україні знаходиться до 30 тис. осіб, які вимушено переселились сюди внаслідок воєнних дій в Абхазії. Це люди різних національностей - українці, росіяни, грузини, абхазці, вірмени тощо. Основна їх маса не врахована офіційною статистикою. Міграція етносів Центральної (Середньої) Азії була значно меншою за обсягом, за винятком таджиків, на батьківщині яких тривав військовий конфлікт, та узбеків, відбувалася під знаком репатріації - виїзд цих національностей переважав над їх в’їздом. Упродовж 1992 - 1998 рр. негативне міграційне сальдо серед туркменів становило 557 осіб, казахів - 464, киргизів - 295 осіб. Позитивне сальдо міграції України було в ці роки серед таджиків - 678 осіб і узбеків - 192 особи. Ще меншими міграційні обсяги були серед корінних етносів держав Балтії. Відносно активніше, з переважанням виїзду над в’їздом, мігрували литовці – від’ємне сальдо цього народу за 1992 - 1998 рр. становило 153 особи. Серед естонців склалося від’ємне сальдо - 8 осіб, латишів позитивне - 1 особа. У 1992 р. Президент України Леонід Кравчук зробив заяву про те, що Україна прийме 400 тис. німців, які були депортовані з її території в Казахстан та інші східні райони СРСР на початку Другої світової війни. З метою організації переселення та облаштування німецьких переселенців розроблялася спеціальна державна програма. Передбачалося створити смугу суцільного розселення німців у чотирьох південних областях - Одеській, Херсонській, Запорізькій і Миколаївській. Проте виявилось, що бюджетних коштів вистачило на спорудження лише кількох десятків будинків для німцівпереселенців. Близько 2 тис. німців, які у 1993 - 1995 рр. прибули в Україну з “гарячих точок” СНД, розселили у пересувних вагончиках або блок-контейнерах, де вони змушені були жити кілька років. За цих умов більшість німців почала схилятися до еміграції в Німеччину. Дослідження 1994 р. показало, що 61,3% німців, які проживали в Україні, виявили бажання стати громадянами ФРН і тільки 18,3% - громадянами України. Значна частина їх реалізувала свої міграційні наміри. Впродовж 1991 – 1996 рр. в Україну прибуло 6,8 тис. німців, а виїхало, переважно до Німеччини, - 14,4 тис. Тепер в Україні проживає 33,3 тис. німців. Окрему групу іммігрантів становлять турки-месхетинці, які потрапили в Україну після конфлікту у Фергані. Статистика фіксує появу цієї етнічної групи з 1995 р. За офіційними даними, в Україні осіло близько 600 турків-месхетинців. Проте за підрахунками громадських організацій самих турок-месхетинців, а також незалежних дослідників, в Україні зараз налічується близько 10 тис. представників цієї національності. Отже, на сучасній етнічній будові України відбилася еміграція з різних частин світу: Європи, Азії, Африки, Америки. З-поміж тих осіб, що не ідентифікували себе, напевно, знайдуться і представники Австралії та Океанії. Найбільшу групу утворили народи азійського походження. Насправді їхня кількість значно більша за рахунок неідентифікованих під час перепису народів Індії, Пакистану, Афганістану, Таджикистану та арабських країн. З усіх регіонів Азії маємо представників в Україні. Західна Азія представлена турками, курдами, персами, асирійцями, татами, талишами, афганцями та 27 народами 124

Кавказу. Південну Азію представляють народи Індії та Пакистану, белуджі. ПівденноСхідну Азію - в’єтнамці. Східну Азію - китайці, корейці, японці. Центральну Азію - халхамонголи, уйгури, дунгани та ще 7 народів Середньої Азії та Казахстану. Північну Азію представляють 16 етносів Сибіру та 15 етносів Далекого Сходу Росії. З-поміж країн виходу азійських народів в Україну найбільшу вагу має Російська Федерація. Організовані та стихійні міграційні потоки в СРСР занесли в Україну мільйони “радянських” людей. Як бачимо, серед них були представники не одного десятка малочисельних корінних народів імперії, а також представники малочисельних етнічних груп в СРСР азійських народів. Кількість європейських етнічних спільнот, представлених в Україні, удвічі менша. З Північної Європи є фіни та народи російської Півночі. Із Західної Європи - французи, англійці, голландці. З Південної Європи - іспанці, італійці, албанці, греки, болгари, серби, хорвати, румуни. Центральна Європа представлена німцями, австрійцями, чехами, поляками, словаками, угорцями. Представники всіх східноєвропейських народів є в Україні. З американських народів у нас є представники американців США та кубинці. Африка представлена арабами. Безумовним лідером походження серед країн представлених в Україні немісцевих народів є Російська Федерація. Усі 64 корінні її народи мають своїх представників в Україні, що становить близько половини усіх прийшлих етнічних спільнот. Із теренів азійських країн прийшли представники 31 народу (25% до всіх), з теренів інших європейських країн - 26 народів (21% до всіх). Етнічна палітра країн Африки, Америки, Австралії представлена гірше. З європейської частини Російської Федерації, окрім росіян, вийшло 6 народів Волго-Кам’я: татари, чуваші, мордва, удмурти, башкири, марійці та 6 народів Півночі європейської Росії: комі, карели, комі-пермяки, вепси, саамі, іжорці. З російської Азії вийшло у декілька разів більше етнічних спільнот. Серед них 20 народів Північного Кавказу (у тому числі 10 із Дагестану): осетини, лезгини, аварці, чеченці, даргинці, лакці, кабардинці, табасарани, кумики, адигейці, калмики, інгуші, черкеси, карачаївці, ногайці, балкарці, абазини, агули, рутульці, цахури; 16 народів Сибіру: буряти, якути, хакаси, ненці, долгани, алтайці, евенки, тувинці, ханти, шорці, мансі, селькупи, кети, тофалари, нганасани, енці; 15 народів Далекого Сходу: коряки, нанайці, чуванці, евени, алеути, удегейці, чукчі, орочі, ульчі, негидальці, нивхи, ескімоси, юкагіри, ітельмени та ороки. Більшість із перелічених російських народів мають маленьку чисельність в Україні та відповідну питому вагу серед всієї людності. Розселені вони розпорошено і не формують життєздатних етнічних спільнот. Одноетнічні шлюби серед них значно поступаються різноетнічним. Хоча самі емігранти зберігають свою етнічну самосвідомість, проте їхні діти у більшості випадків вважають себе росіянами або українцями з рідною мовою російською. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбулися завдяки активній еміграції 1950 – 1980-х рр. Еміграція більшості представлених в Україні народів не призвела до формування діаспорних етнічних груп. Представники більшості народів не мають своїх анклавів і сталих міжособистісних зв’язків. Об’єднано їх виключно у статистичні сукупності на підставі етнічної самоназви. Більшість із них чисельно утворюють настільки маленькі сукупності, що об’єктивно неможливо говорити про існування їхніх етнічних груп в Україні. Значна частина з них має зареєстровані етнічні товариства. Проте активно діючих етнічних товариств зараз в Україні небагато. І об’єднують вони малесеньку частку представників, як правило, найчисельніших етнічних груп. Спільна питома вага народів, представники яких мігрували до України, не досягає навіть чверті одного відсотка населення України. Міграційні рухи цих народів можна вважати такими, що не справили суттєвого впливу на етнічну мозаїчність населення України. 125

Найвпливовішими зовнішніми міграційними рухами на величину частки етнічної спільноти серед населення були еміграційні рухи росіян з кінця ХІХ до кінця ХХ ст., еміграційні рухи українців ХVII - XX ст. та кримських татар другої половини ХVIIІ середини ХХ ст., еміграційні рухи поляків, євреїв та німців ХХ ст., еміграційні рухи поляків та євреїв ХV - ХVIIІ ст., німців - другої половини ХVIIІ - першої половини ХІХ ст., кримських татар - кінця ХХ ст. Специфічну категорію мігрантів становлять біженці, особи без громадянства, нелегальні і транзитні мігранти з Південно-Східної Азії, Китаю, Середнього і Ближнього Сходу, Африки. Переважна більшість їх розглядає Україну як територію тимчасового перебування на шляху до розвинутих західноєвропейських країн. Частина їх прибула нещодавно, інші проживають тут роками - колишні студенти або робітники з-за кордону, які з різних причин не хочуть або не можуть повернутися на батьківщину і намагаються урегулювати свій статус. Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців в Україні зареєструвало з 1994 р. близько 6 тис. осіб, які не є громадянами СНД, як таких, що потребують притулку. Лише від 3 до 4 тис. з них залишилися в Україні, а решта вибули до країн Західної Європи. Щомісяця УВКБ ООН реєструє близько 150 - 200 осіб, переважно з Іраку та Афганістану, які шукають притулку. За даними Комітету афганських біженців, їх в країні понад 3 тис. Багато з них навчалися тут 10-20 років тому, потім займали високі посади на батьківщині. Після 1992 р., коли в Афганістані почалися переслідування функціонерів раніше правлячої партії, державних службовців, військових, вони були змушені залишити країну. Найбільші колонії афганців мешкають у Києві (1408 осіб, що становить понад 45% від їх загальноукраїнської чисельності), значна кількість біженців зареєстрована також в Одеській (478), Київській (301), Харківській (125), Львівській (129) областях. Багато хто з афганців розглядає своє перебування в Україні як тимчасове і має намір виїхати в інші країни. Проте, за даними соціологічних опитувань, понад половина біженців з Афганістану виявила бажання жити в Україні постійно. Тим часом реалізація цього бажання наштовхується на численні перешкоди. За оцінкою помічника з питань суспільної інформації УВКБ ООН в Україні Н.Прокопчук, „на сьогодні механізм розв’язання досить гострої для України проблеми біженців не зовсім налагоджено”. Значна частина біженців, які на відміну від економічних мігрантів не мають можливості повернутися на батьківщину, внаслідок недосконалості Закону “Про біженців” (1993 р.) опиняється у своєрідному “правовому вакуумі” - не має можливості офіційно зареєструватися, влаштуватися на роботу тощо. Серед осіб, які звернулися за статусом біженця, збільшилася частка економічних мігрантів, для яких Україна стала транзитною територією на шляху на Захід. У зв’язку з цим останніми роками гострою для України стала проблема нелегальної міграції. “Прозорість” північно-східних кордонів України, безвізовий режим для громадян багатьох держав роблять перетин її кордону справою досить простою. Прибувши в Україну, деякі з них реєструється як іноземці, що тимчасово перебувають у нашій державі. Багато їх не реєструються офіційно і перебувають на нелегальному становищі. У зв’язку із жорстким імміграційним контролем, який діє у країнах Західної Європи, значна частина нелегальних мігрантів залишається в Україні тривалий час, чекаючи можливості перебратися на Захід, що серйозно порушує правопорядок, погіршує криміногенну ситуацію в країні. Матеріали опитувань цієї категорії мешканців України засвідчили, що типовий мігрант - це, як правило, неодружений, у віці до 30 років. 41% цих мігрантів займається бізнесом (торгівлею), приблизно стільки ж не мають певних занять і живуть переважно за рахунок раніше зароблених грошей, і тільки 8% працюють на підприємствах і в установах України. Через те, що значна частина цих мігрантів офіційно не зареєстрована, дані щодо їх чисельності мають переважно оціночний характер. Так, відомо, що 1997 р. органами

126

внутрішніх справ виявлено 9,2 тис. нелегальних мігрантів, а 2,1 тис. іноземців депортовані з території України. До адміністративної відповідальності притягнуто 77,3 тис. іноземців. Проте насправді чисельність цієї категорії мігрантів, на думку фахівців, набагато більша. Так, у Харкові мешкає найбільша в Україні колонія в’єтнамців. Вони повністю займають тут 11 багатоповерхових будинків і комплексів, створили в’єтнамське земляцтво, з власною “службою внутрішньої безпеки”, але тільки частина з них проживає офіційно. За деякими оцінками, в Києві та його приміській зоні проживає близько 15 тис. емігрантів-нелегалів. В основному це вихідці з Афганістану, В’єтнаму, Анголи, Нігерії, Пакистану, Іраку, Ірану, Йємену та ін. У зв’язку з прибуттям в Україну значної кількості біженців виникають проблеми їхнього працевлаштування, забезпечення житлом, вирішення питання соціального захисту. Внаслідок незнання біженцями мови, звичаїв і традицій місцевого населення виникають труднощі з їх інтеграцією в українське суспільство. Отже, різний рівень міграційної мобільності етнічних спільнот, а також різноманітні напрямки міграційних потоків позначаються на чисельності етнічних спільнот України. Однак, зважаючи на те, що значних кількісних змін зазнали порівняно нечисельні етнічні групи, міграційні процеси в цілому слабко позначаються на співвідношенні основних груп національностей України. Більше зазнала впливу внаслідок міграції етнічна структура областей, яких торкнулися зазначені процеси. Крім того, етнічний склад міграційних потоків у цих областях відрізнявся від етнічної композиції зовнішньої міграції України в цілому.

127

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Охарактеризуйте основні геополітичні чинники етнополітики. 2. Розкрийте поняття “етнополітична реальність”. 3. На які когортні групи поділяються національні меншини України? Охарактеризуйте кожну групу за допомогою таблиці: Етнічна Загальна Характер Тип Релігійна група кількість розселення поселення організація 4. 5. 6. 7.

Визначте періоди зовнішньої міграції етнічного населення України. Назвіть особливості сучасної міграції національних меншин України. Як в законодавстві України вирішується проблема біженців? Якими є етнічні наслідки міграційних процесів?

127

ЛІТЕРАТУРА 1. Бюлетень Державного комітету України у справах національностей та міграції. – 1998. - №6. 2. Дашкевич Я. Українське відродження і національні меншості // Україна в сучасному світі. Матеріали наукової конференції Республіканської асоціації українознавців. - К., 1990. 3. Етнічні аспекти міграційних процесів в Україні // Етнонаціональне процеси в Україні: історія і сучасність / За ред. В.І.Наулка. – К., 2001. 4. Заставний Ф. Все6український перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. 5. Малиновська О. Біженці в Україні // Проблеми міграції. – 1998. - №2. 6. Малиновська О.А. Міграційна ситуація та міграційна політика в Україні. – К., 1997. 127

7. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: Енциклопедія. – К., 1998. 8. Населення України, 1999: Демографічний щорічник. – К., 2000. 9. Піскун О. Основи міграційного права. – К., 1998. 10. Піскун О., Прибуткова І., Волович В. Міграційна ситуація в Україні // Політична думка. – 1996. №3-4.

128

Тема 11. МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНІ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ПЛАН 1. Етномовна ситуація в Україні. 2. Проблеми освіти та культури національних меншин. 3. Діяльність національно-культурних товариств України на сучасному етапі. РЕФЕРАТИ 1. Мова – визначальний чинник етнонаціональної свідомості. 2. Діяльність національно-культурних товариств Півдня України на сучасному етапі. ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ Культурно-освітні товариства, національна самосвідомість, толерантність, рідна мова, традиційно-побутова культура.

національна

129

1. Етномовна ситуація в Україні В Україні державною мовою є українська. Під час Всеукраїнського перепису населення 2001 р. визнали рідною 68% усього населеня держави (на 3% більше, ніж за переписом 1989 р.). Рідною мовою назвали українську 85% усіх українців. Однак значна частка українців (15%) вважає рідною російську мову. Цей показник найвищий у Криму, Донецькій, Луганській, Харківській і Запорізькій областях (табл.1). Таблиця 1. Мовний склад населення України вважають рідною мовою (%) Національність мову своєї національності українську російську іншу мову українці 85,2 х 14,8 0 росіяни 95,9 3,9 х 0,2 білоруси 19,8 17,5 62,5 0,2 молдавани 70 10,7 17,6 1,7 кримські татари 92 0,1 6,1 1,8 болгари 64,2 5 30,3 0,5 угорці 95,4 3,4 1 0,2 румуни 91,7 6,2 1,5 0,6 поляки 12,9 71 15,6 0,5 євреї 3,1 13,4 83 0,5 вірмени 50,4 5,8 43,2 0,6 греки 6,4 4,8 88,5 0,3 татари 35,2 4,5 58,7 1,6 цигани 44,7 21,1 13,4 20,8 азербайджанці 53 7,1 37,6 2,3 грузини 36,7 8,2 54,4 0,7 німці 12,2 22,1 64,7 1 гагаузи 71,5 3,5 22,7 2,3 інші національності 32,6 12,5 49,7 5,2 Понад 90% росіян, угорців, кримських татар і румунів вважають рідною мовою своєї національності. Проте більшість національних меншин (греки, євреї, білоруси, татари, німці, грузини) визнає рідною російську мову. Українську мову рідною визнала більшість польського населення (71%), яке проживає переважно в сільській місцевості. 129

Місце й вагомість мови як національно-інтегруючого фактора в структурі національної самосвідомості проявляється у різних аспектах. Зокрема, вона виступає як компонент самовизначення й основний елемент етнічного самоусвідомлення в структурі стереотипів, які є своєрідним ядром національної самосвідомості. Мова глибоко пронизує й сферу самоствердження людини і спільноти - їхні ціннісні орієнтації, установки, почуття й інтереси, які виявляються на рівні повсякденного життя. Серед численних феноменів етнокультури національна ідеологія та почуття найчастіше фокусуються саме на мові. Вона усвідомлюється як головна етнодиференціююча ознака та етнічна цінність. Всі етносоціологічні, етнопсихологічні й етнополітологічні дослідження, які проводилися в Україні впродовж останніх років з метою вивчення ідентичності і культури українців та інших етносів, фіксували факт найвагомішого значення серед них саме мови, як важливого самоідентифікатора. Відповідь на те, як саме функціонують національно-мовні стереотипи, ціннісні орієнтації та інтереси у буденній свідомості українців, росіян та інших спільнот, дає аналіз уявлень опитаних про те, що найвідчутніше поєднує їх із власним етносом. Чільне місце тут посідають національна мова і традиційно-побутова культура (народні звичаї, обряди, фольклор та ін.). Деяка різниця полягає лише в тому, що в українців, росіян, молдован, румунів, угорців і гагаузів найпоширенішим самоідентифікатором є передусім мова, а в інших (білорусів, болгар, поляків, греків) - елементи духовної традиційно-побутової культури, які більш поширені, ніж мова. Певний виняток становлять євреї: їхня самоідентифікація концентрується передусім навколо історії власного народу та професійної культури (хоча й серед інших спільнот ці автостереотипи є досить поширеними). Взагалі, етнокультурний блок національної ідентифікації (включаючи мову) у структурі цих стереотипів абсолютно домінує (міжнаціональна варіативність його є незначною), а вагомість у 3,5-5 разів у різних спільнот більша, ніж політикосвітоглядного або власне психологічного блоків етноідентифікаторів. Не заглиблюючись в аналіз усієї палітри етностереотипів українців та інших спільнот, привернемо увагу до деяких національно-мовних явищ у їхній структурі. Поперше, регіональна і соціально-поселенська зумовленість поширеності автостереотипів є відчутно вищими, ніж при власне міжетнічних порівняннях. Наприклад, в українців етностереотип мови в останнє десятиріччя дещо послабшав і коливався у межах 50%, у той час як у росіян він навіть трохи зріс (майже до 60%). Пояснення тут слід шукати у почуттях і реакції частини російської спільноти на процеси національно-мовної трансформації освіти в Україні, тоді як українці, за винятком західних областей, сприймають наявні темпи й поширеність українізації в основному як задовільні, більшменш адекватні їхнім інтересам. По-друге, специфіка побутування національно-мовних ідентифікаторів з-поміж компактно розселених меншин не має в середовищі більшості з них виразної регіональної мінливості. Виняток до певної міри становлять росіяни, румуни, молдовани, поляки. Відтак, дана обставина суттєво не позначається на внутрішньонаціональній згуртованості цих спільнот і в цілому на етномовній ситуації 1990-х рр. у нашій країні. По-третє, процеси пробудження національної самосвідомості та актуалізації етнокультурного фактора у повсякденному житті тісно пов’язані, як засвідчують масові етносоціологічні обстеження, також із потягом людей до традиційно-побутових, суто народних форм вияву власної ментальності та підтримання національної самобутності, їхнім тяжінням до національно-стереотипізованих форм реальної поведінки. Поряд із мовою це наочно підтверджується на прикладі традиційної обрядовості, яка є також дієвим механізмом збереження етнічності українців та інших народів і водночас каналом реалізації етноспецифічних інтересів особистості. Окремий інтерес, із погляду впливу неспівпадань етнічної належності і мовної ідентифікації на трансформацію національної самосвідомості, становить структура етномовних стереотипів людей з неповною національно-мовною ідентичністю. За 130

переписом 1989 р., їх налічувалося 6249,7 тис. чол. (12,1%), серед них 73,3% - українці, які визнавали рідною російську мову. Матеріали дослідження серед російськомовних українців (середина 1990-х рр.) дають змогу зробити ряд висновків. Так, для українців з рідною мовою російською є характерним доволі звужене поле їх самоідентифікації майже у 1/5 частини з них вона концентрується виключно навколо самоназви. Це у 2-2,5 раза більше, ніж серед українців із рідною мовою українською і росіян Луганщини. Найвагоміше місце в структурі етностереотипів російськомовних українців посідає етнокультурний блок (включаючи мову) - близько 36%. Проте, якщо взяти до уваги вагомість цього блоку самоідентифікації, то на середину 1990-х рр. він становив в обстежених українців понад 70% (у росіян майже 65%). Тобто очевидним є протиріччя, принаймні для національної самосвідомості російськомовних українців, та негативні наслідки масового поширення національно-мовної маргінальності в середовищі українства. У цьому блоці самоідентифікаторів серед російськомовних українців домінують народні звичаї, обряди, пісні і лише 14,8% із них відповіли, що їх найвідчутніше з’єднує з українським етносом мова. Інакше кажучи, за шкалою побутування етномовних автостереотипів у буденній свідомості опитаних це кваліфікується як малопоширене явище. Натомість, у місцевих росіян самоідентифікація за мовою є масовим явищем, більш як учетверо поширенішим. Аналіз даної проблеми для російськомовних українців і результатів опитування старшокласників (1999 р.) дозволяє зробити принаймні два висновки. Один із них стосується факту значної поширеності українсько-російського білінгвізму; інший - того, що в сучасному поліетнічному та урбанізованому середовищі рідна мова, національномовні орієнтації та інтереси більшою мірою позначаються на розвої етномовної ситуації, ніж власне етнічна належність людини. Національно-мовні ціннісні орієнтації у структурі етносвідомості українців і національних меншин, як засвідчують реалії етнонаціональних змін 1980-90-х рр., з одного боку, тісно “змикаються” з етнічними автостереотипами, а з другого - знаходять відбиття в національних інтересах, позначаються на їхній кристалізації або “розмиванні”. Одним з наочних проявів цих процесів є орієнтація населення на необхідність знання української і російської мов, зокрема росіянами й українцями. За даними опитування (середина 1996 р.), 57% українців і 47% росіян вважають, що росіянам в Україні слід обов’язково знати українську мову. Поряд із цим 48% росіян і 37% українців дотримувалися протилежної думки. Останнє (стосовно українців) не може не насторожувати у тому розумінні, що це відбиває серйозну суперечність існуючої в Україні етномовної ситуації, оскільки уявлення 43% усіх опитаних не співпадають з об’єктивними потребами утвердження статусу української мови та поширенням сфери її використання. Найчастіше незгоду тут висловлюють молодь до двадцяти років (62%), люди із середньою освітою (54%), кваліфіковані робітники (58%), жителі середніх міст (56%) і південного регіону. З іншого боку, такий незбіг відносно обов’язкового знання росіянами української мови пояснюється відсутністю суттєвих мовно-побутових перешкод між українцями й росіянами при особистісному спілкуванні в різних сферах повсякденного життя. Водночас щодо необхідності знання українцями російської мови, то тут частка незгодних респондентів (21,5%) удвічі менша, ніж у попередньому випадку. Так, думку про необхідність знання українцями російської мови поділяють 62% росіян і 77% самих українців. Навіть у Західному регіоні, який вирізняється високим рівнем національної самосвідомості, 72% опитаних українців висловили свою солідарність у зазначеному питанні. Питома вага тих, хто дотримується протилежних поглядів, становить серед росіян 26% і українців лише 17%. Звідси напрошується висновок про те, що українці виявляють більш позитивне, толерантне ставлення до російської мови, аніж росіяни до української. До того ж їхнє ставлення до обов’язковості знання ними української мови є по суті „розколотим” навпіл (47% - за, 48% - проти). 131

Ще одним показовим індикатором наявних серед українців і росіян відмінностей у їхніх національно-мовних орієнтаціях є схильність до вибору ними мови навчання в школі для своїх дітей. Так, 64% українців і 18% росіян були зорієнтовані на те, аби їхні діти навчалися саме в школах з українською мовою викладання. Проте у Луганському регіоні частка таких українців у 4,4 - 4,7 раза є меншою порівняно з Київським і Львівським. Обернено пропорційно виглядає схильність навчати дітей у російських школах. Цього бажають 59% росіян і 19% українців. Однак, коли у росіян Сходу й Заходу розбіжності у цих орієнтаціях не дуже значні, то поміж українців вони вражаючі (майже тридцятикратні). Такі відмінності передусім пов’язані з етномовною ситуацією і національно-мовною ідентичністю в цих регіонах. Поряд з цим значний вплив на орієнтацію щодо вибору мови виховання і навчання дітей справляють традиційні уявлення і ментальність, притаманні різним етносам. Аналіз існуючої етномовної ситуації та динаміки національно-мовних інтересів показує, що порівняно з початком 1990-х рр. означена проблема в громадській думці все помітніше зміщується з площини “сприйняття - несприйняття” української мови як державної у площину “державною має бути не тільки українська мова”. Такого погляду на середину 1996 р. дотримувалися, за даними опитування фірми “Соціс-Геллап”, 53,8% респондентів і лише 43,3% віддавали перевагу виключно українській мові. Розглянемо поширеність діаметрально протилежних точок зору на це питання. Без будь-яких застережень погоджуються з тим, що українська мова має бути єдиною державною мовою, 40% міських респондентів серед українців і тільки 8% росіян. Незгодні з цим 20% українців і 44% росіян. Проте диференціація поглядів залишається набагато відчутнішою за різними регіонами. Крайньої позитивної позиції дотримуються 88% українців Західного регіону і лише 10% - Східного; з-поміж росіян - відповідно 18 і 4%. Абсолютно протилежну позицію займають 52% українців Східного і 2% Західного регіонів, а також - відповідно 60 і 22% росіян. Звідси очевидно, що національно-регіональна розбіжність набагато більше властива українцям, аніж росіянам, особливо в контексті негативного сприйняття української мови як єдиної державної. Зрозуміло, що своєрідним підґрунтям тут є багато в чому регіональна поширеність альтернативних поглядів стосовно надання статусу офіційної або державної російській мові. Причому надзвичайно неоднорідною по регіонах є думка тих, хто заперечує проти цього. Незважаючи на всю гостроту дискусії навколо цієї проблеми, людей, в першу чергу, хвилює їхній рівень життя (89%), а статус російської мови лише в незначній мірі (2%). Ясна річ, етномовні особливості ідентичності, національної самосвідомості досить тісно пов’язані з мовною поведінкою різних груп людності, а відтак впливають на загальну етно-мовну ситуацію в Україні.

132

2. Проблеми освіти та культури національних меншин Поява нових держав у Східній Європі обумовила ріст національної самосвідомості, стимулювала процес відродження мов, культур, історичних традицій. Ставлення до національних меншин, ступінь національної толерантності є тим лакмусовим папірцем, завдяки якому перевіряється ступінь зрілості суспільства, рівень його відкритості та демократичності. Українська держава, здобувши незалежність, проголосила одним із своїх пріоритетів державний захист прав усіх громадян на засадах рівноправності. Це підтверджено низкою статей Конституції України і закону України “Про національні меншини”. Результати Всеукраїнського перепису 2001 р. засвідчили високі темпи зростання освіти населення. 29 млн. постійного населення віком понад 10 років мали на час перепису повну загальну, середню і вищу освіту. Це на 18% більше, ніж відповідний показник у 1989 р. Зріс освітній рівень як міського, так і сільського населення. Цікавими є такі порівняння. Кількість осіб, які мали повну вищу освіту (на 1000 осіб у зазначеному 132

віці), збільшилася порівняно з відповідними показниками перепису 1989 р.: у містах – на 31%, у селах – на 69%. Зросла кількість осіб з повною загальною середньою освітою: в міських поселеннях – на 17%, у селах – на 33%. Наведені показники свідчать про вирівнювання освітнього рівня міських і сільських жителів (табл.2), а також про те, що освіта (чи диплом) є визнаною цінністю суспільства. Таблиця 2. Рівень освіти населення Кількість осіб, які мають освіту вищу загальну середню всього з них повну всього з них повну вищу загальну середню Постійне населення у віці 10 ролків і старші, тис. осіб 1989 р. 12049,1 4194,4 28998,5 12550,6 2001 р. 13686,3 5656,7 28475,4 15245,7 2001 р. у % до 113,6 134,9 98,2 121,5 1989 р. На 1000 осіб постійного населення у віці 10 років і старші: все населення 1989 р. 274 95 660 285 2001 р. 313 129 651 349 2001 р. у % до 114,2 135,8 989,6 122,5 1989 р. міське населення 1989 р. 345 127 613 297 2001 р. 379 166 598 348 2001 р. у % до 109,9 130,7 97,6 117,2 1989 р. сільське населення 1989 р. 133 32 752 263 2001 р. 177 54 764 350 2001 р. у % до 133,1 168,8 191,6 133,1 1989 р. Отже, один із основних напрямків забезпечення прав національних меншин створення умов для задоволення їх освітніх потреб. Держава приділяє значну увагу забезпеченню права національних меншин здобути освіту рідною мовою. Передусім розроблена державна програма підготовки кадрів для шкіл національних меншин. Так, майбутні вчителі для шкіл з болгарською і гагаузькою мовою навчання готуються в Одеському університеті, для молдавських і румунських шкіл - у Чернівецькому університеті. Підготовка відповідних кадрів проводиться також у Київському національному педагогічному університеті, Донецькому і Львівському університетах, Дрогобицькому та Ізмаїльському педагогічних університетах, а також у педагогічних училищах Києва, Львова та інших міст. Показовою є діяльність Ужгородського національного університету (УжНУ), в якому представники національних меншин складають вступні іспити рідною мовою (угорською, російською, румунською, словацькою). В УжНУ функціонують угорське, румунське, словацьке, німецьке відділення філологічного факультету. Крім того, в Мукачівському педагогічному училищі підготовка вчителів підготовчих класів для шкіл з національною мовою навчання ведеться угорською мовою. У 1996 р. в м. Берегове відкрито Закарпатський угорський педагогічний інститут, в якому зараз навчається 114 студентів. Угорською мовою здобувають освіту в окремих групах Мукачівського державного аграрного технікуму, Ужгородського училища культури та Берегівського 133

медичного училища. Зазначимо, що угорці Закарпаття мають можливість замкнутого циклу навчання: від дитячого садка до вищого навчального закладу. На основі угод з міністерствами освіти Угорщини, Румунії, Польщі, Молдови викладачі шкіл, вузів, вихователі дошкільних установ підвищують у цих державах свій професійний рівень. В Україні у 1999/2000 н.р. діяло 2,5 тис. шкіл з російською мовою навчання, 99 - з румунською, 70 - з угорською, 11 - з молдавською, 10 - з кримськотатарською, 5 - з єврейською, 3 - з польською. Працювало 2363 школи з кількома мовами навчання, зокрема навчалися мовою: румунською - 27478, угорською - 21267, молдавською - 7243, кримськотатарською - 4335, польською - 1169, словацькою - 87, болгарською - 53 учні. Поширеним явищем є діяльність факультативів та гуртків з вивчення рідної мови. При національно-культурних товариствах діє 76 недільних шкіл, в яких навчається близько 8,5 тис. дітей. Цікавий досвід організацій навчання національними мовами накопичений у Чернівецькій області. В освітній системі області вивчається 5 мов національних меншин: румунська, російська, німецька, іврит, польська. В області із загальної кількості шкіл 452 в 1995 р. діяло 87 шкіл з румунською мовою навчання, 4 - російською, 35 - з різними мовами, а в 2001 р. при загальній кількості шкіл 458 функціонувало 87 румуномовних шкіл, 2 - російськомовні, 14 - з різними мовами навчання. Румунську мову вивчають 23,5 тис. школярів, німецьку - 25 тис., іврит - 280 школярів, а 400 школярів - польську мову. В області функціонують 27 румуномовних і 1 російськомовний постійно діючий дошкільний заклад. Традиційним в області стало проведення учнівських олімпіад з румунської мови і літератури. В процесі навчання учні не лише оволодівають рідною мовою, але й вивчають культуру свого народу, у них формується національна самосвідомість. Реалізовується Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”: обсяг теле- і радіопередач мовами національних меншин в Україні 1999 р. становив 1229 годин на українському телебаченні та 1988 годин на українському радіо. Наприклад, обсяг використання ефірного часу телерадіопередач українською мовою та мовами національних меншин у Закарпатській області становить: - телепередачі: 1) українською мовою - 743 години на рік; 2) угорською мовою - 72 години на рік; 3) румунською мовою - 58 годин на рік; 4) німецькою мовою - 18 годин на рік; 5) словацькою мовою - 24 години на рік. - радіопередачі: 1) українською мовою - 484 години на рік; 2) угорською мовою - 270 годин на рік; 3) румунською мовою - 104 години на рік; 4) словацькою - 20 годин на рік тощо. Важливе місце в своїй етнокультурній політиці держава відводить видавничій діяльності, для чого виділяють значні кошти. Так, видавництво “Маяк” (Одеса) видає літературу болгарською, гагаузькою та мовою ідиш, “Донбас” у Донецьку - мовою греків Приазов’я, “Січ” у Дніпропетровську - німецькою мовою, “Каменяр” (Львів) - польською мовою, “Карпати” (Ужгород) - угорською, словацькою і чеською мовами, а львівське

134

видавництво “Світ” спеціалізується на виданні шкільних підручників національних меншин, зокрема угорською, польською, словацькою.

мовами

Тепер мовами національних меншин друкується близько 60 газет. Додатками до парламентської газети “Голос України” видаються 6 газет для національних меншин, зокрема, болгарської – “Роден край”, польської – “Дзеннік Кійовскі”, єврейської – “Еврейские вести”, вірменської – “Арагац”, румунської – “Конкордія”, кримських татар – “Голос Крыма”. “Голос України” фінансує 50% витрат на утримання й випуск цих додатків, організовує матеріально-технічне забезпечення редакційно-видавничого процесу. У місцях компактного проживання національних меншин, зокрема в Закарпатській і Чернівецькій областях, місцевими органами влади видаються районні газети угорською та румунською мовами. Так, у Чернівецькій області румуномовні газети видаються не тільки на обласному рівні, але і у цілому ряді районів. Виходить журнал для дітей “Фигурел”. Для єврейського населення області видається газета “Черновіцер блеттер” та журнал “Вісник”. У Закарпатській області місцеві періодичні видання виходять мовами національних меншин: російською - 2 (наклад 4000), угорською - 12 (27800), словацькою - 3 (1300), румунською - 1. Забезпечення прав національних меншин стає важливим чинником міждержавних відносин. В умовах зростаючої інформаційної взаємодії в сучасному світі позитивний досвід розв’язання в Україні етнополітичних проблем безпосередньо позначається на відносинах із сусідніми державами. Тісні зв’язки національних меншин України зі своїми етнічними батьківщинами зумовлюють увагу в цих країнах не тільки до стану задоволення їхніх етнокультурних потреб, а й до України в цілому, зокрема до розширення економічної співпраці. Прикладом можуть бути відносини України й Угорщини. Забезпечення прав численної угорської меншини в Україні знайшло зустрічний відгук: українська громада в Угорщині також набула статусу меншини, хоча ні за чисельністю, ні за ступенем самоорганізації поки що не відповідає чинному законодавству цієї країни. Плідне співробітництво між Україною й Угорщиною у сфері захисту прав національних меншин (його результат виявився, зокрема, і в тому, що в Угорщині було надано приміщення для Товариства української культури, а в Україні відкрито угорський педінститут в м. Береговому) сприяло розвитку взаємодовіри та розширенню контактів в інших сферах. Отже, сучасна державна національно-культурна політика, базуючись на принципах конституційного гарантування рівних можливостей, створює сприятливі умови для розвитку національних культур, забезпечує підтримку і розвиток культурної самобутності всіх етносів країни, сприяє збереженню культури національних меншин, створює атмосферу міжкультурного діалогу між всіма етнічними групами.

135

3. Діяльність національно-культурних товариств України на сучасному етапі Для більш повного задоволення національно-культурних потреб, пожвавлення процесу національного відродження має неабияке значення діяльність національнокультурних товариств. Процес організаційного оформлення національно-культурних товариств розпочався в Україні наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в умовах перебудови і гласності. Вони функціонували спочатку на базі українських товариств дружби і культурних зв’язків із закордонням, використовуючи їх приміщення і кошти. Але на противагу таким офіційним товариствам, що перебували під контролем компартійних структур, почали засновуватися альтернативні об’єднання, на чолі яких постали представники творчої інтелігенції, учасники правозахисного руху, окремі дисиденти і навіть господарники. Ареною етнополітичних рухів та національно-культурних товариств 135

стали, насамперед, міста Київ, Львів, Донецьк, Одеса, Дніпропетровськ, Ужгород, Сімферополь. Перші такі утворення (польське, єврейське, караїмське) за сприяння демократичних сил виникли у Львові – місті, яке багатьма вважалося осереддям українського націоналізму. Головною метою створюваних об’єднань було: розвиток гармонійних міжетнічних відносин, згуртування представників національних меншин навколо спільних етнічних інтересів, національна ідентифікація на основі рідної мови, історичної пам’яті, традицій і культури. Протягом декількох років були створені такі культурно-освітні товариства: 1. Польське культурно-освітнє товариство (ПКОТ) створено при Українському товаристві дружби і культурних зв’язків з зарубіжними країнами 5 липня 1988 р. Правління товариства складається з 15 чол. (голова С.А.Шалацький, заслужений працівник культури УРСР, учасник визволення Польщі), шести секцій: науки, культури, польської мови і літератури, охорони пам’ятників історії та культури, організаційної роботи, клубу любителів польського фільму. ПКОТ підтримує контакти з Товариством зв’язків з поляками за кордоном “Полонія” (ПНР). 2. 26 лютого 1989 р. відбулися установчі збори Закарпатського обласного товариства угорської культури. Вибрана рада товариства в складі 47 чол. (голова Ш.Л.Фодов, доцент Ужгородського університету). Зважаючи на те, що з 170 тис. радянських громадян угорської національності 158 тис. мешкало на Закарпатті, це товариство мало значення республіканського. 3. Республіканський культурний центр тюркомовних народів був створений при Українському фонді культури 15 квітня 1989 р. Затверджено статут центру, вибрано його керівні органи - рада, правління (голова Р.3.Масаутов - заслужений художник УРСР), ревізійна комісія. До складу центру входять 11 товариств: татарське, казахське, башкирське, кримсько-татарське, азербайджанське, узбецьке, караїмське, гагаузьке, туркменське, киргизьке, арабське. 4. 15 вересня 1989 р. в Києві відбулася установча конференція Українського республіканського суспільно-політичного і культурно-освітнього товариства радянських німців “Відродження”. На ній були прийняті програма і статут товариства, вибрані керівні органи - рада (17 чол.), правління ради, ревізійна комісія (головою товариства було обрано М.К.Айріха). 5. 18 листопада 1989 р. при Українському фонді культури створено Республіканське товариство єврейської культури. Обговорено статут, вибране правління в складі 23 чоловік (голова правління товариства - відмінник народної освіти УРСР, учитель І.М.Левітас). 6. 23 грудня 1989 р. в Донецьку відбулася установча конференція регіонального товариства радянських греків. Обговорено статут товариства, обрано його раду в складі 40 чол. (голова І.О.Ялі, професор Донецького інституту радянської торгівлі). 7. Українське республіканське товариство російської культури “Русь” створено при Українському фонді культури 17 березня 1990 р. На установчій конференції затверджено статут, обрано керівні органи. Товариство очолила секретар Спілки письменників України В.І.Єрмолова. 8. 7 квітня 1990 р. відбулася установча конференція Чехо-Словацького республіканського культурно-освітнього товариства. В її роботі взяли участь представники Житомирської, Запорізької, Львівської, Миколаївської та деяких інших областей, де компактно проживають чехи і словаки. Прийнято статут товариства, обрано його керівні органи.

136

Пізніше було створено Раду національних товариств Української РСР, яка мала координувати діяльність національних груп, обмін досвідом роботи, проведення спільних акцій, надання матеріальної допомоги новоствореним товариствам та ін. Кількість національно-культурних організацій особливо швидко зростала на початку 1990-х рр. Якщо восени 1990 р. в Україні нараховувалося 84 таких об’єднань, то наприкінці 1994 р. їх було вже 237. Нині, за даними Державного комітету України у справах національностей та міграції, діє понад 785 громадських організацій національних меншин, 32 з яких є загальнодержавними, решта – регіональними. З метою об’єднання зусиль та координації дій окремих національно-культурних громадських організацій для спільної реалізації, задоволення й захисту законних соціальних і національно-культурних інтересів, прав і свобод громадян, а також забезпечення міжкультурної взаємодії та міжетнічного діалогу й миру у листопаді 1999 р. було створено Асоціацію національно-культурних об’єднань України. Тоді до її складу увійшла 21 організація. Нині їх 35. Діяльність Асоціації, за визначенням її президента О.Фельдмана, є “наочним підтвердженням давньої мудрості: у єдності наша сила”. Спираючись на вартісні цінності та пріоритети культури міжетнічного спілкування, об’єднання проводить велику суспільно-політичну та культурно-просвітницьку роботу. Прикладами такої діяльності можна назвати розробку пропозицій до проектів законів “Про національні меншини в Україні”, “Про Концепцію державної етнонаціональної політики України”, “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа національних меншин, що зазнали репресій та були депортовані з території України”, а також інших державних документів. Асоціація підтримує постійні зв’язки з посольствами держав, які є історичною батьківщиною окремих етнічних спільнот України. За її сприяння щороку проводяться фестивалі та дні національних культур, створюються художні колективи національних об’єднань. Зокрема, відроджено єврейський театр, утворено 7 загальноосвітніх та недільних шкіл при азербайджанському, вірменському, єврейському, німецькому, польському, корейському і татарському товариствах, засновано газету національних меншин України – “Моя Родина”. 30-31 березня 2000 р. об’єднання провело науковопрактичний семінар, присвячений аналізу особливостей міжетнічних відносин і реалізації прав національних меншин в умовах великих міст. 28 березня 2001 р. разом з Інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України та Радою представників громадських організацій національних меншин при Президентові України організовано Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Національно-культурне відродження і державотворчий процес в Україні: надбання та перспективи”. Аналіз діяльності Асоціації національно-культурних об’єднань України дозволяє зробити висновок, що вся її робота спрямована на збереження і зміцнення міжетнічної злагоди, реалізації прав та інтересів представників різних етнічних груп, які живуть в Україні. Для об’єднання зусиль найбільших представницьких всеукраїнських та регіональних національних товариств з метою розв’язання спільних проблем, утвердження норм і цінностей міжетнічного спілкування в лютому 2000 р. було утворено Всеукраїнський союз громадських організацій „Міжнаціональний форум України”. Керівником його обрано О.Свистунова. До складу Форуму увійшло понад 100 національно-культурних організацій.

137

Інтенсивне відродження етнічної самосвідомості і прагнення до відродження етнічної самобутності стимулювало подальшу структуризацію представників різних етносів. За даними Держкомнацміграції, на 1 січня 2003 р. в Україні діяло 785 національно-культурних товариств, 530 з них створено представниками найчисленніших етнічних спільнот. Зокрема, представники російської спільноти утворили 62 товариства, грецької - 99, єврейської - 93, німецької - 55, польської - 54, азербайджанської - 33, вірменської - 31. Відповідно до ст.16 Закону України “Про національні меншини” та “Про місцеве самоврядування в Україні” виділяються кошти на їхню культурно-просвітницьку діяльність. Для прикладу, у 2002 р. на з Державного бюджету України і з місцевих бюджетів було виділено 1,5 млн. грн. Згідно із Законом України “Про об’єднання громадян”, їхній статус полягає у тому, що вони створюються для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст.3). Ці об’єднання мають право виступати учасником цивільно-правових відносин, брати участь у політичній діяльності, захищати свої інтереси у державних органах, проводити масові заходи, вносити пропозиції до органів влади й управління. Ці організації засновують свої громадські інститути - школи, храми, культурні центри тощо. Національно-культурні товариства нерідко виступають у формі асоціації (Всеукраїнська асоціація болгарських національно-культурних товариств), рад (Чеська національна рада України), спілок (Демократична спілка угорців України), альянсів (Християнсько-демократичний альянс румунів), земляцтв (Естонське земляцтво в Україні), культурних центрів, громад, клубів тощо. Дедалі активнішу громадську і культурну роботу проводять національно-культурні товариства, земляцтва та просвітницькі центри Автономної Республіки Крим. На кінець 1990-х рр. у м. Сімферополі було зареєстровано 17 об’єднань та 2 у м. Севастополі. Всі вони представляють інтереси 15 етнічних спільностей. Найактивніше тут діє ціла низка російських об’єднань: “Товариство російської культури”, “Братство слов’ян Криму”, “Русское общество Крыма”, “Союз россиян Крыма”. Хоча здебільшого ці організації мають на меті відродження в Криму російської культури та укріплення зв’язків з Росією, але далекосяжні лідери звертають увагу і на вирішення проблем міжетнічного спілкування та взаємодії. Плідною діяльністю відзначаються також такі організації, як національнокультурний центр татар Поволжжя, Уралу, Сибіру, вірменське культурно-просвітницьке товариство, декілька національно-культурних товариств кримських татар та ін. Вони спрямовують свої зусилля на забезпечення реабілітації депортованих народів, досягнення їх політичної рівності з іншими народами, відродження і розвиток національних культур, захист національних інтересів, чільна увага звертається на проблему формування культури міжетнічного спілкування. Цікавою в даному плані є діяльність Асоціації кримських караїмів “Кримкарайлар”, створеної у 1989 р., яка об’єднала громади малочисельного корінного народу Сімферополя, Євпаторії, Феодосії, Бахчисарая. Її Рада та науковий центр співробітничають з фахівцями з України, а також Росії, Литви, Польщі, Франції, Казахстану. Активісти Асоціації сприяють вирішенню таких проблем в регіоні, як відродження національної самосвідомості, релігії, культури, надання допомоги літнім та хворим людям, здійснення культурного обміну з іншими народами, організація наукових досліджень та видавництво літератури, а також вирішення інших проблем міжетнічної взаємодії. Завдяки діяльності громадських об’єднань етноспільнот поступово відроджується духовний простір Криму. Наприклад, в 1993 р. була відкрита перша школа з 138

кримськотатарською мовою навчання, а до цього працювали лише 4 спеціальні національні класи. В 1998/99 н.р. в регіоні діяло вже 6 шкіл з татарською мовою навчання, де охоплено навчанням на кримськотатарській мові близько чотирьох тисяч дітей. Нині у Сімферополі ведеться підготовка вчителів початкових класів для вищеокреслених шкіл. Щорічно більше 100 вчителів кримськотатарської мови проходять курси перепідготовки в Республіканському інституті підвищення кваліфікації педагогічних кадрів. Мови різних національних меншин, що проживають в регіоні, діти освоюють у недільних школах, які відкриваються при загальноосвітніх школах, установах культури і національно-культурних центрах в Сімферополі, Джанкої, Керчі, Євпаторії, Феодосії, Ялті та інших містах. Унікальний експеримент розпочався у вересні 1999 р. у містечку Старий Крим Кіровського району, де 250 учнів поглиблено стали вивчати різні для багатьох місцевих жителів мови: українську, грецьку, болгарську, вірменську та німецьку. До того ж спілкування на побутовому рівні російською та українською мовами стало неодмінним атрибутом міжетнічного спілкування. В той же час за роки незалежності за ініціативою національно-культурних товариств та завдяки сприянню органів державної влади кримськотатарською мовою видано понад 70 підручників, навчальних посібників та художньої літератури. На сучасному етапі в Криму створюються чисельні творчі та художні колективи національних меншин, наприклад, ансамблі “Хайтрма” та “К’ирим”. Розгортаються роботи по реставрації історичних пам’яток, в тому числі мечеті “Джума-Джалі” в Євпаторії, “Муфти-Джалі” в Феодосії. Реставруються також вірменський монастир Сурбхач і церкви в Феодосії, Євпаторії, Ялті, де сьогодні вже ведуться служби, відкриваються лютеранські кірхи в Ялті і Сімферополі тощо. У 1995 р. під охороною держави знаходилось 80 пам’ятників історії і культури кримських татар, вірмен, болгар, греків, німців та інших представників національних меншин. Свої завдання національні громадські об’єднання вбачають насамперед у захисті прав своїх членів. Щоб виконати це завдання, їхні статути передбачають економічну діяльність, встановлення зовнішньоекономічних зв’язків. Існують національні об’єднання, які ставлять за мету брати участь у діяльності місцевих органів влади, виступати із законодавчою ініціативою. Національні організації мають структуру, яка включає представницькі, виконавчі й контрольно-ревізійні органи. Національно-культурні товариства сприяють відродженню та розвиткові мов національних меншин, виданню навчальної і художньої літератури цими мовами. Товариства допомагають вивченню культурно-мистецької спадщини, традицій і звичаїв, пропагують різноманітні досягнення в цій галузі. Вони виступають ініціаторами й організаторами проведення національних фестивалів, конкурсів, оглядів. Важлива роль у цьому належить всеукраїнському фестивалю національних меншин “Всі ми діти твої, Україно!”. До цього слід додати, що у 1999 р. на державному рівні було відзначено 200-річчя від дня народження польського поета А.Міцкевича і російського поета О.Пушкіна, а також 150-річчя від дня народження кримськотатарського письменника і вченого Ісмаїла Гаспринського. Найчисленнішою національною меншиною в Україні є росіяни (за даними перепису 2001 р. – 8,334 млн. чол.). Позбавлені за радянських часів особливих турбот щодо ведення національно-культурного життя, яке фактично збігалося з життям державним, представники російського етносу України на рубежі 1980 – 1990-х pр. поступово почали усвідомлювати необхідність творення власних форм участі в національно-культурному та громадсько-політичному житті України. Виникло кілька десятків організацій росіян. Серед них такі, наприклад, як товариство російської культури імені О.Пушкіна – перша організація російської діаспори в Україні (і, за твердженням її 139

керівництва, найсильніша в СНД) була започаткована у Львові 1988 р.; Українське товариство російської культури “Русь”, було зареєстровано Мінюстом України 1992 р., хоча фактично діяло з 1990 р. (тепер має кілька десятків обласних, міських та регіональних центрів); міжобласне культурно-просвітницьке товариство “Русское собрание”, створене 1992 р. творчою інтелігенцією Києва; Пушкінське товариство, засноване в грудні 1990 р. на республіканській установчій конференції. Складовими їх діяльності є лояльне ставлення до країни, в якій вони живуть, та наполеглива праця, спрямована на формування позитивного іміджу росіян України, забезпечення й пропаганда російської мови та культури, і, головне, формування культури міжетнічного спілкування, налагодження дружніх стосунків між представниками різних етносів. Показовим у цьому плані є проведення науково-практичних конференцій та “круглих столів”, а саме: “Російська культура в контексті соціально-історичних реалій України”, “Київська школа російської поезії”, “Діалог української і російської культур як фактор міжнародної злагоди в Україні” (1998 р.), Міжнародного наукового симпозіуму “Українсько-російські стосунки в контексті європейського співробітництва” (жовтень 1998 р.) та ін. Важливою, з точки зору формування посилення міжетнічної взаємодії, є співпраця російських товариств з іншими національно-культурними об’єднаннями. Так, у дні святкування єврейської культури товариство “Русь” організувало концерт “Єврейська нота в російській культурі”, було проведено вечір російсько-єврейської дружби. Особливість російського руху та його національних товариств в Україні має регіональну організаційну специфіку. Наприклад, скликаються конгреси російських громад західних областей України. А в травні 1999 р. в Одесі відбувся з’їзд росіян України, який обрав Російську раду – громадський орган, головним завданням якого повинна стати консолідація сил цієї національної меншини для широкої участі в усіх сферах політичного життя країни. Однією з головних вимог російського руху залишається прагнення надати російській мові статусу державної. Це випливає з того, що наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. українську мову назвали своєю рідною лише 1,6% росіян України, а володіли нею вільно тільки 32,8 %. Нині цей показник значно збільшився. І велику роль у цьому відіграє діяльність національно-культурних товариств з формування культури міжетнічного спілкування, яка сприяє лояльнішому ставленню до української держави. Адже за більш ніж десятирічне незалежне існування Україна довела, що жодної загрози для російської етноспільноти стосовно „розмивання” її національної ідентичності не існує. Та й самі етнічні росіяни тривоги з цього приводу не висловлюють. Духом збагачення культури міжетнічного спілкування пронизана діяльність громадських об’єднань єврейської етноспільноти. Цікаво, що сучасні єврейські національні меншини в Україні різноманітні: євреї (йєгудим), євреї бухарські (ісрол, яхуді), євреї гірські, євреї грузинські... Вони створили понад 120 національно-культурних товариств, серед яких три мають статус всеукраїнських: “Єврейська рада України” (голова І.Левітас), “Асоціація єврейських організацій і громад Укрaїни” (ВААД, голова Й.Зісельс), Всеукраїнський єврейський конгрес (ВЄК, президент В.Рабинович). У лютому – квітні 1999 р. сформувалась нова організація – Єврейська конфедерація (ЄКУ, співголови Ю.Звягільський, С.Максимов, Є.Червоненко), до якої увійшли ВААД, Єврейська рада та Об’єднання єврейських релігійних організацій України. У квітні того ж року під керівництвом В.Рабиновича було створено Об’єднану єврейську громаду України. Це засвідчує багатовекторність сучасного єврейського руху і неможливість створення єдиного координаційного центру єврейського життя. 140

Зазначені об’єднання спрямовують свою діяльність на формування атмосфери взаєморозуміння та злагоди між усіма етноспільнотами українського суспільства, підвищення авторитету і ролі єврейства, розвитку національно-культурного життя євреїв. Вже відкрито чимало єврейських шкіл, гімназій (як недільних, так і загальноосвітніх), створено окремі єврейські класи у школах Вінницької, Житомирської, Львівської, Одеської, Черкаської областей та Києва. Єврейська мова викладається як окрема дисципліна – її вивчає близько тисячі учнів. Діють два єврейські театри в Києві – “Штерн” і “Мазлтов”, 20 самодіяльних фольклорно-етнографічних та естрадних ансамблів. Єврейські товариства ініціювали загальнодержавне відзначення 140-ї річниці від дня народження класика єврейської літератури Шолом-Алейхема 1999 р., у святкуванні якого взяли участь представники національно-культурних об’єднань різних етноспільнот. До заслуг єврейських організацій і громад слід віднести прагнення до стабілізації та консолідації українського суспільства. Завдяки їх активній роботі скоротилась еміграція євреїв з України на постійне місце проживання в інші країни. Багато уваги приділяють вони й духовному відродженню. Ремонтуються та реконструюються синагоги, пропагується релігія серед молоді. Зусиллями єврейських товариств в Україні створено найширшу серед національних меншин мережу періодичних видань. Серед них “Еврейские вести”, єврейська незалежна газета “Народ мой”, народна газета “Возрождение”, всеукраїнська молодіжна газета “Мабат”, газета Асоціації єврейських організацій і громад в Україні “Хадашот новости”, газета Асоціації єврейських організацій малих міст України “Надежда” та багато інших, в яких головна увага звертається як на пропаганду духовної спадщини єврейської етноспільноти, так і на утвердження принципів взаєморозуміння, віротерпимості, толерантності та гуманізму у спільному українському домі. Важливе місце проблемі спілкування і взаємодії між етносами відводиться в діяльності німецьких національно-культурних товариств. За переписом 2001 р., в Україні проживає 33,3 тис. німців. Найбільше – у Дніпропетровській, Одеській, Закарпатській областях. Компактними групами німці живуть на Донеччині, в Приазов’ї, на Миколаївщині та Одещині. Ними створено 33 національно-культурні організації, діяльність яких з 1992 р. координує Товариство німців України “Відергебурт”. Об’єднання піклуються як про задоволення етнічних інтересів німців, а саме відродження національних і культурних традицій та економічних структур, так і інших етнічних спільнот, які проживають в Україні. Основний акцент громадські організації німецьких етноспільнот роблять на реалізації програми повернення німців в Україну, облаштування їх життя. Адже, як відомо, саме невирішені соціальні проблеми стають причиною міжетнічних конфліктів та непорозуміння. Звертається увага на запобігання виїзду на історичну батьківщину. Ці питання гостро обговорювалися на з’їзді німців України наприкінці 1996 р. На ньому було розроблено положення про вищий координуючий орган німців, який має захищати інтереси всієї національної меншини. Міжкультурний діалог став основою відносин між українським і польським народом. Численні групи поляків проживають в Україні, а українців – у Польщі. Відновлення державної незалежності України заклало міцний фундамент для українськопольського порозуміння, створення сприятливих умов для задоволення національнокультурних потреб польської меншини. Етнічна мобілізація поляків в Україні набула організованих форм наприкінці 1980-х рр., коли в рамках українського відділення 141

Товариства радянсько-польської дружби та Українського товариства дружби і культурних зв’язків із закордоном було створено польську культурно-освітню секцію, яка невдовзі трансформувалася в Культурно-просвітнє товариство поляків України. Його очолив С.Шалацький. Підрозділи товариства створювались у багатьох обласних та районних центрах з більш-менш компактним проживанням поляків. У 1990 та 1991 рр. відбулися два конгреси поляків України, на яких було започатковано Спілку поляків України, очолювану С.Костецьким. Це об’єднання, розвиваючи культуру міжетнічного спілкування, поряд з традиційними для національно-культурних товариств цілями, визначає і такі напрямки роботи, як виявлення та опіка пам’яток польської культури, розвиток особистих контактів між громадянами Республіки Польща та України. Спілка поляків України як найважливіше своє завдання визначає протидію будьяким міжнаціональним конфліктам i стереотипам, що порушують злагоду та гармонійне співіснування громадян України. У 1992 р. було засновано Федерацію польських товариств в Україні, до складу якої увійшло Культурно-просвітнє товариство поляків з більшістю своїх місцевих осередків. Особливу активність Федерація проявляє в місцях компактного проживання польської меншини, зокрема на Житомирщині та Хмельниччині. З ініціативи Федерації взимку 1996 р. відбувся сейм поляків Поділля, на якому було окреслено першочергові та перспективні завдання щодо національно-культурного відродження Полонії, відкриття польських шкіл, установ культури, заснування засобів масової інформації. Чільне ж місце посідали проблема формування культури міжетнічного спілкування. До речі, саме цим питанням і була присвячена наукова конференція “Польський шлях до Казахстану” (Житомир, жовтень 1996 р.), а також інші, проведені під егідою Федерації. Життя польської меншини, її проблеми взаємовідносин з іншими етноспільнотами, діяльність національно-культурних об’єднань, спрямована на духовне відродження українських поляків та зміцнення основ культури спілкування між представниками різних національностей, досить широко висвітлюють періодичні видання, зокрема “Львівська газета” ( виходить з 1990 р.) та “Київський щоденник” (виходить з 1993 р.). Збагаченням змісту етнічних культур переймаються і грецькі національнокультурні товариства (2001 р. в них налічувалося 91,5 тис. чол.). Більшість представників грецької етноспільноти входять до Федерації грецьких товариств України з центром у Маріуполі. Крім того, діє Спілка греків України з центром у Донецьку. Два центри діють у Києві, зокрема Київське міське товариство греків та об’єднання “Еллада”. Вони організовують щорічні національні свята, у тому числі Дні незалежності Греції, проводять масові акції “Ні – фашизму!” тощо. Великий резонанс викликали, наприклад, конференція, проведена в Києві 1994 р. на тему “Грецька культура і мистецтво в Україні: проблеми збереження і розвитку”, та наукова конференція “Греки в історії і культурі України”, що відбулася за участю працівників посольства Греції. Грецькі товариства взяли під опіку відновлення та збереження унікального музейного комплексу “Філіки Етерія” (“Дружнє товариство”) в Одесі. Осередки грецьких громад мають широку читацьку аудиторію національних газет “Елліни України” та “Елпіда” (“Надія”). У контексті нашого дискурсу доцільно звернути увагу на активізацію громадського руху ромських організацій. Сьогодні в різних регіонах України діє 12 об’єднань ромів. Найстаріша – “Форумо ромен Україна-тар”. До речі, саме ця організація була ініціатором та організатором першого з’їзду громад ромів, який відбувся в Києві 7–8 червня 2000 р. 142

На з’їзді, крім обговорення нагальних правових, освітних, культурних проблем сучасного життя ромів, багато уваги приділялося й проблемам об’єднання ромів та їх спілкування з іншими етнічними складовими українського суспільства. Саме тому рішенням з’їзду було утворено нову організацію – Всеукраїнський конгрес громад рома. Президентом його обрано П.Григоренка, який запевнив, що конгрес проводитиме активну діяльність з метою задоволення соціально-економічних, культурно-просвітницьких та інформаційних потреб етнічних меншин рома в Україні, а головне сприятиме міжетнічному миру, дружбі та злагоді в Україні. На цьому зібранні було проведено круглий стіл “Ситуація, пpоблеми етносу рома в Україні та шляхи їх вирішення”, у якому взяли участь представники Міжнародного товариства прав людини, Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, Міністерства освіти і науки, Державного комітету України у справах національностей та міграції, Київської міськдержадміністрації. За підсумками роботи круглого столу було прийнято пропозиції: розробити комплексну програму “Роми України”, передбачити у державних та регіональних програмах з подолання бідності в Україні пункти про цільову адресну допомогу малозабезпеченим родинам рома, створити авторські колективи для написання підручників та навчальних програм для ромських дітей, взяти участь у проведенні дослідження звичаїв, культури, традицій та побуту ромів в Україні, надавати практичну та фінансову підтримку їхнім громадам у проведенні з’їздів, конференцій, семінарів, круглих столів, вживати заходів для недопущення фактів дискримінації та порушення конституційних прав громадянами України щодо представників громад ромів, сприяти встановленню і підтримці контактів громадських організацій ромів з міжнародними неурядовими організаціями, зокрема з Всесвітнім союзом рома та Європарламентом. Вирішення цих та інших проблем допоможе ромам швидше інтегруватися в українське суспільство, співіснувати з іншими етноспільнотами на принципах взаємоповаги та взаєморозуміння. Ефективні форми та засоби діяльності національно-культурних товариств характерні для роботи інших загальноукраїнських організацій менших за чисельністю етносів, зокрема, чехів, словаків, молдован, вірмен, гагаузів, грузинів, литовців. Отже, посилення діяльності всеукраїнських громадських об’єднань етноспільнот сприяє загальному пожвавленню громадського та культурного життя всього українського народу. Адже духовні здобутки кожного етносу збагачують культуру України, закладають міцний фундамент для міжетнічної злагоди, міжкультурної взаємодії, співпраці і порозуміння. Водночас цей процес зазнає впливу й низки негативних явищ. Серед них: - зниження культурно-потенційного рівня етноспільнот за рахунок еміграції національної інтелігенції за кордон; - наростання кризових явищ у матеріальній і духовній сферах, коли невизначеність та екологічна нестабільність призводять до розбазарювання колективно створених цінностей, знецінення праці та її продукту; - звуження сфери застосування мов багатьох національностей.

143

Окремо можна виділити вирішення проблеми зі статусом російської мови в Україні, створення системи освіти болгар та інших чисельних етноспільнот, а також низький рівень представництва різних національностей у культурному та громадському житті України. З метою підвищення ролі громадських організацій національних меншин України у процесі прийняття органами державної влади рішень щодо розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні, поглиблення демократичних засад українського суспільства та забезпечення міжнаціональної злагоди в Україні спеціальним Указом Президента України (№ 600/2000 від 19 квітня 2000 p.) утворена Рада представників громадських організацій національних меншин України як консультативно-дорадчий орган при Президентові України. Прийнято також спеціальне розпорядження Президента України “Про заходи щодо підтримки діяльності національнокультурних товариств” (№ 252-2001-рп від 21 вересня 2001 р.), на виконання якого Кабінетом Міністрів України затверджені Комплексні заходи щодо розвитку культур національних меншин України до 2005 р. (№ 1246/96 від 30 січня 2002 p.). Ці заходи, зокрема, передбачають: - розширення державної підтримки друкованих видань та телерадіоорганізацій, які висвітлюють діяльність національно-культурних товариств та організацій, збільшення часу мовлення мовами національних меншин України, а також надання підтримки зазначеним товариствам у заснуванні періодичних видань із регіональною сферою розповсюдження; - створення в краєзнавчих музеях, розташованих в обласних центрах, експозицій, присвячених історії та культурі національних меншин в Україні, які проживають на відповідній території; - надання підтримки аматорським творчим колективам, які зберігають, розвивають та пропагують культуру, традиції, звичаї та обряди національних меншин України, залучення таких колективів до участі в реалізації регіональних та загальнодержавних програм культурного розвитку; - поліпшення системи підготовки педагогічних кадрів для загальноосвітніх навчальних закладів, у яких викладання навчальних предметів здійснюється мовами національних меншин України, а також забезпечення навчальних закладів відповідними підручниками, посібниками, методичною літературою; - організацію всеукраїнського конкурсу “Кращі книжки - дітям України” за участю письменників - представників національних меншин України; - створення в місті Києві Центру розвитку культур національних меншин України; - розробку та здійснення заходів щодо забезпечення реалізації права національних меншин України на національно-культурну автономію; - опрацювання питань щодо створення мережі позашкільних навчальних закладів, які б забезпечили задоволення освітньо-культурних потреб національних меншин України, їх творчу самореалізацію, виховання поваги до народних звичаїв, традицій української нації та національних меншин України;

144

- вжиття заходів щодо прискорення прийняття Верховною Радою України Концепції державної етнонаціональної політики України, законів з питань поліпшення умов розвитку та застосування мов в Україні, а також з питань вдосконалення законодавства про національні меншини України; - розгляд можливостей безоплатного надання будівель і споруд, що перебувають у державній власності та комунальній власності, для проведення національно-культурними товариствами культурологічних, освітніх, науково-просвітницьких та інших заходів; - вивчення питання та здійснення в установленому порядку заходів щодо встановлення відповідно до законодавства мінімального розміру плати за оренду державного та комунального майна, що використовується зазначеними товариствами для забезпечення своєї діяльності. Таким чином, можна констатувати, що в Україні на сучасному етапі дедалі активніше розгортається діяльність національно-культурних товариств. Саме завдяки їх зусиллям відбувається духовне відродження національних меншин та формування атмосфери толерантності, взаєморозуміння і взаємоповаги, утвердження міжетнічного миру і злагоди в Україні.

145

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ 1. Що таке рідна мова? В чому полягають особливості мовної ситуації в Україні і які основні принципи її гармонізації? 2. Що нового відбувається в галузі національно-культурного будівництва в Україні? 3. Скільки національно-культурних товариств зараз існує в Україні? 4. Які заходи щодо підтримки діяльності національно-культурних товариств були прийняті чинним законодавством Україні в останні роки?

145

ЛІТЕРАТУРА 1. Антонюк О. Культурно-національні товариства // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького; Відп. ред. Ю.І.Римаренко. – К.: Генеза, 1996. 2. Багмет М., Ляпіна Л. Між культурна взаємодія громадських об’єднань етноспільнот України // Український центр політичного менеджменту. – 2005. – 27 липня. 3. Давида С. Молоді роми України // Відродження. – 2000. - №1. 4. Дєдков М.В. Етнокультурні процеси: сучасний стан і перспективи // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.8-9. 5. Євтух В. Урядові та громадські організації у системі етнополітичного менеджменту України // Наукові записки. – Серія “Політологія і етнологія”. – К.: ІПіЕНД, 2001. – Вип. 15. 6. Єрмолова В. Українське республіканське товариство російської культури “Русь” // Вісник міністерства України у справах національностей та міграції. – 1996. - №4. 7. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5/8. – С.45-57. 8. Ішуніна Н. Етнокультурне відродження греків України: Київське грецьке тоавариство “Еллада” // Етнічна історія народів Європи. Зб. наук. праць. – К., 2000. – Вип. 4. 145

9. Кладова Г.Л., Мелешко І.В. Відродження культури німців та болгар України в умовах незалежності // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.140-144. 10. Крымские караимы-тюрки (крымские татары) // Відродження. – 2000. - №1. 11. Леонова А.О. Етнокультурна політика України. – К.: ІПК-ПК, 1998. - 228 с. 12. Ляпіна Л.А. Діяльність національно-культурних товариств у південному регіоні України на сучасному етапі // Гуманітарно-економічні дослідження. Зб. наук. праць. – Т.1. – Миколаїв – Одеса: ТОВ ВіД, 2005. – С.304-314. 13. Миронюк Н.П. Мова – визначальний чинник етнонаціональної свідомості // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України. – Запоріжжя – Сімферополь, 2001. – С.149-151. 14. Наулко В., Кривцова В. Тенденції розвитку етнонаціональних процесів: міжетнічні взаємини на сучасному етапі // Проблеми міграції. – 2000. - №1. – С.28–36. 15. Національно-культурні товариства України // Інформаційний бюлетень Міністерства у справах національностей, міграції та культів. – 1995. - №1. 16. Пряхин Ю.Р. Реализуя концепцию национального культурного возрождения (о работе греческого общества “Эллада”) // Відродження. – 1994. - №3-4. 17. Рафальський О. Процеси культурної саморганізації національних меншин в Україні (проблеими і перспективи) // Сучасність. – 2001. - №3. 18. Свистунов А. Становление межнационального движения на Украине и задачи его развития // Інформаційний збірник з міжнаціональних проблем. Спец. випуск. Матеріали Міжнаціонального Форуму України. – 2000. – №2. – С.5–8. 19. Трощинський В., Шевченко А. Пошуки згоди і миру в сімействі (концептуальні засади етнополітики) // Віче. – 1997. - №10. 20. Фельдман О. Поєднання зусиль заради міжнаціонального миру, міжетнічного порозуміння. Статті, виступи, інтерв’ю / Асоціація національно-культурних об’єднань України. – К., 2001. – 40 с. 21. Шелест Д.С., Юрченко М.М. Політико-правові основи етнодержавознавства. – Одеса: Астро-Принт, 1999.

146

Тема 1. Етнічна структура України і особливості її розвитку План 1. Формування поліетнічного складу населення України. 2. Проблеми міжнаціональних взаємин. 3. Кількісний склад етнічного населення сучасної України. Література: 1. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - № 8. – С.104112. 2. Гармашов И. Корейцы на юге Украины // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв: “Атол”, 2000. – С.383-388. 3. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти /М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с. 4. Гриневич О.В. Караимы и Николаевщина // Матеріали 2-ї Миколаївської краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв, 1997. – Т.1. – С.59-60. 5. Гриневич О.В. Чехи на Миколаївщині // Перші історико-культурологічні слов’янознавчі читання у м. Миколаєві (науково-метод. збірник). – Ч. 1. – Слов’янська культурна спадщина: проблеми теоретичного осмислення та практичного збереження. – Миколаїв, 1996. – С.27-28. 6. Дмитрієнко М., Табачник Д., Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - № 5. – С.135-147. 7. Єкельчик С.О. З історії українсько-єврейських відносин // УІЖ. – 1990. - № 7. – С.54-63. 8. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - № 2. – С.119130. 9. Зіневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ. – 2001. № 1. – С.40-52. 10. Іванеско М.І. У пошуках кращої долі: Цигани України: історичний нарис // Відродження. – 1993. - № 12. – С.66-69. 11. Кабузан В.М., Наулко В.І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: чисельність і розміщення // УІЖ. – 1991. - № 6. – С.56-68. 12. Котлер И. Очерки по истории евреев Одессы. – Иерусалим, 1996. – 204 с. 13. Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994. № 5. – С.19-24. 14. Кудряченко А.І. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле та сьогодення. – К.: Наук. думка, 1995. – 74 с. 15. Кулинич І.М. Як і коли з’явилися шведські колонії в Південній Україні // УІЖ. – 1995. - № 1. – С.118-122. 16. Кулинич І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К.: Наук. думка, 1995. – 271 с. 17. Найман О.Я. Життя прожити... З історії розселення євреїв на українській землі (у ХХ стор.) // Відродження. – 1993. - № 8. – С.66-69. 18. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 19. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. 20. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - № 7. – С.115-126. 147

21. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). – К.: Издво Украинско-финского института менеджмента и бизнеса, 1992. – Ч.1. – 158 с. 22. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - № 5/6. – С.38-133. 23. Яремчук В.Д., Безверхий В.Б. Татари в Україні (історико-політологічний аспект) // УІЖ. – 1994. - № 5. – С.18-29.

148

Тема 2. Національні меншини в добу Української національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) План 1. Національне питання і шляхи його розв’язання під час Української національнодемократичної революції. 2. Універсали Української Центральної Ради, їх зміст і значення. М.С.Грушевський про національні меншини. 3. Українські політичні партії і їх програмні положення стосовно національного питання. 4. З’їзд народів Росії у Києві. Позиція делегатів щодо національних меншин. 5. Єврейські погроми 1919 р. та їх наслідки. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

Література: Гольдеман С.І. Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.). – Мюнхен: Б. в., 1963. – 110 с. До історії міжнаціональних процесів на Україні. Документи та матеріали // УІЖ. – 1990. - № 6 – 11; 1991. - № 1-2. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. Національні меншини України: Інф. довідник / Упоряд. І.І.Пилипенко, А.І.Осауленко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 96 с. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с. Сергійчук В. Німці в Україні (1918 – 20-ті рр.) // Берегиня. – 1999. - №3. – С.49-54.

148

Тема 3. Національні меншини в Україні в 1920-1930-і роки План 1. Створення і діяльність органів у справах національних меншостей (Відділу національних меншостей при НКВС, Центральної комісії у справах національних меншостей, Ради національних меншостей Наркомату освіти та ін.). 2. Національні адміністративно-територіальні одиниці в УСРР. Національні райони 1927-1941 рр. Національні ради. 3. Організація роботи навчальних і культурно-освітніх закладів. Видавнича діяльність. 4. Репресії проти національних меншин в 1930-і роки. 148

Література: 1. Балуба І.А. Проблеми культурно-освітнього розвитку польської національної меншини в Україні в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Посвіт. – 1996. - № 2(23). – С.10-12. 2. Войналович О.О. Організація шкільної освіти для національних меншин в Україні: 20 – 30-і рр. – Київ - Полтава: Рідний край, 1992. – 148 с. 3. Гонтар О.В. Деякі питання міжнаціональних відносин на Україні в 20-ті роки // УІЖ. – 1991. - № 7. – С.125-130. 4. Гусєва С.О., Цобенко М.М. З досвіду розв’язання національного питання на півдні України (1920 – 1930 рр.) // УІЖ. – 1991. - № 2. – С.45-54. 5. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки. – К.: Либідь, 1991. – 342 с. 6. Данильченко О.П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціальнополітичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. /Історичні зошити/. – Київ: Інститут історії України АН України, 1993. – 58 с. 7. Данильченко О.П. Ліквідація неписьменності серед національних меншостей півдня України в 20-х рр. ХХ ст. // УІЖ. – 1999. - № 3. – С.74-88. 8. Данильченко О.П. Сталінські репресії проти єврейського населення Півдня України // Зб. наук. праць: Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. - Вип. І. – Запоріжжя, 1994. – С.80-85. 9. Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві на Україні в 1924-1929 рр. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1973. – 159 с. 10. Єфіменко Г.Г. Зміни в національній політиці ЦК ВКП(б) в Україні (1932 – 1938) // УІЖ. – 2000. - № 2; 4. 11. Животівський В.О. Освіта національних меншин у 1920-і роки як “знаряддя комуністичного переродження суспільства” // Відродження. – 1995. - № 4. – С.7274. 12. Журба М. Радянські громадські організації національних меншин УСРР в умовах НЕПу // Київська старовина. – 2000. - № 35. – С.137-144. 13. Знаменська М.В. З історії культурно-освітянської роботи болгар України (20 – 30-ті роки) // Відродження. – 1994. - № 1. – С.15-17. 14. Іваненко І.П., Чирко Б.П. Національно-культурне будівництво на Україні у 20 – 30ті роки: історія, досвід, проблеми // Радянська школа. – 1990. - № 2. – С.52-57. 15. Калакура О.Я., Білашова К.О. Пішаки у політичній грі: До питання національнотериторіального районування України в 20 – 30-х роках // Відродження. – 1994. - № 7. – С.72-74. 16. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30 роки). – К.: Наукова думка, 1991. – 96 с. 17. Козирєва М.Е. Адміністративно-територіальні перетворення та соціальноекономічний розвиток німецьких районів Півдня України у 20 – 30-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – Т.5: Історичні науки. – С.83-88. 18. Козирєва М.Е. З історії німецьких національно-адміністративних утворень на Півдні України. Карл-Лібкнехтський (Ландауський) національний район // Краяни. – Миколаїв, 1993. – Вип.2. – С.15-19. 19. Ліньов А.А. Репресії серед німецьких колоністів Миколаївщини в 1936-1937 роках // Актуальні проблеми історії та культури України: Збірник наукових праць. Ч. ІІ. – Миколаїв – Одеса: Тетра, 2000. – С.109-113.

149

20. Лозицький В.П. Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія, проблеми, уроки // УІЖ. – 1989. - № 3. – С.46-55. 21. Михайлуца М., Бурундукова М. Сталінщина: розвал національних шкіл Одещини (1937 – 1938 рр.) // Розбудова держави. – 1994. - № 3. – С.45-47. 22. Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х – 30-ті роки) // УІЖ. – 1992. - № 6. – С.64-72. 23. Національні меншини в Україні, 1920 – 1930-ті роки: Історико-картографічний атлас / Упоряд.: М.І.Панчук та ін. – К.: Четверта хвиля: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 104 с. 24. Нікольський В.М. Національні аспекти політичних репресій 1937 р. в Україні // УІЖ. – 2001. - № 2. – С.74-89. 25. Німці в Україні в 20 – 30-і рр. ХХ ст.: Збірник документів державних архівів України. – К.: Ін-т історії України, 1994. – 244 с. 26. Орлянський В.С. Політика коренізації та єврейство України в 1920-х – на початку 1930-х років // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – Т. 8: Історичні науки. – С.115-120. 27. Панчук М., Польовий Л. Під пресом тоталітарного режиму // Політика і час. – 1992. - № 9-10. – С.61-66. 28. Полевой Л.П., Чирко Б.В. Національні меншини українського села в умовах колективізації // УІЖ. – 1993. - № 4 - 6. – С.64-69. 29. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1995. - № 1-2. – С.116-117. 30. Скрипник М.О. Перебудовними шляхами [Проблема культурного будівництва національностей України]: Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурноосвітніх робітників нацменшостей 20 травня 1931 р. // УІЖ. – 1989. - № 8. – С.118124; 1989. - № 11. – С.99-108; 1989. - № 12. – С.129-135. 31. Черкаський А.В. До питання про етносоціальний склад населення півдня України у 20-ті роки ХХ ст. // УІЖ. – 1993. - № 11-12. – С.87-91. 32. Чирко Б.В. Національні меншини на Україні в 20 – 30-х роках // УІЖ. – 1990. - № 1. – С.51-64. 33. Чирко Б.В. Робота парторганізацій з національними меншостями на Україні (1923 – 1930 рр.) // УІЖ. – 1988. - № 6. – С.68-77. 34. Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. – К.: Політвидав України, 1990. – 141 с. 35. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в 20-х – 50-х роках ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.161-170. 36. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с. 37. Якубова Л.Д. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20 – 30ті роки): коренізація і денаціоналізація // УІЖ. – 1998. - №6. – С.22-36; 1999. - № 1. – С.41-55.

150

Тема 4. Депортації і репресії щодо національних меншин в роки Другої світової війни План Становище радянських німців в перші місяці війни. Депортація німців України в 1941-1942 рр. Репатріація німців до СРСР після закінчення війни. Депортація і репресії радянського режиму по відношенню до кримських татар після визволення півострову від нацистів у 1944 р. 5. Операція “Вісла” та її наслідки.

1. 2. 3. 4.

150

1. 2. 3. 4. 5. 6.

7. 8. 9.

Література: До історії міжнаціональних процесів на Україні. Документи та матеріали // УІЖ. – 1990. - № 6 – 11; 1991. - № 1-2. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с. Рафальський О.О. Національні меншини України у ХХ столітті: Історіографічний нарис. – К.: Полюс, 2000. – 447 с. Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині в 1920-і – 50-і роки: Архівні матеріали. Відомості про громадян, що зазнали політичних репресій (м. Миколаїв). – Випуск 7 - 13: Науково-документальна серія. – Миколаїв: ТОВ “Укрпрінт”, 1999. Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. – К.: Політвидав України, 1990. – 141 с. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в 20-х – 50-х роках ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.161-170. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с.

151

Тема 5. Захист прав національних меншин в післявоєнному світі 1. 2. 3. 4. 5.

План Загальна декларація прав людини 1948 р. Європейська конвенція 1950 р. про захист прав та основних свобод людини. Міжнародний пакт 1966 р. про громадянські та політичні права. ОБСЄ і Рада Європи про права людини і національні меншини. Страсбурзька рамкова конференція (1994 р.) про захист національних меншин.

Література: 1. Баграмов Э. Национальные проблемы в современных условиях. – К., 1989. 2. Бритченко С.П. Деякі питання національних відносин на Україні. – К.: Знання, 1990. – 47 с. 3. До історії міжнаціональних процесів на Україні. Документи та матеріали // УІЖ. – 1990. - № 6 – 11; 1991. - № 1-2. 4. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас. – К.: АН України. Ін-т держави і права, 1993. – 807 с. 5. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. 6. Мищик В. На захист національних меншин // Політика і час. – 2001. - № 1. 7. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. 8. Національні меншини України: Інф. довідник / Упоряд. І.І.Пилипенко, А.І.Осауленко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 96 с. 9. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с.

151

Тема 6. Національні меншини в чинному законодавстві України План Декларація про державний суверенітет України (16.07.1990 р.). Декларація прав національностей України (01.11.1991 р.). Закон України “Про національні меншини в Україні” (25.06.1992 р.). Конституція України 1996 р. про забезпечення прав і свобод національних меншин в Україні. 5. Державна етнополітика України: труднощі і здобутки.

1. 2. 3. 4.

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.

Література: Баграмов Э. Национальные проблемы в современных условиях. – К., 1989. Бритченко С.П. Деякі питання національних відносин на Україні. – К.: Знання, 1990. – 47 с. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас. – К.: АН України. Ін-т держави і права, 1993. – 807 с. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. Закон України „Про національні меншини в Україні”. – К., 1993. Мищик В. На захист національних меншин // Політика і час. – 2001. - № 1. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. Національні меншини України: Інф. довідник / Упоряд. І.І.Пилипенко, А.І.Осауленко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 96 с. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с.

152

Тема 7. Міжнаціональні відносини в Україні в умовах незалежності 1. 2. 3. 4. 5. 1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

План Формування системи управління національними процесами. Державний комітет України у справах національностей. Діяльність Інституту національних відносин, центру з вивчення проблем міжнаціональних відносин. Розробка комплексної програми “Шляхи гармонізації міжнаціональних відносин”. Прийняття Закону “Про мови в Українській РСР”. Діяльність національних земляцтв в Україні. Література: Баграмов Э. Национальные проблемы в современных условиях. – К., 1989. Бритченко С.П. Деякі питання національних відносин на Україні. – К.: Знання, 1990. – 47 с. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас. – К.: АН України. Ін-т держави і права, 1993. – 807 с. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. Закон України “Про національні меншини в Україні”. – К., 1993. Мищик В. На захист національних меншин // Політика і час. – 2001. - № 1. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с.

152

8. Національні меншини України: Інф. довідник / Упоряд. І.І.Пилипенко, А.І.Осауленко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 96 с. 9. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с.

153

Тема 8. Етнічний склад населення сучасної України План 1. Чисельність основних етнічних спільнот України: росіян, євреїв, білорусів, татар, угорців, молдаван, поляків. 2. Соціально-професійний склад основних економічних груп в Україні. Література: 1. Барр Д. Роми в світі й Україні // Соціальна політика і соціальна робота. – 1999. - № 1. – С.3-13. 2. Боєчко В. Молдавани в Україні // Віче. – 1993. - № 3. – С.100-111. 3. Будько Є. Українські німці? // Україна. – 1993. - № 21. – С.10-13. 4. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - № 8. – С.104112. 5. Гармашов И. Корейцы на юге Украины // ІІІ Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв: “Атол”, 2000. – С.383-388. 6. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти /М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с. 7. Гриневич О.В. Караимы и Николаевщина // Матеріали 2-ї Миколаївської краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Миколаїв, 1997. – Т.1. – С.59-60. 8. Гриневич О.В. Чехи на Миколаївщині // Перші історико-культурологічні слов’янознавчі читання у м. Миколаєві (науково-метод. збірник). – Ч. 1. – Слов’янська культурна спадщина: проблеми теоретичного осмислення та практичного збереження. – Миколаїв, 1996. – С.27-28. 9. Дмитрієнко М., Табачник Д., Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - № 5. – С.135-147. 10. Еврейское население на Николаевщине: Документы и материалы. – Николаев, 1996. – 192 с. 11. Етнонаціональний розвиток України: Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Римаренко, І.Ф. Курас. – К.: АН України. Ін-т держави і права, 1993. – 807 с. 12. Етнонаціональні процеси в Україні: Історія та сучасність. – К., 2001. 13. Єкельчик С.О. З історії українсько-єврейських відносин // УІЖ. – 1990. - № 7. – С.54-63. 14. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - № 2. – С.119130. 15. Зіневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // УІЖ. – 2001. № 1. – С.40-52. 16. Іванеско М.І. У пошуках кращої долі: Цигани України: історичний нарис // Відродження. – 1993. - № 12. – С.66-69. 17. Комаренко Т. Вірмени в Україні // Українська діаспора. – 1994. - № 6. – С.155-169. 18. Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994. № 5. – С.19-24. 153

19. Кудряченко А.І. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле та сьогодення. – К.: Наук. думка, 1995. – 74 с. 20. Кулинич І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К.: Наук. думка, 1995. – 271 с. 21. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 22. Національні меншини в Україні у ХХ ст.: Зб. док. держ. архівів України. – К.: Наук. думка, 1994. – 558 с. 23. Національні меншини України: Інф. довідник / Упоряд. І.І.Пилипенко, А.І.Осауленко. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 96 с. 24. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / Упоряд.: І.О.Кресіна, В.Ф.Панібудьласка; за ред. В.Ф.Панібудьласки. – К.: Вища школа, 1997. – Ч.1. – 583 с.; Ч.2. – 704 с. 25. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - № 7. – С.115-126. 26. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - № 5/6. – С.38-133. 27. Яремчук В.Д., Безверхий В.Б. Татари в Україні (історико-політологічний аспект) // УІЖ. – 1994. - № 5. – С.18-29.

154

Тема 1. РОСІЯНИ УКРАЇНИ В АСПЕКТІ СУЧАСНИХ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ 1. 2. 3.

ПЛАН Формування, територіальне розміщення, демографічний потенціал, соціальні характеристики російського населення України. Росіяни в новій етнополітичний ситуації: становище і поведінка. Проблеми інтеграції.

155

ФОРМУВАННЯ, ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗМІЩЕННЯ, ДЕМОГРАФІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ, СОЦІАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ РОСІЙСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Етнополітична ситуація в Україні в основних рисах визначається передусім взаємодією двох споріднених між собою етнонаціональних груп - українців і росіян. Це обумовлено тим, що росіяни, нараховуючи за переписом 2001 р. 8 млн. 334 тис. чол., або 17,3% всього населення, є другою за чисельністю після українців етнічною групою. Разом з українцями, етносом, що дав назву країні і є етнічною більшістю (77,8% населення), росіяни складають 95,1% населення України. Понад 100 інших етнічних груп становлять загалом менше 5% населення країни. З огляду на свою чисельність, яка більше ніж у 23 рази перевищує кількість представників наступної за чисельністю етнічної групи, російська спільнота в Україні отримала в літературі назву суперменшини. У такій ситуації зрозуміло, що стабільність і громадянський мир, перспективи формування політичної нації, а значною мірою й територіальна цілісність і незалежність Української держави залежать передусім від характеру взаємовідносин українців і росіян, рівня їхньої взаємної толерантності, досягнення між ними взаємоприйнятного балансу врахування і забезпечення специфічних етнокультурних та інших потреб в інтересах кожної з цих груп і держави в цілому. Проблема росіян України справляє значний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави, привертає до себе підвищену увагу політиків, засобів масової інформації, громадських організацій і науковців як в Україні, так і в Росії. Географія розселення росіян на території сучасної України сформувалася протягом тривалого періоду перебування України у складі Російської держави та СРСР. Переселення росіян в Україну розпочалося після її приєднання на засадах політичної автономії до Росії 1654 р. і зросло в міру поступової ліквідації елементів української державності та поширення в Україні загальноросійського адміністративного устрою. На перших порах склад росіян-переселенців обумовлювався головним чином потребами військового утримання території за Росією. Переважала так звана державна колонізація - переселення різних категорій “служило-ратних людей”, які несли тут військову службу, отримуючи за це слободи і землі. З часом із цих людей сформувалося ядро місцевої адміністрації, яке постійно поповнювалося новими російськими переселенцями і слугувало опорою імперської політики в краї. Росіяни складали значний відсоток військових поселенців - державних селян, які сплачували поземельну ренту і поставляли, в разі потреби, необхідну кількість солдат у військові формування. Серед переселенців-росіян було чимало старообрядців, які втікали в Україну від релігійних переслідувань; з другої половини XVIII ст. посилюється поміщицька колонізація - переселення російських поміщиків, що отримували величезні наділи землі в Україні, закріпачених селян з різних губерній Росії. Згодом дедалі помітнішу роль у формуванні російського населення України відігравала “вільна” колонізація, що складалася переважно із селян-втікачів з російських губерній. 155

Однією з особливостей міграції росіян в Україну було те, що основний потік переселенців йшов у порівняно малозаселені південні та східні райони сучасної України – Причорномор’я, Приазов’я та Слобожанщину. На відміну від давніх українських земель ці території заселялися і освоювалися одночасно українцями й росіянами, а також порівняно малочисельними групами інших народів при кількісному переважанні загалом українського етносу. На Правобережжя росіяни переселялися мало, оскільки цей регіон порівняно пізно увійшов до складу Російської держави, мав своє значне населення і тут не було великих резервів неосвоєних земель. За даними тогочасних письмових джерел, у 1678 р. на Лівобережній і Правобережній Україні росіян практично не було. Лише у південному регіоні зафіксовано 27 тис. росіян (6,7% населення краю). У 1719 р. на Лівобережжі налічувалося вже 40 тис., а на Півдні - 72 тис. росіян. На Правобережжі росіяни з’явилися тільки після другого поділу Польщі і приєднання цієї частини України до Російської імперії. У 1795 р. тут нараховувалося 4 тис. росіян. За першу половину XIX ст. кількість росіян в Україні зросла більш ніж на 1 млн. осіб і досягла у 1858 р. 1 млн. 407 тис. осіб. Найбільше їх проживало на Півдні - 1 млн. 63 тис. осіб (21,6% населення краю), менше на Лівобережжі - 301 тис. осіб (6,1% населення) і Правобережжі - 33 тис. осіб (0,6% населення). Темпи міграції росіян в Україну зросли у другій половині XIX ст., коли відбувався більш швидкий порівняно із старими промисловими центрами Росії індустріальний розвиток низки регіонів України. За даними першого Всеросійського перепису населення 1897 р., в Україні нараховувалося вже 4 млн. 636 тис. росіян. Перша світова війна викликала значний відплив російського населення з України. У 1917 р. в сучасних її кордонах налічувалося 3 млн. 620 тис. росіян (9,9% всього населення). На середину 1920-х рр. внаслідок втрат періоду громадянської війни і викликаних нею міграцій спостерігалося подальше зменшення чисельності росіян - до 3 млн. 165 тис. осіб, що становило 8,2% населення України в сучасних її кордонах. У цілому після жовтневих подій 1917 р. міграційні потоки росіян в Україну значною мірою вписувалися в уже сформовану у попередній період географію їх розселення і обумовлювалися тими ж політичними та економічними чинниками. Зокрема, поряд із “стихійною” міграцією продовжувала діяти у формі оргнаборів, направлень на роботу молодих спеціалістів, проходження військової служби тощо політика, спрямована на перемішування етнічного складу населення і забезпечення російського впливу в ключових індустріальних і політичних центрах неросійських республік. Так, робочу силу на шахти Донбасу у 1921-1922 рр. вербували переважно з Росії. Після закінчення громадянської війни абсолютна і відносна кількість російського населення, знову збільшується за рахунок його зростаючого припливу головним чином у великі міста і промислові центри. На 1939 р. чисельність росіян зросла до 4 млн. 315 тис. осіб, а їх питома вага у населенні України (в сучасних її кордонах) - до 10,4%. У 1959 р. налічувалося вже 7 млн. 91 тис. росіян (16,9%), 1970 р. – 9 млн. 126 тис. осіб (19,4%), 1979 р. - 10 млн. 472 тис. осіб (21,1%), 1989 р. - 11 млн. 356 тис. осіб (22,1%), 2001 р. – 8 млн. 334 тис. осіб (17,3% населення). До останнього часу Україна була одним з найпривабливіших регіонів для росіян, які мігрували за межі своєї етнічної території. За рахунок цього показники абсолютного приросту росіян протягом кількох століть набагато перевищували зростання кількості будь-якої іншої національності України. Цьому сприяла низка чинників, які значною мірою знімали психологічний бар’єр, що заважав адаптації росіян у неслов’янських республіках СРСР: близька спорідненість української мови з російською, що обумовлювала можливість взаєморозуміння без перекладу, спільна конфесійна належність росіян і більшості українців, переважання російської мови в багатьох великих містах, куди в основному й мігрували росіяни. Тільки за період з 1926 до 1989 р. кількість росіян зросла у 4,3 рази, тоді як чисельність практично однакових з ними за показниками 156

репродуктивної поведінки українців - лише в 1,6 рази. За 30 років (1959-1989 рр.) чисельність росіян республіки зросла за рахунок механічного приросту більше ніж на 3 млн. осіб. Характерною особливістю розселення росіян в Україні є те, що загальна їх чисельність і частка у населенні регіонів збільшувалася у напрямі з північного заходу до південного сходу України. Особлива етнодемографічна ситуація склалася в Криму. Це єдиний регіон України, де росіяни складають більшість населення (58,3%). Тут проживає понад 1,1 млн. росіян. Ще однією особливістю розселення росіян в Україні є їх концентрація в містах, переважно великих. За переписом населення 1926 р., 50,1% росіян республіки проживало в міських поселеннях і становили чверть їх мешканців. У подальшому концентрація росіян у містах зростала: 1959 р. - 81%, а в 1989 р. - 88% з них уже були міськими мешканцями. Тепер 9 з кожних 10 росіян - це жителі міст, передусім великих індустріальних центрів півдня і сходу України. Високий рівень урбанізованості росіян і концентрація їх у великих індустріальних і культурних центрах України обумовлюють соціальні особливості цієї етнічної групи, зокрема її порівняно високий освітній рівень. Вказані причини обумовили більш високу активність росіян у виробленні та освоєнні культурних благ. Вони випереджають більшість етносів України, в тому числі українців, в інтенсивності занять такими видами культурної діяльності, як читання газет, художньої та іншої літератури, відвідування театру, концертів тощо. Оскільки відмінності у рівні урбанізованості і рівні освіти та інтенсивності освоєння культури, які існують між росіянами та українцями, зменшуються досить повільно, певні особливості соціальної структури росіян зберігатимуться ще тривалий час.

157

РОСІЯНИ В НОВІЙ ЕТНОПОЛІТИЧНІЙ СИТУАЦІЇ: СТАНОВИЩЕ І ПОВЕДІНКА

Зміна соціально-політичного статусу росіян у незалежній Україні викликала у значної їх частини свого роду психологічний шок. Щоб усвідомити і прийняти своє перетворення з етнічної більшості, пануючої нації, якою вони були в СРСР і якою відчували себе в усіх союзних республіках, в етнічну меншину, що їхня мова і культура, які були предметом особливої турботи колишньої держави і дедалі більше починали домінувати й в Україні, перестали бути пріоритетом державної етнокультурної політики, потрібен був час. Соціально-політичний статус. Декларація про державний суверенітет України, прийнята у липні 1990 р., проголосила, що незалежність держави базується на праві української нації на державне самовизначення; суверенна держава охороняє і захищає національну державність українського народу, його мову і культуру. У Конституції України, прийнятій у червні 1996 р., право на самовизначення визнається вже за українським народом як сукупністю громадян усіх національностей. Відповідно до ст.10 Конституції державною мовою в Україні визнано українську мову, частина 3 цієї статті гарантує “вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України”. Отже, росіяни в Україні мають статус національної меншини. Відповідно вони мають права, гарантовані особам, що належать до національних меншин. В Україні такі права визначаються та регулюються законами України “Про національні меншини в Україні”, “Про мови в Українській РСР”, “Про об’єднання громадян в Україні” та ін. Зокрема, мовно-культурні права росіян регулюються ст.6 і 8 Закону України “Про національні меншини в Україні”. У ст.8 цього Закону визначається можливість застосування мов меншин в усіх сферах суспільного життя, в тому числі в роботі державних органів, “у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина”. Такими місцями в Україні є Автономна Республіка Крим і цілий ряд окремих населених пунктів (сіл, селищ, міст). В усіх інших випадках, зокрема в місцях проживання росіян, де вони не є більшістю, їм згідно із ст.6 згаданого Закону гарантується право на національно157

культурну автономію, тобто на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в навчальних закладах або через національно-культурні товариства, задоволення духовних, інформаційних та інших потреб. Забезпечення національно-культурних потреб росіян передбачено в рамках державної підтримки розвитку культур національних меншин: Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні, Комплексних заходів щодо розвитку культур національних меншин України та ін. Забезпечення культурно-освітніх потреб. Завдяки своєму величезному кадровому потенціалу, давнім традиціям, рівню поширеності не тільки серед росіян, а й усього населення, значна частина якого сприймає її як “свою”, російська культура в Україні, звичайно, не вписується в образ культури національної меншини. Реальний рівень її функціонування перевищує потреби власне етнічних росіян. У зв’язку з цим останні мають в Україні всі можливості для задоволення своїх культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб рідною мовою. Цьому сприяють як вільне поширення в Україні каналів культурної інформації Росії - телебачення, радіо, періодика, книги, кіно тощо, так і продукування російською мовою значної, а в окремих видах і жанрах культури переважної частини культурної інформації в самій Україні, функціонування значної частини системи освіти та закладів культури російською мовою. Щодо загальної середньої освіти, то на початку 1998/99 н.р. в державі працювала 2561 російськомовна школа (12,1% всіх шкіл України), в якій навчалося 1333828 учнів. Крім того, працювало 2469 змішаних, переважно українсько-російських шкіл (11,6% всіх шкіл). Загалом, у школах з російською мовою викладання навчався 2313901 учень (34,1% всіх школярів), як предмет вивчало цю мову ще 1805080 учнів (26,6%). Підготовка фахівців з російської мови та літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педінститутах держави, що повністю забезпечує потреби в спеціалістах цього профілю і гарантує майбутнє російськомовної освіти в Україні. У вищих навчальних закладах Автономної Республіки Крим та Севастополя навчання залишається повністю російськомовним, у відповідних закладах Донецької області російською мовою читається 89,3%, а Луганської - 85,6% лекцій. У закладах І-II рівнів акредитації Луганської області навчання є російськомовним на 76,9%, Одеської - на 49,8%, Харківської - на 41,9%. Загалом, частка учнів і студентів, які навчаються російською мовою, суттєво вища за частку росіян в цілому по країні. Російськомовні освітні заклади абсолютно переважають у Криму і в містах півдня і сходу України. Таким чином, потреби росіян у здобутті освіти рідною мовою, особливо в Криму і в південно-східному регіоні, задовольняються не тільки повною (на рівні нинішніх українських освітніх стандартів), а й більшою мірою, ніж аналогічні потреби титульного етносу. Якщо говорити про порушення в Україні прав національностей на навчання рідною мовою, то, враховуючи, що більшість населення у всіх регіонах (крім Криму) складають українці, можна констатувати порушення цих прав не щодо російської меншини, а стосовно етнічної більшості - українців. Російська мова повноправно функціонує у сфері культури. Так, в Україні працює понад 30 російських театрів різної жанрової спрямованості, ще 36 - українськоросійських. Росіяни користуються послугами 24382 масових та універсальних бібліотек, сукупний фонд яких налічує понад 387 млн. примірників книг і журналів, у тому числі російською мовою - понад 240 млн. примірників, що складає 62% від загальної кількості видань. Цілком достатньо задоволені потреби росіян у мовній і видавничій сферах. За даними Книжкової палати України, випуск книг у 1998 р. складав 5360 тис. найменувань накладом 40203 тис. примірників, з них російськомовних - 1971 тис. найменувань накладом 15376 тис. примірників, причому тут не враховано роздрібний продаж книг російських видавництв. З урахуванням останніх даних в Україні явно переважає російськомовна друкована продукція. Отже й потреби росіян нашої держави у літературі 158

рідною мовою задовольняються достатньою мірою, в усякому разі значно повніше, ніж українців. У каталозі українських періодичних видань, що розповсюджуються за передплатою, 800 найменувань, з них 25% - російськомовних, 25% - двомовних. Крім того, в каталозі видань Російської Федерації та країн СНД, що розповсюджуються в Україні, міститься 2600 назв. Із 2903 тис. примірників - загального накладу преси в Україні - 834,5 тис. зареєстровано і розповсюджується за передплатою російською мовою. Із 2023 найменувань газет 796 - російськомовні, 104 - українсько-російські. Із 423 журналів 111 російськомовні, 135 - українсько-російські. Значна частина періодичних видань є україномовними тільки за заголовком, весь текст за яким вміщується російською мовою. В цілому, за підрахунками фахівців, частка періодичних видань, що виходять українською і російською мовами, співвідносяться як 50 до 50. Якщо ж врахувати газети, які мають статус вітчизняних видань, але, як правило, завозяться з Росії, то сумарний обсяг російськомовної преси досягає 80%. Від 30 до 50% російськомовних програм зберігається у теле- і радіомовленні компаній південно-східних областей України, причому у недержавних телерадіокомпаніях окремих регіонів відсоток російськомовних передач сягає 80-90%. Так, у Донецькій області російськомовні передачі становлять 45% загального обсягу мовлення державних і 85% комерційних телерадіокомпаній, у Луганській, відповідно, 40% і 55%, Запорізькій 25% і 90%, Одеській - 55% і 85%, Миколаївській - 15% і 80%, Дніпропетровській - 15% і 80%, Харківській - 10% і 60%, в Криму - 75% і 100%. Помітний відсоток становлять передачі російською мовою в обсязі мовлення недержавних телерадіокомпаній у західних областях: у Львівській - 20%, Тернопільській - 40%, Волинській - 80%. Отже, як у теле-, так і у радіопросторі України не існує проблеми із задоволенням мовно-інформаційних потреб росіян. Таким чином, об’єктивний аналіз засвідчує, що культурно-інформаційні потреби росіян задовольняються їх рідною мовою на більш високому рівні, ніж аналогічні потреби серед титульного етносу країни. Міжетнічні взаємини. Ситуація в галузі міжнаціональних взаємин залишається протягом усіх років незалежності України в цілому достатньо стабільною, хоча, внаслідок погіршення соціально-економічної ситуації відбулося деяке погіршення загального міжнаціонального фону: за прикладами утисків прав людей різних національностей, за бажанням емігрувати через страх перед можливими етнічними конфліктами, за національною толерантністю. Водночас українське суспільство виявилося досить стійким стосовно національно-політичного радикалізму. Яскравим доказом цього стали парламентські вибори 1998 р., на яких партії, що сповідували як російський, так і український шовінізм, мали незначний успіх. До найважливіших факторів, що обумовлюють дружній характер відносин між українцями і росіянами, належить мовно-культурна, соціальна і психологічна близькість обох східнослов’янських народів. Суттєвий вплив на розвиток міжнаціональних відносин має співвідношення рівня життя етнічних груп. Позитивно впливає на характер українсько-російських міжетнічних стосунків те, що 89% опитаних росіян і 82% українців вважають, що рівень життя у них однаковий. Про дружній характер міжособових взаємостосунків між українцями і росіянами свідчить поширеність міжетнічних шлюбів і родинних зв’язків між представниками цих груп: 58% росіян мають родичів серед українців і 62% українців - серед росіян; для 71% росіян і 66% українців у випадку вступу в шлюб когось з їхніх близьких родичів національність взагалі не має значення. Росіяни і українці позитивно оцінюють перспективи розвитку відносин між обома етнічними групами. Тільки 11% росіян і 6% українців вважають, що стосунки між двома групами у майбутньому можуть погіршитися. Росіяни розташували запропоновані 159

соціологами причини можливого погіршення взаємостосунків так: загальне погіршення матеріального становища людей; неправильна політика керівництва України; бажання українців звільнитися від “чужих”; прагнення зробити Україну національною державою тільки для українців. З погляду українців, причини можливого зростання напруженості розподілились за важливістю в дещо іншому порядку: небажання росіян рахуватися з новою ситуацією; незнання росіянами української мови, традицій, культури; загальне погіршення матеріального становища людей; бажання українців звільнитися від „чужих”. Результати моніторингу стану нових російських діаспор, який здійснювався науковцями Російської Федерації, однозначно свідчать, що в Україні склалися найсприятливіші, порівняно з ситуацією в інших пострадянських країнах (за винятком Білорусі), міжособові відносини між російським і титульним населенням. Становище росіян України певною мірою ускладнюють нестійкі і “надто суперечливі практично в усіх можливих галузях” міждержавні українсько-російські відносини, що обумовлено своєрідним політичним суперництвом двох найбільших пострадянських держав, з одного боку, і тим, що обидві країни не виробили чіткої політики стосовно одна одної, - з іншого. Звичайно, конфліктність українсько-російських відносин стосується в основному політичної еліти, а не народів. Мовно-культурна, соціальна і психологічна близькість східнослов’янських народів, посиленню якої сприяв тривалий досвід співжиття в одній державі, а також не в останню чергу вплив понад 11 млн. співгромадян російського етнічного походження, обумовлюють переважну орієнтацію населення України на Росію. Помітне розходження між сприятливими в цілому міжетнічними взаєминами між представниками обох народів на міжособовому рівні, з одного боку, і періодами досить напруженими міждержавними відносинами, з іншого, вносять додатковий дискомфорт у становище російського населення України. Разом з тим, незважаючи на зазначені обставини, становище росіян в Україні з погляду етнічного розвитку та етнопсихологічного самопочуття, порівняно з російським населенням в інших пострадянських державах, оцінюється науковцями Росії як задовільне. Загалом на основі вивчення умов та обставин життя російської меншини в Україні, російські науковці дійшли висновку, що національна належність не є серйозною перешкодою для росіян при спілкуванні з українцями, взаємодії з ними на виробництві, в особистій та інших сферах життя. Взаємна упередженість властива лише незначній частині українського і російського населення. Загалом стосунки між українцями і росіянами в Україні, “можна охарактеризувати як нормальне, взаємоприязне співіснування”, хоча це, звичайно, не означає відсутності будь-яких суперечностей між цими етнічними групами.

160

ПРОБЛЕМИ ІНТЕГРАЦІЇ

Від того, наскільки успішно відбуватимуться процеси інтеграції росіян в українське суспільство, значною мірою залежать перспективи України як незалежної демократичної держави. Згідно з теорією культурної адаптації або аккультурації залежно від того, як етнічна меншина вирішує дві основні проблеми - підтримки власної культури (наскільки важливим визнається підтримання своєї культурної ідентичності) та участі в міжкультурних контактах (наскільки необхідним вважається засвоєння культури етнічної більшості) - існують чотири стратегії аккультурації: асиміляція (засвоюється культура етнічної більшості); маргіналізація (не засвоюється культура більшості але й не підтримується своя); сепарація (підтримується своя, але не засвоюється культура більшості); інтеграція (підтримується своя культура і одночасно засвоюється культура етнічної більшості). Крім сепарації, яка передбачає ізоляцію від культури етнічної більшості, всі інші стратегії адаптації є формами етнооб’єднавчих процесів, у тому числі 160

маргіналізація, що являє собою фактично розтягнуту в часі асиміляцію. Якщо стратегії асиміляції і маргіналізації не потребують якихось форм групової організації (мобілізації етнічності), то реалізація стратегії інтеграції передбачає організовані зусилля, а сепарація (якщо вона не є наслідком відторгнення групи з боку етнічної більшості) означає крайню форму політизації етнічної групи. Отже, в умовах зміни політичного статусу росіян від панівної більшості наддержави до етнічної меншини іншої держави вони постали перед вибором одного з варіантів етнополітичної поведінки: або адаптуватися до нової етнополітичної ситуації, або ізолюватися, емігрувати. Оскільки масово емігрувати із зазначених вище причин росіяни не збиралися, різні їх групи, залежно від конкретної етнополітичної ситуації, яка склалася в тому чи іншому регіоні, а також від типу їх національної самоідентифікації, обирали ту чи іншу стратегію адаптації. Подекуди панувала думка, що кращою стратегією культурної адаптації є асиміляція, оскільки вона дає можливість мігрантам порівняно швидко стати повноправними членами суспільства. Однак нині оптимальним шляхом вважається бікультуралізм і білінгвізм, які досягаються через інтеграцію. Виявилось, що білінгвізм і бікультуралізм, зменшуючи психологічний дискомфорт і підтримуючи позитивну самоідентифікацію у представників етнічних меншин, є важливим механізмом їх адаптації до соціокультурних норм етнічної більшості. Для реалізації стратегії інтеграції потрібне взаємне пристосування етнічних спільнот: етнічна більшість повинна бути налаштована на відкритість і толерантність до культурних відмінностей, тобто до традицій, звичаїв, релігії інших етнічних спільнот, а також адаптувати свої соціальні інститути (влада, судочинство, освіта тощо) до потреб цих груп; у свою чергу, етнічні меншості мають усвідомити потребу адаптації до основних цінностей етнічної більшості, а також готовність до певних самообмежень в обсягах і масштабах відтворення своїх етнокультурних та етноментальних характеристик. Щодо позиції етнічної більшості, то, як зазначалося вище, абсолютна більшість українців толерантно ставиться до росіян і не надає на побутовому рівні будь-якого значення етнічним відмінностям між собою і росіянами. Національне законодавство України, яке визнано міжнародними експертами одним з найдемократичніших, забезпечує росіянам, як і іншим національним меншинам, задоволення їх культурно-освітніх, інформаційних та інших потреб, обумовлених прагненням російського населення зберегти свою культуру. Певним недоліком національного законодавства в цьому плані є відсутність у ньому чітко поставленого завдання інтеграції національних меншин в українське суспільство і самого поняття “інтеграція” в положеннях, що характеризують політику держави щодо меншин. Однак, вирішальною умовою успішної інтеграції росіян в українське суспільство є, звичайно, налаштованість на це самих росіян. Численні дослідження свідчать, що процес інтеграції росіян відбувається неоднозначно і просувається в різних регіонах і в різних ланках суспільного життя з різною швидкістю. Певне уявлення про деякі аспекти і сторони цього процесу дає аналіз етнокультурних та етнополітичних орієнтацій, а також змін, що відбуваються в характері національної самоідентифікації росіян. Етнокультурні орієнтації. У колишньому СРСР держава створювала для росіян умови, за яких вони скрізь відчували себе “вдома” і більше усвідомлювали, що живуть “у своєму Союзі”, ніж у республіці іншого народу. Певний психологічний дискомфорт, пов’язаний з життям в іншоетнічному середовищі, компенсувався соціальними і національними привілеями, зокрема, росіяни могли працювати і вчитись, послуговуючись виключно своєю рідною мовою. У зв’язку з цим соціальне життя росіян (кар’єра, забезпечення культурно-освітніх потреб, побут) практично не залежало від національнокультурного середовища республік. Це обумовлювало певну відмежованість російського населення від культур і мов корінних народів республік. Фактично росіяни, незалежно від

161

їх частки серед жителів тієї чи іншої республіки, не адаптувалися до культури місцевого населення тому, що держава саме це населення змушувала пристосовуватися до них. Порівняно з іншими республіками в Україні внаслідок спорідненості росіян і українців ситуація в цьому сенсі була дещо кращою. Тут росіяни досить повно інтегрувалися в побутову українську культуру - більшість з них сприймала багато українських звичаїв, любила українські пісні і загалом не уявляла цю частину української культури як “чужу”. Що ж до “високої”, професійної культури, то практично всі їх потреби в цій сфері задовольнялися російською, або так званою загальнорадянською російськомовною культурою. З утворенням незалежної Української держави росіяни почали дедалі більше відчувати неможливість жити ізольовано від української мови і культури та необхідність або зміни середовища, або більш повної і всебічної адаптації до цінностей етнічної більшості. Залежно від місцевої етнокультурної ситуації в різних регіонах ця потреба відчувалася більшою чи меншою мірою. Так, дослідження 1992 р. засвідчило, що 65% росіян у Києві, 54% у Львові і 9% у Сімферополі висловились за те, щоб їхні діти відвідували школу з українською мовою навчання. За даними опитування 1996 р., 72% росіян України тією чи іншою мірою володіли українською мовою, зокрема могли вільно спілкуватись і писати - 27%, могли вільно спілкуватись, але мали труднощі з письмом 17%, могли спілкуватись, але з труднощами - 28%. Понад чверть росіян (28%) зазначили, що не володіють українською мовою (очевидно, малося на увазі активне володіння нею, оскільки, враховуючи близьку спорідненість мов, росіян, які б не розуміли української мови, практично не має). В колі сім’ї спілкувалися російською мовою 93% росіян (51% українців), українською - 7% росіян (51% українців). З друзями і сусідами говорили переважно російською 89% росіян (54% українців), переважно українською - 12% росіян (51% українців). На роботі спілкувалися російською 43% росіян і 29% українців. Отже, як у власне етнічному, так і в політичному сенсі російська меншина дедалі більше відчуває себе українцями (етноніми титульних націй перетворюються, як правило, в політоніми, тобто позначають усіх громадян даної держави незалежно від їх етнічної належності), громадянами і патріотами України. Процес інтеграції російського населення відбувається по-різному, залежно від конкретної етнонаціональної ситуації в тому чи іншому регіоні України, рівня вкоріненості росіян у місцеве українське середовище, а також від пов’язаного з цими чинниками типу їх національного самоусвідомлення. Інтеграція росіян швидше відбувається на заході України, повільніше в центрі і тільки розпочинається на сході і півдні. Інтеграція супроводжується ототожненням росіянами себе з Українською державою. Як у власне етнічному (близько половини росіян вважають себе і росіянами, і українцями одночасно), так і в політичному сенсі росіяни дедалі більше відчувають себе українцями (етноніми титульних націй перетворюються, як правило, в політоніми, тобто позначають всіх громадян даної держави незалежно від їхньої етнічної належності), громадянами і патріотами України. У сфері політичній цей процес і пов’язане з ним ототожнення себе з Україною, як свідчить аналіз орієнтацій російського населення, відбувається швидше, у сфері етнокультурній (зокрема за мовними орієнтаціями) повільніше. Необхідно підкреслити, що подолання в самосвідомості частини росіян елементів імперської ідеології і формування у всього російського населення України самосвідомості етнонаціонального типу відповідає не тільки інтересам українського народу й етнічних росіян як його невід’ємної частини, а й глибинним, сутнісним інтересам російської нації і Російської держави. На підтвердження цього доречно згадати оцінку значення появи незалежної України для розвитку Росії, висловлену відомим американським політологом 3.Бжезінським. Незалежна Україна, писав він, “не є явищем антиросійським, навпаки - є явищем, по суті, проросійським. Тому що, коли б Росія збереглась як імперія, її народ мусив би й далі жити в державі злиденній і диктаторській. Поява незалежної України є, 162

таким чином, не лише важливим геополітичним явищем, а й явищем політикофілософським”.

163

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9.

ЛІТЕРАТУРА Головаха Є.І., Паніна Н.В. Тенденції розвитку українсько-російських відносин у громадській думці Росії та України // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. зб. - К., 1998. Євтпух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. - К., 1997. Лосєв І. Українське питання і російська національна самоідентифікація // Сучасність. - 1999. - №4. Пирожков С.І. Про деякі пріоритети українсько-російських відносин в гуманітарній сфері // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Наук. зб. - К., 1998. Росіяни в Україні // Бюлетень Державного комітету України у справах національностей та міграції. - 1999. - № 2. Топок А., Лагутов Ю. Національно-культурні потреби росіян в Україні та українців у Росії // Розбудова держави. - 1998. - № 9/10. - С.6-11. Шевченко А. Росіяни // Етнічний довідник. - Ч.II: Етнічні меншини в Україні. - К., 1996. Шульга М. Конституція України про міграційні процеси та повернення депортованих // Біженці та міграція: Український часопис права і політики. - 1997. - №1. Шульга М. Політико-правові моделі забезпечення прав національних меншин // Політичний портрет України: Бюлетень. - 1995. - №14.

163

Тема 2. БІЛОРУСИ В УКРАЇНІ ПЛАН 1. 2. 3. 4. 5.

Розселення білорусів в Україні. Сучасна мовна ситуація серед білоруського населення України. Освітній рівень білоруського населення України. Соціально-професійний склад білоруського населення України. Етнокультурне життя білорусів України в сучасних умовах.

164

РОЗСЕЛЕННЯ БІЛОРУСІВ В УКРАЇНІ

Бурхливий сплеск національної самосвідомості, що вилився на переломі 1980 - 90-х рр. у деяких регіонах СРСР у криваві міжнаціональні конфлікти, змусив усіх нас уважніше придивитись один до одного, до тих, хто живе поруч. Якщо більшість, як правило, не відокремлювала себе від загалу населення (за винятком проявів “побутового націоналізму”), то розпад Радянського Союзу проявив національні питання. Не обминули вони й Україну. Кримсько-татарські проблеми, ставлення до євреїв, до росіян, які стали тепер національною меншістю в новій країні, привертають загальну увагу. Але є на терені України етнічна група, яка, здається, не викликає значного інтересу ні з боку політиків, ні з боку фахівців-дослідників, не створюючи таких гострих проблем. Між тим, ця етнічна група є однією з найчисленніших серед національних меншин української держави. Це - білоруси. За кількістю вони зараз посідають третє місце серед етнічних спільнот України. Безконфліктне сусідське співіснування протягом століть, відсутність претензій на виключне становище в етнонаціональній структурі держави або автономно-територіальних інтенцій у нинішні часи - ось витоки того, що відомості про життя українських білорусів досить-рідко потрапляють на сторінки видань. Який же нині соціальний портрет білоруської етнічної групи України? Якими є її демографічний, соціально-економічний та соціокультурний потенціал, її місце на соціальній царині українського суспільства? Спробуємо хоча б ескізно відповісти на ці питання. У 2001 р., коли чисельність титульного етносу України досягла 37,5 млн. чол., етнічна група білорусів нараховувала 275,8 тис., що становило 0,6% всього населення. Протягом 30-річного періоду з 1959 по 1989 рр. чисельність білорусів зросла на 51,3%, а з 1926 р. збільшилась у 5,5 рази. Таке інтенсивне кількісне зростання білоруської етнічної групи пов’язане передусім з активними міграційними процесами, викликаними розвитком промисловості. Інша вагома причина - у післявоєнний період рівень народжуваності у білорусів України був значно вищим, ніж в інших етнічних груп (28,7 чол. на 1000 чол. білоруської національності проти 19,4 чол. у росіян і 21,4 чол. в українців у 1959 р.). Дані досліджень зовнішньої міграції, а також порівняно високий відсоток осіб, які під час проведення п’ятьох останніх переписів населення назвали рідною білоруську мову, свідчать, що значна частина білорусів з’явилася в Україні в післявоєнні роки. Як підкреслює відомий український етнолог В.І.Наулко, цю частину білоруського населення, що проживає в Україні протягом лише кількох останніх десятиліть, не встигли повною мірою торкнутися асиміляційні процеси, і дітей вони, як правило, записують білорусами. Найвищий серед інших етнічних груп відсоток осіб, які народилися поза межами України, підтверджує, що білоруси переважно є новим населенням України, більшість з яких переселенці. Дослідження показали, що в Рівненській області живе декілька тисяч білорусів, які визнають українську мову рідною, що свідчить про мовну акультурацію та поступову асиміляцію внаслідок тривалого проживання білорусів Українського Полісся в мононаціональному українському оточенні. Це підтверджують дані про значне 164

скорочення темпів приросту чисельності білорусів в цьому регіоні останніми роками. В інших регіонах України багато нащадків переселенців з Білорусі, що оселилися в Україні у першій половині XIX ст., внаслідок зміни національної самосвідомості стали називати себе росіянами. Найдавніші поселення білорусів на території сучасної України фіксуються дослідниками на півночі Українського Полісся в межах українсько-білоруської етноконтактної зони (Рівненська область) з XVIII ст. Значною була кількість білоруських переселенців, що з’явились у східних районах Українського Полісся - на Чернігівщині та на Слобожанщині - після першого поділу Польщі у 1772 р. У середині XIX ст. тільки в Харківській губернії нараховувалось 27 населених пунктів, де проживало білоруське населення. Основною причиною міграцій було малоземелля у місцях колишнього проживання. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Новоросії було засновано ряд військових поселень білорусів з метою захисту південних земель Російської імперії від турецькотатарських нападів. Відомі також білоруські поселення у Херсонській губернії, що збереглися й досі. Ряд сіл тут був заснований вихідцями з Бобилецькогр повіту Могильовської губернії, звідки їх примусово переселили під час Вітчизняної війни 1812 р. у зв’язку із створенням на місцях їх проживання військових поселень - (Єлецького мушкетерського полку). Як правило, білоруські селяни, які переселялися примусово, отримували права іноземних колоністів, що відзначалися певними пільгами. Таким чином із Смоленської губернії у 1807-1812 рр. було переселено понад 3 тис. білорусів до Катеринославської губернії, де вони заснували чотири села. Наприкінці XVIII ст., для розвитку промисловості південних регіонів імперії, в околиці Ккатеринослава з Могильовської губернії було переведено цілу суконну фабрику, що належала князю Потьомкіну, білоруські робітники якої, разом з українцями і росіянами, становили населення села Сурсько-Литовське. Загальний перепис населення Російської імперії 1897 р. зафіксував у межах України 70,3 тис. білорусів, що становило на той час 0,3% населення українських губерній. Аграрне перенаселення білоруських губерній викликало подальші переселення білорусів на Південь України у промислові центри, а також у сільську місцевість. Наприклад, у 1924 р. в Михайлівському районі Запорізької області вихідцями з Могильовської губернії було засновано село Братське. За даними перепису 1926 р., в кордонах УРСР на вересень 1926 р. налічувалось 75,8 тис. білорусів або 0,3% тодішнього населення Української республіки. Як бачимо, чисельність білоруського населення, а з нею і його частка в етнічному складі населення України протягом тридцятирічного періоду (1897-1926 рр.) залишилася незмінною. Сьогодні практично всі населені пункти України, де здавна компактно проживали білоруси, мають змішаний етнічний склад. Нині білоруси розселені рівномірно по всій території України. Для них характерним є, як правило, дисперсне розселення в усіх без винятку областях, причому на кожну з областей припадає приблизно по 2-3% українських білорусів. Переважна більшість білоруського населення нашої держави є жителями міст. Тільки в одній області - Рівненській - сільські жителі серед білорусів становлять більшість. Саме в Сарненському і Рокитнянському районах розташовані села, що є основним масивом більш-менш компактного проживання білорусів на терені України, де вони мешкають разом з українцями та в українському оточенні. Значна частка сільського населення спостерігається серед білорусів, що живуть у Кіровоградській, Миколаївській та Полтавській областях. Тут їх оточення, особливо у Миколаївській області, значною мірою, етнічно змішане.

165

СУЧАСНА МОВНА СИТУАЦІЯ СЕРЕД БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Вивчення мовної ситуації в етнічних групах України показало, що її специфіка має значний взаємозв’язок з процесами урбанізації та розселенням етнічних груп в певних регіонах. Значний рівень урбанізації білорусів України, що сприяє збільшенню інтенсивності міжнаціональних контактів, обумовив високу питому вагу білорусів, які володіють російською мовою, а також приріст цього показника в 1970 - 80-х рр. Якщо в 1970 р. 82% білорусів вільно володіло російською мовою, а також визнавало за рідну, то в 1989 р. їх частка складала 88,7%. В 2001 р. російську мову вважали за рідну 62,5% білорусів, при цьому тільки 19,8% білоруської етнічної групи вважало рідною мовою білоруську. Наведені дані ілюструють тенденцію поширення російської мови та витіснення нею національних, у 1950 – 80-х рр. в Україні (зрештою, як і в інших республіках Союзу) внаслідок політики уніфікації, яка проводилась центром для спрощення управлінських завдань та пов’язаної з цим фактичної русифікації населення. В умовах суверенної України при утвердженні української мови як державної перед білоруською етнічною групою виникає ряд проблем у мовному просторі - адже менше третини білорусів вільно володіє цією мовою. З 1989 по 2001 рр. питома вага білорусів, які вільно володіють українською мовою, зменшилася з 27,9% до 17,5%. Цікаво простежити, як складається мовна ситуація в тих сільських районах Рівненської області, що є основними ареалами найбільшого скупчення білорусів України. Майже 95% білорусів даної області тією чи іншою мірою знають національну мову, до того ж понад дві третини вільно володіють українською мовою. При цьому тільки 25% вважають мову своєї національності рідною, у той час як 59% білорусів такою визнали українську. Про певне пробудження етнічної самосвідомості білорусів українськобілоруської етноконтактної зони свідчить факт, що 30% вважає доцільним, щоб освіта їх дітей проводилась білоруською мовою. На освіту українською мовою орієнтується 58%, у той час, як тільки 5% респондентів хотіли б, щоб їх діти навчалися російською мовою. Такий розподіл етномовних орієнтацій відбувається в умовах, коли тільки у 12% білорусів навчання дітей відбувається білоруською мовою, а 82 - українською.

166

ОСВІТНІЙ РІВЕНЬ БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Освітній потенціал етносів, як відомо, є тим показником, що значною (якщо не головною) мірою віддзеркалює характер соціально-економічного й особливо соціокультурного розвитку народів. Рівень освіти трудоактивної частини етносу складає основу його трудового потенціалу, на фундаменті якого відбувається такий розвиток. Статистичні дані свідчать про те, що за показниками рівня освіти білоруська етнічна група на сьогодні займає четверте місце серед інших етнічних спільнот України. Білоруси певною мірою поступаються євреям, які мають найвищий серед етнічних спільнот України освітній рівень, а також росіянам та українцям. Водночас білоруси залишають позаду такі численні етнічні групи республіки, як поляки, болгари й особливо молдавани. Високий освітній рівень білоруської етнічної групи визначається тим, що білоруси переважно є жителями міст, а також тим, що в їх демографічній структурі, порівняно з болгарами чи молдаванами, не так багато старших вікових груп сільського населення, що, як правило, характеризуються значною кількістю людей, які мають лише початкову або взагалі не мають ніякої освіти. Якщо в 1959 р. питома вага білорусів, що не мали початкової освіти, становила 18,8%, то через 20 років вона знизилась до 9,9%. Аналогічний показник був у цей час нижчим лише в єврейської етнічної групи. Зазначимо, що в післявоєнні роки освітній рівень білорусів був більш високим, ніж у титульної національності - українців. У 1959 р. частка білорусів з вищою освітою становила 2,6% осіб віком старше 12-ти років. В українців цей показник був значно 166

нижчим - 1,1% і це цілком природно, якщо взяти до уваги те, що значна частина білорусів у той час була переселенцями, а вони, як правило, молоді, більш активні та освічені, ніж корінне населення. Наприкінці 1980-х рр. частка білорусів з вищою освітою значно зросла і в 1989 р. становила 11,6% (у місті - 13,6, на селі - 3,3). Серед активного білоруського населення цей показник досяг 14,4%, тобто 144 особи з кожної тисячі зайнятих у трудовій сфері білорусів мали в цей час вищу освіту. Результати всеукраїнського перепису 2001 р. засвідчили високі темпи зростання освіти населення. Постійне населення віком понад 10 років мали на час перепису загальну, середню і вищу освіту. Це на 18% більше, ніж відповідний показник у 1989 р. Зріс освітній рівень як міського, та і сільського населення. Таким чином, дані свідчать про те, що переважно міський спосіб життя та російська мова, що панувала в 1950 - 80-х рр. у сфері освіти в Україні, сприяли формуванню значного освітнього рівня етнічної групи білорусів, хоч він підвищувався не так динамічно, як в інших етнічних спільнот, що інтенсивно змінювали в цей період свій переважний спосіб життя - з сільського на міський (українці, болгари).

167

СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНИЙ СКЛАД БІЛОРУСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

У соціально-професійній та галузевій структурі трудового потенціалу кожної етнічної спільноти знаходять своє втілення особливості політичного, економічного та духовного життя, відмінність шляхів історичного розвитку кожного з народів. Пропорції соціально-професійного складу трудоактивної частини білоруської етнічної групи, що певною мірою віддзеркалюють статусні позиції цієї етнічної машини на соціальній драбині українського суспільства, на рубежі третього тисячоліття мали такий вигляд (у відсотках): керівники - 3,89; спеціалісти - 21,35; службовці-неспеціалісти - 6,37; робітники - 59,50; селяни - 8,9. Аналіз цих даних свідчить, що за своїми структурними пропорціями в сфері праці білоруси займають досить просунуту в соціальному плані позицію. Питома вага зайнятих розумовою працею у них складає 31,6%, що поступається лише євреям (67,6) та росіянам (38,6). Частка спеціалістів з вищою та середньою освітою у білорусів вище, ніж в українців, у яких вона становить 19,97%. Пропорції ж керівників та управлінців у білорусів є дещо нижчими, ніж в українців, а також у росіян, і, особливо, у євреїв. Значні відмінності спостерігаються у соціально-професійній групі селян: якщо в білорусів ця група становить 8,9%, то в українців - 13,7, у росіян - 4,2, а в євреїв - 0,2. Селяни в трудоактивній частині молдаван становлять 32,4%, а в болгар - 22,8, що пов’язано з переважно сільським способом життя цих етнічних груп. Галузевий склад зайнятих, як правило, віддзеркалює специфічні етнокультурні трудові традиції, що склалися на основі певного рівня соціально-економічного розвитку народу та середовища його проживання. Вплив таких традицій залишається помітним досить довгий час. Наприклад, серед німців, що переселилися у США, більш значною, ніж в інших етнічних груп, є частка фермерського населення; вихідці з Великобританії дали Америці особливо багато гірників, греки - кондитерів, італійці - будівельників тощо. У білорусів же України таких явних галузевих переваг виявити не вдалось. Єдиний виняток - сфера управлінської діяльності (на різних рівнях кваліфікації), де пропорція представництва білорусів становить 1,48%, що перевищує їх питому вагу в усьому зайнятому населенні країни (1,04). При цьому питома вага білорусів, які працюють в галузі управління, є вищою, ніж в інших національностей - вона становить 5,3% трудоактивної частини білоруського населення (в українців - 3,3, у росіян - 4,9, у євреїв 2,7). Як і в більшості етнічних груп України (за винятком росіян та євреїв), приблизно половина трудоактивних білорусів зайнята в індустріальному промисловому виробництві та сільському господарстві. Значною також є частка білорусів, які працюють у горновидобувній промисловості.

167

Отже, статистичні дані та результати соціологічних обстежень дають змогу визначити об’єктивне положення білоруської етнічної групи у суспільному просторі України. Не можна обминути й такі питання, як етнічне самопочуття білорусів, а також ставлення до них іноетнічного оточення. Дослідження соціологів НАН України у сільських районах Рівненської області в 1991 р., показали, що на цей час переважна більшість (80,5%) з 136 опитаних білорусів оцінювала міжетнічні стосунки як цілком добрі (51,1) та задовільні (29,3). А якщо ці стосунки в смузі спільного проживання білорусів і українців протягом останніх років дещо погіршились (так вважає тільки 35,5% респондентів), то це, на їх думку, майже виключно викликане загальними економічними труднощами та прорахунками центрального керівництва. Етнічні самопочуття респондентів-білорусів, як свідчать результати опитування, є цілком задовільними: понад 80% опитаних білорусів ніколи не мали неприємностей з боку людей інших національностей, 10 - констатували такі випадки, але як досить рідкі, і тільки менше 1% опитаних часто потрапляють у конфліктні міжетнічні ситуації, що виникають, як правило, на побутовому ґрунті. Опитування виявило високий ступінь етнічної толерантності з боку білорусів, що проживають в етноконтактній білорусько-українській зоні Рівненської області. 78% респондентів ладні поріднитися з людиною іншої національності. Про толерантне ставлення до білорусів з боку іноетнічного оточення свідчать дослідження Інституту соціології НАН України, проведені під керівництвом Є.Головахи і Н.Паніної в 1992 р., коли було опитано 1752 чол. за вибіркою, що за основними соціальнодемографічними параметрами адекватно репрезентувала населення України. Взявши до уваги, що загальна етнічна толерантність населення України є зміщеною до негативного полюсу, і швидше можна казати про загальну етнічну нетолерантність, то ставлення до білорусів характеризується якщо не далекосяжною толерантністю, то, принаймні, позитивним її значенням. Індекс нетерпимості по відношенню до білорусів з боку населення України дорівнює 2,85 (шкала: від 1 до 7). Порівняймо: для українців цей показник дорівнює 1,55, росіян - 2,46, українців діаспори - 3,48, а, наприклад, циганів 5,55. Цікаво зазначити, що ставлення населення до білорусів у 1992 р. було більш толерантним, ніж до українців діаспори (хоч у той час на них покладалися великі надії, зв’язані з економічним становленням незалежної України). Таким чином, наведені вище результати соціологічних досліджень свідчать про сприятливий етнопсихологічний клімат для білоруської етнічної групи в Україні.

168

ЕТНОКУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ БІЛОРУСІВ УКРАЇНИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

Пробудження етнічної самосвідомості народів СРСР наприкінці 1980-х рр. привело до пожвавлення етнокультурного життя білорусів України. У 1989 р. в рамках Українського товариства дружби і культурного зв’язку з закордоном почали створюватися національні товариства білорусів. У Запоріжжі в 1989 р. організовано Товариство білоруської мови ім. Максима Богдановича. З 1991 р. діє Білоруське культурно-просвітницьке товариство в Республіці Крим. Понад десять років працює Білоруське національно-культурне товариство у Львові, де при сприянні товариства ведуться радіопередачі білоруською мовою, виходить газета “Бєларус Галичини”. Діяльність цих національно-культурних товариств спрямована на формування і розвиток етнічної самосвідомості білорусів України, ознайомлення з духовною, та побутовою культурою народу Білорусі тощо. У 1994 р. створено всеукраїнську громадську організацію - Товариство “Україна – Білорусь”, основною діяльністю якої є сприяння традиційним дружнім зв’язкам, духовному зближенню та взаємозбагаченню культур, всебічному співробітництву народів України і Білорусі. Соціологічні дослідження свідчать: як освітній, так і загальний трудовий потенціал білоруської етнічної групи має високий рівень, етнокультурне життя поступово 168

пробуджується, а позитивні етнічні самопочуття та вельми толерантне ставлення з боку іноетнічного оточення створюють можливості безконфліктного, нормального життя білорусів на терені нової України.

169

ЛІТЕРАТУРА 1. Воробьев Н.Я. Всесоюзная перепись населения 1926 г. – М.: Госстатиздат, 1957. – 107 с. 2. Ворона В., Рудницька Т., Бокач В. Білоруси в Україні // Віче. – 1995. - №8. – С.104112. 3. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. – С.45-57. 4. Итоги Всесоюзной переписи населения 1959 г. Украинская ССР. – М., 1963. 5. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г. – М., 1973. 6. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 7. Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине (историко-этногр. очерк). – К.: Наукова думка, 1975. – 276 с. 8. Національний склад населення України. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 р. – К., 1990.

169

Тема 3. МОЛДОВАНИ В УКРАЇНІ ПЛАН 1. Переселення молдован на українські землі. 2. Молдовське населення України в роки радянської влади. 3. Молдовани України в роки незалежності.

170

ПЕРЕСЕЛЕННЯ МОЛДОВАН НА УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Історичні взаємини між українським і молдовським народами сягають сивої давнини, коли на територіях сучасних суверенних держав проживали їх предки - східні слов’яни та волохи. Як окрема етнічна спільність останні сформувались внаслідок багатовікових контактів слов’янського та романського населення Карпато-Дунайських земель. Долі українського та молдовського народів у минулому склалися так, що кожному з них довелося вести багатовікове змагання за власну суверенну державність. Тривалий час вони перебували під владою іноземних держав. Саме ці чинники здебільшого й визначали характер переселення їхніх представників на етнічні землі один одного. Волохи (волошини), які проживали в X – ХІІІ ст. у Дністровсько-Прутському межиріччі та об’єднували різні східнороманські племена, котрі пізніше самоназвалися молдованами, стали багатовіковим основним джерелом формування романського, зокрема молдовського населення України. Завдяки виходу за Дністер виникли значні місця їх компактного та дисперсного проживання в Україні. До речі, Дністровсько-Прутське межиріччя у X - XIII ст. входило до складу ранньоукраїнських слов’янських державних утворень: Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств. Міграційні процеси в середовищі молдован, що почалися ще в часи існування вищезгаданих давньоукраїнських державностей, спочатку мали природний характер, тобто відбувалися як стихійні переселення. Вони визначалися в основному пошуком вільних для обробітку земель за Дністром, а також були викликані розвитком феодальних відносин, зокрема зростанням залежності молдовського люду від місцевих “феодалівгосподарів”. Останні з виникненням у 1359 р. Молдовського князівства не лише зміцнювали владу над волохами-молдованами нижчих соціальних прошарків, а й дбали про розширення територіальних меж своєї держави. Це привело до приєднання до князівства значної частини Північної Буковини, заселеної в основному українцямирусинами. Скажімо, за часів відомого молдовського господаря Штефана Чел Маре (Стефана Великого) до нього входили Чернівецький і Хотинський повіти. Окремо в ньому виділялася із своєрідним статусом “Русько-Довгопільська провінція” (Окіл). Її жителі формально вважалися підлеглими польського короля. На початку приєднання до князівства Північної Буковини (вона збігається із сучасною Чернівецькою областю) основною частиною її жителів були українцірусини. Це привело до того, як писав відомий молдовський літописець XVII ст. Г.Уреке, що третина населення Молдовського князівства розмовляла русинською (українською) мовою. Однак на кінець XV ст. завдяки панівному становищу молдован у князівстві на північнобуковинських землях, що входили до його складу, значно і збільшилася кількість молдовських поселень. Державна підтримка молдовськими господарями східнороманських переселень у Північній Буковині активізувала асиміляційні процеси. Це викликало серйозні зміни етнічного складу населення князівства. У середині XIV ст. східні слов’яни становили 39,5% населення Молдови, східні романці - 48,7%. У першій третині XV ст. співвідношення між цими етнічними групами змінилося: східнороманське населення - 69,3% всіх жителів Молдови, східнослов’янське - 26,5. Проте це не привело до повного поглинення українського населення краю і не порушило стабільності безперервного проживання тут слов’норусинів. 170

Таким чином, за період існування Молдовського князівства у Північній Буковині з’явилася значна частина постійних молдовських поселень, що вплинуло на дальше формування специфічної культури цієї історико-етнографічної області, її етнополітичної своєрідності з відповідним тяжінням місцевих етногруп до материнських державнополітичних і культурних центрів (українці, молдавани, румуни, німці і т. д.). Окрема хвиля молдовських переселень в Україну пов’язана з активною участю волохів у національно-визвольному і антифеодальному рухах на її терені, зокрема у прикордонних з Молдовою землях. Загони молдован брали участь у гайдамацькому русі й визвольній війні українського народу 1648 - 1657 рр. Відомими керівниками молдовських загонів були Г.Мунтянин, С.Рингач, С.Волошин. Б.Хмельницький втілював у життя активну молдовську політику, дбав про тісний союз з Молдовою і навіть намагався зробити господарем свого сина Тимоша. Останній разом з молдавським господарем Василе Лупу керував бойовими діями молдовськокозацьких військ під Сучавою, де й загинув. З його смертю завершилась невдала молдовська кампанія Б.Хмельницького. Активна українсько-молдовська політика гетьмана привела до пожвавлення міграційних настроїв серед молдовського населення Дністровсько-Дунайських земель. Волелюбне запорізьке козацтво мало значний вплив на нього. Чимало молдаван виявило бажання переселитися на вільні землі Запоріжжя. Частина з них заснувала молдовські постійні поселення у східному і нижньому українському Подністров’ї (Барабой, Скурту, Дабіжа та ін.). Молдовські переселення в Україну у період її визвольних змагань з Польщею були викликані й кріпосним гнітом в Молдовії. Цілі молдовські сім’ї з Бессарабії тікали в Україну, “у козацький край”, де соціальне поневолення не було таким сильним. Молдовський літописець Г.Уреке, описуючи часи правління господаря Янку воде Сасул (1579 - 1582 рр.), розповідав, що молдовани (селами) шукали порятунок за Дністром “від непосильних податки Янку воде”. У XVII ст. молдовани заснували ряд сіл на Лівобережжі Дністра. Значну частину молдовських переселенців тих часів становили колишні молдовани - воїни, що служили в армії Богдана Хмельницького. За деякими даними, їх у війську гетьмана налічувалось близько 6 тис. чол. Відомо, що Оттоманська Порта, яка здійснювала протекторат над Молдовою, нерідко використовувала молдовських воїнів у своїх загарбницьких набігах в Україну. Вони, зокрема, брали участь у походах на Чернігово-Сіверщину в 1498 р. Деякі з них залишилися жити на цих землях. (Наприклад, ними були засновані села Волоховиця і Степанівка). Молдовські господарі, які змушені були досить часто споряджати збройні загони для султанських походів в українські землі, сприяли Порті і в інших справах по укріпленню її північно-чорноморських кордонів. Особливу послугу султанові зробив господар Петру Шкьопул, який для ремонтування фортечних споруджень в Очакові відправив 15 тис. робітників-молдован і 3 тис. возів з будівельними матеріалами. Багато молдован залишилося в цьому напіввійськовому поселенні XVI ст. Вони інтенсивно освоювали на околицях придатні для обробітку землі, культивуючи традиційне для молдовського етносу виноградарство. За умов посилення турецького протекторату над Молдовою та розширення географії загарбницьких походів військ Порти традиційні переселенські потоки молдован в Україні виходили за межі межиріччя Дністер – Буг і сягали південної частини Київського та Брацлавського воєводств. Важливим чинником такого глибокого проникнення молдовських переселенців в Україну (аж до її стародавнього державно-культурного і релігійного центру - Києва) була православна віра, яка сприяла швидкому, їх вживанню в тогочасне українське суспільство, мирному й добросусідському співіснуванню представників цих етносів. Єдина релігія була для молдовських переселенців тією силою, яка робила стабільними їхні стосунки з

171

корінним населенням, незважаючи навіть на те, що значна частина молдован прибувала на українські землі у складі бойових загонів турецько-татарських орд. Символом релігійно-культурного єднання українського і молдовського народів в Україні стала постать сина молдовського господаря Симона Петра Могили – випускника Львівської братської школи, Києво-Печерського архімандрита, а згодом митрополита Київського і Галицького, який у 1632 р. заклав підвалини Могилянської колегії, пізніше відомої у світі під назвою Києво-Могилянська академія. Великий реформатор православної церкви Петро Могила став провідним українським релігійно-культурним діячем XVII ст. Символічно у даному випадку, що нащадок знатного молдовського роду своєю діяльністю в Україні ніби завершував своєрідну епоху етнічного й культурного взаємовпливу молдовського і українського народів, пожвавлення їх розселення на етнічних територіях один одного. Відзначимо й те, що своєрідним підсумком участі молдовських переселенців у національно-визвольних змаганнях українського народу в XVII ст. стало обрання фактично останнього автономного від Московщини гетьмана України 70-річного молдованина Данила (Даніле) Апостола, який за роки свого правління (1727 - 1734 рр.) дещо уповільнив занепад української автономії, різко зменшивши кількість росіян у своїй адміністрації. Він також ефективно обстоював інтереси української торгівлі, захищаючи українських купців від нерівноправного суперництва з росіянами, що мали велику підтримку з боку імперських чиновників. Нова інтенсивна хвиля молдовських переселенців в Україну була викликана тим, що Російська імперія почала втілювати в життя активну чорноморську і балканську політику, яка у XVIII ст. вилилася у серію російсько-турецьких війн. Створені молдованами на Півдні України села, відомі в історії під назвою військових поселень. Так, молдовський господар Дмитро Кантемір, шукаючи союзників у боротьбі з Оттоманською Портою, уклав військову угоду з Петром І. Після невдалого Прутського походу (1711 р.) Петро І змушений був надати притулок Д.Кантеміру, а також 24 його боярам і 4 тис. воїнів. Вони, згідно з царським указом, поселилися на території Слобідської України і заснували у Харківській губернії села Абазівка, Бузівка, Волохов, Волоховка, Молдова, Троянова. За часів військового протистояння між Туреччиною і Росією остання використовувала іноземних військовослужбовців, зокрема воїнів-молдован, для захисту й розширення своїх південно-західних кордонів. Необхідність постійно вести військові дії проти турецько-татарських орд визначила й відповідний характер життя молдовських поселень на Півдні України, їх жителі, окрім виконання військової повинності, займалися господарським освоєнням краю. За це вони отримували добру платню і мали відповідні привілеї. У створеній царатом у 1752 р. так званій Новій Сербії - області військових поселень у Правобережній Україні (межиріччя Дніпра і Синюхи) - молдовани становили значну частину їх мешканців. Поселенські полки ділилися на шанці і роти. Кожна рота жила окремим поселенням: с.Мартоноша - восьма, с.Каніж - десята і т.д. Молдовські військові поселенці у Новій Сербії були в основному вихідцями з Бессарабії. У 1754 р. серед 3840 поселенців Нової Сербії молдован налічувалось 2997 чоловік. Аналогічні поселення були засновані також у Слов’яно-Сербії, черговій адміністративно-військовій територіальній області України, створеній в 50 - 60-х рр. XVIII ст. для захисту південних кордонів Російської імперії від турецько-татарських орд. Відомий російський дослідник романських поселень в Україні і Росії В.Ф.Шишмарьов дає таку хронологію їх заснування у Слов’яно-сербському і Бахмутському повітах: Слав’яносербськ і Жовте - 1765 р., Хороше і Черкаське - 1766-й, Земляне - 1770-й, Луганське і Троїцьке - 1778-й, Государєв Буйрак - 1779-й, Корсунь - 1822 р. У період російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр. з числа переселенців нової хвилі з Бессарабії було сформовано Молдовський гусарський полк. Територіально його 172

розмістили між річками Чорний Ташлик, Синюха і Лівобережжям Південного Бугу. В ньому було 16 рот, кожна з яких заснувала окреме поселення. За деякими даними, 1772 р. в цьому полку було більш як 20 тис. військовослужбовців із сім’ями. Таким чином, активна антитурецька балканська політика Російської імперії у XVIII ст. привела до закріплення за нею значної частини земель українського Причорномор’я. Територіальне просування Росії до Бессарабії на початку XIX ст. активізувало процес створення нових молдовських військових поселень на Півдні України. Царат, завершуючи справу ліквідації української автономії, почав активно перемішувати там “інородців”. Заходи російського державного керівництва, спрямовані на розбудову нових поселень на Півдні України того часу, мали на меті, по-перше, створити досить надійний щит для захисту південних рубежів Російської імперії від турецько-татарських нападників, подруге, здійснювати специфічне “урівноваження” військових “вольностей” в цих краях українських козаків. Останніх царат досить активно виселяв з Нової Сербії, де виникали молдовські та інші військові поселення. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Росії вдалося закріпити за собою землі між Бугом і Дністром. На території Очаківського краю були створені нові військові поселення Чорноморського козачого війська (реорганізоване Запорізьке), значну частину якого становили молдовани. Таким чином, імперії вдалося забезпечити безперервний потік молдовських переселенців з Бессарабії на територію Півдня України. Після КючукКайнарджійського мирного договору (1774 р.) між Росією і Туреччиною царський уряд став активно заохочувати “громадянську” колонізацію молдовського населення. На відміну від військових поселень “громадянські” носили здебільшого дисперсний характер. Так, зокрема, були засновані Великий хутір у Золотоноському повіті Полтавської губернії, с.Ігнатівка у Маріупольському повіті. Готуючи приєднання Бессарабії до Росії, царат загравав з “волоськими боярами, що зазнавали утисків з боку турків”. Відвойовані у Туреччини Причорноморські землі роздавалися у володіння не лише російським поміщикам, а й волоським боярам. У царському указі від 26 січня 1792 р. прямо підкреслювалося, що при розподілі земель в Очаківському краї перевагу віддавати “волоським боярам, які переходили у підданство до Росії”. Остання міграційна хвиля молдовського переселення з Бессарабії на Лівобережжя Дністра мала місце в 1812 р. До Тираспольського повіту Херсонської губернії прибули 2,5 тис. молдован. У тому ж році Бессарабія була приєднана до Росії. Після цього акту царат почав стимулювати російсько-українську міграцію до Бессарабії, дбаючи насамперед про перемішування слов’янського й романського етносів. На середину XIX ст. молдовське населення України (у кордонах до 17 вересня 1939 р.) проживало в основному у Херсонській губернії. У 1851 р. там його налічувалось 75 тис. чол., у 1868 - 97,7 тис., 1897 - 147,2 тис. Приріст молдовського населення губернії у другій половині XIX ст. відбувався природним шляхом, оскільки переселення із-за Дністра фактично зупинилося. Найбільша питома вага його (від 18 до 20%) збереглася у чотирьох повітах Херсонської губернії. Так, і у Тираспольському було 66 молдовських сіл, Єлизаветградському - 64, Ананьївському - 99, Одеському - 12, Херсонському - 7, Олександрівському - 4. Припинення міграційного потоку з Бессарабії до Херсонської губернії, як свідчать наведені вище дані, не привело в другій половині XIX ст. до асиміляції молдован навколишнім українським середовищем. Молдовани Херсонської губернії, які проживали в напіввійськових поселеннях, що дбали про етнічні й “ротні” традиції, відзначалися своєрідною етнічною стійкістю. Молдовське населення лівобережних подністровських повітів, зокрема Тираспольського, забезпечувало подібну етностійкість завдяки географічному розташуванню цієї етноконтактної зони та можливостям постійного спілкування з Бессарабією, яка з 1812 р. перебувала у складі Росії.

173

На території Херсонської губернії в той час мали місце навіть факти асиміляції молдованами українських сіл. Однак в Подільській губернії спостерігався зворотний процес. Це пояснювалося тим, що українські культурні традиції тут мали більш глибокі етнічні корені, ніж у Херсонській губернії, а також великою питомою “вагою українства на Поділлі, в оточенні якого молдовани проживали в 22 селах Ольгопільського, 9 Балтського та 1 - Гайсинського повітів. Наприклад, до середини XIX ст. молдовани із с.Дмитрашівське Ольгопільського повіту були майже повністю асимільовані українцями. Наприкінці XIX ст. це відбулося майже з усім молдовським населенням Ямпільського повіту, яке ще на середину століття становило 5% від загальної кількості його жителів. У межах сучасної Кіровоградської області молдовани, що проживали на колишній території Молдовського гусарського полку, завдяки специфічній етностійкості й природному приросту тривалий час (майже всю другу половину XIX ст.) за своєю чисельністю, займали друге місце після українців. Що ж до молдовського населення західноукраїнських областей, то згідно з переписом, який проводився в Австро-Угорщині у 1900 р., їх і румун налічувалось 223,9 тис. чол. З 1918 р. частина Хотинського повіту, а з 1919 - Північна Буковина (Чернівецький і Сторожинецький повіти) до 1940 р. перебували у складі Румунії. За цей час, згідно з переписом населення цієї країни 1930 р., кількість молдован і румун, які за статистикою проходили під об’єднаною назвою “румуни”, значно зросла. Так, у Хотинському повіті їх “знайшлося” 137 тис. (48,3%), в Чернівецькому і Сторожинецькому - відповідно 78 тис. і 57 тис. чол. Звісно, офіційна статистика Румунії того часу давала значно завищені дані стосовно кількості “корінного” румунського населення краю і молдовського включно, щоб таким чином обґрунтувати їх входження до “великого королівства”. Фактично тоді мала місце стимульована румунською державою цілеспрямована міграція представників румунського етносу до Північної Буковини, а також насильницька румунізація русинського населення краю. Останні, як правило, володіли розмовною румунською мовою. Багато хто з них був змушений записати себе румунами, щоб полегшити життя і собі, і дітям, зокрема, забезпечити їм можливість здобуття освіти. Таким чином, у межах сучасної Чернівецької області у міжвоєнний період (1918 1940 рр.) кількість молдовського населення значно зросла. Однак це відбувалося в основному за рахунок насильницької румунізації - молдованізації українців-русинів, а також здійснення державних заходів щодо штучного спрямування міграційних процесів.

174

МОЛДОВСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Революційні події 1917 р. в Російській імперії започаткували на терені України нову етнополітичну ситуацію. За часів діяльності Центральної Ради міжнаціональне життя вирвалося з імперських пут. У складі Центральної Ради були представники різних етнічних груп в Україні, зокрема молдовани. В місцях їх компактного проживання, в тому числі на історичних українських землях Лівобережжя Дністра, значно активізувалися і пожвавились міжетнічні процеси. Українсько-молдовські міжетнічні відносини в інтенсивній етноконтактній зоні Лівобережжя Дністра значно політизувалися в 1917 - 1918 рр. Однак це не викликало там міжнаціонального загострення, хоча у зв’язку із створенням УНР і МНР з’явилася проблема державно-національного розмежування між ними. Значна частина молдавського населення Лівобережжя Дністра спокійно сприйняла сам факт проголошення Центральною Радою входження українського Подністров’я із центром у Тирасполі до УНР як однієї з 30 її земель. Щоправда, деякі молдовські депутати у Центральній Раді схилялися до думки, що з проголошенням МНР на території Бессарабії згодом доведеться переглянути українсько-молдовське територіальне питання. Приєднання Бессарабії до Румунії в 1918 р. і загострення її зовнішньополітичних відносин з РФСРР (згодом СРСР) привели до зниження інтенсивності українсько-молдовських міжетнічних контактів. Вони набули більш замкнутого характеру, тобто відбувалися між місцевим молдовським і українським населенням Лівобережжя Дністра. Таким чином, створення УСРР, її входження до СРСР, а також приєднання Бессарабії до Румунії суттєво 174

обмежили міжнаціональні стосунки у вищезгаданих українсько-молдовських етноконтактних зонах. Організація молдовської державної автономії у складі України на Лівобережжі Дністра, що здебільшого мало і політико-пропагандистський характер, відповідно відбилася на етнокультурному процесі в цьому краї. Незважаючи на специфічну “інтернаціоналістську” цілеспрямованість етнокультурного процесу в МАСРР, зокрема, відхилення ідеї латинізації “народної мови” й продовження її слов’янізації за допомогою кирилівської абетки, українсько-молдовські міжетнічні зв’язки в даному регіоні не були серйозно порушені. Сам факт створення в 1924 р. МАСРР у складі Української СРР на особливих засадах, коли у першій з них молдовське населення становило 34,2%, а українці - відповідно 48,7% від усієї кількості її жителів, красномовно вказував на своєрідний статус молдован у названій вище автономній державності. Хід етнічних процесів у середині 1920-х рр. у районах України з молдовським населенням поза межами МАСРР, зокрема, на території нинішньої Кіровоградської області, свідчив про тенденцію до скорочення його чисельності. Тут у 1926 р. було зафіксоване 28 тис. молдован. (З часом тенденція стала чіткішою. В 1959 р. молдован залишилося 7,2 тис., а в 1970 - 6,6 тис.). Тобто навіть процес коренізації 1920-х рр. не зміг суттєво вплинути на асиміляцію молдовського населення українським середовищем у районах дисперсного їх проживання, зокрема за межами МАСРР. Поступова адаптація в місцях колишніх молдовських військових поселень, де раніше досить активно дбали про етнічне самозбереження, з часом привела до етнічної українізації. Так, с. Каніж Кіровоградської області - в минулому молдовське - стало українським. А в Грузькому, Троїцькому, Мартоноші кількість молдован зменшилася на 50%. У 1940 р. до України були приєднані українські Придунайські землі і Північна Буковина, які до того часу перебували у складі Румунії. Внаслідок державнотериторіального розмежування між УРСР і МРСР у 1940 р., що здійснювалося з урахуванням етнічного розселення українців і молдован у вищеназваних суміжних районах, до УРСР відійшли землі, де проживали більш як 1,5 млн. чол., з них молдован близько 430 тис. Однак уточнення кордонів між Україною і Молдовою відбувалося майже до кінця 1940 р. Тривав процес передачі окремих молдовських сіл МРСР, українських - до складу УРСР. Назвати точну цифру молдовського населення Лівобережжя Дністра, Північної Буковини й Придунайських земель, яке після 1940 р. проживало в Україні, неможливо. Це буде встановлено лише тоді, коли стануть відомі всі документи та матеріали, де повністю висвітлюються особливості процесу державнотериторіального розмежування між УРСР і МРСР у 1940 р. В післявоєнний період і нині молдовани живуть в Україні у традиційних районах їх компактного й дисперсного розселення. Це - Чернівецька, Одеська і Кіровоградська області. Зокрема, в Чернівецькій області, за даними останніх післявоєнних переписів населення, їхня загальна чисельність зростає в основному за рахунок природного приросту. В 1959 р. тут налічувалось 71,6 тис. чол., у 1979 р. - 85 тис. Однак питома вага молдован Чернівецької області дещо зменшилася - з 9,3 у 1959 до 9,2% - у 1979 р. Що ж до Одеської області, то там теж мають місце подібні етнодемографічні процеси. В 1979 р. молдовське населення становило 5,7% і в основному мешкало в її правобережних районах.

175

МОЛДОВАНИ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

За переписом населення 1989 р., в Україні проживало близько 325 тис. молдован. За переписом 2001 р. їх налічується 258,6 тис. Отже, за десять років їх кількість 175

зменшилася майже на 67 тис. чол. В основному вони компактно розселені в Одеській і Запорізькій областях. Більшість з них - сільські жителі. В Україні діє понад 130 румунських і молдовських шкіл. У них навчаються майже 25 тис. чол. В останні роки відкрито 350 факультативних груп (а це 6 тис. учнів молдовської і румунської національності). Отже, Україна, керуючись Законом про національні меншини в Україні, робить все можливе, щоб забезпечити етнічним групам, які проживають на її території, громадянські права і національно-культурні потреби. Що ж стосується нинішньої ситуації в царині міжнаціональних відносин між двома державами-сусідами, то з нашого боку їх рівень визначено як Актом про незалежність України, так і політикою добросусідства, яку вона не тільки декларує, а й втілює в життя. Україна поважає суверенітет, територіальну цілісність та державну незалежність Республіки Молдова.

176

ЛІТЕРАТУРА 1. Боєчко В. Молдовани в Україні // Віче. – 1993. - № 3. – С.100-111. 2. Бузало В.Й., Дмитрієнко М.Ф. Встановлення кордонів між Україною та Молдовою у 1940 р. // УІЖ. - 1992. - №9. 3. Данильченко О.П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціальнополітичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. /Історичні зошити/. – Київ: Інститут історії України АН України, 1993. – 58 с. 4. Міронова І.С. Стан освіти і культури молдовського населення Півдня України в період впровадження політики “коренізації” (20-ті роки ХХ ст.) // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали Міжнародної наукової конференції. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – С.49-55. 5. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 6. Орлик В.М. Молдовани в Україні (1920 – 1929 рр.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1998. – 186 с. 7. Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.

176

Тема 4. ТАТАРИ В УКРАЇНІ 1. 2. 3. 4. 5.

ПЛАН Історія проникнення татар в українські землі. Становище кримських татар в Російській імперії. Кримські татари в роки революції та громадянської війни (1917 – 1920 рр.). Життя кримськотатарського населення в роки радянської влади. Повернення кримських татар в українське суспільство: реалії сучасного життя.

177

1.

ІСТОРІЯ ПРОНИКНЕННЯ ТАТАР В УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Татари - так називали європейські джерела монголо-татарські війська, які у XIII ст. завоювали Східну Європу. Починаючи з 1237 р., вони вдерлися в землі руських князівств, захопили Причорномор’я. У 1241 р. трьома потоками татари вступили в Польщу, Чехію та Угорщину. Проте наступного року вони повернули на схід і заснували в пониззі Волги свою державу - Золоту Орду, під владу якої потрапили народи Русі. Давньоукраїнська земля на довгі роки втратила свою політичну незалежність, різко знизився поступальний розвиток цивілізації, посилився економічний та культурний занепад. Така ситуація тривала до середини XV ст., до часу розпаду Золотої Орди. Відтоді, власне, українські землі перетворилися на постійний полігон претендентів на ці території в особі Литви, Польщі, Росії, Туреччини. Неоднозначні, напружені відносини склалися і між Кримським ханством, яке, відокремившись від Золотої Орди, утворилося в 1449 р. на території Криму та Північного Причорномор’я. У васальній залежності від нього знаходились менші орди (Буджацька, Єдисанська, Єдикульська, Ногайська), які кочували по безмежних просторах від Дунаю до Кубані. Ханство являло собою напівпатріархальнунапівфеодальну державу, на чолі якої стояв хан з династії Гіреїв. Більшість населення її складали племена кочівників, які під впливом монголо-татарського елементу на протязі XIII - XV ст. ініціювали нову спільноту - кримські татари. Були також і численні представники інших народів - греки, караїми, вірмени, євреї, турки, живий слов’янський ясир. Татари традиційно займалися кочівництвом, торгівлею. Прибутковим ремеслом у них були постійні напади на слов’янські, в основному українські, землі за здобиччю і особливо за бранцями. Впродовж багатьох століть взаємини сусідніх народів - південних кочівників та українців мали складний характер. Вони часто воювали між собою, але, виходячи з геополітичних та воєнних міркувань, неодноразово об’єднували свої сили проти спільних суперників - Польщі, Туреччини, Московської держави. Союз Кримського ханства з українськими козаками особливо проявився під час Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр., Водночас в регіоні набирав силу процес переходу від постійних воєн і конфліктів до взаємовигідних торговельних і господарських стосунків. Нагадаємо, що досить плідним був період XV ст., коли українські землі перебували у складі Литовської держави. На деякий час саме через Україну і Крим проходив головний транзитний шлях з Європи на Близький Схід. Декілька торговельних рукавів надійно зв’язали Крим з Києвом, Черкасами, Путивлем, Львовом, Кам’янцем. А далі товар через Люблін та Краків, Москву йшов до Західної Європи, Скандинавії. Відоме листування запорізьких козаків з Кримським ханом у 1681 р., яке викликало обурення царя з приводу того, що козакам було дозволено вільно ходити на Низ, у Крим за сіллю, рибою та звіром. Відповідно татари отримували пільги на українських землях. Як повідомляв у 70-х рр. XVIII ст. академік Гільденштедт – “запорожці за певний податок, який брали вівцями, дозволяли Кримським татарам переходити через Кальміус з худобою, котру вони і пасли літом на цілому просторі до Самбека, звідки вони восени поверталися на Крим”.

177

СТАНОВИЩЕ КРИМСЬКИХ ТАТАР В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

В другій половині XVIII ст., коли ще в Причорномор’ї не встановились нормальні мирні стосунки, помітним стало нове проникнення татар на українські землі. Кримських купців традиційно можна було побачити на найбільших ярмарках України - в Києві, Ніжині, Харкові, Сумах тощо. Татарське населення поступово пускало тут коріння, до речі, в глибині континенту було набагато спокійніше і безпечніше, ніж у південному регіоні, де часто точились російсько-турецькі війни. В останній чверті XVIII ст. Росія утвердилась на північних берегах Чорного моря. У 1783 р. Крим був приєднаний до Російської імперії, землі ханства увійшли спочатку до складу Таврійської області, а з 1802 р. - Таврійської губернії. З моменту просування російських військ тут невпинно проходили процеси по зменшенню і взагалі знищенню місцевого населення. Спочатку це торкнулося ногайських орд, які першими перейшли під високу руку російського царя. Їх переселили на Кубань, Приазов’я. А в середині XIX ст. вони опинились в такому скрутному становищі, що були вимушені емігрувати до Туреччини. Як писав очевидець тієї смутної пори – “...а татари йдуть і йдуть, цілують землю, плачуть, але все-таки йдуть”, емігруючи до чужих країв. Тактика царського двору щодо колонізації краю виходила, зокрема, з таких програм, які відбилися в записках російського дипломата Бакуніна – “Рассуждения Российского патриота о бывших с татарами делах и войнах и способах служащих к прекращению оных навсегда” (1777 р.), в яких пропонувалося: заселити кримські землі українцями, а на їх обжиті місця поселити росіян з центральних районів Росії. Це, на думку автора, з одною боку ослабило б волелюбну, непокірну Україну, а з другого вигнало б з Криму татар. Якщо до приєднання Криму населення його нараховувало до 300 тис. чол., де татари (степові, гірські, приморські) складали абсолютну більшість, то під час російськотурецьких воєн, наступного “мирного освоєння” краю кількість корінного татарського населення катастрофічно зменшилася. Історичні джерела стверджують, що за перші двадцять років (1774 - 1796 рр.) присутності російських військ в Криму, починаючи навіть ще до його офіційного приєднання, татари залишили на півострові 687 сіл, з них 315 зовсім обезлюдніли. До 1790 р. корінне населення складало лише 140 тис. чол. Багато татарських селян, які втратили свою землю, насильно виселено на північ у внутрішні губернії імперії, а щоб вони не повернулися на батьківщину, кримські кордони пильно охоронялися. Це підтверджують офіційні матеріали 1827 р., в яких згадується чимало татар у стані державних селян, які проживали, зокрема, в Катеринославській та Харківській губерніях. Цікаві свідчення подає нам дослідник П.Кеппен, який особисто брав участь у різних переписах, ревізіях в Росії. Так от, роблячи перевірку 8-ї ревізії державного майна в Таврійській губернії (1837 р.), він виявив нестачу... 69 селищ, в яких мешкало до цього 2 тис. татар чоловічої статі. Це підтверджує лише одне - швидку міграцію татар з півострова. Витіснення мусульман тривало до кінця XIX ст. і всіляко заохочувалося царським урядом, що призвело до обезлюднення в Криму цілих районів. В перші роки така політика навіть поставила окупаційну армію у скрутне становище - солдатів нічим та і нікому було харчувати! Це змусило уряд активізувати свої дії щодо масового переселення сюди в першу чергу росіян, емігрантів з Європи. Коли ж ці проекти закінчилися повним фіаско, самодержавство вимушене було дати згоду на переселення туди безпосередніх сусідів степовиків-українців. Проте через деякий час чисельність татарського населення дещо відновилася. За даними 1879 р., а це майже за двадцять років перед першим Всезагальним переписом населення Російської імперії, всього татар в Криму та причорноморських степах (в т.ч. нагаїв) нараховувалося 276 тис. чол. Відносно Криму однозначно вказувалося, що ще в другій половині XIX ст. саме кримські татари перевершують за чисельністю всі інші 178

народи разом узяті і складають основне населення півострова. Але це ні якою мірою не заважало властям ставитися до татарського населення імперії вкрай зневажливо і надалі. Як унаочнення цього - лише декілька уривків з книжки “Народы России. Крымские татары”, яку було надруковано товариством “Общественная польза” в Петербурзі 1879 р. Без зайвих аргументів це автохтонне населення переносилося в ранг неповноцінної нації, яку наділяли такими рисами, як “лукавство, скрытность, лень, безпечность, робость и хвастливость”, що вже само по собі, на думку авторів, призвело до жалюгідного становища мусульманських жителів цієї “Російської Італії”. Автори книги пояснювали читачам, що ж стимулювало кримських татар до добросусідських відносин з росіянамипереселенцями і спричиняло їх зближення. Це, виявляється, викликано швидше “неискренностью и страхом, объясняемым сознанием нашей силы и невольным к ней уважением”. Відмічаючи про постійні “самовиселення” татар в Туреччину і внаслідок цього зменшення в Криму робочих рук, дається “достойний” тих часів висновок, що досвід перших поселень росіян говорить не інакше, як про “благотворность будушей русской колонизации для крымского татарского населения”. Про цю “благотворность” доводила ще в 1783 р. в своєму Маніфесті Катерина II, проголошуючи татарському народу обіцянку за себе і своїх спадкоємців “... содержать их наравне с природными нашими поддаными и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными обрядами пребудет неприкосновенно”. Але в наступному, як бачимо, відношення царату до татарської культури, релігії, соціального життя та побуту можна назвати лише як дикунським, націленим на їх винищення. Гинули татарські храми, різко скорочувалась кількість національних шкіл, вводився нагляд за духовним життям кримських татар, переслідувалися священнослужителі. Нарешті, в 1833 р. за розпорядженням таврійського губернатора як “шкідливі” для населення були відібрані у мусульманського духовенства та простих людей тисячі старовинних рукописів та книг і спалені. Подальший економічний розвиток Таврійської губернії, прокладання залізниць спричинили масове переселення сюди сотні тисяч людей. Це призвело до того, що поступово татарське населення півдня Росії, а потім і самого Криму, перетворилося на звичайну національну меншину з усіма негативними наслідками. За офіційними даними, в 9 українських губерніях проживало 227 тис. татар, головну масу яких складали кримські татари у Таврійській губернії - 196,8 тис. чол. Щоб конкретніше уявити, де жили і чим займалися татари на терені України, доцільно вивчити найбільш характерні матеріали, зокрема Київської губернії, де проживало 1954 осіб обох статей та членів їх сімей, які істотно різнилися між собою і по кількості, і по соціальному статусу. Отже, у Київській губернії серед міських жителів (1442 особи) за фахом татари розподілялися таким чином: 910 - військовослужбовців, 167 - у всіх видах торгівлі, 53 переробка сільськогосподарської продукції, 36 - прислуга та поденники, 21 - полювання та рибальство, 24 - доходи з капіталів та нерухомості, 10 - позбавлення волі, 6 - робітники, 2 - праця у сільському господарстві, 2 - в адміністративному апараті, 2 - богослужіння та праця в церкві, 2 - мистецтво і наука, 2 - трактири і мебльовані кімнати, 1 - медичні установи. У сільській місцевості, крім левової частки військовослужбовців, заняття татарського населення в основному мало комерційний характер. Якщо в материкових губерніях України становище татар було таким, що їм необхідно було напружувати свої сили, спільно вести нелегку боротьбу за місце під сонцем, відстоюючи свої соціально-економічні права, то становище в Таврійській губернії, особливо в Криму, було ще гіршим. Тут саме завершувався планомірний процес перетворення корінного кримськотатарського населення в одну з другорядних національних меншин, продовжувалися дії, спрямовані на політичне і економічне витіснення їх з активного суспільного життя. 179

За даними перепису 1897 р. в Таврійській губернії проживало 196,8 тис. татар (13,6% від усього населення), українців - 611,1 тис. чол. (42,2%), росіян - 404,5 тис. чол. (27,9%). Виходячи з політичних міркувань, націлених на переважаючу кількість саме російськомовного населення в регіоні, вільно оперуючи статистичними матеріалами (до речі, перепис 1897 р., незважаючи на свою цінність, був проведений досить недбало, про що повідомляли очевидці), по відношенню до татар закріпилася думка як до невеликого прошарку населення. Хоча в п’яти півострівних повітах, власне Крим, сільське татарське населення було переважаючим і доходило за своєю чисельністю навіть до 71% усієї людності. За матеріалами 1915 р. прошарок татарського населення (міське і сільське) по повітах Криму коливався від 23,5 до 58,7%, інколи переважаючи росіян, які на кінець XIX ст. остаточно стали найбільшою національною групою на території півострова. Нагадаємо, що після росіян та татар, українська спільнота за кількістю займала третю сходинку. В період революційних подій 1917 р. татарське населення також виявляло політичну активність. В татарському середовищі, це торкається в першу чергу Криму, виявився весь спектр політичного руху від крайнього лівого, соціалістичного, до монархічного. Поряд з важливими питаннями політичного і соціально-економічного характеру татарські лідери переслідували основну мету – розв’язання національного питання для свого народу. Зростання політичної активності кримських татар починається з кінця XIX ст. Воно пов’язане з татарським національним відродженням 80-х рр. XIX ст., на чолі якого стояв Ізмаїл Бей Гаспіралі (1851-1914 рр.). Це був суспільний рух татарської та турецької спільноти Криму за модифікацією мусульманського суспільства, реформу освіти тощо. Особлива роль належала мусульманському духовенству, яке виступало в ролі головного провідника ідеї панісламізму. Першого організаційного оформлення ця теорія набула після проголошення “Маніфесту 17 жовтня 1905 р.”, коли був зібраний 1-й Всеросійський з’їзд мусульманських народів, на якому була створена перша загальноросійська партія мусульман – “Іттіфак”. Знаменно, що на чолі неї став відомий кримськотатарський громадський і політичний діяч Ісмаїл Гаспринський. Початок Першої світової війни пов’язаний в історії кримських татар з хвилею репресій з боку уряду. Тотальна підозра у зраді, шпигуноманія, звинувачення у непатріотичності - ось чим відплатив татарам царський уряд за їх традиційну лояльність до влади. Дедалі більше татарська інтелігенції звертає свої погляди до Туреччини. Відносно цих подій уповноважений кримських дворян Чернов у листі до генерального прокурора писав про “готовність татар до зради російському престолу”. Тому тут на противагу татарським рухам з допомогою властей помітно активізували дії місцеві філії чорносотенських організацій “Союза русского народа”, “Союза Михаила Архангела” та ін. 25 березня 1917 р. в Сімферополі відбулися організаційні збори Курултаю, які обрали Мусульманський Виконавчий Комітет у складі 50 чоловік. Мусвиконком був визнаний Тимчасовим урядом як єдиний законний орган, який представляє усіх кримських татар. У національній сфері Мусульманський Виконавчий Комітет заявив, що буде добиватися через Установчі Збори встановлення в Росії федеративно-демократичної республіки, а також висловився за першочергові кроки у розв’язанні національного питання в Криму. “Татарський народ вимагає для себе культурно-національної автономії, котра одна може забезпечити вільний розвиток національної самосвідомості”. У липні 1917 р. в Криму була утворена найвпливовіша серед татарського населення національна партія “Міллі-фірка” з представників буржуазії, інтелігенції, духовенства, яка довгий час, навіть після її розпуску у радянський час, очолювала демократичний, державотворчий рух татарського народу.

180

КРИМСЬКІ ТАТАРИ В РОКИ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (1917 – 1920 рр.)

Жовтневий переворот у Петрограді отримав негативну оцінку з боку татарських властей. Мусвиконком заявив, що криваві події, які мали місце в Петрограді, “паралізувавши силу існуючої влади, відкривають шлях для анархії і громадянської війни, розмір і гибельні наслідки якої тепер важко уявити”. В грудні 1917 р. за участю “Міллі-фірки” почав роботу Курултай (Татарські Кримські Установчі Збори), де було сформовано національний татарський уряд Директорію, політика якого поряд з існуючими на півострові радами спрямовувалася на підтримку буржуазних сил у Росії, а також Центральної Ради. Була вироблена Конституція Криму, проголошено Курултай Парламентом з однорічним терміном. Почалося формування власних татарських збройних сил. Вище згадана Конституція проголошувала рівні права всіх жителів Криму незалежно від їх національності. Уряд зазначав: “На основі ідей братства, почуття єдиної Батьківщини... діяти в ім’я возз’єднання з загальнодемократичним світом, в ім’я спасіння від пазурів кривавої революції, яка зруйнувала пам’ятники, культові споруди, спалила дощенту палаци, розтоптала щедрий і прекрасний Кримський півострів”. Але в той час власного державотворення в Криму не відбулося. Крім невеликого проміжку часу існування своїх владних, але недієздатних структур, всі державотворчі процеси кримських татар не знайшли свого логічного завершення. Півострів у 1918 - 1920 рр. опинився в центрі класових битв. І при владі “червоних” чи “білих”, іноземних інтервентів татарам не надавалося можливості щодо створення своєї незалежної держави. До речі, в лютому 1918 р. на час, коли в Криму встановилася радянська влада і національні органи влади кримських татар були розігнані, на Всеросійському мусульманському військовому з’їзді в Казані обговорювалося питання про створення федеративної тюрксько-татарської республіки з п’яти мусульманських областей - Криму, Кавказу, Туркестану, Киргизії, Урало-Поволжя. Це об’єднання російських мусульман немов би мало відкрити шлях до об’єднання мусульман усього світу. За доби перебування в Криму Добровольчої армії настав час повної руйнації всіляких ілюзій татарської державності чи автономії. Татарський парламент після багатьох утисків, арештів деяких його членів в серпні 1919 р. був ліквідований.

181

ЖИТТЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В РОКИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

У роки післявоєнного соціалістичного будівництва, особливо у двадцяті, радянська влада зважувала на існуючий в регіоні мусульманський фактор, на кримських татар, які за своєю кількістю, історичними правами як корінне населення викликали досить велике занепокоєння. Адже ще живі були у пам’яті намагання кримських татар до створення в Криму мусульманської незалежної держави, антирадянські виступи. Тому в багатьох їх діях і надалі вбачали підступні прояви буржуазного націоналізму, сепаратизму, антирадянщини. 18 жовтня 1921 р. В.Ленін підписав Декрет про утворення Кримської АСРР у складі Російської Федерації. Цікаво, що кримські татари - єдиний малий народ минулої Російської імперії, котрому автономія була надана за ініціативою більшовицького прем’єра. Як зазначає А.Авторханов, ключову роль тут зіграла позиція його молодшого брата Дмитра Ульянова, який на той час працював у керівництві Кримського обкому партії. За станом на 1920 р. в Криму проживало 186,6 тис. татар (дещо менше від їх кількості на 1897 р.) - це становило частку у 26% від усього населення, в тому числі серед міського - 11,6%. Тобто давалися взнаки тяжкі роки відбудови господарства, посуха і голод, перегини класової і економічної політики, які призводили до погіршення життєвого рівня населення, зменшення його кількості. Тисячі селян-татар так і не дочекались від “народної” влади землі. Натомість були організовані радгоспи, і степові татари назавжди втратили віковічні традиції життя та праці. Результатом “кавалерійської атаки” на аграрний сектор було те, що весною 1921 р. 181

Кримрадгоспу належало 25% усієї орної землі та біля 45% садів і виноградників. Останні швидко прийшли в запустіння через відсутність належного догляду. Сотні наспіх сформованих комун та радгоспів припинили існування. Схаменувшись, влада почала проводити аграрну реформу, що орієнтувалася не тільки на залучення на бік радянської влади кримських татар, але й мала викликати симпатії до неї з боку татарської діаспори. Так під час Установчого з’їзду Рад були внесені доповнення у земельний Кодекс, згідно з яким крім безземельних та малоземельних селян право на першочергове отримання земельного наділу одержали татари-емігранти, які були виселені з Криму за царських часів. З великою недовірою зустріло татарське населення й суцільну колективізацію. Темпи їх кількісного зростання в радгоспах були незначними: в 1931 р. частка кримських татар складала в радгоспах 8,4%, в 1932 р. - 10,5. Для порівняння - кількість українців за цей же час зросла з 28,5 до 51,8%. Поштовх до розвитку татарського народу дала відома політика “коренізації” 1920-х рр. За цей невеликий проміжок часу були зроблені значні кроки у галузі його духовного відродження, почалося активне національно-культурне будівництво. Виходячи з політичної доктрини, радянська влада розпочала процес по вихованню національних кадрів і висуненню їх на керівні державні, господарські і партійні посади. Найбільш помітними були успіхи у галузі національно-культурного будівництва. Так, за даними 1927 р. татарські діти забезпечувалися навчанням рідною мовою на 90,6%, на змішаних мовах - 7,4, російською - 1,9. Ці якісні показники дуже високі і поступаються російським учням лише на декілька відсотків. У 1926 р. татарські діти складали 32,7% загальної кількості учнів республіки, 47% - російські, 8% - німецькі, 0,49% - українські. До кінця 1930-х рр. у Криму діяло 427 татарських шкіл, що складало третину від загальної їх кількості. Але не будемо відриватися від реалій 1920 - 30-х рр., ховатися за пишні офіційні реляції про успіхи. Тим паче, що гучні звіти про перемогу культурної революції, “коренізації”, на перевірку виявились у великій мірі перебільшеними. Це торкалося культурно-освітньої галузі, а також і підготовки кадрів. Тому не дивно, що секретар Судакського райкому партії в середині 1930-х рр. нараховував серед свого сільського партійного і державного активу 50% неписьменних. Зауважимо, що в цілому представники кримськотатарського народу не мали вирішального впливу в апараті управління. Так, у 1927 р. в складі республіканського ЦВК кримські татари та росіяни були представлені рівними частинами - по 34,7% (євреї - 8, українці - 6,7). Проте, вже в 1935 р. питома вага кількості кримських татар в керівництві наркоматів зменшилася до 24,7%, в апараті радгоспів та колгоспів - 21,5. В 1939 р. представництво татар у керівних органах республіки знизилося до 15,2% (росіяни - 47,6). Отже, процес “татаризації” проходив з відповідним російським акцентом. Наприклад, у 1920 р. на сцені Севастопольського театру виступали 6 труп, в тому числі одна татарська. Через двадцять років серед 8 театрів республіки був 1 татарський та 5 російських. У 1937 р. з 65 видань періодичної літератури у Криму видавалося лише 10 газет та 2 журнали кримськотатарською мовою. Відомо, що характерною ознакою тоталітарної системи є руйнування репресивним режимом підвалин традиційного буття - релігійний та національний світогляди, які, як писав німецький філософ Е.Фромм, “рятують людину, якщо зв’язують її з іншими людьми, від найстрашнішого - ізоляції”. Саме в боротьбі проти національного сталінізм став дзеркальним відображенням нацизму. Ворогом народу був оголошений вже не конкретний клас чи соціальний прошарок, а сам народ. Система досягла свого апогею. Така доля спіткала і кримських татар, їх звинувачували у зраді радянському народу, і, як писав Л.Берія в доповідній записці Сталіну - “виходячи із небажаності проживання кримських татар по прикордонній смузі Радянського Союзу” 11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони прийняв постанову №5859 про виселення кримських татар 182

спочатку до Узбецької РСР. До цієї республіки було переселено 35275 сімей кримських татар (усього - 151604 чол.). Більшість “зрадників батьківщини” становили жінки і діти. Депортовані були не тільки несправедливо звинувачені владою, але й пограбовані нею. А на місцях нового поселення не вистачало житла, продуктів харчування. Та ще страшнішими були моральні збитки. Сотні сімей були розкидані по різних підприємствах і на довгі роки втратили зв’язок з рідними. 20 червня 1944 р. РНК СРСР видав розпорядження №13287, за яким діти спецпоселенців не мали права вивчати шкільні предмети рідною мовою. 21 травня 1944 р. ДКО прийняв постанову №5937 про додаткове переселення кримських татар на територію Марійської АРСР та в ряд областей РРФСР. Всього до розряду спецпоселенців віднесли понад 188 тис. кримських татар. Згідно “Інструкції для комендантів спец-комендатур МВС по роботі серед виселенців-спецпоселенців” кримські татари вважались виселенцями і згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. “ ... а) переведені на спецпоселення довічно, без права повернення їх на попередні місця проживання; б) за самовільний виїзд (втечу) із місць обов’язкового поселення цих виселенців чекала міра покарання... 20 років каторжних робіт”. Перебуваючи на спецпоселенні, кримські татари продовжували сумлінно працювати, не виявляючи схильності до протестів, виявляючи свою традиційну лояльність до режиму. Ілюстрацією до того театру абсурду, яким була радянська імперська система, є те, що депортовані зберігали своє членство в ВКП(б) та ВЛКСМ, відповідно 742 та 1225 чол. Після жорстокої висилки з Криму в травні-червні 1944 р. понад 270 тис. представників корінних національностей (з них 188 тис. кримських татар) тоталітарна система зробила все, щоб витравити і історичну пам’ять про ці народи. Буквально тисячами були змінені назви населених пунктів, в основному з татарської та турецької мов на російську, абсолютно не пов’язані ні історично, ні географічне з цим регіоном. Виселення татар з Криму призвело до тривалої економічної кризи. Відновити регіональний господарський комплекс вдалося лише у 1950-х рр. Ще під час війни сюди ешелонами завезли тисячі сімей з Росії та України. Але більшість з них не змогли пристосуватися до місцевих умов і повтікали назад. Були зафіксовані і такі пропозиції переселенців до властей: “Хоча би виписали на колгосп по одному татарину, щоб він сам розповів, що де садить і звідки воду брати”. Після смерті Й.Сталіна режим дещо послабився. Відповідно Указу Президії Верховної Ради від 28 квітня 1956 р. “Про зняття обмежень по спецпоселенню з кримських татар, балкарців, турків - громадян СРСР; курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених в період Великої Вітчизняної війни”, кримські татари були зняті з обліку спецпоселень. Але фактично цей указ мало змінив реальне становище, його текст носив відкрито цинічний характер, у ньому зазначалося, що “обмеження в правовому становищі кримських татар... в подальшому не викликається необхідністю”. При цьому особливим пунктом наголошувалось, що “зняття обмежень по спецпоселенню... не несе за собою повернення їм майна, конфіскованого при виселенні, і що вони не мають права повертатись в місця, звідки були виселені”. Для більшої впевненості з переселенців бралися підписки про те, що вони не мають претензій щодо відібраного у них майна і що не збираються повертатись на історичну батьківщину. Наступним етапом у вирішенні долі кримськотатарського народу стали Указ та Постанова Президії Верховної Ради СРСР, видані у вересні 1967 р., які офіційно визнали безпідставними звинувачення на адресу кримських татар. Але фактично лише одиниці тих, хто встиг за кілька перших тижнів переїхати та оформити прописку, дістали можливість оселитися в Криму. Над проблемою переселення кримських татар знову опустилася завіса мовчання. Формально вони мали право повернутись на півострів, але дістати прописку можна було лише при наявності постійної роботи, чого без прописки марно було сподіватися. 183

За першим повоєнним Всесоюзним переписом населення, що проводився в 1959 р., у Криму було зафіксовано лише 1,8 тис. кримських татар (0,1% усіх жителів), які, порівнюючи з попереднім переписом 1939 р., з другого місця по чисельності відступили на восьме, перетворившись у невеличку національну меншину. Про кримських татар в офіційній та періодичній літературі по суті ніхто не згадував. За останні десятиріччя кількість татарського народу на терені України значно збільшилась. Але перед тим, як давати аналіз цьому явищу, підкреслимо, що, як уже неодноразово нагадували науковці, його офіційна статистична база дуже слабка.

184

ПОВЕРНЕННЯ КРИМСЬКИХ ТАТАР В УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: РЕАЛІЇ СУЧАСНОГО ЖИТТЯ

В 1989 р. в Україні проживало 86,8 тис. татар та 46,8 тис. кримських татар. Але і надалі вони складали частку від усього населення республіки - 0,2%. Татари традиційно проживали у Лівобережжі, зокрема, найбільші їх громади були у Донецькій області 29,3% від загальної кількості татар в республіці, Луганській - 13,7, Кримській - 12,4. Їх наявність спостерігалася у 10 областях України. Татари кримські розмістилися наступним чином: в Криму – 82% їх кількості, Херсонській області - 12,2, Запорізькій 3,3. В 1989 р. лише 46,7% татарського етносу визнавало рідну мову - татарську, 51,7 російську та 1,3 - українську. Інакшою була ситуація серед кримських татар. За десять років (1979 - 1989 рр.) доля визнання кримськотатарської мови як рідної піднялася до 92,6%, в той же час показник визнання як рідної мов російської та української скоротився у 4-6 рази. На це були свої причини, які пов’язані з початком масового повернення кримських татар на свою історичну батьківщину, їх сучасного бурхливого морально-психологічного відродження. В цьому є також серйозна проблема, адже це нове переселення народів через різні обставини набуло хаотичного характеру, слабо керованого, що супроводжувалося кризовими явищами. За станом на 2001 р. 92% кримських татар визнали рідною мовою татарську, 0,1% - українську, 6,1% - російську, 1,8% - іншу мову. Отже, за період між двома останніми переписами, як ми побачили, мовна ситуація в Криму не змінилася і більшість кримських татар вважають рідною мовою мову своєї національності. Якщо в основному ареалі – Криму - в 1989 р. кримських татар було 38,3 тис. чол., що складало 1,2% населення півострова (лише за один рік їх переселилося туди 25 тис. чол.), то пройшло декілька років і на середину 1993 р. їх чисельність обраховували в 250 тис. чол. Передбачалося, що до кінця 1990-х рр. вони складатимуть 10-12% населення Республіки Крим. І з упевненістю можна сказати, що цього було досягнуто. За останнім всеукраїнським переписом населення 2001 р. в Автономній республіці Крим проживає 243,4 тис. кримських татар, що складає 12% населення півострову. Всього по Україні, кримські татари становлять 248,2 тис. чол., що складає 0,5% від усього населення України. Нагадаємо, що рух кримських татар за повернення на свою історичну батьківщину набув масового та політизованого характеру лише в останні роки. На чолі його став політв’язень з більш як двадцятирічним стажем Мустафа Джемілєв. 1987 р. рух розгорнув активну кампанію з метою добитися відновлення історичної справедливості, її кульмінацією стала демонстрація, проведена на Червоній Площі в Москві. Влада вимушена була відповідним чином відреагувати. В органах масової інформації з’явилось спеціальне повідомлення ТАРС. В ньому інформувалось про останні події, а також про звернення до Президії Верховної Ради СРСР ряду представників інтелігенції з проханням відновити права кримських татар. Далі переспівувалась стара пісня про “зрадників-націоналістів”, що співробітничали з окупантами, які були винні у винищенні 86 тис. мирних жителів та 42 тис. військовополонених, у вигнанні 85 тис. громадян на роботи у Німеччину тощо. Для більшої правдоподібності знову згадувався міфічний Кримський національний уряд та інше. Для створення іміджу справедливості і заспокоєння громадськості був використаний пасаж про те, що “у всякому випадку акт поголовного виселення 184

кримськотатарського населення не є справедливим, тим більше що тисячі кримських татар активно брали участь в бойових діях проти фашистських загарбників”. В повідомленні інформувалось про створення спеціальної комісії для розгляду цього питання. Через декілька місяців були опубліковані підсумки її роботи, де йшлося про те, що комісія заслухала інформацію керівників Росії, України, Узбекистану про умови життя і праці кримських татар. Було запропоновано “покращити соціально-побутові умови татар, а також надати допомогу в розвитку національної мови та культури” в місцях їх проживання. Одночасно вказувалося на необхідність вжиття “рішучих заходів по припиненню діяльності проекстремістськи настроєних осіб з числа кримських татар”. Розгортання процесів демократизації змусило владу переглянути своє ставлення до кримських татар. 15 листопаді 1989 р. Верховна Рада СРСР прийняла Постанову “Про підсумки роботи Комісії Верховної Ради СРСР по проблемах кримськотатарського народу”. Тоді ж була прийнята Декларація “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали насильного переселення, і забезпечення їх прав”. Якщо з початку руху за відновлення історичної правди кримські татари апелювали в основному до Верховної Ради СРСР, то з розвалом Союзу Україна фактично залишилась наодинці перед вирішенням цієї проблеми, яка набула міжнародного характеру. Сьогодні проблема татарського, в першу чергу кримськотатарського народу в Україні стоїть гостро. Спроба замовчувати або уникати її вирішення може призвести до трагічних наслідків. Адже з долею Криму багато в чому пов’язане майбутнє України як незалежної держави, мільйонів її громадян. Тим більше, що за своїми масштабами, силами, які в неї втягнуті, вона може призвести до соціального та національного вибуху. Підливають масла у вогонь і невиважені, демагогічні заяви певних політичних структур Росії, які, порушуючи всі міжнародні правові норми, неодноразово піднімали питання про зміну статусу півострова чи принаймні міста Севастополя, не враховуючи при цьому навіть у найменшій мірі інтереси автохтонного кримськотатарського народу. Не дає спокою ця проблема і шовіністичним силам, котрі не проти відновити “єдину і неподільну” в старих кордонах, а всім іновірцям “показати”, хто вони є насправді. Навіть високоповажний автор “Архіпелагу ГУЛАГу” дозволив собі висловитися, що “татарське іго над Росією назавжди послаблює нашу можливу вину перед уламками Орди”. Написано це було в 1974 р. У великій мірі інспірований зовнішніми силами пройшов в Криму 20 січня 1991 р. референдум по “відтворенню” державної автономії Криму. Цей політичний акт, за яким було утворено Республіку Крим, мав інші наміри. Зокрема, не відбулося відновлення саме тієї автономії, яка існувала до відомого указу від 30 липня 1945 р., не було повернуто кримськотатарської державної символіки КАРСР, не поновлена кримськотатарська мова як державна, тощо. Відомо, що по переселенню кримських татар з місць депортації підписана вже не одна міжнародна угода. Проте основний тягар і надалі щодо вирішення цієї проблеми несе Україна. Складна і трагічна доля розкидала кримських татар по багатьох країнах СНД Росії, Узбекистані, Казахстані, Таджикистані, Киргизії. Понад 70% з них до цього проживало у містах, що вимагає додаткових витрат на їх соціальну адаптацію в Криму. Цікаво, що кримськотатарська нація наймолодша на півострові. Середній вік її представників - 28,5 років, тоді як українців - 37,4 роки, росіян - 33,9 років, євреїв - 50,6 років. Гострою проблемою залишається дефіцит фінансових та матеріально-технічних ресурсів, необхідних для того, щоб підготувати належні умови для прийняття зазначеної групи населення, її соціальної реабілітації в складній політичній та міжетнічній ситуації, що склалася в Криму. Проте деякі успіхи в житті кримськотатарської спільноти вже проглядаються. Засновано місцеву спілку письменників, починають виходити газети кримськотатарською мовою, швидкими темпами відроджується національна культура. З 185

великим успіхом у Києві 4 - 9 червня 1993 р. пройшли Дні культури кримськотатарського народу. В травні 1994 р. у Києві заходами ряду академічних інститутів, державних установ України і Республіки Крим відбулася міжнародна наукова конференція “Кримські татари: історія і сучасність”, присвячена сумній даті - 50-річчю депортації кримськотатарського народу. Вона стала своєрідним об’єднавчим центром фахівців-науковців, державних діячів, політиків, які намітили нові шляхи, спрямовані на пожвавлення вирішення проблеми по відновленню історичної правди, прав кримськотатарського народу. У наш час дійсно міжетнічна ситуація в Республіці Крим як складової частини України залишається складною. Ще не вповні розроблена правова база, яка б захищала інтереси кримських татар, існують непорозуміння з цієї проблеми між ВР України та ВР Республіки Крим, ще й досі юридично не визнається Меджліс, як представницький орган кримських татар. І зволікання у цій справі не може бути виправданим.

186

ЛІТЕРАТУРА 1. Баран В. Крим : 1944 рік // Сучасність. - 1993. - №8. 2. Буткевич В. Право на Крим, хто його має: Росія? Україна? // Літературна Україна. – 1991. - 27 листопада. 3. Енциклопедія Українознавства. - Т.8. - Париж - Нью-Йорк, 1976. 4. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. – С.45-57. 5. Земсков В.Н. Массовое освобождение спецпоселенцев и ссыльных (1956 - 1960 гг.) // Социологические исследования. - 1991. - №1. 6. Земсков В.Н. Спецпоселения (по документации НКВД - МВД СССР) // Социологические исследования. - 1990. - №11. 7. Кремінь В., Маначинський О., Поповкін В., Парахонський Б. Кримськотатарська проблема і шляхи її вирішення // Розбудова держави. - 1993. - №5. 8. Крымская АССР: 20-е - 30-е гг. (Исторический очерк). - К., 1989. 9. Крымская АССР (1921 - 1945). - Вып.3. - Симферополь, 1990. 10. Національний склад населення України. – Ч.1. (За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). - К., 1991. 11. Яремчук В.Д., Безверхий В.Б. Татари в Україні [історико-політологічний аспект] // Український історичний журнал. – 1994. - №5. – С.18-29.

186

Тема 5. БОЛГАРИ В УКРАЇНІ ПЛАН 1. Переселення болгар в Україну. 2. Життя болгар у післяреволюційний період та радянські часи. 3. Болгари України в роки незалежності.

187

ПЕРЕСЕЛЕННЯ БОЛГАР В УКРАЇНУ

Переселення болгар в Україну почалося ще в другій половині XVIII ст. і тривало до кінця 70-х рр. XIX ст. Цей процес був пов’язаний з османським ярмом у Болгарії, кінець якому поклала російсько-турецька війна 1877 - 1878 рр. Заселення південних рубежів імперії біженцями з Балкан передбачало створення військових формувань, необхідних для захисту кордонів від зовнішніх ворогів. На початку XIX ст. узяв гору урядовий курс на освоєння болгарами безлюдних південних степів і розвиток там за їх допомогою землеробства, тваринництва, торгівлі, ремесла. У далекосяжних імперських планах південні слов’яни - російські піддані - мали бути своєрідним містком між Росією і Балканами, придатним для поширення там російського впливу. Болгари селилися компактно, засновуючи колонії. Вони осідали й в українських містах (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Ніжині, Києві), де займалися торгівлею і почасти ремеслом. Болгарській колонізації сприяла політика російських властей, що надавали переселенцям різні пільги: виділяли субсидії, безплатні земельні ділянки до 69 десятин, звільняли від військової служби та податків терміном до 7 років. Переселенці користувалися свободою віросповідання. Більші, ніж у місцевих жителів земельні наділи, висока агрономічна культура, працьовитість, відносна самостійність та незалежність, хоч і підпорядкована общинним порядкам, - усе це сприяло економічному розвитку болгарських господарств. В аграрному секторі перевага віддавалася тваринництву, особливо вівчарству й рослинництву (передусім зерновиробництву), що в другій половині XIX ст. вийшло на перше місце. Зокрема, про досягнення в цих галузях сільського господарства свідчать такі приклади. У 1866 р. болгари Таврії в середньому одержували по 6 четвертин пшениці на чоловіка (для потреб людини щорічно необхідно було 3). Кожна болгарська сім’я середнього достатку мала дві пари волів або буйволів, 2-3 коней, 1-2 корови, 20-30 овець, бідна - пару волів чи коней, 1 корову, 5-6 овець. А якщо врахувати вкрай незначний відсоток бідняцьких господарств, то напрошується висновок, що життєвий рівень болгар був високим. Значними були їхні досягнення у виноградарстві й виноробстві. У середньому кожна сім’я, що вирощувала виноград (в основному на площі від 1/4 до 1 десятини), мала 300 - 400 відер вина. Серед народів, які населяли південні околиці Російської імперії, за рівнем виробництва вина болгари займали друге місце після німців. У пошані в болгар були городництво, садівництво, тютюнництво. Серед ремесел переважали ті, що забезпечували домашні потреби. Приміром, у 1867 р. в Таврійській губернії налічувалося 229 болгар-ремісників, серед яких були шевці, чоботарі, столяри, ковалі, бондарі та ін. Певний час освітня і управлінська політика царату теж в цілому не суперечила інтересам болгар. У селах вони мали право відкривати школи з російською і почасти болгарською мовами навчання, вивчати болгарські граматику й історію. У другій половині XIX ст. існувало 50 болгарських початкових шкіл, що охоплювали близько 2,5 тис. учнів. Колоністи продовжували навчання в болгарській гімназії в Болграді й центральних болгарських училищах в Преславі й Комраді (Молдавія). Причому Преславське училище готувало кадри для болгарських шкіл та адміністрації. В освітньому цензі велику роль відігравали Південнослов’янський пансіон у Миколаєві та Новоросійський університет.

187

Місцева болгарська адміністрація - сільські збори й волосні управи - будувалася на виборних засадах і підпорядковувалася російським повітовим і губернським структурам. Колоніальний статус болгар змінила реформа 1871 р., згідно з якою чужоземці зрівнювалися в правах з корінними жителями Російської імперії. Це була прихована форма русифікації. У законодавчому порядку діловодство в органах державного і громадського управління переводилося на російську мову, що стала обов’язковою для навчання в освітніх закладах. У піднесенні культурно-освітнього рівня болгар велику роль відіграли Одеське настоятельство й Кишинівське товариство поширення грамотності, їх значний капітал, створений шляхом пожертвувань, використовувався для видання болгарської літератури і підручників, надання стипендій і матеріальної допомоги болгарам, які навчалися у світських і духовних закладах Росії. Господарська і культурно-просвітницька діяльність місцевих болгар мала велике значення не лише для економічного й культурного розвитку українських і молдавських земель, а й для підготовки кадрів освітнього і національно-визвольного руху в Болгарії. Болгарські колоністи зробили особистий внесок у національне визволення Болгарії, допомагаючи повстанцям матеріально. Вони також брали участь у російсько-турецьких війнах. Отже, зусилля болгар були спрямовані на перетворення необжитих південних степів у плодючі й квітучі землі, що, у свою чергу, забезпечило їм відносно високий культурний і життєвий рівень (на той час він був значно вищий, ніж на їх прабатьківщині). Тому чимало болгар, лишаючись болгарськими підданими, приїздили в Україну на заробітки, надовго осідали тут і займалися переважно городництвом. За ними навіть закріпилася назва –“болгари-городники”.

188

ЖИТТЯ БОЛГАР У ПІСЛЯРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПЕРІОД ТА РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

Під час громадянської війни в Україні, коли протистояли сили Української Народної Республіки, Радянської України, Білої армії, окремі представники болгарського населення опинилися на позиціях протистояння. Однак основна маса стояла осторонь політичної боротьби, а інколи вороже ставилась до радянської влади. Нестабільна обстановка, голодомор 1921-1922 рр. змушували деяких з них залишати обжиті місця й повертатися до Болгарії. Скільки ж болгар залишилося в Україні після громадянської війни? Довідка Центрального болгарського бюро при ЦК КП(б)У дає такі цифри. У 1920 р. в 40 болгарських селах Таврії, переважно в Бердянському повіті, проживали 100 тис. болгар, на Херсонщині в 10 болгарських селах - стільки ж, у 15 болгарських селах Криму - 45 тис. Дещо меншу кількість болгар зафіксував перепис 1926 р. Згідно з ним, усього їх налічувалось 223,1 тис., що становило 0,6% населення республіки. І така ситуація була цілком закономірною - дався взнаки голодомор 1921-1922 рр., від якого постраждали переважно південні регіони України. Під час “коренізації” справами болгарської меншини відали Болгарська секція ЦКНМ і Центральне болгарське бюро при ЦК КП(б)У. В округах, де компактно проживали болгари, при виконкомівських комісіях з національних меншостей діяли болгарські секції. Вони виконували функції дорадчих органів радянських і партійних структур з питань обслуговування болгар і соціалістичного будівництва в болгарських національних районах. Напрям діяльності секції був переважно практичний, а бюро - агітаційнопропагандистський. Проте процес зрощення в СРСР функцій партійного й державного апаратів відбився і на роботі відповідних національних структур.

188

Головним здобутком політики “забезпечення прав національних меншостей” була організація в Україні окремих національних районів, у тому числі болгарських. Національні територіальні об’єднання дали змогу створити органи влади з представників своєї національності, вести діловодство рідною мовою, розвивати національну культуру тощо. Усе це сприяло зміцненню національної свідомості, запобіганню асиміляції. В Україні національні райони почали виникати після того, як XII з’їзд РКП(б) прийняв відповідні рішення. У 1924 р. на Мелітопольщині були сформовані Романівський (у 1926 р. перейменований в Коларівський) і Цареводарівський (у 1927 р. - в Ботєвський) райони. У 1925 р. з болгарських сіл Ленінського району на Одещині були створені Великобуяликський (з 1926 - Благоєвський), в 1927 р. у Першотравневій окрузі Вільшанський райони. Владними структурами в місцях проживання болгар стали виборні сільські ради, якими керували районні партійно-радянські органи. У 1925 р., коли почався процес формування болгарських національних районів, існували 33 болгарських сільських ради (44 населених пункти), у 1927 р., коли він завершувався, було вже 45 таких рад, а перед ліквідацією національних районів у 1939 р. - 52. Перед Центральною та Окружними Одеською, Мелітопольською і Першотравневою болгарськими секціями стояла проблема їх комплектування національними кадрами, які мали б достатній політичний і освітній рівні. Наслідки обстеження болгарських сільських рад наприкінці 1924 р., дали змогу ЦКНМ констатувати, що серед голів і секретарів цих рад - багато росіян, котрі не знали болгарської мови. Тому на засіданні ЦКНМ від 9 січня 1925 р. було прийнято рішення переобрати голів і секретарів болгарських сільських рад і вжити заходів, щоб діловодство в них велося болгарською мовою. Щоб виконати постанову, потрібно було передусім мати національні кадри радянських працівників. А їх тоді бракувало. Цю прогалину певною мірою заповнював болгарський сектор Катеринославської партійної школи, на базі якого в 1926 р. було створено Дніпропетровську болгарську партійну школу (наступного року її перевели до Одеси). У 1925 р. весь випуск болгарського сектора (40 слухачів) направлено на роботу в болгарські райони. Секретарі болгарських сільських рад підвищували свою кваліфікацію на відповідних курсах, що почали діяти в 1925 р. при Преславському педагогічному технікумі та Мелітопольській партійній школі. Поряд із створенням місцевих болгарських сільських рад з кінця 1924 р. в болгарських районних центрах організовуються судові органи влади: 4 судово-слідчі камери. Вони мали свої штати суддів, судовиконавців, слідчих, які знали болгарську мову і вели нею діловодство. При Мелітопольському, Одеському, Першотравневому, Ленінському окружних судах працювали перекладачі з болгарської мови, необхідні для розгляду справ, що подавалися в касаційному порядку. Оскільки болгарське населення України в основному займалося землеробством, то й увага болгарських центральних та місцевих органів влади була прикута до розвитку сільського господарства. Вона вірила, що шлях до щасливого майбутнього болгарського селянина - колективні форми обробітку землі. Тому й намагалася якнайшвидше їх запровадити. А це було нелегке завдання. До революції болгарське населення було досить сильним в економічному відношенні. За підрахунками радянських спеціалістів, до 1917 р. 45% становили так звані куркульські господарства, 35 - міцні середняцькі й лише 20 малоземельні й батраки. Тобто болгари переважно були справжніми господарями, вміли працювати й користуватися результатами своєї праці. Картина докорінно змінилася в роки радянської влади. Хаос, зубожіння, викликані громадянською війною, продрозкладкою змінили розстановку економічних сил болгарського села. Проілюструємо це на прикладі економічно розвинутого - порівняно з іншими болгарськими районами - Цареводарівського району. В 1924 р. там налічувалося

189

5674 селянських господарства. З них 394 об’єдналися в колективні, а серед решти були: 2391 бідняцьке, 2527 середняцьких, 362 куркульських. На початку 1920-х рр., коли розгорнувся процес колективного ведення сільського господарства, до нього включилася лише певна частина незаможних болгар. Про це свідчить кількість (1924) колективних господарств Цареводарівського (Ботєвського) району: 3 комуни і 5 артілей, на які припадало 5,5% землі, що оброблялась в районі. У звіті Цареводарівського РВК за 1924 р. констатується, що “прагнення до об’єднання населення колишнє, тобто потягу зовсім немає”. Ті ж господарства, які об’єдналися, мали істотну підтримку: вони забезпечувалися кредитами, технікою, посівним матеріалом. Зміцнюючи колективні селянські господарства, влада мала на меті показати їх переваги над індивідуальними і таким чином збільшити масштаби колективізації сільського господарства - однієї з умов соціалістичного творення. На відміну від сільськогосподарської кооперації, що не прищепилася в болгарських районах, там розвивалася споживча й кредитна, поширені ще в дореволюційному болгарському селі. Майже в кожному населеному пункті існували споживча, а нерідко й кредитна кооперація. Насильницьке нав’язування колективізації на початку 1930-х рр. не обійшло й болгарського трударя. Приміром, у Коларівському районі до 1928 р. вона була в зародковому стані. В 1930 р. нею вже охоплено 48,1% селянських господарств (4857 із 10090). У тому ж році почалася ліквідація куркульства як класу. Наступного року відсоток колективізації в болгарських національних районах зріс до 84. Промисловість у болгарських національних районах була представлена переважно виробництвом по переробці продукції сільського господарства. Наприклад, в одному з найбільш економічно міцних болгарських районів - Цареводарівському в 1924 р. діяли 6 маслозаводів, 1 цегельно-керамічний завод, 50 вітряних і 3 парові млини, 3 цукроварні, 2 бондарні тощо. Окрім економічних важелів соціалізації села, радянська влада застосовувала й політичні, насамперед агітацію та пропаганду. У місцевих органах КП(б)У (окружних, губернських, пізніше обласних) цим займалися національні секції агітаційно-пропагандистських відділів, що підпорядковувалися ЦК КП(б)У. Проте справжньої підтримки в болгарському середовищі комуністична партія не мала. Партосередків було дуже мало (до речі, нечисленні). Зокрема, в 1925 р. в трьох болгарських районах (переважно в Цареводарівському) діяли 15 організацій КП(б)У, що об’єднували 22 члени партії. Аналогічною була ситуація з комсомолом. У 1925 р. лише 218 юнаків і дівчат з болгарських сіл (з 10 тис. чол.) вступили до його лав і створили 11 первинних осередків. У них функціонували лише 2 агрогуртки, що повинні були пропагувати колективні форми ведення господарства. Стан справ дещо поліпшився в 1929 р. У Ботєвському (колишньому Цареводарівському) районі вже налічувалось 38 членів компартії й 63 комсомольця. Із зміцненням радянської влади поширюється і вплив комуністичної партії. Основним її пропагандистським інструментом стали засоби масової інформації. Це газета “Сьрп й чук” (“Серп і молот”), створена за рішенням ЦК КП(б)У восени 1924 р. (у січні 1926 р. перейменована в “Съветско село”). Те, що два журнали для молоді – “Бъди готов!” і “Млад ударник” - виходили болгарською мовою, свідчило про велике значення, яке комуністична партія надавала роботі серед юнацтва. У період масової колективізації в 1931-1932 рр. з’явилися сільськогосподарський журнал “Агротехнік” і 3 газети - органи Коларівського, Благоєвського і Вільшанського районних партійних і виконавчих комітетів – “Колективно поле”, “Комунар”, “Колхозен труд”. У 1930 р. газета “Съветско село” дістала нову назву – “Колективіст”. Значне місце в пропагандистській роботі комуністичної партії та її засобів масової інформації відводилося боротьбі проти релігії, що вважалося одним з ідеологічних і політичних знарядь, за допомогою якого поневолювали трудящих. Набуло 190

актуальності атеїстичне виховання болгар, які на 80% були віруючими. Тільки в Цареводарівському районі в 1924 р. діяли 22 церкви і 1 молитовний будинок, 23 церковні общини: з них 17 православних, 3 молоканські, 2 баптистські, 1 старообрядка. Атеїстична пропаганда серед дорослого населення, крім преси, велася за допомогою антирелігійних організацій типу “Безбожник”, а серед молоді - культурно-освітніх закладів. Тотальний наступ на релігію, що супроводжувався переслідуванням духовенства і знищенням культових споруд, не обминув і болгар. У 1930-і рр. в болгарських селах, як і по всій Україні, церкви або руйнувалися, або переобладнувалися в клуби, склади тощо. А серед них було чимало пам’яток архітектури, споруджених ще в часи масового переселення болгар. Радянська влада довела болгарське село до економічного розорення і була організатором релігійного гоніння, а ось щодо культурно-освітнього розвитку в певний період вона відіграла позитивну роль. Передусім її заслуга - у переведенні майже всіх шкіл, що були в місцях компактного проживання болгар, на болгарську мову навчання, а також певне збільшення їх кількості. Цим приповільнювалися темпи русифікації, започаткованої ще за царизму. У 1924/25 н.р. діяли 43 болгарські школи. У них навчалися 4314 учнів і працювали 98 учителів. Але влада робила певні кроки, щоб поліпшити ситуацію. Вже у 1925/26 н.р. функціонували 74 школи (7184 учні і 109 педагогів). Потрібно зауважити, що більшість шкіл були не зовсім придатні для навчання, оскільки розміщувалися в конфіскованих куркульських оселях. В основному це були 4-річні школи. Семирічок було обмаль і розташовувалися вони в районних центрах або великих селах (Великий Буялик, Кубанці, Каторжино та інші). У болгарських селах, де проживали представники інших національностей, працювали окремі російські, українські, німецькі школи. Перехід на болгарську мову навчання викликав значні труднощі: не було підручників, надрукованих болгарською мовою, бракувало вчителів, які нею володіли. Спочатку навчальну літературу доводилося завозити з Болгарії. Наприкінці 1920-х рр. випуск підручників болгарською мовою налагодили Всеукраїнське відділення Центрвидаву та Укрдержнацменвидав. Педагогічну освіту болгари здобували в Преславському болгарському педтехнікумі, що відновив роботу в 1921 р. у формі педкурсів, а 1924 р. дістав статус середнього спеціального закладу. У ньому щорічно навчалося близько 150 студентів, розподілених по 4-х групах. При педтехнікумі діяли три тижневі курси підвищення кваліфікації вчителів. У 1930-і рр. вчителів болгарських шкіл готував болгарський сектор Одеського педінституту, що мав три факультети. Потребу в спеціалістах сільського господарства забезпечувала Преславська агропрофшкола, в трьох групах якої щорічно навчалося 80 чол. У 1931 р. її реорганізовано у сільськогосподарський технікум з факультетами: виноградарства, садівництва та інтенсивних культур. У 1932 р. було відкрито болгарський сектор при Одеському сільськогосподарському інституті. У навчальних закладах України за національним складом - у відсотках до загальної кількості учнів і студентської молоді - болгари становили: у вузах - 0,1, технікумах - 0,2, робітфаках - 0,2. Медичне обслуговування болгарського населення було недосконале і потребувало уваги, оскільки чимало болгар хворіли на туберкульоз, трахому, малярію. Медичну допомогу жителі болгарських районів могли отримати тільки в амбулаторіях, що, природно, не задовольняло їх потреб. Лікарня, побудована ще до 1917 р., діяла тільки в Цареводарівському (Ботєвському) районі, медичний стан в якому був кращим, ніж в інших болгарських районах. ЦКНМ зверталася до народних комісаріатів охорони здоров’я та фінансів з проханням вирішити питання про будівництво лікарень в трьох інших районах Коларівському, Благоєвському і Вільшанському. Проте документи свідчать, що до 1931 р. 191

їх так і не спорудили. Певною мірою їх функції виконували відкриті в колишніх куркульських будинках стаціонари: в Коларівському районі на 20 ліжок і в Благоєвському - на 5. У 1930-і рр. медичний персонал для болгарських районів готував болгарський сектор Одеського медтехнікуму. Радянська влада надавала важливого значення культурно-просвітній роботі серед національних меншин, що мала велике пропагандистське навантаження. Радянська заідеологізована культура слухняно виконувала соціальні замовлення більшовицької партії. Тому остання намагалася мати якомога більше її форпостів серед широких верств населення. У середині 1920-х рр. у болгарських національних районах налічувалося: 1 клуб, 19 сільбудів, 26 хат-читалень, 30 бібліотек. Тобто майже в кожному болгарському селі були сільбуд або хата-читальня. У піднесенні культурно-освітнього рівня болгарського населення України важливе місце відводилося болгарським секторам Всеукраїнського відділення Центрвидаву і Укрдержнацменвидаву. Вони почали друкувати болгарською мовою суспільно-політичну, соціально-економічну, науково-популярну, навчальну і художню літературу з 1926 р. Лише Всеукраїнське відділення Центрвидаву у 1926-1932 рр. опублікувало 227 назв болгарських книг загальним тиражем понад 550 тис. примірників. З 1932 р. видання болгарської літератури повністю перейшло до болгарського сектора Укрдержнацменвидаву, що працював до початку Великої Вітчизняної війни. Усього Укрдержнацменвидав з 1926 по 1941 рр. надрукував близько 600 назв книг (понад 900 тис. примірників). Його книжкова продукція дорівнювала 60% від усіх видань, що виходили болгарською мовою в міжвоєнний період в Україні. Із середини 1930-х рр. тоталітарний режим змінив свій курс на відверто імперський. Після розправи з опозицією вже не потрібно було прикриватися політикою “українізації” і “забезпечення прав національних меншостей”. Спочатку під виглядом боротьби зі “шпигунами” і “ворогами радянської влади” почалося переслідування відомих представників національних меншин. Сталінські репресії не обминули й болгар. Передусім від них постраждала болгарська інтелігенція. В Україні був знищений майже весь цвіт болгарської національної літератури. Зокрема, жертвами тоталітарного режиму стали письменники Микола Фуклєв, Іван Мавроді, Георгій Журжер, Олександр Власов. Згодом кардинально змінився і курс національної політики. На відміну від неафішованої русифікації українців почався відкритий наступ на національні меншини України. У 1938 р. постановою ЦК КП(б)У від 10 квітня (за командою з Москви) національні навчальні заклади, в тому числі болгарські, було реорганізовано в російські або українські. В наступному році ліквідовані “штучні” національні райони, а їх сільради розподілені між іншими районами. Ці дії пояснювалися недоречним існуванням національних адміністративнотериторіальних одиниць і національних культурно-освітніх закладів, що могли, за більшовицьким тлумаченням, негативно вплинути на міжнаціональні відносини, процес зближення націй і національностей, зміцнення їх єдності, викликати недовіру до російського й українського народів. Під виглядом зближення націй знищувалася будь-яка національна культура, зведена до рівня кількох показових фольклорних ансамблів, та здійснювалась русифікація населення України. Поступово дедалі більша кількість українських освітніх закладів переводилася на російську мову навчання, а мови українська та національних меншин витіснялися з ужитку. І як наслідок цієї політики - створення численних прошарків “російськомовного” населення України. Особливо русифікувалося населення східних і південних регіонів України, в тому числі болгари. Хоч, згідно з даними перепису 1970 р., в нашій країні проживало 234,4 тис. болгар, що становило 0,5% її жителів, не кожний з них володів рідною мовою. Найбільш компактно болгарами був заселений Болградський район на Одещині, створений в 1940 р. після возз’єднання Бессарабії із СРСР. На кінець 1980-х рр. у ньому 192

сільськогосподарське виробництво було представлене 2 радгоспами й 16 колгоспами, а промислове - підприємствами харчової і легкої промисловості. Найбільші заводи виноробний, авторемонтний, залізобетонних виробів. Культурно-освітні потреби району задовольняли 30 загальноосвітніх, музична, спортивна школи, 17 будинків культури, 4 клуби, 16 кінотеатрів. Медичну допомогу надавали у 54 відповідних закладах, у тому числі 10 лікарнях.

193

БОЛГАРИ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Демократичні процеси в Україні, розбудова її державності, дали змогу зрушити з місця придушене наприкінці 1930-х рр. національно-культурне відродження націй, які мешкають в ній. Що ж до болгарської меншини, то перші кроки в цьому напрямі вже зроблені. Процес національно-культурного відродження починається із створення національних освітніх закладів, передусім шкіл. Для переведення їх на рідну мову навчання потрібні педагогічні кадри і відповідні підручники. Тому в Одеському педінституті й Київському університеті ведеться підготовка вчителів для майбутніх болгарських шкіл. Для них уже вийшли з друку такі підручники: болгарські читанка, мова, болгарсько-український і болгарсько-російський словники. В їх підготовці брали участь науковці інститутів мовознавства і літератури Національної Академії наук та викладачі українських вузів. На черзі інші підручники болгарською мовою. Духовне відродження болгар в Україні стало центральним напрямом діяльності заснованого в 1990 р. болгарського культурно-освітнього товариства “Родолюбие”. Його основна мета: сприяння вивченню і поширенню болгарської мови серед болгарського населення України, організація на терені України болгарських освітніх і культурних закладів, збереження пам’яток болгарської національної культури. Перший крок створення товариством недільних шкіл у місцях компактного проживання болгар та містах, де вони мешкають, у тому числі в столиці України. Не останнє місце у заходах товариства “Родолюбие” відводиться проведенню спеціальних науково-практичних конференцій, зборів і вечорів, присвячених історії та культурі болгарського народу. За всеукраїнським переписом населення 2001 р. в Україні мешкає 204,6 тис. болгар (0,4% всього населення України). Основне болгарське населення України зосереджене в 57 болгарських селах, а міське - переважно в містах Болграді та Ізмаїлі. Болгарські селяни продовжують займатися скотарством і зерновиробництвом. Традиційними галузями народного господарства залишилися городництво і садівництво, що дають найбільший вихід товарної продукції. Велика увага приділяється вирощуванню винограду. Перед молодою Українською державою стоїть завдання - не зупинитися на початку шляху духовного та національно-культурного відродження кожної національної меншини України.

193

. 1. 2. 3. 4. 5. 6.

ЛІТЕРАТУРА Гамза В.Г. Заснування болгарської колонії Тернівки // Тези доповідей та повідомлень першої Миколаївської обласної краєзнавчої конференції, присвяченої 50-річчю Великої Перемоги. – Миколаїв, 1995. – С.16-18. Грищенко П.Ю. Болгарські лексичні елементи в українських говірках // Українсько-болгарські культурні взаємини ХХ ст.: Зб. наук. праць / АН УРСР. Укр. ком. славіністів. – К.: Наук. думка, 1988. – С.55-72. Демиденко Л.А. Культура и быт болгарского населения в УССР. – К.: Наук. думка, 1970. – 139 с. Дихан М.Д. Болгари-політемігранти у соціалістичному будівництві на Україні в 1924-1929 рр. – К.: Вид-во Київського ун-ту, 1973. – 159 с. Заставний Ф. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: аналіз та оцінка // Розбудова держави. – 2003. - №5-8. – С.45-57. Знаменська М.В. З історії культурно-освітянської роботи болгар України (20 – 30-ті роки) // Відродження. – 1994. - №1. – С.15-17. 193

7. Іванов О.К. Болгарська національна культура на Півдні України (Вільшанський район, Кіровоградська область) // Розвиток іноетнічних культур у контексті української культури Півдня України (Тези доповідей ХХІІ науково-практичної конференції, присвяченої 25-річчю МФ КДІК 21 листопада 1996 року). – Ч. ІІ. – Миколаїв, 1996. – С. 38. 8. Карпенко Ю.А. Топонимия болгарских сел Одесской области: Вопросы топонимического взаимодействия языков // Историческая ономастика. – М.: Наука, 1977. – С.195-197. 9. Колесник В.А. Болгарская антропонимия юга Украины. – Минск, 1984. – 187 с. 10. Мельник Н.І. Національно-культурний розвиток болгарської меншини України в 20 – 30-х рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1996. – 195 с. 11. Міронова І.С. Розвиток освіти та культури болгарського населення Півдня України в 20-30-і роки ХХ століття // Миколаївщина багатонаціональна: з історії етнічних спільнот регіону. Монографія. – Миколаїв: Атол, 2005. – С.157-166. 12. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 13. Павленко В. Болгари в Україні: історія // Віче. – 1995. - №7. – С.115-126. 14. Сохань П.С. Очерки истории украинско-болгарских связей. – К.: Наук. думка, 1976. – 290 с.

194

Тема 6. УГОРЦІ В УКРАЇНІ 1. 2. 3. 4.

ПЛАН Поява угорців на території України. Угорці Закарпаття в першій половині ХХ ст. Життя угорського населення України в часи радянської влади. Сучасне життя угорців Закарпаття.

195

ПОЯВА УГОРЦІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

На південному заході наша країна межує з Угорщиною, тож природним є й представництво цього близького сусіда в політичній палітрі України. Угорців (самоназва мадяри) у нас налічується 156,6 тис. чол. Абсолютна їх більшість – 151,5 тис. чол., за даними останнього (2001 р.) перепису, проживає на Закарпатті. Розмовляють вони мовою угорської підгрупи уральської мовної сім’ї; за конфесійною належністю є католиками й протестантами (кальвіністами й лютеранами). Як же угорці опинилися на території України? У VI-VII ст. вони жили у приазовських степах і називалися оногурськими племенами. Після розпаду їхньої імперії в першій половині VII ст. угорці потрапили під вплив Хазарського каганату, а в 30-х рр. IX ст. домоглися незалежності. У 895-896 рр. угорці перейшли Карпати й зупинилися в басейні Середнього Подунав’я. Поступово потрапляли у Верхнє Потисся - околицю Київської Русі, де проживали східні слов’яни. Прихід угорських племен ускладнив процеси політичного й соціального розвитку цього краю. Економіка тимчасово занепала, захисні фортеці зруйновано. Після тривалих (майже 100 років) грабіжницьких набігів на сусідні країни угорські кочовики в 955 р. зазнали поразки в битві під Аусбургом і почали переходити до осілого способу життя, закладаючи основи своєї державності між Дунаєм і Тисою. З кінця XI та в XII ст. угорські правителі зміцнюють владу й над Карпатською Руссю. Угорські феодали спочатку займали південні регіони, Притисянську низовину, далі – передгір’я. Потім наблизилися до головного Карпатського хребта й кордону з Галицько-Волинським князівством. Східну частину Закарпаття угорські правителі підкорили лише на початку XIII ст. Про це свідчить, зокрема, організація системи комітатів (округів, королівських замків) у Верхньому Потиссі. Були створені спочатку Ужанський, Березький, Угочанський, а в XVI ст. - Марамороський комітати. Угорські королі Іштван II (1116-1131 рр.), Бела II (1131-1141 рр.), Бела III (11721196 рр.), Андраш II (1205-1235 рр.) та їх наступники, відправляючи в Карпатську Русь своїх родичів, служилих людей, передавали їм маєтки, укріплення та землі. Угорська знать переселялася разом з частиною підлеглих. Тому протягом XII-XIII ст. там виявилися перші угорські сільські оселі, збільшилася кількість населення, до якого входили русини, волохи, словаки та інші етнічні спільноти. Зростала питома вага угорців і в містах. Якщо під час переходу угорських племен через Карпати у Верхньому Потиссі проживало близько 100 тис. чол., то в першій половині XIII ст. - до 200 тис. Карпатська Русь належала до найбільш заселених регіонів Центральної Європи. В березні 1241 р. через Карпати пронеслися, знищуючи усе на своєму шляху, монголо-татарські загони. Значна частина угорських феодалів швидко перейшла на бік завойовників. Після їх відходу до ординських степів багато міст і сіл Закарпаття знелюдніли, занепали економіка й культура краю. З літа наступного року почали прибувати нові магнати, союзники угорського короля Бели IV, який передав їм землі зрадників, надав різні привілеї, закликав будувати кам’яні фортеці для охорони маєтків і кордонів країни. В другій половині XIII - у XIV ст. в Закарпатті почалася імміграція з Галичини, де феодальне гноблення відчувалося більше, ніж у Північній Угорщині, а також з Німеччини.

195

Як зазначив О.Мицюк, король Бела IV, прагнучи якомога швидше залікувати завдані внаслідок татаро-монгольського нашестя рани, закликав людність усього світу займати спустошені землі. У відповідь посилився потік селян і міщан із внутрішньої Угорщини, а також південнослов’янських територій. Саме тоді на Закарпатті виникають перші чисто угорські села і нові змішані поселення (русинів, угорців, волохів, словаків, німців та ін.). На початку XV ст., за даними М.Лучкая, там у чотирьох комітатах налічувалося понад 300 населених пунктів. З них чисто угорських було не менш як 60. Тоді на Закарпатті могло проживати близько 120-130 тис. чол., серед яких угорці становили не менш як 30-35%, оскільки гірські райони ще не були заселені. Значна кількість угорців, що переселилися в цей регіон, осідали в містах і містечках. Судячи з податкових справ, у ряді міст (Ужгород, Мукачеве, Берегове, Севлюш) вони становили 65-70% від загальної кількості мешканців. У східних районах краю створювалися спільні угорсько-русинсько-волоські поселення. Нерідко угорці селилися поряд з німцями. У XV ст. своєрідним центром угорського життя в Карпатській Русі стало місто Берегове (Берегсаз), сліди життя людей на його території виявлено, починаючи з епохи пізнього палеоліту (15-12 тис. рр. до н.е.). У місті виникли ремісничі цехи (шевців, чоботарів, бондарів, лимарів тощо), регулярно проводилися ярмарки, на які прибували купці з центральних районів Угорщини, Австрії, Словаччини, Галичини, Молдавії. З 1882 р. Берегове мало статус королівського міста, право вільної торгівлі у суботу. Поступово зростає роль Севлюша, Королева, Вілка та інших місць компактного поселення угорців. В основному вони займалися землеробством і ремісництвом. Нова хвиля переселення угорців у Карпатську Русь відбулася після 1525 р., коли їхня армія зазнала поразки від турків у битві під Могачем. Восени наступного року турки заволоділи Будою і Пештом. Під їх пануванням опинилася вся південна і центральна частини Угорщини. Понад 150 років турки володіли нею, водночас грабуючи населення сусідніх земель. У цих складних умовах дедалі більша кількість угорців переселялася під Карпати. Структура населених пунктів, де проживали тоді угорці, збереглася протягом наступних двох століть. У XIX ст. на Закарпатті, за даними Чапловича, проживало близько 700 тис. чол., у тому числі 512 тис. русинів, майже 200 тис. угорців та представників інших національностей. Причому угорці мешкали в основному у південних районах, а русини - у передгір’ї та гірських. У середині ХІХ ст. угорці становили близько 20% населення краю. У переписах 1869, 1880, 1890, 1900 і 1910 рр. статистичні дані явно сфальсифіковано на користь угорців. В офіційній статистиці слов’янські народи зникали з країни як роса на сонці, а кількість угорців швидко зростала. Як вважає О.Русин, у 1910 р. на Закарпатті їх проживало 262 тис., що становило майже 31% усього населення. Очевидно, до них віднесли частину словаків, німців, євреїв, циган та представників інших народностей, що розмовляли угорською мовою й під час перепису назвали її рідною.

196

УГОРЦІ ЗАКАРПАТТЯ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ ст.

За часів перебування Закарпаття у складі Чехословаччини (1919-1938 рр.) низка сіл і містечок з угорським і змішаним населенням відійшли до Угорщини, Румунії й Словаччини. Питома вага угорців у етнічній структурі населення краю скоротилася до 122,5 тис., тобто 16,5%. Оскільки багато угорських сіл розташовувалися поблизу кордону, влада у 1920-х рр. направила туди чеських легіонерів, що отримували тут землі. Тому в деяких угорських селах з’явився слов’янський прошарок. У той період змінився і політичний статус угорців Закарпаття. Якщо раніше вони були представниками панівної нації, то в Чехословаччині стали національною меншиною. Конституція 1920 р. проголошувала всіх громадян рівноправними, але на практиці цього не було. Чеська нація була панівною, а угорці, як і русини чи румуни, на кожному кроці відчували свою меншовартість. Хоча чеська конституція дозволяла в органах влади вживати національні мови (де їхні представники становили понад 20% населення), практично це не робилося. 196

Угорці потерпали через мовно-культурну дискримінацію. Хоч їхні школи існували в місцях компактного проживання, але таких привілеїв, як за Австро-Угорщини, вони не мали. Через відсутність коштів школи часто закривалися. Становище докорінно змінилося на початку 1939 р., коли вся територія Закарпаття була окупована Угорщиною. Угорці знову стали панівною нацією, мали найсприятливіші умови в усіх галузях - на виробництві, державній службі, в культурі.

197

ЖИТТЯ УГОРСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В ЧАСИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Підкреслимо, що протягом багатовікового проживання в нашому краї угорці не мали серйозних міжнаціональних сутичок. Навіть у період окупації Закарпатської України (1939-1944 рр.), коли урядові кола виявляли недовіру до русинів, українців, румунів, словаків та представників інших національностей, угорські трудівники з розумінням ставилися до всіх інших жителів краю. Частина їх зробила свій внесок у боротьбу проти фашизму, радо вітала визвольний похід Червоної армії, брала участь у створенні й діяльності нових органів влади - народних комітетів. Із розумінням угорці ставилися до вимог населення возз’єднатися з Радянською Україною у складі СРСР. Серця більшості з них були з Угорщиною, яка почала відроджуватися, але протестів проти Маніфесту про возз’єднання не висловлювала. На жаль, і угорців не обминули сталінські репресії. Всупереч міждержавним угодам політичні органи Червоної армії почали їх переслідувати як “поплічників Гітлера”. Вже наприкінці 1944 р. в угорських селах Закарпатської України, яка до 1946 р. була своєрідним “самостійним” державним утворенням, почалися масові арешти. Хапали майже всіх дорослих чоловіків (від 18 до 55 років). У концтаборі біля Сваляви їх сортували і направляли далі. Ось так із Закарпаття було депортовано близько 25 тис. угорців. Багато хто з них після Сибіру ніколи вже не повернувся додому. Нова хвиля переслідування угорців розпочалася в 1946 р. й тривала майже до 1950 р. Цього разу головний удар було спрямовано проти інтелігенції як найактивнішої частини населення. Багатьох звинувачували в небажанні вступати до колгоспів. Протягом кількох років у таборах і в’язницях опинилися ще понад 10 тис. угорців. Багато хто з них там і загинув, частину було реабілітовано після 1956 р. Від репресій переважно потерпіли чоловіки. Тому в повоєнні роки зменшилися народжуваність, природний приріст угорського населення Закарпаття. Наведемо для порівняння дані переписів 1959-1989 рр. (див. Табл.1). Таблиця 1.

122477 146247 151949 158400

16,5 15,9 14,4 13,7

%

29599 35189 41700 49500

3,2 3,3 3,6 4,0

12289 9573 8200 7300

1,3 0,9 0,7 0,6

3504 4230 5700 3500

%

русини

74,7 76,5 77,7 78,4

%

німці

686464 808131 898600 976700

%

словаки

920178 1056799 1155800 1245600

%

росіяни

1959 1970 1979 1989

Разом

угорці

Рік

українці

Жителі в тому числі %

0,4 0,4 0,5 0,3

18346 23354 27200 29500

2,0 2,2 2,4 2,4

Дані таблиці свідчать про кількісне зростання українців - майже на 300 тис. Причиною цього є і природний приріст, і переселення з різних регіонів країн (це ж стосується і росіян). Зростання ж кількості угорців було незначним, а їх питома вага в загальному складі населення поступово зменшилася. Далася взнаки еміграція угорців Закарпаття на прабатьківщину.

197

СУЧАСНЕ ЖИТТЯ УГОРЦІВ ЗАКАРПАТТЯ

Угорці компактно проживають у низинній зоні Закарпаття і становлять 67% населення Берегівського, 35 - Ужгородського, 25 - Виноградівського, 12 - Мукачівського районів. Незначна частина їх мешкає в Хустському, Тячівському й інших районах. Основна маса закарпатських угорців проживає у селах. Серед них переважають жінки. Більшість угорського населення (міського і сільського, чоловічого і жіночого) зайнята в різних галузях народного господарства, високим є його освітньо-культурний рівень. 95,4% угорців вважають рідною мову своєї національності, 3,4% - українську, 1% - російську та 0,2% - іншу мову. Більшість угорців Закарпаття назавжди поєднали свою долю з Україною. Це підтвердили вони й на референдумі 1 грудня 1991 р., проголосувавши за незалежність України і самоврядне Закарпаття у її складі. Водночас частина їх прагне мати своє автономне національно-державне утворення (округ). За це активно виступають, зокрема, активісти Товариства угорської культури, що об’єднує в своїх лавах 30 тис. чол. В області діє понад 50 шкіл з угорською мовою викладання. В Ужгородському держуніверситеті, який відзначив своє 50-річчя, працює угорське відділення, а в ряді спеціальних навчальних закладів - угорські групи. Практикується цільове направлення здібної угорської молоді на навчання до вузів Києва, Львова й інших міст України. У столичному Інституті культури навчалася група юнаків і дівчат, яка сформувала кістяк створеного в Береговому професійного угорського театру. З року в рік збільшується кількість кадрів для Закарпаття, що готуються у вузах Угорщини. У свою чергу, в Береговому відкрито філію Ніредьгазького педінституту. Задоволенню національних потреб угорців у галузі культури сприяють ансамбль обласної філармонії “Угорські мелодії”, Берегівський театр, 640 колективів художньої самодіяльності. Традиційними на Закарпатті стали фестивалі “Народні джерела”, свята “Дружба”, Дні угорської культури, які щороку проходять у різних містах і селах і збирають тисячі учасників з усієї області, а також гостей з Угорщини. В культосвітніх закладах регулярно влаштовуються тематичні вечори, концерти, виставки живопису та творів прикладного мистецтва. Для угорців видаються 2 обласні (“Карпаті Ігоз со” і “Карпатолйо”) та дублюються три районні газети, друкується журнал “Тарогото” (“Кларнет”) Товариства угорської культури. У видавництві “Карпати” працює редакція угорської літератури. Крім книг, вона випускає літературнопубліцистичний альманах “Євдюрук” (“Річні кільця”), “Календаріум”, інші тематичні видання. Протягом п’ятдесяти років в Ужгороді діє редакція підручників для шкіл з угорською мовою навчання. Для кращого інформування населення обласне телерадіооб’єднання збільшило кількість тижневих передач угорською мовою з 7 до 15. Релігійні потреби віруючі задовольняють у 90 реформатських та 59 римськокатолицьких громадах, що мають, як правило, просторі культові споруди, кадри священнослужителів. Угорці Закарпаття підтримують різнобічні контакти зі своїми братами в Угорщині. Для цього додатково (крім Чопа) обладнано пункти спрощеного переходу українськоугорського кордону в селі Лужанка та селищі Вілок. Кризові явища, що в кінці 1980 – на початку 90-х рр. охопили різні сфери суспільного життя всіх східноєвропейських країн, природно, не обминули і угорців Закарпаття. Погіршилися матеріальні умови їх життя. Значні зміни відбувалися у ціннісних орієнтаціях. Та, як свідчать соціологи, ця категорія населення регіону в порівнянні з іншими легше переборює труднощі на шляху переходу до ринкової економіки. Таким чином, угорці нашої молодої держави живуть повноцінно, змістовно і в нелегких умовах суспільної кризи залишаються оптимістами. Це не означає, що вони не мають труднощів і проблем. Даються взнаки негативні наслідки недалекого минулого, коли угорці зазнали переслідувань і кривд. Приміром, протягом повоєнних років у місцях їх компактного і переважаючого проживання, за винятком Берегового, не було створено 198

жодного великого підприємства. Це посилювало аграрний характер угорських районів, загострювало проблему зайнятості населення. Деякі колгоспи створювали підсобні підприємства й цехи, але це серйозно не вплинуло на загальну тенденцію - явну чи латентну економічну дискримінацію. Матеріально-технічне й кадрове забезпечення угорських шкіл, особливо сільських, є значно гіршим, ніж українських. У ряді державних установ (суд, прокуратура, органи МВС тощо) недостатньо працівників, які володіють угорською мовою. Останнім часом вживаються заходи, щоб задовольнити потреби цієї національної меншини. У Береговому існує лікарня, повертаються історичні назви ряду населених пунктів, з урахуванням традицій перейменовано багато вулиць і площ, увічнена пам’ять видатних діячів угорської культури, розширюється підготовка фахівців, зв’язки з прабатьківщиною, а також групами угорців, які живуть і працюють у Львові, Києві, Одесі та інших містах України. Проте через брак коштів, кадрів та з інших причин деякі проблеми суспільного життя угорців розв’язуються незадовільно. Тому останнім часом зростає еміграція (за рік до Угорщини від’їжджає 500 - 550 чол.). Передусім це молоді фахівці. Однак переважна більшість угорців Закарпаття не збирається залишати цей край. Вони готові разом з іншими етнічними спільнотами сприяти розбудові Української держави. Специфічні національні інтереси угорців і надалі вирішуватимуться цивілізовано, на основі міждержавних угод. Цьому активно сприяє діяльність українськоугорської міжурядової комісії, в роботі якої беруть активну участь і представники Закарпаття.

199

ЛІТЕРАТУРА 1. Мигович І., Грінчак І. Угорці в Україні // Віче. – 1998. - №7. – С.143-153. 2. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. – 80 с.

199

Тема 7. ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ 1. 2. 3. 4.

ПЛАН Розселення поляків на українських землях. Польське населення України в роки Центральної Ради. Життя польського населення України в радянські часи. Відродження польської національної меншини в Україні.

200

РОЗСЕЛЕННЯ ПОЛЯКІВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Продовжуючи розмову про етноси, що мешкають на території України, спинимось на одній з найчисленніших національних груп - польській. Історичні долі українського і польського народів, як відомо, тісно пов’язані. З давніх-давен поляки селилися на українських землях. За часів Ярослава Мудрого в XI ст. вони займали місцевості вздовж річки Рось, їхнє організоване переселення в Україну почалося після Люблінської (1569 р.) та Берестейської (1596 р.) уній, коли українські землі опинились у складі Речі Посполитої. Тоді посилився соціальний, національний та релігійний гніт українського населення, частина якого була полонізована. Після приєднання України до Росії там зберігаються і маєтки польської шляхти і залишаються польські поселення. Три поділи Польщі у XVIII ст. (1772, 1793 та 1795 рр.) за участю Росії сприяли міграції поляків в Україну. Перепис населення Росії 1897 р. дає нам можливість уявити масштаби їхнього розселення. За його даними, в Україні проживали понад два мільйони поляків, що становило 4,5% всього населення. Хоч вони розміщувались по всій Україні, проте більшість зосередилась на Правобережжі та Галичині. 50,3% мешкали у Львові і 43,4 - у Львівському повіті. В Російській імперії поляки, як і українці, перетворилися на поневолену національну групу, їхнє пригноблення особливо посилилося після польського повстання 1830-1831 рр. Але продовжували існувати польські костьоли, при яких працювали школи, рідною мовою друкувалися газети і книги. Польські студенти навчалися в університетах України, а викладачі-поляки читали лекції у вищих навчальних закладах. Незважаючи на обмеження і царську цензуру, розвивалась польська культура. Повалення монархії в лютому 1917 р. створило сприятливі умови для національного і державного відродження народів, що населяли територію колишньої імперії.

200

ПОЛЬСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РОКИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Вперше питання про забезпечення інтересів національних меншин України як напрям державної політики у галузі національних відносин було розглянуто Українською Центральною Радою. У III Універсалі йшлося про визнання національно-персональної автономії народів України. В ньому зазначалося: “Український народ, сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо: що народам великоруському, єврейському, польському й іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права та свободи самоврядування в справах їх національного життя”. Був створений Секретаріат у справах національностей як спеціалізований державний орган. Діяли урядництва: єврейське, польське та російське. В той період організовувались польські театри, бібліотеки, навчальні заклади, друковані органи, культурно-просвітні товариства тощо.

200

ЖИТТЯ ПОЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

Розглянемо питання про чисельність, основні регіони розселення та особливості соціально-культурного стану польської національної групи в Україні на початку - в середині 1920-х рр. За даними перепису 1926 р., поряд з 23,2 млн. українців там 200

проживали 2,7 млн. росіян, 1,6 млн. євреїв, 467,4 тис. поляків, 393,9 тис. німців, а також представники інших груп. Як бачимо, серед національних меншин поляки займали третє місце (після росіян та євреїв). Звернімо увагу й на те, що в Україні мешкало 48% польського населення СРСР. Воно в основному розміщувалось у західних регіонах республіки. Так, у Волинській окрузі було 86,6 тис. чол. (18,2% всього польського населення); Шепетівській - 60,2 тис. (12,6%); Проскурівській - 58,5 тис. (12,3%); Бердичівській - 48,4 тис. (10,2%). Незначна кількість поляків проживала у східних та південних округах України - 7 тис. у Харківській (1,5%), 5,2 тис. у Мелітопольській (1,1%). Більшість поляків мешкала у сільській місцевості (80,3%) і тільки 19,7% - у містах. Що ж до соціально-політичного, релігійного та культурного стану польського населення, то він викликав у представників влади серйозне занепокоєння. У звіті Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК (за 1924-1925 рр.) зазначалося: “В політичному відношенні до недавнього часу польське населення характеризувалося таким чином: Перше. Зовсім не похитнувся за часи революції вплив католицького духовенства, що використовувало свій вплив проти радянської влади, масове охоплення населення... релігійними організаціями (братства, гуртки...). Друге. Заляканість та недовір’я до радянської влади, як наслідок національного та релігійного гніту в період царизму, що посилюється умовами війни і з білополяками, а також неправильним підчас підходом до населення з боку місцевої влади. Третє. Національна солідарність бідноти з заможними колами (що орієнтуються на білу Польщу), що проявляється у відмові від розкуркулення та невходження до КНС і т. ін.” Що стосується антирадянської діяльності католицького духовенства та „орієнтації” на буржуазну Польщу, то це лежить на совісті авторів документа. Однак щодо заляканості польського населення та упередженого ставлення до нього з боку радянської влади сказано досить відверто. Особливе роздратування викликали традиційна релігійність поляків, а також те, що розвиток “колективних” форм господарювання серед них у порівнянні з іншими національними групами був досить низьким. Вважалося, що найкращим методом їх “радянизації” є забезпечення національнокультурних запитів, зокрема, створення шкіл та навчальних закладів з викладанням польською мовою, виділення польських національних адміністративно-територіальних одиниць тощо. З 1925 р. у районах, де переважало польське населення, почали виділятися польські національні сільські ради. В тому році в Україні (включаючи й територію Молдавської АСРР) таких було 64. У 1926 р. їх стало 129, 1927 р. - 139, а у 1931 р. – 159. Зокрема, у складі українських районів було 123 польські сільради (у Волинській окрузі 48, Бердичівській – 29, Проскурівській - 25, Київській - 12, Мелітопольській - З, Херсонській і Білоцерківській - по одній, ще 2 - у Молдавській АСРР). У 1925 р. з’явився перший в Україні польську національний район - Мархлевський Волинської округи. На його території проживали 41 тис. чол. 73% населення становили поляки, 8 - німці, 2 – євреї. У районі діяло 30 польських сільрад (українських - 3, німецьких - 2). Згідно з національним складом формувались й органи влади. В апараті сільрад працювали поляки (69,8% від загальної кількості їх членів), українці (18,3), німці (7,8), євреї (3,6). Серед голів сільрад було 25 поляків, 7 українців, 2 німців, 1 єврей. У 1929/30 н.р. працювали 14 шкіл, 12 хат-читалень, польська агрошкола, де навчалися не лише представники України, а й Білорусії. Загалом у республіці в 1926 р. було 337 польських шкіл. У 1930 р. їх стало 381. (Для порівняння відзначимо, що німецьких шкіл у 1930 р. налічувалося 628, єврейських 786). У 1931 р. спеціалістів (з викладанням польською мовою) готували у двох педагогічних, чотирьох сільськогосподарських та одному індустріальному технікумах. Значна частина польських освітніх та наукових установ знаходилася у Києві. Серед них варто назвати Польський інститут соціального виховання, педагогічний та механічний технікуми, денний та вечірній польські робітфаки, трудова семирічна школа, Центральна польська бібліотека, Польський центральний робітничий клуб. Значну 201

наукову роботу вели співробітники Інституту польської культури у Києві. Польською мовою в Україні видавалися щотижнева газета “Серп” (тираж - 4500 примірників), два журнали для молоді “Глос млодзежи” (1500) та „Штандар піонера” (1 тис.). Діяло національне видавництво “Трибуна”, яке друкувало художню, навчальну, політичну й освітню літературу польською мовою. Певна частина польської літератури друкувалася також у видавництві “Держнацменвидав”, що спеціалізувалося на випуску книг мовами національних меншин. Робота по задоволенню національно-культурних інтересів польського населення, як і інших національних груп, продовжувалася до початку 1930-х рр. Однак у наступні роки з утвердженням репресивно-тоталітарного режиму в СРСР (приблизно з 1932-1934 рр.) партійно-державна політика щодо національних меншин різко змінюється. В той же період починає згортатися й політика “українізації”. Шовіністичні тенденції особливо посилюються після приїзду в Україну ставлеників Й.Сталіна - П.Постишева, М.Попова, В.Балицького. Антиукраїнська кампанія набуває нових обертів на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У, коли П.Постишев звинуватив М.Скрипника в тому, що з його вини, як наркома освіти України, справа українізації опинилася у руках “різної петлюрівської наволочі...” На листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У йшлося вже про “націоналістичний ухил” М.Скрипника. Поряд із звинуваченнями в українському “націоналізмі” на цьому пленумі йшлося й про польські та німецькі “фашистські елементи”. Треба відзначити, що пошуки “націоналістів”, польських та німецьких “фашистів”, як і загалом репресивні акції щодо “ворогів народу”, були зумовлені й тісно пов’язані з тоталітарно-адміністративними методами здійснення внутрішньої політики мілітаризації економіки, колективізації села, боротьби з релігією тощо. Боротьба з “націоналістами” та “фашистами” пов’язувалася і з міжнародними факторами - станом відносин СРСР з Німеччиною та Польщею, які в той час значно погіршилися, а також з прихильністю сталінського керівництва до ідеї світової революції. При цьому погіршення взаємин з цими державами і відповідне посилення антинімецької та антипольської пропагандистської кампанії зумовлювали також і особливо упереджене ставлення радянських владних структур до польського й німецького населення, яке розглядалося як потенційна сила для “фашистської” діяльності в СРСР. Заяви про небезпеку з боку польських, німецьких та інших “фашистів” сполучалися із закликами до масових “чисток” установ, що здійснювали роботу серед національних меншин. Про їхні наслідки красномовно говориться у заяві одного з керівників України В.Затонського. На листопадовому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У він зазначав: “Ми маємо факти, коли в деяких інститутах, як, наприклад, в інституті польської культури, залишився незаарештований лише один комуніст. Весь склад інституту від директора до посудомийки був підібраний цілковито “одностайно”. Серед них дехто мав партквиток у кишені, дехто не мав, але всі вони були членами контрреволюційної організації”. Почалася ліквідація інститутів національного розвитку. В перших ешелонах шовіністичної кампанії перебувало партійно-радянське керівництво республіки. Політбюро, оргбюро, секретаріат ЦК КП(б)У прийняли десятки постанов, на підставі яких здійснювалися “чистки”, а потім і ліквідація наукових та освітніх установ, що вели роботу серед національних меншин. Зокрема, 19 квітня 1934 р. оргбюро ухвалило рішення “Про виконання постанови листопадового Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У та Політбюро ЦК КП(б)У від 13.XII.1933 р. “Про кадри шкіл нацменшостей”, в якому відзначалося, що обласні партійні комітети, особливо Київський та Вінницький, “не зрозуміли того, яке місце в планах контрреволюційної роботи на Україні займає ставка на виховання в польських та німецьких школах молодого покоління в антирадянському дусі”. Оргбюро ЦК вирішило “провести по областях всебічну перевірку всіх польських та німецьких шкіл”, і якщо будуть виявлені “факти засміченості” шкіл „антирадянськими 202

елементами”, здійснювати “конкретні” заходи. Зрозуміло, що серед “заходів” могли бути звільнення з роботи, арешти й інші акції щодо “ворогів народу” та “антирадянських елементів”. Перелік постанов ЦК КП(б)У, на підставі яких ліквідовувалися навчальні заклади, можна продовжити. Так, у постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про польський педагогічний інститут” (29 вересня 1935 р.) зазначалося: “Враховуючи потребу існуючих польських шкіл на Україні (ця постанова приймалася вже після ліквідації значної кількості польських шкіл) в педагогічних кадрах, вважати недоцільним мати спеціальний педагогічний польський інститут з кількістю до 700 чоловік, що проходять у ньому навчання. Ліквідувати польський педагогічний інститут, створивши замість нього відділення при Київському педагогічному інституті на 100 чоловік, що повністю задовольнить потреби в підготовці вчителів для шкіл на польській мові”. В іншому документі - постанові політбюро ЦК КП(б)У “Про інститут польської культури” (20 вересня 1935 р.) було підкреслено: “Існуючий нині в Києві інститут польської культури реорганізувати з тим, щоб звести його роботу до збирання польської літератури та матеріалів - як історичних документів”. Реорганізований інститут продовжував працювати. Однак через деякий час (5 жовтня 1935 р.) політбюро приймає ще одну постанову, де, наче поспішаючи “виправити” недостатньо рішучі заходи щодо цієї наукової установи, йшлося вже про її закриття. Водночас з ліквідацією національних навчальних та наукових закладів здійснювалась реорганізація (а фактично - ліквідація) національних адміністративнотериторіальних одиниць. 23 листопада 1934 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло документ “Постанова Вінницького Обкому КП(б)У про реорганізацію 18 польських сільрад в українські”, де відзначалося, що ЦК “погодився” з відповідним рішенням обласного партійного комітету. ЦК „запропонував” ВУЦВК реорганізувати Муховецьку, Вікторовську, Широко-Гребельську (Козятинський район), Фавстинську, Гремячівську (Дзержинський район), Вербецьку, Білецьку (Дядичівський район), Яхновецьку, Кривочинецьку (Волочиський район), а також інші польські сільради в українські. У 1935 р. був ліквідований польський Мархлевський район. У 1938 р. така ж доля спіткала польський Дзержинський район у Білорусії. І ось наслідок - польські національні райони у СРСР припинили своє існування. Національні адміністративнотериторіальні одиниці не тільки розформовувалися, але й перейменовувалися, щоб навіть із свідомості людей витравити пам’ять про те, що вони колись існували. Так, на основі постанови політбюро ЦК КП(б)У “Про утворення Щорського району Житомирської області” (5 квітня 1939 р.) колишній центр польського національного району Мархлевськ був перейменований у Щорськ. Як вже говорилося, репресивні акції щодо національних меншин супроводжувалися інтенсивною пропагандистською кампанією. Радянсько-партійний актив, “пропагандисти” з НКВС з маніакальною наполегливістю намагались формувати “образ ворога”. “Логічним” наслідком такої соціально-психологічної установки щодо “поляків” та “німців” стали і певні конкретні “заходи”, діапазон яких був величезний: від арештів та депортацій з місць компактного проживання до “чисток” національних установ або “просто” звільнення з роботи представників певних національних груп. У 1935 р. під час “перевірки партійних документів” всі громадяни польської та німецької національностей були звільнені з великих оборонних підприємств України. Причому це стосувалося всіх – від управлінського апарату до прибиральниць, комуністів і безпартійних. Фабрикувалися й численні справи “шпигунських” організацій, що складалися з поляків та інших “контрреволюціонерів”. У 1934 р. були притягнені до відповідальності члени “Польської організації військової” (ПОВ). У матеріалах слідства відзначалося, що вони займалися “шпигунською” діяльністю. Трагізм полягає в тому, що “Польської організації військової” з 1922 р. взагалі не існувало на території СРСР. Важко уявити, в 203

якому стані й під впливом яких “форм” переконання підписували свої визнання викриті “агенти” “ПОВ”. Поляки переселялися й з інших районів України. 16 жовтня 1935 р. політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову “Про переселення 1500 польських родин з прикордонних районів Вінницької області”, де відзначалося: “Просити ЦК ВКП(б) дозволити переселити 150 польських родин з... розселенням їх в Харківській, Донецькій та Дніпропетровській областях...” Позиція вищого партійного керівництва була визначена чітко. Реакція Вінницького обкому КП(б)У була блискавичною: зорієнтувавшись у політичній кон’юнктурі, він запевнив політбюро у своїй готовності взяти активну у переселенні поляків та висловив певні пропозиції. У листі до ЦК КП(б)У секретар обкому партії В.Чернявський писав: “...З метою подальшої очистки кордону, форпостів та вузлових залізнодорожних пунктів Вінницької області Обком КП(б)У просить санкціонувати проведення переселення в тилові райони України 1500 польських родин. Коло замкнулося. Місцеві партійні органи “підтримали” виселення польського населення. Партійне керівництво у Москві дало “дозвіл”: 3 листопада 1935 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про переселення. Після цього могла діяти й партійна організація України. Що вона і зробила. Основними районами, куди відправляли поляків, були південні та східні регіони України, Казахстан та “віддалені міста Союзу”. 28 квітня 1935 р. Раднарком СРСР прийняв постанову №776-120 сс про переселення поляків “як політично неблагонадійних” з України у Казахстан. До першої групи було включено 35820 поляків. Польське населення України депортувалось в Алма-Атинську, Кокчетавську, Карагандинську, Північно-Казахстанську і Талди-Курганську області Казахстану. У 1941 р. частина його здобула можливість повернутися в Україну. Переселення продовжувалися і в післявоєнні роки. Тяжкі роки війни, репресії, депортації, переслідування і пряме фізичне знищення привели до серйозного зменшення кількості поляків в Україні. За даними переписів населення, у 1970 р. їх налічувалося 295,1 тис. чол., у 1979 р. – 258,3 тис., 1989 р. – 219,2 тис., у 2001 р. – 144,1 тис. Як і раніше, поляки в основному проживають в західних областях республіки.

204

ВІДРОДЖЕННЯ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ

Сприятливі умови для національно-культурного, мовного та духовного відродження польської національної групи в Україні сформувалися наприкінці 1980-х рр. Так, у 1988 р. у рамках Українського відділення Товариства радянсько-польської дружби і Українського товариства дружби і культурного зв’язку з закордоном було створено Польську культурно-освітню секцію, її очолив С.Шалацький, його заступником став А.Ромейко. У вересні 1988 р. її було перетворено в культурно-освітнє товариство поляків в Україні (КОТП). У його Статуті було записано, що членом КОТП може бути кожний громадянин СРСР польської чи іншої національності. КОТП визначило такі завдання своєї роботи: захист польських історичних пам’яток в Україні, організація вивчення польської мови, культурно-освітня діяльність, розвиток співробітництва між Україною та Польщею, розширення контактів між громадянами. Підрозділи товариства були створені у Києві (ім. А.Міцкевича), Житомирі (ім. Я.Домбровського, Вінниці (ім. Я.Івашкевича). Пізніше вони з’явилися у Хмельницькому, Харкові, Одесі, Кіровограді, Кременчуці. У Києві відкрито польську гімназію, відділи польської книги в бібліотеках. Відновлено видання польськомовної газети “Київський щоденник” (після 75-річної перерви). Товариство налагодило контакти з Київським будинком вчителя, в приміщеннях та концертних залах якого працює “Польський клуб”. Він організовує вечори польської пісні, музики, поезії, різноманітні зустрічі. У жовтні 1990 р. в Києві був створений перший в Україні дитячий фольклорний польський ансамбль “Першоцвіт” під керівництвом Б.Краснопольського. У столиці України з березня 1992 р. працює польський дитячий 204

ляльковий театр, який очолив Є.Шалацький. Громадяни України здобули можливість регулярно знайомитися з досягненнями польського мистецтва в кінотеатрі “Краків” (директор - С.Мрачковський), де відбуваються фестивалі та дні польського кіно. КОТП веде культурно-освітню роботу у містах і селах. Наприклад, у с. Гречани і Шаровка Хмельницької області школярі факультативно вивчають польську мову. Лекторій (польською мовою) відкрився при Житомирському педагогічному інституті. Члени товариства підтримують контакти з клубом порцелянової фабрики у Кам’яному Броді на Житомирщині, де 80% працюючих - поляки. Різні громадські об’єднання у Польщі підтримали КОТП. Вони надсилають в Україну книжки, газети, журнали, підручники, допомагають молодим людям продовжити своє навчання у Польщі. У 1989 р. 20 юнаків та дівчат з України були прийняті у польські вищі навчальні заклади, а в 1992 р. - 25. У травні 1990 р. в Києві зібрався І Конгрес поляків, які мешкають в Україні. В його роботі взяли участь більш як 500 представників польської національної меншості та гості від інших національних культурно-просвітніх організацій. Вони закликали кожного поляка не шкодувати сил для шляхетної справи відродження національної самосвідомості. Делегати заявили про свою солідарність з усіма громадськими рухами, що виступали за створення демократичного суспільства в рамках суверенної України. II Конгрес поляків в Україні відбувся у жовтні 1991 р. На ньому була заснована ще одна громадська організація - Спілка поляків в Україні (СПУ). Вона мала на меті об’єднати всі польські громадські організації, які діють в Україні. Пізніше було створено Федерацію поляків в Україні, до складу якої ввійшло КОТП. Польська громадськість доклала багато зусиль для відродження релігійного життя католиків, відкриття костьолів. Так, у Києві держава повернула католицькій церкві і віруючим три храми, зокрема, шедевр архітектури, колишній Будинок органної та камерної музики – костьол Святого Миколи. За роки проживання в Україні поляки знайшли тут другу Батьківщину. Долі багатьох їх поколінь та українського народу переплелися. Разом вони пройшли складні випробування, зазнали чимало переслідувань і репресій. І от почався новий етап історії української державності, відродження усіх націй, які проживають в Україні. Нова демократична Україна підносить питання про національні меншини на рівень державної політики. Це знайшло правове закріплення у Законі про національні меншини та в Конституції України.

205

1. 2. 3. 4. 5. 6. 7.

ЛІТЕРАТУРА Балуба І.А. Проблеми культурно-освітнього розвитку польської національної меншини в Україні в 20 – 30-ті роки ХХ століття // Посвіт. – 1996. - №2(23). – С.10-12. Балуба І.А. Польська національна меншина України в 20 – 30-ті рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.01. – К., 1997. – 221с. Єременко Т., Чирко Б., Калакура О. Поляки в Україні // Віче. – 1993. - №2. – С.119130. Пронь Т.М. Польська етнічна меншина Миколаївщини в процесі національнокультурного будівництва 20-х років ХХ ст. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.147-155. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК – ГПУ – НКВД – КГБ. – 1995. - №1-2. – С.116-117. Соболь П.І. Національно-культурне життя поляків Миколаївщини в 20-ті роки ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Випуск 5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.155-161. Соболь П.І. Совєтизація етнічних поляків Миколаївщини: 20-і роки // Щотижня. – 2001. – 16 серпня. – С.4. 205

8. Тригуб П.М. Польське населення Миколаївської округи у 20-х рр. ХХ ст. // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Вип.5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.143–147. 9. Шитюк М.М., Шкварець В.П. Комуністичний терор проти польського населення півдня України в 20-х – 50-х роках ХХ століття // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. Вип.5. – Херсон: Айлант, 2001. – С.161-170. 10. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с.

206

Тема 8. ЄВРЕЇ В УКРАЇНІ 1. 2. 3. 4. 5.

ПЛАН Перші єврейські поселення в Україні. Євреї України в Російській імперії. Євреї в Українській Народній Республіці. Євреї в радянській Україні. Сучасне життя українських євреїв.

207

ПЕРШІ ЄВРЕЙСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Перші єврейські поселення в нашій країні з’явились на території Криму більше двох тисяч років тому. Євреї жили тоді у Боспорській державі, що об’єднувала античні міста Міркамій, Пантікапей, Німфей, Фанагорію та інші по обидва боки Боспору Кіммерійського (Керченської протоки). Розкопки у цих стародавніх містах, а також у Херсонесі, Анапі виявили написи на івриті та символіку тогочасних іудеїв. Вони були ремісниками і торговцями, державними службовцями та військовими. Кримські євреї приймали до себе єдиновірців, які були вимушені тікати від переслідувань. Значною була роль євреїв у Хазарському каганаті, який мав досить жваві відносини з Київською Руссю. Деякі вчені, зокрема О.Пріцак, вважають, що саме хазари заснували Київ у першій половині ІХ ст. Відомо також, то київські князі додавали до свого імені хозарський титул, називаючи себе “каганами”. У 790 р. хазарський каган та його оточення прийняли іудаїзм, а згодом іудеями стали і значна кількість городян. Каган запросив до себе єврейських учених, побудував синагоги та школи, де хозар вчили Танаху і Талмуду. Серед хозар було чимало християн, мусульман та язичників, які мали однакові з іудеями права. Верховний суд каганату складався із семи суддів, двоє з яких були іудеями, двоє - християнами, двоє мусульманами і один - язичником. М.С.Грушевський вважав, що Хазарська держава була заслоном Східної Європи від азіатських орд. Хазари перешкоджали їх пересуванню у Причорноморські степи, а також не пропускали русинів, що ходили на човнах за воєнною здобиччю до берегів Каспію. Найдавніший документ, що свідчить про існування Києва, був написаний на івриті євреями міста у першій половині X ст. Це був лист, знайдений у каїрській синагозі. З нього можна дізнатись про історію киянина Яакова бар Хануки, брат якого взяв гроші в борг у неєврея. Однак у дорозі брата вбили грабіжники. Яаков не зміг повернути борг і майже рік відсидів у в’язниці, доки єврейська громада не зібрала частини грошей. Тоді його звільнили і дали листа до інших єврейських громад з проханням допомогти сплатити борг. Лист був підписаний євреями і хозарами, а у кутку тюркськими рунами хозарський чиновник написав “Хокурум”, що означає – “Я прочитав”. Після знищення Хазарії у 965 р. Святослав привів до Києва значну частину полонених і розселив їх по різних місцях. З того часу серед районів Києва один називався “Козари”, а інший – “Жидове”. Біля останнього знаходились Жидівські ворота (у районі сучасної Львівської площі), що згадуються в Іпатіївському літописі у 1146 та 1151 рр. Літописи розповідають і про те, що хазарські євреї пропонували у 986 р. князю Володимиру, який у “Слові Іларіона” був названий “великим каганом”, прийняти іудаїзм, але він відмовився. Євреї Київської Русі листувалися з іудеями інших країн, посилали своїх дітей вчитись у Європу, приймали єдиновірців, які змушені були тікати від хрестоносців та інших ворогів. Досі відомі імена рабі Іцхака з Русі, який вчився у німецькому місті Вормсі та Ашера бен Сіная, що навчався в іспанському місті Толедо. 207

Після смерті Святополка Ізяславича у 111З р. Володимир Мономах не наважився стати князем у Києві. Під час безвладдя у народі почалося заворушення, але Володимир прийшов у місто і припинив погром. У 1124 р. була пожежа і вигоріло майже все місто. Євреї жили не тільки у Києві, а й у Чернігові, Волинській та Галицькій землях. У Володимирі Волинському, що був на торговому шляху між Східною та Західною Європою, євреї жили з XI ст. Під час татаро-монгольської навали багато їх загинуло разом з іншими жителями Русі, інші втекли. XIII - XVI ст. залишили відносно мало свідчень про розселення, умови життя і господарську діяльність євреїв в Україні, але подальші часи дають уже достатній історичний матеріал щодо тутешнього єврейства. Відомо, що з кінця XIV ст. в Україну з Польщі масово переселяються ашкеназі (європейські євреї), які розмовляють на ідиш. Швидкими темпами починає зростати єврейське населення Лівобережжя після Люблінської унії (1596 р.), коли євреї Польщі оселяються на землях Лівобережної Київщини, Полтавщини, що стали належати польському королю. Після Деулінського перемир’я (1618 р.) вони з’являються на Чернігівщині і Новгород-Сіверщині як управителі панських маєтків, орендарі, лихварі, ремісники. Однією з причин переселення євреїв в Україну були переслідування, які у польських містах чинили католицьке духовенство і городяни. До того ж старий закон створював багато перешкод тим євреям, які намагались брати в оренду землі, що належали шляхті у центральних областях Польщі. В Україні пани охоче передавали в оренду євреям різні промисли, млини, землю, маєтки тощо, завдяки чому почав формуватися прошарок сільських євреїв, які були орендарями-посередниками між землевласниками та селянами. Особливо це набуло свого поширення на Київщині, Поділлі та Волині, де польські феодали повністю віддавали свої маєтки з кріпаками у розпорядження євреїв-управителів. Звертались до їх послуг і церковники, які не гребували посередництвом іновірців. Постійні утиски з боку жовнірів коронного війська і магнатів викликали серед козаків і селян незадоволення, що поглиблювалось дошкульним визиском євреїворендарів. Бувало й так, що пани примушували селян продавати свої продукти тільки орендарям та ще й за низькими цінами, і, таким чином, вони разом з панами ставали винуватцями зубожіння селян. У той же час більшість євреїв майже весь свій прибуток змушені були віддавати поміщикам, що призводило до майнового розшарування серед орендарів. Таким чином, частина євреїв в українських селах опинилась між селянами та їх поневолювачами, потрапивши у кабальну залежність від останніх. Змушені відстоювати інтереси своїх хазяїв, іудеї відчували на собі водночас ненависть землеробів і презирливе ставлення шляхти, до того ж їх становище ускладнювалося ворожістю і католиків, і християн до іудейської релігії. Все це мало трагічні наслідки під час козацьких повстань, що прокочувались по Україні у XVII - на початку XVIII ст. Кожне з них давало чимало прикладів сліпого гніву повсталого народу: розорялись синагоги та житла іудеїв, чинилась наруга над їх святинями, вбивались ті, хто не зрікався іудейства. Видатні українські діячі Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, Марко Вовчок звернулись до громадськості Росії у листі, в якому виклали своє розуміння причин ворожнечі між іудеями і християнами протягом останніх століть. Вони писали, що український “народ не мог видеть причину зла, заключавшуюся не в євреях, а в религиозно-гражданском устройстве Польши. Он мстил евреям с таким простодушным сознанием праведности кровопролитний, что даже воспел свои страшные подвиги в своих истинно поэтических песнях”. Але історія засвідчила й інше ставлення до євреїв. Канадський історик Орест Субтельний пише, що в окремих випадках керівники українських повстанців вважали євреїв, які займались вільними промислами та ремеслами, корисними і дозволяли їм залишатись у місцях свого проживання. Так було у Бродах, де з іудеїв була взята контрибуція у вигляді шкір, полотна та провізії для армії. 208

Відомо, що євреї, які приймали православ’я, нерідко брали участь у козацьких походах. Документи свідчать про те, що у війську Б.Хмельницького у 1648 р. були євреї. У “Реєстрі всього Війська Запорізького”, складеному у 1649 р., зазначені євреї Перехрест, Іван Лейба, Трохим Коган, Іван Жидовкін, Демко Зраітель, Демко Юдай, Василь Жидовчин, Василь Жидовець, Федір Зраітель, Васько Лейба та ін. Наслідком трьох поділів Польщі стало те, що євреї України поступово перейшли під владу Російської імперії, від якої вони зазнали чимало різних обмежень, гонінь. Врешті - решт, євреям дозволили засновувати “землеробські поселення, а невдовзі було проголошено дозвіл записуватися їм до купецтва та міщанства Південної України. Тим самим історія розселення євреїв на Півдні України розподілилася на два етапи: землеробський та торгово-промисловий”.

209

ЄВРЕЇ УКРАЇНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

У 1719 р. після скарг московських та смоленських купців, які намагались уникнути конкуренції з євреями, Катерина II законодавчо обмежила райони розселення євреїв, що поклало початок утворенню сумнозвісної “смуги осілості”. Купцям-християнам не подобалось, що торговці та ремісники-іудеї продають свої товари за низькими цінами. Проти них і почали висувати звинувачення, найчастіше релігійного характеру, що згодом стало використовуватись організаторами погромів. Це влаштовувало місцеву владу, представники якої найчастіше залишались осторонь. Так було в Одесі, де релігійні та економічні утиски євреїв переросли у неприхований і ганебний антисемітизм. Коли у квітні 1821 р. в Константинополі вбили грецького патріарха Григорія, в Одесі почали розповсюджувати чутки про причетність до цього злочину євреїв. Внаслідок погромів сотні їх були пограбовані, а синагога зруйнована. Масові єврейські погроми відбулись в Одесі також у 1859 і 1871 рр., коли були розграбовані кілька сот будинків і крамниць. З другої половини XIX ст. антисемітизм все більше став проникати на сторінки російської преси. Так, у 1848 р. петербурзький журнал “Иллюстрация” надрукував кілька антисемітських статей, спрямованих проти євреїв Чацкіна та Горвіца, які гідно відповіли на безпідставні звинувачення. 48 російських літераторів, серед яких були І.Тургенєв, М.Чернишевський та інші відомі письменники, надрукували у журналі “Русский вестник” протест, у якому із гнівом обуренням говорилося, що “в лице гг. Горвиц и Чацкина оскорблено все общество, вся русская литература”. Пізніше цей протест підтримали ще 98 літераторів, серед яких були Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш та ін. У 70-80-і рр. XIX ст. відбувається зближення прогресивної української та єврейської ліберальні демократичної інтелігенції, що була зацікавлена у спільному захисті прав своїх народів від дискримінаційної політики царату. Зокрема, у газеті “Зоря” (18801886 рр.) тісно співпрацювали українофіли і представники єврейської інтелігенції Києва. Фактичним розпорядником “Зорі” у 1880 р. був відомий адвокат і публіцист, гласний київської міської Думи Л.А.Куперник, якому допомагав публіцист, етнограф, соціолог, адвокат М.Г.Кулішер, а фінансував газету київський цукрозаводчик Лазар Бродський. На початку листопада 1880 р. на квартирі відомого українського історика права, учасника Старої громади О.Ф.Кістяківського відбулись переговори між старогромадівцями Ф.Г.Міщенком, В.П.Науменком, І.В.Лучицьким, О.Я.Кониським, з одного боку і Л.А.Куперником, М.Г.Кулішером, - з другого. Згідно з угодою, київські старогромадівці отримали можливість використовувати сторінки “Зорі” для пропаганди своїх ідей. “Зоря” виступала за скасування Емського указу, який душив українську культуру і гальмував процес формування національної самосвідомості українського народу. М.Г.Кулішер підтримував старогромадівців і вважав, що всі народності України повинні знати українську мову. Активну участь у роботі Київської (Старої) громади брав і відомий педагог, український громадський діяч Вільям Людвігович Беренштам (1839-1904 рр.), що за

209

походженням був євреєм, але став щирим і переконаним цінителем української мови, культури, історії. Після вбивства імператора Олександра II у 1881 р. по містах і селах України прокотилась нова хвиля погромів. Вони почались 15 квітня у Єлісаветграді, а через тиждень, 24 квітня, охопили Київську губернію, 27 і пізніше – Жмеринку, Конотоп і селища Чернігівської губернії. У травні антиєврейські акції кілька разів проводились в Одесі. Від погромників постраждали і євреї-землероби у с.Олександрівці, Солодководній та Графській Катеринославської губернії. У другій половині року погромні хвилі здійнялись у кількох селищах Борисова, у Ніжині, знову в Одесі, а наступного року перекинулись на Подільську та інші губернії. Погроми 1880-х років пройшли у шести губерніях і охопили близько 150 населених пунктів, де були спустошені тисячі квартир, будинків, крамниць. Згодом канцелярія дворянських товариств надрукувала дані про існування таємного антисемітського союзу, який підтримувався урядом. Цей союз був ініціатором юдофобської кампанії у пресі і розповсюджувачем чуток про безкарність щодо пограбувань євреїв. Передові люди епохи, міжнародна громадськість виступили з осудом погромників і їх заступників. Так, Віктор Гюго, обраний президентом комітету допомоги жертвам цих злочинів, виголосив протест проти жахливих дій антисемітів, який передрукувала вся європейська преса. Царська цензура дозволила опублікувати лише кілька уривків з нього. Тоді ж вийшла поема В.Гюго “Торквемада”, в якій видатний письменник виступив на захист євреїв, а в українській літературі ця тема яскраво відбилась у творчості І.Франка. Він написав поетичну легенду про царя-визволителя Давида, що прийшов на допомогу євреям. Не тільки ця легенда, але й увесь поетичний цикл І.Франка “Жидівські мелодії” був написаний на знак протесту проти антисемітської політики царату. З метою відвернення народу від участі в революційному русі царська охранка почала підбурювати юдофобів до нових злочинних акцій, використовуючи всілякі чутки і наклепи щодо єврейської літургії, як, наприклад, книгу І.Лютостанського “Питання про вживання євреями-сектантами християнської крові для релігійних цілей у зв’язку з питаннями про відношення єврейства до християнства взагалі”, надруковану ще у 1876 р. Книга викликала громадське обурення і критичні статті. Історія євреїв України, хоча і рясніє від крові безвинних жертв багаточисельних погромів, але не може бути обмежена лише ними. Єврейство зробило чималий внесок у розвиток торгівлі, підприємництва, науки та культури. Звернемось до історичних фактів. Так, херсонський купець Микола Штігліц, який мав контору в Одесі, разом з Абрамом Перетцем розпочав видобування солі з кримських озер. У 1801 р. він отримав чин колезького. Під час Вітчизняної війни 1812 р. Микола разом з братом Людвігом та А.Перетцем були постачальниками армії. Чималий слід в історії єврейства України залишив Євзель Гінзбург. У 1857 р. він запровадив стипендію для євреїв, які вчились в імперській медико-хірургічній академії. Він також був одним із засновників першого приватного банку імперії, що розпочав роботу в Києві. Потім за його участю був відкритий розрахунковий банк в Одесі. В Україні була відома сім’я підприємців Бродських. Вони походили з роду Шор, який на протязі трьох століть дав чимало відомих рабинів та громадських діячів. Один з представників цього роду переїхав із Бродів до Златополя Київської губернії, де взяв прізвище “Бродський”. Його син Ізраіль за прикладом графа Бобринського став розвивати в Україні цукрову промисловість, а сини Ізраіля - Лазар та Лев значно розширили справу батька. Були періоди, коли заводи Лазаря Бродського виробляли четверту частину цукру імперії. Вони були обладнані найсучаснішою технікою, а на дослідних полях застосовувались найновіші методи вирощування буряків. Бродському належав млин із елеватором, велетенська будівля якого збереглася на Поштовій площі у Києві до 210

нашого часу. Йому належали пароплави, що ходили Дніпром, а 1897 р. Микола ІІ присвоїв йому звання комерційного радника. Не менш відомою була благодійна та громадська діяльність “цукрових королів”. І.Бродський був фундатором Єврейської (нині обласної) лікарні у Києві, давав субсидії сотням бідних сімей міста. Л.Бродський разом з іншими єврейськими підприємцями фінансував будівництво Київського політехнічного інституту, санаторію у Боярці. Для Товариства допомоги хворим дітям він заснував у Києві безкоштовну амбулаторію, побудував Бактеріологічний інститут на Батиєвій горі та санаторій для хворих на туберкульоз. На кошти Бродських у Києві були побудовані синагоги. В одній (хоральній) згодом розмістився ляльковий театр, а у другій - кінотеатр. Л.Бродський надав кошти для будівництва критого ринку на Хрещатику і технічного училища, де зараз один з корпусів Інституту електрозварювання. Розвиток дніпровського пароплавства пов’язаний з іменем Д.Марголіна, який очолював товариства водного та міського транспорту, газове та водопостачання. Він фінансував будівництво комерційних училищ та торговельних шкіл, безкоштовної початкової єврейської школи на 420 учнів. Д.Марголін був також членом Товариства наукових єврейських знань, що видавало Єврейську енциклопедію. Значна кількість євреїв присвятила своє життя розвитку просвіти і науки. В.Штерн з Тернополя десять років викладав у школі, а потім був призначений директором одеського єврейського училища. Консервативні кола місцевої громади чинили опір нововведенням Штерна, але його підтримала одеська міська адміністрація та генерал-губернатор Воронцов. 1837 р. імператор відвідав училище Штерна і висловив своє задоволення запровадженою ним системою навчання. Після цього училище стало взірцем для створення подібних шкіл, а Штерн був призначений членом петербурзької комісії, що займалась шкільною реформою. Проте у 1852 р. він був звільнений з посади і замінений двома доглядачами-християнами. Одним з найвидатніших єврейських діячів України того часу був Ушер Гінцберг, більш відомий під псевдонімом Ахад-Гаам (один з народу). Він народився у заможній сквирській хасидській родині у 1856 р. Батьки дали йому релігійну освіту, але Ушер захопився філософією, учився у Віденському університеті, а, повернувшись додому, став членом одеського палестинофільського гуртка. У своїх статтях він відстоював необхідність духовного відродження євреїв, виступав проти асиміляторства та політичного сіонізму, критикував єврейську колонізацію Палестини і став фундатором духовного сіонізму. Інший педагог Я.Ейхенбаум переклав у 1819 р. „Елементи” Евкліда на іврит і до кінця свого життя був інспектором Житомирського рабинського училища. Автор граматики російської мови для єврейських шкіл І.Левінзон, переслідуваний іудейськими фанатиками, був змушений перебратися до Бердичева, де став домашнім учителем місцевого купця. Пізніше він написав книгу “Теудат-б-Ісраель”, в якій відстоював необхідність вивчення євреями іноземних мов та світських наук. Прикутий хворобою до ліжка просвітитель продовжував вивчати сірійську, халдейську, латинську та інші мови. У 1829 р. він видав книжку з історії розвитку іудаїзму, що неодноразово перевидавалась різними мовами. У цій книзі була і програма для шкіл, у яких учні могли б вивчати водночас релігійні й світські дисципліни та ще й навчатись ремеслам. Єврейськими етнографами були І.Чорний та І.Беренштейн. Перший вивчав культуру дагестанських, бухарських та перських євреїв, зібрав великий матеріал про їхнє тяжке соціально-економічне і правове становище. Він помер в Одесі у 1880 р., а весь зібраний матеріал заповів Товариству просвіти євреїв. І.Беренштейн збирав єврейський фольклор. Ці матеріали увійшли до його збірника, що був виданий у 1900 р. Відомий орієнталіст барон Гінцбург народився у Кам’янець-Подільському, досліджував сірійські, йеменські, іудейські та інші рукописи, видавав книги, статті, брав участь у створенні просвітницьких та інших організацій. 211

Життя євреїв ХІХ ст. відбивалось у творчості літераторів. Вони змальовували побут євреїв, писали про релігію та хаскалу (просвітительство). Серед творів були й такі, де висловлювалось невдоволення умовами життя, рабинами та хасидами. Ці настрої знайшли відображення у творах А.Готлобера: комедії „Покривало”, поемах „Хасид” і “Пісня про кугель”. У Кам’янець-Подільському Готлобер познайомився з молодим Ш.Я.Абрамовичем, який до того часу вже мав релігійну освіту. Під керівництвом письменника Шолом Яков вивчав російську та німецьку мови, арифметику, склав іспити на звання вчителя і у 1856 р. став викладати у казенному єврейському училищі. Переїхавши до Бердичева, Ш.Я.Абрамович надрукував свій перший збірник статей з питань педагогіки і шкільного викладання. З 1865 р. Абрамович починає писати на ідиш під псевдонімом Менделе Мойхер Сфорим. Після виходу його п’єси “Такса або банда міських благодійників”, де письменник розповів про експлуатацію єврейської бідноти верхівкою громади, він був змушений виїхати до Житомира. Герої його творів - жителі Глупська, Кабцанська, Тунеядовки. Після погромів 1905 р. Абрамович їде на два роки у Женеву, а, повернувшись, починає видавати один за одним томи своїх творів. Пізніше в Україні з’явилась ціла плеяда єврейських письменників. Найвидатнішим серед них був Ш.Н.Рабинович (Шолом-Алейхем). Шолом Наумович народився у 1859 р. в патріархальній сім’ї, закінчив з відзнакою Переяславське училище, поневірявся по містечках, давав уроки. Лише коли Рабинович став домашнім учителем у сім’ї багатого орендаря Е.Лоєва, він зміг зайнятись самоосвітою і почав писати свої перші твори на ідиш. З 1888 р. Шолом-Алейхем видає на власні кошти збірники “Єврейська народна бібліотека”, згуртовує навколо себе найбільш талановитих єврейських літераторів. У своїх найкращих творах “Менахем Мендл”, “Тев’є-молочар”, “Хлопчик Мотл”, “Блукаючі зірки” та численних новелах письменник змальовує побут містечкових євреїв, розповідає про їх злиденність та безправ’я. Видатний єврейський поет Х.Н.Бялік народився в ортодоксальній релігійній сім’ї в Житомирі. У 12 років він вже читав твори середньовічних філософів, захоплювався кабалістичними та хасидськими книгами. Переїхавши до Одеси, почав друкувати свої вірші, редагував книжки для дітей. У наш час в Ізраїлі заснована національна літературна премія імені X.Н.Бяліка. Видатним поетом, ім’ям якого в Ізраїлі названа ще одна літературна премія, був сучасник X.Н.Бяліка Шауль Черняховський. Після закінчення одеського комерційного училища, він також отримує звання лікаря, наполегливо вивчає іноземні мови, пише поезії. Перший збірник його віршів вийшов у 1899 р. Ш.Черняховський перекладав на іврит твори видатних письменників світової літератури, був великим шанувальником еллінізму. Чималі традиції в Україні має не тільки єврейська література, а й єврейський театр. Перші театральні трупи з’явились у Бердичеві та Житомирі майже 150 років тому, але фундатором єврейського музичного театру вважається поет А.Гольдфаден, що писав вірші на івриті та на ідиш. У 1876 р. він створив перший єврейський музичний театр, де сам був і директором, і режисером, і декоратором, і автором п’єс. Театр з успіхом гастролював в Одесі, Харкові, Москві та Петербурзі. У 1883 р. єврейський театр у Росії був заборонений, і Гольдфаден з трупою переїхав до Варшави, а потім емігрував до Нью-Йорка. У 1910 р. віденський академічний союз “Юдіше культур” заснував фонд “Гольдфаденовських премій” за кращі драматичні твори. Наприкінці XIX ст. з 5,2 млн. євреїв Російської імперії понад два мільйони мешкали в Україні. При цьому, якщо в імперії кількість їх становила 4% населення, то в Лівобережній Україні – 8%, а на Правобережжі – 12,6%. Традиційно євреї жили у містах. Царська заборона мешкати їм у сільській місцевості закріплювала це становище. Тому не

212

дивно, що іудеї становили третину міського населення України, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70-80%. Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Кравці, шевці, ювеліри, крамарі, шинкарі становили єврейський “середній клас”. Некваліфіковані робітники, більшість яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробітками чи жебрацтвом, становили близько п’ятої частини єврейської робочої сили. Типовими були убозтво і перенаселеність єврейських містечок. Злиденність життя у єврейських громадах, безправ’я, численні обмеження, обумовлені антисемітською політикою уряду, спонукали до пошуку шляхів зміни умов життя, і першим кроком у цьому напрямку була освіта. Попри обмеження та матеріальні труднощі декому вдалося навіть отримати диплом вищого навчального закладу. Здобута освіта надавала можливість єврейській молоді брати активну участь у політичному житті країни. На початку ХХ ст. в Україні були створені відділення Бунду (загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі та Росії) й інших політичних єврейських організацій. Чимало євреїв були членами соціал-демократичних та буржуазних партій. Одним з основних засобів, які використовувались імперськими силами для протидії радикальним рухам, залишався антисемітизм. Нова погромна хвиля прокотилась по Україні після проголошення царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. У десятках міст погроми почались одночасно і проходили за схожим сценарієм. Поштовхом до них були “патріотичні маніфестації”, які дуже швидко переростали в цілеспрямовану бандитську стихію. “Маніфестанти” били євреїв, вдирались до їхніх жител, майстерень, крамниць, розграбовували чуже майно. Поліція не заважала розгулу антисемітського бандитизму, а подекуди сама брала участь у нападах на євреїв. При спробі чинити опір погромникам останні отримували допомогу “охоронців порядку”. У Києві, Одесі та інших містах на вулицях з’явились війська, і якщо хтось із єврейських жителів, обороняючись, застосовував зброю проти погромників, солдати відкривали вогонь. Іноді солдатам навмисно вказували на будинки, з яких начебто стріляли, і доля їх мешканців була вирішена. Після двох-трьох днів жаху і крові як по команді все припинялось. Подібні криваві акції відбулись у Керчі, Сімферополі, Євпаторії, а у Феодосії – двічі. У Херсонській губернії було 82 погроми, Катеринославській – 41, Подільській – 32, Полтавській – 52, Київській – 41, Чернігівській – 329. Погромники не жаліли дітей, старих, ґвалтували жінок, чимало з яких потім кінчали життя самогубством. У багатьох містах для протидії чорносотенцям були створені загони самооборони. У Полтаві, Конотопі до їх складу входили залізничники, серед яких були представники різних національностей. Самооборона у Лубнах деякий час контролювала порядок на вулицях усього міста, а севастопольська – була організована як робітнича міліція. У деяких містах перед антисемітським шабашем робітничі райони оточувались військами, і робітників не випускали, щоб вони не чинили опору погромникам. Траплялось, що бандити зустрічали протидію з боку селян. Однак у більшості випадків самооборона не могла протистояти згуртованим діям чорносотенців, поліцій й армії. На захист євреїв виступали представники української та російської творчої інтелігенції, серед яких були В.Короленко, М.Коцюбинський, О.Олесь, Л.Толстой, С.Бердяєв та ін. Статті проти антисемітизму друкувались і в київській газеті “Слово”, яку в 1907-1908 рр. редагував С.Петлюра. Вирішальною була роль демократичної інтелігенції і в припиненні сумнозвісної “справи Бейліса”. 12 березня 1911 р. вихованець Софійського духовного училища у Києві Андрій Ющинський не повернувся додому, а через 8 днів його тіло було знайдено у печері на території цегляного заводу. Трохи пізніше вбивство хлопчика юристи-шовіністи з дозволу урядових кіл використали для організації судового процесу. Бездоказово єврея Менделя Бейліса було звинувачено у вбивстві юнака з метою використання його крові для приготування маци на пасху. На захист звинуваченого Бейліса виступила вся світова 213

громадськість. На процес приїхав В.Короленко, який брав участь у викритті чорносотенної кампанії. Присяжні, більшість яких становили українські селяни, виправдали Бейліса. Нова антисемітська кампанія була розгорнута на початку Першої світової війни. Департамент поліції розіслав циркуляри, у яких стверджував, що євреї приховують дрібну монету для підриву довіри до російських грошей. Спираючись на ці та подібні їх звинувачення, військові почали виселяти євреїв з містечок, розташованих поблизу лінії фронту, збільшуючи тим багатотисячну армію біженців. Царський уряд, що постійно розігрував у своїх політичних цілях антисемітську карту, викликав обурення єврейського населення, і тому більшість нащадків Авраама радо зустріла повалення самодержавства.

214

ЄВРЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ НАРОДНІЙ РЕСПУБЛІЦІ

Після утворення Центральної Ради єврейські організації влаштували демонстрацію. Коли процесія наблизилась до будинку Ради, на балконі був вивішений прапор з магендовидом, а міська капела підхопила сіоністський гімн Хатікву (Надія). У Малій Раді засідали представники п’яти єврейських партій. Посаду міністра з єврейських справ у різні часи обіймали М.Зільберфарб, В.Лацький, П.Красний. С.Гольдеман був міністром праці, а С.Марголін – послом у Лондоні. Євреям, як і іншим національним меншинам України, було надано право на національно-персональну автономію. Через чотири роки після тих подій В.Винниченко відзначав лояльність єврейських організацій, які “прийняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними”. Однак багаторічне розпалювання міжнаціональної ворожнечі теж дало свої наслідки. Чимало офіцерів-чорносотенців стали старшинами в українському війську. Саме вони разом із отаманами нерідко були ініціаторами погромів, під час яких у 1918-1920 рр. в Україні було вбито більше 200 тис. євреїв. Ворожим силам вдалось тоді втопити у крові незалежність України, а більшовики, прийшовши до влади, розпочали боротьбу з тими, хто відстоював свою національну гідність.

214

ЄВРЕЇ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

В роки радянської влади були заборонені єврейські національні організації, а згодом чимало їх керівників потрапило до таборів ГУЛАГу. Нова влада почала закривати синагоги, заборонила вивчення івриту і видання літератури цією мовою. Ганебна роль у цій справі належала Єврейському комісаріату, єврейській компартії, євкомолу. Разом з тим держава підтримувала видання літератури і функціонування єврейської культури на ідиш. Була заснована мережа навчальних закладів на цій мові, утворені національні адміністративно-територіальні райони, де ідиш став офіційною мовою. При губернських та повітових відділах народної освіти утворюються управління єврейської освіти, підпорядковані Євсекції Наркомосвіти. Навчальні заклади Києва, Одеси, Москви та інших міст готували вчителів для єврейських шкіл. У 1920 р. засновується Єврейська Академічна Бібліотека. Пізніше на ідиш почали виходити газети “Дер Штерн”, “Ідишер Пойер”, журнал “Ді Ройте Вельт” та інші видання. Для розробки нових навчальних програм і підручників була організована кафедра єврейської мови та літератури при Всеукраїнській академії наук (ВУАН). У 1929 р. вона була перетворена в Інститут єврейської культури. У 1920-і рр. почали створюватись єврейські сільськогосподарські поселення. Для них виділялись деякі площі, зокрема, в Криму. Однак ця земля знаходилась у безводних районах, а коштів для її освоєння було передбачено надто мало. Проте на Херсонщині, Одещині та в інших районах такі поселення були створені, і колишні ремісники й крамарі почали займатися в них сільським господарством. У 1924 – 1930 рр. в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили чотири єврейські 214

національні райони: Калініндорф (40 селищ), Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ), Сталіндорф – на Криворіжжі (11 селищ) і Фрейдорф – у Криму (40 селищ). До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися. Організація єврейських сільськогосподарських комун сприяла зменшенню антисемітських настроїв, які були дуже поширені у 1920-і роки. До комун виїздили робітники і потім розповідали про тяжку працю єврейських селян. Про них писали газети. Однак погроми все ще траплялись. Зокрема, ними бук відзначений неврожайний у Криму 1926-й рік. Але поширилась і боротьба з антисемітизмом як соціально-психологічним явищем: видавались книги, читались лекції, організовувались мітинги. Носіями антисемітизму залишались деякі категорії буржуазії та інтелігенції, які вбачали в євреях своїх конкурентів. У значній мірі антисемітизм був наслідком багаторічної юдофобської пропаганди, що велась у країні. У 1920-і роки при ВУАН працювала, створена ще у 1919 р., Єврейська історикоетнографічна комісія. Її організували історики Києва для збору та впорядкування матеріалів з історії євреїв України. З 1919 р. головою комісії був перший віце-президент ВУАН академік Д.І.Багалій, а в 1924 - 1929 рр. - академік А.Кримський. У науковому доробку членів комісії багато досліджень і публікацій документів з історії та культури євреїв України. Колекція зібраних комісією рукописів охоплює період 1519 - 1917 рр. В них висвітлені аспекти політичного, економічного та культурного життя євреїв України. У 1929 р. комісія припинила свою діяльність. Інститут єврейської культури, який проводив значну роботу з вивчення історії, економіки, соціології, демографії, мистецтвознавства та фольклористики, у 1930-і роки був “викритий” як “кубло троцькізму”. Значна частина його представників була репресована, а замість інституту, де плідно працювали більшість науковців, був створений кабінет єврейської мови, літератури і фольклору. Багато євреїв стали жертвами репресій 1930-х років. У сталінських катівнях загинули командуючий Київським військовим округом І.Якір, командир окремої танкової бригади КВО Д.Шмідт, заступник командуючого Харківським військовим округом С.Туровський, секретар одеського губкому партії М.Майоров, члени Політбюро КП(б)У Є.Бегер і М.Хатаєвич, письменник А.Абчук та багато ін. Однак репресії того часу не мали антисемітської спрямованості. Але і в цих тяжких і несприятливих умовах продовжувала жити і розвиватись єврейська культура. На ниві літератури того часу плідно працювали талановиті поети Д.Гофштейн, Л.Резнік, І.Добрушин, прозаїки Д.Бергельсон, Д.Ністор, критики Ш.Гордон, А.Вевиоркі. Єврейські театри України ставили п’єси І.Перетца, Шолом-Алейхема, А.Гольдфадена. Вихідці з єврейських містечок зробили значний внесок у розвиток науки України. Л.Славін багато років працював у археологічних експедиціях, керував Інститутом археології АН УРСР, написав кілька монографій про стародавнє місто Ольвію. Академік С.Бернштейн викладав математику у Харківському університеті, створив свою наукову школу. Його колега член-кореспондент АН УРСР Й.Алієзов викладав у вузах Києва, Ніжина, Харкова, працював в НДІ математики, розробляв конструктивну теорію функцій, займався аеродинамікою, функціональним аналізом та іншими питаннями. Членкореспондент АН УРСР І.Штраєрман досяг визначних результатів у дослідженні теоретичних питань математики та механіки. Результати його досліджень були використані у розрахунках нових будівельних конструкцій. Фізик О.Гольдман організував у 1923 р. в Києві кафедру фізики, керував нею, а потім очолив створений на її базі інститут фізики. Він відкрив новий вид фотографічних процесів, заклав основи нового напрямку досліджень напівпровідників. Фізикою високого надвисокого вакууму займався член-кореспондент Н.Моргуліс, який керував кафедрою фізики Київського університету. Він заклав основи теорій вимірювання вакууму, катодного розпилу та ін. 215

Академік О.Бродський організував в Інституті фізичної хімії першу в країні лабораторію ізотопів, де у 1934 р. була вироблена важка вода. Він розробив теорію ізотопів, вперше застосував їх для дослідження механізму хімічних реакцій. У тому ж Інституті фізичної хімії одним з відділів керував член-кореспондент В.Фінкільштейн, відомий своїми дослідженнями з електрохімії та гетерогенного аналізу. Радіофізик А.Слуцкін разом із Д.Штейнбергом розробив основи техніки надвисоких часток, нові конструкції магнетронних генераторів. У 1939 р. він разом з іншими вченими створив перший у країні радіолокатор на основі дециметрового магнетрона. Через дев’ять років А.Слуцкін став академіком АН УРСР. Однак плідна творча робота митців і вчених, діячів науки і культури була перервана другою світовою війною. Тяжкі випробування випали на долю євреїв України у цей час. Фашисти заздалегідь розробили плани масового знищення єврейського населення. Почались винищення євреїв у Бердичеві, а через два тижні відбулись страшні події у Києві у Бабиному Яру. Під страхом смерті євреїв заганяли до місця їх загибелі, примушували роздягатись і розстрілювали з кулеметів. Протягом кількох днів, починаючи з 29 вересня 1941 р., було знищено більше ста тисяч євреїв. У Бабиному Яру розстрілювали також людей інших національностей, переважно – військовополонених. Подібні трагедії відбувались майже в усіх містах і містечках України. У Харкові місцем трагедії став Дробицький Яр, у Львові - Янівський концтабір. Однак там, де євреї мали можливість підготуватись, нацисти зустрічали шалений опір. В Острозі загарбників зустріли автоматними чергами. Євреї Проскурова відстрілювались кілька годин, і декому з них вдалось прорватись до лісу, а в Ярмолицях опір тривав два дні. Приречені на смерть, в’язні гетто знаходили в собі сили для боротьби. Так було у Львові та Рогатині. Героїв львівського гетто очолив єврейський поет Яків Шудріх. Чимало бійців вирвалось із гетто і разом з партизанами знищували фашистів. За кілька кілометрів від містечка Броди діяв єврейський партизанський загін. У бродському гетто була створена Єврейська бойова організація. Бійці підпілля розповсюджували антифашистські газети та листівки. Єврейські бойовики підірвали скипидарну фабрику, що працювала на окупантів, військовий ешелон на станції Красне. 26 жовтня 1941 р. під час знищення румунськими окупантами десятків тисяч одеських євреїв невеличкій групі приречених вдалось вийти із оточення. Вони спустились у катакомби і створили загін під керівництвом Гірша Фурмана, який був учасником ще першої світової війни. Восени 1942 р. фашистам вдалось захопити підпільників. Тікаючи з гетто і концтаборів, євреї нерідко вливались у партизанські загони. У Чернігівсько-Волинському партизанському з’єднанні брали участь 155 євреїв. Воювали євреї і в складі інших партизанських загонів. Так, комісаром партизанського загону ім. Калініна був Яків Борисович Письменний. У загоні ім. Хрущова воювала сім’я Картерів з Волині, а спеціалістом по диверсіям на залізниці був молодший політрук Лазар Соломонович Баскін. Командиром загону ім. Чапаєва був Абрам Соломонович Ліхтенштейн з Мелітополя. У Червоній армії серед бійців і командирів різних національностей воювало понад півмільйона євреїв, з яких близько 200 тис. загинуло. Відомі подвиги Абрама Левіна, який на рік раніше Олександра Матросова закрив своїм тілом амбразуру; командира підводного човна капітан-лейтенанта Ізраіля Фісановича, нагородженого зіркою Героя Радянського Союзу за знищення ворожих транспортів. Одночасно з Миколою Гастелло Ісаак Пресайзен направив свій палаючий літак на колону гітлерівських військ. Євреї посідають четверте місце серед нагороджених за подвиги на фронтах Вітчизняної війни. Зокрема, 141 єврей нагороджений зіркою Героя Радянського Союзу. Фактично з серпня 1941 р. у країні діяв Єврейський антифашистський комітет, головою якого був народний артист СРСР С.М.Міхоелс. Членами комітету були і єврейські літератори України І.Фефер, Д.Гофштейн, Л.Квітко, П.Маркіш та ін. ЄАК видавав газету “Ейнікайт” („Єднання”), проводив значну роботу по мобілізації радянської 216

та світової громадської думки. Міхоелс та Фефер в 1943 р. їздили до США, де мали багато зустрічей з політичними та громадськими діячами, закликали посилити підтримку СРСР. У значній мірі завдяки діяльності ЄАК у США було створено 2230 єврейських комітетів допомоги СРСР, що об’єднались під керівництвом А.Ейнштейна та письменника Ш.Аша. Однак з жовтня 1946 р. Міністерство державної безпеки СРСР та ЦК ВКП(б) почали звинувачувати ЄАК у націоналізмі, відбулись перші арешти і допити його членів. Слідчим вдалось примусити заарештованих наукових співробітників І.І.Гольдштейна та З.Г.Грінберга дати свідчення про „антирадянську і націоналістичну” діяльність ЄАК, і він незабаром був розпущений. На деякий час арешти припинились, а в ніч на 13 січня 1948 р. за наказом Сталіна був убитий Міхоелс. У вересні того ж року послом Ізраїлю у Москві стала Голда Меїр, яка народилась у Києві. Вона користувалась великою популярністю серед євреїв столиці. Десятки тисяч людей приходили до московської синагоги, щоб побачити Г.Меїр. “Цього нам ніколи не простять”, - сказав у ті дні своїй дружині Фефер. А коли євреї масово почали подавати заяви на дозвіл виїхати з СРСР, Сталін почав готувати репресії проти єврейського населення. Згодом були заарештовані не тільки члени ЄАК, а майже усі єврейські літератори. Слідство велось з грубими порушеннями законодавства та застосуванням методів для одержання “визнання”, і майже усіх примусили підписати сфабриковані звинувачення. По “справі ЄАК” було покарано 110 євреїв. Це були партійні та радянські працівники, вчені, письменники, поети, журналісти, артисти, службовці та робітники. З числа репресованих засуджено до страти - 13 чоловік, до 25 років виправно-трудових таборів – 20, до 20 років – 3, до 15 років – 11, до 10 років заслання – 1, померло під час слідства – 3. Засуджені до страти були розстріляні 12 серпня 1952 р. Водночас з цими репресіями у пресі була розгорнута антисемітська кампанія, апогеєм якої став арешт відомих лікарів, звинувачених у тому, що вони начебто ставили неправильні діагнози і це призвело до загибелі декого з керівників партії. Сталін планував ганебний судовий процес над євреями і депортацію їх з усіх колишніх радянських республік до Біробіджану. Тільки смерть диктатора перешкодила реалізації цього плану. Таким чином, наприкінці 1940-х рр. єврейська культура зазнала нових суворих обмежень: були закриті останні єврейські навчальні заклади, видання, театри і т.ін. Цей стан не змінився і після повної реабілітації усіх засуджених єврейських літераторів. Декларативно відмежовуючись від антисемітизму, партійна верхівка дотримувалась обмежень щодо роботи євреїв у певних галузях народного господарства, отримання освіти тощо. Водночас замовчувались героїзм і трагедія євреїв під час Другої світової війни. З протестом проти цього замовчування виступили українські літератори В.Некрасов та І.Дзюба. Саме тоді, у 1961 р. Є.Євтушенко написав свій “Бабин Яр”, який був вороже зустрінутий російськими шовіністами, а у 1962 р. Д.Шостакович на цю ж тему створив 13-ту симфонію.

217

СУЧАСНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ЄВРЕЇВ

У другій половині 1980-х рр. в Україні почали створюватись єврейські художні колективи, товариства єврейської культури та організації, що ставили за мету сприяння еміграції. Ці дві тенденції культурологічна та сіоністська - і досі розділяють єврейські товариства, спрямовуючи їх діяльність у різних напрямках. Так, у Києві водночас діяли товариства єврейської культури при Українському фонді культури та сіоністські – “Іргун Ціоні” і “Бейтар”. У вересні 1989 р. вперше відбувся офіційний мітинг у Бабиному Яру. На ньому представники влади та керівники громадських організацій прилюдно визнали, що майже усіх євреїв під час цієї звірячої акції, фашисти розстріляли лише за їх національну приналежність. Наступного року масові заходи в пам’ять про трагедію Бабиного Яру 217

проводились вже протягом тижня. У школах міста були проведені уроки пам’яті, присвячені цій сумній даті. У 1989 р. представники єврейських організацій України, Росії та інших республік СРСР з’їхались до Москви на свій з’їзд. На ньому були висловлені різні погляди на шляхи відродження єврейської культури і на саму можливість такого відродження в радянській державі. У цей час в Україні активізували свою антисемітську діяльність члени товариства “Пам’ять”. Протидіючи російському шовінізму і антисемітизму, І з’їзд Руху прийняв окреме звернення до громадян країни. Була створена Асоціація “Антишовіністична дія”, яка 18 лютого 1990 р. разом із Рухом провела на майдані Незалежності мітинг, спрямованість якого афористично відбили транспаранти, що майоріли над майданом: “Емісарів “Пам’яті” - геть з України” та “Фашистів з “Пам’яті” - до суду”. Євреї України, виборюючи рівноправ’я всіх народів і національних меншин, свого менталітету, знову почали видавати єврейські газети, і першою з них у Києві стала “Возрождение”. Потім з’явились республіканська – “Еврейские вести”, “Ейнікайт” (“Єднання”), яку видає Київське єврейське культурно-просвітнє товариство ім. ШоломАлейхема, і “Хадашот” (“Новини”) - орган Асоціації єврейських організацій та общин. У Харкові виходить газета “Шолом”, у Львові – “Шофар” та ін. У червні 1991 р. в Києві відбулась міжнародна наукова конференція “Проблеми українсько-єврейських відносин”. У ній брали участь Республіканська асоціація українознавців. Народний Рух, народні депутати України, товариства єврейської культури, вчені та громадські діячі України, Ізраїлю, США, Канади, ФРН та інших країн. Вересневий Київ 1991 р. став свідком найсумнішого для євреїв України ювілею 50-річчя трагедії у Бабиному Яру. На місці трагедії було встановлено новий пам’ятник, у театрах і кінозалах міста пройшли виступи артистів та демонстрація нових фільмів, пов’язаних із цією подією, а на стендах, встановлених на вулицях, у парках міста, з’явились експозиції, присвячені пам’яті загиблих. Вирішення єврейського питання в Україні відбувається у руслі загальнодемократичного розв’язання національних проблем. 16 листопада 1991 р. вони обговорювались на І Всеукраїнському Міжнаціональному Конгресі в Одесі. Конгрес прийняв звернення до Верховної Ради України, пропонуючи передбачити у складі українського парламенту Палату Націй або Комітет у справах національностей, які на рівні вищого органу країни вирішували б увесь комплекс національних проблем, питань протидії шовінізму і антисемітизму. Наприкінці того ж року був створений Комітет у справах національностей при Кабінеті Міністрів України, який згідно з законом “Про національні меншини в Україні” перетворений у міністерство. Цей закон гарантує права усіх національних меншин України на культурно-національну автономію, їх рівні права з українцями тощо. Сьогодні в Україні діють десятки різних єврейських товариств, які об’єднані в Республіканське товариство єврейської культури, Асоціацію єврейських організацій та общин та ін. Рішенням Президії АН України в Інституті національних відносин і політології створений Кабінет єврейської історії та культури, почав діяти громадський Інститут єврейської матеріальної культури, у київському педагогічному та театральному інститутах організовані єврейські відділення, діють єврейські середні та недільні школи, а також гімназія. 25-26 жовтня 1992 р. проходив Єврейський Конгрес України, в якому взяли участь 225 делегатів із 72 міст України. Вони висувались на міських єврейських зборах із розрахунку – по одному представнику від кожних двох тисяч євреїв даного регіону. На Конгресі був прийнятий Статут та обрана Єврейська Рада України у складі 50 чоловік. Делегатів Конгресу вітали народні депутати України, представники уряду та громадських організацій.

218

В Україні існують також сили, які заважають зміцненню міжнаціонального миру найбільшому надбанню нашої незалежної держави. Шовіністи об’єднуються навколо таких організацій, як Державна самостійність України (ДСУ) та “Слов’янський союз”. Їх друковані органи “Нескорена нація” (ДСУ), “За вільну Україну” (Львів), “Нова Україна” (Харків) та “Слово” (Київ) постійно розпалюють русофобію, антисемітизм, антипольські та шовіністичні настрої. Рада національностей Народного Руху України та інші громадські організації неодноразово виступали з заявами про загрозу шовінізму в Україні, висували пропозиції щодо його подолання. Однак владні структури поки що приділяють недостатньо уваги цій загрозі. Мабуть, тому значна частина євреїв усе більше втрачає надію на стабільність демократичних перетворень в Україні, а ізраїльські емігрантські компанії, на жаль, і в подальшому можуть розраховувати на збільшення іммігрантів з України. І все ж таки в серцях євреїв України жевріє свята надія на те, що багатовікова історія синів Мойсея на українській землі ніколи не закінчиться.

219

ЛІТЕРАТУРА 1. Гольдеман С.І. Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.). – Мюнхен: Б. в., 1963. – 110 с. 2. Данильченко О.П. Сталінські репресії проти єврейського населення Півдня України // Зб. наук. праць: Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. - Вип.1. – Запоріжжя, 1994. – С.80-85. 3. Еврейское население на Николаевщине: Документы и материалы. – Николаев, 1996. – 192 с. 4. Єкельчик С.О. З історії українсько-єврейських відносин // УІЖ. – 1990. - №7. – С.54-63. 5. Іванова І.А. Єврейська національна меншина в УРСР у 20 – на початку 30-х рр.: історіографічний огляд // Етнокультурні процеси на Півдні України в ХІХ-ХХ ст.: Збірка наукових праць ІІІ Регіональної наукової конференції 14-15 вересня 2000 р. – Запоріжжя: Вид-во Запорізького державного технічного університету, 2000. – С.27-30. 6. Кабузан В.М., Наулко В.І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: чисельність і розміщення // УІЖ. – 1991. - №6. – С.56-68. 7. Котлер И. Очерки по истории евреев Одессы. – Иерусалим: Б.в., 1996. – 204 с. 8. Крючков Ю.С. Евреи в Николаеве // Матеріали ІІ-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції „Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” – Т.ІІ. – Миколаїв: МП „Возможности Киммерии”, 1997. – С.103-104. 9. Міронова І.С. Культурне життя єврейського населення Півдня України в 1920 – 30ті роки // Восьмые запорожские еврейские чтения. – Запорожье: “Диво”, 2004. – С.179-184. 10. Найман О.Я. Життя прожити... З історії розселення євреїв на українській землі (у ХХ стор.) // Відродження. – 1993. - №8. – С.66-69. 11. Наулко В.І. Євреї у контексті сучасних етнічних процесів в Україні // Людина і політика. – 2003. - №3. – С.3-11. 12. Орлянский В.С. Еврейская национальная школа на юге Украины в 20-ые годы ХХ века // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип.5. – Запоріжжя, 1999. - С.37-39. 13. Орлянський В.С. Єврейське національне районування в період політики адміністративно-територіального облаштування національних меншин в 20 – 30-ті роки ХХ ст. // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. Вип.7. – Запоріжжя, 2001. – С.47-52.

219

14. Орлянський В.С. Політика коренізації та єврейство України в 1920-х – на початку 1930-х років // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – Т.8: Історичні науки. – С.115-120. 15. Орлянський В.С. Реалізація політики коренізації в 1930-ті рр. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – Вип.17. – Київ, Донецьк: Рідний край, 2001. – С.291-298. 16. Орлянський В.С. Українське єврейство 1920 – 1930-х років: підсумок аналізу соціально-політичних проблем // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – Т.10: Історичні науки. – С.93-97. 17. Феллер М.Д. Єврейська історія і культура в Україні // УІЖ. – 1998. - №1. – С.138145. 18. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины (краткий очерк истории). – К., 1992. – Ч.1-2. 19. Шестопал М. Євреї на Україні // Дніпро. – 1998. - №5/6. – С.38-133. 20. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 – 50-ті роки ХХ століття. – Київ: Тетра, 2000. – 532 с.

220

Тема 9. ВІРМЕНИ В УКРАЇНІ 1. 2. 3. 4. 5.

ПЛАН Поява вірменів на території України. Становище вірмен України в Російській імперії. Вірмени України в 1917 – 1920 рр. Вірмени України за часів радянської влади. Сучасне становище вірменського населення України.

221

ПОЯВА ВІРМЕНІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Вірмени на території сучасної України відомі з найдавніших часів. Вірменський народ знайомий із слов’янськими племенами. Свідченням цього є “Географія” знаменитого вірменського вченого VII ст. Ананія Ширакаці. Слов’яно-вірменські культурні зв’язки відображені в ідентичному фольклорному сказанні про заснування міст Києва і Куара. Визволення Вірменії від залежності арабського халіфату (8-9 ст.) і утворення царства Багратидів (896-1045 рр.) сприяло подальшому розвитку торговоекономічних і культурних відносин з Київською Руссю. Київська Русь у відповідь на звернення вірменських правителів у часи нового арабського вторгнення надавала воєнну допомогу, зокрема, у 913, 943 - 944 рр. відбулися походи руських військ на Закавказзя. Запровадження християнства на Русі (988 р.) посилило її культурні, політичні, економічні зв’язки з Вірменією, мало вирішальне значення для формування характеру взаємовідносин народів, визначало ще одну лінію — ідейну - їх постійних зв’язків. У вірменській і древньоруській архітектурі, малярстві, літературі й героїчному епосі відбиваються спільні риси. В ХІ-ХІІ ст. в умовах безперервної боротьби з зовнішніми ворогами вірмени діставали підтримку і допомогу з боку Київської Русі. У 1001 р., за свідченням вірменського історика Асаніка, у Вірменії разом з Візантійським військом було 6 тис. руських вояків. Вірмени брали участь у боротьбі проти навали кочівників на землю України-Русі. У 1062 р. київський князь Ізяслав призвав на службу 20 тис. вірменів для боротьби з половцями. Встановлення у IV - VII ст. контактів між слов’янами і Вірменією, природній розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв’язки, а також необхідність вірменам, в зв’язку із загрозою фізичного знищення зовнішніми загарбниками, шукати порятунку і притулку в інших землях зумовили їх поселення в Україні-Русі. Протягом ХІ - ХVІІ ст. в різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (всього відомо 70 вірменських колоній). Тісні взаємозв’язки зумовили збільшення кількості вірмен, які постійно проживали в Україні-Русі. Найбільші колонії були у Львові, Кам’янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Брадах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торговоремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові. Вірменський народ має багатовікову школу культурного життя: ще у V - VІ ст. він створив свою національну літературу і сприйняв цивілізацію передових націй того часу. Про видатні досягнення вірменської юридичної думки ХІІ - ХVІ ст. свідчить “Судебник” Мхітара Гаша, який був діючим законом у Вірменії і дозволяв існування вірменських юридичних інститутів в західноєвропейському середовищі, їх збирали з числа вірменського патриціату. В окремих містах України був вірменський суд, на чолі якого стояв вірменський війт (представник адміністративної влади). Суд розглядав усі без винятку громадянські і карні справи, які стосувалися вірмен. “Судебник” був збірником феодальних законів і захищав, перш за все, інтереси панівних верхівок протягом кількох століть. Наявність вірменського суду, як державного органу, мала виняткове значення для життя вірмен в іноетнічному середовищі, захисту їх прав і маєтності. Це сприяло 221

збереженню духовної і матеріальної культури вірменського народу. У кінці XVIII ст. самоврядування у вірменських колоніях було ліквідоване, що й сприяло їх занепаду у більшості міст України. Вірмени відіграли певну роль у житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова та Росією, тощо. Заможні вірмени займалися благодійною діяльністю, допомагали викупати християн з неволі. В Кам’янціПодільському вони мали свій магістрат (до 1790 р.), вірменин був комендантом фортеці, вірмени обиралися делегатами на сейми у Варшаву для захисту прав громадян. Вірмени займалися торгівлею, працювали на промислах. Серед них були умілі ювеліри, архітектори, скульптори. Значна частина вірмен належала до ремісниківкушнірів, чинбарів, кожевників, шевців та ін. Широко славилися сап’ян і різьблення, ювелірні, зброярські, шевські, різьблені вироби вірменських майстрів. У Львові, Кам’янціПодільському, Язлівці, Могилеві, Києві ремісники були об’єднані в окремі цехи. Багато з них займалися землеробством, садівництвом, виноградарством. Заможні вірмени володіли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках. В Києві, наприклад, в XV ст. вірмени володіли і використовували ниви, городи, сади. Вони мали фільварки, млин. Була своя Успенська Богородицька церква. На Подолі, де проживала значна частина вірмен, були їх будинки, майстерні, комори, сараї, крамниці. Мали вірмени свою лікарню, яку утримували на кошти общини. На Щекавиці був великий виноградник, винниця, де робили вино. Багаті вірмени володіли шинками. У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалася історіографія, літописання (половецькою і вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові була вірменська друкарня у 1616-1618 рр.), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664-1781 рр.), з 1701 р. — вірменськоукраїнська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій половині XVII ст. протягом п’яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані вірменами культові й цивільні споруди, які збереглися до нашого часу, — церква Саркіса в Феодосії XIV ст. Шедеври різьблення на камені у вірмен мають багато спільного з українськими орнаментальними мотивами. Вірмени в Україні в релігійному відношенні були підпорядковані ечміадзінському патріарху. Церква була організацією дійсно національною. З занепадом політичної самостійності Вірменії народ зберігав свою національну організованість під покровом церкви. Релігійна полеміка кінця XVI - початку XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфронтацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі вірмен в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Мали місце захоплення місць, споруд, земель, які належали вірменам. Відбувалися напади на вірменські школи з метою їх примусового закриття. В “Описании Киева” М.Закревський наводить факт, що уніати, з якими “ніхто не міг тягатися в судах, бо що вирішать, те й зроблять”, відібрали у вірмен цілі ниви, на “законних” підставах, і узяли з них 200 злотих за судові витрати. В той же час серед вірмен виникають певні угрупування, які з різних причин шукають шляхи більш тісного зближення з магнатською верхівкою Польщі. У вірменських колоніях виникають внутрішні негаразди, особливо у Львівській, де цю лінію активно перетворював у життя львівський єпископ-уніат М.Тарасович. Частина вірмен, для яких польсько-католицька культура була більш привабливою або під тиском оточуючого середовища, приймали католицтво й згодом полонізувалися. Інші, усвідомлюючи свою самобутність, відчуваючи політичну обмеженість своїх прав і релігійну дискримінацію, вели боротьбу проти польсько-католицької залежності. У XVII ст. особливо погіршилися взаємовідносини між вірменами та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї вірмен обмежувались і в інших містах. 222

Розкол серед вірмен посилювався наступом магнатських феодалів на верстви пригнічених націй і процесом об’єднання економічних інтересів верхівки вірменських колоній з інтересами польських правлячих кіл. Це в значній мірі призвело до занепаду в кінці XVII - початку XVIII ст. самобутніх вірменських колоній на території Західної України. На Поділлі та Волині цей процес продовжувався до кінця XVIII - початку XIX ст. Він супроводжувався виходом груп вірмен з місць їх постійного проживання, які були окуповані турками. Перехід частин вірмен в іншу віру позначився на їхньому становищі. Особливо тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилась на інородців як на неблагонадійний елемент. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича вірмени тільки за підозрою у їх зносинах з поляками назавжди мусили бути виселені з Києва.

223

СТАНОВИЩЕ ВІРМЕН УКРАЇНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Спільна боротьба вірмен і українців за свої права була важливим і постійним фактором їх життя в Україні. В другій половині XVII - XVIII ст. вони разом боролися проти турецько-татарських вторгнень на українські землі, брали участь у воєнних діях запорізьких козаків. На цей час припадає взаємне зближення вірменського народу і Російської імперії, що було продиктоване головним чином спільністю політичних інтересів на Близькому Сході. Про це свідчить те, що Росія для укріплення своїх південних кордонів заселяла їх вірменами. Влітку 1778 р. під безпосереднім керівництвом О.Суворова із заселених вірменами районів Криму було переселено 12600 осіб. Переселення тих, у чиїх руках знаходилась промисловість, садівництво і землеробство, призвело до занепаду економіки ханства і прискорило приєднання Криму до Росії. На запорізьких землях у кінці 70-х - початку 80-х рр. XVIII ст. на третьому місці після українців (64%), греків (13,7%) йшли вірмени (10,6%), потім росіяни та інші народи. В процесі заселення визволених земель виникали нові вірменські поселення. В 1787-1791 рр. із Кілії, Бендер, Каушан, Ізмаїла та Акермана на лівий берег Дністра в Очаківську область під керівництвом М.Кутузова було переселено понад чотири тисячі вірмен; тут виникла нова колонія - м. Григоріаполь (зараз смт. Григоріаполь знаходиться в Дубосарському районі Молдови). Договір 1793 р. між його мешканцями, вірменами й українцями, людьми інших етнічних груп про спільне проживання, користування землею важливий історичний документ зв’язків народів, свідчення правового забезпечення норм цих відносин. В результаті російсько-іранської війни (1826-1828 рр.) у Східній Вірменії (Єреванське і Нахічеванське ханства) було скинуте ярмо перських ханів, за Туркманчайським мирним договором 1828 р. вона ввійшла до складу Росії (Західна Вірменія залишилася під пануванням Туреччини). У визволенні Східної Вірменії, разом з вірменськими добровольцями-ополченцями брали участь представники українського народу, серед них заслані на Кавказ 805 декабристів Чернігівського полку. Входження Вірменії до складу Російської імперії обумовило розвиток взаємозв’язків і взаємозбагачення народів ідеями революційних демократів Росії та України - О.Герцена, М.Чернишевського, Т.Шевченка, вірменських просвітителів-демократів - А.Аламдаряна, Х.Абовяна, С.Восканяна, розвитку багатогранних культурних зв’язків. Український поет П.Грабовський (1864-1902 рр.) першим переклав на українську мову твори вірменських поетів Р.Патканяна, С.Шахазіза, А.Акопяна, А.Ісаакяна. У ставленні до вірмен Російський уряд врахував свої інтереси, в тому числі на Близькому Сході. Зміни відносин Росії і Туреччини в кінці XIX ст. позначилися на відношенні правлячих кіл імперії щодо вірмен на Кавказі. Події на Кавказі позначилися на становищі вірмен в інших регіонах імперії. Почалися обмеження усіх залишків національної самобутності вірменського народу. У 1903 р. було видано розпорядження про перехід до казенного управління вірменської церкви. Національний та соціальний гніт 223

призвели до національного пробудження народу, з думкою про соціальну рівність тісно спліталася ідея національного визволення. Як і інші народи Російської імперії вірмени взяли участь у народницькому русі, соціал-демократичному, в революції. В кінці XIX початку XX ст. в Україні активно діяли студенти-вірмени. Мелкон Мурзаян, який підбурював до заворушень у Київському університеті, був заарештований і висланий з Києва. За участь у студентських акціях у Харкові, Одесі, Києві тільки за 1899 р. було вислано 20 студентів-вірмен. Один з перших марксистських гуртків вірмен було створено на території України в Києві в 1901 році. Його мета - пропаганда ідей соціалізму і розгортання політичної боротьби серед вірмен для того, щоб “народ був готовий до революції”.

224

ВІРМЕНИ УКРАЇНИ В 1917 – 1920 рр.

Після падіння царату Українська Центральна Рада постійну увагу приділяла питанню національних меншостей, які проживали на території України і становили 30% населення. Підходи до міжнаціональних стосунків були викладені головою Центральної Ради М.Грушевським у статті “Народностям України”. Йшлося про пропорційне представництво національних меншостей в органах місцевого самоврядування, прийняття їх мови у “зносинах з урядами і органами самоуправи” в тих округах, де такі народності становили національний мінімум, про вивчення рідної мови в школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, про право національних та релігійних груп створювати свої культурні і релігійні товариства та установи й одержувати для цього підтримку “з автономного скарбу України” тощо. Низку з цих важливих заходів Центральна Рада встигла здійснити. Зокрема, було включено до її складу представників неукраїнських народностей, ухвалено “Закон про національно-персональну автономію”. В період нетривалої української державності було закладено підвалини того нестримного процесу, який згодом дістав назву “національного відродження.” Вірмени разом з українцями, іншими народами брали участь у тому велетенському експерименті, який розгорнувся на території України після жовтня 1917 р., йшли на значні жертви: брати Орделяни працювали в складних умовах окупаційного режиму в Катеринославі, в період австро-німецької окупації дивізія під командуванням С.Текнеджанца визволила Бахмут, Костянтинів, Горловку. (С.Текнеджанц відомий на Україні і як організатор загонів Червоної гвардії в Кременчуці. Влітку 1919 р. він загинув у бою). З Україною пов’язаний бойовий шлях Г.Гая (Гак Бжалкянц), командира 4-ї української дивізії, яка згодом стала третьою бригадою Червоного козацтва. В Криму хоробро діяли в тяжких умовах окупаційного режиму Є.Багатурянц (Лаура), голова обласного підпільного воєнно-революційного комітету у 1919-1920 рр. С.Бабахан (С.Бабаханян) та інші. В мирній праці вірмени виявляли приклади мужності і трудового героїзму. В 1921 р. інженер Г.Каспарянц був одним з перших в Україні нагороджений найвищою нагородою республіки - орденом Трудового Червоного Прапору - за керівництво роботою на відбудові Наводницького мосту в Києві, який мав велике стратегічне значення.

224

ВІРМЕНИ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

На початку 1920-х років 90,1% усієї кількості вірмен проживали в містах. Вірмени були депутатами міських рад. Тут проводилась робота серед вірменського населення по лінії Відділу національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ, працювали комісії національних меншостей при ВУЦВКу, з кінця 1920-х рр. - комісії у справах національних меншостей при міськраді. Найбільша кількість вірмен (5 тис. осіб) проживала в Харкові. Тут було створено для вірмен клуб, школу на 90 місць, дитячий садок, який відвідувало 90 дітей, культурно-просвітницьку організацію “Хабтан” („Харківське товариство трудящих вірмен”), виходила газета “Кармир Угі” (“Червоний шлях”). По одній вірменській школі 224

було відкрито в Києві та Одесі, 12 шкіл нараховувалось у Криму. З ініціативи наркомату освіти для переведення на рідну мову культосвітніх установ, які обслуговували вірмен, у 1925 р. в Україні працювали вірменська хата-читальня, чотири пункти лікнепу. Вірмени навчалися в Феодосійському текстильному технікумі народів Сходу. В Дніпропетровську було створено вірменські хоровий та драматичний гуртки. Вірмени брали участь у роботі з’їздів, нарад, конференцій, які скликалися різноманітними культурно-освітніми закладами, зокрема, в 1932 р. в роботі Всеукраїнської конференції культурно-освітніх працівників національних меншостей. У 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), ініціаторами створення якої виступили професор П.Г.Ріттер, поет П.Г.Тичина, вчений А.П.Ковалевський, у тісній взаємодії з рядом центрів та установ Вірменії, а також вірменськими вченими, які проживали в Україні, зокрема С.І.Ісаакяном, К.Д.Манучарцем, С.А.Мхітеряном, здійснили ряд експедицій і організували наукові відрядження своїх членів до Вірменії. При секціях ВУНАС було створено бібліотеки, які нараховували лише з історії Вірменії 4500 томів літератури. В 1924 - 1931 рр. працювали Будинки народів Сходу, зокрема в Києві - вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства в Україні, вивченню зв’язків східних республік з Україною. Народи, пробуджені революцією, розвивали контакти діячів літератури, музики, театральних колективів. Український письменник В.М.Сосюра присвятив Вірменії поему “Хлоня” (1924 р.). На Україну приїздив вірменський поет А.Акопян (1929 р.), а група письменників України на чолі з П.Тичиною перебувала у Вірменії. Відбулася виставка творів С.Сарьяна в Україні (1929 р.), першу гастрольну поїздку по Закавказзю, у т.ч. до Вірменії, здійснила українська державна хорова капела “Думка” (1925 р.), з концертними програмами гастролював у Харкові ансамбль Ш.Тальяна (1928 р.), на сцені Єреванського ТЮГу була поставлена п’єса українського драматурга А.Горбенка “Долина” (1928 р.). У 1930-х рр. в Україні здійснено видання творів А.Акопяна, О.Туманяна, А.Ісаакяна, Е.Чаренця, Н.Заряна. У Вірменії - Т.Шевченка, П.Тичини. На сценах театрів Вірменії були поставлені п’єси О.Корнійчука, І.Кочерги, в Україні - опера О.Спендіарова “Алмаст”. Бурхливий спалах творчої енергії народів з кінця 1920-х рр. було штучно припинено. Почалося згортання політики коренізації. Вірмени, що проживали у Львові (в той час територія Польщі) мали можливість вивчати рідну мову, літературу, історію до 1939 р. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменістики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та малозабезпечених верств населення. Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою в житті всіх народів, які проживали в країні. Не обминув він і вірмен. В передвоєнні роки з 17 членів ЦК КП(б)У - представників військових, які працювали в республіці до початку масових репресій та арештів, не лишилося до травня 1940 р. жодного. Серед знищених і Г.Д.Хараньян (1895 - 1939 рр.). Він був у Червоній армії з 1918 р., у партії більшовиків з 1917 р. Під час громадянської війни пройшов шлях від військового комісара до заступника начальника дивізії. Після війни - на керівній командній та політичній роботі у Червоній армії, член військової ради і начальник Політуправління УВО, комісар (1936 р.), нагороджений трьома орденами Червоного прапора. Д.Д.Хараньян обирався членом ЦВК СРСР, ЦВК УРСР, ЦК КП(б)У, делегатом з’їздів ВКП(б)У. У 1937 р. безпідставно репресований і страчений. Пізніше - повністю реабілітований. У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) вірмени разом з усіма народами Радянського Союзу самовіддано боролися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупованої ворогом території України та інших республік. На початку війни до Вірменії евакуйовувалося населення, підприємства, установи України. Комсомольські організації Вірменії створили спеціальний фонд для дітей фронтовиків і евакуйованих. Республіка, на території якої не відбувалися бойові дії, перебудувала промисловість відповідно до вимог військового часу. В 1941-1945 рр. у Вірменії було введено в 225

експлуатацію 30 нових промислових підприємств, освоєно понад 270 нових видів продукції. Для фронту промисловість Вірменії постачала зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби транспорту, продовольчі товари, стратегічну сировину для військових заводів. У Вірменії освоювалися нові родовища міді, молібдену, розвивалася хімічна промисловість, яка забезпечувала оборонні заводи країни продукцією. На території Вірменії формувалися багатотисячні військові з’єднання, укомплектовані воїнами-вірменами та представниками інших національностей. За роки війни через Всеобуч у Вірменії пройшло підготовку майже 86 тис. осіб. У вирішальних оборонних і наступальних операціях 1944-1945 рр. на території України активно діяли чотири вірменські гірсько-стрілецькі дивізії: Таманська та Кіровоградсько-Братиславська стрілецькі дивізії. У 1941-1942 рр. вірменська дивізія вела кровопролитні бої від Полтави до Харкова (під Сталінградом була перейменована у 51-у гвардійську дивізію). У лютому-травні 1942 р. без перерви бої вела 390-а вірменська стрілецька дивізія на Керченському півострові (комдив С.Закіян загинув). В історію боротьби за Україну вписала героїчні сторінки 409-а вірменська стрілецька дивізія, яка почала бойовий шлях (1942 р.) від передгір’я Кавказу і, переслідуючи ворога, у серпні 1943 р. вступила на територію України, брала участь у визволенні міст Лозова, Зміїва, Харкова: 18-19 жовтня 1943 р. у складі 53-ї армії форсувала Дніпро у с. Доматкан (біля м. Дніпродзержинськ). Восьмого січня разом з іншими частинами Другого Українського фронту визволила м. Кіровоград, за що отримала найменування “Кіровоградська”. 409-а вірменська стрілецька дивізія пройшла з боями шлях від району м. Старобельська, Північного Донця до українсько-румунського кордону, визволила понад 200 українських населених пунктів. 89-а Таманська вірменська стрілецька дивізія після героїчної оборони Кавказу на початку 1944 р. у складі Окремої приморської армії вела вперті бої у Криму. Під командуванням генерала Н.Сафаряна брала участь у визволенні Керчі (11 квітня 1944 р.), Севастополя (7-12 травня 1944 р.). Співдружність братніх народів виявилася у битві за Дніпро і Київ. У числі військ Першого Українського фронту прославився стрілецький корпус під командуванням генерала С.Мартиросяна, воїни якого першими ввійшли у Київ і його центр, за що корпус було названо “Київський”. Генерала С.Мартиросяна було призначено першим військовим комендантом столиці України. У Київській операції брали участь артилерійська дивізія під командуванням генерала Н.Ованесяна, с.д. генерала А.Бабаяна, с.д. генерала А.Казаряна. На різних ділянках боїв за Україну боролися воїнивірмени. При визволенні Синельникова і Мелітополя активно діяла танкова бригада генерала А.Карапетяна, у боях за Коростень - 69-а механізована бригада під командуванням полковника Л.Дарбиняна, при визволенні Львова - артилерійська дивізія Н.Ованесяна. У Корсунь-Шевченківській битві відзначилася шоста танкова армія під командуванням генерала Г.Туманяна. Серед наступаючих в Україні військ діяли командуючий 1-ї авіаційної армії С.Худяков (справжнє прізвище А.Ханферянц), начальник штабу 69-ї армії, генерал моторизованих і танкових військ Г.Тер-Гаспарян, генерал моторизованих і танкових військ А.Бабаджанян. Понад 20 генералів-вірмен різного роду військ воювали на території України. У Великій Вітчизняній війні 107 воїніввірмен були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них 36 - за участь у визволенні України. Мужньо боролися воїни-вірмени проти німецько-фашистських загарбників у складі українських партизанських загонів (в 20-ти найбільших з’єднаннях налічувалося понад тисячу вірмен). У партизанському русі на Україні представники вірменського народу за кількістю йшли слідом за українцями, росіянами та білорусами. У партизанському з’єднанні М.І.Наумова у 1943-1944 р. бився з ворогом вірменський загін ім. Мікояна (250 осіб), яким командував А.Овсепян. У складі з’єднання він активно діяв у рейдах на території Житомирської, Київської, Ровенської, Волинської і Львівської областей, брав участь більш ніж у 80-ти боях. У партизанській дивізії П.П.Вершигори (1944 р.) діяв загін воїнів-вірмен під командуванням С.Аратунянця. Компактні групи вірмен були у 226

партизанських з’єднаннях під командуванням О.З.Одухи (Кам’янець-Подільська обл.), О.Ф.Федорова (Чернігівська обл.), Я.І.Мельника (Вінницька обл.). Вірменські патріоти вели боротьбу і в числі підпільних організацій України. Разом з молодогвардійцями Краснодону боролися Г.Арупонянц та М.Пегливанова (справжнє прізвище М.Пахлеванян), у Криму діяв підпільник С.Пагосян, у Кіровограді - Я.Шухулян. Разом з людьми багатьох національностей вірмени боролися у лавах Української Повстанської Армії. В Одесі підпільно видавалися листівки вірменською мовою для відповідного національного відділу УПА. Сини Вірменії (генерали, офіцери, бійці, народні месники) вписали безсмертну сторінку в героїчну епопею визволення України. Тисячі воїнів-вірмен загинули смертю хоробрих на українській землі. З перших днів визволення території України від німецько-фашистських загарбників співдружність вірменського і українського народів брала участь по наданню широкої допомоги у відбудові зруйнованого господарства. Вірменія постачала будівельні матеріали, промислове обладнання, побутові вироби, промтовари, худобу, насіння, сільськогосподарський інвентар. Для відбудови Донбасу у грудні 1943 р. було відправлено різне устаткування, інструменти, верстати. Здійснювалися поставки цементу, карбіду. Будівельні бригади з Вірменії вливалися до лав будівельників України. Вірмени допомагали у відродженні Дніпрогесу, у відбудові залізниць республіки. Громадські організації Вірменії надавали допомогу Україні. Молодь допомагала у відродженні бібліотек-читалень, організація Червоного Хреста зібрала і відправила кошти на створення в Україні дитячих установ та будинків інвалідів Великої Вітчизняної війни. Військова, матеріально-технічна і культурна допомога Україні у 19411945 рр. з боку Вірменії та вірмен була виявом братніх стосунків народів. Однак і в цей час вірмени зазнали репресій від сталінського тоталітарного режиму. Вищезгаданий С.Худяков (А.Ханферянц), маршал авіації (1944 р.), нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденами Суворова І і II ступенів, Кутузова І ступеня, Червоної Зірки та багатьма медалями, у 1945 р. був безпідставно репресований і страчений. Повністю реабілітований. Мала місце і масова депортація вірмен. Згідно з постановою Державного Комітету оборони від 27 червня 1944 р. з Криму були вислані татари, вірмени, греки і болгари. У післявоєнний період з’явилися нові форми культурних взаємозв’язків: обмін радіо - та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв’язки між літературно-художніми об’єднаннями, зокрема, ім. Т.Шевченка з українського м. Стрия Львівської області і з вірменського м. Іджевана. Вірменською мовою перекладено твори Т.Шевченка, Л.Українки, П.Тичини, М.Рильського, П.Загребельного, збірники дитячих творів українських письменників. В 1960 - 1980-х рр. на українську мову були перекладені твори О.Туманяна, А.Ісаакяна, Є.Чаренця, О.Шерванзаде, Д.Демірчяна, А.Бакунця, С.Заряна, Н.Заряна. Видано 47 назв книг вірменських письменників загальним тиражем 17 тис. примірників. Про зростання інтересу до літератури України свідчить видання окремих книг: Р.Атаяна - про життя і творчість П.Мирного (1967 р.), І.Даріяна - про І.Франка (1969 р.), К.Мкртчана - про вірменські переклади повістей М.Гоголя (1984 р.). Відбулися гастролі вірменських театрів в Україні і навпаки. В співдружності з А.Хачатуряном здійснювалась постановка балету “Спартак”. Творча співдружність єднала учасників самодіяльних художніх колективів, народних майстрів. Музей народного мистецтва Вірменії організував виставку творів самодіяльних художників і народних майстрів у Львові (1984 р.), виставки учасників гуртків художньої самодіяльності в м. Ялті (1985 р.). Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської літератури. Серед них П.Тичина, В.Кочевський, І.Кулик, Л.Первомайський, В.Сосюра, Ж.Бажан, М.Терещенко, С.Голованівський, В.Нагнибіда, П.Воронька, С.Олійник, І.Драч, Д.Павличко, М.Сингаївський, Коротич, Є.Дроб’язка, П.Осадчук, Л.Костенко, В.Дубківський, В.Коломієць, А.Ющенко, П.Мовчан та ін. Вірменська тематика використана в окремих творах Р.Братуня, А.Хижняка, І.Драча, багатьох письменників і поетів. З метою підготовки перекладачів в Київському і 227

Єреванському університетах на основі договору відбувся обмін студентами-філологами. Перші випускники Єреванського університету Л.Задорожна, О.Божко, В.Шкляр працюють над вивченням українсько-вірменських літературних зв’язків, перекладами вірменських поетів і прозаїків. Плідність зв’язків народів України та Вірменії засвідчено виданням в 1989 р. української антології “Вірменської класичної поезії”. На мову Т.Шевченка її переклали 42 українських поети, яким співзвучні думи і мрії вірменських поетів. У Київському університеті на філологічному факультеті створено лабораторію, де студенти вивчають вірменську мову, літературу. На слова вірменських поетів А.Траші, А.Ісаакяна, С.Капутікян композитори України Є.Макаревич, А.Штогарен, Ю.Мейтус, І.Рожавська створили балади, хорову сюїту, романси і пісні. Вірменії, її народу присвятили полотна українські художники - Т.Яблонська, Г.Меліхов, М.Жиліна, Л.Духова. Пензлю видатного вірменського художника М.Сар’яна належать портрети П.Тичини, Т.Яблонської, О.Довженка та багатьох ін. В Україні в 1960 – 1980-ті рр. експонувалися 15 персональних і дві колективні виставки творів вірменських художників. Вірменія і Україна надавали взаємодопомогу у спорудженні великих народногосподарських об’єктів, розвивали співробітництво та кооперацію, здійснювали обмін спеціалістами. Зокрема, у 1980-ті рр. при спорудженні газопроводу Уренгой - Помари - Ужгород на території Західної України дільницю в 216 км. проклали спеціалісти Закавказзя, у т.ч. з Абавянської будівельної дільниці №1 та першого Єреванського монтажного спеціалізованого управління. Трудящі Вірменії подавали безкорисливу допомогу у ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС. Одним з перших сюди прибув загін прохідників під керівництвом Х.Ходжояна, до якого входили З.Арутюнян, К.Мкртчян, С.Демірчан та ін. Будівельники Вірменії проводили бетонування під пошкодженим реактором і добровільно залишилися в небезпечній зоні на два строки, максимально допустимі для тих екстремальних умов. Вірменія брала участь у будівництві м. Славутича (Чернігівська обл.). Тут працювали молодіжні будівельні загони і спеціалісти тресту “Вірменавіабуд”, зокрема С.Кіраносян, М.Хачатрян, С.Мкртчян, С.Погосян та інші. Плідне співробітництво єднало колективні сфери науково-технічного прогресу: Єреванського електромашинобудівельного заводу і дослідного заводу Інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона АН України, Артанського заводу “Силомаш” і аналогічного в м. Одесі, Вірменського дослідно-промислового заводу чистого заліза і Броварського заводу порошкової металургії та ін. Творча співдружність розвивалась між суспільствознавцями України та Вірменії, зокрема, вченими-істориками академічних інститутів. Спільно проводилися наукові сесії (1939, 1962, 1970, 1987 рр.), видавалися збірники матеріалів (1961, 1965, 1971 рр.), присвячені висвітленню багатовікових і різнобічних зв’язків народів України та Вірменії. Вірменські колонії в Україні висвітлені в монографії українського історика Я.Дашкевича, яка вийшла в світ у видавництві АН Вірменії. 7 грудня 1988 р. Україна активно відізвалася на трагедію братнього вірменського народу. В зону землетрусу була доставлена техніка, перераховані кошти, посилки з речами і продовольством. Українські робітники і фахівці проводили у районах катастрофи рятувальні роботи, надавали допомогу у відбудові зруйнованого житла в комплексі з необхідними соціально-культурними об’єктами і комунікаціями. Земля України прийняла понад 11 тис. потерпілих, у тому числі 6,6 тис. дітей. Вірмени обстоювали право на суверенітет України. Серед колишніх політв’язнів Генріх Алтунян, якого обрано до найвищого органу влади республіки. Активну участь в розбудові української держави бере В.Мартиросян та ін.

228

СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ ВІРМЕНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Кількість вірмен в Україні зростає. В 1979 р. постійно проживало 39 тис. чол., в 1989 р. – 54 тис. чол., в 2001 р. – 99,9 тис. чол. Серед населення України вони складають 0,2%. Найбільша кількість вірмен у Донецькій (15,7 тис. осіб), Харківській (11,1 тис. осіб), Одеській (67,4 тис. осіб) та Дніпропетровській (10,6 тис. осіб) областях. Переважна 228

більшість вірмен - міські жителі. В листопаді 1991 р. офіційно зареєстровано статут Української єпархії Вірменської Апостольської церкви. Намісник голови Української єпархії Вірменської Апостольської церкви — архімандрит Натан Органесян. В Україні відбувається процес створення національно-культурних товариств вірмен. В 1993 р. створено товариство “Україна-Вірменія”. Голова товариства - О.Божко. Головна мета товариства полягає у розвитку й зміцненні всебічного співробітництва і дружби між громадянами України і Вірменії. Почали працювати недільні школи для дорослих та факультативи для дітей з вивченням вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови ведуться на базі українських шкіл.

229

ЛІТЕРАТУРА 1. Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши. - Ереван, 1980. 2. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т.1. - Львів, 1992. 3. Єзикян Г.М. Братерська допомога залізничників Закавказзя Українській РСР // Український історичний журнал. - 1975. - №5. 4. Комаренко Т. Вірмени в Україні // Українська діаспора. – 1994. - № 6. – С.155-169. 5. Украинско-армянские связи в XVI веке. Сб. док. – К., 1969. 6. Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 19401950 рр. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 25-26 серпня 1992 р. – К., 1992. 7. Худавердян К. Советская Армения в период Великой Отечественной войны // Историко-филологический журнал. - 1974. - №2.

229

Тема 10. ГРЕКИ В УКРАЇНІ ПЛАН 1. Поява греків на території України. 2. Українські греки в добу тоталітаризму. 3. Відродження грецької освіти і культури в Україні на сучасному етапі.

230

ПОЯВА ГРЕКІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Греки, яких, за переписом 2001 р. налічується 91,5 тис. чол. (0,2% від усього населення України), живуть переважно в надазовських районах Донецької області і деяких містах Півдня. Переселення греків відбувалося в давні часи. Деякі найдавніші міста зберігають назви античного походження. Згодом неабияке значення відігравали спільність релігії і всебічні економічні й культурні зв’язки Давньоруської держави з Візантією. Утвердження християнства (“грецької віри”) на Русі супроводжувалося створенням відповідної церковної організації (митрополії), в якій особливо у перші століття провідну роль відігравали греки. Так, першу руську єпархію, яка виникла у 60-і роки IX ст., очолював грек Михайло Сирин. Митрополити-греки були авторами ряду полемічних та моралістичних творів і користувалися заслуженим авторитетом серед сучасників у Русі. Церковно-культурні зв’язки тривали і в наступні століття, майже до XX ст., зокрема через Київську Академію (з XIX ст. - Духовну Академію), колегії і духовні семінарії, в яких навчалося багато греків. У Києві, Ніжині й інших містах існували грецькі громади. У другій половині XVIII ст. греки входили до складу військових поселень Півдня. Згодом частина їх увійшла до міського населення як купці і ремісники. Найбільш компактний етнічний масив грецького населення було утворено у Північному Надазов’ї наприкінці 1770-х рр. греками - переселенцями з Криму (близько 18 тис. чол.), після проголошення його незалежним ханством. Грецьке населення Криму сформувалося протягом тривалого часу за рахунок вихідців з Греції (VI ст. до н.е.) та інших, більш пізніх етнічних компонентів. Про це свідчить етнічна неоднорідність грецьких переселенців з Криму у Надазов’я. Походження надазовських греків в аспекті їх колишньої метрополії (Греції), Криму, де вони тривалий час перебували, і Північного Надазов’я (терену сучасного розселення) досліджене недостатньо. Серед них відомі дві мовні групи: “румеї” (у розумінні підлеглі Східно-Римської імперії, християни, візантійці), що розмовляють новогрецькою мовою і “уруми”, які розмовляють тюркською мовою, близькою до кримськотатарської. Після переселення з Криму у 1779 р. греки-елліни (румеї) заснували у Надазов’ї місто Маріуполь і 12 сіл біля нього: Сартана, Чермалик, Каракуба, Нова Каракуба, Малий Янисоль, Стила, Волноваха, Константинополь, Великий Янисоль, Чердакли, Ялта й Урзуф; греки-татари (уруми) заснували 10 сіл: Старий Крим, Карань, Ласпі, Бешеве, Багатир, Улакли, Камара, Старий Керменчик, Новий Керменчик, Мангуш. Пізніше, у 1829 р. грецькими переселенцями із Туреччини було засновано с. Анадоль. Надзвичайно складна історія надазовських греків обумовила появу різних, часом протилежних концепцій їхнього етногенезу. Вони детально розглянуті в історіографічній праці М.Араджионі у збірнику “История и археология Юго-западного Крыма”. Одні з дослідників (Ф.Хартахай, В.Кондараки та ін.) розглядали румеїв як прямих нащадків стародавніх еллінів, які переселилися в Крим у IV-V ст. до н. е. і асимілювали там своїх попередників (кіммерійців, таврів, скіфів та ін.). Інші (А.Якобсон, Т.Чернишова) вважали, що переселення предків румеїв у Крим відбувалося протягом досить тривалого часу (VIXVIII ст.) із різних регіонів Малої Азії, Балкан та острівної Греції. Походження тюркомовних греків (урумів) пов’язували з аланами (В.Григорович), готами (Ф.Браун), змішаним гото-аланським населенням (Г.Тимошевський), конгломератом автохтонних і прийшлих племен, які зазнали в Криму візантізації (А.Берт’є-Делегард), грекомовними християнами, що переселилися в Крим з Малої Азії і 230

піддалися тут мовній асиміляції з боку кримських татар або ще раніше турків (Т.Сорока, І.Пономарьова). Складність процесу формування надазовських греків підтверджують дослідження мовознавців. Зокрема, греки-румеї є неоднорідними з лінгвістичного погляду - вони поділяються на кілька діалектних груп, які відчули на собі вплив тюркських мов. З іншого боку, уруми, на думку дослідників, за мовою належать до самостійної тюркської групи, яка відрізняється від кримськотатарської і турецької мов. Незважаючи на мовні відмінності, внаслідок певної спільності етногенезу і етнічної історії, тривалого перебування в межах одних і тих же країн, постійного всебічного спілкування, в обох групах надазовських греків, румеїв і урумів, сформувалось багато спільних культурно-побутових рис. Однією з найвідоміших була грецька громада Одеси, заснована в 1794 р., яка зростала за рахунок емігрантів з Греції і відігравала значну роль у міжнародній торгівлі, розвитку міста, його економіки і культури. У межах Одеси і навколишніх теренах існували грецькі військові формування. Вони були утворені згідно наказу Катерини II 19 квітня 1795 р. “О поселении в окрестностях Одессы греков и албанцев, в последнюю войну в Архипелаге служивших”. Створений ними трьохротний дивізіон, що складався спочатку з 348 чоловік, одержав значні земельні ділянки й інші пільги. Цей дивізіон значною мірою складали грецькі моряки, які діяли на боці Росії під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр. під командуванням Ламброса Каціоніса. За повідомленням Катеринославського генералгубернатора М.М.Бердяєва, у квітні 1797 р. греки були розміщені у форштадті і на ділянках, що прилягали до Грецької вулиці і становили понад 15% населення міста. Однак внаслідок негативного ставлення Павла І до зовнішньої політики Катерини II через місяць грецький легіон було реформовано, а землю відібрано. В серпні 1803 р. у відповідь на численні скарги греків і албанців було сформовано грецький легіон чисельністю 584 чол. із штаб-квартирою у 23 верстах від Одеси - на Сухому Лимані. Він брав участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. У листопаді 1810 р. Одеський грецький піхотний батальйон було перетворено на військове поселення в районі слободи Олександрійської. У травні 1819 р. його було остаточно розформовано, а частина військових службовців була направлена до Балаклавського грецького піхотного батальйону. Цей батальйон було створено раніше на базі так званого “албанського війська” - піхотного полку, сформованого у 1779-1783 рр. із греків та інших балканських народів - мешканців Таганрога, Керчі, Єнікале у складі Катеринославського козацького війська. Крім Одеси, відомими були грецькі громади в містах Миколаєві, Ізмаїлі, Акермані, Рені, Кам’янці-Подільському та ін. На початку XIX ст. після російсько-турецьких воєн помітно зросла чисельність греків у селах Бессарабії.

231

УКРАЇНСЬКІ ГРЕКИ В ДОБУ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Доба національних революцій та громадянської війни залишила по собі тяжку спадщину. Суцільної руйнації зазнали промисловість та сільське господарство, шляхи сполучення й транспортні засоби - на той час переважно залізниці та гужовий транспорт. Та найтяжчими, безумовно, були кількісні втрати населення України, в тому числі й національних меншин. Багато людей поглинув молох війни. Чимало представників різних національностей, у тому числі греків, були змушені емігрувати за кордон. До еміграції вдавалися, як правило, дворянські родини, промислова та фінансова аристократія, інтелігенція, тобто найактивніші й найосвіченіші верстви грецької діаспори та інших національних спільнот. Ці люди забезпечували не стільки їх демографічне відтворення на українських теренах, скільки збереження етнокультурної ідентичності в інонаціональному середовищі.

231

Щоправда, паростки національного руху серед маріупольських греків давалися взнаки й у 1920-і рр. За відомостями спеціальної комісії ВУЦВК у 1920 р. маріупольські греки вступили у відносини з таганрозькою організацією “Прометей”, яка мала метою встановлення зв’язків з Грецією для гуманітарної допомоги голодуючому населенню. Вони обрали навіть представників від сіл Маріупольщини, які повинні були репрезентувати грецьке населення краю. Та далі цього справа не пішла. У 1921 р. один з організаторів колишньої Всеросійської спілки еллінів, Костомаров, намагався встановити зв’язки з місцевими греками, які висловлювати бажання емігрувати до Греції. Проте обставини та результати цих контактів залишаються й досі невідомими (за тодішнім адміністративно-територіальним поділом дані українські етнічні землі з мішаним населенням входили до складу УСРР). Відчутними були й демографічні втрати греків, пов’язані з воєнною добою, до яких суттєво додалися наслідки голоду 1921-22 рр. Кількість грецького населення в Криму скоротилася майже на третину - з 23849 (3,3% загальної кількості населення) в 1913 р. до 16036 осіб (2,2%) у 1926 р. Подібні демографічні тенденції спостерігатися й в інших регіонах, зокрема в Приазов’ї. У січні-лютому 1923 р. Донецький губвиконком Ради робітничих, червоноармійських та козацьких депутатів доручив Донстатбюро провести суцільний подвірний перепис населення губернії, до складу якої в повоєнний час увійшла й Маріупольщина. За даними перепису 1923 р., у губернії мешкало 86615 греків (3,43% загальної кількості населення). З них 41773 - особи чоловічої (48,2%) і 44842 (51,8%) - жіночої статі. Переважна більшість греків проживала у сільській місцевості - 80477 (93%). Грецьке населення мешкало в 123 населених пунктах: 70 селах, 26 хуторах, 19 селищах, п’ятьох “деревнях”, одній слободі, одній станиці та одному колгоспі. Найчисельнішими були поселення греків на Маріупольщині. Це – Ялта (4842), Мангуш (4613), Велика Янисоль (4470), Сартана (4289), Старо-Бешево (4158), Стида (4128), Богатир (3678), Стара Ігнатівка (3470), Чермалик (3445), Стара Карань (3369), Старий Керменчик (3224), Нова Каракуба (3112). Грецькі села були розташовані у восьми районах Маріупольської округи (39 сіл) та в семи районах Юзівської округи (21 село). У Бахмутській окрузі греки мешкали у п’яти селах; у Таганрозькій та Шахтинській округах було по два грецьких села. Одне село з грецьким населенням було в Луганській окрузі. У містах Донеччини проживало 6138 греків. Та найбільшими були грецькі громади міст: Маріуполя (3365), Таганрога (672) та Юзівки (298 осіб). В інших містах мешкало 1166 чол. За кількісними показниками грецька людність посідала в Маріупольській та Юзівській округах друге місце відразу за українцями, а в деяких районах цих округ займала навіть перше місце. Відтак найчисельнішими були поселення греків на території Маріупольської (53865) та Юзівської (26471) округ. Якщо порівняти кількість греків Маріупольської округи у 1923 р. з аналогічним показником 1897 р. у межах Маріупольського повіту (48298 осіб), то стає очевидним, що приріст у 5,5 тис. осіб упродовж 26-річного періоду в дійсності засвідчує доволі значні демографічні втрати в абсолютній величині відтворення грецького населення, їхні масштаби стають більш зрозумілими, коли взяти до уваги кількісні показники зростання числа греків у Маріупольській окрузі з 1923 до 1926 р.: з 53865 осіб до 64,2 тис. Тобто приріст населення (навіть за умов міграції греків інших регіонів, помилок у процесі перепису та в підрахунках підсумкових результатів, а також з урахуванням населення грецьких сіл, які за новим адміністративно-територіальним поділом увійшли до складу Сталінської округи) склав понад 10 тис. осіб за три роки. Дані про кількість грецького населення в Україні містять і підсумки Всесоюзного перепису населення 1926 р. Характерною особливістю цього перепису було те, що національна належність опитуваних визначалася за етнічним принципом. Зокрема, рідною мовою вважалася та, якою опитуванні найкраще володіли. Згідно з матеріалами перепису, в Україні кількість греків становила 104666 (0,36% всього населення республіки та 25% 232

всього грецького населення СРСР). З них 93,9 тис. (89,2%) жили в сільській місцевості. Найкомпактніші поселення греків були розташовані у Степовому та Гірничому районах, зокрема в Сталінській окрузі (33,5 тис.), а також у Маріупольській (64,2 тис.) та Одеській (3,5 тис.) округах. Дані перепису засвідчили й поширення асиміляційних процесів, що виявилося у витісненні з постійного ужитку рідної мови. Ця тенденція, хоча й різною мірою, була характерною практично для всіх верств та категорій населення. Рідною мовою володіли та вважали її основною для спілкування 86843 особи, або 82,9% усіх греків, у тому числі 4818 греків, які мешкали у містах, і 82025, що проживали в селах. Переважна більшість греків-селян використовувала рідну мову в повсякденному вжитку (близько 80%). Тільки третина грецького населення міст спілкувалася рідною мовою. На жаль, відомості про писемність рідною мовою відсутні. Своєрідним показником інтенсивності процесу мовної асиміляції на той час виступає зростання кількості греків, які почали масово вивчати російську мову (в містах 2/3, у селах - 17%). Однак питома вага греків, які володіли українською мовою, не перевищувала 1-2%. За даними комісії ВУЦВК з обстеження грецького населення в Сталінській окрузі, станом на вересень 1925 р. більшість мешканців висловила бажання еллінізуватися, ніж вивчати українську мову. Тобто асимілювалися греки у напрямі панівної нації в СРСР. Тож на початку - в середині 1920-х рр. грецьке населення в Україні зазнало як кількісних, так і якісних втрат (соціальний, професійний, майновий статуси) в своїй соціодемографічній структурі. Проте в цілому греки в цей період збереглися як етнос, спроможний на своє демографічне відтворення та відстоювання етнокультурної самобутності в нових соціокультурних і політичних умовах. У квітні 1924 р. була сформована Центральна комісія у справах національних меншин (ЦКНМ) при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті (ВУЦВК), яка проіснувала до 1941 р. У жовтні 1924 р. ВУЦВК та Рада народних комісарів (РНК) УСРР затвердили положення про ЦКНМ та її місцеві органи, аналогічні комісіям при виконкомах рад усіх рівнів у республіці, а також про Бюро у справах національних меншин. Ці оргструктури доповнювалися інститутом уповноважених та інструкторів. При місцевих комісіях створювалися підрозділи, на які покладалося завдання роботи серед окремих національних груп. Так, при комісії національних меншин Маріупольського окрвиконкому у серпні-вересні 1925 р. було організовано “комісію з вивчення грецької національності”. Однак впровадження системи національно-територіального районування, тобто створення адміністративно-територіальних одиниць на національних засадах (селища та сільські ради), розпочалося в радянській Україні у 1923 р., ще до постання ЦКНМ. Щоб полегшити їх організацію, IV сесія ВУЦВК восьмого скликання постановою від 19 лютого 1925 р. “Про низове районування” дозволила в процесі виокремлення національних адміністративно-територіальних одиниць зменшувати визначену раніше норму представництва іноетнічного населення вдвічі і більше. Тобто для сільради замість 1000 мешканців - 500, для національних районів замість 25 тис. мешканців - 10 тис. Органи влади та управління в цих адміністративних утвореннях не відрізнялися за своєю компетенцією від аналогічних місцевих органів в усій республіці. Специфіка їхньої діяльності, головним чином, полягала у вдоволенні потреб національних меншин у мовній та культурній сферах. Зокрема, в положенні “Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури” від 6 липня 1927 р. був спеціальний розділ про вживання мов у національно-територіальних адміністративних одиницях. Передбачалося, що в них “для офіційних зносин” вживається мова національної більшості цього регіону, якою повинні володіти місцеве керівництво та держанні службовці. У місцевостях, де нацменшини становили більшість населення, створювалися окремі національні камери народних судів, які обслуговували національні меншини й проводили судочинство відповідною мовою. У 1929 р. функціонувало 83 таких камери, у тому числі 46 єврейських, 23 російські, дев’ять німецьких, три болгарські, дві грецькі. 233

29 лютого 1928 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили нове положення про ЦКНМ, яке узагальнило практику роботи за три роки. Виправдана на ділі ідея створення окремих національних адміністративно-територіальних одиниць була закріплена в статті 19 Конституції УСРР 1929 р. Грецькі сільради були виділені в Україні ще наприкінці 1925 - на початку 1926 р. З липня 1926 р. при Будинку народів Сходу в Києві існувала грецька трудова колонія, яка складалася із 109 осіб (88 чоловіків, 21 жінка) та 90 їхніх дітей, тобто із 199 осіб. Колонія охоплювала значну частину київських греків, яких, за даними перепису 1926 р., налічувалося 289. У серпні 1925 р. постановою Малої Президії ВУЦВК для обстеження грецького населення Маріупольської та Сталінської округ було відряджено спеціальну комісію, яка провела підготовчу роботу для реалізації заходів із районування. Варто зазначити, що з 104666 українських греків (100%) у селах з переважною більшістю грецькою населення мешкало 91368 осіб (87,2%), а в національно мішаних - тільки 2535 (2,5%). 8-11 січня 1927 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада з проблем роботи серед нацменшин, де були узагальнені підсумки діяльності комісії. У роботі наради брала участь грецька секція, до складу якої входили Кавур, Мажан, Пітонов, Тазбаш, Шашкін, Ялі. На той самий час припадає початок роботи з вивчення діалектів приазовських греків, їхньої історії та етнографії. До неї залучили відомих на той час фахівців - співробітників науково-дослідного інституту порівняльного вивчення літератури й мови Заходу і Сходу при Ленінградському держуніверситеті М.Державіна та І.Соколова. Останній навіть встановив контакти із створеною в Афінах комісією, що займалася виданням “Історичного словника грецької мови”, для розробки найкращої методики досліджень. У травні 1928 р. ВУЦВК ухвалив постанову “Про оформлення національних грецьких районів на терені Маріупольської округи”. За постановою, ВУЦВКом було створено два грецьких райони на території Маріупольської округи - Мангушський (12141 чол., або 58,9% загальної чисельності населення) та Сартанський (15470 чол., або 77,2%). В жовтні 1928 р. було створено й Велико-Янисольський район у Сталінській окрузі (19245 чол., або 58,6%). Загальна кількість грецького населення у трьох виокремлених районах становила 46856 осіб. На той час на території Маріупольської округи було 20 грецьких національних сільрад, у тому числі сільрад румеїв (греків-еллінів): Анадольська, Бугаська, Келдерівська (виділена з Чермалицької в 1928 р.), Македонська, Мало-Янисольська, Ново-Каракубська, Ново-Янисольська, Сартанська, Урзуфська, Чердаклицька, Чермалицька, Ялтинська; сільрад греків-татар - 8: Ліаспінська, Мангушська, Ново-Каранська, Ново-Керменчицька, Старо-Керменчицька, Старо-Каранська, Старо-Ігнатівська, Старо-Кримська. У Сталінській окрузі їх було 10, у тому числі сільрад греків-еллінів - 4: Велико-Каракубська, Велико-Янисольська, Константинопольська та Стильська; сільрад урумів (греків-татар) 6: Богатирська, Комарська, Ново-Богатирська, Старо-Бешівська, Ново-Бешівська та Улаклицька. Окрім того, в селищі Ново-Ігнатівка мешкало 1120 чол., які вважали себе греками, хоча й розмовляли молдовською мовою (її мешканці – нащадки грузинів, що переселилися туди з Криму разом з кримськими греками в 1780 р., які заснували слободу Георгіївку, згодом Ігнатівку (на честь митрополита Ігнатія) і наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. змішалися з волоськими та молдовськими переселенцями. В офіційних документах ХІХ ст. Ігнатівка (Гнатівка) іменувалася грузинською слободою. Старі мешканці слободи ХІХ ст. називали її Дюрджі, що в перекладі з турецької означає “Грузія”, а себе “гюрджуллер” (грузини). Їхні нащадки вважали себе греками (або грекотатарами). У 1885 р. ігнатівські волохи відділилися й заснували на відстані 10 км від старого села Новогнатівку (нині у складі Володарського району). За підрахунками С.Ялі, на 92120 сільських греків Маріупольщини та Сталінщини кількість греко-татар складала 42359 осіб, або 45,9%. Відтак урумо-румейська проблема створила чимало труднощів для роботи ЦКНМ та місцевих комісій, зокрема в організації 234

культурно-освітньої роботи, яка потребувала врахування специфіки етнічної історії приазовських (маріупольських) греків. Коли особливості мовної ситуації, зокрема білінгвізм українських греків, були усвідомлені представниками місцевої влади, це викликало таку розгубленість, що Сталінський окрвиконком навіть надіслав до ВУЦВК доповідну записку з проханням порадити, як чинити далі з еллінізацією греків, які розмовляють “татарсько-турецькою мовою”. На території національних районів були організовані школи з грецькою мовою викладання, а також бібліотеки, хати-читальні та курси вивчення рідної мови. У 1925 р. в Донецькій губернії існувало 35 грецьких шкіл, у тому числі шість повних семирічок та чотири неповні. У липні - серпні 1926 р. Всеукраїнськими центральними курсами перепідготовки вчителів для шкіл національних меншин було організовано навчання грецьких вчителів на базі Маріупольського педагогічного технікуму, де діяв грецький відділ. У 1928-1929 рр. в Маріупольській та Сталінській округах працювало 65 грецьких шкіл, в тому числі у греко-еллінських селах - 30. Та в порівнянні з загальною чисельністю грецького населення кількість профільних освітніх закладів була надзвичайно обмеженою. Станом на 1929/30 н.р. тільки 26,5% учнів грецької національності навчалися в грецьких школах та школах з “греко-татарською” мовою викладання. У 1930-1931 рр. заходами ЦКНМ було організовано Маріупольський грецький педтехнікум на базі грецького відділення, яке існувало з 1926 р. У 1932/33 н.р. в технікумі налічувалось 405 студентів, у тому числі 258 греків-еллінів, 104 представники греків-татар та 43 - татар. Проте в тому ж н.р. з технікуму було відчислено 105 осіб (65 греків-еллінів, 24 - греків-татар та 66 татар). Водночас пожвавилася видавнича діяльність, спрямована на задоволення потреб українських греків. Якщо за період 1917 - 1925 рр. в Україні було видано всього три книги грецькою мовою, то впродовж 1926 - 1930 рр. - 133. Друкувалася й грецька періодика: газети “Колехтівістіс” (орган Донецького обкому та Маріупольського міськкому КП(б)У; жовтень 1930 - 1937 рр.) та “Большевікос” (орган РК ВКП(б) та райвиконкому станиці Кримської Азовсько-Чорноморського краю; 1931 - 1937 рр.), а з 1932 р. – “Кокінас Капнас”. З 1934 р. виходив друком альманах “Неон Зоі”. В 1920 - 30-і рр. виходили й інші видання, які припинили своє існування в 1937-1938 рр. У листопаді 1928 р. на IV сесії ВУЦВК у Харкові було організовано виставку, присвячену історії та етнографії приазовських греків (за матеріалами Маріупольського краєзнавчого музею). У 1933 р. в Маріуполі почав працювати грецький театр. Та все ж механічне створення національних адміністративно-територіальних одиниць не розв’язувало більшості проблем економічного та культурного розвитку приазовських греків, оскільки цей процес був підпорядкований політичній доцільності й мав метою одне - залучити греків до радянського будівництва. Наприкінці 1920-х рр. в історії Радянською Союзу розпочалася нова доба. Вона увійшли в аннали історії як одна з найтрагічніших та найжахливіших сторінок життя народів, які населяли СРСР. Нечувані соціальні катаклізми (колективізація, індустріалізація), маховик нищівних репресій проти свого народу - все не за своїми масштабами далеко перевершило навіть соціально-політичні процеси, відомі в світовій історії як первісне нагромадження капіталу та практика найкривавіших диктатур довоєнної Європи. Характерною рисою тогочасної радянської дійсності стала цілеспрямована політика декоренізації національних культур, освіти й науки. Однак “проблеми” з грецьким населенням у радянської влади почалися ще до 1930х рр. Зокрема, хоча кількість греків - членів ВКП(б) й визнавалася задовільною (станом на січень 1927 р. - 793 особи, в тому числі 198 жінок), та все ж була далекою від запланованих у верхах показників. У квітні 1928 р. в Україні у 29 грецьких комнезамах налічувалося тільки 352 члени партії, що майже одностайно розцінювалося як провал партійної політики на селі. З огляду на те, що грецьке населення Маріупольщини було краще забезпечене землею, ніж мешканці навколишніх сіл, виникали земельні конфлікти між грецькими та українськими або національно мішаними сільрадами. Так, украй 235

загострився земельний конфлікт 1925 р. між українським селом Успенівкою та грецьким Улакли. Земельно-судова комісія ухвалила рішення на користь першого. Результати обстежень оскаржувалися греками в центральних земельних органах, але ухвала залишалася в силі. Надалі сільські греки взагалі остерігалися звертатися до місцевих органів влади у справах землевпорядкування, не без підстав вважаючи, що у них можуть відібрати надмір земельних ділянок. В 1927 р., під час перевиборів місцевих рад на селі у грецьких районах, близько третини їхнього складу виявилося із числа заможних селян. Це викликало гостре занепокоєння партійних та радянських органів, які вважали новий склад рад “класово невитриманим”. Ситуацію невдовзі виправили. На виборах 1929 р. під могутнім тиском партійців “заможний елемент” було витиснуто з сільрад. 19% складу грецьких сільрад відтепер становили члени партії. На початку 1930-х рр. ситуація в грецьких районах знову загострилася через примусову колективізацію. Якщо в 1927 р. кількість осіб грецького походження, позбавлених виборчих прав, складала 6,2%, то в 1930 р., у розпал колективізації, вона сягнула майже 20% загальної кількості дорослого населення. Наступ на “куркульські елементи” торкнувся передусім грецьких середняків та осіб, які займалися традиційною для греків торговельною діяльністю. За таких обставин до “чорних списків” потрапила значна частина працездатного грецькою населення. Окрім того, система партійних висуванців, здебільшого іншої національності, спричинилася до міжетнічних конфліктів, які спостерігалися на початку 1930-х рр. практично в усіх районах Донбасу. “Чужинцівисуванці” протягом стислого часу обійняли керівні посади у місцевому апараті управління та сільських радах. Грецьке представництво в районних та сільських органах влади скоротилося в середньому до 32-42%. Така політика центру об’єктивно сприймалася на місцях як антигрецька (антиболгарська, антинімецька), що загострило міжнаціональні та соціальні відносини у Приазов’ї. У 1932 р. Сартанський та Мангушський національні райони були ліквідовані. Впродовж 1930-х рр. припинилася діяльність культурно-освітніх та навчальних закладів, які забезпечували потреби нацменшин у професійних кадрах. У другій половині 1930-х рр. розпочалися масові репресії грецького населення в Україні. Під широкомасштабні акції комуністичних каральних органів підпали не тільки греки, що постійно мешкали на українських теренах, а й грецькі піддані, які з різних причин тривалий час перебували в СРСР. Наказом наркома внутрішніх справ СРСР М.Єжова за №233 передбачалося проведення спеціальних заходів з “розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів”, які начебто складалися з греків, латишів та представників інших національностей. У 1937 - 1938 рр. внаслідок арештів у Києві, Донецьку, Маріуполі, Харкові, Дніпропетровську було ув’язнено відомих діячів грецької культури та науки, в їх числі С.Г.Ялі, В.В.Галлу, Г.А.Костоправа та ін. Водночас впроваджувалися заходи і фабрикації загальносоюзної справи “націоналістичної організації греків СРСР”, яка начебто мала метою створення в районах, де переважало грецьке населення, “буржуазно-фашистської держави”. Відтак у справах грецьких “контрреволюційних” організацій у 1937 - 1938 рр. було заарештовано 5474 особи. Серпень 1938 р. став часом суцільної розправи: було закрито грецькі школи, газети та видавництва, їхні співробітники репресовані як іноземні шпигуни. За даними протоколів Особливої наради НКВС, тільки у січні - березні 1938 р. “особлива трійка” (за підписами М.Єжова та О.Вишинського) винесла смертні вироки 3125 грекам. 109 було відправлено до ГУЛАГу терміном на 5 - 10 років. У вересні 1938 р. “трійка” на Донеччині (тоді Сталінщині), до складу якої входили О.С.Щербаков - секретар обкому (іноді його підміняв теж секретар ОК П.М.Любавін), начальник УНКВС області Чистяков та прокурор Руденко ухвалили смертну кару для 345 греків, а 49 відправили до сталінських таборів. Окрім представників національної інтелігенції, постраждали практично всі 236

соціальні верстви, зокрема чимало грецьких селян середнього статку та навіть незаможників, які мали більші земельні наділи, ніж українські чи російські селяни. Сільські греки у своїй масі негативно сприйняли колективізацію. На думку каральних органів, вони являли собою потенційно небезпечний контингент населення, що й зумовило превентивний терор. Початок Другої світової війни на деякий час загальмував машину тоталітарних репресій, які, попри все, не припинялися й у добу воєнного лихоліття. Національні меншини в цей час розглядалися радянською владою як потенційна “п’ята колона”, котру треба усунути, вислати подалі від стратегічних регіонів, до віддалених територій Сибіру та Середньої Азії. Водночас надзвичайно складна ситуація на початку війни потребувала мобілізації всіх наявних матеріальних та людських ресурсів. Відтак ідеологічні догмати на певний час вкотре поступилися місцем політичній та військовій доцільності залучення всіх народів СРСР до боротьби з фашистською навалою. Згадали навіть про православну церкву як консолідуючий чинник та про емігрантів - колишніх офіцерів царської армії в країнах Європи, які могли ввійти до антифашистського руху опору. Тож і представники нацменшин стали на певний час “братами і сестрами” у відомій промові Сталіна 3 липня 1941 р. Чого були варті обіцянки тоталітарної держави, вони дізналися доволі швидко. Помилки та прорахунки сталінського керівництва змусили народи багатонаціональної країни покласти на вівтар перемоги життя мільйонів співвітчизників. Свій внесок у боротьбу з фашизмом зробили й українські греки. На кримській землі під керівництвом грека М.Македонського (пізніше Героя Соціалістичної Праці) успішно діяло партизанське з’єднання. Серед його особового складу було чимало греків. Так, начальником розвідки з’єднання став грек Ф.Якустіді. Опір загарбникам чинило й грецьке населення Криму та Приазов’я. Так, село Лаки Бахчисарайського району за підтримку партизанського руху німці спалили дощенту разом з населенням, не пожалівши ані дітей, ані жінок. Греки брали активну участь і в місцевому підпіллі. У селі Кісек-Аратук (тепер Калинівка) Сімферопольського району діяла підпільна група під керівництвом К.Д.Апостоліді, яка налічувала 26 чоловік. Разом із батьком та матір’ю до неї входили три його брати та ще двадцять місцевих жителів. Чимало грецьких патріотів-підпільників були розстріляні та закатовані гестапівцями або загинули в ході збройної боротьби. Серед них Софія Апостоліді та її син Іван, Євтихій Дем’янов, Анастас Тріандофілов, колишній голова Карасубазарського міськвиконкому, М.Спаї та сотні інших, імена яких занесено до скорботної Книги пам’яті. Відзначилися греки і на фронтах війни. Звання Героя Радянською Союзу 16 травня 1944 р. за особисту мужність при звільненні м. Армянська (Крим) та при штурмі Ушунських позицій отримав Костянтин Якович Талах, уродженець с. Максимівка (тепер Волноваського району Донецької області), вчитель за освітою, на війні - командир 690-го стрілецького полку 126-ї стрілецької дивізії 2-ї гвардійської армії 4-го Українського фронту. За військову звитягу, виявлену в бою в районі с. Мекензія (поблизу Севастополя) звання Героя Радянського Союзу вдостоєний уродженець с. Богатир (тепер Ведиконовоселівського району Донецької області) старший лейтенант Ілля Федорович Тахтаров. Третім Героєм Радянського Союзу (посмертно) з українських греків став льотчик-випробувач, пілот першого радянського реактивного літака БШ-І Григорій Якович Бахчиванджі. Він народився у сім’ї маріупольських греків на Кубані, однак вважав Маріупольщину своєю малою батьківщиною. Ще кілька греків, за походженням з різних регіонів СРСР, отримали звання Героя Радянського Союзу в боях за звільнення України: гвардії капітан Феофілакт Зубалов (Грузія), старший лейтенант Костянтин Хаджиєв (Вірменія). Кілька сотень бійців та командирів Радянської армії, греків за національністю, були відзначені високими державними нагородами за самовіддану боротьбу з фашистськими загарбниками. 237

Та глибока “вдячність” сталінського керівництва не змусила себе довго чекати. Навесні - влітку 1944 р. маховик репресій знову запустили на повні оберти, а щоб не “опікуватися” кожною особою окремо, депортували цілі народи, які відтепер стали “поплічниками” ворога. Трагічна історія депортації народів торкнулася й кримських греків. Станом на 28 травня 1944 р. в Криму мешкало 16248 греків. Однак виселення розпочалося з кримських татар. Та виселення татар здалося замало, і 2 червня 1944 р. з’явилася чергова постанова ДКО за №5984 сс, якою органи НКВС зобов’язали виселити з території Кримської АРСР 37 тис. осіб – “злісних німецьких поплічників” із числа болгар, греків та вірменів. На виселення відводився термін з 1 до 5 липня 1944 р. Проте вже наприкінці червня чекісти “достроково” завершили справу, відрапортувавши про виселення 38202 осіб - 15040 греків, 12422 болгарина, 9621 вірменина, 1119 німців, італійців, румунів та представників інших національностей, їх розселили в Гур’євській області Казахської РСР (5160), Башкирській АРСР (5206), Марійській АРСР (600), Свердловській (10702), Молотовській (9867), Кемеровській (6167) та Кіровській (500) областях РРФСР. Окрім того, в ці ж дні (26-27 червня) за постановою ДКО за №6100 сс із Криму було депортовано у Ферганську область (Узбецька РСР) 3652 іноземних громадянина, у тому числі 3531 - грецького, 105 - турецького та 16 - іранського підданства. У кримських архівах збереглися сумнозвісні документи тієї, позначеної нелюдською жорстокістю, епохи - “Акти про прийняття худоби, сільгосппродукція та іншого майна по господарствах...”, які документально засвідчують злочини тоталітарною режиму. Наведемо стислу довідку за актом №98 від 26 червня 1944 р. про вилучення матеріальних цінностей у гр. Арнаутопуло, мешканця Ялти, що проживав по вул. Батурина, 10. У нього конфіскували двоповерховий будинок та чотири хліви, город (200 кв.м.), виноградник та сільськогосподарський реманент: лопат - 4, діжок - 6, санок - 2, оліфи - 6 л, охри - 2 банки, електроінструмент, а також домашній скарб: ліжка - 3, столи - 4, стільців – 12, шафу та гардероб, буфет, люстри – 2, годинник-бігунець - 1, матрац вовняний – 1, ковдра - 1, цинкових відер - 2, пилки – 2, сокири - 4, терези з вагами. Таких сумних документів в архівах збереглося тисячі. Депортація колишніх грецьких та турецьких підданих продовжувалася й пізніше. 1 серпня 1949 р. за розпорядженням МДБ СРСР з Чорноморського узбережжя (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Ізмаїльська області) в м. Алма-Ату (Казахська РСР) було вислано 33 родини (53 особи) турецьких та 267 родин (395 осіб) грецьких підданих. Особи, депортовані з Криму, буди віднесені до категорії спецпоселенців, виселених довічно. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р. “Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового та постійного поселення осіб, виселених із районів Радянського Союзу в період Вітчизняної війни” встановлювалася надзвичайна міра покарання за втечу зі спецпоселень - 20 років каторжних робіт. Тільки в 1956 р. з греків та інших депортованих народів нарешті зняли жахливе звинувачення у зраді Батьківщини та пособництві окупантам, їх поновили в громадянських правах. Проте права на повернення до Криму та у Приазов’я вони так і не отримали. Дехто з них згодом перебрався поближче до теплих морів, але в Криму ніхто не збирався повертати нащадкам “спецпоселенців” конфісковане майно. Тільки 14 листопада 1989 р. Верховна Рала СРСР прийняла Декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, що були піддані насильницькому переселенню, та забезпечення їхніх прав”. Згідно з Декларацією було прийнято ряд нормативних документів, зокрема Закон РРФСР “Про реабілітацію репресованих народів” від 26 квітня 1991 р. Вони декларували пільги для депортованих, зокрема виділення значних державних коштів для тих, хто висловить бажання повернутися на старі місця проживання. Та після розпаду СРСР про декларовані гарантії зазвичай забули. Після проголошення на територіях колишніх союзних республік незалежних держав їхні уряди, намагаючись якось зарадити справі, уклали кілька міждержавних 238

угод, що стосуються допомоги тим представникам нацменшин, котрі забажали повернутися до рідного краю, зокрема до Криму та у Приазов’я. Однак треба визнати, що далеко не всі проблеми переселенців вирішуються на місцях охоче й відразу. Та продумана й виважена політика Президента України й уряду стосовно етнічних питань дає змогу стверджувати, що в Україні вдалося обминути “гострі кути” конфліктів на національному ґрунті. Грецький етнос зазнав великих втрат під час Другої світової війни, про що свідчать навіть відкориговані “для справності” дані всесоюзних переписів. Якщо в 1939 р. кількість греків, які мешкати в Україні (без західних областей) складала 127,7 тис., то в 1959 р. - 104 359, в 1970 р. - 106909, в 1979 р. 104091. Тенденція зменшення кількості грецькою населення в 1960 - 80-і рр. продовжувалася, хоча темпи її дещо уповільнилися. У 1989 р. кількість українських греків становила 98594, або 0,2% всього населення України. Одночасно через соціальноекономічні фактори, зокрема урбанізацію, збільшилася вагома вага міських греків, що призвело до маятникової міграції населення з сільської місцевості до промислових центрів, насамперед Маріуполя та Донецька. Відтак кількість греків, які мешкали в містах, зросла з 16,7% в 1926 р. до 68,7% в 1989 р. від загальної їх кількості. Натомість чисельність сільського населення зменшувалася. За переписом 1970 р., в селах проживало 38278 греків, в 1979 р. – 35036, в 1989 р. - 30193. З проголошенням у середині 1960-х рр. партійного курсу на злиття всіх націй у єдину інтернаціональну спільноту - радянський народ - посилилися асиміляційні процеси, зокрема русифікація грецького населення. Якщо в 1926 р. 81,4% (за іншими даними – 8283%) греків вважали рідною мовою своєї національності, то у 1989 р. їх виявилося тільки 18,2 тис. осіб, або 18,5% всього грецького етносу в Україні. Динаміка асиміляційних процесів доволі добре простежується на статистичних матеріалах Донеччини, де мешкали найкомпактніші групи грецького населення. У 1959 р. мову своєї національності назвали рідною 7,7%, в 1970 р. - 5,7%, в 1979 р. - 8,4%, а в 1989 р. – 19% донецьких греків. Певне зростання числа греків, які визнавали рідною мовою своєї національності в період 1979 1989 рр., очевидно, було пов’язане з кількома чинниками: психологічним (поступове подолання жаху від минулих сталінських репресій супроти “буржуазних націоналістів”, належність до яких у практиці каральних органів часто визначалася за мовною ознакою); активізацією радянських зв’язків із західним світом у 1950 – 80-і рр., в тому числі з Грецією. Останні особливо інтенсивно розвивалися впродовж 1980-х рр. На думку деяких дослідників, поширенню вжитку національних мов сприяли й урбанізаційні процеси та розвиток міської субкультури в 1960 – 80-х рр., яка опинилася поза сферою контролю державних органів. Відтак побутування мов національних меншин, навіть в обмеженому середовищі неформальних утворень та груп, перетворилося на своєрідний варіант контркультури, альтернативній радянському інтернаціональному офіціозові. У середині 1960-х рр. пожвавилися й творчі процеси у сфері грецької літератури. З ініціативи грецьких письменників в Україні було підготовлено ряд рукописних збірок, зокрема антологію творів 11 грецьких класиків та 34 українських радянських поетів у перекладах грецькою мовою, переклад “Слова о полку Ігоревім”, збірки перекладів творів Лесі Українки, Т.Шевченка, В.Маяковського. А.Гайдара та ін. Одночасно у деяких вузах України, зокрема в Київському державному університеті ім. Т.Шевченка, на філологічному факультеті було започатковано вивчення новогрецької мови. Так, з ініціативи кандидата філологічних наук Т.М.Чернишової та професора А.О.Біленького в КДУ з 1958 р. почала працювати навчальна група новогрецької мови. Її учасники студенти філфаку, поети-перекладачі, серед яких - Анатолій Федик, Олександр Пономарів (у 1992 р. він був відзначений дипломом Спілки перекладачів Греції за переклад українською мовою роману “Життя в могилі” видатного грецького письменника Стратіса Мірвіліса), Ніна Клименко (тепер - професори, доктори філологічних наук), Галина Кромбет, Л.Рахліна та ін., які згодом стали відомими знавцями новогрецької мови. 239

Проте процес національного самовизначення шляхом повернення до рідної мови у містах відбувайся повільніше, ніж у селах. Кількість греків, які вважали рідною мову своєї національності, зріс у містах з 8,3% в 1979 р. до 14,3% у 1989 р., в той час як на селі - з 9,4% в 1979 р. до 28,2% в 1989 р. У 1987 - 1990 рр., із пробудженням національної самосвідомості, викликаним “перебудовою” М.Горбачова, розпочалося й оформлення грецьких культурнопросвітницьких організацій. 1988 рік - заснування Всесоюзного товариства греків. В 1989 р. на Донеччині виникли Маріупольське, Донецьке, Великоновоселівське грецькі товариства. Кілька громадських організацій постало у різних містах та регіонах України (Київ, Харків, Крим). В Одесі було створено грецький клуб “Еллада”. В 1990 р. організаційно оформилося Республіканське товариство греків, яке очолив доктор філософських наук І.Ялі. Наприкінці 1980-х рр. і до кінця 1991 р. було проведено низку культурно-освітніх заходів у галузі вивчення та популяризації грецької культури й науки, побуту та фольклору українських греків: почала видаватися газета “Логос”, ряд концертних виступів і зарубіжних турне здійснив грецький ансамбль “Сартанські самоцвіти”, світ побачили нові книжкові видання, зокрема антологія грецької поезії Приазов’я “Пірнешу астру” (“Вранішня зоря”). У цей період було проведено й кілька науково-практичних конференцій, присвячених історії та культурі українських греків. Поряд із цим процес етнічного ренесансу та демократизації у межах колишнього СРСР спричинився й до швидкого розширення еміграції греків. У 1989-1990 рр. із республік колишнього СРСР до Греції виїхало 4,9% загального числа емігрантів, серед яких, очевидно, й чимало греків, котрі мешкали в Україні. Отож, уповні реалізувати свої національні інтереси за радянської епохи українським грекам не вдалося. Проблеми національно-культурного будівництва українським грекам та іншим національностям випало вирішувати в новій історичній реальності - пострадянського суспільства та незалежності Української держави.

240

ВІДРОДЖЕННЯ ГРЕЦЬКОЇ ОСВІТИ І КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Згідно з постановою Президії НАН України від 15 січня 1993 р. в Інституті історії України НАН України було організовано спеціалізований відділ “Кабінет українськогрецьких відносин НАН України”. Створення його стало можливим завдяки наявності в Інституті фахівців з проблем елліністики. Воно було широко підтримане грецькими національно-культурними товариствами в Україні. Із залученням фахівців з Інституту археології НАН України, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень й інших наукових установ відділ розробляє науково-дослідні теми з проблем елліністики. Відділ має свою історію. Організацію і проведення досліджень з історії греків в Україні було започатковано науково-дослідними установами Всеукраїнської академії наук ще наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Згідно з постановою Історико-філологічного відділу ВУАН від 28 січня 1929 р. створено спеціалізований відділ – Кабінет нацменшин при Етнографічній комісії Всеукраїнської академії наук. Співробітники відділу досліджували різноманітні аспекти культури населення України – за походженням поляків, німців, євреїв, греків, циган, болгар, чехів, албанців, молдаван, волохів, білорусів, росіян, айсорів тощо. 29 квітня 1924 р. постановою великої президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету було створено Центральну комісію в справах національних меншин при ВУЦВК. З діяльністю цієї установи був пов’язаний досить тривалий (19241933 рр.) етап історичного розвитку всіх некорінних етнічних компонентів республіки, у тому числі й греків. Опрацювання матеріалів для наукових досліджень з історії греків в Україні проводилося співробітником відділу, головою грецької секції ЦКНМ С.Г.Ялі. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. краєзнавча робота проводилася також гуртками, створеними при деяких грецьких школах. В Одеській окрузі дослідженням історії та культури грецького населення займалася організована у травні 1927 р. Секція вивчення грецької 240

нацменшини в Україні Одеської комісії краєзнавства при ВУАН (секретар комісії Т.Ю.Теохаріді). Вона провела велику роботу по вивченню й систематизації історичних пам’яток грецького населення Одеси. На тлі суспільно-політичних і культурних змін другої половини 20-х рр. ХХ ст. спостерігалася нестача висококваліфікованих наукових кадрів для проведення дослідної роботи. У зв’язку з цим використовувалися можливості культурно-просвітницьких закладів. Одним з них був грецький відділ Маріупольського музею краєзнавства, який з 1926 р. розпочав антропологічні, фольклорні та лінгвістичні дослідження в грецьких селах Приазов’я. Співробітники музею протягом 1926 – 1930 рр. взяли участь у деяких історикоетнографічних експедиціях, підготовці словника грецьких діалектів краю. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. разом з Кабінетом радянського села і з Маріупольським музеєм членами Кабінету нацменшин при Етнографічній комісії ВУАН було організовано опис культури й побуту грецького населення села Сартани на Маріупольщині. Велика наукова робота проводилася експедицією Асоціації сходознавства при ВУАН, до складу якої ввійшли авторитетні дослідники-лінгвісти. Влітку 1928 р. радянський уряд виділив ЦКНМ та Всеукраїнській науковій асоціації сходознавства кошти (1000 крб.) на організацію науково-дослідної роботи, зокрема проведення експедицій для вивчення мовних говорів приазовських греків, підготовки підручників і словників. Початок 30-х рр. ХХ ст. став часом публікації перших докладних історичних і лінгвістичних праць за радянських часів про грецьку людність в УРСР. Діяльність науково-дослідних організацій по вивченню історії й культури греків України в той період повною мірою відбивала суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію у республіці. З одного боку, вони відчували на собі зростаючий тиск адміністративної державної машини і освячених нею ідеологічних настанов, що стримувало їхню дослідницьку ініціативу, викривляло наукову й громадянську позицію. В той же самий час вони зуміли внести вагомий доробок у процес, який пізніше назвали “національним ренесансом”. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. із зміною державної політики в СРСР відносно національних меншостей науково-дослідні установи Всеукраїнської академії наук, які вивчали історію та культуру окремих етнічних груп в Україні, було закрито. Звернення до проблем культурно-освітнього розвитку національних меншин у минулому і сучасному в комплексному науковому дослідженні є одним з актуальних завдань, що постають перед історичною наукою. Сьогодні це – активний суб’єкт всесвітньої історії й історії кожної окремої країни. Найважливішим питанням, яке постає у зв’язку з усебічною глобалізацією, та яке людству доведеться вирішувати найближчим часом, є проблема нівелювання національних відмінностей внаслідок інтенсифікації об’єднавчих процесів. Особливо гостро стоїть це питання стосовно тих етнічних груп, які внаслідок певних історичних обставин мешкають за межами основного масиву національних спільнот, оскільки їхньому прагненню до збереження етнічної ідентичності протидіють одночасно чинники, пов’язані з розгортанням загальнолюдських інтеграційних процесів, і фактор тривалого існування в інонаціональному середовищі. Доля греків стала невід’ємною частиною історії України, а їхня культура – однією зі складових багатогранної культури поліетнічного населення незалежної держави. В умовах важливих складних політичних та соціальних зрушень, що супроводжують розбудову української державності на сучасному етапі, наукові дослідження історії й культури етнічних меншин є яскравим показником демократичності країни і рівня громадської думки у ній. В перші ж роки отримання незалежності України, у 1993 р., Національною академією наук було створено спеціалізований відділ історії українсько-грецьких відносин. Протягом усього періоду існування відділу керівником його є кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Н.О.Терентьєва.

241

Н.О.Терентьєва підтримує постійні творчі зв’язки з навчальними закладами України і Центром неоелліністичних досліджень (Афіни, Греція) та країнами СНД, на основі угод Інституту історії України НАНУ бере участь у його наукових дослідженнях. Н.О.Терентьєва проводить активну громадську й педагогічну роботу. Вона є віцепрезидентом товариства дружби “Україна-Греція”, постійно читає лекції з історії та культури Греції в навчальних закладах Києва, часто виступає у засобах масової інформації. Дослідження науковців торкаються питання суттєвого й актуального для всіх суспільств і держав, для всіх багатовікових культур, дотичних до елліністичного світу та розташованих значною мірою в царині його впливу. Історія українсько-грецьких відносин, що налічує понад 1000 років і є об’єктом досліджень багатьох видатних учених упродовж віків, залишається так само актуальною і, більше того, набуває в новітній історії нового практичного значення. Під час природно-історичного процесу відбулося зміцнення та розвиток відносин безпосередніх суб’єктів – носія, з одного боку, античних і візантійських традицій – Греції, а з другого, - України – держави, що продовжує традиції давньої Руської землі, що стала у свій час спадкоємцем різних аспектів духовного життя Візантії. Своєрідною формулою живлення культурних впливів останньої були багаторазові хвилі грецької еміграції в Україну, створення на її території численних поселень, які залишили значний слід в історії українського народу. Завданням відділу є вивчення історії й діяльності грецьких громад в Україні, українсько-грецьких зв’язків і співробітництва, а також науковий аналіз та прогнозування стану сучасних відносин між двома країнами й життя етнічної меншини греків. Основні напрямки наукової роботи відділу охоплюють період XVII – XX ст. Дослідження маловивченої раніше проблематики виникнення та історичного розвитку грецьких громад в Україні висвітлює місце й роль відомих і маловідомих представників купецтва та інтелігенції Греції у розвитку економіки й культури українського народу, їхній внесок у зміцнення українсько-грецьких зв’язків, а також сприяє зміцненню авторитету України в співдружності народів. Адже з проголошенням державної самостійності вона стала реальним суб’єктом міжнародного права. І саме життя настійно диктує необхідність пошуку найбільш ефективних шляхів та форм багатопланового й взаємовигідного співробітництва між народами. Планування наукової тематики здійснюється в межах програми історичних досліджень Інституту історії України. Впродовж 1993 – 2001 рр. відділ працював по проблемі “Україна у всесвітньо-історичному процесі”. В 1993 р. співробітниками відділу було проведено значну пошукову роботу по виявленню та опрацюванню вітчизняних і зарубіжних першоджерел і опублікованих матеріалів, по складанню бібліографії з науково-пошукової теми “Українсько-грецькі історичні зв’язки”. Важливим досягненням відділу у процесі виконання останньої є визначення з основними напрямками досліджень історії заснування та діяльності окремих грецьких громад в Україні. Узагальнений погляд на історію грецько-українських зв’язків і наслідки діяльності грецьких громад в Україні зроблено в монографії Терентьєвої Н.О. “Греки в Украине: экономическая и культурнопросветительская деятельность XVII-XX вв.). – К.,: “Аквилон-Пресс”, 1999. Згідно з планом науково-дослідних робіт Інституту історії України НАНУ за 1994 1996 р., відділом виконувалася тема “Грецькі громади в Україні: історія створення і діяльність. XVII-XIX ст.” У своїх наукових працях, торкаючись маловідомих питань з історії грецьких громад в Україні, автори висвітлили основні напрямки міграції сюди греків й умови формування їх діаспори на українських теренах, дослідили основні чинники, що впродовж століть об’єднували ці два народи в єдиному культурноекономічному просторі. Монографію Н.О.Терентьєвої “Еллінізм в Україні” було видано в Афінах новогрецькою мовою в 1995 р. У книзі висвітлено історію основних поселень греків в Україні, розглянуто життя і внесок у культуру останньої видатних діячів грецької 242

діаспори. Монографія містить нові матеріали стосовно маловідомих в історіографії грецьких поселень, окремих постатей греків, що вирізнялися своєю культурнопросвітницькою, благодійною діяльністю. Книга Є.Чернухіна “Грецький Схід і Україна” (Київ, 1994 р.) знайомить читача з відносинами між ієрархами України та священнослужителями грецької православної Церкви на Близькому Сході та Святій горі (Афон), які склалися на початку та в середині XVIII ст. В книзі подано короткі відомості про київських митрополитів – філеллінів XVIII ст., що продовжували традиції доброзичливого ставлення до греків після занепаду Візантії, сприяли представникам грецьких церков, монастирів збирати милостиню або ж влаштовуватися на українських теренах. Наукові статті Ю.Пряхіна з теми “Військові поселення греків у Північному Причорномор’ї” побудовано на дослідженні великого обсягу архівних документів військово-морського флоту, міських та обласних адміністрацій, особистих архівів і висвітлюють окремі аспекти історії заселення Півдня України, що досі не підлягали науковому розгляду. Викладена історія поселення архіпелазьких греків у Керчі та Єнікале являє зразок наукового нарису з історії грецьких колоній в Україні. Автор нарисів уперше привертає увагу до таких поселень, як Балта-Чокрак, Волонтерівка, військових формувань, до ролі окремих грецьких родин, персоналій тощо. Наступна праця Є.Чернухіна “Грецьке Ніжинське братство: історіографія та джерела”, видана у серії “Історичні зошити” (Київ, 1998), є цікавою як за критичним оглядом літератури, так і за новими архівними документами, які уперше за останні сто років потрапили до наукового обігу. Дослідження теми “Грецька діаспора в Україні: релігійна, культурно-просвітницька діяльність (XVII-XX ст.)” здійснювалося протягом 1997 – 1999 рр. Виконання теми “Грецька діаспора в Україні: підприємницька діяльність (XVIIІ - XX ст.)” здійснювалася у 2000 – 2002 рр. і передбачала дослідження причин та напрямків еміграційних процесів, внаслідок яких на історичних теренах України утворилися компактні поселення греків, а також їх внесок в економічний розвиток міст і культуру народів, які її населяють. Дослідження надає можливість шляхом всебічного детального вивчення основних причин та характеру грецької еміграції в Україну, особливостей торговельно-економічної й культурно-просвітницької діяльності греків дати історичний аналіз багатьом суспільним явищам, а саме: збереженню етнічної самосвідомості; торгівельній еміграції; характеру урядової політики у галузі економіки щодо грецького населення; інтеграції підприємців з Греції в інфраструктуру зовнішнього та внутрішнього ринку Російської імперії; встановленню місця, що посідає багатогранна діяльність грецьких переселенців у суспільно-політичному, економічному, культурному й духовному житті українських регіонів впродовж XVIIІ - XX ст. Значну увагу під час розробки теми було приділено особистісному фактору в історії з докладним висвітленням ролі видатних людей – відомих благодійників, просвітителів, громадських діячів, підприємців, носіїв релігійних і культурних ідей – у процесах розбудови багатоманітного життя етнічних громад. Підготовлений відділом збірник наукових статей “Подвижники й меценати. Грецькі підприємці та громадські діячі в Україні XVII - XІX ст. Історико-біографічні нариси” (Київ, 2001 р.) продовжує традицію публікацій результатів наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних елліністів. У статтях збірки розглянуто широке коло питань, що охоплюють історію підприємницької й благодійної діяльності греків в Україні у XVII XІX ст. в контексті тогочасної політики, економіки та культури. Науковцями було висвітлено окремі сторінки життя політичних і громадських діячів, духовних осіб, підприємців, купецьких родин, а також різнобічні грецькі впливи на українську культуру. Таким чином, за роки діяльності відділу його співробітниками було надруковано більше 140 праць. Висвітлення нових фактів життя відомих людей, введення у науковий обіг біографічних матеріалів про забуті постаті, які багато в чому закладали підвалини 243

грецької та української культури, безперечно, матиме велике значення для усвідомлення історії як діяльності людей, її гуманізації. Дослідження тем свідчать про оригінальність і наукове обґрунтування підходів науковців відділу до вивчення важливих питань розвитку зв’язків народів України й Греції. Високий науковий рівень виконавців теми, а також практична значимість майбутніх результатів роботи дають підставу для висновку про доцільність її виконання. Починаючи з 1993 р. відділ організовує міжнародні наукові та науково-практичні конференції, присвячені питанням історії грецької людності в Україні. Проведення таких конференцій є надзвичайно важливим чинником для планування роботи відділу, виявлення актуальних проблем, поглиблення досліджень, допомагає науковим співробітникам зарекомендувати відділ як головний координаційний центр елліністичних студій у Східній Європі. За своєю проблематикою, пов’язаною з вивченням історії грецьких громад в Україні, дослідження відділу мають міжнародний характер. Його співробітники підтримують плідні зв’язки з багатьма європейськими науковими центрами: Донецьким державним університетом, Університетом ім. Каподістрії (Афіни, Греція), Центром неоелліністичних досліджень (Афіни, Греція), Університетом ім. Аристотеля (Салоніки, Греція), Інститутом балканських досліджень і Македонським університетом (Салоніки, Греція), Одеською філією Центра грецької культури (Одеса), Інститутом історії Сербської академії наук (Белград), Мессінським університетом (Італія). Відділ підтримує активні зв’язки з громадськими організаціями, переважно грецькими національно-культурними товариствами і релігійними громадами, товариствами дружби “Греція - Україна” та “Україна - Греція”, бере активну участь у громадському житті України. Вчені відділу у разі потреби надають консультативну й перекладацьку допомогу під час перебування в Україні офіційних і неофіційних делегацій з Грецької Республіки, постійно складають наукові довідки для посольств Греції в Україні та України у Греції з питань економічних, культурних та релігійних зв’язків між обома країнами.

244

ЛІТЕРАТУРА 1. Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти /М.Дмитрієнко, В.Литвин, В.Томазов, Л.Яковлєва, О.Ясь. – К.: “Либідь”, 2000. – 488 с. 2. Калмакан І. Греки на Одещині // Еврейские вести. – 1996. - №1-2. – С.4-5. 3. Наседкина Л.Д. Социально-политическая, экономическая и культурная жизнь греческого населения Украины. 20-е – начало 30-х годов: Дис... канд. ист. наук: 07.00.02. – К., 1993. – 238 с. 4. Насєдкіна Л.Д. Грецькі національні сільради та райони в Україні (друга половина 20-х – 30-ті роки) // УІЖ. – 1992. - № 6. – С.64-72. 5. Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. – К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1998. - 80 с. 6. Національні меншини в Україні, 1920 – 1930-ті роки: Історико-картографічний атлас / Упоряд.: М.І.Панчук та ін. – К.: Четверта хвиля: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1995. – 104 с. 7. Пряхин Ю.Д. Греческое национальное образование в Украине // Відродження. – 1993. - №7. - С.6-11. 8. Ялі С. До справи вивчення грецького населення на Україні // Краєзнавство. – 1927. - № 2. – С.30-32.

244

Тема 11. ЦИГАНИ В УКРАЇНІ: ФОРМУВАННЯ ЕТНОСУ І СУЧАСНИЙ СТАН ПЛАН 1. Поява циганського населення на території України. 2. Причини міграції циган другої половини ХІХ ст. 3. Цигани України в радянські часи та в роки незалежності.

245

ПОЯВА ЦИГАНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Цигани становлять яскравий приклад розсіяної етнічної спільноти. Вона являє собою сукупність осіб однієї національності, що втратила внаслідок певних історичних чинників свою власну територію і проживає у вигляді дисперсних груп серед іноетнічного населення. Відсутність власної державності визначає міжнародно-правовий статус циган як транснаціональної меншини. За даними перепису 2001 р., загальна чисельність циган в Україні становить 47,6 тис. осіб (0,1% від усього населення України). З них 14 тис. чол. проживають компактно в Закарпатській області. Проте ці статистичні дані є приблизними в зв’язку з недостатньою дослідженістю циганського етносу, неповною його паспортизацією і поширеним серед циган небажанням визначати свою справжню етнічну приналежність. Нині майже 70% українських циган - мешканці міст, їх поява на території України була викликана багатьма чинниками соціально-політичного й економічного характеру, як новітніми, так і давніми. На динаміку чисельності та географічне розміщення циганської спільноти різною мірою впливали міграційні процеси, характер природного відтворення, етнокультурні взаємини, а також адміністративно-політичне підпорядкування українських етнічних територій у минулому. Значною мірою сучасні етносоціальні процеси й ступінь збереження циганами традиційних рис залежать від особливостей їхнього формування. Побіжно розглянемо в історичному аспекті ці питання, перш ніж аналізувати ключові проблеми циганської спільноти, рівень її самоорганізації, соціально-демографічну специфіку умов життєдіяльності й міжетнічні стосунки. Для самовідтворення й адаптації циган вирішальне значення мав не стільки рівень розвитку їхнього соціально-економічного розвитку, скільки їх стосунки з оточуючим суспільством, з яким вони вступали в контакти. Залишивши терени свого формування (Індію) не раніше X ст., циганські групи втратили можливість контактів з етносами, які населяли їхню давню прабатьківщину. З іншого боку, з Індії вони донесли деякі елементи культури й способу життя, що й досі вирізняють їх від навколишнього населення. Однак усвідомлення спільності походження і своєї відмінності сформувалося внаслідок конфронтації вже з іноетнічним середовищем. Ще з індійського періоду головною етноподільною ознакою циган був кочовий спосіб життя. В подальшому кочівля ще більшою мірою відрізняла їх від осілих народів. Отже, можемо припустити, що поряд з усіма об’єктивними історичними умовами рушієм циганських груп до країн з осілими господарсько-культурними типами була неусвідомлювана потреба в збереженні кочового способу життя. Особливо велике значення має той факт, що цигани на нових теренах жили розпорошено, без постійних зв’язків з іншими етносами і водночас перебували в залежності від населення, яке виробляло і забезпечувало їм життєве благо. Специфіку, а саме – “секундарний” (вторинний або другорядний) характер кочівлі у циган підкреслював свого часу академік О.П.Баранников: “Цигани кочують і можуть кочувати тільки серед осілого населення, і при тому, з досить високими формами господарства... Цигани перекочовують туди, де більше людей. Навесні вони приїздять до великих міст, їздять по ярмарках та ін. Характер їхніх промислів протягом століть такий, що вони можуть жити тільки серед населення, що живе стало. З іншого боку, їхні 245

промисли... вимагають від циган, щоб вони розпорошилися на невеличкі групи, бо жоден район не може прогодувати сили людей, які живуть такими промислами”. Таким чином, пошуки засобів існування призвели до постійного розпаду споріднених циганських груп на невеликі частини, які зближувалися з оточуючим населенням, що подекуди викликало ворожість у стосунках між окремими циганськими групами. Несприятливі умови розвитку циганського етносу, зокрема, політика прямої або завуальованої денаціоналізації та соціально-економічної дискримінації, які проводилися щодо них у минулому, призвели до нинішнього стану, в якому перебувають цигани, і не тільки в Україні. Існує нагальна проблема поступово подолати згубні тенденції, які тривають ще з часів їхнього переселення в Європу від XV ст. Правові засади для цього створив закон “Про національні меншини України” від 25 червня 1992 р., який гарантує усім національним меншинам права на вільний розвиток. В останні роки у різних регіонах України з’явилася низка громадських культурних організацій, які спрямовують свої зусилля на збереження циганської мови, підвищення освітнього рівня циган, дотримання прав людини в циганському середовищі. За своїм походженням мова циган належить до новоіндійських мов північнозахідної Індії. Вона формувалась у XI - XIV ст. на теренах Візантійської імперії (увібрала багато перських, вірменських, грецьких та інших запозичень) і залишилася монолітною до масового переселення циган в Європу на початку XV ст. Частина переселенців з Індії асимілювалася. Лише європейські цигани зберегли свою мовну, антропологічну та культурну самобутність. Циганська мова в умовах ізоляції від індоарійського мовного середовища існує на території Європи у формі діалектів. Вона належить до молодописемних мов, які розвиваються в умовах переважного білінгвізму її носіїв-циган. Унаслідок тривалих мовних контактів і певних історичних обставин різні діалекти потрапляли до певних мовних союзів, наприклад, балканського, що ускладнило завершення процесу формування єдиної циганської мови. В Україні ця мова представлена чотирма великими європейськими циганськими діалектами: балканським, волоським, карпатським та українським. Три перші принесені циганами з територій їх попереднього розселення, а останній сформувався безпосередньо під впливом української мови. У мові циган України відчутні також польські, татарські та російські впливи. Сучасні науковці ставлять питання про розвиток правил орфографії і пунктуації на основі “офіційно неписьмової” мови циган, які живуть в Україні - ромської мови. Тип етнічної спільності циган вченими визначається по-різному. Діапазон думок дуже широкий - від повного відкидання наявності у циган етноспецифічних ознак до віднесення їх до народності - і може бути згрупований так: 1) “Соціальний прошарок, що загубив свою етнічну специфіку” (Ф.Шерегі); 2) “Вільний конгломерат бродячих племен” (Б.Адріанов); 3) “Національна (громадянська) меншина” (У.Петро), мінорна етнічна спільність, “меншина” стосовно іншої частини суспільства; 4) “Племінна спільність” (Л.Моногарова); 5) “Розсіяна етнічна спільнота” (А.Шевченко), “міжгрупова метаетнічна спільність” (Е.Марушиакова); 6) “Народність” (Є.Друц, О.Гесслер). Найбільш визнаним є, на наш погляд, визначення циган як міжгрупової етнічної спільності. Визначальною ознакою цієї стадії є існування у формі етнодіалектних або етнографічних груп. Такі групи становлять основну ланку в соціальній структурі циганської спільноти, їм притаманні такі риси, як комунікативність, локальні прояви, розподіл праці з орієнтацією на різні культури, переважання діахронних інформаційних зв’язків, консервативність сімейного й громадського побуту. В Україні розрізняють окремі циганські групи за професійною діяльністю; способом життя; мовою чи діалектами; географічними ознаками; релігією; рангом у ієрархічній структурі; рівнем самосвідомості і почуттям етнічної виключності; етнонімами. 246

Перші писемні згадки про циган на сучасних теренах України в історичних документах (грамоти польських королів, львівські актові книги, литовський статус) стосуються XV ст. Про те, що цигани з’явилися порівняно рано на українських землях Польської держави свідчать актові дані, зокрема, згадки в саноцьких актових книгах під 1428 і 1436 рр. та у львівських за 1428 і 1455 рр. Вперше повідомлення про призначення циганам особливих воєвод з місцевого населення з’явилося в 1501 р. Практика переслідування циган, поширена в Західній Європі, поступово розповсюдилася і в Польщі. Першу постанову про вигнання циган за межі країни було видано на сеймі 1557 р., а потім підтверджено 1565 р. З того часу цигани почали масово перекочовувати на малозаселені прикордонні території, якими на той час були південні українські землі. У зв’язку з тим, що місцеве населення переховувало циган, які пропонували різні ремісничі, зокрема, ковальські послуги і до того ж розважали людей музикою, ворожбою, показом приручених тварин, сеймова конституція 1578 р. спрямувала політику гоніння також проти тих, хто надавав притулок і підтримку кочовим циганам. Вони оголошувалися “банітами”, тобто підлягали вигнанню з країни разом із циганами. Литовський статут 1588 р., подібно до сеймових конституцій, закріплював думку про неприпустимість присутності кочовиків (в тому числі циган) на території Речі Посполитої, оскільки ті, “коли уходять в чужі землі, переважно ворожі, можуть робитися і шпигунами”. Після 1624 р. польські королі підпорядковують циган управлінню і суду спеціальних осіб, ймовірно, із середовища циган, названих “циганськими королями”, “старшинами”, які при призначенні отримували королівську грамоту. Чотири такі грамоти (1651, 1704, 1706, 1715 рр.) були знайдені І.Каманіним у луцьких та летичівських актових книгах. Зберігся також текст грамоти 1705 р., надрукований чеським професором А.Прохаскою із саноцької актової книги Львівського центрального архіву. Як циганські королі керували своїми підлеглими невідомо, оскільки дослідниками не зафіксовано жодного їхнього розпорядження або письмового рішення. На думку І.Каманіна, “королі” призначалися з незаможної польської шляхти і не мали особливого впливу серед підпорядкованого їм циганського населення Речі Посполитої, зобов’язаного сплачувати першим “пожитки і складки”. Циганському королю для здійснення своїх повноважень необхідно було постійно переїжджати з місця на місце, аби судити й накладати покарання на винних циган. Через те, що останні могли не визнавати цієї влади або ухилятися від виконання її вимог, у грамотах завжди був припис судовим, урядовим, міським, приватним установам надавати підтримку і допомогу циганським королям. Останніми циганськими королями були Ігнатій Марцинкєвич до 1780 р. і Ян Марцинкєвич з 1788 р. Виникнення в Речі Посполитій цієї посади можна пояснити тим, що традиційно духівництво, дворяни, городяни, селяни і навіть окремі народи мали власні суди, а загальними королівськими судами користувалися лише тоді, коли позивачі належали до різних станів. Цигани в суперечках між собою судились у свого племінного судді, а з тяжбами між різними циганськими групами приїздили раз на рік до свого короля в містечко Мир у Мінській губернії. Титулування в Речі Посполитій старшин для циган, які, згідно з офіційними документами іменувалися “королями”, містило в собі певну частку гумору. “Інститут циганського короля, - писав М.Плохінський наприкінці XIX ст., уже не застав циган Лівобережної України, але спогади про це і досі живуть серед малоруського населення Поділля в приказці “сивий, як циганський король”. Таким чином, посада циганського короля не давала особливих привілеїв, а данина не могла бути значною. Тому не дивно, що у відомих грамотах серед циганських королів зустрічаємо імена маловідомих, неродовитих польських шляхтичів, товаришів жовнірських рот, які, ймовірно, надали особисто польському королю або магнатам якісь послуги. Незважаючи на спадковість цієї посади, грамоти видавалися майже кожного року. Це можна пояснити лише переходом останніх за першої нагоди на кращу посаду. В 247

зв’язку із зазначеним, можна погодитися з висновком І.Каманіна, що серед циганських королів навряд чи завжди були цигани, незважаючи на традиційну уяву про циганську приналежність останніх. У середині XVII ст. циган не виділяли ні в правах, ні в привілеях на лівобережних українських землях. Відомо, що деякі з них приєднувалися до визвольної боротьби. Зокрема, в “Реєстрах всього Війська Запорізького” значилися такі прізвища козаків: Васько Циган, Федір Циганський, Степан Циганчук, Герасим Циганин, Дмитро Циганчик, Васько Циганченко та ін. Масовий (здебільшого примусовий) перехід циган в українських землях на осілість розпочався з другої половини XVIII ст. (переписи фіксують появу сіл: Циганівка Каменецького повіту Подільської губернії, Цигани Червоноградського повіту в Галичині та ін.). У XVII - XVIII ст. цигани Лівобережної України, розселені спорадично серед українського населення, також поділялися на 10 полків. На чолі полків стояли старшини або отамани, які в часи існування відкупу циганського збору призначалися відкупщиком, а після скасування відкупу, як представники циган - Військовою Генеральною канцелярією. Цигани отримували право просити про призначення того чи іншого свого представника отаманом. Поділ циган на полки і призначення циганських отаманів не завжди збігалися з поділом Малоросії на полки. Так, в архівних документах Малоросійської Колегії в Харкові, які досліджував М.Плохінський, на 1751 р. згадувалося лише 7 отаманів. “Циган малоросійських” (цей термін часто вживався у діловій документації) у XVIII ст. згадували поряд з “волоськими”, які управлялися своїми отаманами. О.П.Баранников переконливо доводив, що вже на початку XVIII ст. існувала значна кількість осілих циган, які утворили окрему так звану “українську” етнографічну групу циган. В одній з неопублікованих праць О.П.Баранникова знаходимо його нотатки початку 1930-х років стосовно осілих українських циган: “Давні українські цигани майже всі живуть осіло. Вони оселялись дворами по 40-50 осіб в різних містах, особливо степових, де жвавіше йде торгівля кіньми. Ще меншими групами живуть вони по селах. До останніх часів найзвичайніша і найбільш поширена професія циган - осілих і кочових була торгівля кіньми, менджування кіньми, міна (циганською - таперувен). Вони майже не кочують, правда, їздять по ярмарках, але рідко далеко. Вони не так міцно прив’язані до своєї оселі, як українці, але ж до цього вимагають їхні промисли, виїздять за 50-70 верст, а то і... відходять від звичаїв ... в зв’язку з кризою циганства”. Осілі цигани живуть серед українців вже кілька століть і зазнали досить значної асиміляції. Наприклад, в Ізюмі вони жили стало з другої половини XVIII ст. Про це свідчить окреме циганське кладовище. Тоді ж осілі цигани жили в Слов’янську, трохи пізніше — в інших містах. Цигани кажуть: “Живемо тут з дідів та прадідів”. Цигани, як і більшість інших етнічних груп у містах, мешкають поруч на одній вулиці чи на одному кутку. Усі “циганські” вулиці, як правило, розташовувалися на околиці міста, а хати цигани будували там, де раніше стояли їхні шатра. Одиницею збирання податків був шатер. Спостерігалося досить значне майнове розшарування у циганському середовищі. Зустрічалися люди багаті, заможні, менш заможні та бідні, які існували лише подаяннями. Так, відомий документ про позику, надану батуринським циганом Василем Миною іншому цигану в сумі 200 крб. (на 1772 р. це була досить значна сума). Цікаво, що в усіх документах відзначалася повна відсутність осілих циган-землеробів, а ті, які жили осіло, “бавилися циганськими промислами, і були нарівні з кінними малоросійськими промисловцями”. Наприклад, циган Янківський жив осіло, сплачував загальнонародні повинності і займався тим, що скуповував для казенного заводу кобилиць. Українські цигани сплачували до Військової Малоросійської скарбниці визначений оброк. У кінці XVII ст. і на початку XVIII ст. його збір був на відкупі. Наприкінці року, в якому закінчувався строк відкупу, проходила триразова публікація: оголошувалося по містах, містечках, селах і хуторах, чи не бажає хтось узяти циганський збір на відкуп. 248

Таким чином, держава не вступала сама в зносини з циганським населенням. Бажаючий повинен був подати заяву до канцелярії і з’явитися на торг. Хто давав більше, за тим і залишався відкуп. З відкупщиком укладався контракт: відкупна сума вносилася по закінченні кожного року в січні наступного. Відкупщик мав запросити поручителів “добрих і пожитних”. Від нього вимагалося не обтяжувати циганське населення зайвими податками, а брати з них стільки, скільки потрібно за їх ремеслами (відповідно до спеціального реєстру). З 1757 р. циганським отаманам було надано право суду над циганами, а також їх зобов’язували утримувати циган від “непристойностей”. Циганську “автономію” було скасовано в 1765 р., відколи кожен із циган зобов’язаний був обрати для себе місце постійного мешкання й увійти під відомство сотенних і полкових правлінь на рівні з іншими. Якщо хтось бажав, то міг залишитись у будь-якого власника як вільний підданий. З того часу в Лівобережній Україні кочові цигани вперше оголошувалися поза законом, що зменшило їхні зв’язки з місцевою владою, але ніяк не з оточуючим українським населенням. За малоросійськими правами, цигани становили клас, який був значно нижчим за посполитих простонародних громадян. Так, за тілесні ушкодження, завдані поранення чи за вбивство цигана стягувалася сума вдвічі менша, ніж за посполитого селянина. Подальша доля циган на Правобережній Україні пов’язана з універсалами Київської громадянсько-військової комісії. Ця комісія вживала заходів, щоб примусити циган до осілого способу життя. Зокрема, було визначено річний термін, який надавався для обрання циганами місця постійного проживання, а по закінченні року вони вважалися бродячими і їх переслідували. Через деякий час комісія доповідала про перехід на осілість окремих циган, які впевнені в своїй особистій свободі в майбутньому й у відсутності небезпеки бути закріпаченими. Судячи з документів, досліджених І.Каманіним, масовий перехід циган на осілість розпочався з другої половини XVIII ст., коли переписи фіксували назви сіл: Циганівка біля м. Балина Каменецького повіту Подільської губернії, Цигани біля м. Озерян Червоноградського повіту в Галичині та ін. Цигани Правобережної та Лівобережної України, які прибували з придунайських князівств Молдавії і Валахії, та частково з Польщі в XVI - XVII ст. (“серви”, “влахи”) утворили у XVIII ст. окрему “українську” (за Л.Н.Черепковим) етнодіалектну групу, яку чітко визначив у 20-х роках XX ст. академік О.П.Баранников й тим самим розширив класифікацію циганських діалектів, складену Ф.Міклошичем. Осілі і розпорошені серед українського населення, вони в наш час помітно асимілювалися.

249

ПРИЧИНИ МІГРАЦІЇ ЦИГАН ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

Після початкового розповсюдження в Європі протягом XV - XVI ст. циганські міграції були обмежені і мали локальний характер. Ситуація кардинально змінилася з другої половини XIX ст., коли відбулася т.зв. “велика келдерарська інвазія” (за кілька років великі маси циган змінили місця традиційного проживання і розселилися майже по всьому світу). Цей міграційний вибух був тісно пов’язаний із ситуацією в придунайських князівствах Валахії та Молдавії. Дискримінація в них циганського населення спонукала останніх переступити критичний міграційний поріг. Розглянемо основні причини цього явища. Відомо, що в XV ст. молдавський господар - князь Олександр Добрий (1400 – 1432 рр.), який досяг значних успіхів у централізаторській політиці, надав циганам князівства дозвіл на “користування повітрям і водою для життя, безперешкодне добування вогню та заліза для обробки”. Наприкінці XV - на початку XVI ст. придунайські князівства Валахія і Молдавія потрапляють у васальну залежність від Порти. Літописи фіксують, що за часів Стефана Великого (1458 – 1504 рр.) цигани ще були вільні й вербувалися на військову службу у прикордонних гарнізонах і фортецях. У кінці XV ст. у Валахії і Молдавському князівстві особливу категорію залежних людей становили холопи, головним чином іноплемінники, 249

насамперед цигани. Вони жили і працювали на господарському домені, або на землях окремих феодалів. Як холопи, цигани були оголошені власністю феодалів, які могли їх карати, дарувати, міняти або заповідати разом з членами їх родин. Найдавніша з відомих грамота, надана на приватне володіння циганами по пожалуванню в кабалу, належить князюванню воєводи Петра Рареша, датована 1529 р. З того часу часто зустрічаються жалувані грамоти на циган, як боярам “за службу”, так і монастирям “за милість”. І в усіх грамотах цигани називаються холопами, на відміну від царан, які в ті часи були кріпаками і називалися “вечинами”. Як зазначав М.Защук, цигани спочатку були закабалені урядом, а пізніше і шляхом продажу почали переходити у приватне володіння. Таким чином, у молдавському законодавстві відбувся розподіл циган на три класи: на державних, монастирських і боярських. Цей поділ вперше було зафіксовано в законах Василя, на прізвисько Акбаніт, виданих у 1646 р. Фактично всі цигани в тих князівствах опинились у статусі (юридично закріпленому і багато разів протягом наступних століть підтвердженому) рабів - коронних (князя), монастирських та боярських. Ситуація, що склалася на середину XIX ст., так описував один із сучасників: “Не можна й уявити про свавілля, що панувало в князівствах щодо циган, які були там кріпаками до останнього часу і звільнені без наділу землі, без будь-яких засобів до існування, й які вони добувають собі притаманними їм від природи ремеслами, потрібними на кожному кроці важким і нерухомим румунам. Цигани тому залишилися в князівствах такими, якими були вони в перший рік їх мандрування. Вони зімкнулися тісніше в своїх бандах; за ними залишилися привілеї конокрадів, ковалів, ворожбитів”. Звільнення від рабства розпочалося після приєднання Бессарабії до Російської імперії на початку XIX ст., а також під тиском громадської думки Європи на верхівки князівств. З 1818 р. князівське законодавство виділило такі категорії громадян: благородні, вільні робітники (цигани) та звільнені. В Органічному уставі Валахії (1830 р.) та в Громадянському кодексі Молдавії (1833 р.) вже визнавався за циганами статус особи (а не речі, як це було за часів римського права і в законах князівств), коли заборонялося безкарно вбивати і вільно продавати циган (і з ринків, включно). Циганам дозволялося вільно вступати у шлюб (хоча діти в шлюбі все ще вважалися рабами). Після завершення Кримської війни та підписання Паризького мирного договору, серед умов якого була відміна рабства в князівствах Молдавія та Валахія, були започатковані заходи щодо відміни рабства. Остаточне звільнення циган від рабства в князівствах було закріплено конституцією 1864 р. і завершилося 1878 р. Звільнення з рабства стало поштовхом до міграцій. А спонукала до цього соціально-економічна ситуація в регіоні і в світі в той період. Промисловий переворот і початок індустріальної епохи в європейських масштабах призвели до необхідності серйозної модифікації життя кочових циган у нових умовах. Це - потреба освоєння нових територій, розширення, а часто і зміни регіонально обмежених традиційних районів кочівлі. Великими групами цигани кількох категорій - аурарі (“золотопромисловці”), урсарі (“ведмежатники”), лінгурарі (“ложкарі”), лаєші (“бродячі”) та ватраші (“дворові люди”) вирушали в Трансільванію, а звідти розселялися по всій Європі, в тому числі масово на українських землях у складі Російської імперії. На початку XIX ст. російські урядові кола були надто зайняті урізанням прав українців на приєднаних територіях, тому в законодавстві ніяк не позначилося масове переселення циган у межі імперії на південному заході. Цей період в народній пам’яті зафіксувався як “вільні часи” і пізніше навіть частково міфологізувався. Більшість дослідників циганської історії вказують на відносну толерантність заходів російських урядовців. Мабуть, це було так, якщо порівняти їх з діями інших європейських монархій того періоду. Перші законодавчі акти були спрямовані на облік циганського населення, що дало підстави М.Плохінському та К.Паткову стверджувати тезу про послідовність дій уряду з надання громадянства і відсутність ігнорування або 250

переслідувань. “Російський уряд постійно дотримувався того правила, що цигани не повинні становити ні особливого племені, ні особливої народності, але повинні залишити мандрівне життя, безумовно, злитись із сільськими обивателями”. Однак численні спроби чиновників призвичаїти циган до землі, примусово перетворити їх на осілих, були заздалегідь приреченими на невдачу. Побоюючись шкідливого впливу на місцеве населення, поширеного серед циган бродячого способу життя, уряд протягом першої третини XIX ст. прийняв ряд заходів щодо поселення циган на вільних казенних землях для занять хліборобством і скотарством. Правила для поселення циган вперше були опубліковані 1800 р. Осілі цигани-землероби звільнялися від рекрутської повинності та від податей протягом чотирьох років після поселення. Згідно з положенням про устрій і управління Бессарабської області 1818 р. циганам дозволялося вступати до міщанських міських товариств. Циган, які перебували на приватновласницьких землях чи землях різних казенних відомств, зараховували до кріпосних селян. Заходи щодо переводу циган до осілого способу життя не мали особливого успіху. Нереалізованим залишився і проект 1785 р. переселення із східної Польщі в Крим 500 родин циган. Указом від 18 грудня 1836 р. було затверджено положення Кабінету міністрів про “оселення корінних циган у Бессарабії на колишній основі” в кількості 782 родини з наданням їм 9902 дес. землі й утворенням двох селищ: Каїр (141 буд.) і Фараонівка (146 буд.) (з 1947 р. - Крива Балка). Акція не була належним чином продумана і підготовлена, державні кошти пішли на вітер. Окремі постанови проти бродяжництва видавалися в 1809, 1811, 1818, 1839 рр. Імператор Микола І під час свого перебування в Південному краї на власні очі побачив недієвість усіх заходів, розпочатих у XIX ст., і знову видав наказ 1839 р. “Про оселення циган на вільних казенних землях”, визначивши при цьому кінцевий термін - 1841 р. Незважаючи на суворі заходи, якими супроводжувалося виконання наказу, цигани у більшості, як і раніше, продовжували кочувати. З 1856 р. циган залучали до відбування рекрутської повинності. 1861 р., одночасно з виконанням маніфесту про звільнення селян, було засновано Комісію для складання проекту положення про влаштування і покращання побуту кріпосних циган. Діяльність комісії, однак, не дала конкретних результатів. І з того часу в законодавстві постанов стосовно циган майже не зустрічаємо. Це дає підстави зробити висновок про практичну неспроможність імперського уряду законодавчим шляхом “цивілізувати”, змінити спосіб життя циган. Вирішення пов’язаних з цим проблем було перекладено на місцевих чиновників, які нерідко допускали свавілля, а цигани продовжували жити за своїми архаїчними, незрозумілими для більшості сучасників законами.

251

ЦИГАНИ УКРАЇНИ В РАДЯНСЬКІ ЧАСИ ТА В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Нині на південному заході України відомі дві територіальні групи циган балканської діалектичної підгрупи “урасаря” – “бессарабяня” та “прутяня”, що давно ведуть осілий спосіб життя. Волоська діалектна група складається з етнографічних груп циган, які довгий час проживали в оточенні східнороманських народів (молдован і румун) і східнороманських мов (відомі в Закарпатській області групи з Угорщини – “ловари” та Східної Румунії). В Україні представлені кількома групами. Традиційні місця розселення т.зв. “молдавських” або “бессарабських” циган (самоназва “ле рром ле чаче” – “справжні цигани”), відомих з часів Молдавського князівства ХІV ст., на українських землях: Одеська, Чернівецька, Київська та Донецька області. В Донецьку область т.зв. “кишиньовці” переселилися в 20-х рр. XX ст., а в Київську - після Другої світової війни. Келдерари (“келдераря” - від румунського “котляр”), одна з найчисленніших етнодіалектних груп циган у світі, масово почала переселятися на терени України з другої

251

половини XIX ст., в період так званої “великої келдерарської інвазії” із земель румунського Баната. На думку Л.Н.Черепкова, в ході активних міграцій кінця XIX ст. основне ядро банатських келдерарів об’єднало навколо себе і частково асимілювало келдерарів, які проживали на інших територіях. Про це свідчать залишки етнонімів попередніх територіальних підрозділів: “вунгри”, “гркуря” та ін., які нині розселені невеличкими групами на всій території України і є найбільш дослідженими (родиною Деметер з Москви), виданий словник цього діалекту. Ловари (“ловара” з угорської – “кінь”) етнографічно і лінгвістично близькі до келдерарів, але перш ніж потрапити на терени України, тривалий час жили в межах угорського етнічного ареалу. Ми вже зазначали, що офіційні статистичні джерела не завжди точно відтворюють справжню чисельність циган. Однак вони, залишаючись єдиним засобом суцільного обліку, дають можливість провести порівняльний аналіз. За даними Всесоюзного перепису населення 1926 р., в Україні налічувалося 13578 циган; за переписом 1959 р. 22515; 1970 р. - 30091; 1989 р. - 47 919 чол. Матеріали зазначених переписів свідчать про постійне (хоч і незначне) зростання чисельності циган. Серед них значний відсоток (понад половину осіб, які назвали рідною мову своєї національності), як і серед інших етносів, становить міське населення. Однак офіційні статистичні джерела щодо циган вимагають додаткових досліджень. Наприклад, за даними перепису 1989 р., у Закарпатській області їх налічувалося 12131 чол., тоді як спеціальне дослідження, проведене 1990 р., визначило там 20,2 тис. циган. Переважна більшість їх веде осілий спосіб життя в 49 поселеннях (таборах). Найбільші з них – у м. Береговому й Мукачевому (майже по 1250 чол.), Великому Березному та в Ужгороді на Радванці (до 1000) і Тельмані (300), селищі Середнє (до 750), Великій Доброні (400 - 600). Аналізуючи ситуацію становища циган Закарпаття, необхідно відзначити особливість, яка різко виділяє їх серед інших категорій населення. Це насамперед ізольованість від суспільства в побудованих за кастовими принципами циганських громадах. З одного боку - це позитив, оскільки внутрішньообщинні закони спрямовані на взаємопідтримку, але, з іншого боку, зберігаються замкнутість, неписемність, злидні, антисанітарія. Цікаво, що на відміну від інших етносів України, серед яких, крім мови своєї національності, поширена українська або російська, цигани у числі “інших” мов, якими володіють, назвали молдавську, румунську, угорську (такі займають друге місце за чисельністю після володіючих мовою “рома”). Цей факт відтворює ареали їх кочових мандрів і спектр міжетнічних взаємин. До осілості циган у колишньому СРСР примусово приводили, згідно із законами, що діяли протягом 1956 - 1962 рр., коли за кочування й “паразитичний спосіб життя” циган відправляли на п’ять років примусової праці. Зокрема, відомі указ Президії Верховної Ради СРСР від 5 жовтня 1956 р. “Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом” і постанова Ради Міністрів СРСР від 5 жовтня 1956 р. “Про залучення до праці циган, які займаються бродяжництвом”. Якщо перший і другий пункти згаданих постанов декларували необхідність надання циганам робочих місць і створення нормальних умов життєдіяльності, то третій зобов’язував репресивні органи держави затримувати тих циган, які ухиляються від роботи і мешкають не за місцем прописки, та притягати їх до кримінальної відповідальності. Хоч у 1962 р. згаданий третій пункт постанови і було відмінено, однак у циганських общинах він свою справу зробив - цигани намагалися приховати свою етнічну приналежність. У духовному житті суспільства давні традиції можуть зберігатися досить довго, інколи вони виявляються більш сталими, ніж матеріальна культура, яка скоріше пристосовується до змін зовнішніх умов. Тому в мистецтві циган до нашого часу тією чи іншою мірою збереглися риси давньої спадщини. Циганська культура (за Клодом ЛевіСтросом) належить до т.зв. “гарячих культур”, завдяки своїй здатності сприймати готові 252

форми й елементи оточуючої народної культури, відповідним чином змінюючи їх функції, а в окремих випадках сприяючи збереженню зникаючих елементів (наприклад, демонології). Релігійні вірування і світоглядні уявлення циган за зовнішньою подібністю до традицій оточуючого населення містять багато архаїчних, ще мало досліджених прошарків (наприклад, культ “проклятих” речей, які можуть забруднити циган та численні ритуальні заборони “мехріме”). Серед традиційних занять циган головним, поряд з обміном коней та коновальським промислом, було ковальство із спеціалізацією по виготовленню тонких підков, пряжок, “циганських” голок і ножів. Похідними від ковальства були інші численні ремесла, пов’язані з обробкою металів і лагодженням металевих речей (котлярство, лудження, виготовлення прикрас із срібла та золота). Ковальство та коновальство в Україні вважали настільки спеціальними промислами, що в документах просто значились як “звичайний циганський промисел”. До традиційних занять циган належали водіння і показ приручених тварин, найчастіше карпатських ведмедів, виготовлення вугілля, саману, видобування “кіля” або земляного мила (Бахчисарай), перепродаж старих речей. Дуже поширеним було музичне ремесло циган. Кримські цигани-даулджи грали на весіллях на скрипці, зурні, даулі (турецькому барабані), а бессарабські - на кобзі, лірі, скрипці, а з кінця XIX ст. - гітарі. Крім уособлення безтурботності і веселощів, у циганах українці, як і інші народи, бачили посвячених у таємницю, чудо. Тому “робити” чудеса один з важливих циганських промислів, в якому широко були задіяні жінки (пророкування, ворожба, пошуки скарбів, винищення мишей, щурів, лікування). В Україні циганський табір являв собою батьківську родову общину. І сьогодні роди відіграють важливу роль у житті циган. Одним з головних громадських інститутів у циганському середовищі є циганський суд – “сендо” (“кріс”), що складається з переважно літніх, досвідчених циган, які обирають із свого середовища головного — “баро-шеро” (“велика голова”). Стежачи за дотриманням звичаєвого кодексу циган “мангіпен” (“заповіт”), суд примиряв членів родин, впливав на шлюбні стосунки, накладав дисциплінарні покарання на винних тощо. Важливою нормою спілкування між циганами залишаються клятви (розрізняють легкі й тяжкі). У циган як кочового народу всі моральні принципи спиралися в першу чергу на кровну спорідненість, принцип поваги до старших. Інша сторона традиційних звичаїв виявлялась у деспотизмі чоловіка, утисках молодшого покоління, агресивному неприйнятті “чужого”. Конформіське ставлення циган до держави, їх низька політична активність пояснюються існуванням серед них “паралельного” життя з внутрішнім самоуправлінням. Тому актуальним залишається завдання по включенню циган у соціальну структуру суспільства і держави. Цигани як національна меншина в сучасній Україні перебувають перед реальною загрозою етнічної маргіналізації. Професійна, культурна і світоглядна неграмотність ставлять перешкоди процесам акультурації, але в плані маргіналізації вони відіграють діаметрально протилежну роль. У міжетнічних відносинах подекуди все ще має місце традиційна наявність антициганських настроїв. До циган ставляться з почуттям постійної підозри. Склався певний стереотип у суспільстві, що цигани - потенційне зло. Це відбивається у випадках дискримінації на роботі, в навчанні, медичному обслуговуванні, судових процесах. Це породжує зустрічну агресію з боку циган, що підтверджується даними опитування, проведеного Центром експертиз і прогнозів Інституту соціології НАН України на замовлення Державного комітету України у справах національностей та міграції. Зокрема, цигани хотіли б бачити серед членів родини 7,3% німців, 9,3% - угорців і 0% - молдаван, у середньому - 2,9%; серед близьких друзів - 6,0% угорців, 7,6% - поляків, 7,8% - румунів, 4,1% - росіян і 0% - молдаван, у середньому - 4,1%; сусідами - 52,3% кримських татар, 8,7% - румунів, 6,8% - росіян, у середньому - 8,7 %. Дані анкети стосовно роботи в багатонаціональних колективах збігаються з результатами соціально-демографічного обстеження умов життєдіяльності та проживання циганських сімей Закарпаття, і фіксують 253

явище втрати колективізму серед циган у виробничій сфері. За даними 1993 р., у цьому регіоні з 3632 циган працездатного віку лише 3082 мали соціальний статус, з них 2632 робітники, 433 - колгоспники, 17 - службовці. До соціального прошарку (трудової інтелігенції) належало 17 представників циган. Звідси решта циганського населення у працездатному віці не була віднесена до якихось з прошарків суспільства, а рівень можливостей співпраці з представниками інших національностей становить лише 2,3%. Етносоціальні обстеження, проведені 1998 р. Інститутом соціології НАН України, показали також, що, мешкаючи переважно у великих населених пунктах, цигани дотримуються квартального способу розселення і своїми сусідами хочуть бачити 27% росіян, 18,8% - кримських татар, 18,4% - румунів, 17,1% - білорусів, 9,4% - євреїв, середній показник становить 14,5%. Пристосовуючись до переважної більшості населення, контактуючи з ним, цигани схильні швидко визначати рівень вимог різних етнічних груп, які проживають поруч з ними. При цьому вони ніколи не виступають ініціаторами соціальних контактів. Тому серед них високий відсоток небажаючих мати нічого спільного з іншими народами, який у середньому становить 67,6%. Для порівняння зазначимо, що серед болгар таких 92,1%, молдаван - 86,1%, румун - 62,1%, кримських татар - 8,7%. Однією із специфічних циганських проблем є надзвичайно низький культурноосвітній рівень цієї меншини. За даними перепису 1989 р., по Закарпаттю вищу освіту мав лише один чоловік, середню спеціальну - 0,3%, загальну середню - 14,5%, початкову 83%. Причиною сегрегації циганських учнів у системі освіти дуже часто є “геттоізація” циган у поселення та міські райони. Школи, що розташовані в цих районах, часто вважаються “циганськими” й характеризуються гіршими умовами та якістю освіти, ніж інші. На початку 1990-х рр. зародилася ідея створення культурно-просвітніх об’єднань циган. 28 травня 1990 р. у м. Ужгороді було створено перше циганське об’єднання “Рома”. Пізніше було утворено ще три товариства – “Романі яг”, “Романі сом”, “Амаро дром”. Основні напрями їхньої діяльності - культура, гуманітарна допомога, захист прав. На сучасному етапі розвитку циганського етносу, на фазі становлення національнокультурних товариств поряд із загальним позитивним результатом, який полягає у визначенні кола лідерів і реалізації низки конкретних акцій, подальшому його поступу перешкоджає гостра конкуренція окремих товариств між собою, низький професійний рівень керівництва ними, відсутність відповідних фахівців. Основними проблемами, на вирішенні яких зосереджена діяльність громадських об’єднань, є підвищення освітнього рівня циганської молоді та її працевлаштування, соціальні, культурні питання. Так, метою і завданням обласного циганського об’єднання “Форум ромен Українатар” (“Форум циган України”), яке діє в Києві, є збереження мови і культури циган, інтеграція їх в українське громадянське суспільство. Це об’єднання працює над створенням циганської бібліотеки, архіву, аудіо-відеотеки, має зв’язки з циганським парламентом Угорщини, циганськими організаціями Європи, Всесвітньою циганською Спілкою, представництвом циган в ООН та ін. Українські циганські товариства співпрацюють також з Міжнародною циганською організацією та Європейським центром прав циган (Будапешт), який видає вісник “Roma Rights”. У квітні 1999 р. у м. Ужгороді почала виходити циганською, українською та угорською мовами газета Закарпатського ромського культурно-просвітнього товариства “Романі яг” (“Циганська ватра”). У Львівському відділенні Міжнародного фонду “Відродження” діє кілька програм на підтримку дошкільної освіти циганських дітей, допомоги культурним об’єднанням циган Закарпаття. За роки незалежності поки що зроблені лише перші кроки щодо підтримки культурного життя циганської меншини. Зокрема, Державний комітет України у справах національностей та міграції протягом 1997 - 1999 рр. надав національно-культурним товариствам циган на проведення різноманітних культурних заходів 12,3 тис. грн. 254

Державними інституціями надається підтримка у створенні картотеки “Діячі циганської культури” та діяльності цілого ряду творчих колективів циган - театру “Романс”, ансамблям “Циганські наспіви”, “Романі яг” із Закарпаття, “Габарде Іле” з Ізмаїла. В 1997 р. у м. Ізмаїлі Одеської області відбувся Другий Міжнародний фестиваль ромської культури, в якому брали участь колективи Республіки Молдова, Київської, Одеської та Закарпатської областей України. Здійснюється робота щодо вивчення і збереження культурної спадщини циганського етносу. Останніми роками проведено ряд досліджень з питань культури, релігії та фольклору цієї меншини. У містах Самборі Львівської області та Білій Церкві Київської областей створені музеї з історії та культури циган України. Задоволенню етнокультурних потреб циганської меншини сприяла реалізація Комплексного плану розвитку культур національних меншин України до 2001 р. Однак економічна ситуація в державі не дає можливості сьогодні віднайти достатньо коштів, які б забезпечили розв’язання всього комплексу існуючих соціальних, економічних, освітніх та інших проблем циганської меншини. В той же час нині розробляється спеціальна державна програма, якою поряд з налагодженням тісної співпраці циганських громадських об’єднань з органами державної виконавчої влади та громадськими організаціями інших національностей передбачено також залучення міжнародного співтовариства - зарубіжних урядових інституцій, недержавних та міжнародних організацій - до вирішення проблем циган України, що сприятиме їхній громадській інтеграції в українське суспільство. Українські циганські товариства починають співпрацювати з Міжнародною циганською організацією та Європейським Центром прав циган (Будапешт). Сконсолідованість європейських циган за допомогою наукових, освітніх і культурних організацій сприяла формуванню спільних зусиль по компенсації втрат, яких цигани зазнали у Другій світовій війні (за різними даними, загинуло від 270 тис. до 500 тис. чол.). Безправність циганської меншини ще донедавна не давала можливості порушити питання про геноцид їхнього народу, який можна порівняти лише з Голокостом євреїв. В Україні, як і країнах ЄС, актуальним насьогодні є подолання негативного етнопсихологічного стереотипу циган з боку оточуючого населення, легалізація існування циганської меншини, залучення її до економічних, соціально-політичних та духовних джерел суспільного прогресу при збереженні етнічної своєрідності.

255

1. 2. 3. 4. 5.

ЛІТЕРАТУРА Зиневич Н.О. Цигани в Україні: формування етносу і сучасний стан // Український історичний журнал. – 2001. - №1. – С.40-52. Іванеско М.І. У пошуках кращої долі: Цигани України: історичний нарис // Відродження. – 1993. - №12. – С.66-69. Міронова І.С. Цигани: традиційне життя і побут // Зб. наук. праць: Гуманітарноекономічні дослідження. – Т.3. – Миколаїв – Одеса: ТОВ ВіД, 2006. – С.69-77. Римаренко Ю. Транснаціональна меншина // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. Шевченко А. Розсіяна етнічна спільнота // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996.

255

Тема 12. НІМЦІ В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ ПЛАН 1. Німецька колонізація України. 2. Німці України в період радянської влади. 3. Становище німців України на сучасному етапі.

256

НІМЕЦЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ

Виявлення історичних коренів, вивчення сучасного стану, демографічних проблем і ареалів розселення національних меншин є актуальним та вкрай необхідним завданням для вчених, парламентаріїв, державних діячів. На території сучасної України, поруч із слов’янами - господарями величезних теренів Київської Русі, з давніх-давен розселялися люди різних національностей, вихідці чи вигнанці з інших країн та земель. Були серед них і німці. Німецька селянська колонізація України розпочалася ще в ранньому середньовіччі. Вже в ХІІ ст. перші, як правило, компактні німецькі поселення землеробів, а трохи пізніше й торговців з’являються на території нинішніх Закарпатської та Львівської областей. У другій половині XVIII ст. починається новий етап, цього разу не спорадичної, а досить масової колонізації. У 1763 р. виданий указ російської імператриці Катерини II, німкені за походженням, метою якого було сприяти та заохочувати досвідчених селян-хліборобів з Німеччини активно заселяти землі Південної України. Нові німецькі колонії засновувалися на території нинішніх Запорізької, Херсонської, а трохи пізніше - Дніпропетровської, Донецької, Кримської, Миколаївської та Одеської областей України. В 1917 р. в республіці (в її сучасних державних кордонах) налічувалося понад 400 тис. німців (за іншими даними, понад 900 тис). Німецькі колоністи мали встановлені царським урядом певні привілеї - більші земельні ділянки, асигнування з державної скарбниці для початку господарських робіт, їх на 50 років звільняли від податків та повинностей і назавжди - від призову до лав російської армії. Вони освоїли чимало нових, до того ніколи не ораних земель на Півдні України, займалися тваринництвом і садівництвом. Квітучі німецькі села з кам’яними будинками були оазисами заможності на півдні Російської імперії. Разом з тим чимало німців працювало на промислових підприємствах: здебільшого це були техніки, механіки, інженери тощо. Під час Першої світової війни німецькі колоністи з України були примусово виселені царським урядом у зв’язку з наближенням влітку 1915 р. лінії фронту. Місцем їхнього переселення визначили Сибір та Поволжя, куди направили більшість з них, оскільки там ще з XVIII ст. існували місця компактного проживання німців. Трохи пізніше, у роки громадянської війни, в 1918 р. за рішенням Раднаркому Російської Федерації було створено Автономну Радянську Соціалістичну Республіку німців Поволжя. Українські ж німці колоністи частково повернулися до рідних осель в Україні в період перебування там кайзерівських окупаційних військ у 1918 р. (але переважна більшість - у 1919-1920 рр.).

256

НІМЦІ УКРАЇНИ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

За даними Всесоюзного перепису, у 1926 р. в республіці проживали 29 млн. чол. (з них 23,2 млн. українців, 2,8 млн. росіян, 1,6 млн. євреїв, 467,4 тис. поляків, 393,9 тис. німців, 257,8 тис. молдаван, 104,7 тис. греків, 92,1 тис. болгар, 75,8 тис. білорусів, 15,9 тис. чехів, а також представників ще кількох десятків національностей - 132,6 тис.). Відзначимо, що серед національних меншин німці за своєю чисельністю займали четверте місце (після росіян, євреїв та поляків). В Україні мешкало 40% усього німецького населення в кордонах СРСР. Стисло спинимось на деяких найбільш характерних формах роботи по забезпеченню національно-культурних потреб і запитів німецького населення. Зокрема, 256

спробуємо розглянути, як на найвищому державному рівні було проведене національне адміністративне районування, тобто цікавий, на нашу думку, досвід створення в Україні національних адміністративно-територіальних утворень. З початком 1920-х рр. у республіці почала здійснюватися реформа адміністративно-територіального поділу. Однак у ході районування у 1922-1923 рр. національний склад створених чи змінених адміністративно-територіальних одиниць, що виникали замість повітів, волостей та губерній, майже не враховувався. Скорочення чисельності сільрад за рахунок їхнього укрупнення (збільшення) призвело до того, що дуже багато “національних” сіл, де у своїй більшості проживали та працювали представники певної національної групи, в тому числі й німецькі сільськогосподарські колони, було включено до складу різних сільрад, іноді навіть різних районів, на території яких мешкало інонаціональне населення. Такий “поділ” у ході районування в адміністративно-територіальному відношенні розривав “національні” села, зокрема німецькі. Він по живому різав мовно-культурні та господарські зв’язки, що складалися історично, вів до занепаду традиційних форм господарської діяльності. Тоді почав інтенсивно руйнуватися специфічний національно-культурний, релігійний та соціальнопобутовий уклад життя німецького населення, зникали ремісничі майстерні, а згодом і самі носії цих традицій, висококваліфіковані ремісники. Зміни в адміністративному поділі в 1922-1923 рр. призвели також до кризи сільського господарства в німецьких поселеннях, оскільки паралельно відбувалося розпилення земельних наділів колоністів (причому частина їх переходила у відання нових сільрад, а відповідно, і власників). У ряді випадків, наприклад, в Одеській та Катеринославській губерніях, німецькі колоністи замість своїх присадибних ділянок, частину яких віддали в землекористування селам, де проживало інонаціональне (в основному українське і російське) населення, одержали недостатньо окультурені чи малоякісні земельні ділянки, необроблену землю. Внаслідок цього німецькі сільськогосподарські колонії, що раніше в господарському відношенні вважалися найпередовішими, з високим рівнем агротехнічної культури, були значною мірою розорені. Скорочення наділів, що належали німецькому населенню, збільшення кількості безкінних і незаможних господарств, згортання, часто примусове, діяльності кооперативних організацій в німецьких поселеннях супроводжувалось дезорганізацією роботи навчальних закладів та культурно-освітніх установ, зменшенням сфери вжитку рідної мови. Керівництво сільських рад, до складу яких увійшли “національні” села, у більшості випадків виявилося неспроможним забезпечити або просто ігнорувало національнокультурні, релігійні, мовні та інші запити німецького населення. На місцях, наприклад, намагалися вперто не “помічати” національних свят (як релігійних, так і традиційних), вважаючи їх робочими днями. Це призводило до численних конфліктів та непорозумінь. Працівники низових апаратів радянських, партійних й адміністративних органів не були готові до вирішення складних та специфічних питань, що виникали у сфері національних відносин і міжконфесійних взаємин. Тяжкий економічний стан німецьких селян, конфліктні ситуації внаслідок численних випадків закриття молитовних будинків, відсутність належної уваги і піклування про забезпечення національно-культурних потреб з боку місцевої влади - все це не тільки перешкоджало природному абсорбуванню мешканців “національних” сіл у середовищі національної більшості, а й викликало у представників німецької національної меншості законне обурення, скарги, а також бажання залишити українську землю та емігрувати. Самі німецькі селяни-колоністи, працівники радянських і партійних органів, особливо місцевих, а також Центральної комісії у справах національних меншин при ВУЦВК, Центральної адміністративно-територіальної комісії, що займалася районуванням, Центрального бюро німецьких секцій при відділі пропаганди і агітації ЦК КП(б)У поступово переконалися, що для ефективного вирішення багатьох питань, що 257

загострилися, необхідне виділення окремих національно-територіальних чи, вірніше, національних адміністративно-територіальних одиниць. На думку Центрального бюро німецьких секцій, найприйнятнішим виходом з кризового стану, в якому опинилися німецькі колонії, могла стати реалізація принципу “виділення колишніх компактних німецьких волостей у самостійні адміністративні райони”. Центральне бюро, що розробляло ці проблеми, зокрема, заявило: “Безжалісне проведення районування, де не бралися до уваги культурна та господарська особливості нацменшин, не тільки не привело до зміцнення радянської державності, а й навпаки, штовхнуло колоністів на шлях пасивного опору”. Важливе значення для проведення національного районування мало прийняття IV сесією, ВУЦВК у лютому 1925 р. спеціальної постанови “Про низове районування”. У ній зазначалося, що, “йдучи назустріч інтересам широких трудящих мас із національних меншин, надати їм права та можливості розвивати свою культуру й мову, визнати за необхідне проводити у подальшому роботу по створенню окремих районів та Рад...” Відзначимо, що створенню національних адміністративно-територіальних одиниць сприяло (а іноді просто робило це можливим) надання національним меншинам ряду важливих пільг у справах місцевого самоврядування, особливо на етапі його становлення. За рішенням сесії ВУЦВК, мінімальна норма, необхідна для організації звичайних адміністративних районів (25 тис. населення на території району), для національних адміністративних районів знижувалася до 10 тис. чол., національних сільських або селищних рад - із 1000 до 500. Як бачимо, досвід України 1920-х рр. свідчить, що ця норма, потрібна для утворення або виділення національних районів та рад, навіть тоді, при компактному проживанні національних меншин, зменшувалася у 2 рази порівняно із звичайними адміністративно-територіальними одиницями. Прийняття цього та ряду інших прогресивних для німецького населення України законодавчих актів підготувало правовий фундамент для формування унікальної системи національного районування в республіці. Зазначимо, що організаційне оформлення національних адміністративно-територіальних одиниць почалося з виділення німецьких, а трохи пізніше й інших (болгарських, польських, грецьких, чеських) національних сільських рад. У 1924 р., ще до створення єдиної в Україні автономної радянської соціалістичної республіки - Молдавської АРСР, в республіці було сформовано 5 німецьких національних районів. А всього наприкінці 1927 р. в УРСР уже налічувалося 11 національних адміністративно-територіальних районів, з них - 7 німецьких. Назвемо їх: Високопільський (Херсонська округа), Гросс-Лібентальський, Фрідріх-Енгельський (Одеська округа), Люксембурзький (Маріупольська округа), Молочанський, Пришибський (Мелітопольська округа) та Карл-Лібкнехтівський (Миколаївська округа); 3 болгарські райони та один польський. Пізніше з’явилися ще 8 російських, 3 грецькі та 3 єврейські національні адміністративні райони. Згодом частина їх об’єдналася, виникли нові. У 1930 р. в Україні існувало 25 національних районів, кожний четвертий був німецьким. У кожному з них національною мовою друкувалася газета, велося все діловодство, навчання дітей, громадські збори тощо. До складу німецьких адміністративних районів, за станом на 1 липня 1931 р., входили такі національні сільські та селищні ради: - Зельцський німецький національний район (назви та кількість німецьких сільських рад): 1. Зельцська, 2. Кандельська, 3. Баденська, 4. Страсбурзька, 5. Мангеймська, 6. Ельзаська, 7. Секретарська. - Карл-Лібкнехтівський німецький національний район: 1. Зельцська, 2. Ландауська, 3. Гольбштадська, 4. Рамштадська, 5. Нейфельська, 6. Форбахська, 7. Мюнхенська, 8. Михайлівська, 9. Катеринентальська, 10. Карлсруеська, 11. Йоганентальська, 12. Вормська, 13. Ватерлооська, 14. Шпейарська.

258

- Люксембурзький німецький національний район: 1. Люксембурзька, 2. Листвянська, 3. Вишневатська, 4. Ново-Красилівська, 5. Республіканська, 6. Кузнецовська, 7. Мар’янівська, 8. Урицька, 9. Карл-Лібкнехтівська. - Молочанський німецький національний район: 1. Олександртальська, 2. Альтнауська, 3. Вальгеймська, 4. Грасвейдська, 5. Гохштедтська, 6. Гайдельбергська, 7. Гнадентальська, 8. Гнаденфельдська, 9. Лібенауська, 10. Ліхтенфельдська, 11. Кістенбергська, 12. Мар’ягеймська, 13. Орловська, 14. Пришибська, 15. Фіксенацька, 16. Фейхенфельдська, 17. Тифенбрунська, 18. Ієндуська, 19. Фридріхфельдська. - Пулінський німецький національний район: 1. Бураківська, 2. В’язовецька, 3. Вадумська, 4. Вольвахівська, 5. Габровська, 6. Грінтальська, 7. Мартинівська, 8. ПуліноНімецька, 9. Пуліно-Гутська, 10. Олександрівська, 11. Крем’янецька, 12. Будо-Бобрицька, 13. Солодирська, 14. Сорочинська, 15. Глоківська, 16. Курганівська, 17. ВарезовоГнатівська, 18. Цвизянська, 19. Старо-Олександрівська, 20. Фрайнвальдська. - Спартаківський німецький національний район: 1. Гросс-Лібентальська, 2. Кляйн-Лібентальська, 3. Александрогефельська, 4. Марієнтальська, 5. Нейбургська, 6. Петерстальська, 7 Фрейдентальська, 8. Францфельдська, 9. Йозефтальська. - Високопільський німецький національний район: 1. Високопільська, 2. Орловська, 3. Кочубеївська, 4. Григорівська. Національні адміністративно-територіальні райони в Україні, зокрема німецькі, не були мононаціональними, щільно замкненими, де в межах територіальної одиниці вони намагалися “відгородитися” від навколишнього світу, щоб жити згідно із своїми патріархально-національними звичаями. Наприклад, загалом на території німецьких національних районів у 1920-30-х рр. знаходилося близько 40 німецьких сільських рад. До їх складу входило також кілька десятків інших національних і звичайних адміністративнотериторіальних одиниць (українські, польські, єврейські та інші сільради), що нормально функціонували у межах національних районів. Скажімо, в німецькому Пулінському районі проживала значна кількість російського населення. Там же була єврейська ПуліноЄврейська сільська рада та польська - Болярська. Чимало німецьких сільрад і сіл було в Україні й на території Молдавської АРСР: 1. Клейнбергдорфська, 2. Глікстальська, 3. Бергдорфська, 4. Нейндорфська, 5. Аніонієвська, 6. Марієнбергська, 7. Треградська, 8. Степанівська, 9. НовоАндріанівська. Дуже багато німецьких сільських рад (понад 200) входило до складу більш як 50 звичайних українських адміністративних районів, тобто адміністративно-територіальних одиниць, де переважало українське населення. Скажімо, лише в Одеському окрузі німецькі національні сільради були в Литонієвському районі (Суворовська, Малаховська, Васильєвська, Бессарабська, Блюменфельдська, Нейзатська, Ейгенгутська); в АнтоноКодинцевському (Білярська, Волковська, Іраклієвська, Ново-Людстдорфська); Березовському (Ново-Данцигська, Ліхтенфельдська, Нейфредентальська, Нейківська, Чорногорська); Гроссулівському (Касельська і Шидловська) та у Жовтневому Фрейляндська. Поряд із звичайними українськими районами німецькі національні сільради входили й до складу інших національних районів. Так, у 1930-і рр. до єврейського національного Калініндорфського району входили Карл-Марксовська, Маріїнська та Ольгінська німецькі сільради, до болгарського національного Коларовського - німецькі села, об’єднані Долінською німецькою сільською радою, тощо. Все це красномовно свідчить про можливість поєднання різних форм розвитку національного адміністративнотериторіального устрою та самоврядування, що дало широкі можливості для врахування та задоволення потреб національних меншостей, не ставлячи під загрозу ані сам цей поділ, ані державну цілісність України.

259

Таким чином, в Україні існували 7 німецьких національних районів, понад 250 сільських рад, що відповідало кількості значних німецьких поселень сільського типу (десь близько 300), а також дві німецькі селищні ради. Всього в республіці наприкінці 1930 р. було понад 1300 національних (німецьких, польських, єврейських, чеських, болгарських, грецьких та інших) сільрад, серед яких чимало й російських. Це не викликало ускладнень в процесі функціонування районів або округів, а згодом і областей, до складу яких вони входили. Іншим надзвичайно важливим напрямом забезпеченим національно-культурних потреб національних меншин, зокрема німецької, було створення розгалуженої мережі загальноосвітніх та середніх спеціальних навчальних закладів, де навчання велося німецькою мовою, їхня кількість, зокрема загальноосвітніх, протягом 1925-1930 рр. збільшилася з 621 до 629. Відзначимо, що це малий приріст, особливо якщо порівнювати його з розвитком системи загальноосвітніх шкіл інших національних меншин України. Певною мірою це можна пояснити тим, що практично в кожному німецькому селі ще до 1925 р. існувала загальноосвітня школа. Тому не було нагальної потреби відкривати багато нових. Рівень писемності німецького населення був найвищим в Україні: 79,4%, за даними перепису 1926 р. Збільшення кількості національних навчальних закладів дало змогу національним меншинам у більшості випадків навчати дітей рідною мовою. Особливо високими ці показники були у німців у 1930/31 н.р. 90% школярів (порівняйте з іншими даними: лише 53% єврейських і 42,2% польських). Починаючи з 1937/38 н.р., коли в Україні у ході розгортання масових репресій, здійснення сталінської шовіністичної політики “придушення” вигаданих націоналістів відбувалося різке згортання роботи по забезпеченню національно-культурних та мовних потреб національних меншин, сильно скоротилася кількість національних загальноосвітніх і середніх спеціальних навчальних закладів. На момент їх розформування в республіці працювали лише 543 (замість 630) німецькі школи, в яких навчалося понад 52 тис. учнів, та ряд так званих змішаних - 120 німецько-українських (понад 10 тис. дітей), 15 німецько-російських (понад 1300), 3 німецько-єврейські (149) та 6 німецько-українськоросійських (860 школярів). Наприкінці 1930-х рр. усі вони припинили своє існування. В Українській РСР до початку сталінського погрому національної німецької інтелігенції успішно працювали - наприкінці 1930-х рр. їх також ліквідували - 2 німецьких індустріальних, 6 сільськогосподарських та педагогічний технікуми. Згадаймо, наприклад, Одеський німецький педагогічний інститут (до 1931 р. - технікум), Пришибську німецьку ветеринарно-фельдшерську школу, Ландауську німецьку сільськогосподарську школутехнікум, Німецький національний відділ при Кіровській сільськогосподарській школі механізації, Молочанську німецьку фельдшерську акушерську школу, Хортицьку німецьку педагогічну школу, що готувала вчителів для початкових та неповних середніх шкіл. В 1920-30-і рр. в Україні німецькою мовою видавалася різноманітна література: політична, технічна, художня, сільськогосподарська, медична тощо. Протягом періоду так званого “національного ренесансу”, або етапу успішної та цілеспрямованої реалізації політики коренізації було надруковано понад 1000 книг та журнальних статей. Виходили 12 періодичних видань, зокрема газети “Дас нойє Дорф”, „Ді Заат”, щомісячний літературно-художній та громадсько-політичний журнал “Нейланд”. Виданням літератури мовами національних меншин України, в тому числі німецькою, займалося спеціалізоване видавництво Держнацменвидав (Державне видавництво національних меншин в УРСР), створене за рішенням Раднаркому України в 1926 р., незважаючи на надзвичайну бідність бюджету та й країни взагалі. Судячи з ефективності та фінансової забезпеченості практичних заходів, спрямованих на гармонізацію національних проблем і національно-культурних інтересів, пік роботи по задоволенню специфічних запитів різних національних груп України 260

припадає на 1927-1930 рр. Тоді ж відбулися І та II Всеукраїнські наради по роботі серед національних меншин. Однак у наступні роки, приблизно з кінця 1933 - початку 1934 рр., ситуація почала різко змінюватись. На неї впливали зміни у політичному та психологічному кліматі країни, зумовлені розгортанням масових репресій. Брутальні порушення законності супроводжуються нехтуванням принципів державної національної політики. Зростають безпідставні звинувачення німців, поляків, чехів, греків, представників інших національних груп у “шпигунстві”, “шкідництві” та “контрреволюційній діяльності”. Наприклад, один з керівників тогочасної України кандидат у члени політбюро ЦК КП(6)У, перший секретар Донецького обкому партії С.А.Саркісов, виступаючи на січневому (1937 р.) пленумі ЦК КП(б)У, скаржився, що до троцькістів в області ставилися з “малою пильністю”. Він з гордістю повідомив, що проведено велику роботу по викриттю “німців-фашистів”. Далі Саркісов, який, до речі, згодом сам був знищений у катівнях НКВС, сказав таке: “Я думаю, що ми тут повинні піти сміливіше по лінії висилки багатьох німців з Донбасу. Вони нам не потрібні. Наші люди, наші господарники обійдуться без них. Вже час. Скільки років, як вони засіли у Донбасі. Потрібно вислати німців... Звичайно, можуть бути винятки, але, як правило, від них треба звільнятися”. Поступове витіснення німців з України в 1937-1938 рр. почало набувати помітного розмаху і не припинялося аж до початку Великої Вітчизняної війни. Остаточне розформування всіх національних, передусім німецьких та польських, адміністративнотериторіальних одиниць, а також повне ігнорування їх запитів і потреб, згортання інших форм роботи серед національних меншин також відбувалося в 1937-1939 рр. Остаточно німецькі поселення та громади розпалися й були зруйновані в роки Великої Вітчизняної війни, коли спочатку в 1941-1942 рр. німців масово переселили до Казахстану та Сибіру. Потім у 1943-1944 рр. частина їх залишила Україну, відступаючи з окупаційними військами вермахту. Вони знали, що їх може чекати, коли повернуться органи НКВС. Решту розсіяли по світу вже наприкінці війни, безжально караючи безвинних людей за те, що вони лишилися на території, яку загарбали їхні колишні співвітчизники. Кілька слів необхідно сказати й про конфесійні справи німців України. Вже у перші роки радянської влади уряд, органи влади та управління на місцях повсюди порушували проголошене Конституцією право свободи совісті. В православній монархічній Росії до 1917 р. німецькі релігійні громади почували себе значно вільніше і надійніше, ніж у “вільній” Радянській Україні. В УРСР закривалися будинки, де відправлялися релігійні обряди, культові споруди передавали у відання установ освіти, культури, сільськогосподарських та інших органів. І це робилося в державі, яка весь час лицемірно заявляла, що не втручається в релігійні справи. І все ж таки німецьке населення з величезними зусиллями, але змогло зберегти частину своїх храмів: у 1920-30-х рр. в Україні існувало понад 270 (за іншими джерелами - 300) релігійних громад. Основними регіонами їх розташування були території сучасних Херсонської, Миколаївської, Київської, Житомирської, Закарпатської областей, міста Катеринослав (згодом - Дніпропетровськ) і Одеса.

261

СТАНОВИЩЕ НІМЦІВ УКРАЇНИ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

За станом на грудень 1991 р., в Україні діяло лише три (замість 300) офіційно зареєстровані громади німців-лютеран (Дніпропетровськ, Київ, Ялта), що мають свої кірхи. У Дніпропетровську функціонує також громадська релігійна організація “Братство німців” (її релігійне забарвлення не є домінуючим у діяльності “Братства”). Матеріали для реєстрації своїх громад також готують німці-лютерани з Одеси, Маріуполя, Донецька, Львова. Протягом 1992 р. там з’являться німецькі релігійні громади.

261

У межах колишнього СРСР, за даними перепису 1989 р., проживали більш як 2 млн. радянських німців (так їх названо в його матеріалах). З цієї кількості лише 39 тис. чол. у 1989 р. мешкало в Україні. За даними всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні проживає 33,3 тис. німців (0,1% від усього населення України). Отже, як ми бачимо, враховуючи досить масову еміграцію до Німеччини, кількість німців в Україні зменшується. І цей процес триватиме, якщо цей народ знову не відчує себе повноправним етносом, господарем своєї землі. Він повинен мати справжні гарантії своєї повноправності. Закон “Про права національних меншин в Україні” - лише перший крок. А оскільки певна частина німецького населення України продовжує мешкати компактними групами в місцях традиційного проживання (як правило, це регіони Донбасу, Приазов’я, Північного Причорномор’я, Одещини, Миколаївщини), то важливим та перспективним напрямом забезпечення його національно-культурних запитів та потреб могло б стати відродження національних німецьких адміністративно-територіальних одиниць. Якщо сьогодні, мабуть, ще передчасно говорити про формування німецьких національних районів, то одним з перших кроків на цьому шляху можна було б запропонувати відновити або створювати національні села та селища з відповідними сільськими чи селищними радами, що стали б важливими органами місцевого самоврядування. В цьому плані варто уважно придивитися до того, що робилося в Україні у 1920-30-і роки. Ми переконані, що історичний досвід, хай і гіркий, може, ні - повинен стати політичним надбанням парламенту та уряду України.

262

ЛІТЕРАТУРА 1. Будько Є. Українські німці? // Україна. – 1993. - № 21. – С.10-13. 2. Данилюк Ю.З. Масові репресії проти німецького населення на Одещині в 30-і роки // Одесі-200: Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста: Тези доповідей міжнародної науково-теоретичної конференції. 6-8 вересня 1994 року. Частина І. – Одеса, 1994. – С.143-145. 3. Дмитрієнко М., Табачник Д., Чирко Б. Німці в Україні: історія і сучасність // Віче. – 1992. - №5. – С.135-147. 4. Козирєва М.Е. Адміністративно-територіальні перетворення та соціальноекономічний розвиток німецьких районів Півдня України у 20 – 30-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Збірник. – Миколаїв: МФ НаУКМА, 2000. – Т.5: Історичні науки. – С.83-88. 5. Кравчук Л. Німці мають право повернутися на південь України // Зоря. – 1992. 22 лютого. 6. Кудряченко А. Німці України: минуле і сьогодення // Розбудова держави. – 1994. №5. – С.19-24. 7. Кудряченко А.І. Вихідці з німецьких земель на теренах України: минуле та сьогодення. – К.: Наук. думка, 1995. – 74 с. 8. Кузьменко Н.О. Становище німецької меншини Півдня України на початку 20-х рр. ХХ ст. // Етнокультурні процеси на Півдні України в ХІХ-ХХ ст.: Збірка наукових праць ІІІ Регіональної наукової конференції 14-15 вересня 2000 р. – Запоріжжя: Вид-во Запорізького державного технічного університету, 2000. – С.58-61. 9. Кулинич І.М., Кривець Н.В. Нариси з історії німецьких колоній в Україні. – К.: Наук. думка, 1995. – 271 с. 10. Ліньов А.А. Репресії серед німецьких колоністів Миколаївщини в 1936-1937 роках // Актуальні проблеми історії та культури України: Збірник наукових праць. Ч. ІІ. – Миколаїв – Одеса: Тетра, 2000. – С.109-113. 11. Мазур В. Соціокультурний феномен німецьких поселень в Україні 1920 – 1929 років // Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного та культурного розвитку: Зб. наук. праць: У 3-х ч. – Миколаїв, Одеса: Тетра, 1999. – Ч.2. – С.312-318. 262

12. Німці в Україні в 20 – 30-і рр. ХХ ст.: Збірник документів державних архівів України. – К.: Ін-т історії України, 1994. – 244 с. 13. Сергійчук В. Німці в Україні (1918 – 20-ті рр.) // Берегиня. – 1999. - №3. – С.49-54. 14. Тригуб П.М. Ландауський (Карл-Лібкнехтівський) німецький національний район на Миколаївщині // VІІ Всеукраїнська наукова конференція “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” (Матеріали пленарного та секційних засідань). – Ч. І. – Київ: Рідний край, 1995. – С.254-255.

263

С Л О В Н И К Т Е Р М І Н І В ТА П О Н Я Т Ь АБОРИГЕНИ – корінні жителі певної території, що проживають на ній з давніхдавен, тобто від початку її існування. АВТОНОМІЯ ЕТНІЧНА (від грецьк. autos - сам, nomos - закон) - національне (етнічне) самоврядування, яке є однією з форм гарантованого міжнародним правом самовизначення народів. Виникнення інституту автономії етнічної було значним кроком на шляху демократичного вирішення етнонаціональних проблем в поліетнічних суспільствах, збереження чи зміцнення в них етнополітичної стабільності, зокрема, запобігання конфліктів на етнічному грунті та сепаратизму. Відомо кілька форм автономії етнічної: національно-територіальна, національнокультурна, національно-персональна. Національно-територіальна автономія надається, як правило, етнічним групам, які компактно проживають в межах держави, відрізняються від основної маси населення мовою, культурою, релігією тощо, а також вважаються “корінними етносами” на даній території (в більшості випадків останнє фіксується в назві даної території чи землі). Ця форма автономії передбачає широке внутрішнє самоврядування етнополітичного чи етнотериторіального утворення в рамках єдиної держави, в тому числі з деяких питань законодавства. Залежно від того чи іншого розподілу повноважень між місцевою і центральною владою автономії етнічної цього типу можуть мати різний обсяг політичної самостійності. Ряд варіантів національно-територіальної автономії за своїм статусом близькі до адміністративної автономії, хоча остання не передбачає безпосереднього зв’язку з етнічними чинниками. Національно-культурна автономія надається здебільшого національним меншинам держави і має екстериторіальний характер. Вона полягає в законодавчо оформленому праві етнічних груп на збереження і розвиток своєї культурної, мовної, релігійної самобутності, на утворення своїх громадських об’єднань, на користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови, на розвиток національних культурних традицій, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо. Особливим видом автономії етнічної є національно-персональна автономія - право етнічних меншин на самостійне влаштування свого національного життя. Була встановлена в УНР Законом про національно-персональну автономію, ухваленим Центральною Радою 9 січня 1918 p. Згідно з законом громадяни, належні до певної меншини, могли утворити Національний Союз, якому надавалися права законодавства й врядування в межах компетенції, встановлюваної Установчими Зборами даної національної меншини - вищим представницьким органом Національного Союзу. Влада останнього поширювалася на всіх його членів, незалежно від місця їхнього проживання в межах держави. Вищим виконавчим органом Національного Союзу була Національна Рада, що обиралася Національними Зборами. Різні види автономії етнічної є дієвою формою забезпечення прав корінних народів і національних меншин, надійним механізмом стабілізації, нормалізації та гармонізації міжнаціональних відносин у сучасних поліетнічних суспільствах. АВТОХТОНИ – первісне населення тієї чи іншої землі. АДАПТАЦІЯ ЕТНІЧНА — пристосування людини або групи людей до нового етнічного середовища, а частково і пристосування до них цього середовища з метою співіснування та взаємодії. АНТИСЕМІТИЗМ — одна з форм національної та релігійної нетерпимості, що знаходить прояв у ворожому ставленні до євреїв, а також система поглядів, що його 264

обґрунтовує. Появі антисемітизму сприяло дисперсне розселення єврейської етнічної меншини серед народів, культура, мова, звичаї, життєвий побут, релігія яких значно відрізнялися від єврейської. Переслідування євреїв розпочинаються ще у перші століття діаспори (Олександрія, Антіохія у І ст. н.е.). Посилення антисемітизму у Західній Європі відмічається в ХІ - ХІІ ст. у період хрестових походів і особливо у XII - XІV ст. У цей час за участі католицької церкви проводиться політика сегрегації євреїв (заборона шлюбів із християнами, їх поселення в окремих міських кварталах - гетто, введення 1215 p. IV Латеранським собором особливого знаку на одежі євреїв), закріплення юридичного нерівноправ’я з християнським населенням, повне або часткове вигнання євреїв із ряду західноєвропейських країн (з Англії 1290 p., Франції 1394 p., Іспанії 1492 p.). У стародавні часи і за середньовіччя антисемітизм мав передусім релігійний характер і нав’язувався церковними колами. Однак клерикальний антисемітизм мав значні прояви і в нові часи, особливо у Російській імперії. У 1946 p. Всесвітня Рада Церков засудила антисемітизм, а 1965 p. Другий Ватиканський Собор зняв звинувачення з євреїв у вбивстві Ісуса Христа. У сучасному суспільстві можна виділити такі форми антисемітизму: державний, політичний та побутовий. Державний здійснюється та ідеологічно забезпечується державою і є складовою частиною державної політики. Ця форма антисемітизму була притаманною внутрішній політиці Російської імперії (установлення “межі осілості” для євреїв, заборона купівлі землі й заняття землеробством, перебування на державній службі, встановлення норм прийому євреїв до середніх та вищих учбових закладів). Найогидніших форм державний антисемітизм набрав у фашистській Німеччині у 19331945 pp., що проводила політику геноциду євреїв. У Радянському Союзі державний антисемітизм існував під виглядом “боротьби із сіонізмом”. Політичний антисемітизм полягає у пропаганді та використанні антисемітських ідей радикальними політичними партіями та громадськими об’єднаннями. Тут можна виділити антисемітизм праворадикального (розглядає євреїв як підбурювачів та основних учасників революційних рухів) та ліворадикального (ототожнює євреїв із представниками паразитичних, експлуататорських класів) напрямів. Побутовий антисемітизм, що ґрунтується на ксенофобії, національних та релігійних пересторогах щодо євреїв, соціальному невдоволенні, набуває поширення за цілеспрямованої його пропаганди державою та політичними об’єднаннями. Посилення антисемітизму спостерігається, як правило, у період соціальних та економічних криз, суспільної нестабільності. АРЕАЛ ЕТНІЧНИЙ — територія, на якій концентрується значна частина представників того чи іншого етносу. Прикладами етнічних ареалів в Україні є болгарський етнічний ареал у Болградському районі Одеської області, грецький етнічний ареал у Приазов’ї, угорський етнічний ареал у Закарпатті тощо. Як правило, у межах етнічного ареалу найбільш ефективно зберігаються традиції, звичаї, елементи культури та побуту етнічних спільнот. У 1920 - 1930-і рр. етнічні ареали були основою утворення національних районів німців, болгар, євреїв, поляків тощо. Останніх 1931 p. нараховувалося 25, а національних сільрад — 811. Тепер етнічні ареали відіграють важливу роль у структуруванні етнічних меншин України. АСИМІЛЯЦІЯ ЕТНІЧНА — розчинення самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більш великого етносу. При цьому етнос, що 265

асимілюється, втрачає свою мову, традиційну культуру, етнічну самосвідомість, переймаючи етнокультурні компоненти іншого етносу. БІЖЕНЕЦЬ — особа, яка внаслідок особливого перебігу подій або через цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси, етнічного походження, релігійного вірування, громадянства, приналежності до певної соціальної групи або політичної орієнтації знаходиться за межами країни своєї громадянської приналежності й не може скористуватися захистом цієї країни або не бажає цього робити внаслідок таких побоювань; або, не маючи певного громадянства й знаходячись поза межами країни свого попереднього постійного мешкання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. У міжнародному праві статус біженців, їх права регулюються низкою міжнародних угод. Наприклад, “Конвенція про статус біженців” 1951 р. Для захисту та розв’язання проблем біженців створено посаду Верховного комісара ООН у справах біженців. В українській історії проблема біженців поставала декілька разів. Уперше масова поява біженців була пов’язана з політичними подіями XVIII ст. Найбільша кількість біженців спостерігається у XX ст., коли близько 200 тис. вихідців з України, які опинилися у Європі внаслідок подій Другої світової війни, із різних причин відмовились від повернення до СРСР і з часом розселилися по світу. Сьогодні на території України перебуває певна кількість біженців з країн колишнього Радянського Союзу, Африки, Азії. ВІДНОСИНИ МІЖЕТНІЧНІ — відносини між етносуб’єктами — народами, етнічними групами, особами як індивідуальними етносуб’єктами, а також всередині даного етносу, що відображають конкретно-історичні умови життя даного етносу, його етнічний статус, норми, традиції, пріоритети та цінності, що історично склалися. Такі відносини мають характер співробітництва або конфлікту. На це впливають не тільки загальносоціальні умови, але й конкретна соціальна ситуація, що визначає положення етносуб’єкта та його соціальні орієнтири. Відносини етнічні — важлива характеристика способу життя етносуб’єкта. Вони, з одного боку, зазнають впливу, а з другого — самі впливають на всі структурні елементи способу життя етносуб’єкта. Найбільш радикально відносини етнічні змінюються в процесі докорінних соціально-економічних перетворень у суспільстві та змін у соціальному статусі етносуб’єкта. Зміст цих перетворень визначається спрямованістю та мірою тих перетворень, що відбуваються у суспільстві. ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНЕ — процес, пов’язаний з активізацією зацікавленості широких мас того чи іншого народу у пізнанні власної історії, культури, побуту, традицій, із підвищеним прагненням до відтворення у різних формах (через етнічні організації, культурно-мистецьку діяльність, сім’ю, наукові та просвітительські товариства) своєї самобутності, завдяки якій той чи інший народ, та чи інша людська спільнота вирізняється у поліетнічному середовищі. Ознаками етнічного відродження є утвердження позицій мови у лінгвістичній ситуації поліетнічної держави, звільнення від впливів іноетнічних елементів культури, що неприроднім шляхом нав’язувалися певній етнічній спільноті (наприклад, “русифікація” в Україні), пожвавлення діяльності організацій, утворених вихідцями з однієї країни, зокрема церкви, інтенсифікація зв’язків між різними частинами етносу, що внаслідок певних обставин опинилися у різних країнах. Процес етнічного відродження у кінцевому результаті має завершуватися завоюванням гідного (незанедбаного) становища того чи іншого етносу або ж його частини у поліетнічному, етнополітичному організмові (державі) й вдоволенням потреб, пов’язаних з етнічним походженням особи.

266

ДЕЕТНІЗАЦІЯ — в своїй основі штучно-насильницький процес поступового і планомірного позбавлення певного етносу його найважливіших рис. Деетнізація (дещо пом’якшений варіант етноциду) здійснюється переважно через ряд заборон (у прямій чи прихованій формі), а також шляхом створення всіляких перепон вживанню етнічної мови, функціонуванню етнічних шкіл, здійсненню видавничої діяльності та роботі засобів масової інформації, розвиткові літератури, мистецтва та етнічної культури взагалі. Деетнізація може відбуватися й у такий спосіб як репресії щодо найбільш активної частки етносу (перш за все - його інтелігенції) та масові депортації. Однією з форм деетнізації є штучно-прискорена асиміляція етнодисперсних груп. ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ — процес насильницького позбавлення певного народу власної державності зі всіма наслідками, а саме: втрата, насамперед, політичної та економічної незалежності (державних кордонів, митниць, власної грошової одинці, війська, органів безпеки, можливості здійснювати самоврядування та ін.), втрата значною мірою й духовно-культурного суверенітету (можливостей проведення самостійної освітньої політики, розвитку власних наук, літератури, мистецтва тощо). Денаціоналізація може стати можливою як результат або як вимушене приєднання (з’єднання) одного державного народу до іншого (наприклад, Україна - до Росії у XVII ст.), або завоювання одного державного народу іншим (іншими) (розподіл Польщі наприкінці XVIII ст. між Прусією, Австро-Угорщиною та Росією). За денаціоналізацією може бути (але не обов’язково) деетнізація і навіть етноцид. Що ж безпосередньо до історії людства кінця XX ст., то для неї більш властивими є якраз протилежні процеси - національне народження та відродження народів. ДЕПОРТАЦІЯ — вигнання, вислання. У правовій сфері — особливий вид заслання. У широкому розумінні депортацією називають примусове виселення з місця постійного проживання особи, яка визнана соціально небезпечною. Депортація може застосовуватися як до окремих осіб, так і до представників певної соціальної групи. Вперше депортацію було застосовано у XVIII ст. у Франції по відношенню до політично неблагонадійних осіб. В СРСР депортація була наслідком політичних рішень. В 1940-х рр., на підставі сфальсифікованих звинувачень, з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії тощо. На території сучасної України найбільш масовою депортаційною акцією було переселення у травні 1944 p. близько 200 тис. кримських татар у Середню Азію. ДЕПОРТОВАНІ НАРОДИ – народи, до яких застосовувалось масове висилення з місць постійного проживання за національною ознакою. ДЕРЖАВНА МОВА – мова, що обслуговує суспільство в офіційному спілкуванні і виступає одним з символів державного і національно-культурного суверенітету. В Україні статус державної мови має українська мова, яка є рідною для більшості населення республіки. Цей статус закріплено у “Законі про мови в УРСР”, прийнятому Верховною Радою 28 жовтня 1989 р. Державність української мови передбачала її використання у сфері науки, інформатики, культури, вона ставала мовою офіційних засобів масової інформації, оголошень і повідомлень, маркування товарів та назв. Відповідно до змісту Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., наша держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знаходить своє відображення в Основному Законі, в якому визначається і закріплюється державна мова, якою є українська мова (ст.10). 267

ЕМІГРАЦІЯ — поняття, що вживається як для визначення процесу виїзду громадян із своєї країни в інші країни на постійне або довготривале проживання, так і для визначення статусу сукупності вихідців з однієї країни, які проживають в іншій країні, в межах часу, потрібного для їх правової і соціальної адаптації в нових умовах. Право залишати свою країну і повертатися до неї зафіксоване у Загальній декларації прав людини (1948 р.) і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.), що містить і ряд обмежень, що зумовлені охороною “державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення”. У колишньому Радянському Союзі існувала низка процедур, що ускладнювали право на виїзд і довільно тлумачили обмежувальні положення пакту. Нині діючі в Україні нормативно-правові акти приведені у відповідність з міжнародними нормами. ЕТНІКОС — давньогрецький прикметник від слова “етнос” - народ. Застосовується тоді, коли йдеться про вузьке розуміння останнього, тобто для означення сукупності осіб однієї етнічної належності незалежно від їхнього територіального розміщення (на відміну від широкого значення термінів “етнос” та “етносоціальний організм”). Етнікос є особливою історичною спільністю людей, яка виникла і розвивається природно-історичним шляхом, незалежно від волі людей, які її складають. Люди, які належать до одного етнікосу, мають спільні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень - етнічну свідомість, зафіксовану в самоназві (етнонімі). Необхідною умовою для виникнення етнікосу є проживання людей на одній території та єдність їхнього економічного життя. Однак для подальшого існування етнікосу вони не обов’язкові. Так, українці є громадянами багатьох держав. Але оскільки вони зберігають тією чи іншою мірою такі спільні етнічні ознаки як мова, культура, характер (етнічна психологія), усвідомлення єдності походження, то належать до українського етнікосу. Частини етнікосу, що проживають відокремлено від основного його масиву, можуть знаходитися в компактному та дисперсному стані. Перші з них прийнято іменувати етноареальними, другі - етнодисперсними групами. В українській мові терміну етнікосу певною мірою відповідає термін “етнос”, коли воно розуміється як сукупність осіб однієї етнічної належності незалежно від території проживання. Однак як більшість слів живої мови, воно багатозначне і застосовується переважно для позначення етнічних спільностей лише нового і новітнього часу. На відміну від цього термін етнікос не обмежений в стадіальному плані і характеризує людей однієї етнічної належності протягом їхнього етногенетичного розвитку. В об’єктивній реальності етнікоси не існують поза соціальними організмами - самостійними одиницями суспільного розвитку. У просторовому плані етнікоси можуть збігатися з територіально-політичними спільностями (державами), стаючи частками таких соціально-економічних цілісностей як нації. “Своя” держава забезпечує, як правило, сприятливіші, порівняно з бездержавним існуванням, умови для відтворення етнокультурних та етноментальних структур етнікосу, утворюючи з них такі окремі етносоціальні організми, як нації або етнічні групи. В останніх роль соціального організму відіграють сім’я й община (первинна територіальна спільність). Тому ці групи, як і територіально відособлені від основного масиву частини етнікосу, можна розглядати як етносоціальні. ЕТНІЧНА МЕНШИНА - це спільнота людей, яка існує в поліетнічному суспільстві, їй властиве уявлення про спільне походження і вона в порівнянні з місцевим аборигенним етносом становить меншу кількість. ЕТНІЧНІСТЬ - термін, який відтворює якісні характеристики людини або групи людей, пов’язані з їхнім етнічним походженням і які виявляються у побуті, культурі, 268

поведінці й в цілому у ментальності, підтверджуючи це походження й вирізняючи їх з поміж інших. Етнологи та етносоціологи активно послуговуються цим терміном з середини 1960-х pp., коли у країнах з поліетнічним складом населення зростає зацікавленість походженням, а відтак культурою, традиціями представників різних народів, які волею долі опинилися в рамках однієї держави. Значення етнічності для окремого народу чи його вихідців, які мешкають в іноетнічному оточенні, полягає у тому, що вона є джерелом їхньої ідентичності у різні періоди історичного розвитку поліетнічних країн й залежить від низки чинників, серед котрих вагому роль відіграють можливості вдоволення потреб вихідців з інших народів у конкретному суспільстві. ЕТНОДИСПЕРСНІ ГРУПИ - частини етнікосу, що проживають відокремлено від його основного масиву і знаходяться у розсіяному стані. Втім, не дивлячись на те, що ядра етнодисперсних груп знаходяться в інших соціальних організмах, це не позбавляє дані групи певних соціальних параметрів. Власне, в реальній дійсності етнікос взагалі не існує поза соціальними інститутами, роль яких, як правило, виконують різні соціальні спільноти. За умови утворення етнікосом етнодисперсної групи таку функцію здатні брати на себе сім’я, громада і т.ін. Тому, коли мова заходить про частини етнікосів, що відокремлені від їхнього основного ядра, уявляється доцільним розглядати їх як етносоціальні групи, які у деяких випадках навіть можуть мати інші етносоціальні параметри ніж основний етнічний масив держави. Частіше за все етнодисперсні групи залучаються до системи соціально-економічних зв’язків, властивих тому соціальному організмові, у межах якого вони знаходяться. Саме з таких причин різні частини одного й того ж етнікосу можуть мати далеко не однакові економічні параметри і більш того, належати до різних соціально-економічних формацій. ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ УКРАЇНИ – це спільноти, які проживали протягом століть у відриві від основного масиву свого етносу в умовах іншонаціонального, тобто українського середовища й активно взаємодіяли з українцями. Їхнє виникнення пов’язано зі зміною кордонів, міграційними процесами, зокрема еміграцією або депортацією. ЕТНОПОЛІТИКА — загальний комплекс засобів політичної діяльності в галузі етнонаціонального розвитку та міжетнічних відносин - діяльності як з боку держави та її інститутів, так й інших суспільних (неофіційних) структур (політичних партій, етнічних організацій і т.д.). Етнополітика — це процес формування та регулювання міжетнічних відносин разом з тими факторами, що зумовлюють саме розвиток етнічних структур та інститутів. Зміст етнополітики не обмежується діяльністю держави та її інститутів. Адже участь етноспільностей у політиці в якості як її об’єкту, так і суб’єкту зумовлює два відповідних напрями даного взаємозв’язку: якщо в першому випадку суб’єктом політики виступають етнічні спільності, а об’єктом - офіційні політичні інститути, то у другому суб’єктом виступають-офіційні політичні інститути, а об’єктом - етнічні спільності.Таким чином, етнополітика постає як подвійно зумовлена. Відтак у будь-якій етнополітиці можна виділити як мінімум два аспекти: 1) політичне функціонування етнічних спільностей, тобто їхня політична організація і участь у політичному житті суспільства; 2) регулювання цього процесу з боку держави, офіційних і загальнонаціональних політичних інститутів. ЕТНОС — це особливий вид спільності людей, яка утворилася історично й є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об’єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які до неї входять, і здатна до стійкого багатовікового існування за рахунок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу - мова, специфічні елементи 269

матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Основними формами існування етносу, ідентифікованими на сьогоднішній день, є плем’я, народність, нація. Головною умовою виникнення етносу є спільна територія та мова. Однак історії відомі непоодинокі випадки, коли етноси утворюються із різномовних груп населення (наприклад, у країнах Америки). Етнічна самосвідомість виступає важливим атрибутом етносу; реальним виявом останньої є використання загальної самоназви (етноніму), наприклад, український, російський, німецький, французький етноси. У формуванні, підтриманні та розвою етнічної самосвідомості, як і в існуванні самого етносу, вирішальну роль відіграють діахронні інформаційні зв’язки, що забезпечують тяглість етнічної інформації. Ця особливість буття етносу відрізняє його від нації, для якої визначальними є синхронні, існуючі в одному й тому ж часовому просторові, зв’язки. Етноси можуть існувати компактно і дисперсно, зберігаючи безпосередньо чи опосередковано інформаційні зв’язки, у межах однієї держави і у кількох державах (український, єврейський, литовський та багато ін.). ЕТНОТИП — представник етнічної спільноти, який уособлює в собі суттєві, найбільш характерні (“нормальні”) риси одного або декількох етносів у їхньому зіставленні одного з іншим. Термін “етнотип” поширений серед науковців (етнологів, етносоціологів, етнопсихологів, етнолінгвістів, істориків, культурологів, політологів тощо), а також широко використовується на побутовому рівні. Вживається переважно у трьох значеннях: 1) індивідуальність, що наділена яскравими специфічними для певного етносу рисами-якостями (“гарячий грузин”, “педантичний німець”, “практичний американець”); 2) узагальнена різноманітність індивідуальних представників споріднених етносів до одного “середньонормального”, умовно взятого за взірець (“слов’янська красуня”, “дагестанський горець” тощо); 3) груповий представник споріднених та неспоріднених етносів у всій сукупності його соціальних та історичних особливостей буття (“європеєць”, “латиноамериканець”, “африканець”). В історичному контексті етнотип змінює свої характерні риси-якості. Це обумовлюється загалом як зовнішніми факторами буття етносу (природньо-географічними, економічними та іншими умовами його існування), так і внутрішньо-духовним життям. ЕТНОЦИД — народонищення, процес, спрямований на винищення того чи іншого етносу (етносів). Етноцид може бути ініційований ідеологією та державною політикою (винищення євреїв, слов’ян нацистами), або ж, не будучи задекларованим офіційно, може лише спиратися на підтримку держави, основне населення якої і проводить нищення інших народів - шляхом витіснення автохтонного населення з місць його проживання, економічного і політичного утиску, поширення алкоголізму і венеричних захворювань серед народів, які перебувають на нижчому щаблі суспільного розвитку. Яскравим прикладом можуть служити резервації індіанців у США, політика Російської імперії стосовно народів Крайньої Півночі. Нацисти винищували народи неарійської раси в концентраційних таборах, політика радянського уряду має на своєму рахунку голодомор в Україні 1930-х pp. і оголошення цілих народів зрадниками з наступною депортацією в глухі незаселені місця. На окремий розгляд заслуговує культурний етноцид, тобто придушення етнічного розвитку, ліквідація еліти, утримування культури на глибоко провінційному рівні. Наслідки етноциду є дуже тяжкими і відчуваються протягом десятиліть - як в генетичному (зменшення чисельності народів, нищення еліти), так і в етносоціальному сенсі (конфлікти між народами, які повертаються, і штучно змішаними етносами, що викликає спотворення соціальної структури, диспропорції в розподілі матеріальних благ тощо). Внаслідок політики етноциду царського уряду кількість народів Російської імперії протягом часу її існування зменшилась із 180 до 100. У наш час 270

етноцидом слід називати і таку державну політику, що просто ігнорує потреби народів, які внаслідок колоніальних завоювань поставлені на межу вимирання й не здатні належним чином відродитись, щоб забезпечити своє майбутнє, без економічної та іншої допомоги. ІДЕОЛОГІЯ ЕТНІЧНА — сукупність теоретичних концепцій, доктрин, програм, платформ і т.ін., у яких під певним кутом зору подається історія етносу, тлумачаться особливості його характеру і свідомості, пропонується ставлення до інших етносів, обґрунтовуються завдання, найімовірніші і бажані шляхи та напрями розвитку етносу. Створює етнічну ідеологію найбільш свідома і політично активна частка етносу інтелігенція. Найбільш виразних і загострених форм етнічна ідеологія набуває тоді, коли зростає напруженість у відносинах між декількома або принаймні (у межах однієї держави) між двома етносами, один з яких має експансіоністські наміри по відношенню до іншого. Коли ж міжетнічне напруження відсутнє, не виникає (або зникає) й етнічна ідеологія, тобто у самосвідомості етносу не домінують політичні аспекти. Етнічна ідеологія є одним із засобів приведення етносу у рухомий стан, і коли об’єктивний розвиток подій досягає апогею, достатньо появи індивідуального чи колективного дійового лідера, озброєного етнічною ідеологією, щоб почався широкомасштабний етнічний рух. ІММІГРАЦІЯ — процес в’їзду громадян інших держав до країни їх наступного постійного або довготривалого проживання. Вибір переселенців обумовлюється здебільшого наявністю економічних і політичних можливостей: робочих місць, вільних або доступних земель, об’єктів освіти і професійної мобільності, сталих демократичних традицій і інститутів, яких бракує на батьківщині. Прибуття іммігрантів дозволяло і дозволяє країні-об’єкту переселення вирішувати проблеми освоєння територій, дефіциту певних професіональних категорій і робочої сили в цілому, зміцнювати інтелектуальний потенціал. Серед країн, населення яких впродовж віків складалось і складається нині переважно з іммігрантів та їх нащадків, - США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, деякі латиноамериканські країни. Протягом останніх десятиріч об’єктом інтенсивної імміграції стала Західна Європа та Ізраїль, а основним джерелом переселенського руху східноєвропейські країни і країни колишнього Радянського Союзу. Допуск у країниоб’єкти імміграції регулюється спеціальним законодавством, в якому є відчутні відмінності. Найбільш поширеною умовою прийому іммігрантів є засвідчена відповідним державним відомством потреба у робочій силі у певних секторах економіки. У США за діючим з 1965 р. законом встановлюються щорічні квоти, а в її межах діють преференції, що надаються близьким родичам громадян США та спеціалістам високої кваліфікації. Поряд з “нормальною” імміграцією, відбувається нелегальна імміграція, (поширена у США, країнах Західної Європи), суб’єктами якої є найменш соціальне захищені категорії населення. Законодавство України передбачає надання статусу іммігрантів у відповідності з щорічними квотами, принципами возз’єднання сімей і становищем у сфері зайнятості, загалом відповідаючи загальновизнаним міжнародним нормам, спираючись на досвід багатьох зарубіжних країн, що віддавна є “споживачами” іммігрантів. ІНТЕГРАЦІЯ МІЖЕТНІЧНА — процес зближення етносів-автохтонів та розташованих серед них різних за кількісним складом етнодисперсних груп, який підпорядкований створенню єдиної для усіх них поліетнічної держави-нації. Цей процес відрізняється від створення державних етнічних конгломератів тим, що в ньому відсутнє насильництво одного етносу над іншим (іншими). Міжетнічна інтеграція відбувається як органічне з’єднання етносів тому, що їй передує досить тривале за історичним часом та близькосусідське у географічному просторі співіснування етносів на засадах переважаючої етнічної взаємосимпатії або принаймні відсутності історично укоріненої, 271

перманентної міжетнічної ворожнечі. Поштовхом до активної міжетнічної інтеграції може бути виникнення спільної зовнішньої небезпеки, а також міркування про доцільність з’єднання зусиль для вирішення історично нагальних спільних внутрішніх проблем. Інтегруються не обов’язково генетичне близькі етноси. Так, сьогодні існують етноси, що генетичне не є близькими між собою, але інтегровані у такі достатньо стійкі державні утворення (Швейцарія або Бельгія). І навпаки, ідеї пангерманізму, панслов’янизму практичного втілення так і не набули. ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗМ — світоглядний принцип міжнаціонального єднання, що стверджує рівність та суверенність усіх народів світу, потребує визнання та поважання самобутності соціально-історичних та культурних надбань кожного з них. Реалізація цього принципу передбачає створення світової співдружності націй на засадах взаємодопомоги та взаємосприяння всебічному прогресивному розвитку. Першим досвідом такого єднання народів була Ліга націй, що існувала у період між першою та другою світовими війнами. Після Другої світової війни ідеї світової співдружності націй продовжує розвивати та реалізовувати Організація Об’єднаних Націй. Значний наголос в її діяльності робиться на визнанні та відстоюванні прав людини. З розпадом у серпні 1991 p. CPCP почався новий етап співпраці народів світу. ІСТОРІЯ ЕТНІЧНА — 1) реальний процес змін та подій, яких зазнав певний етнос від часів свого виникнення до сьогодення, у всій їх багатоманітності і повноті; 2) наука, що вивчає цей процес у сукупності його найбільш значних подій та зрушень, що збереглися у народній пам’яті, а також знайшли відображення у різних письмових джерелах. На відміну від історії нації, що невідривна від історії окремої держави, реальний процес етнічної історії охоплює не тільки ту частку етносу (доречі - не завжди більшу), яка проживає на автохтонній території, а й ту, яка утворює діаспору. Щоправда, перетворитися на діаспору може й таке автохтонне населення, яке нікуди не мігрувало з місць свого розселення (наприклад, українці російської частини Слобожанщини). Історія етносу не складається тільки із соціальних подій, вона у своїй самодії втілюється у пам’ятки матеріальної та духовної культурної творчості етносу. Щодо етнічної історії як науки, то вона лише умовно може бути одношереговою із реальною етнічною історією, бо у дійсності є часткою останньої - як феномен самосвідомості етносу, як елемент його духовної культури. З іншого боку, як наука, етнічна історія не може обмежуватися суто дескриптивними функціями: вона здійснює вивчення та накопичення фактів, їх систематизацію та аналіз з метою так опанувати минуле, щоб сучасне стало зрозумілим етносу, а відтак шляхи його розвитку у майбутньому. Тому ця наука вивчає факти реальної етнічної історії у їх взаємозв’язку та спадкоємності, у їх каузальній обумовленості. А це, у свою чергу, змушує звертатись і до фактів історії сусідніх етносів та націй. Нарешті, сьогоденну етнічну історію ніяк не можна збагнути у всій її сутності, не враховуючи досить відчутних впливів на неї сучасного світового історичного процесу. КАТЕГОРІЯ ЕТНІЧНА — цей термін у науковий обіг ввів відомий англійський етнолог Е.Сміт у своїй книзі “Етнічне відродження у сучасному світі”. За його визначенням, етнічною категорією визнаються окремі особи того чи іншого походження, яким властивий високий ступінь асиміляції і які окрім походження нічим іншим не пов’язані з відповідним етносом. Прикладом етнічної категорії можуть бути вихідці з України та їхні нащадки, які тривалий час проживали в умовах іноетнічного оточення та під його впливом, а також такі, які у процесі цілеспрямованої державної політики втрачали риси, що визначали їхню сутність як українців. Такий фактор мав місце у багатьох регіонах розселення представників українського етносу (Росія, США, Канада, 272

Аргентина, Німеччина). За певних умов може відбуватися процес відродження етнічної самосвідомості, у якому представники етнічної категорії активніше залучаються до збереження й розвою своєї етнічної самобутності в іноетнічному середовищі, перебираючи або ж відроджуючи все більше якостей (у побуті, культурі), через які вони зміцнюють свої зв’язки з ядром українського етносу і більшою мірою усвідомлюють себе українцями. КОЛОНІЗАЦІЯ — заселення і господарське засвоєння окраїнних земель своєї країни, а також заснування поселень і утворення господарської системи за межами держави. У першому випадку говорять про внутрішню, а в другому - про зовнішню колонізацію. В залежності від наявності місцевого населення і належності або неналежності території до держави колонізація проходить у формах мирного заселення або насильницького завоювання. Мирне засвоєння території здійснюється представниками одного або декількох етносів. Як правило, переселенці оселяються компактно, одноетнічними общинами – „колоніями”. Завдяки такій формі поселення мігрантам вдається довгий час зберігати культуру, мову, традиції та звичаї свого материнського етносу. Проте нові соціально-економічні, господарські, природні умови ведуть до певної трансформації культури. На зміни в культурі впливають також контакти з місцевим населенням й переселенцями іншого етнічного походження. Колонізація чужих територій здійснювалась шляхом завоювання, жорстокими розправами завойовників над місцевим населенням. Такий тип колонізації означав повне або часткове руйнування суспільного ладу аборигенів. Здебільшого колонізатори ліквідовували центральну владу та її органи на місцях, а інші суспільні інститути пристосовували до своїх потреб. У цьому їм допомагала місцева верхівка підкореного народу, яка переходила на бік колонізаторів. Проте підкорення держави, суспільства, території, встановлення своїх порядків чужинцями ще не означає повної колонізації. Складнішим явищем є культурна, психологічна колонізація, тобто духовна колонізація людей. КОЛОНІЗОВАНІ МЕНШИНИ – нащадки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій. КОРДОНИ ЕТНІЧНІ — умовні лінії або рубежі, що розділяють етнічні території, тобто території, компактно населені певними етносами або етнічними, а також етнографічними групами. Складаються протягом історичних періодів. Етнічний кордон виявляє крайню межу компактного розселення даної етнічної спільноти і, як правило, не є суцільною лінією. Конфігурація етнічного кордону звичайно буває складною, вона може описувати зигзаги та петлі і, нарешті, замикаючись, іноді всередині залишаються великі внутрішні простори, заселені іншими етнічними спільнотами. На відміну від кордонів політичних і адміністративних, кордони етнічні одної етнічної спільноти можуть взаємоперехрещуватися з етнічними кордонами іншої етнічної спільноти. При визначенні кордонів етнічних береться до уваги низка ознак: мова, етноспецифічні риси матеріальної та духовної культури, етноніми та етнотопоніми, що переважають на даній території. Кордони етнічні не є незмінними та статичними - вони змінюються у часі так само як і етнічні спільноти, які проживають у їхніх межах. Великі етнічні масиви розділяють 273

смуги перехідних зон - так звані етнічні пограниччя, що є територіями, заселені етнічно змішаним населенням, де міжетнічні контакти є найінтенсивнішими. Конфігурація та стабільність кордонів етнічних залежить від сили й стійкості етнічніх процесів, притаманних даній етнічній спільноті (етноеволюційних або етнотрансформаційних процесів). КУЛЬТУРА ЕТНІЧНА — певна організація духовної, соціальної та матеріальної життєдіяльності та світосприйняття. В її основу покладено звичаї, традиції, норми та цінності - інтуїтивні та раціональні, міфологічні та технологічні моделі виживання, притаманні саме цьому етносу. КУЛЬТУРА МІЖЕТНІЧНОГО СПІЛКУВАННЯ — система історично обумовлених розвитком суспільства норм і цінностей міжетнічного спілкування (як міжособового так і міжгрупового, на індивідуальному і на інституціональному рівнях). У відносинах між державами, а також у стосунках між представниками різних етнічних спільнот у поліетнічному суспільстві культура міжетнічного спілкування служить важливим засобом контролю за саморегуляцією соціуму і гармонізацією суспільних відносин. Культура міжетнічного спілкування є органічним проявом суспільної свідомості і духовної культури нації. Рівень її розвитку обумовлюється системою об’єктивних та суб’єктивних обставин: подоланням протиріч в економічній, політичній, духовній сферах, ступенем розвитку інститутів громадян, суспільства, його відкритості, демократизації, а з другого боку - рівнем виховання світоглядної, етичної культури, освіченості, духовності, етнічної толерантності учасників міжетнічного спілкування. Історичні традиції філософського осмислення шляхів формування культури міжнаціонального спілкування завжди спиралися на ідеї загальнолюдської єдності - чи то перед лицем єдиного Бога, чи то єдиної людської субстанції. За своєю суттю, вони протистоять ідеям етнічної обмеженості, замкнутості, відчуженості. У період переходу від тоталітарного до демократичного суспільства формуванню культури міжетнічного спілкування притаманні певні суперечливі тенденції: зростання водночас відкритості суспільства і етнічної самосвідомості. У процесі повноцінного розкриття обох тенденцій, за умов державного і громадського піклування про загальнонаціональну злагоду, це протиріччя знімається, не набуваючи конфліктних форм. МЕНШИНА ЕТНІЧНА — самосвідома своєї єдності спільність людей, для яких властиві спільне походження, спільні мовно-культурні риси, спільні психологічні орієнтації й котрі у кількісному плані поступаються домінантній групі поліетнічного суспільства. За характером розселення етнічні меншини можуть бути компактними і дисперсними. Серед перших - індіанці, мексиканці, вихідці із Азії у США; в Україні практично всі меншини, за винятком хіба що кримських татар й до певної міри угорців Закарпаття, розселені дисперсно. За такими базовими показниками, як а) походження (шляхи формування); б) структурно-соціальне становище у суспільстві; в) політичні орієнтації виділяються п’ять типів етнічних меншин: 1) національні меншини, 2) регіональні меншини, 3) мігрантські меншини, 4) колонізовані меншини, 5) нові національні меншини. Подаємо найхарактерніші визначення названих типів меншин: 1. Національні меншини утворилися внаслідок виникнення націй-держав (національних держав), для яких важливою умовою є збіг державної самоорганізації й етнічної приналежності населення. “Острівки” з відмінною етнічною ідентичністю у рамках утворених національних держав й складали 274

національні меншини як різновид етнічної меншини. 2. Регіональними меншинами є групи населення, які з різних причин всупереч уніфікації та асиміляції зберегли етнічну ідентичність, або ж які етнічні і політичні рухи заново хочуть відкрити і оживити “призабуті” етнічні традиції й культуру, а також окремі образи минулого. До таких меншин, зокрема, належать баски й каталонці в Іспанії, валійці й шотландці у Великій Британії тощо. Власне, це ті меншини, які тримаються своєї ідентичності, що була їм властива до утворення національних держав. 3. Інший тип меншин - мігрантський - добре знайомий в українській науковій літературі, оскільки іммігранти, скажімо у США, Великобританії, Німеччині, Франції постійно перебувають у полі зору дослідників. З-поміж мігрантських етнічних меншин виділяються поселенські та заробітчанські. Перші утворюються із іммігрантів, які прибували чи то прибувають на постійне місце проживання. Хоча доречно відзначити, що іммігранти-заробітчани можуть бути тимчасовими й тривалими, а згодом осідати на постійне проживання. 4. Колоніальні меншини - це потомки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій, які у процесі пограбування, знищення й витіснення були позбавлені їхньої успадкованої економічної основи життя й соціальна структура та культура котрих були вкрай знищені. Їх приклади легко віднайти у багатьох поліетнічних країнах світу: індіанці у Північній Америці, давні жителі Австралії, полінезійське населення Австралії, пігмеї та бушмени Африки. 5. Останній тип етнічних меншин — “нові національні меншини” є результатом утворення нових національних держав, причому на етапі становлення останніх йдеться, передовсім про “третій світ”, у якому національні держави виникли у результаті колоніального поділу територій та встановлення кордонів без врахування етнічної специфіки. МЕНШИНА НАЦІОНАЛЬНА — як правило менша за чисельністю соціальна група, яка не займає панівне положення у певній державі. Члени такої групи - громадяни цієї держави - мають з етнічної, релігійної або мовної точок зору характеристики, які відрізняються від характеристик основної частини населення і виявляють, навіть посередньо, почуття солідарності з метою збереження своїх культури, традицій, релігії або мови. У країнах з розвинутою демократичною системою суспільних відносин політика держави направлена на створення умов для можливостей реалізації своїх прав з метою забезпечення власного суспільного розвитку соціальним групам, які є меншими за чисельністю або мають менший політичний, економічний, а також соціокультурний потенціал. Якщо держава через свою соціальну політику створює не тільки рівні, але й сприятливі умови для функціонування тих соціальних груп, що є меншими за чисельністю або внаслідок тих чи інших історичних обставин мають нижчий рівень політичного, економічного, соціокультурного, а навіть фізичного або психічного розвитку, то такі соціальні групи мають юридичний статус меншин національних. Міжнародні правові документи до меншин національних відносять тільки громадян даної держави, виключаючи з їх числа робітників-мігрантів та біженців. МІГРАНТСЬКІ МЕНШИНИ – меншини, які переважно тимчасово проживають на теренах тієї чи іншої держави (заробітчани). МІГРАЦІЯ — переміщення, переселення людей, яке здебільшого веде до зміни місця проживання. Розрізняються на сталу, тимчасову, сезонну, маятникову. Відбувається як в межах однієї держави (переважно з села в місто, що і є однією з найважливіших рис процесу урбанізації), так і за межі країн. Остання - зовнішня включає еміграцію і імміграцію. Вона спричиняється різноманітними факторами, передовсім - відмінністю соціально-економічних і політичних умов життя в країнах-донорах і країнах-реципієнтах. 275

Це не виключає наявності особистих мотивів, приміром, прагнення до возз’єднання сім’ї. Зовнішні міграції регулюються як міжнародними (наприклад, Римським договором 1948 р.), так і двосторонніми угодами (наприклад, між США і Мексикою). Поняття міграції вживається також стосовно переміщення тварин, зокрема, птиць. МОВА РІДНА — це та мова особи, якою вона може якнайповніше висловитися, найбільш повно, точно і глибоко передати свої думки, всебічно проявити себе в слові. Перший аспект цього явища, аспект об’єктивного виявлення мови. Другий – суб’єктивноціннісний. Він відображає ставлення особи до мов, якими вона володіє, передає мовну самовизначеність особистості. Мову рідну інколи ототожнюють з материнською мовою, мовою колиски, першою мовою, етнічною мовою. Таке уявлення випливає з того, що поширеною моделлю мовного розвитку особи є засвоєння нею за допомогою матері мови свого народу, яка і стає для неї рідною. Проте нетипові для минулих часів варіанти формування мови дитини в умовах масових міграцій, високої територіальної і соціальної мобільності людей стають дедалі розповсюдженішими і потребують чіткого розрізнення рідної, першої, материнської, етнічної, функціонально першої мови. Перша мова особи не завжди збігається з мовою матері, мова матері не завжди збігається з її (матері) етнічністю. Крім того, за певних умов особа вимушена більшу частину часу говорити не рідною мовою і, таким чином, її рідна мова не збігається з функціонально першою мовою. Результатом цього є те, що у багатьох людей рідна мова і етнічність не збігаються. Так, в Україні, за переписом 2001 р., у 32% осіб етнічна належність і рідна мова відрізняються. МОНОЕТИЧНІ КРАЇНИ – це країни з більш чи менш однорідним складом населення. НАРОД — у широкому розумінні слова - все населення певної країни або держави. У вужчому смислі як про народ іноді говорять про окремий етнос. Нарешті у повсякденному вживанні цього терміна під ним розуміють людські маси, що соціально відокремлені від пануючих або керуючих верств та груп суспільства. До наукового обігу найдоцільніше запроваджувати термін “народ” у його першому, тобто широкому, значенні. Якщо з народом ототожнювати корінний етнос будь-якої країни або держави, то тоді представники всіх інших етносів (як поодинокі, так і такі, що живуть компактними групами) мають розглядатися як “не народ”, або ж про їх існування треба “забути” і розглядати їх як вже розчинених у корінному етносі. Обидва підходи, зрозуміло, неправомірні. До того ж народ тієї чи іншої країни не завжди складається тільки з одного корінного етносу. Не потребує спеціальних доказів й те, що термін “народ” в смислі керованої, залежної, підлеглої частки населення не може бути застосований ні у етнології, ні у етнографії. Важливим є питання про назву народу. У Старому Світі ця назва часто походить від самоназви корінного етносу (Албанія, Білорусь, Данія, Угорщина, Україна, Фінляндія тощо), але не завжди. Так, не існує етнічних швейцарців, бельгійців та представників інших поліетнічних народів. Що ж до Нового Світу, то тут назви народів не мають ніяких етнічних коренів або джерел. Немає етнічних канадців, американців, панамців, болівійців, аргентинців та ін. В цілому слід визнати, що незалежно від того, як утворилась назва тієї чи іншої країни або держави, говорячи про її народ, завжди мають на увазі не моно-, а поліетнічні утворення. Отже абсолютно “чистих” в етнічному відношенні народів не існує. І ми обов’язково будемо мати на увазі поліетнічне утворення й тоді, коли будемо говорити, зокрема: “народ України” або “український народ”.

276

НАРОДИ КОРІННІ — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, в період її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів. Суттєвою характеристикою народів корінних є також і те, що вони, незалежно від правового стану, зберігають деякі або всі свої соціальні, економічні, культурні і політичні інститути. Обов’язковою ознакою приналежності до народів корінних є самоусвідомлення самих народів як корінних на даній території. НАСЕЛЕННЯ ПРИЙШЛЕ — як поняття не має чітко окресленого юридичного змісту і не фігурує в документах конституційного рівня, але вживається в науковій літературі, пресі і деяких нормативних актах для визначення категорії людей, відмінних від автохтонів чи корінного ядра населення тієї чи іншої країни, відрізняються від них здебільшого часом проживання і етнічним походженням. Пришле населення складається з іммігрантів, переселенців, подекуди біженців та їхніх найближчих нащадків, які з різних причин залишились в країні перебування для сталого проживання в ній. Деякі категорії пришлого населення знаходяться в процесі формування національних меншостей. На території України пришле населення з’являлось в різні часи, в наш час - переважно з країн СНД. Правовий статус його залежить від набуття прав громадянства. Існують також міжнародно-правові акти, що проголошують необхідність захисту вихідців з інших країн від дискримінації. НАЦИЗМ (від назви гітлерівської націонал-соціалістської партії), німецький різновид фашизму. Як і фашистські рухи в ряді інших країн, нацизм з’явився на політичній арені в ролі “захисника” скривдженої нації. Остання після поразки у Першій світовій війні та внаслідок Листопадової революції 1918 р. виявилася ідейно розколотою. Значна частина німців пішла за соціал-демократами і комуністами. Нацизм прагнув консолідувати німецьку націю, висунувши гасло “націонал-соціалізму”, яке, за словами соратника А.Гітлера - Г.Штрассера, покликане було “гармонійно” поєднати у собі два ідеали обох частин німецького народу - націоналізм і соціалізм. Зі свого боку, ідеолог Н.А.Розенберг уточнював, що було б у корені неправильним називати новий рух “національним соціалізмом” замість “націонал-соціалізму”. При такому підході, писав він, можна легко стати на помилкову позицію, згідно з якою поняття “соціалізм” є для націонал-соціалістів “сутністю”, а поняття “національний” лише прикметником, що пояснює головне слово. Насправді ж, твердив Розенберг, все саме навпаки. Слово “нація” і все, що їй конкретно служить, нацизм вважає головним, а не якусь “абстрактну ідею соціалізму”. НАЦІОЛОГІЯ – наука про нації та національні (міжнаціональні) відносини. Порівняно велике місце в націології посідає проблема націоналізму. У марксистській парадигмі (точніше, її радянській версії) еквівалентом націології була теорія нації та національних відносин. НАЦІОНАЛІЗМ – світоглядний принцип, притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава - не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у 277

свою чергу, - це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність “своєї” зростаючої етнонації), націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм. НАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ - це стосунки людей в усіх сферах суспільного життя, котрі належать до різних етносів - націй, народностей, етнічних груп. НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ - групи громадян України неукраїнської національності та їхні нащадки, що традиційно проживають на її території, визнають Конституцію України та закони України, є меншими за чисельністю від загальної кількості громадян української національності у державі, які характеризуються своєю етнічною, культурною, мовною та релігійною самобутністю і готові її зберігати та розвивати. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ - Належність людини до тієї чи іншої етнічної спільноти нації або народності; сукупність осіб однієї національної належності. Кожна доросла людина відносить себе, як правило, до якоїсь однієї національності. У будь-який даний момент людство являє собою сукупність національностей. Усвідомлення належності до певної національності формується в процесі соціалізації особи ще в дитячому віці і протягом життя, як правило, не змінюється. Зміна національності найчастіше спостерігається у другого-третього покоління людей, що проживають в іншоетнічному оточенні і втратили зв’язок зі своїм етносом. Усвідомлення своєї належності до певної національності - складне і глибоко інтимне почуття, яке включає в себе і гордість за свій народ, за його внесок у суспільний прогрес, в загальнолюдську культуру, і біль за його минулі і нинішні страждання, і бажання йому добробуту і щастя в майбутньому. НАЦІЯ — це особливий стан і у той же час певний етап розвитку етносу, пов’язаний з творенням національно-державних символів та атрибутів, національнодержавної самосвідомості, загальнонаціональних інтересів, національної ідеї і національної культури. Первинною основою нації є етнос, під яким розуміється своєрідна людська спільність, що складалася історично, і котрий відзначається низкою єдиних соціальнокультурних ознак: етнічною самосвідомістю, спільною самоназвою, мовою, схожими особливостями психічного складу, культури, побуту, єдиною формою соціальнотериторіальної організації. НОВІ НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ – результат утворення нових держав переважно “третього світу”, кордони якого колонізатори поділили без врахування етнічної специфіки. ОРГАНІЗАЦІЇ ЕТНІЧНІ — громадські об’єднання на основі певних етнічних ознак учасників, їхніх етноконсолідуючих завдань і цілей (політичних, культурних, релігійних, освітніх тощо). Відповідно організації етнічні за своєю культурою можуть набирати форми партії, духовного Ордену, національно-культурного товариства, етноконфесійної групи, освітянського осередку тощо.

278

У сучасних умовах етнополітичного і етнокультурного розвитку України найбільш виразної форми набула діяльність національно-культурних товариств, число яких на республіканському, регіональному рівні перевищує дві сотні. Сюди входять асоціації, культурні та історично-освітні центри, земляцтва, громади, клуби тощо. Їхня діяльність спрямована на захист національно-культурних інтересів громадян і етнічних спільнот України, гармонізацію міжетнічних відносин, відродження та розвиток національних культур, розширення культурних, духовних зв’язків з етнічним материком. ПЕРЕМІЩЕНІ ОСОБИ — особи, які переміщені або переселені за розпорядженням властей. Причиною таких дій може бути небезпека з приводу будь-якого стихійного лиха (наприклад, землетрусу, повіня, аварій) або військових дій. Таке переміщення - одна з форм примусової міграції. Вирізняються дві категорії переміщених осіб: 1) ті, які були вимушені залишити країни походження або місце постійного мешкання, перетнули державний кордон, опинилися у становищі, подібному до становища біженців, але залишилися під захистом свого уряду; 2) особи, котрі, хоча й залишились в кордонах своїх країн, але були вимушені покинути місця свого постійного мешкання, або припинити звичайну економічну діяльність через те, що їхнє життя, безпека або свобода опинилися під загрозою внаслідок насильства, збройного конфлікту або внутрішнього безладдя. Виникнення терміна „переміщені особи” пов’язано з подіями Другої світової війни. З 1939 по 1944 рр., внаслідок дій фашистських властей, на території Німеччини опинилось близько 10 млн. чол., більшість з яких складали залучені до примусової праці або ж вислані з країн свого звичайного місця проживання за расовими, релігійними або політичними міркуваннями. Кількість вивезених з території колишнього Радянського Союзу становила 4 078 000 чол., 2,4 млн. з яких складали українці. Після закінчення війни їх долею опікувалася ООН та спеціально створені для цього організації. Більшість з цих людей внаслідок репатриації (в певній частині випадків примусової) була повернута до СРСР, а приблизно 200 тис. осіб, фактично змінивши свій статус на статус „біженців”, відмовились повертатись у Радянський Союз. Перші роки свого перебування на Заході вони провели в спеціально створених для них таборах. Протягом 1947-1951 рр. значна їх частина виїхала на нові постійні місця мешкання в США, Канаду, Австралію, Латинську Америку тощо. У післявоєнний період поява найбільш масових категорій переміщених осіб на території України була пов’язана з аварією на Чорнобильській АЕС. Внаслідок радіоактивного забруднення території близько 200 тис. осіб були вимушені змінити місця свого постійного мешкання. ПРЕСА ЕТНІЧНА — преса, що представляє інтереси етнічних інститутів та функціонує під їхньою егідою або від їхнього імені, тобто залежно від організації етнічних груп (спільнот). Широке розповсюдження преса етнічна отримала в демократично розвинутих поліетнічних країнах, де існування розвинутої в організаційному житті різних етнічних спільнот (організації, комітети, клуби, асоціації і т.п.) інфраструктури неодмінно пов’язано з виданням відповідними етнічними інститутами своїх газет та журналів. Преса етнічна, що виходить від імені цього інституту і призначена для членів своєї групи, має на меті також і репрезентацію інформації про життя групи (спільноти) для ширшого кола читачів, наприклад, для інших спільнот і всього населення загалом. Але, маючи порівняно обмежені матеріальні й професійні ресурси, преса етнічна, як правило, не виходить за межі вузького й “зацікавленого” кола

279

споживачів (до яких і належать переважно члени власної етнічної групи), має невеликий наклад і локальне поширення. ПРОБЛЕМА ЕТНІЧНА — протиріччя, що торкається сфери життєдіяльності етносуб’єкту. Його місця та ролі в системі суспільних зв’язків. Проблема етнічна також виявляється в етнічних відносинах, що усвідомлюються етносуб’єктом (індивідами, групами та ін.) як значима для нього невідповідність між існуючим і належним, між цілями, які він ставить, та виникаючою реальною ситуацією, що призводить до незадоволення його соціальних потреб. Щоб стати проблемою та або інша ситуація в життєдіяльності суб’єкта повинна усвідомитися як така, яка містить в собі суперечності, що зачіпає інтереси етносуб’єкта. Соціальна діагностика проблем етнічних, їхнє ранжування, виділення перспективних проблем та обгрунтування ресурсів їх вирішення складає важливу задачу науки s соціальної політики. Невирішенsсть або запізнення з вирішенням проблем етнічних може визивати соціальну та соціально-психологічну напругу в суспільстві або даному етносі і містить небезпеку соціальних вибухів. ПСЕВДОМЕНШИНИ — несправжні, вигадані й тимчасові етноси, які виникають в період політичної кон’юнктури, не несуть національних ідей і зникають із зміною політичної ситуації, їхнє існування не підлягає ніякому науковому обґрунтуванню. Хоча в цілому і вітчизняні, і зарубіжні вчені виділяють у межах якогось одного народу кілька субетнолінгвістичних, етнографічних, регіональних груп. Але намагання деяких зовнішньополітичних сил виокремити з сукупності цілого народу ще кілька етносів, несе в собі прояви необгрунтованого штучного етнічного (національного) сепаратизму. В стимулюванні таких політичних спекуляцій зацікавлені певні політичні кола, які намагаються використати приналежність особи до конкретної етнічної спільноти у своїх цілях. В історичному минулому однією з таких невдалих спроб були дії українських поліщуків з Полісся 1931 р. виділити себе в окрему етнічну групу. Тепер в Україні, такі негативні політичні експерименти щодо виникнення псевдоменшин тривають. Прикладом можуть бути спроби створити такі псевдоменшини, як підкарпатські русини, новоросиодесити та ін. РЕГІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ – меншини, які здавна проживали на теренах іншої національної держави, але ніколи не мали своєї власної держави (наприклад: гагаузи, які живуть в Україні). РЕЕМІГРАЦІЯ — процес повернення до країни походження чи колишнього проживання людей, які свого часу залишили її, емігрувавши до інших країн. З юридичної точки зору, реемігрантами можуть вважатися як ті, що, перебуваючи в інших країнах, не набули статусу особи громадянства, так і ті, хто внаслідок натуралізації стали громадянами “прибраної” держави, але забажали повернутися на батьківщину або в країну попереднього проживання. Мотивами рееміграції найчастіше виступають: незадоволення умовами в країні-реципієнті, труднощі соціально-економічної і культурної адаптації в новому середовищі, сімейні, родинні обставини. Рееміграція часом набуває характеру регулярного повернення на батьківщину внаслідок сезонної, трудової еміграції. В новітні часи рееміграція є досить поширеним явищем у житті населення таких країн, як Іспанія, Португалія, Греція, Туреччина. В історії України рееміграція була особливо частою на західноукраїнських землях наприкінці XIX — в першій половині XX ст. РУСИФІКАЦІЯ – офіційна політика, що проводилася офіційно-державним керівництвом СРСР стосовно неросійських народів. Заходам щодо русифікації українського народу офіційні ідеологічні структури постсталінської доби приділяли найпильнішу увагу. 280

Радянські ідеологи висунули ряд понять, що ставили за мету змістити акцент із національних особливостей народів на їхні спільні, радянські риси. Серед них найважливішими були чотири поняття: розквіт – тлумачився так, що за радянської влади всі народи досягли небувалого прогресу; зближення – відбувається між народами внаслідок утворення СРСР; наявністю спільних політичних економічних і культурних установ; злиття радянських народів в один – відбувається з появою нового типу історичної спільноти – радянського народу. За всіма цими поняттями проглядається неприхована русифікація. Пріоритетне становище відводилося російській мові, культурі. Партійні та державні заходи проводилися російською мовою. Цією ж мовою видавалася наукова, публіцистична і художня література, працювали школи, театри, музеї. Українська мова не існувала як державна. Приклад місцевій партійній бюрократії подав перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, який виголошував свої промови російською мовою. Склалася ситуація, за якої російський шовінізм і національний нігілізм ототожнювалися з “інтернаціоналізмом”, і таким чином, офіційно заохочувалось. У результаті, якщо в 1959 р. 93,5% українців за національністю назвали рідною мовою українську, то у 1979 р. цей показник зменшився до 89,1%. Тепер – до 88%. САМОСВІДОМІСТЬ ЕТНІЧНА — розрізняється за своїми носіями як етнічна самосвідомість окремого представника етносу, тобто етнофора, і як етнічна самосвідомість етносу в цілому. Індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження являє собою здатність ідентифікувати себе з певним етносом, відокремлюючись водночас від всіх інших етносів, усвідомлювати своє етнічне “я” як неповторне, унікальне явище. Етнічна самосвідомість вважається у сучасній етнології найвагомішою серед ознак етнічної належності (до яких належать також знання етнічної мови, фольклору, звичаїв, символіки, історії етносу, його літературних, мистецьких пам’яток тощо). Етнічна самосвідомість може давати досить високий рівень (тверда. непохитна самоідентифікація людини зі своїм етносом); може бути перехідного типу невпевненість, коливання індивіда у питанні прихильності до свого етносу; звичайно у такому стані опиняються етномаргінали; нарешті вона може стати “нульовою” внаслідок повної асиміляції (за походженням індивід належить до певного етносу, але не вважає себе його представником). Етнічна самосвідомість може бути подвійною, або навіть потрійною (коли, скажімо, індивід походить від різноетнічного шлюбу, а живе, як і його батьки, у третьому етнічному середовищі). Колективна самосвідомість етнічна, або сукупне “я” етносу, найадекватніше віддзеркалюється і найповніше охоплюється у своїх суттєвих рисах терміном “етнічна ментальність”, який, однак, не поглинає розмаїття проявів колективної самосвідомості етнічної. ТОВАРИСТВА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІ — громадські організації, що створюються і діють для задоволення культурних, соціальних потреб представників етнічних спільнот - як домінуючого у державі етносу, так і етнічних меншин. Створення і діяльність товариств (національно-культурних безпосередньо) пов’язані зі становленням громадянського суспільства, з розвитком різноманітних форм громадської самодіяльності, захищеної від прямого втручання і регламентації з боку органів державної влади. В Україні, в умовах демократичних перетворень, в політичному і культурному житті республіки, з весни 1989 р. почали створюватися національно-культурні товариства. Діяльність такого роду товариств має історичні корені, спирається на традиції етнічнокультурного життя республіки у 20-30-х рр. XX ст. Нині національно-культурні товариства, число яких в Україні понад 200, об’єднують і компактно проживаючі етнічні 281

групи, і окремих громадян (характерно, що членство в товаристві не залежить від етнічної приналежності особи). Інтереси національно-культурних товариств у громадськополітичній структурі українського суспільства представляє Рада національних товариств України, а також Дорадча рада голів громадських об’єднань національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Національно-культурні товариства ставлять собі за мету: сприяти відродженню самобутніх культур своїх етнічних груп в республіці, добиваються врахування своїх етнічних інтересів у державній політиці України, державних дотацій на розвиток етнічних культур. Відродження культури етнічних меншин включає розвиток літератури, мови, живого мовлення, освіти (шкільної і вищої), підготовку кадрів етнічної інтелігенції, розвиток мистецтва, книгодрукування, преси, теле-радіомовлення, релігії, повернення і відбудову культових споруд, відродження побутових традицій, звичаїв. ТОТАЛІТАРИЗМ – політичний лад, при якому державна влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політичної партії), яка знищує демократичні свободи, повністю підпорядковує всі сфери життя своїм інтересам і утримує контроль над суспільством методами терору, політичного і духовного закабалення. В Україні в 1930 – 80-ті рр. відбулось утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології, монополізація нею права на істину. УКРАЇНІЗАЦІЯ — комплекс заходів, здійснюваних на Україні у 20-30 рр. XX ст. у галузі національної політики, спрямований на залучення кадрів корінної національності до управління державою та участі в громадському житті; переважного використання української мови в сфері освіти, культури, науки, а також поширення меж її застосування. Ці дії відбувались в Україні в рамках загальної для СРСР політики коренізації. Ця політика була зумовлена наміром компартії досягти стабілізації становища в національних республіках політичним шляхом. Необхідною умовою для цього було урахування національних особливостей та інтересів неросійських народів. Перші кроки у цьому напрямі робились ще у роки громадянської війни, але офіційне проголошення цього курсу відбулося на XII з’їзді РКП (б) у квітні 1923 р. Для проведення “українізації” рішеннями ВУЦВК та РНК була створена відповідна ї законодавча база. В процесі здійснення “українізації” можна виділити кілька етапів. У 1923-1925 рр. заходи відбувались досить повільно внаслідок здебільшого антиукраїнських настроїв у керівництві України. Ситуація зазнала змін після призначення на посаду Генерального секретаря КП(Б)У Л.Кагановича. Відкидаючи одіозність цієї постаті, слід відзначити, що саме за нього відбулися найвідчутніші зміни. Етап найбільшої активності у проведенні “українізації” - 1925-1929 рр., що завершився після повороту, що стався на рубежі 20-30-х рр. у внутрішній політиці країни. У наступні роки дії у рамках “українізації” тривали, але втратили динамізм. 1933 р. - після того, як найактивніші діячі були звинувачені у “національному ухилі”, - “українізація” припинилась зовсім. Згодом почався процес розгрому “українізації”. Поруч з політикою “українізації” здійснювалась державна політика щодо представників інших етнічних груп, що мешкали на території України. Вона була покликана забезпечити їм сприятливі умови не тільки для культурної, а й для політичної активності. Одночасно у ці роки відбувся цілий ряд політичних процесів проти активних діячів українського руху, нищівного удару було завдано по українській інтелігенції. ЦІННОСТІ ЕТНІЧНІ — різновидність форм соціальних цінностей, що утворюється культурою певного етносу і є продуктом його свідомості. Кожен етнос має 282

специфічний, властивий йому набір та ієрархію соціальних цінностей, що в цілому й надає останнім етнічні особливості. Ця система цінностей виступає найвищим (фундаментальним) рівнем соціальної регуляції. Саме в ній зафіксовані критерії соціально цінного, визнаного даним етнічним формуванням, на грунті котрих й розгортаються конкретніші і спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні соціальні інститути і власне цілеспрямовані індивідуальні чи колективні дії людей. Засвоєння критеріїв системи цінностей етнічних на рівні структури особистості складає основу формування етнічної свідомості людей. Виконуючи роль соціально-нормативного регулятора суспільного життя і поведінки людей, цінності етнічні забезпечують цілісність етнічного формування, оскільки власне в них втілена особлива значущість (за М.Вебером) певних матеріальних і духовних благ для існування та розвитку етнічної спільноти. Власне нормативна функція цінностей робить їх спеціальним предметом соціологічних досліджень в галузі вивчення культури, соціальних інститутів і особистості. Дослідження цінностей етнічних набувають особливої ваги в країнах, колишнього СРСР. Внаслідок досить тривалого існування народів республік СРСР на засадах “етнікосів” навколо більш впливового ядра російського етносу, цілеспрямованої політики русифікації (етноциду), що здійснювалась відверто (царатом) чи приховано під гаслами виховання „советского человека” або утворення єдиної соціальної спільності “советский народ”, було фактично знівельовано не тільки самобутність цих народів, а й притаманні цим етнічним спільнотам природні нормативно-ціннісні системи. ШОВІНІЗМ (від прізвища солдата французької армії Шовіна (Chowin) — фанатичного прихильника завойовницьких походів Наподеона Бонапарта), ідеологічна форма виправдання права панування одних етносів над іншими етнічними спільнотами і групами за допомогою антинаукових тверджень про винятковість і месіанське призначення окремих рас і народів, необхідність поширення “вищої” культури тощо. Шовінізм неодмінно з’являється тоді, коли в даній поліетнічній державі один із етносів досягає привілейованого становища й намагається будь-що зберегти та закріпити свої панівні позиції або коли має місце поневолення і гноблення великими і сильними націями менш розвинутих народів залежних країн.

283

ЗАКОН ПРО ПЕРСОНАЛЬНО-НАЦІОНАЛЬНУ АВТОНОМІЮ Українська Центральна Рада, згідно з Універсалом 7-го листопада 1917 року, ухвалила 9 січня 1918 року наступний закон про персонально-національну автономію. Ст.1. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах Української Народної Республіки на персонально-національну автономію, цебто право на самостійне упорядкування свого національного життя, що здійснюється, через органи національного союзу, владі якого підлягають усі його члени, незалежно від місця їх населення в межах Української Народної Республіки. Це є невід’ємне право націй і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому. Ст.2. Населяючим територію У.Н.Р. націям - великоруській, єврейській і польській - право на персонально-національну автономію дається силою цього закону. Нації ж білоруська, чеська, молдаванська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом персонально-національної автономії, якщо до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації окремо, підписана не менш як 10.000 громадян У.Н.Р. без різниці полу і віри, необмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації; Генеральний Суд розглядає заяву зо дня її подання, сповіщає про свою постанову Генеральний Секретаріат і оголошує її до загальної відомости. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, подаються на розгляд Парламенту Української Народної Республіки. Ст.3. Для здійснення визначеного в ст.1 права, громадяни У.Н.Р., належні до даної нації, утворюють на території У.Н.Р. національний союз. Членами кожного національного союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають національний кадастр, котрий по складанню публікується до загальної відомости, і кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний національний кадастр, так і виключення з нього, з огляду на заяву про належність його до даної нації. Ст.4. Національний союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно установлюється в порядку, зазначеному в ст.7 цього закону. Національному союзові виключно належить право представництва даної нації, яка живе на території У.Н.Р., перед державними і громадськими установами. Законодатні установи, які видаються національними зборами, в межах компетенції національного союзу (ст.9), належать до оголошення в загально-установленому порядку. Ст.5. З загальних коштів У.Н.Р. та органів місцевого самоврядування відчисляються в розпорядження національного союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількості членів даного національного союзу. Ст.6. Національний союз установлює свій щорічний бюджет і має право оподатковувати своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного оподаткування; робити за своєю відповідальністю позичку і приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності національного союзу. Ст.7. Обсяг справ, належних до компетенції національного союзу і окремих його орґанів, як рівно і устрій установ опреділюється постановою Установчих Зборів даної нації, котрі разом з цим опреділюють і порядок змінений його постанов. Приняті постанови, які торкаються обсягу компетенції національного союзу, належать до розгляду і ствердження Установчими зборами У.Н.Р. або її Парламенту. Примітка. Незгідности, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими Зборами і Установчими Зборами У.Н.Р. або її Парламентом, розв’язуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Установчих Зборів У.Н.Р. або її Парламенту. 284

Ст.8. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами У.Н.Р., котрим минуло 20 років, на основі загального, без різниці полу й віри і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування, на засаді пропорціонального представництва. Ст.9. Органи національного союзу є органи державні. Вищим представницьким органом національного союзу є Національні збори, які обираються членами союзу на основах, зазначених в ст.8. Вищим законодавчим органом союзу є Національна Рада, котра обирається Національними Зборами і перед ними відповідає. Ст.10. Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами національного союзу, з одного боку, та органами державного упорядкування, місцевого самоврядування і національних союзів, - з другого боку, розв’язуються адміністративним судом. Ст.11. Національні союзи У.Н.Р. мають право єднатися з існуючими в межах Російської Федеративної Республіки національними союзами відповідних націй. Надрукований в “Народній волі”, щоденній народній газеті, 12 (25) січня 1918 року. Див.: Закон про персонально-національну автономію // Розбудова держави. – 1993. - №12. – С.3233.

285

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ НАЦІОНАЛЬНОСТЕЙ УКРАЇНИ Верховна Рада України, виходячи з Декларації про державний суверенітет України, з Акта проголошення незалежності України, куруючись Загальною декларацією прав людини та ратифікованими Україною міжнародними пактами про права та свободи особистості; прагнучи утвердження в незалежній, демократичній Україні священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності всіх етнічних груп народу України; беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями складають п’ятдесятидвохмільйонний народ України, приймає цю Декларацію прав національностей України: Стаття 1. Українська держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів та національних груп обираються на рівних правах до органів державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах та організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється й карається за законом. Стаття 2. Українська держава гарантує всім національностям права на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Стаття 3. Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону “Про мови в Українській РСР” таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою. Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. Стаття 4. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Стаття 5. Пам’ятки історії та культури народів та національних груп на території України охороняються законом. Стаття 6. Українська держава гарантує всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання. Ці організації можуть здійснювати 286

діяльність, спрямовану на розвиток національної культури, проводити в установленому законом порядку масові заходи, сприяти створенню національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій. Стаття 7. Національні культурні центри і товариства, представники національних меншин мають права на вільні контакти із своєю історичною батьківщиною. Верховна Рада України м. Київ 1 листопада 1991 року

Див.: Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. – К., 1998. – С.15-16.

287

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей в справі розбудови незалежної демократичної держави, визнаючи нерозривність прав людини і прав національностей, прагнучи реалізувати Декларацію прав національностей України (1771-12), дотримуючись міжнародних зобов’язань щодо національних меншин, приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток. Стаття 1. Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. Стаття 2. Громадяни України всіх національностей зобов’язані дотримувати Конституції та законів України, оберігати її державний суверенітет і територіальну цілісність, поважати мови, культури, традиції, звичаї, релігійну самобутність українського народу та всіх національних меншин. Стаття 3. До національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою. Стаття 4. Відносини, які виникають з приводу реалізації громадянами України прав і свобод, пов’язаних з їх належністю до національних меншин, регулюються Конституцією України (888-09), цим Законом, прийнятими на їх підставі іншими законодавчими актами а також міжнародними договорами України. Стаття 5. У Верховній Раді України, в разі необхідності - в місцевих Радах народних депутатів, діють постійні комісії з питань міжнаціональних відносин. В місцевих органах державної виконавчої влади можуть створюватися відповідні структурні підрозділи. При місцевих Радах народних депутатів можуть утворюватися і функціонувати на громадських засадах дорадчі органи з представників національних меншин. Порядок формування цих органів визначається відповідними Радами народних депутатів. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин є Міністерство у справах національностей України. При Міністерстві функціонує як дорадчий орган Рада представників громадських об’єднань національних меншин України. Стаття 6. Держава гарантує всім національним меншинам права на національнокультурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

288

Пам’ятки історії і культури національних меншин на території України охороняються законом. Стаття 7. Держава вживає заходів для підготовки педагогічних, культурнопросвітницьких та інших національних кадрів через мережу навчальних закладів. Державні органи на основі міждержавних угод сприяють національним меншинам у підготовці спеціалістів в інших країнах. Стаття 8. У роботі державних органів, громадських об’єднань, а також підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях, де більшість населення становить певна національна меншина, може використовуватися її мова поряд з державною українською мовою. Стаття 9. Громадяни України, які належать до національних меншин, мають право відповідно обиратися або призначатися на рівних засадах на будь-які посади до органів законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого і регіонального самоврядування, в армії, на підприємствах, в установах і організаціях. Стаття 10. Держава гарантує національним меншинам право на збереження життєвого середовища у місцях їх історичного й сучасного розселення. Питання про повернення на територію України представників депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами. Стаття 11. Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Стаття 12. Кожний громадянин України має право на національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни мають право у встановленому порядку відновлювати свої національні прізвище, ім’я та по батькові. Громадяни, в національній традиції яких немає звичаю зафіксовувати “по батькові”, мають право записувати в паспорті лише ім’я та прізвище, а у свідоцтві про народження – ім’я батька і матері. Стаття 13. Громадяни, які належать до національних меншин, вільні у виборі обсягу і форм здійснення прав, що надаються їм чинним законодавством, і реалізують їх особисто, а також через відповідні державні органи та створювані громадські об’єднання. Участь або неучасть громадянина України, який належить до національної меншини, у громадському об’єднанні національної меншини не може служити підставою для обмеження його прав. Стаття І4. Державні органи сприяють діяльності національних громадських об’єднань, які діють відповідно до чинного законодавства. Національні громадські об’єднання мають право висувати своїх кандидатів у депутати на виборах органів державної влади відповідно до Конституції України (888-09), законів про вибори народних депутатів України і депутатів місцевих Рад народних депутатів. Стаття 15. Громадяни, які належать до національних меншин, національні громадські об’єднання мають право у встановленому в Україні порядку вільно 289

встановлювати і підтримувати зв’язки з особами своєї національності та їх громадськими об’єднаннями за межами України, одержувати від них допомогу для задоволення мовних, культурних, духовних потреб, брати участь у діяльності міжнародних неурядових організацій. Стаття 16. У державному бюджеті асигнування для розвитку національних меншин.

України

передбачаються

спеціальні

Стаття 17. Україна сприяє розвиткові міжнародного співробітництва у забезпеченні й захисті прав та інтересів національних меншин, зокрема шляхом укладання й реалізації багатосторонніх і двосторонніх договорів у цій сфері. Стаття 18. Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав і свобод громадян за національною ознакою забороняється й карається законом. Стаття 19. Якщо міжнародним договором України встановлено інші положення, ніж ті, які містяться в законодавстві України про національні меншини, то застосовуються положення міжнародного договору. Президент України Л.Кравчук м. Київ, 25 червня 1992 року № 2494-ХІІ

Див.: Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. – К., 1998. – С.125-129.

290

ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО БІЖЕНЦІВ Верховна Рада України, дотримуючи міжнародних зобов’язань України щодо захисту прав людини і виходячи з принципів Конституції України (888-09), приймає цей Закон, щоб визначити правовий статус біженців, установити правові, економічні та організаційні гарантії захисту прав осіб, які вимушено залишили державу своєї громадянської належності (або країну свого постійного проживання).

291

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття “біженець” та умови набуття статусу біженця У цьому Законі під терміном “біженець” розуміється іноземець (іноземний громадянин чи особа без громадянства), який внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної належності, ставлення до релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань вимушений залишити територію держави, громадянином якої він є (або територію країни свого постійного проживання), і не може, або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок за зазначених побоювань та щодо якого в порядку та за умов, визначених цим Законом, прийнято рішення про надання йому статусу біженця. Стаття 2. Порядок порушення клопотання про надання статусу біженця Особи, які мають намір набути статус біженця і перетнули державний кордон України у порядку, встановленому чинним законодавством, повинні протягом трьох діб звернутися до відповідного органу міграційної служби з заявою про надання їм статусу біженця. Особи, які вимушені були незаконно перетнути державний кордон України з наміром набути статусу біженця і прибули в Україну з держави, на території якої існують умови, зазначені у статті І, повинні протягом доби звернутися до відповідного органу міграційної служби через її уповноваженого чи службову особу Прикордонних військ України із заявою про надання їм статусу біженця та з обґрунтованим поясненням свого незаконного перетинання кордону. Стаття 3. Умови, за яких статус біженця не надається Статус біженця не надається особі: • за якою компетентними органами влади держави, де вона проживає, визнаються і забезпечуються права і обов’язки, пов’язані з громадянством цієї держави; • щодо якої встановлено, що вона вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено в міжнародному праві; • яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття на її територію; • яка до прибуття в Україну перебувала в державі, де вона могла у встановленому порядку отримати притулок чи оформити статус біженця. Це положення не поширюється на осіб, для яких чинним законодавством передбачено спрощений порядок набуття громадянства України.

291

РОЗДІЛ ІІ. НАБУТТЯ І ВТРАТА СТАТУСУ БІЖЕНЦЯ

Стаття 4. Органи, які вирішують питання про надання і позбавлення статусу біженця 291

Питання про надання і позбавлення статусу біженця вирішують в межах своєї компетенції органи міграційної служби Міністерства України у справах національностей та міграції в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Стаття 5. Повноваження Міністерства України у справах національностей та міграції Центральним органом державної виконавчої влади, що координує взаємодію інших органів державної виконавчої влади при вирішенні всіх питань, що стосуються проблем біженців, є Міністерство України у справах національностей та міграції. До відання Міністерства України у справах національностей та міграції належить підготовка для розгляду Урядом України пропозицій щодо: • встановлення регіонів тимчасового розселення біженців; • визначення обсягів фінансування на утримання біженців і розподілу коштів по регіонах компактного проживання біженців. Крім цього, до відання Міністерства України у справах національностей та міграції належить: • встановлення порядку оформлення надання статусу біженця за наявності умов, зазначених у статті 1 цього Закону, і позбавлення цього статусу; • утримання пунктів тимчасового розміщення біженців; • розгляд скарг на рішення про надання і позбавлення статусу біженця, що приймаються органами міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; • ведення централізованого обліку осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців; • контроль за виконанням цього Закону. Стаття 6. Повноваження органів міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі Органи міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі підпорядковуються Міністерству України у справах національностей та міграції, Уряду Республіки Крим та відповідним державним адміністраціям. До їх відання належить: • надання статусу біженця особам, які прибули на територію Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя за умов, передбачених статтею 1 цього Закону, і позбавлення цього статусу, а також видача біженцям відповідних посвідчень; • визначення місць тимчасового проживання осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців, а також в разі потреби направлення їх в пункти тимчасового розміщення біженців; • надання грошової допомоги особам, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженцям; • сприяння у тимчасовому працевлаштуванні осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців; • надання особам, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженцям соціально-побутових і медичних послуг; • ведення обліку осіб, які подали заяву про надання статусу біженця, та біженців; • вирішення інших питань, віднесених до їх компетенції законодавством. Стаття 7. Повноваження інших органів державної виконавчої влади щодо біженців Державний комітет України у справах охорони державного кордону, Прикордонні війська України перешкоджають незаконному перетинанню державного кордону України, у встановленому порядку затримують осіб, які незаконно його перетнули, та 292

організовують прийняття заяв про надання статусу біженця від тих осіб, які мають намір його набути. Служба безпеки України та її органи на місцях, Служба безпеки Республіки Крим у межах своєї компетенції вживають заходів для виявлення серед осіб, які порушили клопотання про надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до статті 3 цього Закону. Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство внутрішніх справ Республіки Крим, управління внутрішніх справ областей, міст Києва та Севастополя реєструють біженців, в межах своєї компетенції вживають необхідних заходів для виявлення серед осіб, які порушили клопотання про надання статусу біженця, таких, яким статус біженця не надається відповідно до статті 3 цього Закону. Міністерство праці України надає по можливості допомогу в тимчасовому працевлаштуванні біженців. Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України беруть участь у переговорах, підготовці документів і вносять пропозиції Уряду України щодо укладання міжнародних угод з питань, пов’язаних із захистом соціальних, економічних, інших прав та інтересів біженців, у тому числі з компенсацією збитків, заподіяних біженцям, витратами на їх приймання і облаштування, а також сприяють встановленню зв’язків біженців з іноземними громадянами та юридичними особами за кордоном та вживають заходів щодо повернення біженців у країну їх постійного проживання або переселення в держави, що можуть надати їм притулок. Стаття 8. Оформлення документів з питань надання статусу біженця Оформлення необхідних документів з питань надання статусу біженця провадиться на підставі особистої заяви особи або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування відповідно до статті 2 цього Закону. Стаття 9. Права та обов’язки особи, яка подала заяву про надання статусу біженця Особа, яка подала заяву про надання статусу біженця, має право на: • тимчасове працевлаштування чи навчання; • медичну допомогу і соціально-побутові послуги; • користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення до вирішення питання про надання статусу біженця, але на строк не більше трьох місяців; • вільне сповідування своєї релігії. Особа, яка подала заяву про надання статусу біженця, зобов’язана: • подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання про надання статусу біженця; • при одержанні направлення органу міграційної служби відбути до визначеного місця тимчасового проживання і у триденний строк зареєструватися в місцевому органі внутрішніх справ; • дотримувати встановленого чинним законодавством порядку перебування на території України; • проходити медичний огляд на вимогу органів охорони здоров’я. Стаття 10. Рішення про надання статусу біженця Рішення про надання статусу біженця приймається органами міграційної служби в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі не пізніше одного місяця з дня подачі заяви.

293

У разі відмови в наданні статусу біженця за підставами, передбаченими статтею 3 цього Закону, орган міграційної служби повідомляє про це особу, яка подала заяву, та відповідний орган внутрішніх справ. Рішення про відмову в наданні статусу біженця може бути оскаржено в тижневий строк до Міністерства України у справах національностей та міграції, яке приймає рішення не пізніше ніж у місячний строк. Стаття 11. Втрата та позбавлення статусу біженця Статус біженця надається на три місяці відповідним органом міграційної служби, і за його рішенням цей строк може бути продовжено. Статус біженця втрачається, якщо особа: • добровільно знову скористалася захистом держави, громадянином якої вона є, або країни постійного проживання; • набула нового громадянства та користується захистом держави свого нового громадянства; • засуджена до позбавлення волі за вироком суду України, що набрав законної сили. Особа позбавляється статусу біженця органом міграційної служби за місцем її тимчасового проживання, якщо вона: • втратила підстави, за яких вона набула статусу біженця; • набула статусу біженця внаслідок подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; • розглядається з поважних причин як загроза державній безпеці, громадському порядку, здоров’ю населення України. Рішення про позбавлення статусу біженця може бути оскаржено в тижневий строк до Міністерства України у справах національностей та міграції або до суду. Правовий режим іноземця, який втратив або позбавлений статусу біженця, визначається Законом України про правовий статус іноземців (3929-12).

294

РОЗДІЛ ІІІ. ПРАВОВИЙ СТАТУС БІЖЕНЦЯ

Стаття 12. Права біженця Особа, яка набула статусу біженця, має право на: • вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; • працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; • охорону здоров’я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; • одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; • користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; • навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; • користування надбаннями культури; • свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; • недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; • судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров’я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; • вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень). 294

Стаття 13. Обов’язки біженця Біженець зобов’язаний: • дотримувати Конституції (888-09) та законів України, виконувати рішення і розпорядження органів державної виконавчої влади, регіонального та місцевого самоврядування; • виконувати законні вимоги державних органів і посадових осіб. Стаття 14. Заборона вислання біженця або його примусового повернення до держави, з якої він прибув Біженець не може бути висланий або примусово повернутий до держави, де ще існують умови, зазначені у статті 1 цього Закону, на підставі яких він набув статусу біженця.

295

РОЗДІЛ IV. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО

Стаття 15. Міжнародне співробітництво з метою захисту прав біженців Україна співробітничає з іншими державами, міжнародними організаціями з метою усунення причин виникнення проблеми біженців, поліпшення їх матеріального становища і вдосконалення правового статусу, а також повернення біженців у країну їх постійного проживання. Стаття 16. Міжнародні договори Якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються норми міжнародного договору. Президент України Л. Кравчук м. Київ, 24 грудня 1993 року №3818-ХП

Див.: Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. – К., 1998. – С.129-136.

295

ПОСТАНОВА Верховної Ради України про тлумачення ЗаконуУкраїни “Про реабілітацію жертв політичнихрепресій на Україні” У зв’язку з численними запитами реабілітованих громадян, комісій по поновленню прав реабілітованих, інших посадових осіб та в інтересах єдиного поняття і вірного застосування Закону Верховна Рада постановляє: 1. Роз’яснити, що політичний мотив репресій (стаття 1) - це застосування державою примусових заходів щодо противників Радянської влади у вигляді пред’явлення обвинувачення у вчиненні політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи соціально небезпечною у політичному відношенні за наявності достовірних матеріалів, застосування на цих підставах репресій у судовому порядку відповідно до статей 33-34 Кримінального кодексу Української РСР у редакції 1927 року та в адміністративному порядку. 2. Територія Української РСР (стаття 1) - територія України на час прийняття Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” - 17 квітня 1991 року. 3. Громадяни України - особи, які постійно проживали на території України до застосування щодо них незаконних репресій, і також такі, які з різних причин були переміщені за межі України. 4. Застосування (піддання) репресій (стаття 1): • оголошення вироку, ухвали (постанови) позасудовим органом про застосування кримінального покарання, відправлення у заслання та вислання без пред’явлення обвинувачення у конкретному злочині; • винесення судом або позасудовим органом рішення про необґрунтоване застосування примусових заходів медичного характеру; • винесення постанови про арешт та перебування під вартою в разі закриття справи на попередньому слідстві чи у судовому порядку; • прийняття рішення місцевими органами влади, службовими особами чи громадськими організаціями про застосування репресії в адміністративному порядку. 5. Не підлягають реабілітації особи (стаття 2, частина 1), щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують їх зраду Батьківщині у формах, передбачених Кримінальними кодексами Української РСР 1922, 1927 та 1961 років. Злочини проти миру та людства (стаття 2, частина 2) - злочини, кваліфіковані за Законом №10 Контрольної Ради у Німеччині від 20 грудня 1945 року “Про покарання осіб, винних у військових злочинах проти миру та проти людства” (стаття 2, параграф 1, пункти “а”, “б”, “і”, “с”) та згідно з Указом Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року “Про міру покарання для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах та мордуваннях радянських цивільних громадян та полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщині з боку радянських громадян та їх посібників”. Виходячи із загальноприйнятих принципів міжнародного права та на підставі наведених нормативних актів не можуть бути реабілітовані за Законом України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” засуджені громадяни колишнього СРСР, іноземні громадяни та особи без громадянства, які під час другої світової війни служили у військових формуваннях фашистської Німеччини та її сателітів, охоронних військах СС, поліції, адміністративних органах окупантів. Підлягають реабілітації громадяни, які займали адміністративні посади в період тимчасової німецької окупації території України, якщо буде встановлено, що вони подавали допомогу партизанам, підпільникам і частинам Радянської Армії чи саботували 296

виконання вимог окупаційної влади, допомагали населенню в приховуванні запасів продовольства та майна чи іншим шляхом сприяли боротьбі з окупантами. 6. Збройні формування (стаття 2, частина 3) - стабільні угрупування осіб, які об’єдналися для боротьби проти державної влади, незалежно від кваліфікації дій їх організаторів та членів. 7. Направлення на заслання, вислання та спеціальні поселення в адміністративному порядку (стаття 3) - застосування репресій на підставі рішень місцевих органів влади, адміністративних органів, посадових осіб чи громадянських організацій з політичних мотивів до сімей осіб, репресованих за обвинуваченням у контрреволюційних злочинах; до осіб, визнаних соціально небезпечними у політичному відношенні, противниками колективізації; обвинувачених у зв’язках з так званими „ворогами народу”, у приналежності до політичних партій тощо. Особи, які були незаконно вислані і заслані і згодом реабілітовані, поновлюються в усіх громадських правах, але на них не поширюються пільги, передбачені статтею 6 цього Закону. Не підлягають реабілітації відправлені в адміністративному порядку на спецпоселення радянські громадяни, які перебували під час війни у полоні, а також репатрійовані громадяни, які служили у стройових формуваннях німецької армії, поліції, спеціальних німецьких формуваннях та брали участь у розвідувальних, каральних та бойових діях проти Червоної Армії, партизанів, армій антигітлерівської коаліції та мирного населення, за винятком тих, хто пізніше брав активну участь у складі Червоної Армії або партизанських загонів, а також у лавах Опору інших держав у бойових діях проти німецько-фашистських військ та їх сателітів. Довідки про реабілітацію, згідно із статтею 3 цього Закону, видаються реабілітованим на їх вимогу органами внутрішніх справ за наявності у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на виселених осіб тощо), а за відсутності таких документів - районними комісіями по поновленню прав реабілітованих після встановлення ними факту виселення. 8. Особи, які були засуджені неодноразово або по сукупності за політичні (контрреволюційні) та загальнокримінальні злочини і згодом реабілітовані відповідно до статті 1 Закону за діяння як політичні (контрреволюційні) злочини із зниженням міри покарання в частині реабілітації, мають право на грошову компенсацію, передбачену статтею 5 Закону, за кожну репресію на підставі довідок про реабілітацію. 9. Реабілітовані, згідно із статтями 1 та 3 цього Закону, особи (їх спадкоємці першої черги) мають право на повернення (відшкодування вартості) вилучених у них будинків, майна (стаття 5). Можливість повернення реабілітованому будинку (його частини) в натурі вирішується з урахуванням конкретних обставин: правомочного проживання там громадян, великого порівняно з його вартістю розміру затрат на перебудову, потреби у продовженні його використання для соціальних потреб (дитячих закладів, лікарень тощо). Не можуть бути повернені житлові будівлі, будинки реабілітованому (його спадкоємцям першої черги), якщо первинному набувачу вони були передані правомірно і знаходяться у його власності або перебудовані у нежитлові будівлі чи суттєво перебудовані. У разі неможливості повернення будівель чи майна у натурі реабілітованому (його спадкоємцям першої черги) його вартість відшкодовується установами, організаціями та їх правонаступниками громадянам та їх спадкоємцям, а якщо ці фізичні та юридичні особи та їх правонаступники невідомі - фінансовими органами з коштів місцевого бюджету в розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України. Склад майна, яке підлягає поверненню реабілітованому, встановлюється на підставі документів про його вилучення і реалізацію з архівів чи інших установ. Майно (або його компенсація) повертається спадкоємцям першої черги реабілітованого в разі подання свідоцтва про право на спадщину, яке відкривається з дня прийняття про це 297

рішення районною Комісією з питань поновлення прав реабілітованих. Коло спадкоємців першої черги визначається на день винесення цього рішення. Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріальними конторами достроково на підставі відповідного рішення Комісії з питань поновлення прав реабілітованих, яке має містити відомості про склад спадкового майна (або суму його відшкодування у мінімальних заробітних платах), перелік документів, на підставі яких встановлена належність громадянина до кола спадкоємців першої черги, та документів, згідно з якими встановлено факт смерті спадкодавця. У разі появи спадкоємців першої черги реабілітованого вони мають право отримати свою частку (відшкодування вартості) у спадкоємця, який оформив на своє ім’я спадкове майно (компенсацію), а при невирішені цього питання між собою - звернутися до суду. Питання про спадкоємство житлового будинку при появі інших спадкоємців першої черги вирішується у судовому порядку. 10. Право на безкоштовне забезпечення автомобілем (стаття 6), встановленого для інвалідів класу, мають тільки реабілітовані згідно із статтею цього Закону особи, які стали інвалідами внаслідок репресій і мають відповідні показання. 11. Довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у державах-республіках колишнього СРСР або його державними органами, чинні на території України. Уразі необхідності органи прокуратури та внутрішніх справ України роблять відповідний запит до органів держав-республік колишнього СРСР, які видали такі документи, щодо офіційних документів про підставу реабілітації та інших необхідних даних. Правоохоронні органи, архівні та інші державні установи України за запитом державних та громадських установ, а також приватних осіб з держав-республік колишнього СРСР подають правову допомогу у питаннях, пов’язаних з реабілітацією. 12. Відповідно до частин четвертої та сьомої статті цього Закону обласні і Київський міський суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України вправі переглядати в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами кримінальні справи, розглянуті в минулому військовими трибуналами та позасудовими органами, в тому числі за межами території колишнього Радянського Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були громадянами України, останні судові рішення по яких винесені військовими трибуналами фронтів, військ МВС Українського округу та інших військових трибуналів, за винятком Військової колегії Верховного Суду колишнього СРСР. 13. Якщо відповідно до частини четвертої статті 7 і статті 8 цього Закону особа визначається такою, що згідно із статтею 2 цього Закону не підлягає реабілітації, прокурор складає відповідний висновок і повідомляє про це заінтересованих осіб. Прокурор надсилає справу на розгляд суду тільки за заявами, зверненнями заінтересованих осіб, які не погоджуються з висновками про відмову в реабілітації. 14. Особам, які реабілітовані у встановленому порядку до прийняття цього Закону (до 17 квітня 1991 року) і не мають або втратили довідки про реабілітацію, такі довідки можуть бути видані органами Служби Безпеки України та Державного архіву України за умов, що рішення про це судових органів або прокуратури про їх реабілітацію є в архівних кримінальних справах. 15. Реабілітовані або, за їх згодою чи в разі їх смерті, близькі родичі мають право знайомитись з матеріалами закритих провадженням кримінальних та адміністративних справ і одержувати копії документів непроцесуального характеру. Знайомитися з такими справами вони можуть тільки в разі, якщо в них немає даних, які можуть негативно вплинути на гідність, законні права та інтереси як самих потерпілих, їх рідних, так і інших громадян. Реабілітовані особи та їх спадкоємці мають право на одержання рукописів, фотокарток, інших особистих речей, які збереглися у справах. Державні органи 298

зобов’язані повідомити рідних реабілітованого про місце його загибелі (смерті) при наявності таких даних. Голова Верховної Ради України І.Плющ м. Київ, 24 грудня 1993 року.

Див.: Гіркий полин історії. Масові політичні репресії серед єврейського населення Миколаївської області в 20 – 50-ті роки ХХ ст. – Вип.1. – Миколаїв: Атол, 2003. – С.26-31.

299

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ПРО ЗАХОДИ ЩОДО ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ДЕПОРТАЦІЇ З КРИМУ З метою вшанування пам’яті жертв депортації кримських татар, болгар, вірмен, греків, осіб інших національностей з Криму та виходячи з необхідності поновлення їх прав постановляю: 1. Провести у травні 1994 року заходи щодо вшанування пам’яті жертв депортації з Криму. Оголосити 18 травня 1994 року Днем скорботи і пам’яті. У цей день на всій території України приспустити Державний прапор. 2. Утворити Організаційний комітет з підготовки та проведення заходів щодо вшанування пам’яті жертв депортації з Криму. Призначити Жулинського Миколу Григоровича головою Організаційного комітету. Затвердити персональний склад Організаційного комітету (додається). 3. Організаційному комітету розробити у десятиденний строк заходи щодо вшанування пам’яті жертв депортації з Криму та подати їх на затвердження Кабінету Міністрів України. Кабінету Міністрів України виділити необхідні кошти на підготовку і проведення цих заходів. 4. Міністерству України у справах національностей та міграції разом з Міністерством культури України, Міністерством освіти України, Міністерством закордонних справ України, Академією наук України, Урядом Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за участю Меджлісу кримськотатарського народу, а також національно-культурних товариств, творчих спілок, інших об’єднань громадян і релігійних організацій забезпечити належну підготовку та здійснення заходів щодо вшанування пам’яті жертв депортації з Криму. 5. Запропонувати Державній телерадіомовній компанії України, іншим засобам масової інформації організувати широке висвітлення трагічних подій депортації з Криму та заходів щодо вшанування пам’яті жертв депортації з Криму. 6. Кабінету Міністрів України розробити та подати в установленому порядку пропозиції щодо правового врегулювання проблем добровільного повернення в Україну осіб кримськотатарського народу, осіб інших національностей та поновлення їх прав. Президент України Л.Кравчук м. Київ, 14 квітня 1994 року №165/94 Див.: Етнополітика в Україні. Документи та матеріали. – К., 1998. – С.180-181.

300

КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ КУЛЬТУР НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН УКРАЇНИ Духовні, культурно-освітні потреби національних меншин є важливими чинниками при формуванні культури народу України. Ними значною мірою зумовлюється інтенсивність процесів інтеграції національних меншин у державне, громадсько-політичне і культурне життя на засадах патріотизму, вільного етнокультурного розвитку. Ці принципи покладаються в основу Концепції розвитку культур національних меншин України. Визнаючи серед найважливіших принципів національної політики пріоритет вільного розвитку духовної сфери, слід врахувати, що саме високий рівень освіченості, культури суспільства може забезпечити мир і злагоду, унеможливити прояви національного екстремізму, міжнаціональних конфліктів. Закони “Про національні меншини в Україні”, “Про освіту”, “Про мови в Українській РСР”, “Основи законодавства про культуру” гарантують громадянам незалежно від їх національної приналежності рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. Держава забезпечує етносам, які складають її народ, свободу творчості, культурно-мистецького поступу, реалізацію прав на доступ до культурних надбань, гарантує соціальний захист працівників культури, створення умов для розквіту культур усіх етнічних спільнот України. Пріоритетними напрямами в реалізації державної політики в цій сфері мають стати - відродження звичаїв і традицій національних меншин України, всебічний розвиток їхнього самодіяльного та професійного мистецтва, створення умов для підготовки творчої інтелігенції, а також збереження і охорона пам’яток культури, здійснення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культур етносів України. Проблеми культурно-освітнього життя національних громад повинні вирішуватись передусім в рамках загальнонаціональних, всеукраїнських державних програм розвитку культури та освіти з врахуванням національної самобутності і менталітету. Для втілення в життя цих програм максимально повинна бути використана державно-громадська система організації культурно-освітнього життя в Україні, яка вже склалася. У зв’язку із зазначеним Концепцією розвитку культур національних меншин України передбачається реалізація таких основних завдань: І. Підготовка кадрів, наука Функціонування будь-якої національної культури неможливе без ефективної системи підготовки кадрів науково-гуманітарної та творчої інтелігенції, створення сприятливих умов для розкриття всіх здібностей обдарованих дітей, наукової розробки програм її відродження та розвитку. З цією метою необхідно: • переглянути програми вищих навчальних закладів культури та мистецтва, врахувавши при цьому духовні погреби національних меншин, особливості етнокультурної ситуації в Україні; • продовжити практику створення спеціалізованих груп при інститутах культури та мистецтва, а також системи перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів в галузі культури та мистецтва національних меншин; • забезпечити обмін студентами й аспірантами навчальних закладів культури та мистецтва України з відповідними навчальними закладами етнічних батьківщин національних меншин; • організувати наукові дослідження з проблем культур національних меншин, соціокультурної ситуації в місцях їхнього компактного проживання; 301

• забезпечити формування комп’ютерного банку даних з питань етнокультурного розвитку України. ІІ. Культурно-освітня діяльність Культурно-освітня діяльність в Україні має на меті задоволення потреб національних меншин у літературі, мистецтві, сприяння відродженню та розвитку їх історичних традицій, звичаїв, народної творчості. Для досягнення цього необхідно здійснення таких заходів: • організація та підтримка центрів національних культур і національно-культурних товариств у роботі, спрямованій на відродження та розвиток культур усіх етнічних груп; • проведення загальнодержавних та регіональних свят, фестивалів, оглядів народної творчості, концертів професійних і самодіяльних колективів та окремих виконавців; • виконання щорічної Державної програми випуску книг мовами національних меншин України; • укладання детального реєстру закладів культури, книжкових фондів, пам’яток культури, музеїв у місцях компактного проживання етнічних спільнот; • створення у Києві Музею національних меншин України, експозицій у сільських, районних, міських народознавчих, етнографічних, краєзнавчих музеях; • відкриття бібліотек для національних меншин; • поповнення книжкових і музично-нотних фондів художньою, історико-мемуарною літературою, працями з питань народознавства, історії, музики, образотворчого мистецтва у шкільних, сільських, районних, міських та обласних бібліотеках із врахуванням запитів національних меншин; • організація постійно діючих експедицій для запису народних пісень, переказів, хореографії, звичаїв та обрядів; розширення доступу до накопиченої фольклорної інформації; • створення національних осередків народних майстрів, організація їхньої творчої та індивідуально-кооперативної діяльності; • відродження традиційних видів художніх промислів та ремесел, розширення мережі самодіяльних музично-фольклорних, етнографічних, хореографічних, хорових, музичних, театральних, вокально-інструментальних, циркових колективів; • забезпечення тісних контактів між меншинами в Україні та їхніми етнічними батьківщинами в галузі культури, організація постійного обміну виставками, музейними експонатами, художніми колективами, окремими виконавцями, стажування. ІІІ. Художня творчість, засоби масової інформації Розвиток національної культури забезпечується не лише на шляхах збереження її традиційних народних форм. Перспективи її функціонування значною мірою визначаються професійним рівнем художніх колективів, творчою роботою діячів літератури та мистецтва, працівників засобів масової інформації. Це зумовлює необхідність: • створення та реалізації державних програм розвитку професійних художніх колективів, театрів, музичних і хореографічних ансамблів, творчо-концертних об’єднань; • підтримки періодичних масових видань, розрахованих на задоволення запитів різних етнічних груп; • створення художніх, хронікально-документальних, науково-популярних кіно- та відеофільмів, тематично пов’язаних із життям національних меншин, присвячених діяльності видатних діячів їх культур; • організації регулярних теле- та радіопередач для національних меншин з перспективою виділення спеціальних теле- та радіоканалів;

302

• заснування спеціалізованого інформаційного агентства для висвітлення проблем міжнаціональних відносин з Україні; • заснування премій за створення високохудожніх літературно-мистецьких творів, які є вагомим внеском у духовне відродження національних меншин, розвиток їхньої літератури, мистецтва і культури. IV. Економічні засади розвитку культур національних меншин України Розвиток національних культур України гарантується економічним та матеріальнотехнічним потенціалом держави. Це забезпечується: • фінансуванням культурно-мистецької та освітньої діяльності національнокультурних товариств з державного бюджету та з бюджету органів місцевого самоврядування; • заохоченням фінансової допомоги закладам культури з боку юридичних та фізичних осіб незалежно від форм власності на благодійницькій, спонсорській, договірнокомерційній основі; • сприянням створенню нових культурно-мистецьких закладів на недержавних засадах, за приватною ініціативою; • власною господарською діяльністю закладів культури, яка узгоджується з інтересами культурно-освітницької роботи; • державно-правовим регулюванням економічних і організаційно-творчих умов функціонування сфери культури національних меншин України. Затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 31 травня 1995 р.

Див.: Інформаційний бюлетень Міністерства України у справах національностей міграції та культів // 1995. - №2. – С.35-37.

303

ЗМІСТ Передмова

3

Погодинний план

5

До курсу лекцій

6

Тема 1. Предмет “Національні меншини”. Історіографія та джерела

6

Тема 2. Формування етнічного складу населення України

12

Тема 3. Національні меншини в добу Української національно-демократичної революції (1917-1920) 25 Тема 4. Національні меншини України в 20-30-х рр. ХХ ст.

36

Тема 5. Політичні процеси проти представників національних меншин

55

Тема 6. Депортації та масове знищення представників національних меншин в Україні (1930-1950-і рр.) 68 Тема 7. Повернення і розселення народів, які були депортовані з України

83

Тема 8. Захист прав національних меншин у післявоєнному світі

93

Тема 9. Національні меншини в чинному законодавстві України

103

Тема 10. Етнополітичний вимір державності

115

Тема 11. Міжнаціональні відносини в Україні в умовах незалежності

129

Семінарські заняття

147

Матеріали для наукового студентського семінару та самостійної роботи

155

Словник термінів та понять

264

Додатки

284

304