Тези до дискусії про УПА

7

Тези до дискусії про У ПА

Ц> тези з'явилися чгрга те. що ік ш к 2003 року Юрій Шухгвмч. колишнім політичний в'хзгга. і a m головнокомандувача У краіисмюі повстанської арм ії викликав м п г ta дискусію з привозу кгторі] У П А Дискусія планувалась. але так і не відбулася з причип. юс через Срах vjc«x тут ие о б г о о р ю н а м у <.іацпавлті можуть по­ дивитися «Львівську гхжту» XI жовтень - грудо». 2003 рок у)1. SL озю к . .влиплої за собою право виступити окремо. гоаждг>чи. що вся SB к т ор« Я К вийти пала рамки особистих ргсеитименпв між Шухгв м т і Грицаком та набрати публічного характер)-, справа т ят о серйозна. аби оатишати Q просто так. недомовленою. На початку crow я ропслав свої тези до д и с к т ї друзям і колег» з України та к а нею для ком о парів і критю ог. Назапл визгуюі Скал посоггквга. оосгюхти ю т . ситузшсгич?о. - але дехто з моїх критиків порадав дхти вим тезам трохи «вилежатися», і я радо or зробив, розуміючи, па» в таких справах поспіх мижг приівгтп більше шкоди. т ж юристі Тепер. коли офш гіЬю почалася п ре ж к я т см т виборча кампанія, сам*- «ос їх оприлюднити Н е тргба бути великим пророком, шобв вереабвчити у виборчій боротьбі тгма українського иаюонялізму paj по рво вкходитимг >u перший плай Лвериеиив з о mrf темв г вигідним особ ам тноргния образу диох У країн: т и і Ж \-кр»1нсьв>му ижооиа.тим>ті поклоняються та вірять, t тм ідг Його ненавидять і боиться її шосорип пвували йвиюіригпівувзтимуть найпгрше як о рт у . ttj’rpovMii.'u.'Li гтрапіг гк/чгтт оппзиюю (згадаймо лчнгцью події та справу > антисгмітгькнми nW i.it каш ям* в «Сільських вістях») Таким роЛом клала хггчг представити себе як «дввоп? гаранта а х ж я і та габільипгтм в Україні, що однаково можг ятримуж»ти ft «нжцктдлктмчммИ .Іахіл». і • и*чіаш<іи*лк-тчииЙ С ш » Ик іф и я ж п к m e t.б о » <**таині jwhch » Україні виразноокргелвлися теидгнші до А чижгиия іт.іишй p u iu n реПоШВ і мовних груп пюао і и т в л к і питаю. свого життя Сходу йІІімлня У ц оік я а ж

T r ju (htaqtctl про У П А

91

ho відстрашують ані український прапор, апі український гімн, а рівень підтримки державної незалежності* повернувся до показника грудневого референдуму 1991 року - з причин цілком прагматич­ них. Український «Схід* та український «Захід* можуть тепер дійти згоди щодо значно більшої кількості! питань, аніж під час президентських виборів 1994 рою,'. І там. і там усім набридла корум­ пована її малоефективна влада: всі хочуть гідного та спокійного життя в Україні для себе та своїх дітей.

Але поле для компромісу часто закінчується там і тоді, де йколи постає питання про історію та історичну пам'ять. Хоч і тут є неве­ ликі острівні згоди: позитивне ставлення до козацтва чи негативне до Сталіна. Найбільші незгоди помітно в оцінках подій Другої сві­ тової війни, а головний камінь спотикання - ставлення до Україн­ ської повстанської армії. Недарма Степан Баидера замикає трійку найнспопулярніших історичних осіб в Україні, після Іосіфа Сталіна йМіхаіла Горбачова. Прогрес історичної науки не завжди узгоджується з політичними інтересами. Як писав у своїй знаменитій Сорбонській лекції «Що такс нація?* (1882) Ернсст Рснан. «забуття, а то йнеправильне розуміння історії є основою буття нації. Тому розвиток історичної науки часто становить загрозу для принципу національності»3. Він наводив приклади, як у Франції «зручно» трактують Варфоло­ міївську ніч. у С Ш А - недавню громадянську війну. Падіння комунізму та відродження нових держав неминуче ведуть до спроб витворити «зручну історію*: візьмімо бодай ренесанс культу Ста­ ліна в післякомуністичній Росії. Проте є події, забути які не так легко: згадаймо відому Historikcrstrcit у Німеччині, польські дис­ кусії навколо Єдвабного або минулорічну українсько-польську дискусію про Волинь. Тому не лише забування, але йпроблематизація історії є неминучою умовою розвитку кожного суспільства. Проблема УІІА - одна з історичних мін, підкладених під наше суспільство. Вона збуджує не лише протистояння між совєтською та національною (у багатьох випадках націоналістичною) історіографіями. але йгострий конфлікт між трьома відламами в україн­ ському націоналістичному русі: бандерівцями, мельниківцями та двійкарями. Після краху комунізму ці суперечки перенеслися в ^ країну. йісторики кожного з названих напрямків представляють свою, дуже партійну версію минулих подій. Гостроти дискусії додає політичний вимір, найперше вимоги зрівняти статуси ветеранів Великої Вітчизняної війни та ветеранів УПА йпотреба розвивати добросусідські відносини з країнами, де історична пам'ять про УГІА. м яко кажучи, не найкраща.

92

Ярослав Грицак. С т раст і яа націоналізмі

Але історія тоді і є наукою, коли не підлягає диктатові політики. До честі української історіографії треба сказати, що за останні роки п нас з’явилося декілька добрих та об'єктивних праць. Висловлені нижче тези великою мірою якраз і спираються па дослідження істо­ риків так званого поміркованого напрямку, в тому числі йтала­ новитого, але вже, на жаль, покійного молодого львівського дослід­ ника Ю рія Киричука. У вступі до своєї останньої монографії, вида­ ної посмертно 2003 року, він нагадував, що «гірка правда є завжди дорожчою за солодку брехню»4. Ці слова можуть правити за мотто для всієї дискусії про УГ1А, і

мені не залишилося б нічого іншого, як під ними підписатися. Од­ нак три обставини змушують мене рухатися далі. По-перше, праці українських істориків оприявиюють надто вузьку дослідницьку перспективу, розглядаючи історію У ІІА майже винятково в україн­ ському контексті5.1 Доби створити повноцінну історію, треба вийти поза нього: найперше, хоча іі не тільки, поглянути на історію україн­ ського повстанського руху, як на один із важливих епізодів у історії тієї глибокої суспільної, культурної та політичної трансформації, котру пережили Східна йЦентральна Европа в 1848-1953 роках. Така перспектива дає змогу точніше сформулювати питання, на які треба шукати відповіді, перш ніж почати пошуки нових документів, котрі, зауважмо, часто подають дуже суперечливу, а інколи нена­ дійну інформацію. По-друге, як західну, так і східну історіографію Другої світової війни написано з перспективи Великої трійки - коаліції держав, які виграли цю війну: Великої Британії, СІП А та СССР. Тому правиль­ ність чи помилковість тих чи інших рішень усіх протиборчих сторін оцінюється затим, наскільки вони сприяли чи перешкоджали кін­ цевому результатові. Кожен добрий історик скаже вам, що такий підхід грішить телеологією, коли опис подій підводиться під зазда­ легідь відомий результат. Заради повноцінного розуміння історії завжди варто брати до уваги можливість інших варіянтів розвитку подій. Скажімо, як виглядала б історія українського повстанського руху, якби війну виграла ІІімсччипа та її союзники? За версією,яку поширював нацистський окупаційний режим в Україні, У П А була на службі «кремлівських жидів» і «кровожерного Сталіна» йвою­ вала проти більшовизму лише так, «заради годиться»6. Чи готовий був би постнацистський німецький уряд визнати її як «учасника війни»? На противагу до телеологічної перспективи, варто наголосити, що ні 1939, ні 1943 року ще зовсім не було ясно, чим такизак^ читься війна. Щобільше, її учасники нерідко приймали рішення.

Тези до дискусії про Уц..\

93

маючи доси і ь ін<)х>рмації, а то йнавіть не розуміючи, про що, влас­ не, йдеться противникові. Вони розпочали війну, плекаючи певні ілюзії (у тому числі на її швидке закінчення), вели її навмання, не­ дооцінювали роль нозамілітарних факторів тощо. Це головна теза книжки Габріеля Колка «Століття війни: політика, конфлікти від 1914 року» , котрій значною мірою завдячую формуванню власної позиції щодо історії УПА. По-третє, в останні роки мені професійно довелося збирати й Працювати зі спогадами про війну, що їх залишили по собі цілком звичайні люди. Вони подають людський, а тому переконливіший вимір цих подій, дуже відмінний від тих героїчно-партійних версій, котрими намагалися і ндоктрину вати своїх читачів совєтська та націоналістична історіографії. Найважливішою наукою з цієї живої історії особисто для мене є те, що жителі окупованої нацистами Ук­ раїни - байдуже, яких політичних орієнтацій чи в яких зонах оку­ пації- всюди однаково приймали раціональні рішення, продикто­ вані головним бажанням: вижити, і вижити за будь-яких обставин. Поява Української повстанської армії була, власне, наслідком раціо­ нального рішення певної частини українського населення, котре опинилося па Західній Україні в момент найшетрішого протисто­ яння, про тс, що всі можливості виживання поза збройним опором уже вичерпано. Якби такі обставини спіткали мешканців інших регіонів України, цілком могло би статися, що Українська повстан­ ська армія постала б на Чернігівщині чи в Донбасі. Але не забіга­ тиму наперед із висновками, а перейду до викладу тез.

1. За відправну точку для дискусії можна взяти сумну статис­ тику гуманітарних втрат України: від початку Першої світової війни йдо кінця Другої - тобто від 1914 по 1945 рік - на українських землях загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка8. Демографи стверджують, що жоден інший європейський народ, за винятком хіба євреїв, не зазнав у X X столітті таких тяжких біоло­ гічних втрат, як українці3. В сучасних теоретичних працях про на­ ціоналізм можна натрапити на тезу, щ о величезна кількість жертв, яких зазнали народи в X X столітті, відображає непереборне та ма­ сове прагнення громадян не так убивати інших, як самим помирати за свою батьківщину10. Статистика українських жертв засвідчує цілком протилежне: абсолютна більшість гинула не за власним виором, а з жорстокого примусу та насильства. І насправді, якби їм надали такий вибір, то всі вони вибрали б життя для себе та своїх родин.

:,/1

Ярослав Грицак. Страсті за

Вони зробили б це передусім із цілком природного інстинкту самозбереження. Але також і тому, що їхньої батьківщини (у вузькому, політичному значенні цього терміна) ще не існувало. Вій­ ськові та політичні режими, котрі контролювали українські землі в XX столітті, важко було назвати своїми. Щонайбільше до них мож­ на було пристосовуватися, але тяжко було відчувати до них емоцій­ ну прив’язаність - надто коли йшлося про те, щоби жертвувати заради них своїм життям. А від розуміння потреби національної держави більшість українців (на початку століття, зазначмо, то були переважно селяни) узагалі була далека. Час від часу українське село могло солідаризуватися з котримсь із політичних рухів у місті, але пазагал ставилося до них із недовірою та пересторогою, бо підо­ зрювало- і небезпідставно, - що ці рухи хочуть скористатися се­ лянами заради власних інтересів, мало що даючи взамін. Це, зреш­ тою, стосувалося мешканців не тільки українського села, але іі села російського, литовського, навіть почасти й польського, а також жителів єврейських містечок - та йузагалі всіх тих спільнот, що їх історики називають «традиційними суспільствами». Відчуття, що власна держава може стати гарантом виживання, а тому задля добра свого та добра своєї родини треба спромогтися на ризик і навіть на самопожертву, прийшло поступово, під впливом двох світових воєн. Це у свій спосіб передає драматичність україн­ ського випадку, коли перехід «із селян у націю» відбувався в пере­ бігу воєн і революцій, а серед головних інструментів будування мо­ дерного суспільства було насильство. Визнання цього факту має вирішальне значення для розуміння української історії XX століття взагалі, а для постання та діяльності! УПА зокрема. 2. До розміру українських втрат близькі лише втрати населення на території сучасної Польщі та Білорусі. Географія найбільших демографічних втрат опукло показує, що саме землі, де мешкали українці, білоруси, поляки, були основним мілітарним театром Дру­ гої світової війни. Це була територія, кот ра віддавна перебувала в центрі великої геополітичної євразійської гри. І тут одночасно роз­ горталися зразу декілька воєн: опріч і поряд і:і російсько-німецьким (1914-1918) і совєтсько-нацистським (1939 1945) протистояннями відбувалося національне самовизначення народів, що жили мі* Балтійським і Чорним морями, тривали міжнаціональні в і й н и мен­ шого масштабу (як-от українсько-польський конфлікт чи jiowxш" етнічні чистки); всередині кожного національного р у х у точилися свої малі іромадяпські війни (конфлікт між Ско|юпадським м>№ дом У Н Р у 1918 році та між бульбапіівцями, мельникінцями, рівцями в 1941-1944 роках), і, нарешті, велика селянська <<-к';к '

Те.ш до дискусії про УІІА

95

пійна (прикладами цього є чи не найбільша в історії X X століття селянська війна на півдні України («махновщина»), масовий опір сталінськії! колективізації в 1930 році та почасти (але лише по­ части!) волинський конфлікту 1943році)). Жоден з інших випадків під час Другої світової війни не мав такого складного переплетіння всіх цих конфліктів, як український. У польському та російському випадках майже не було пі власної селянської, ні власної громадянської війни (приклад армії Власова через її незначущість можна впевнено зігнорувати, а польський конфлікт між лондонським еміграційним урядом і місцевими кому­ ністами розгорнувся на повну силу аж по закінченню війни). Росій­ ська специфіка полягала ще н у тому, що більшість російських ет­ нічних земель не перебували під окупацією, а тому тут не набули такого масового масштабу її два неминучі супутники: колаборація та партизанський рух. У білоруському випадку, на відміну від українського, значно слабшим був національний рух і сильнішою червона партизанка. У кожному разі, переплетіння зразу декількох конфліктів дуже ускладнювало та звужувало українцям шанси на виживання. Солі­ дарність тільки з однією стороною не могла бути гарантом безпеки, навіть у випадку її позірної перемоги: завжди залишалося ще декілька інших, вороже налаштованих сторін, які довго не складали зброю та могли тримати під контролем певні території. Українцям за цих умов доводилося виявляти подиву гідну здатність вигадливости, аби щоразу пристосуватися до нових обставин. Бонн мусили перепробувати різні варіяпти: від колабораціі до опору. А більшість воліла вичікувати, не виказуючи відверто лояльності! до жодної зі сторін. І це могло бути ііайраціоіцільнішою за цих умов тактикою як-от, скажімо, в такому епізоді кінця війни, розповідь про який чув від старших галичан: уночі до хати входить загін озброєних мужчин у маску валі,і піх халатах без жодних розпізнавальних знаків, вата­ жок проголошує па порозі: «Слава Україні!» і господар, відпові­ даючи чи ігноруючи привітання, важить долею всієї своєї родини: ацужбо гості - перебрані енкаведисти чи польські бойовики! 3. На вибір тактики виживання мільйонів мешканців ГІограпиччя дуже істотно виливав досвід і Іершої світової війни. Мало ска­ зати, що Друга світова була породженням і продовженням Першої, бажанням тих, хто програм у 1914-1918 роках, втрати в 1939-1945. Справа була ще йу тому, що багато з тих, хто мали сорок і більше років, пам’ятали Першу світову війну як недавню подію. І Сталін, і Гітлер, і Черчил, і Броз Тіто, іі Андрій Мельник та багато інших були солдатами, офіцерами, командувачами фронтів чи навіть міні-

Ярослав Грицак. С т раст і .ш націоналілмам

страми и маси ІІершої сніюної нійии. Її доснід буй відправною точ­ кою, відштовхуючись від якого, вони приймали рішення, вигаду­ вали способи виживання, плекали надії чи хоч би ілюзії. Ось декілька українських прикладів: - ставлення Гітлора до українців, окрім расових упереджень, зумовлював досвід німецької окупації України в 1918-1919 роках. (У Гітлера склалося враження, що українці - ненадійні союзники, схильні до більшовизму, а тому навіть щодо білорусів він мав кращу думку, ніж щодо українців11.); - у ставленні Сталіна до українців і до українського питання цеп­ ну роль відіграли ііого спогади про події громадянської війни в Ук­ раїні в 1918-1920 роках, коли більшовикам доводилося відступати звідти підтиском повсталого селянства. Цей досвід повторився па початку 1930 року, коли Україна та українські селяни виявили най­ більший, порівняно з рештою совєтських територій та народів, опір колективізації. Факт, що Україна дуже швидко піддалася німцям улітку-восени 1941 року, а також розгортання українського пов­ станського руху, зміцнювали враження Сталіна з 1918-1930-х років, що українці - народ ненадійний і зрадливий, а тому вони вимагають «окремого» трактувапі ія; - багато українців вітали німецьку армію влітку 1941 року, бо сподівалися повторення ситуації 1918 року. Тоді прихід німецької кайзерівської армії обернув Україну на деякий час на оазу стабіль­ ності! йспокою, порівняно зі збільшовичепою Росією (хоч як це дивно, надії на німців разом з українцями поділяли влітку 1941 року йбагато євреїв, котрі вважали відомості про антисемітизм Гітлера вигадкою совєтської пропаганди)12; - в українському національному русі зв’язок із визвольними зма­ ганнями 1917-1920 років відобразився на виборі вже самої назви для своєї армії. Назва «Українська повстанськії армія» прямо підси­ лала до партизанських частин Української Народної Республіки 1921 року. Щоб наголосити на ідейній єдності збройної боротьби українців у 1918-1920 та 1940-х роках, головнокомандувач УПА Роман Шухевич вибрав собі за нсевдо прізвище одного з коман­ дирів тих партизанських загонів - поета Григорія Чупринки, який потрапив у полон до більшовиків і був розстріляний 28 серпня 1921 року; - окрім того, над усім українським рухом тяжіли, ніби страшніш жуиел, спогади про анархію 1919 року, котра охопила Україну після відступу німецьких військ і призвела до появи численних само­ званих отаманів і батьків, чиї дії розколювали національний фронт проти спільного ворога. Страх лідерів УПА перед повторенням niti

Тг.ш <Ь дискусії про УПА

97

анархії, що її вони самі називали «атаманією», великою мірою диктуиав проводові національного руху потребу якнайшвидше взя­ тися до ство|хчіня власної армії у ({юрмі Української повстанської армії а чн Дивізії С С «Галичина», яка могла би перебрати контроль над українськими землями після відступу німецьких військ; - до того ж майже всі українські націоналістичні лідери, неза­ лежно від партійної належности, поділяли ілюзію, що кінець Другої світової війни розвиватиметі>ся за сценарієм ІІершої: обидва головні учасники, Сталін і Гітлср, знесилять одне одного, а долю україн­ ських земель вирішуватимуть - як це у 1918-1923 роках робила Антанта - західні союзники: Велика Британія та СІІІА. За таких умов на території Західної України знову, як у 1918-1919 роках, дійде до українсько-польської війни. А тому, вважали нони, треба діяти на випередження іі максимально ослабити «польський еле­ мент», заки дійде до вирішальної сутички. 4. Кожне порівняння хибує. Це стосується також і зіставлень Другої світової війни з Першою. Розрахунки всіх учасників конф­ лікту, що в Другій світовій війні можуть повторитися окремі ситу­ ації з Першої, переважно виявилися безпідставними. Бо, крім багатьох спільних рис, Друга світова війна мала свої ні з чим пе порівнювані особливості. З військово-технічного погляду, Друга сві­ това війна велась із застосуванням нової зброї та нових технологій головно танків і літаків - у небачених раніше масштабах. Цс, серед іншого, унеможливлювало появу масових селянських армій, зде­ більшого погано озброєних. Д о того ж партизанські дії на відкритій місцевості, як-от у 1918-1920 роках па Південній і Східній Україні, втрачали сенс. Єдиний виняток становили ліси та гори, де проти партизанів не можна було ефективно застосувати ні танків, ані лі­ таків. Лісова партизанка була дуже успішною формою боротьби: знешкодження партизанського загону потребувало, за різними під­ рахунками, 10-15-разової переваги в живій силі. Тому тільки на Волині та Поліссі можна було чинити опір будь-якому противни­ кові (найближчі аналогії тут - Білорусь, Балкани та Піренеї). Тс, що з цього географічного фактора водночас намагалося скористатися зразу декілька партизанських формувань - українських, польських, совєтських - перетворювало Волинь і Полісся в особливо вибухо­ небезпечний район (меншою мірою цс стосувалося Карпат, зокрема тому, що в боротьбі У П А із совєтськими частинами тут бракувало третьої сили). По-друге, треба брати до уваги іі зміни в соціальній структурі на­ селення. Після насильницької колективізації та голодомору в совстській Україні майже зникла фігура селяпипа-землевласпика, Л__>.пц__________________________________________________________________________

98

Ярослав Грицак. С т раст і за націоналізмом

котрий буп головною со ц іа л ь н о ю опорою національної та селян­ ської революції. Завдяки швидкій індустріалізації та культурній

революції значна частина населення оселилася в містах йзасимілювалась у російську культуру. Українського суспільства під польською владою всі ці зміни не зачепили; як і до 1914 року, воно залишалося переважно сільським і зберігало традиційну культуру, а національна свідомість перед війною тут дуже поширилася. Націоналістичному підпіллю відмінності між Західною та Східною Україною перешко­ джали надати своїй діяльності всеукраїнського масштабу, а водночас вимагали переглянути політичну програму. Зокрема, вони пере­ креслювали надії на всенаціональпу революцію, що їх плекали лідери радикального крила націоналістичного руху перед початком війни. Нарешті, щоби зрозуміти кардинальну різницю між Першою та Другою світовими війнами, треба брати до уваги появу нового покоління, яке народилося на початку X X століття. Воно виросло в умовах перманентного політичного насильства йекономічної кри­ зи13. Попри відмінності в ідеології, молоді совєтські комуністи, ні­ мецькі нацисти йукраїнські націоналісти мали багато спільного: всі вони були діти своєї епохи. Відкидання моралі, заперечення демо­ кратії, ксенофобія до «ворожих» класів чи націй, волюнтаризмі тяжіння до екстремального радикалізму стали головними рисами їхнього колективного портрета. В українському національному русі такі тенденції, хоча іі існували задовго перед Першою світовою вій­ ною, не домінували: до екстремізму він повернув пізніше від поль­ ського націоналізму чи російського революційного руху, в 19201930-х роках, і це надало сутичці в українському таборі характеру конфлікту поколінь: значною мірою то було протистояння старших «кабінетних» націоналістів і націонал-демократів, що звикли мисли­ ти в категоріях передвоєнних демократій і зверталися до свого до­ свіду Першої світової війни, - та «молодих вовків», не обтяжених ні одним, ні другим і готових писати все «з нового листка». 5. Засадшічо відмінний характер Другої світової війни можна підсумувати однією короткою формулою: цс була війна на тотальне винищення. Ні Гітлерові, ні Сталі нові не йшлося проте, щоби зне­ силити супротивника і змусити його підписати невигідний мирний договір: обоє прагнули знищити ворога вщент. Терор і насильство мали не вибірковий, а масовий характер, і годі було сподіватися уникнути їх раціональними діями. Жертвою міг стати кожен і будьякої миті. Найкращою ілюстрацією тут може бути картинка з часів першої совєтської окупації Західної України та Західної Білорусі: зустріч на німецько-совєтському кордоні двох поїздів, ущерть на­ повнених євреями; одні тікають па Захід від Сталіна, інші - на Схід

Тези до дискусії про УПА

99

під Гітлера, і псі силкуються перекопати пасажирів іншого поїзда, що ті роблять фатальну помилку, їдучи туди, звідки вони щойно приїхали - бо там чекає певна загибель. В українському випадку треба наголосити на докорінній різниці у статистиці жертв у Західній і Східній Україні. У Західній Україні відповідальність за левову частку демографічних утрат несе совєтський режим. Натомість німецька окупація в Галичині була порів­ няно «м’якша». Є приголомшливі, а проте достовірні підрахунки відомого американського історика польсько-єврейського похо­ дження Япа Ґроса: у 1939-1941 роках кількість репресованих осіб серед населення Галичини та Волині втроє-вчетверо перевищувала число жертв на польській території, яку окупували німці1'1. Зрозу­ міло, що за умов, коли галичани мали вибір, вони воліли Гітлера, а не Сталіна. Ситуація «паддпіпряпців» була цілком інакша: те, що виробляли німці в Райхскомісаріяті в Україні, перевершувало ви­ тівки совєтської влади. Тому по перших місяцях німецької окупації вони вже були готові на повернення Сталіна. Треба принципово підкреслити, що й«паддиістряиці», й«наддніпрянці» робили засадничо один і той самий раціональний вибір, от тільки його умови були геть різні, десь як у пасажирів двох єврейських поїздів на пімецько-совєтському кордоні. 6. Теоретично колаборуваиня з кожним окупантом залишало найбільший шанс вижити. Колаборація є неодмінним супутником кожної війни. У роки Другої світової, з огляду па «тотальний» її ха­ рактер, вона набрала небачених раніше масштабів. Однак міру дозволеної колаборації найчастіше вибирало не населення окупова­ ної території, а сам окупаційний режим. Колаборація набула ма­ сових форм там, де окупаційний режим був найм’якший, як-от у Франції («режим Віші»), Цілком іншою ситуація була на східних окупованих територіях: тут допущення представників місцевого населення до участи в окупаційній адміністрації було дуже обме­ женим. Для українців ситуація була неясна, оскільки в окупаційній по­ літиці нацистів щодо українських земель боролися дві лінії: одна пе­ редбачала широке залучення місцевого неросійського населення до влади, щоби забезпечити його лояльність і підірвати силу Росії на західному пограниччі (лінія міністра окупованих територій Розснберґа, до речі, частково зреалізована в Білорусі), інша зводила цю можливість до мінімуму йстояла на застосуванні до українців найбрутальпіших репресій (лінія райхскомісара Ерика Коха). В загаль­ ному балансі перемагала лінія Коха над лінією Розенберґа; проте на окремих територіях, як-or у Галичині (котра, не забуваймо, фор-

100

Ярослав Грицак. С т р аст і за націоналізмом

мально не вважалася окупованою, бо належала до Раііху), українців активно запрошували до колаборації іі навіть трактували їх уиривілейовано порівняно з місцевими поляками. До того ж лінія, котра відмежовувала колаборацію від спротиву, нерідко була тонка й розмита. Колаборація та спротив могли ми­

ритися між собою (праця в окупаційній адміністрації вдень і слу­ хання «ворожих» радіостанції! уночі), або навіть переходити одне в інше, що йсталося з українським націоналістичним рухом під ні­ мецькою окупацією, коли виявилося, що німці не мають наміру реалізувати ідею української самостійної держави. А за певних обставин лише збройний спротив - особливо коли виникала пряма загроза життю - міг давати найбільший шанс на виживання.

Вибір колаборації чи спротиву стосувався передовсім найактив­ нішої та пайосвічепішої частини українців, котра з природи своєї виконувала роль української еліти іі мусила найперша шукати спо­ собів співжиття з окупантом. Тим часом більшість українського населення просто вичікувала, застосовуючи раціональну тактику «моя хата скраю». Її симпатії чи антипатії разюче та різко мінялися, залежно від становища на фронті іі подій у тилу. Водночас збері­ галася досить стабільна тенденція до автаркії - самоізоляції, на­ скільки цс було можливо, від обох протиборчих сторін. В кожному разі, до зими 1941-1942 року па окупованій німцями території України майже не було збройного спротиву чи партизан­ ської боротьби. Твориво Москви, червоні партизанські загони, напочатках підтримки від місцевого населення не мали - і через їхню комуністичну ідеологію, і через небажання українців ризикувати життям під німецькою окупацією. Ситуація змінюється в 1942-1943 роках, коли населення Райхскомісаріяту України встигло пізнати справжній характер німецького окупаційного режиму, а ще більше коли стало зрозуміло, що лінія фронту знову почне відсуватися на Захід і що в Україну може повернутися совєтська влада; відтоді українці починають надавати комуністичному підпіллю обмежену підтримку. А тут іще йсовєтська «шептапа» пропаганда свідомо ширила чутки, що новий комуністичний режим буде м’якішій від довоєн­ ного. Коротка ноновпа совєтська окупація східних українських те­ риторій (під час невдалої Харківської операції) показала, що на­ справді сподівання па зміну совєтського режиму безпідставні. Це спричинило новий зсув у масовій свідомості: надії на тс, що Україну окупують англосакські союзники (як це влітку 1919 року зробила Антанта; влітку 1943 року союзники вже висадилися на півдні Іта­ лії). Окрім того, зросла популярність лозунгів українських націо­

Тези до (дискусії про УПА

101

налістів: спокій запанує лише тоді, коли Україна належатиме сама С06і. Німецькі та совєтські снецслужби фіксували поширення таких настроїв навіть у південних і східних областях України - хоча біль­ шість населення йуважала цей лозунг, попри його привабливість, малорсальним, з огляду па воєнні обставини. 7. Ідея активного збройного спротиву лише тоді ставала попу­ лярна, коли решту можливостей було вичерпано (не беремо тут до уваги комуністичне підпілля, котре мало всі ознаки руху, що його зорганізували «згори» совєтські органи). Цю перспективу обов’яз­ ково треба враховувати, коли заходить мова про створення Україн­ ської повстанської армії. Загальнопоширена версія історії УПА твердить, що її початки сягають 14 жовтня 1942 року. Насправді з історичного погляду в цьому датуванні сенсу не більше, ніж у від­ значенні Дня Совєтської армії 23 лютого 1918 року. В обох випадках дати народження нової армії вибрано значно пізніше задля ство­ рення «героїчної» версії історії. Доказ існування в жовтні бандерів­ ських збройних загонів під проводом Сергія Качинського, з яких нібито пізніше постала УПА, вперше з’явився аж у Постанові УГВР від ЗО травня 1947 року, тобто на п’ять років пізніше. Найповніше, ці загоїш не були жодною армією, бо до грудня 1942 року не було ніяких воєнних, а до лютого 1943 року - політичних указів ОУН-б щодо переходу до збройної боротьби. Вибір дати 14 жовтня, з од­ ного боку, давав можливість пов’язати постання УПА зі столітніми традиціями української збройної боротьби (на цей день припадає свято Покрови Божої Матері, котру вважали покровителькою коза­ цького війська), з іншого - створювало враження, що бандерівська Організація почала збройну боротьбу проти німців іще доти, як у листопаді 1942 року західні союзники висадилися в Північній Аф­ риці, а Паулюсова армія потрапила в оточення під Сталінградом. Відсування дати виникнення УПА на 1941 або 1942 роки мало па мсті створити враження, що українське націоналістичне підпілля зра­ зу стояло в авангарді боротьби проти фашизму, ще задовго до того, як стало зрозуміло, що німці цю війну програють. Перші повстанські загони виникли ранньої весни 1943 року й, правдоподібно, без підтримки центрального проводу ОУН-б, який явно відставав від розвитку подій. Бандерівське керівництво патоді Ще виношувало романтичну концепцію «національно-визвольної революції», а пе партизанської боротьби. «Не партизанка сотень, чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонових укра­ їнських мас - наш шлях», - писала ОУН-б влітку 1942 року. Націоналісти-бандерівці закликали українців вичікувати іі берегти сили Для критичного моменту, котрий, як уважилося, ще пе настав.

102

Ярослав Грицак. С т р а с т і за націоналізмам

Перші озброєні загони самооборони постали з ін іц іа т и в и місцевнх бандерівців «знизу* внаслідок того, що прихід на територію Волині червоних партизанських військ та їхні провокації робили українські села беззахисними жертвами віднлатних німецьких ак­ цій. Постала нагальна потреба захистити місцевих українців. У двозначній ситуації опинилися загони місцевої української поліції: вони мусили брати участь в антиукраїнських каральних акціях. Зрозуміло, що повертати зброю проти СВОЇХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ ВОНИ не хотіли іі воліли йти «в ліс», аби не підкорятися німецьким наказам. Тодішні обставини добре передає лист одного з місцевих бандерів­ ців, Василя Макара, написаний у серпні 1943 року: Повстанчу акцію па північно-західних і частинно східних тере­ мах ми мусили розгорнути, і це не було зарано, як дехто каже, а вже і запізно. Мусіли ми це зробити з двох причин. ІІерша: терен виривався нам з рук. З одної сторони - почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони - червона партизанка почала заливати терен. О тже, коли б ми не почали повстанчої акції, то не мали б що робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищу­ вати села... У зв’язку з тим маса людей почала втікати в ліси іі блукати самопас. Почалися грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже, ми мусили організаційно охоплювати тих людей в лісі... Є ще йтретя [причина], мораль­ ного характеру. Почулися голоси: «Де ж той Провід? Чому не дає зарядження бити німців?»15.

І

Повстанську боротьбу ОУН-б почала розгортати лише в січнілютому 1943 року, з появою червоних партизан па Волині. Іншою причиною зміни курсу була поразка під Сталінградом і вступ Чер­ воної армії в Україну. Рішення про цю зміну ухвалила III конфе­ ренція ОУН 17-22 лютого 1943 року. Після цього почався масовий перехід української поліції в ліс з наказу проводу: з 15 березня по 10 квітня близько п’яти тисяч українських поліцаїв влилося в заго­ ни ОУН-б, які саме тоді почали формуватися і які іі започаткували УПА як масову армію. Власне, ця масовість відрізняла її від тих загонів Бульби-Боровця, котрі діяли на Волині та Поліссі ще з ліга 1941 року і за однією з версій, що не мас достовірного підтвер­ дження- перші почали вживати назву «Українська повстанська армія*. 8. Повитухою історії є насильство. У випадку з появою УПА це було насамперед совєтськс та нацистське пасши,ство, звернене про­ ти українців. Однак воно дуже швидко переросло в насильство са­

Тем tfa t lu a a /iii про У IIА

103

мої NПА проти волинських поляків. Про роль задавненого укра­ їнсько-польського національного антагонізму та про с о ц ія л ь н и й аптагонізм між українськими селянами і польськими колоністами написано чимало. Польські іі українські історики пролили багато чорнила, шукаючи винного. Добрі фахівці є йсеред тих, і серед інших, і їхні погляди в оцінках Волинських подій насправді багато п чому сходяться, однак більшість із кожного боку дотримується протилежної тактики. Українська сторона прагне помістити Волин­ ську різню в довготривалу часову перспективу - чи то в історію двадцяти років міжвоєнної польської держави, чи в тисячу років українсько-польських стосунків. Така перспектива дає змогу пере­ класти вину на польську сторону як ту, котра у двосторонніх відно­ синах була сильніша, а отже, несе головну відповідальність за їх стан. Натомість польські історики стараються звузити дискусію до подій, що сталися безпосередньо на Волині 1943 року. Треба ска­ зати, що кожна сторона має рацію лише почасти, бо до загальної правди можна наблизитися, лише склавши ці часткові рації докупи. Й ті дослідники, які прагнуть об’єктивного пізнання історії, мають бачити йприймати обидві рації. В українському випадку історія створення УПА вимагає зосе­ редитися власне на Волинській різні, адже обидві події збіглися в часі й, треба думати, цей збіг не був випадковий. Не заперечуючи важливості! пам’яті українців про польський міжвоєнний режим (особливо про його останні роки, коли з Волині усунули Геприка Юзевського), чи історію декількох століть польського Drang nach Osten у розпалюванні українсько-польського конфлікту, пе можна серйозно приймати тезу, що саме та чи та сторона стала головним призвідцем Волинської різні. Зрештою, сусіди можуть довго та вза­ ємно ненавидіти один одного. Але щоб вони взялися винищувати один одного, потрібна дуже вагома причина. Наведу приклад, який добре знають ті, хто займається історією українсько-єврейських стосунків: рівень міжетнічного та релігійного антагонізму в Австрій­ ській Галичині на початку 1880-х років був не нижчий, ніж в україн­ ських губерніях Російської імперії, але великий погром 1881 року відбувся в Росії, а не в Австрії, бо в Росії сталося щось особливе, нозанормальне: вбивство царя, котре пе вкладалося в рамки мис­ лення традиційного суспільства, а тому:(легітимізувало вибух масо­ вого насильства. Треба думати, що у випадку різні 1943 року таким каталізатором був наказ керівництва ОУН-б розпочати аптипольську акцію па Волині. Навряд чи колись удасться знайти текст цього наказу. За воєнних обставин це могло бути усне розпорядження, обов’язкове

104

Ярослав Грицак. С т раст і за націоналізмом

до виконання. Для порівняння можна навести той факт, що досі не знайдено жодного документа з підписом Гітлера, котрий містив би наказ про винищення євреїв, хоча за його віднайдення вже давно обіцяно мільйонну премію. Так само не знайдено жодного розпо­ рядження Сталіна влаштувати голодомор. Але що наказ ОУН-б про початок аптипольської акції мав існувати, декілька разів призна­ вався найближчому оточенню Микола Лебідь. Зрештою, в недавно знятому фільмі «Волинь: знак біди» про існування цього наказу го­ ворить один із польових командирів10. Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробили волинських поляків заручни­ ками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення. Але цю вину та від­ повідальність не можна ставити на один щабель із рішенням полі­ тичного керівництва УПА. Зрештою, як засвідчують найновіші документи, навіть серед самого керівництва УПА не було одностайі ности щодо того, чи вдаватися до масової аптипольської акції. Ймо­ вірно, що рішення про неї ухвалила та частина проводу, котра хотіла в такий спосіб закріпити свої позиції в новостворюваній Армії та, зокрема, відтрутити від керівництва Миколу Лебедя. В кожному разі виглядає, що антипольська акція була важливою умовою становлення УПА, її «хрещенням у крові». За нормами міжнарод­ ного права вона була воєнним злочином, з воєнно-політичного по­ гляду - цілком безглуздою: адже вирішальну роль в етнічному ви­ чищенні Волині йГаличини від поляків відіграли не дії УПА, а рі­ шення Сталіна та його домовленості з союзниками в Ялті. 9. Окрім аптипольської акції, УПА проявила себе в терорі йна­ сильстві, спрямованому також проти противників ОУН-б в україн­ ському націоналістичному таборі. На Волині іі Поліссі, крім бандерів­ ських загонів, діяли загони Тараса Бульби-Боровця та мельниківців. їх приєднували до УГІА, змушуючи визнати зверхність ОУН-б, а тих, хто не згоджувався на таку (|юрмулу «об’єднання», винищували. Яку роль тут відіграли побоювання проводу ОУН-б перед повторенням «атаманії» з 1919 року, а яку - його бажання зберегти свою моно­ полію в керівництві націоналістичним рухом та Українською пов­ станською армією, історики ще мають дослідити. Одначе ясно, що утворення УПА не усунуло внутрішніх конф­ ліктів. Після припинення активних дій УМА в «краю» вони пере­ неслися в еміграцію. їх відгомін чути у споі'адах повстанців, а також у тих суперечках, що їх довгі роки вели між собою вже на еміграції історики бандерівського, двійкарського та мельниківського напрям-

Тези до дискусії про УЇІЛ

105

кін. Ця мала громадянська війна всередині націоналістичного руху с однією з пайнепривабливіших сторінок в історії УПА. Зокрема тому, пю стратегічні цілі різних відламів українського націоналіс­ тичного руху не відрізнялися між собою, тож боротьбу спричиняли не так принципові незгоди, як відмінності в тактиці, а часто-густо йпросто особисті амбіції лідерів та їхнє бажання однопартійно - а чи іі одноосібно - керувати всім рухом. 10. Інше иез’ясоване питання - чи відійшли УПА йОУН-б в пізніший період існування, і якщо так, то якою мірою, від монопартійпої моделі. Влітку 1944 року було створено Українську головну визвольну раду. Задумана як всеукраїнський провід повстанської боротьби, вона мусила мати позапартійний чи радше надпартійпий характер. Особовий склад У ГВ Р справляв враження, що всіх її членів було ретельно підібрано йзаранжовано, аби досягнути певної мсти: показати, що ОУН-б відмовилася від моногіартійного керів­ ництва та вождівського принципу. Але розподіл посад у керівних органах УГВР залишає місце для сумнівів, чи не було цс спробою видати бажане за дійсне. Із чотирьох міністрів троє (генеральні се­ кретарі військових, закордонних і внутрішніх справ) були членами ОУН-б (прізвище четвертого, генерального секретаря фінансовогосподарських справ, залишається невідомим). Один із них, гене­ ральний секретар військових справ Роман Шухевич, був одночасно головою (з травня 1943 року) ОУН-б і головнокомандувачем УПА. Таке зосередження влади в одних руках засвідчувало, що вождівство ймонопартійність і надалі (принаймні не на словах) залиша­ лося одним з основних принципів функціонування бандерівською руху, а саму УГВР, за словами Івана Лисяка-Рудницького, було сконструйовано за рецептом «блоку партії з безпартійними»17. 11. Українська повстанська армія, всупереч зусиллям ОУН-б опанувати її, на рівні рядового складу та офіцерства не була всуціль бандерівською. Вона постала як спроба широких кіл українського суспільства захистити себе перед нацистським і більшовицьким терором. У її лавах знайшлося місце всім, хто рятувався від цього терору. Чимало було тут колишніх солдатів та офіцерів Червоної армії. Опинившись через швидкий наступ німецьких військ в ото­ ченні чи в полоні, вони стали для Сталіна зрадниками йпорогами народу, тож участь в УПА була для них єдиним шансом пережити війну. Серед них були пе тільки українці, а йпредставники інших національностей СССР: грузини, білоруси, узбеки, навіть росіяни. Це пізніше дало змогу керівництву У П А представляти свою бо­ ротьбу як спільний фронт поневолених народів. Було іі багато тих євреїв, яким пощастило врятуватися від масового винищення з рук

106

Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмам

німців. Переважно то були люди інтелігентних професій, серед них багато медиків, - і спогади свідчать, що вони виконували лікарські обов’язки не зі страху, а на совість, ідентифікуючи себе з цілями й завданнями українського повстанського руху (хоча існує йчимало свідчень, що загони УПА винищували євреїв, котрі переховувалися в лісі). Серед повстанців були колишні солдати дивізії СС «Гали­ чина», котрим вдалося вийти з Бродівського оточення. Документи йзаяви УПА містять згадки про робітпиків-утікачів із Донбасу невідомо, однак, чи ідеться про корінних донеччан, а чи про тих, кого насильно вивозили працювати па донбаські шахти з Західної України. До лав УГІЛ масово вливалася західноукраїнська молодь із бажання уникнути совєтської мобілізації на фронт, що на тойчас було майже рівнозначно загибелі. Були серед повстанців і люди виразно лівих поглядів, навіть близьких до комуністичних. Існують свідчення про братання між українськими повстанцями та україн­ ськими солдатами йофіцерами Червоної армії, коли це дозволяли обставини. ОУН-б відіграла вирішальну роль у зцемептуванпі УПА йпере­ творенні її на ефективну військову силу. Однак цс не дає підстав історикам бандерівського напрямку монополізувати історію УПА, ставити, власне кажучи, знак рівности між нею та ОУН-б. Цс ототожнення, примруживши очі, можна прийняти, коли заходить мова про політичне керівництво повстанського руху. Заява голов­ ного командування УПА від 28 вересня 1947 року твердила, серед іншого, що члени ОУН-б становили понад 50% усього складу, але як було насправді та як цей відсоток змінювався залежно від часу ймісця, можуть показати лише спеціяльні дослідження. Багато­ річний політв’язень Данило ПІумук, колись рядовий УПА, розповів у спогадах про свій конфлікт з одним із бандерівських керівників18. Приклад литовського підпільного руху показує іншу лінію конфлік­ ту: між політичним керівництвом та «реалістами», котрі після закін­ чення війни вимагали переходу від активних до пасивних форм боротьби19. Всі ці лінії внутрішнього розколу вимагають окремих досліджень, але вже тепер ясно, що спосіб писання історії УГІА, кот­ рий повністю заперечує внутрішні конфлікти, далекий від правди. Попри те, що в народі армію назвали «бандерівцями», сам Бандера не був безпосередньо причетний ані до її створення, ані до н керівництва. Він був символом повстанської боротьби, але аж ніяк не її лідером. До самого кінця війни він перебував у німецькому ув’язненні, а по тому опинився в еміграції. Його відносини з прово­ дом УПА зводилися до спорадичних контактів через висланих на Захід кур'єрів. Зрештою, річ не тільки у спорадичності контактів. Із

Тези до дискусії про УПА

107

Бандсрою сталося тс, що стається з більшістю революціонерів на еміграції: їм бракує знання та розуміння ситуації в краю. Бандера пе зрозумів і не сприйняв доконечної потреби ідеологічного пере­ родження УПА в 1944 році, пояснюючи його проникненням совєт­ ських агентів. Характерно, що коли творці йкомандувачі УІІА опи­ нилися па еміграції, між ними й Бандерою дійшло до гострого конфлікту, що зрештою призвів до нового розламу в українському націоналістичному русі: цього разу на «бандерівців» і «двійкаріи». 12. Найгероїчнішу сторінку в історії УПА становить її боротьба з совєтським режимом. Власне, сама ця обставина робить її такою популярною в масовій свідомості західних українців. Довголітня та назагал дуже ефективна діяльність УПА не була би можлива без масової підтримки українського населення. Майже в кожному селі в Галичині, а також у багатьох селах па Волині йЗакарпатті можна багато чого дізнатися на підтвердження цієї тези. Совєтська влада лише тоді зуміла зпейтралізувати УІІА, коли спромоглася зламати хребет західноукраїнському селянству через запровадження колгос­ пів і масовий терор. Але йсама УПА вдавалася до терору проти українського насе­ лення, знищуючи тих, хто вагався або був готовий па співпрацю з совєтським режимом. Окрім того, були випадки йнезамаскованого бандитизму: очевидно, у кожній армії є місце не тільки для героїв. Зрозуміло також, що війну не можна вести в білих рукавичках, і жодна сторона пе була перебірлива в засобах. Однак залишається фактом, що багато жертв упівського терору були невиправдані йщо ця грань діяльності! УГІА лише помножувала іі без того тяжкі страждання українського населення в останні воєнні та перші по­ воєнні роки. Розповіді про цс також можна почути майже в кож­ ному селі, як і про масову підтримку УПА, - але найчастіше серед найближчого оточення, переважно в родинному колі - з причин, які краще пояснить хіба що психолог, а не історик. Совєтська та значною мірою польська історіографія намагалися подати цей терор як чільний прояв діяльности УПА. Цс зовсім не відповідає правді: головне вістря боротьби було спрямовано проти совєтської влади, а не місцевого українського населення. Однак потреба «реабілітації» УПА в очах тих мільйонів українців, що їх совєтська пропаганда переконала в бандитському характері повстан­ ського руху, вимагає зняти це табу, адже говореппя неповної правди вони сприймають як свідчення слабкості! позиції її захисника. Найсильпішим аргументом тут є зіставлення УПА з іншими пар­ тизанськими та повстанськими рухами. Отож із 25,1 тисячі жертв литовських «лісових братів» 23 тисячі були литовці: партійні нра-

J0J5

Я росла* Ірицак С rttfxtcmx мі націоналізмом

цінники. організатори колгоспів, рядові громадяни, запідозрені в «сексотсгві* чи співпраці з совстськими окупантами20. 13. Ширші історичні зіставлення доконче потрібні для оцінки ралі та значення УПА. Перше, що внадас в очі. - це місце, яке при­ діляла боротьбі з українськими повстанцями совстська алаїа До­ сить навести таку цифру: з усіх 14.5 тисяч збройних нападів та ди­ версійних актів проти совєтської влади на західному пограниччі СССР (тобто на території сучасної Литви. Західної Білорусі та За­ хідної України) з лютого 1944 до кінця 1945 років 6.6 тисяч - тобто 45%- припадає на УПА-'. Мав цілковиту рацію американський історик Джон Армстронг. написавши: «...Якщо взяти до уваги час тривання, географічний засяг та напругу дії. дуже ймовірно, що УПА є найважливішим досьогочасним прикладом насильного опо­ ру проти комуністичного напування»22. У будь-якій тоталітарній чи авторитарній державі завжди знаходиться жменька сміливих і жертовних людей, готових переступити накинені згори норми пове­ дінки. щоб захистити дорогі їм політичні або ж релігійні ідеали, зрештою - почуття людської гідности, в якому їм відмовляє тоталі­ тарний режиу. У випадку з УПА. коли кількість таких людей вимі­ рювалася десятками тисяч, спротив виходив за рамки поодиноких вилаїків і уав далекосяжні політичні наслідки. Не останнє значення мав тойфакт, що частина повстанців - мешканці Східної України cavi. на відміну відзахідноукраїнців. були продуктами советського режиму. Тому повстанський рух сіяв зерна спротиву совстській системі. Зі збройної боротьби народжувався г^'мадянин. який, на відміну від пересічного жителя Советського Союзу, був свідомий своїх прав і. що найважливіше, готовий ’іі права обстоювати й захищати. Правдивість цієї тези засвідчив Алєксандр Солжсніцин. згадавши в «Архіпелазі ГУЛаг*: перша хвиля опору в сталінських конц­ таборах почалася після того, як туди прибули західноукраїнські повстанці. Для всього цього руху вони всюди з{х)бил и дуже багато, та йно­ ни зрушили віз. ДуОівський стан [ е т а п , із яким приїхати уцінці. Я. Г.] привіз до нас бацилу бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті просто з партизанської стежки, вони <...> роздивилися. вжлхнулися цією сплячкою рабства і потягнулися до ножа23. Полонені українські повстанці разом із литовськими, л а тв ій ­ ськими йестонськими партизанами зупинили терор карних злочинців проти політв’язнів. Ба більше, розпочали терор проти ссксотів. Численні спогади з цих часів засвідчують, що серед усіх в’яз-

«С(Л.чУг' -' • у 6у.1>! Ниі!іи»|>ОХі»б»шиі їхню керівну роль в оргаі : ЧСК К : и . >і К1 називали В Таборах ЦИМ мс .iaV.,;.wt\ уК|ХШШШ. але іі балтійських повстанців ОХ ХТО :iaCMLiiitfC>i ШіСТупаТи 11{>иін СОНСТСЬКОЇ влади* . 14. &ую6и нечесно по висловити ще однії і тези, «гамлетівської», .otyc ь <5удь-яком\ силовому оиорі: <Варто чи не варто?*. Роб* ds>i баланс діяльности УПА, слід поміркувати, чи вигака велика кількість жертв її боротьби. У боях затнуло :50тжяч вояків; разом із висланими повстанцями та здепортовачленами їхніх {юдин кількість жертв сягає майже пік мільйона оО тисяч осіб. Додаймо, що переважно загиблі повстанці належали _(1_аі.-»мічііішоіХ). часто наносвіченішого іі напевно національно .-а/св-л'мівюго прошарку українського суспільства. Уявімо, що неііі* хоч 6н половина з них перетривала війну та дожила до смерти Стх-..a в 1953 рот . коли совєтський режим змінив свою політику _JCU0 ЗаХипОІ України. Сзоеі мсти здобути українську національну державу УПА не ,;оо-..'..а. Відповідно до другої йшовшій відомого гасла вона радше «гинуда в боротьбі за неї». Але жертва власним життям не є ні єди­ нім. найефективнішим засобом досягги значущих політичних цілей. Чехи у X X стшітті не вс.;и визвольних воєн, а однак здобули ішмежність завдяки прагматичним розрахункам національної опи. Нагадаймо, що у справі литовської незалежносте виняткову х.а. шдіїрани національні комуністи на чолі з Альгірдасом Бразаус* осон. Навіть у випадку з українським рухом шістдесятників та ^адиеіпів зв’язок із н и м и та колишніми ветеранами УПА був мі­ німальний і радше мав суто символічний характер як покликання традиції української боротьби за незалежність. Зрештою, не йдеться лише про покоління повстанців: забороною на будь-яку КМабораціИл з о к р е м а Па BCTVI1 СІЛЬСЬКОЇ МОЛОДІ В КОМСОМОЛ, КерІВиицтво УГІА заблокувало рух догори тим хлопцям і дівчатам, котрі народилися в 1930-х роках, а па момент проголошення української • '^■ •жности в 1991 році мали по 50 60 років тобто було тим иокйлшшш. на яке лягас вага та відповідальність за управління суспільством. Чи не виглядала 6 тоді інакше принаймні наша Гали4 , 1 ь загальному балансі стосунків між різними регіонами УкраїЧи немала би вона ще йчогось іншого пропонувати іі «скслор^ьатк* на Схід, аніж пе підкріпленого ні фінансами, пі адміпістра^'•‘чіими структурами українського патріотизму? Зрештою, чи не ои тс.;, .іііііою ситуація йу самому Києві та східних областях, лм'--національно найсвідоміший елемент, замість гинути в героїч*°йборотьбі, виховував у почутті патріотизму своїх ненароджених ____..с .л ж м у х у Ь .: і : : . с П !

по

Я/мклан Грицак. Страсті ш пацшпалитш

діп'іі і внуків, працював у школах та університетах, писав статті іі книжки тощо? Чи, зрештою, хіба не знали б у світі про Україну більше, якби п 1960- 1970-х вона розцвіла плеядою науковців, ХуДОЖІІИКІН, поетів, режисерів - бо очевидно, ІЦО серед TOR) «втра­ ченого покоління» були неабиякі таланти? На ці запитання тепер годі відповісти. Але вони пе с витвором фантазі!. Як випливає зі спогадів учасників повстанського руху, такі дискусії велися в середовищі У ІІА - особливо на прикінцевому етапі її існування, коли збройна боротьба втрачала свою рацію, і заново виникало питання: «А щодалі?»25. Не йшлося тут про дефетизм, тобто про визнання своєї поразки и боротьбі з режимом, а радше про зміну її форм, переходу від відкритого збройного протистояння до підпільної діяльности. Ви­ глядає, що іі тут керівництво повстанського руху в «краї» було далекогляднішим, аніж Бандсра та його штаб н еміграції: місцеві провідники ухвалили припинити активну боротьбу ще 1947 року, тоді як за кордоном мали надії на реактипізацію «революційної боротьби». Ця теза вимагала б окремого дослідження: серед іншого, ноно мало би встановити, яку роль відігравали СІЛА іі Велика Британія у підтримуванні ілюзій стосовно своєї підтримки україн­ ського повстанського руху (як це вони робили пізніше щодо угор­ ської революції 1956 року) та який вилив на цю іру мала совітська шпигунська сітка (діяльність Кіма Філбі). Тут могла би придатися йаналогія з ли товським повстанським рухом, де, як уже згадувано, такі дискусії активно велися в післявоєнні роки. У кожному разі, цс повертає пас до потреби переглянути історію УІІА як цілісного, однорідного повстанського руху йзосередитися на вивченні в ньому різних течій та угруповань. 15. Остання таза стосується не стільки історії та істориків, скіль­ ки питання відповідальності! теперішніх українських інтелектуалів (чи інтелігентів, якщо комусь не подобається слово «інтелектуал»). У контексті нашої дискусії це питання зводилося до того, варто чи не парто вибачатися перед поляками за Волинь. Зрозуміло, mo в цьому дуже делікатному йнадзвичайно чутливому - бо замішаному на кривді та крові десятків тисяч жертв, часто наших родичів і близьких - ніхто пе має права накидати свої погляди іншому. Тому далі говоритиму тільки за себе іі про себе, хоча припускаю та спо­ діваюся, що багато хто з українців підпишеться під моїми міркуван­ нями. Коли говорю ЧИ ПИІІіу ІІ|Н> потребу вибачитися, роблю це не для того, щоби сподобатися польській стороні, чи тому, що ставлю над усе потреби стратегічного українсько-польськот партнерства. Просто ісиус щось таке, як моральна відповідальність інтелектуалів

Гай. л>

A *X jfrii кри УІІА

\\\

.u v'svk суспільство. і іі критичні моменти вони повинні мати муж­ ність і сміливість її визнавати. ДіХіікхік) ічюі гаку паралель, добре зрозумілу людям віруючим: Ккілп lUtT'c до сповіді, робііте цс священика чи наради себе? Якщо ми віримо, що створені за образом і подобою Бога, то ви­ знання гордости за це не має позбавляти нас сорому за свої фіхи. Навпаки - це умова нашого наближення до Нього. І остаточно важливі мої стосунки не зі священиком, а з Богом. 'Гак само йіз визнанням національної вини. Якщ о я відчуваю гордість за найкращі іілєти спільноти, до якої емоційно прив'язаний, то не маю права відмовлятися від сорому за негідні її вчинки. Інак­ ше моя позиція вибіркова та неправдива. Таке саме правило має діяти щодо оцінки діяльності! УПА; якщо я поділяю захоплення нею га виводжу себе принаймні почасти - з її традиції, то мушу ви­ знавати її окремі нрорахунки йнавіть злочинний характер рішень її певної частини, як-от у випадку з аптиінільською акцією на Волині.

А позаяк я приймаю рішення в набагато комфортніших умовах, аніж мої попередники, бо ж піхто не прийде вночі арештовувати чи винищувати мене та мою родину, - то мушу це робити йпоготів. Я роблю те, що, можливо, за моїх умов зробили б вони; а з іншого боку, я не певен, чи в їхніх умовах я повівся б інакше, ніж вони. Бо каш бачу, як у набагато вільніших умовах мільйони моїх теперіш­ ніх співвітчизників живуть у лещатах страху йконформізму перед скорумпованою владою - котра не має іі десятої частки тої застрашувальної сили, що нацистський чи совєтський окупаційні режи­ мі-.; - то як можу бути певен, іцо вони та я разом із ними зроблені з іншого людського матеріялу? За умов, коли спить суспільство, інтелектуали та політики або просто відповідальні люди повинні брати па себе відповідальність говорити правду від його імені, хоч би якими неприємними прозву­ чали для нашої гордині одкровення цього голосу. Покличуся тут на приклад із сусідньої історії. П роф есор Томаш Масарик був знаний своєю інтелектуальною чесністю. Коли зайшла суперечка про ори­ гінальність Краледворського та Зелепогорського рукописів - котрі, як уважалося, символізували великі культурні здобутки чеського народу, - він мав мужність визнати, що обидва є підробками з XIX століття. 1900 року М асарик узяв голос на захист Леопольда Пільзі іера, празького єврея, засудженого па смертну кару за нібито ритуальне вбивство: написав декілька брошур і статтей зі спросту­ ванням вигадок, буцімто євреї споживають християнську кров, і зазнав за це остракізму з боку колег, університетських професорів і студентів. Перед Першою світовою війною Масарик очолював

112

Яріклав Грицик. Cmpai ті иі ішціоналишім

партію «реалісті»*, котра на виборах заледве чи завойовувала один відсоток голосів. Проте минуло декілька років, і Масарик став президентом чехословацької держави. Суперечка про рукописи втягла його в світ політики, а виступ на :<ахис і несправедливо засуд­ женого єврея приніс йому симпатії на Заході, що дуже придалося Масарикові під час Першої світової війни, коли він робив усе мож­ ливе, щоби завоювати міжнародну підтримку для чехословацької справи, зокрема серед євреїв, у руках яких перебувала впливова преса26. Правда оплачується всюди іі за будь-яких обставин. Комусь скороплинна політична кон’юнктура може навіяти протилежне вражен­ ня, нібито творення папівправди-папівбрехні дає більше шансів на успіх. Однак у перспективі такі маніпуляції заводять у глухни кут, а ненереосмислений критично спадок минулого гальмує можли­ вості змін у майбутні>ому.

'http;//gazcta.(|uintatfroiip.com//www/20M II 1.4 Newspaper Artick’. 2(К)3-11-12.1■159: httpt//portal.lviv.ua/news/2(H)3/12/01/1 Mil ml. 1 Користуючися нагодою, хочу подякувати Ііогумілі Бердиховській

Костеві Бондаренку, Олі Гпаткж, сі. Ьориеоні Іудляку. Олені Джеджорі^ Орсстові Друлю, Леонідові Зашкільняконі, Ми|мюіаиош M .ipiiiiniinw Ігореві Підкові, Олесеві 11ограни чому, Євгенові Стахіну, Філіионі Т с Я Іванові-Павлові Химці :іа їхні коментарі га критику. Зіикіуміло, щ о м і у г Я них не несе віднонідалі,пости :<а ці теяи. * Цит. ла: Becoming National Л Rentier. Н<1 by Geoff Kley and К оїиііЯ G.Suny. New York, Oxford, 1996, c. 45. ■ ___ 1 і/... .......... І/____i-_____ •___ "_:________ *_________ г/> --- _______